Порубіжні території Поділля до і після утворення Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru//

Порубіжні території Поділля до і після утворення Речі Посполитої

Нині, коли все більше людей у нашій молодій державі своє майбутнє пов'язує з Україною, власне, з українством, проблеми дослідження національної історії постають дуже гостро. Навіть запекла політична боротьба, яка не вщухає впродовж усього періоду незалежності, опосередковано підтверджує цю тезу. Той факт, що за роки незалежності не вдалося сформувати українське інтелектуальне середовище, яке б продукувало інноваційні думки про минувшину, новий погляд на історію та ідеологеми чи міфи, близькі етнічно українському населенню, в тому числі й зросійщеному щодо мови спілкування. З гіркотою мусимо констатувати факт відсутності національного історичного дискурсу як важливого чинника формування національної ідеї. Головну причину такого стану речей справедливо вбачаємо в об'єктивних історичних умовах, в яких формувалися окремі елементи української державності, зважаємо й на сучасні зовнішні впливи, що стримують процес становлення дійсно самостійної України.

Виходом із глухого кута, на нашу думку, може стати переосмислення національної історії, тобто історії України від сьогодення й углиб віків, не з точки зору створення програм і підручників (тобто, не як історії ДЕРЖАВИ), яких видано чимало, а виходячи з індивідуального інтересу пересічних громадян, які прагнуть знати історію свого РОДУ, СЕЛА, РАЙОНУ тощо. За таких методологічних підходів неабиякого значення набуває питання розвитку історичного (тобто політичного, на відміну від культурологічного, етнографічного) КРАЄЗНАВСТВА на противагу власне ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ, роль якого у формуванні національної ідеї поки що до кінця не усвідомлена істориками. Аби підкреслити важливість проведення краєзнавчих досліджень, я, історик, хочу запропонувати власний погляд на історію подільського порубіжжя як певної території, КРАЮ, століттями «краяного» рубежами великих держав, а саме періоду його колонізації, тобто захоплення і освоєння нинішніх наших земель великим князівством Литовським і королівством Польським. Мушу зізнатися, що в центр історії в даному випадку я ставлю село (як адміністративну одиницю, самоорганізований соціум чи населений пункт з прилеглими угіддями), яке є моїм як об'єкт спадкової власності за правом свідомого нащадка матері, батька, діда і всіх тих земляків, яким також належало село, чи, може, тільки помешкання, обійстя, земельний наділ у ньому, земляків, нині сущих, і тих, чиї імена мені відшукати в глибинах віків поки що не вдалося.

Короткий екскурс. Історія Поділля (яке територіально визначаємо в межах колишньої адміністративної одиниці - губернії царської Росії, де кордони його визначилися найбільш рельєфно) вирізняється насамперед тим, що його за різних часів перетинали межі Київського, Волинського, Галицького князівств (середньовічних державних утворень, які нині є частиною держави Україна) і татарських улусів, великого Литовського князівства, королівства Польського, а також Молдавії, Австрії, Туреччини і Росії.

Уже в ХІІІ ст. подільська земля, тобто Поділля в нинішньому розумінні цього слова, була розділена (ще не була об'єднана) на дві частини: західну і східну. Західну, яка входила до Галицького князівства, називали Пониззям, а східну, що тягнулася по обидва береги Бугу аж до князівства Київського, іменували Побожжям. Лише у ХІV столітті ці землі, підпавши під владу Литовського князя, отримали єдину назву - Поділля.

В середині ХV ст., після війни Литви з Польщею, західне Поділля з центром у Кам'янці переходить під владу корони Польської, а його (західного Поділля) східна частина залишається за князівством Литовським. Західне Поділля (польське) отримує офіційну назву Подільського воєводства і ділиться на три повіти: Кам'янецький, Летичівський і Червоноградський. Східне Поділля (литовське) - воєводства Брацлавського з повітами Брацлавським, Вінницьким і Звенигородським. Така ситуація проіснувала до ХVІІІ ст., коли в результаті першого поділу Польщі у 1772 р. західне Поділля (його частина) по р. Збруч відійшло до Австрії. В результаті другого поділу Польщі у 1793 р. Кам'янецький і Летичівський повіти колишнього Подільського воєводства разом з Брацлавським воєводством приєднали до Росії. Після, у 1796 р., два воєводства (всього лиш!) були об'єднанні в єдину Подільську губернію з центром в м. Кам'янець (саме цю територію ми називаємо нині Поділлям). Звенигородський повіт Брацлавського воєводства відійшов до Київської губернії, а інша його частина - до Херсонської (і це тепер - не Поділля). У 1806 р. межі Подільської губернії (власне Поділля) були остаточно встановлені і майже не змінювалися до початку 20-х років ХХ ст., коли в результаті радянсько-польської війни Галицьке Поділля разом зі Східною Галичиною відійшло до Польщі.

У 1920 р., під час короткотермінової окупації Кам'янця австрійськими військами, всі губернські установи були переведені до Вінниці, яка стає центром Подільської губернії у межах тодішнього гетьманату під проводом Скоропадського.[Сіцінський Є.Нариси з історії Поділля.-Ч.1.- Вінниця, 1927. -С. 51 ]

Наближаючись до суті питання, спробуємо відстежити історію формування (і руйнації) населених пунктів (власне самоорганізації соціуму) на порубіжних територіях Подільського і Брацлавського воєводств (власне Поділля) як проблему малодосліджену. В цьому контексті цікавим є процес освоєння і захисту порубіжних територій україно-литовськими поселенцями і те, як вплинула на цей процес польська колонізація, що переросла в експансіоністську політику польської шляхти і призвела до зародження національного опору, який згодом вилився у громадянську війну, в українській історіографії означену як національно-визвольна.

Почнемо здалеку. Відомо, що доля народу визначається його характером, як і доля тих інститутів влади, які цей народ створив. А чим визначається характер народу? Пригадаймо, що про це писав відомий історик і географ Л. Гумільов. Відповідно до його концепції, ландшафт, який обирали люди для свого проживання, завжди визначав характер їх взаємодії з природою. В тому, що українців називають хліборобською нацією, вирішальну роль відіграє середовище, в умовах якого перші поселенці, що прийшли на цю територію, будували свої поселення, формували свій спосіб господарювання і виробляли власний стереотип поведінки. Звичайно, це були представники різних народів, етногенез яких простежити неможливо. Але всі вони залишили елементи того соціального і культурного досвіду, з успадкуванням якого розпочалося становлення українського народу.

Важливо зазначити, що поселенці, які з'явилися (і не вперше - про це трохи далі) на окраїнах тодішньої Литви, виконували не тільки колонізаційну функцію, тобто функцію заселення необжитих земель, але й функцію оборони південних територій цієї середньовічної держави. Так, Коріатовичі роздавали землі служилим людям, а останні за це зобов'язувалися обороняти їх. Із таких людей сформувався стан земян, яким належало обжити ці території. Ті, хто осів тут раніше, підпорядковувалися земянину і сплачували йому грошові й натуральні повинності. Одні із них мали право залишати ділянку, на якій мешкали й працювали, інші такого права не мали. На окраїнних землях, насамперед Брацлавщині, переважали вільні селяни, що займалися промислами і належали до різних общин, на чолі яких стояли виборні отамани. Отаманство як явище не було старшинством, староством чи, навіть, воєводством. Це форма урядування, котра передбачала, перш за все, відвойовування територій вільним населенням. Саме вільні люди були першими поселенцями-колоністами, які прокладали дорогу в неосвоєні землі, відвойовуючи їх у степовиків і часто змішуючись з ними. Ні князь, ні, пізніше, король вирішального впливу на них не мали.

Земянство ж чи шляхетство мало особливий статус в державі насамперед через обов'язок, який покладався на представників цієї верстви і виконувати який вони мусили поза все. Таким обов'язком була військова служба. Для власників земель (землян) у Великому князівстві Литовському служба стала умовою як набуття, так і збереження їхнього статусу. І коли шляхтич з якоїсь причини не міг задовольняти інтереси служби, уряд мав право конфіскувати його маєтність і віддати іншому. Тому і поселялися тут відважні й сміливі мешканці, готові до будь-яких сутичок не тільки з кочовим степом, а й з іншими ворогами.

До речі, термін «землянин» був досить розповсюджений в українських землях Литовського князівства в першій половині ХVІ ст., але пізніше інша назва «шляхтич» витіснила його. На початку цього ж століття «боярин», «землянин», «шляхтич» вживалися в одному і тому ж значенні, допоки перших два не були вилучені із литовського права в міру зближення його з правом польським.

Згадаймо ж, однак, що поселення вздовж тодішнього україно-литовсько-польського кордону, який пролягав через східне Поділля, з'явилися тут задовго до захоплення цих територій князівством Литовським, а потім і польською шляхтою. Процес концентрації на окраїнах ареалу розповсюдження homo sapiens відважних людей відбувався ще з сивої давнини, оскільки ці землі обжиті були давно, хоча періодично спустошувалися і знелюднювалися.

Але давайте опустимося на нашу грішну подільську землю - в село. Так от, на території Дзялова (сьогодні Кам'яногірка, що у Жмеринському районі Вінниччини) поселення людей з'явилися ще в першій половині ІІІ тисячоліття до нашої ери. Це так звана епоха пізнього Трипілля, яка справила величезний вплив на формування української цивілізації. Такі поселення археологи відкрили на північній околиці села, вздовж правого берега річки Мурафи і в його західній частині в урочищі «Олексіївське поле». Площа останнього займала триста метрів в ширину і довжину, а товщина культурного шару сягала 15 сантиметрів.[Біньківський М.І., Овчарук М.М., Райчук М.М. На перехресті шляхів і доль. - К., 2002. -С. 5,13 ].

Поселення передскіфського часу знайдені й в інших місцях східного подільського порубіжжя - біля Станіславова (Станіславчика), Межирова, Браїлова, Скіндерополя (Чернівців), Буші тощо. Названі поселення невеликі, однак це не означає, що не було інших і більших.

Сама ж Трипільська культура, як уже знаємо, зародилася наприкінці V тисячоліття до нашої ери в процесі синтезу неолітичних культур і проіснувала до ІІ тисячоліття до нашої ери. Сформувалася вона на схід від Карпат, між Дунаєм і Дніпром, в тому числі й на території Поділля. Трипільці займалися землеробством, садівництвом, скотарством, мисливством, рибальством, ткали, виготовляли глиняний посуд, будували помешкання, інколи навіть двоповерхові. Враховуючи те, що кремнію, як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, у нас не було, його завозили з Волині.

Вже з VІІІ і до ІІІ ст. до н. е. на цій території панували скіфи, яких витіснили сармати. А з ІІІ ст. до н. е по ІV століття н. е. правим берегом Дніпра оволоділи готи. В 371 р. їх витіснили гуни, які в 420 р. зайняли й Панонію. Опісля в степах, що на схід від Карпат, тобто й на території нинішнього Поділля, панували болгари (булгари), але їх витіснили авари. Однак, в Аварському каганаті йшла кровопролитна війна: підкорені племена прагнули звільнення. Відомо, що у 637 р. авари жорстоко придушили повстання кутургурів, а в 670 р. кутургури зазнали поразки від хазарів, після чого їхні (кутургурів) землі заселили тиверці й уличі.[Гумелев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь.-М., 2002. - С.46-47].

Уличі - праслов'янський племінний союз, який заселяв в VІ-ІХ ст. пониззя Дніпра від р. Рось до Чорного моря в межах розселення антів, нащадками яких вони, як і тиверці, були. Уличі, як і тиверці, часто служили в римському війську. Їх підкорив ще дакійський цар Децебал. В 101- 107 рр. Дакію завоював римський імператор Траян. Враховуючи те, що місця проживання уличів і тиверців знаходилися на окраїні Дакії, їхні володіння було включено до римської провінції Мізія (нинішня Болгарія ). З половини ІІІ ст. Дакію захопили готи і в 271 р. вона припинила своє існування.[Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української Православної церкви: У 2-х томах.: Т. 1-2. - К., 1993. - С.10]. Зате племінні союзи уличів і тиверців виявилися довговічнішими, письмові відомості про них знаходимо у пізніших за часом давньослов'янських хроніках. Так у 670 р. землі кутургурів, які контролювали значну частину території Побужжя і Подністров'я і були розгромлені хазарами, перейшли до тиверців та уличів. Жили вони тут до того часу, поки їх не витіснили печеніги. Останніх замінили торки, а згодом їх всіх накрила хвиля половецького переселення.

В 942 р. уличі визнали зверхність Київської держави - Русі, але під натиском печенігів пішли на Захід і оселилися в межиріччі Бугу та Дністра. Припускають, що, втікаючи від половців у ХІІ ст., частина племен переселилася на північ до так званої Болоховської землі (регіон між Хмельницьким, Житомиром, Рівним та Тернополем, на який, за припущеннями дослідників, не розповсюджувалася влада ні царя, ні короля, ні князя). Після татаро-монгольської навали територія між Бугом та Дністром знелюдніла.

Тиверці - східнослов'янське плем'я, яке жило між Дністром, Прутом і Дунаєм майже до Чорного моря. Основним заняттям тиверців, як і уличів, було хліборобство. У середині Х ст. тиверці разом з іншими слов'янськими племенами утворили Київську Русь.

Від тих часів на Поділлі збереглися залишки городищ. Найближчим до Дзялова є городище в с. Тарасівці, яке датується ІХ-Х ст. У Х-ХІІ ст. під натиском печенігів і половців тамтешнє населення посунулося на північ, змішавшись з іншими слов'янськими племенами.У ХІІ-ХІІІ століттях землі тиверців належали Галицькому князівству.

Слідами поселень половців у середньовічній Русі можна вважати такі топоніми, як назви сіл Половецьке (Бердичівський район Житомирської області), Куманівка (Козятинський район Вінницької області), а також Куманівці (Хмільницького району Вінницької області). Скоріш за все, це були поселення «південного крила» «недиких» половців Урусовичів, що кочували вздовж Південного Бугу. Іншим свідченням половецької історії є могильники. На Вінниччині їх нараховується чотирнадцять .[Прицак О.Половці.//Український історик.-№ 37-38.-1977.-С.112-118.] В межах Дзялова (Кам'яногірка), Копистерина, Станіславова (Станіславчика), Межирова, Браїлова, Шаргорода, Скіндерополя (Чернівців), Буші подібних свідчень не виявлено. Але процес заселення тут не припинявся, як не припинялася асиміляція, змішані шлюби, що прив'язувало колишніх кочівників до землі, примушуючи їх засвоювати більш ефективні способи господарювання і змінювати стереотип поведінки. Звичайно, що перевага була на боці слов'янського населення, яке демонструвало нові методи виживання в наших кліматичних і природних умовах і володіло технологією вирощування зернових.

Та більша частина половців, після остаточного розгрому в 1223 р. на річці Калці, залишилася в Причорноморських степах і увійшла до складу Золотої Орди. Через два роки після розгрому Києва у 1240 р. татари повернули назад. Основна їх частина осіла на Волзі, а частина відділилася і отаборилася в Чорноморських степах в гирлах річок Дністра і Дунаю. Згодом вони з'являються на Поділлі і в 1250 році наша земля потрапляє під їхню владу . З цього часу давня назва «Пониззя» змінюється на «Поділля». З'являється Подільський улус, до якого входили три тьми: Брацлавська, Кам'янецька і Соколецька. (Улус з монгольської перекладається як народ, держава, люди. Великим улусом свого часу була Золота Орда. В сучасній Росії улусами називають села в Бурятії і Калмикії, а також райони в Якутії. Тьма - бойова одиниця монгольських(?) військ, яка нараховувала 10 тисяч ратників). Однак, їх присутність на території краю обмежувалася лише збором данини баскаками. (На Русі інститут баскаків сформувався у 1250-1260 роках. Баскаки контролювали місцеву владу в ХІІІ-ХIV ст., збираючи данину і обліковуючи населення в завойованих землях. Згодом вони стали послами, втративши свої колишні функції).

Водночас безпосереднього громадами керували виборні отамани, які з'явилися задовго до приходу монголів і уособлювали тодішнє місцеве самоврядування. [1, c.9] Отамани керували усім, прагнучи незалежності від князівської влади, та й сам князь мав не так багато можливостей їх контролювати в силу віддаленості території. Так зароджувалася козацька вольниця. Ще відомий польський хроніст Матвій Стрийковський описуючи події 1143-1147 рр. згадує про "волинських козаків", які брали участь у боротьбі князів за київський престол і "дороги козацькі". Князів-отаманів вибирали і в Болоховській землі, яка прагнула звільнитися від влади як Києва, так і Галича. У 1339 році литовський князь Ольгерд здійснив похід на Поділля проти свого племінника Федора Коріатовича. Він захопив майже всі замки і фортеці: Брацлав, Скалу, Кам'янець, в чому йому активно допомагали подільські козаки. Розвинені територіальні громади накопичували, передавали і відтворювали козацькі звичаї як зразок звитяги і доблесті. За таких обставин формувалися звичаєве право, ціннісні орієнтири і національна свідомість. Саме в цей період пожвавлюється рух проти татарського панування. У відповідь на татарські набіги козаки часто ходили походами на татар. Нерідко в таких походах брала участь і знать. Відомі два переможних походи князя Вітовта проти Золотої Орди в 1397-1398 роках, в результаті яких були побудовані укріплення в Брацлаві і Черкасах. Козаків наймали і молдавські господарі, які вели боротьбу з татарами, а згодом і турками. В цих умовах вдосконалювався військовий козацький досвід. Йшов активний процес витіснення татар на периферію степу.

У ХІІІ-ХIV століттях зміцнилося Велике князівство Литовське і уже в 1362 р. великий литовський князь Ольгерд вигнав татар з Поділля, віддавши всі їх землі своїм небожам Коріатовичам. Саме ними був заснований Кам'янець, Смотрич, Вінниця, Брацлав.

Перебуваючи з 1363 по 1434 рр. у складі Литви, Поділля активно заселяється. Тогочасній знаті, яка бере участь у боротьбі з татарами, даруються княжі грамоти на володіння, будуються укріплення, на незайнятих землях з'являються нові поселенці, особливо з під Львова, Луцька та інших територій.

В результаті війни між Литвою і Польщею у 1340-1392 рр. за Галицько-Волинську спадщину Польща захоплює Галичину і виставляє претензії на Поділля. Між Польщею і Литвою розпочинається сорокалітня війна за Поділля (1394-1434 рр.), яку остання програє. В результаті Західне Поділля відходить до Польщі, а Східне залишається у складі Литви. Після Люблінської унії автономія Східного Поділля була ліквідована і на всій території запроваджено польський адміністративний устрій.

Поширення польсько-литовського впливу на землі, які раніше контролювалися татарами, створило політичну напругу на південно-східних кордонах королівства. Окрім військових конфліктів між Литвою і Польщею, що супроводжувалися колосальними жертвами з обох сторін, напругу цю створювали й татари, які здійснювали постійні набіги на наші терени, полюючи на людей. Особливо гострою ця проблема стала для прикордонних поселень, повз які пролягав так званий Кучманський шлях.

Кучманський шлях в межах подільського порубіжжя проходив по лінії, де сьогодні розташовані села Вогнівці-Будьки-Станіславчик-Браїлів-Почапинці і далі на Захід і був відгалуженням відомого Чорного шляху.[Бялковський Л.Поріччя Мурахви в ХV-XVІ ст.-Т.2., - Кам'янець на Поділлю, 1920.-С.8.] Татарські роз'їзди розтягалися по обидва боки Кучманського шляху на 30-80 кілометрів, вишукуючи поселення, що примушувало людей ховатися в лісах і часто чинити опір. Наявність постійної небезпеки зобов'язувала мешканців опановувати військову справу. Цьому сприяла і влада, прагнучи убезпечити прикордонні території князівства від татарських набігів. У військових сутичках формувався досвід і тактичні прийоми оборони територій. Супротивники мусили вивчати один одного і прилаштовуватися до нових історичних умов.

Після смерті польського короля Ягайла західне Поділля до річки Мурафи стає польським, де в 1434 р. утворюється Подільське воєводство, а східне Поділля - Брацлавщина залишається у складі Великого князівства Литовського. Річка Мурафа розмежувала дві держави: праворуч по течії - землі, що відійшли до Польщі; ліворуч - землі Литовського князівства. Такий поділ проіснував 135 років (з 1434 по 1569 рр.), розділивши, таким чином, села Хоменки і Рекеченці, Мурафу і Травну, які до усталення кордону були єдиними. Літин, Микулинці, Почапинці, Семаки, Браїлів, Коростівці, Дзялов (Камяногірка), Копистерин, Скіндерополь (Чернівці), Буша стали порубіжними територіями і належали до великого князівства Литовського. Курилівці, Головчинці (Кармалюкове), Біликівці, Межирів, Коростівці, Корчмаровці (Кацмазів), Мовчани, Пасинки, Шаргород, Мурафа, Шендирівка, Грушовець знаходились по той бік кордону на території королівства Польського.

Після розмежування кордону спокійніше тут не стало. Продовжувалася польська колонізація. Поселення постійно страждало від татарських набігів. Так, в реєстрі оплати подимного податку за 1493 р. ця територія виглядала суцільною пусткою. Згідно з реєстрами 1530 і 1542 рр. край знаходився не в кращому стані.[Jablonowski A. Polska XVI wieku рod wzgledem geograficzno-statystycznym. Ziemie Ruskie. Ukraina(Kijw-Braclaw).// Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1897.-T.20(10). - S.805 ] Однак, життя на цих землях не припинялося. У 1432 р. відбувся відомий бій під Копистерином між польськими і литовськими військами, а в 1487 р. битва війська польського короля Казимира ІV з татарами, які поверталися з України з ясиром до Криму.[Бялковський Л.Поріччя Мурахви в ХV-XVІ ст.-Т.2., -Кам'янець на Поділлю, 1920.-С.15-18]

Починаючи з 1438 року Поділля постійно страждає від набігів татар. До Люблінської унії їх нараховували 26. А у 1498 році кримчаки вивели з нашої землі близько 100 тисяч людей. Незважаючи на це край набирався сили, відроджувався і захищався.

Після встановлення кордону, продовжувалася експансія польської шляхти. Села, які знаходилися по лівому березі р. Мурафи, оминути її не могли, хоча і належали до Литви. Свідченням цього є видача королівських грамот на володіння місцевим земянам як підтвердження їх майнового статусу. Для прикладу, у 1448 році, Копестерин і Верхняки (Марафа) були надані королем шляхтичу Данилові. Після ним володіли Стецько Копистеринський (1521р.), Пашко Копистеринський і Васько Копистеринський (1540р.), а у 1454 р. Данило і Кайдач Копистеринські. Є припущення, що цей рід був тюркського походження і знаходився в статусі непривілейованої шляхти. У 1545 р. вони були уже Кайдаші, які тримали Копистерин, разом з Копистеринськими, а в 1570 р. займали Монастирище і Сосонку на Київщині, в 1603 р. - Кропивну, за яку судилися з Байбузами.[8, c.654] Всі вони були земяни Брацлавського повіту, які в результаті польської колонізації опинилися на території Королівства.

У 1540 р. з'являються відомості про маєток Васька Копистеринського, що знаходився в межах села. У 1576 р. Копистерин переходить в заставне володіння до князя Богуша Корецького, а в 1586 р. продається разом із селом Верхняки (Мурафа) князеві Констянтину Острозькому (1526-1608) - засновнику Острозької Академії.[6, c.18] Але ще з часів його діда Федора залишилася криниця на краю села, яку так і називають "Криниця князя Феодора Острозького". Князь Федір Данилович Острозький набув популярності у війні польського короля Владислава проти Свидригайла, мужньо захищаючи Волинь від поляків. На боці Яна Гуса він боровся проти Тевтонського ордену. Брав участь у Грюнвальдській битві 1410 року. В похилому віці постригся в монахи під іменем ченця Феодосія. Похований в дальній Феодосієвій печері Києво-Печерської Лаври в 1483 році. Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ століття канонізований. Православною церквою встановлений день пам'яті Феодосія Острозького, яким є 24 серпня.

Село Дзялів (Зялів, Кам'яногірка) у 1540р. належало земянинові Брацлавського повіту Федору Булгаковичу Зяловському . Скоріш за все це володіння перейшло до нього від батька - пана Булгака, землі якого знаходилися по сусідству з землями Васька Копистеринського, з одного боку, З іншого - включали Гнилу - Руду (назва Гнила збереглася до сьогодні) вздовж річки Мурафи, аж до Корчмаровців (Кацмазова). У їх власності були також Овраги і Нижня Кропивна, яку біля 1600 року вони передали Байбузам.

У 1613 р. Зялів (Дзялів) належав панам Гольським. В цьому ж році село переходить до Єви Янковської родом із польського містечка Гольська. Зялів разом з маєтком пані Єва отримала у спадок після смерті Бартоломія Гольського так само, як і містечко Станіславів (сьогодні Станіславчик) після смерті у 1612 р. Станіслава Гольського (Барського старости, воєводи руського) і наступного року продала їх Станіславу Жолкевському - коронному гетьману, який після С. Гольського отримав староство Барське.[6, c.15] Після смерті С.Жолкевського ці землі, ймовірніше за все, потрапили у власність Станіслава Потоцького "Ревери", який у 1631 р. був воєводою Брацлавським. З тих пір представники роду Потоцьких володіли Станіславовим, допоки він не потрапив у власність генерал-губернатора Південно-Західного краю, героя війни 1812 року Олексія Бахметьєва як придане його нареченої. Саме Бахметьєв вирішив зробити із звичайного села містечко для чого у 1816 році запрошує до Станіславова барських, шаргородських, копайгородських, браїлівських євреїв і пропонує їм тут поселитися. З того часу Станіславів розпочинає свою історію уже в іншому статусі.[Сицинский Е.Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета.Приходы и церкви Подольской губернии.-Вып.ІХ.-Каменец-Подольский,1901.-С.280]

А про сиву минувшину цієї землі розповідають перші поселення, які з'являються на околицях нинішнього Станіславчика ще у VIII-VII століттях до н.е. і відносяться до передскіфського часу, про що свідчить курган у північно-західній частині села поблизу цвинтаря. Ще одне передскіфське поселення розташоване на півночі від села в урочищі "Михалкова гора".

Коли у 1250 році Подільські землі були завойовані татарами, на території Станіславова розміщувалося поселення під назвою Юшків. Татари його спалили, а рештки вцілілого населення перебралися за декілька кілометрів в урочище на північному заході теперішнього Станіславчика. Сьогодні це урочище існує під назвою "Чагарі". Друге поселення, що знаходилося в межах села, носило назву Чачарин. Доля його також виявилася трагічною, оскільки поруч проходив Кучманський шлях, яким татари здійснювали набіги на правобережну Україну.

Після розгрому татар князем Ольгердом на Синій воді в 1362 р. життя в цих місцях відроджується. Однак, починаючи з 1438 року татари здійснюють регулярні набіги на Поділля. Чачарин, що розташувався поблизу Кучманського шляху, був зруйновано вщент. Частина його населення знову втекла у ліси і навколишні села.

Лише у першій половині ХV століття в лісовому урочищі Кічмань, на місці сьогоднішнього Станіславчика, було засноване нове - третє - поселення. Місце, на якому воно виникло, вкривав ліс і з трьох боків воно омивалося водами річок. Це були невеличкі хутірці, які носили назви Деркачівка, Зваричівка і Григорівка. Назви ці, ймовірніше за все, походять від імен перших поселенців.

У ХVI столітті село розбудовувалося і укріплювалося. У 1629 році в Кічмані проживало більше трьох тисяч мешканців і нараховувалося 445 дворів. В цей же період з'явилися підземні ходи і замок, який ще у 1744 р. мав досить пристойний вигляд.[Синюк П.Станіславчик: погляд у минуле.-Вінниця,2005 С.8-9]

Села Кудіївці, Носківці, Мурафа, Мовчани, Пасинки, засновані українською шляхтою (земянами), належали до Барського староства Подільського воєводства. Для прикладу, Кудіївці знаходилися в ленному володінні "служок барських" Кудіївських (лен - земельний наділ отриманий васалом від свого сюзерена). У 1565 році тут не було жодного поселенця, а проживало лише троє земян, які самостійно обробляли землю виключно для власних потреб.

Носківці у 1545 р. належали брацлавським земянам Івану, Михайлу, Стецьку та Брайку Носковським. У 1576 р. Василь Носковський записав своїй сестрі Марії третю частину села у посаг. Після воно переходить до Язловецьких. У 1598 році Ян Замойський відбирає Носковці у Єроніма Язловецького і до 1629 р. село належить сину Яна Замойського - Томашу.

Мурафа - містечко засноване Язловецьким на місці села Верхняки. У 1585 році Микола Язловецький побудував тут невеличкий замок, оточивши його ровом. У 1598 році село носило назву Клокотин, а з 1592 року - Мурафа. У 1592 році маєтком у селі управляв шляхтич Лукаш Корицинський. У 1625 р. містечко уже належало Ядвізі Язловецькі (Белзецькі), яка збудувала тут домініканський монастир і мала у власності містечко Улашківці, що на Тернопільщині. Белзецькі були досить багатими людьми в короні польській і мали чималий вплив на тодішню політику Речі Посполитої. Їм належали містечка Добрилів, Делятин, велика кількість земель і соляні промисли. Після смерті у 1643 році Костянтина Белзецького його сини розпочали міжусобну війну за спадок батька. Один із них Андрій зі своїм загоном брав участь у національно-визвольній війні, підтримавши селянське повстання під проводом Семена Височана, що розпочалося восени 1648 року в Східній Галичині.

Мовчани засновані у 1597 році братами Мовчанами на річці Батові з дозволу пана Замойського.

Пасинки також належали Замойському, який у 1587 році віддав їх Матвієві Волковинському та його синам, а ті в свою чергу мали їх заселити і обороняти.

Як бачимо, на Поділлі переважна більшість поселень у середньовіччі засновувалися місцевою шляхтою, яка проживала, як правило, в укріплених місцях, таких як Кам'янець, Брацлав, Бар, Вінниця, а на своїх землях залишали інколи по декілька людей, що ходили на лови, пасікували і обробляли для власних потреб землю. Згодом місцевість заселялася прибульцями з західних регіонів, в тому числі і з Польщі: будувалися помешкання, маєтки, невеличкі укріплення, розорювалися землі, вирубувалися ліси, започатковувалися перші промисли.

Переселення із Заходу на Схід активізувалися з другої половини ХVІ століття, собливо після Люблінської унії 1569 р. Найбільше йому сприяли Ян і Томаш Замойські. Ян Замойський (1541-1605) - засновник Шаргорода (1579-1585рр.), видатний польський державний діяч, віце-канцлер, канцлер, коронний гетьман, досить освічена для того часу людина. Підтримав Стефана Баторія у боротьбі за владу. Здійснив два походи на Молдавію у 1595 і 1600 роках. Його син Томаш (1594-1638) у 1618 році став воєводою Подільським і в цьому статусі воював проти турецько-татарських військ.

На порубіжних територіях в той час з'явилося ще декілька поселень, які тісно пов'язані з діяльністю Замойських: Кацмазів, Пасинки, Шаргород і Тенпонки. Останнє було прадавнім поселенням, що знаходилося під лісом "Кленем" (сьогодні "Клев") на окраїні дзялівських земель біля струмка, що впадає в річку Мурафу. Хто заснував село невідомо. Кажуть, що це було єврейське поселення, яке згодом знищили чи то татари, чи то козаки. Скоріш за все місцеве населення залишило селище, перебравшись до Шаргорода. Адже польський король дозволив жителям містечка протягом 20 років не платити жодних данин і повинностей і саме ця обставина могла спричинити міграцію єврейського населення Тенпонків до Шаргорода, який, до того ж, був захищений мурами, а у 1588 році отримав магдебурзьке право. Звичайно, що якась частина людей в Тенпонках залишалась. У 1614 р. Томаш Замойський передав село шляхтичам Івашківським у володіння. Подальша доля поселення невідома. Ймовірно, що частина мешканців Тенпонків переселилася до навколишніх сіл в й асимілювалася, змішавшись з місцевим населенням, і лише західна окраїна Дзялова (Кам'яногірки) до сьогодні в народі називається "Жидівською", нагадуючи про часи, що знаковими подіями закарбувалися в нашій історії.

Що ж стосується Кацмазова (стара назва Корчмаровці), землі якого межували із землями Дзялова з південного заходу, то в 1498 році село належало кам'янецькому латинському біскупу (католицькому єпископу), який в цьому ж році отримав від короля грамоту на право володіння маєтком. Але в 1578 році село переходить у власність Яна Замойського, який у 1584 р. посадив тут свого управляючого пана Серного. Однак ще раніше ці землі відносилися до Корчмаровської волості, яка належала кам'янецькому костьолу. Поселень на цих землях було небагато і саме "Замойський широко відкрив двері тому масовому руху народу на південь, який в ці часи спостерігається по всій Україні". Селив він тут усіх: втікачів, гуляк і, навіть, вбивць, які мусили брати участь в обороні краю. Він забезпечував їх зброєю, будував фортифікаційні укріплення і досить часто відбирав права на володіння у власників займанщин (вільні землі, які були зайняті переселенцями, що прибули з різних регіонів Польщі й України задовго до приходу Замойського).

Та найдавнішим поселенням середньовіччя на польсько-литовському порубіжжі, відомості про яке дійшли до наших днів, є Княжа Лука, дарована жалуваною грамотою Вітовта Василю Карачевському в 1393 році. В ній йдеться про те, що князь дозволяє своєму слузі "садити село Княжу Луку на сиром корені", надаючи йому землю в "кутку" між р. Мурашкою Великою і Мурашкою Сеньковською з лісом Стриїв Ріг і Куликовими лісками [Грушевський М. Барське староство.-Львів.-1996.- С.32-33]. Грушевський висловив припущення, що Мурашка Сеньковська, скоріш за все - річка, на якій розташовані Пасинки . Якщо так, то Княжа Лука аж ніяк не Плебанівка, на яку вказують чимало авторів, у тому числі і М.Грушевський, а скоріше Носіківка, що знаходиться за декілька кілометрів. Однак Носіківка - село, що з'явилося в 1750 р., тобто пізніше подій, які мали місце наприкінці ХІV століття. Мабуть, на цих землях ніяких поселень тоді не було. Це припущення підтверджується й тим, що у 1582 році в дарчому записі Олексія Карачевського Княжа Лука називалася пусткою. Від Карачевських вона перейшла до Хорушків, а після була продана Замойському, який, в свою чергу, передав її Шаргородському плебанату. (Плебанат - парафія католицького священика).

Не виключено, що в момент продажу цих земель Хорушками якась частина населення проживала на території Княжої Луки на тому місті, де знаходиться с. Плебанівка, однак назва поселення, ймовірніше, походить від назви землі, яка була дарована і на якій воно розміщувалося. Заселятися село почало лише наприкінці ХVI століття.

Скільки таких пусток було в українсько-польському порубіжжі, сказати важко, однак, за твердженням того ж Грушевського. впродовж першої половини ХV століття не бачимо жодного випадку, коли б "пустині" жалувалися поляку, оскільки за рекомендацією польського уряду "пустині" потрібно було роздавати місцевому населенню, а землі заселені - переважно полякам. Не дивлячись на це, ми бачимо, що більшість населених пунктів Східного і Західного Поділля носить ім'я свого засновника чи першого поселенця, чиї майнові права не завжди були підтверджені княжими чи королівськими грамотами, а після визнані польськими колоністами. Однак в процесі узаконення цих прав представники корінних родів отримували гарантії на володіння, формуючи тим самим прошарок непривілейованого шляхетства Речі Посполитої.

В ХVI-XVII ст. мали місце чисельні випадки реквізиції (примусового вилучення у власника майна державою) земель в української шляхти, які проводилися систематично. Поряд із експансією католицької церкви все це формувало умови для подальшого розгортання конфлікту, який періодично приглушувався турецько-татарською загрозою, але поступово наближував Україну і Польщу до війни, яка за словами відомого польського письменника Г.Сенкевича, "спустошила Річ Посполиту і спустошила Україну, поселивши ненависть в серцях і отруївши братерську кров".

Вирішальну роль у цьому протистоянні відіграло козацтво, яке в першій половині XVI століття, успадкувавши отаманське самоврядування, починає формуватися як самостійна військово-політична сила. Л.Гумільов з цього приводу писав: "На степовому кордоні накопичувалися пасіонарії, які страждали від жорстоких порядків Москви і безправ'я в Польщі. Для того, щоб адаптуватися в нових умовах і завести сім'ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православної віри, їм знадобилося сто років. За цей час князі, чий рід починається з Рюрика (князь Дмитро Вишневецький), польські магнати (Предслав Лянцкоронський) і прості селяни, здібні до навчання військовій справі, однаково перетворювалися на козаків, столицею яких стала Запорізька Січ. Останню за прийнятою нами термінологією потрібно вважати консорцією, з якої виріс малоросійський субетнос, що через 200 років перетворився в український етнос, який звільнився в ХVІІ столітті від влади католицької Польщі, а в ХVІІІ столітті завоював провідне місце в Російській імперії".

А перед тим, у 1506-1548 роках, за вказівкою польського короля Сігізмунда І, було зібрано відомості про стан південних кордонів Королівства. У 1568 р. створюється перший козацький реєстр. Такі дії королівської влади були викликані небезпекою з боку Кримського ханства і Туреччини, котрі дошкуляли своїми набігами і становили чималу загрозу для Королівства Польського, як і згодом Речі Посполитої. Не варто забувати, що в 1475 р. турками були захоплені генуезькі колонії в Криму, а Кримське ханство стало васалом Туреччини. З 1474 року по 1556 рік кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів, а у 1575 році вони вивели з неї понад 35 тисяч бранців. До того ж, татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620-1621 років.

У цей період найбільшими містечками, що знаходилися на колишньому кордоні Королівства польського і Литви, були Межирів і Шаргород. Вони належали до Барського староства, воєводою якого в 1588-1612 роках був Станіслав Гольський. Він висунувся подібно Бернарду Претвичу - у 1540 році старості Барському, соратнику і товаришу знаменитого князя Дмитра Вишневецького (Байди). Станііслав Гольський починав військову службу ротмістром, а потім стражником. У 1599 р. Гольського призначено воєводою Подільським, після - Руським. Особливо відзначився в боротьбі з татарами. Після смерті Гольського у 1612 році Барське староство очолив Станіслав Жолкевський (1547-7.10.1620).

Наприкінці ХVI - початку ХVII ст. на землях нашого краю бурхливо розвивається фільваркове господарство, яке передбачало обробіток панської землі закріпаченими селянами. Цей процес започаткували Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр., однак повне завершення він отримав у Речі Посполитій.[Bialkowski L.Podole XVI wieku.Rysy spoleczne I gospodarcze.-Warszawa.-1920.-S.57 ]

Розвиток фільваркового господарства призвів до обезземелення селян і зосередження земельних наділів у руках польської шляхти. Тільки на Брацлавщині у 1629 р. в руках 14 родів перебувало 86% господарств, які відібрали в українського населення поляки.

Окрім відробіткової ренти - панщини - селяни мали сплачувати державний податок, виконувати чимало повинностей, до того ж ставали предметами купівлі-продажу.

Відтак посилюється національно-релігійне гноблення, особливо після проголошення у 1596 році церковної унії. Поряд із цим в економіці краю помітні й позитивні тенденції. Насамперед швидкими темпами розвиваються міста. Кількість їх неухильно зростає. В 40-х роках XVII ст. в Подільському воєводстві нараховувалося 111 міст, в яких проживало до 34% населення. В містах концентруються ремісники, поширюється ярмаркова торгівля. Двічі на рік такі ярмарки проводилися в Уланові, Шаргороді, Барі, по чотири рази - в Копайгороді. Торгівля тут тривала від одного до двох тижнів. Найбільшим вважався Кам'янецький ярмарок, де можна було зустріти купців з Росії, Польщі, Молдавії, Угорщини, Греції, Туреччини. [.Громова Л.П., Пономаренко А.Б.Нариси історії Поділля.-Вінниця, 2002. - C.63-67 ].

Чималу роль в цьому процесі відіграло єврейство, яке селилось, як правило, в містах і містечках, займаючись торгівлею і лихварством. Цьому сприяли закони тодішньої Польщі.

Спершу "єврейські колонії чисельно були досить невеликі, не визначалися замкненістю, яка характеризує їхнє пізніше життя, носили українські прізвища і розмовляли українською мовою".[Шаповал М. Євреї на Україні.-К., 2002. -С. 29.] Їхнє становище мало чим відрізнялося від становища українського населення, як і спосіб життя, господарська практика, за винятком національних традицій, котрі органічно поєднувалися зі звичаями і традиціями українців. Та це продовжувалося лише до ХV ст., допоки західноєвропейське єврейство разом з польською шляхтою не з'явилося в Україні.

Але ще1264 року князь Болеслав Благочестивий видав грамоту, згідно з якою євреї ставали вільними людьми на рівні з міщанами. Закон гарантував їм особисту недоторканість, за ними підтверджувалося право торгівлі і лихварства. У 1367 р. вони були звільнені з-під юрисдикції церковного суду, а вбивство єврея каралося смертю. В результаті значна частина єврейського населення європейських країн емігрувала в Польщу. З початком польської колонізації разом з шляхтою і магнатами німецькі, угорські, іспанські та євреї з інших країн прибули на українські землі і розпочали тут активну комерційну діяльність. В 20-40 роках ХVІІ ст. вони контролювали майже всю торгівлю, лихварські операції, оренду маєтків, млинів тощо. Михайло Грушевський в своїй Історії України-Руси писав: "З кінцем ХV в. в Польщу посунулася маса жидів з Заходу, що рушилася звідти наслідком ріжних начінок, особливо ж наслідком розпорядження цісаря Максиміліана, що вичитав їх з Німецького цісарства. Від цього часу Корона Польська стає помалу збірником жидівства зі всього світу, і 5жиди дійсно починають заливати міста й містечка. Крім чисельного зросту, це вплинуло також і на самий характер польського жидівства. Західні, переважно німецькі і чеські, жиди принесли з собою речі, що сильно вплинули на духовне відокремлення жидівства, - німецький жаргон, що дав польським жидам свою осібну ніби німецьку мову, талмудичну мудрість, що окружала своїм специфічним світоглядом духовне життя жида й розривала всякі культурні зв'язки з тою людністю, серед котрої він жив".[Грушевський М. Історія України-Руси.-Т.5. - К., 1913. -С. 255.] шляхетство поділля посполита

В ХVІ столітті на всій території Речі Посполитої постає так зване єврейське питання, яке стало результатом соціального гноблення місцевого населення, витіснення його із сфери торгівлі й промислів, а також відокремлення себе від того середовища, яке стало предметом нищівного економічного визиску. Наприкінці ХVІ століття міста і містечка практично контролювалися євреями. "Польсько-жидівське місто, - писав М.Грушевський, - з його никлим життям, пародією торгівлі і промислу на місці колишнього інтенсивного міського життя руських часів було одним із найбільш характеристичних дарів "культурної місії" Польщі на Русі".[Грушевський М. Історія України-Руси.-Т.5. - К., 1913. - С.261]

Перша половина ХVІІ століття була тривожною. Енергія етносу, який опинився під важким соціальним гнітом, втративши власність і право на своє віросповідання, почала прориватися спочатку у формі скарг до панів і короля, а згодом вибухнули низкою селянських повстань, на боці яких виступило козацтво. Утворивши власну військово-політичну організацію на основі давніх самоврядних традицій, козаки сформували пасіонарне середовище, де доблесть і честь виявилися тими чеснотами, які, піднявшись до принципу, сформували запит спочатку на автономію у складі Польщі, а після - на побудову самостійної української держави.

Размещено на Allbest.ru