Держави та суспільства "третього світу" під час локальних та регіональних конфліктів 1960-1990-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

За період 1960-1990-х рр. в країнах третього світу, за підрахунками автора відбулося біля 170 збройних конфліктів різних типів. Це і міждержавні зіткнення, й громадянські війни й етнічні конфлікти і т.д. При цьому, внутрішньодержавні конфлікти, чисельністю значно перевищували міждержавні. Більше того, деякі з них (наприклад, боротьба курдів, палестинців, тамілів та західних сухарців за незалежність) охоплювали одночасно кілька держав (Ірак, Іран, Сирію, Туреччину у випадку з курдами, Ізраїль, Ліван, Сирію, Йорданію, Туніс, у випадку з палестинцями, Шрі-Ланку, Індію та Мальдівські острови, у випадку з тамілами та Марокко, Алжир, Лівію та Мавританію по відношенню до боротьби фронту ПОЛІСАРІО) [15].

Одночасно в цей період вкрай розтягнутими у географічному та хронологічному просторі виявились і міждержавні війни. Третя (1967 р.) та Четверта (1973 р.) Арабо-ізраїльські війни охопили майже весь Близькосхідний регіон і особливо його арабо-мусульманську складову. А от Чадський конфлікт (громадянська війна з зовнішньою участю Лівії та Франції) 1980-1987 рр. проходила в найтепліших з точки зору клімату умовах, тоді як англо-аргентинська війна 1982 р. за Фолклендскі / Мільвінські острови в найхолодніших. Каргільський конфлікт між Індією та Пакистаном 1983-1999 рр. виявився найвисокогірнішим (мінімальна висота проведення бойових операцій 4500 м над рівнем моря) [5, с. 17-18]. В свою чергу, Ірано-іракська війна 1980-1988 рр. стала найдовшою міждержавною війною за все ХХ століття [18], а партизанська війна в Колумбії (розпочата у 1964 р. і продовжується до сьогодні) найдовшим внутрішньодержавним збройним протистояння. А от війна між Малі і Буркіна-Фасо, яка мала місце в грудні 1985 р., тривала усього 2 дні став, найкоротшою міждержавною війною в ХХ ст. тоді як самим коротким внутрішньодержавним конфліктом скоріше за все слід вважати події 3 лютого 1989 р. в Парагваї, коли був скинутий збройними силами країни диктатор фашистської спрямованості Альфредо Стресснер. Увесь конфлікт тривав не більше 7 годин і його принциповою особливістю стала визначальна роль найбільших кораблів військово-морського флоту абсолютно сухопутної, тобто тієї, що не має виходу до моря країни канонерських човнів «Парагвай» та «Умаїта».

Зрозуміло, що знаходячись у ситуації постійно діючої збройної небезпеки, уряди держав «третього світу» вимушені були робити максимум за для відповідної підготовки до реальних і потенційних локальних і регіональних конфліктах і це в свою чергу, повинно було відбитися на суспільстві. Втім, прикладів, коли військовий стан змушував уряди країн «третього світу» вдаватися до радикальних заходів з метою переводу суспільства країни, її економіки і т.д. на рейки військового часу ми майже не знаходимо. Навіть під час вкрай напруженої та кривавої ірано-іракської війни (з обох боків загинуло щонайменше 2 млн громадян і лише на фронті), щонайменше уряд Іракської Республіки, людський та економічний потенціал котрої поступався відповідному потенціалу Ісламської Республіки Іран, фактично проводив політику «і зброя і масло» [2].

В чому ж тут справа? Чому, знаходячись в ситуації постійної військової загрози, уряди країн «третього світу» не вдавалися до радикальних заходів, щодо мобілізації всіх ресурсів суспільства на досягнення швидкої та рішучої перемоги? Чому, фактів, щодо переводу економіки країн «третього світу» на військові рейки і її повної мобілізації ми не помічаємо?

Відповідь на ці питання дає одночасно і міжнародно-політичний стан «холодної війни» й система управління самих держав «третього світу».

Так, глобальне протистояння США та СРСР з їх союзниками по НАТО й Організації Варшавського Договору на світовій арені призвів до встановлення відповідних сфер впливу великих держав в «третьому світі» й появі там конкретних сателітів Вашингтону та Москви. Це призвело до ситуації, при якій потреб в мобілізації економіки конкретної країни «третього світу» фактично не існувало. Все необхідне для ведення війни великі держави своїм партнерам могли поставити на відповідних умовах, у голові кута котрих стояли не економічні а саме політичні інтереси [16, р. 67]. Так, якщо Іран та Ірак, маючи значні валютні надходження за експорт нафти могли якщо не повністю, то в значній мірі розрахуватися за поставленні засоби ведення війни, то от незаможні у 1970 рр. Уганда, а у 1980-ті рр. Ефіопія, змогли створити суттєві (якщо не величезні) арсенали, обсяг яких значно перевищував необхідність потреб національної оборони виключно за рахунок Радянського Союзу [22], який діяв виходячи з міжнародно-політичних міркувань. В свою чергу Марокко, що з 1976 р. разом з Мавританією, а з 1979 р. самостійно вело вкрай напружену й розтягнуту у часі (до 1996 р.) війну в Західній Сахарі, спиралося виключно на конкретне фінансування з боку США 1 млн. доларів щодня, тільки на проведення бойових дій [11, р. 126].

Зрозуміло, що в цих умовах, вести мову про якусь мобілізацію не приходилось, тим більше, що в ній і з військово-політичної точки зору ніякого сенсу не було в разі перспективи поразки свого союзника, великі держави власними діями моментально його врятують. Саме так, через по суті ультиматум СРСР від 24 жовтня 1973 р. закінчується Четверта арабо-ізраїльська війна [9], й через активні дії американської дипломатії на протязі усього 11-12 годин в ніч з 10 на 11 червня 1982 р., припиняються бойові дії в Лівані під час П'ятої арабо-ізраїльської війни [8, с. 232 233].

Втім, в тій чи іншій ступені, всі вищевказані воєнні конфлікти проходили в контексті холодної війни. Проте і конфлікти регіонального і локального рівнів 1960-1970-х рр., що розвивалися поза ходом „холодної війни” також мали деякі особливості. Лідери навіть незаможних країн Азії та Африки, завдяки мілітаризації стали доволі сильними. В результаті вони намагалися вирішити свої внутрішні та зовнішні проблеми лише військовим шляхом. Тому з'явилося кілька осередків дуже запеклих війн, як то між Іраном та Іраком у 1980 1988 рр., чи Малі й Буркіна-Фасо у грудні 1986 р. Багато таких конфліктів, особливо внутрішньодержавних (скажімо, у Судані з 1983 р.) не цікавили великі держави і розвивалися на периферії „холодної війни”. Лише згодом, довготривалі конфлікти наприклад чадський 1980 1987 рр., чи ірано-іракський 1980-1988 рр. почали цікавити великі держави, але з виключно з економічної точки зору. Тому, ці війни продовжувалися довгий час, а їх політичне врегулювання постійно гальмувалось. Саме в цих конфліктах особливо проявилося безсилля міжнародних інституцій, щодо їх припинення. Лише військові перемоги призводили до закінчення подібних війн. радянський війна чадський

Саме військова сила виявилась чи не єдиним аргументом припинення військово-політичних конфліктів 1960-1990-х рр. Досвід цих подій яскраво демонструє безсилля ООН та інших міжнародних організацій дипломатичним шляхом розв'язати конфліктні ситуації. Лише в Нікарагуа у 1990 р. це вдалося. В інших випадках, країни Азії, Африки та Латинської Америки зверталися до міжнародних інституцій лише у разі військових поразок. До таких заходів вдавалися уряди Уганди у 1979 р., Аргентини у 1982 р. та Ісламської Республіки Іран у 1988 р. [21. 1979. March3; 1982. April16, June3]. Великі держави зовсім ігнорували ООН та інші міжнародні організації (Великобританія у 1982 р. під час Фолкендської війни, США в 1989 р. за часів Панамської кризи). Втім, великі держави діяли за допомогою ООН у випадках їм вигідних. Війна в Перській затоці 1991 р. найяскравіший приклад [10, с. 78-80].

Українська та російська історична наука цієї показової речі не помічає. У деяких роботах сучасних дослідників, присвячених аналізу чи типології воєнних конфліктів затверджується аргумент, про ведення війн сучасності в рамках міжнародного права [4, с. 48]. Проте, у воєнних конфліктах, в тому числі і 1960 1990-х рр., державні інтереси завжди превалюють і превалювали над міжнародним правом. Задля досягнення своєї мети, на його норми не звертали увагу практично постійно. Подібний аргумент підтверджують дії ВМС Великобританії під час війни на Фолклендах 1982 р., хімічні атаки Іраку під час ірано-іракської війни 1980 1988 рр. й авіанальоти ВПС Ізраїлю на Ірак і Туніс у 1981 та 1985 рр. відповідно [3, с. 183-187].

В свою чергу, розвиток мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки надало можливість деяким з них відігравати більш значну роль в цих регіонах і не тільки. Активне втручання власними збройними силами у воєнні конфлікти в інших державах дозволив таким країнам як В'єтнам, Сирія, Лівія та Куба підвищити свій політичний статус в світі й вирішити низку зовнішньополітичних, стратегічних та економічних проблем [14, р. 187-200].

Втім, в цілому тенденція, щодо розвитку воєнних конфліктів поза впливом великих держав, поступово переважала. Ця тенденція відобразилася в політиці країн Азії, Африки й Латинської Америки і в 1990-ті рр. стала пануючою. Причому в деяких випадках вона осягла фори своєрідного політичного наступу на великі держави в моменти, коли вона велика держави виявилась морально пригнічена попереднім військовим конфліктом. Так, наприклад, для Сполучених Штатів, поразка у в'єтнамській війні 1964-1975 рр. стала більше психологічною ніж військовою. Про це яскраво свідчать і воєнні конфлікти 1975 -1991 рр. за участю США. В другій половині 1970-х рр. уряд США фактично перестав протидіяти СРСР на шляху поширення сфери впливу. Сполучені Штати проігнорували перемогу сандинистів в Нікарагуа у 1979 р. і дозволили лівим повстанцям в Сальвадорі, Колумбії, Г ватемалі, Перу перейти у наступ на уряди проамериканского спрямування [19, р. 87 94; 160 196]. Нічого не вдіяли американці і в Ірані, завдяки чому уряд шаха Реза Пехлеві найбільшого союзника США в регіоні Близького та Середнього Сходу був повалений. Лише захоплення тегеранськими студентами американського посольства спонукало Сполучені Штати застосувати силу. Однак, погано підготовлена операція по визволенню заручників в квітні 1980 р. провалилася навіть без протидій з іранського боку. Втім, вона нічому не навчила американських військових. Нова операція „Яструбиний кіготь”, що готувалася в другій половині 1980-го року, нагадувала справжню війну і навідь теорітично не мала шансів на успіх [7, с. 12-14]. Лише прихід до влади Р. Рейгана дозволив її скасувати.

Що ж до внутрішніх причин взаємодії влади і суспільства країн «третього світу» під час локальних і регіональних конфліктів, то підтримання ситуації війни й жертовності власного народу, стало чи не найголовнішим напрямом внутрішньої політики лідерів країн «третього світу». Так, в ІРІ у 1980-1988 рр. всіляко створювався культ шахідів військових, що загинули за віру. Його ефект був настільки вражаючим, що юнаки в віці 13-14 років масово записувалися у лави ополчення басідж і відправлялися на фронт фактично без зброї. Там, вони озброєні лише пластиковими «ключами від раю» повинні були йти перед регулярними частинами на мінні поля й ціною свого життя розчищати шлях для прохіду бойової техніки. І це набуло характеру державної політики й загальносуспільного спрямування, а іранські стратеги всі свої операції з 1983 р. планували саме з таким елементом [12, р. 182255]. Хоча, загальної мобілізації у лави збройних сил ІРІ в цей час фактично не споглядалось вони комплектувалися на основі закону про загальний військовий обов'язок, який не дивлячись на важку і криваву війну, діяв аналогічно мирним часам.

Однак все ж таки, деякі держави «третього світу»на певних етапах відповідних конфліктів проводили суспільну мобілізацію. Однак в доволі оригінальній формі. Так, у 1976 р., за призивом короля Марокко Хасану ІІ, мінімум 300 тисяч марокканців здійснили так званий «зелений марш» в Західну Сахару, озброївшись лише Кораном та зеленими прапорами [23, з. 176]. Цим заходом, вони не тільки зазначили претензії королівства на територію цієї колишньої іспанської колонії, а й моментально створили прецедент для включення Західної Сахари у склад Марокко по етнічному принципу, так як майже вдвічі перевищили автохтонне населення (140-175 тисяч за різними оцінками) цієї неадміністративної території Африки.

В свою чергу, після війни 1973 р., коли була повністю мобілізована у лави збройних сил Сирійської Арабської Республіки алавітська община, її представники в подальшому зайняли особливе положення в сирійському суспільстві, створивши відповідні контролюючи і спрямовуючі структури, знаходячись у ситуації перманентної мобілізації щонайменше до 1997 р.

В значній ступені своєрідна «м'якість» урядів держав «третього світу щодо суцільної суспільної мобілізації під час локальних і регіональних конфліктів 1960-1990-х рр. особливо на теренах Азії та Африки була в не малій ступені пов'язана зі своєрідною позицією інтелігенції відповідних країн. Так, четверта арабо-ізраїльська війна 1973 р. з боку Ізраїлю велася в черговий раз за сам факт існування цієї держави, а з боку Сирії та Єгипту за повернення власних земель, захоплених Ізраїлем у 1967 р. Саме тому, уряд Ізраїлю під час цих бойових дій пішов на вкрай максимальне напруження усіх існуючих сил, втім, всіляко зберігав від участі у війні молоде покоління, яке усіляко рвалося на війну за захист своєї держави, але законодавчо і морально не підпадало під мобілізацію [6]. Втім, понесені , в немалій ступені не відновлювальні втрати, змусило уряд Держави Ізраїль після війни без зміни законодавства піти на зміну підходів щонайменше по кадровій політиці власних збройних сил. В свою чергу, в арабських країнах, не зважаючи на принциповість жовтневої 1973 р. війни з Ізраїлем, до неї, в плані кадрової політики таке враження, що відносились інфантильно [1, с. 173-288].

В деяких випадках інтелігенція виходячи з патріотичних міркувань підтримувала власний уряд, незважаючи на репресії, які раніше зазнала з боку влади своєї держави. Так відбувалося у Ірані після початку у 1980 р. війни з Іраком, коли ісламський уряд, значною кількістю населення сприймався як тимчасовий чи диктаторський, втім, проти його заходів щодо військової, міжнародної та конкретно антиіракської позиції мало хто виступав навіть на словах [17, р. 125-130].

Втім, випадки, коли значна частина інтелігенції держави «третього світу» у воєнному конфлікті підтримувало зовнішнього ворога власної держави, вважаючи владу своєї країни ганебною були не поодинокі. Так діяли у 1979 р. представники камбоджийської інтелигенції, підтримавши в'єтнамські війська, що розгромили режим Пол Пота [13, р. 3-23]. Дещо раніше, під час відомої Війни у В'єтнамі чи Другої Індокитайської війни 1964-1975 рр. інтелігенція де-факто відгорнулася від уряду Південного В'єтнаму, вважаючи його, як в принципі і більшість населення країни, що існувала в 1954-1975 рр. абсолютно не легітивним. Колишній віце-президент південного В'єтнаму, вдалий пілот і стратегічно мисляча особа Нгуен Као Кі, в своїх спогадах «Як ми програли війну у В'єтнамі», писав, що втрата країни відбулася в першу чергу через втрату умів [20, р. 179].

Набагато частіше інтелігенція в воєнних конфліктах 1960-1990-х рр. виступала не тільки проти влади своєї країни, але і проти війни взагалі, вважвючи її несправедливою та непотрібною. Влада в цих випадках могла не звертати увагу на позиції інтелігенції і проводити обраний курс. Так відбувалося у Ізраілі що до Лівансьного конфлікту починаючи з 1982 р. Але частіше влада проводячи власний курс репресувала представників національної інтелігенції з нею незгодніх. Наприклад це сталося у Китаї під час війни з В'єтнамом у 1979 р.

Таким чином, чисельні регіональні та локальні конфлікти 1960-1990 рр., не дивлячись на їх суттєву напруженість та проведення у вкрай важких географічних, економічних і соціально-політичних умовах, мало відобразилися і на державах як таких і на їх суспільствах. Заходів, щодо радикальних перетворень, на кшталт повальної мобілізації населення та переводу усієї економіки на військові рейки, ми фактично не споглядаємо. З внутрішньополітичних та зовнішньополітичних міркувань в цьому не було ніякого сенсу, так як лідерам держав «третього світу» було вигідно підтримувати образ «жертви» як серед власного населення так і для своїх покровителів з числа великих держав.

Література

1. Арабо-израильские войны. Арабский взгляд. - M. : Яуза, Эксмo, 2008. 480 с.

2. Дьомін О.Б., Поспелов А.С. Мілітаризація Іракської Республіки наприкінці 70-80-х років ХХ століття // Науковий вісник Дипломатичної Академії при МЗС України. 2003. Вип. 9. С. 407-418.

3. Жирохов М. Крылья возмездия. Краткая история ВВС Израиля. М., 2001. C. 183 187.

4. Костенко Г. Ф. Види, типи воєнних конфліктівта їх класифікація // Вісник Дипломатичної Академії України. Bm. 2. К., 1999. C. 47-56.

5. Котлобовский А., Жирохов М. Пылающий Индостан. Часть V Войны мирного времени // Авиация и время. 2005. № 5. С. 17-20.

6. Мостов И. Дорога к крылышкам. Как новый репатриант стал израильским лётчиком [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://berkovich-zametki.com/2015/ Zametki/Nomer2_3/Mostov1.php

7. Никольский М. Авиация специального назначения // Авиация и космонавтика. 1999. № 11. C. 2 18.

8. Поспелов А.С. Израильско-Сирийский конфликт 1982 г. и позиция великих держав // Материалы ІХ ежегодной международной, междисциплинарной по иудаике. М., 2002. С. 232 233.

9. Правда. 1973. 24 октября.

10. Сафончук В. Дипломатическая история „Бури в пустыне”. // Международная жизнь. 1996. № 11. C. 78 80.

11. Bontem K. La querre du Sahara occidental. P., 1984. 188 p.

12. Chibin Sh., Tripp Ch. Iran and Iraq war. London: Croom Helm, 1998. 262 p.

13. Chinese war crimes in Vietnam (Document Vietnam courier). Hanoi, 1979. 36 р.

14. Conflict and intervention in the Third World / Ed. by Mohammed Ayoob. L., 1980. 226 р.

15. Dejiny narodne osvobozeneckeho hnuti v zemich Subsaharske Afriky v 60 a 70 letah / Ved red. J. Cesar. Praha, 1984. 212 s.

16. Gowa J., Wessell N. Ground Roles: Soviet and American involvement in regional conflicts. Philadelphia, 1982. 128 p.

17. Hiro D. Iran under the ayatollans. L., Melbourn and Henley: Routledge and Kegan Paul, 1985. 416 p.

18. Hiro D. The longest war: the Iran-Iraq military conflict. L.: Paladin Crafton books, 1990. 323 p.

19. McMillan J. Reigan and the world imperial policy in the New Cold War. N. Y, 1985. 230 р.

20. Nguyen Cao Ky. How we lost Vietnam war. - N. Y.: Stein and Day Publishers, 1984. 236 p.

21. The Morning star. 1979 1982.

22. “Trade Registers”. Armstrade.sipri.org. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://armstrade.sipri.org/ armstrade/page/trade_register. php

23. Wener J.B. The Green March in historical perspective // The Middle East Journal. 1979. №1. p. 176.

Размещено на Allbest.ru