"Покарати неможна помилувати": практика переслідування євангельський віруючих у судовому порядку в Російській Імперії в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Покарати неможна помилувати»: практика переслідування євангельський віруючих у судовому порядку в Російській Імперії в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Опря І.А.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії, Кам'янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка (Кам'янець-Подільський, Україна), e-mail: igoroprya@gmail.com

Досліджено правові умови діяльності віруючих євангельських конфесій у Російській імперії в кінці ХІХ -- на початку ХХ ст., визначено причини та підстави їхнього переслідування у судовому порядку. З'ясовано, що у 1894 р. було прийнято ряд нормативних документів, які погіршили правове становище віруючих цих конфесій, дали можливість для переслідування їх у судовому порядку та стали основою нової хвилі репресій проти них. Встановлено, що розбіжності у ставленні до протестантів різних гілок влади породжували появу нормативних актів, які суперечили один одному. Суперечливість законодавства, давала місцевій адміністрації можливість зарахувати представників будь-якої релігійної громади до особливо шкідливих елементів та покарати їх. З іншого боку, існуюче законодавство давало можливість євангельським віруючим відстояти свої права при подачі апеляцій.

Ключові слова: баптисти, штундисти, євангельські християни, конфесія.

The legal conditions for the activities of believers of evangelical denominations in the Russian Empire at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries were investigated. The reasons and grounds for their prosecution in court were determined. It was established that in 1894 a number of regulatory documents were adopted, which worsened the legal status of believers of these denominations, made it possible to prosecute them and became the basis of a new wave of repression against them. It is established that the differences in attitudes towards Protestants of different branches of government gave rise to the emergence of regulations that contradicted each other. The inconsistency of the legislation gave the local administration the opportunity to rank the representatives of any religious community as particularly harmful elements and punish them. On the other hand, the existing legislation allowed evangelical believers to defend their rights when submitting appeals.

Keywords: Baptists, Stundists, Evangelical Christians, confession.

Широко відомим є вислів, взятий за назву статті - «Покарати неможна помилувати», у якому від коми залежить доля підсудного. Він характеризує юридичну невизначеність і можливість трактувати закон на ту чи іншу користь. Саме така невизначеність мала місце при переслідуванні віруючих євангельських конфесій (баптистів, штундистів, євангельських християн) у судовому порядку у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З часу появи цих конфесій у 60-ті роки ХІХ ст. в Російській імперії загалом, і в Правобережній Україні зокрема, православна церква та цивільна влада вели з ними боротьбу, що включала духовні та адміністративні методи.

У 1894 р. було прийнято ряд нормативних документів, які погіршили правове становище віруючих цих конфесій, дали можливість для переслідування їх у судовому порядку і, взагалі, стали основою нової хвилі репресій проти них. Загальні риси «антисектантської» політики владних структур відображені у працях таких дослідників як О. Клібанов [7], Л. Мітрохін [8], Ю. Решетніков [9], С. Савінській [11], О. Полунов [16], Х. Колеман [15] та інші, втім окремі її аспекти потребують уточнення та подальшого вивчення. А саме, судова практика засвідчила, що звинувачувальні вироки нижчих судових інстанцій часто скасовувались у судах вищих інстанцій або Сенатом, тому у статті здійснено спробу з'ясувати, яку ж позицію займала цивільна влада по відношенню до євангельських віруючих та чим були викликані розбіжності, що приводили до протилежних судових рішень.

Відомо, що бюрократичний апарат імперії не був однорідним, а боротьба між різними політичними групами, установами та й окремими особами часто набувала затяжного характеру та ставала причиною непослідовності у реалізації окремих аспектів державної політики, і не лише в релігійних питаннях. У справі боротьби з інакодумцями православна церква, як складова держави, сподівалась на підтримку цивільної влади, втім отримувала цю підтримку не в тій мірі, на яку сподівалась.

Як вже зазначалося вище, важливою датою у справі посилення утисків на віруючих євангельських конфесій став 1894 р. 4 липня цього року було видано Положення Комітету Міністрів, а 3 вересня Циркуляр Міністерства внутрішніх справ, де мова йшла про так званий «штундизм», який визнавався особливо небезпечним для державного ладу напрямком сектантства [5, с. 161]. У Циркулярі МВС зазначалося, що «послідовники штунди, заперечуючи всі церковні обряди й таїнства, не лише не визнають ніяких властей і повстають проти присяги та військової служби, ототожнюючи вірних захисників престолу і вітчизни з розбійниками, але й проповідують соціалістичні принципи, як, наприклад, загальну рівність, поділ майна і т.п., і що вчення їх у корені підриває головні засади православної віри та російської народності» [5, с. 162].

Віруючі євангельських громад, намагаючись уникнути переслідувань, декларували свою законослухняність і лояльність до влади. Зокрема, представники євангельсько-баптистського руху на з'їзді 1903 р. прийняли ухвалу про недопустимість поширення антидержавних матеріалів серед членів братства [6, с. 357-358]. Втім, відсутність у віровченні та релігійній практиці протестантів антидержавних чи соціалістичних ідей не була секретом для російських чиновників. Восени 1902 р. київський губернатор у листі до генерал- губернатора визначив особливості організації сектантів Києва та проведення їхніх молитовних зібрань. З них привертають увагу наступні: віруючі називали себе «євангелістами», в приміщенні, де проходили моління, на стіні висів портрет

Миколи ІІ, служба полягала «в читанні Біблії з тлумаченням про вірування в Бога, підкоренні владі (підкреслено нами - І. О.) про тверезе і непорочне життя». Проте, незважаючи на ці ознаки поваги до влади, губернатор продовжував називати віруючих «штундистами» і повідомляв, що всі вони притягнуті до кримінальної відповідальності [13, арк. 11].

Таким чином, відсутність ознак «штундизму» у віровченні протестантів не завадила судовим органам винести їм звинувачувальний вирок. Хоча в 1900 р. Сенат видав роз'яснення щодо судової практики застосування статті 29 Статуту про покарання, за якою сектантів притягували до відповідальності. Згідно нього, для визнання звинувачених винними у влаштуванні штундистських молитовних зібрань необхідно було встановити, «...чи належать вони по суті основних положень єресі, яку вони сповідують, саме до штундизму і чи відповідають ці основні положення тим ознакам, за якими секта штундистів... визнається шкідливою в політичному відношенні» [1, арк. 19]. В іншому рішенні Сенату, яке також було прийняте в 1900 р. і носило характер інструктивного листа для всіх судів, чітко говорилося: «...назва себе штундистами з боку послідовників вчень, котрі не містять у собі вказаних Міністерством внутрішніх справ (у циркулярі від 3 вересня 1894 р. - І. О.) безперечних і корінних ознак штундизму, сама по собі не дає підстави для притягнення їх до відповідальності» [9, с. 69].

Таким чином Сенат (вищий державний орган імперії) зайняв позицію, яка передбачала покарання лише для тих елементів, що несуть загрозу державному ладу. Це відрізнялось від позиції Міністерства внутрішніх справ та Міністерства юстиції, що призводило до прийняття цими установами протилежних рішень щодо діяльності євангельських віруючих. Зазвичай, при розгляді справ про незаконне влаштування молитовних зібрань нижчими судовими інстанціями наявність вказаних ознак нерідко ігнорувалася. У результаті такого підходу віруючі засуджувалися до покарання як штундисти, що було фактичним порушенням закону. Зокрема, на початку 1901 р. група баптистів з сіл Мале Половецьке, Кожанки та Зубарі Васильківського повіту Київської губернії влаштувала молитовне зібрання, за що була покарана грошовим штрафом. У скарзі, яку селяни подали до судових інстанцій, вони підкреслювали свою приналежність до баптистського руху. Суд з'ясував, що члени громади не були помічені в жодних антидержавних акціях, хоча й критикували обрядність православної' церкви. Незважаючи на це, Васильківський з'їзд мирових суддів зарахував членів баптистської громади до штундистів, тобто до забороненої секти, і підтримав їхнє покарання [12, с. 642-645].

Ігнорування судовими інстанціями заяв віруючих про власну приналежність до баптизму, а не до штундизму виступало досить поширеним явищем. Такий підхід судових органів до класифікації адептів пізньопротестантських громад ґрунтувався на застосуванні циркуляру Міністерства юстиції від 3 квітня 1900 р. У ньому зазначалося, що штундисти навмисно називають себе баптистами з метою уникнення покарань, і що назва баптизм закріплюється лише за послідовниками німецької протестантської баптистської секти [14, арк. 10зв-11]. Циркуляр МВС від 17 травня 1900 р. розвивав цю думку і роз'яснював, що закон 1879 р. про дозвіл баптизму стосується лише німецьких баптистів, і під його дію потрапляють лише особи, які «народилися в баптизмі», або перейшли в нього з лютеранського чи інших неправославних сповідань [9, с. 67]. А тому колишні православні, котрі залишили православну віру, перейшовши до однієї з пізньопротестантських конфесій, баптистами не вважалися. Їхні ж власні заяви про належність до баптизму розцінювалися в судових установах як бажання уникнути покарань, передбачених для штундистів.

Проте, якщо у нижчих судових інстанціях ознаки штундизму, визначені в законодавстві, не бралися до уваги, то для судів вищих інстанцій відсутність цих ознак у віровченні сектантів слугувала достатнім приводом для винесення їм виправдувальних вироків. Аналізуючи це питання, відомий дослідник євангельського руху в Україні Ю. Рєшетніков писав: «Ознаки штундизму, перераховані у циркулярі (від 3 вересня 1894 р. - І. О.), зіграли у подальшому з ініціаторами появи цього нормативного акту злий жарт, бо вони зобов'язували суд виявляти наявність «ознак злочину» у звинувачених. Це призвело до того, що, починаючи з 1897 р., суди, спочатку в поодиноких випадках, а потім все частіше, починають виносити виправдувальні вироки штундистам, які йменували себе «баптистами» [6, с. 342].

Зокрема, у 1902 р. ряд селян с. Топилівки Чигиринського повіту на Київщині були визнані мировим суддею винними за влаштування ними «штундистського» молитовного зібрання. Підсудні не погодились з тим, що їх зарахували до штундистів, і подали апеляцію до Чигиринського з'їзду мирових суддів. Останній в липні 1902 р. виправдав протестантів, оскільки в їхніх діях не було ознак штундизму, передбачених урядовими документами [1, арк. 18зв-19зв]. В квітні 1904 р. з'їзд мирових суддів виправдав близько 30 сектантів с. Сагунівки Черкаського повіту, незважаючи на те, що місцева поліція та єпархіальний місіонер вважали їх штундистами. Аргументація останніх проти віруючих, мабуть, виявилася непереконливою і з сектантів були зняті обвинувачення в штундизмі. Як відзначив місіонер, виправдувальний вирок протестантам справив величезне враження на чисельних глядачів, присутніх у суді [4].

Факти виправдання сектантів, звинувачених у влаштуванні штундистських молитовних зібрань, констатували й самі віруючі. Про це, зокрема, свідчив лист групи київських євангелістів до генерал-губернатора від 23 травня 1903 р.

«Протягом тривалого часу, - наголошували автори звернення, - нас притягали до судової відповідальності на підставі 29 статті Статуту про покарання за влаштування нами молитовних зборів, але завжди, за відсутністю політично шкідливих ознак штунди, виправдовували, якщо не в перших двох інстанціях, то урядовим Сенатом...» [2, арк. 6-6зв]. На цю ж тенденцію звертав увагу київський єпархіальний місіонер М. Бєлогорський, який писав 10 березня 1904 р.: «В останні роки було розпочато сотні судових процесів проти сектантів за порушення ними закону про молитовні зібрання і всі вони, за виключенням тільки тих, які не доходили до Сенату, були касовані останнім у сприятливому для сектантів плані. Враження цих касаційних рішень на увесь сектантський світ було величезне» [4]. Наведені факти переконливо свідчать, що на початку ХХ ст. ставлення судової влади до сектантів формувалося на основі законності, що, попри недосконалість самого законодавства, давало віруючим можливість відстояти свої права у суді. переслідування віруючий конфесія російський

Виправдувальні вироки сектантам у більшості випадків були викликані неможливістю виявити у їхньому віровченні ознаки штундизму, вказані у Циркулярі МВС, а отже, і довести приналежність звинувачених до секти «штундистів». Такий підхід відповідав основним принципам кримінального процесу, за якими вину підозрюваної особи потрібно було довести, причому у разі неспроможності сторони звинувачення це зробити, усі звинувачення з підозрюваної особи знімалися [9, с. 66]. Варто лише зазначити, що далеко не завжди віруючим вдавалося відстояти свої права, оскільки для подачі апеляції потрібно було хоча б знати про можливість оскарження рішення суду, а також витратити певні кошти на судові видатки.

Дійсно, переслідування адептів пізньопро- тестантських конфесій місцевими чиновниками на фоні частих випадків виправдання їх у судах наводить на думку, що представники місцевої влади більш нетерпимо ставилися до протестантів, ніж вищі інстанції. Проте такий стан речей був викликаний не стільки ворожістю місцевих властей до останніх, скільки їхньою некомпетентністю. Адже для класифікації того чи іншого молитовного зібрання як штундистського вони керувалися не ознаками, чітко визначеними в законодавстві, а експертною оцінкою православного духовенства. Останнє ж класифікувало всіх прихильників євангельського руху як штундистів, не заглиблюючись у специфіку віровчення тієї чи іншої протестантської течії. Такий підхід значно полегшував роботу православних духовних осіб, оскільки, зразу ж ставив протестантів поза законом, віддаючи їх у руки поліції.

Факти виправдання євангельських віруючих у судах дискредитували роботу поліції, свідчили про неправомірність дій її працівників. Тому, з метою свого виправдання, останні намагалися перекласти відповідальність за власну некомпетентність на православне духовенство. Так, звенигородський повітовий справник доповідав київському губернатору 4 травня 1904 р.: «Успіх боротьби проти штундизму... постійно паралізується відсутністю об'єктивних ознак цього віровчення..., але, на жаль, ні місіонери, ні взагалі парафіяльні священики не вказують цих необхідних для успіху боротьби ознак і не дають категоричної відповіді на прямо поставлене питання: якими рисами характеризується штундизм?» [2, арк. 85зв] У цьому документі звертає на себе увагу некомпетентність державного чиновника, який був незнайомий з ознаками штундизму, чітко вказаними в урядовому циркулярі ще у 1894 р. Та ж сама проблема зберігалася і в наступні роки. Характеризуючи стан розвитку євангельського руху на підвладній йому території генерал- губернатор Південно-Західного краю зазначав у 1910 р., що поліція у всіх губерніях залишається непоінформованою про належність віруючих до тих чи інших релігійних течій. Внаслідок цього, «влада керується вкрай неточними даними не лише в питанні про розподіл сектантів на окремі течії, але й стосовно їх загальної кількості» [10, арк. 141].

Окремі представники місцевої влади, зважаючи на практику виправдання протестантів у судах, взагалі ставили під сумнів доцільність їх переслідування за влаштування молитовних зібрань. Зокрема, подібні думки висловив чигиринський повітовий справник у своєму рапорті на ім'я київського губернатора від 9 січня 1904 р. Цілком імовірно, що даний рапорт справника не був поодиноким, оскільки своїй відповіді губернатор надав форму циркуляру, обов'язкового для виконання всіма представниками поліції. У ньому підкреслювалася необхідність переслідування поліцією організаторів штундистських молитовних зібрань, але лише за наявності фактів, що викривали звинувачених у належності до штундизму [3, арк. 2, 9зв].

Таким чином, у 1894 р. розпочалась нова хвиля переслідування віруючих євангельських конфесій у судовому порядку. Втім, розбіжності у ставленні до протестантів різних гілок влади породжували появу нормативних актів, які в окремих аспектах суперечили один одному. Це призводило до складнощів у реалізації тих чи інших норм права, а місцеві чиновників при визначенні суспільної небезпеки віруючих, орієнтувалися не на існуюче законодавство, а на експертну оцінку православного духовенства. Суперечливість законодавства, особливо у питанні про розподіл конфесій на більш і менш шкідливі, давала місцевій адміністрації можливість зарахувати представників будь-якої релігійної громади до особливо шкідливих елементів та застосовувати до них відповідні санкції. З іншого боку, існуюче законодавство давало можливість євангельським віруючим відстояти свої права при подачі апеляцій.

Список використаних джерел

1. `Державний архів Київської області', Ф.2, Оп.218, Спр.98.

2. Там само, Оп.219, Спр.137.

3. Там само, Оп.220, Спр.101.

4. `Деятельность Кушнарева', 2001, История Евангельского движения в Евразии (1.0) [Електронний ресурс]: материалы и документы, Одесса.

5. `Законы о раскольниках и сектантах', 1903, Москва: Типо--лит. И. Пашкова, 226 с.

6. `Історія релігії в Україні', 2002, Т5: Протестантизм в Україні, Київ: Світ знань, 424 с.

7. Клибанов, АИ., 1965. `История религиозного сектантства в России (60-е годы ХІХ в. - 1917 г.)', Москва: Наука, 348 с.

8. Митрохин, ЛН., 1997. `Баптизм: история и современность' (философско-социологические очерки), СПб.: РХГИ, 480 с.

9. Решетников, ЮЕ., 1998. `Церковно-государственные отношения между российским правительством и евангельскобаптистским братством на Украине во второй половине ХІХ - начале ХХ вв.', Одесса, 122 с.

10. `Российский государственный исторический архив', Ф.821, Оп.133, Спр.199.

11. Савинский, СН., 1999. `История евангельских христиан- баптистов Украины, России, Белоруссии (1867-1917)', СПб.: Христианское общество «.Библия для всех», 424 с.

12. Троицкий, И., 1901. `Дело о штундистах в съезде мировых судей Васильковского судебно-мирового округа', Киевские епархиальные ведомости, №14, ч. неоф., с.642-648.

13. `Центральний державний історичний архів України в м. Києві', Ф.442, Оп.701, Спр.385.

14. Там само, Ф.127, Оп.1003, Спр.53.

15. Coleman, HJ., 2005. `Russian Baptists and spiritual revolution, 1905-1929', Bloomington: Indiana University Press, 311 p.

16. Polunov, A., 2012. `The problem of religious freedom in late imperial Russia: The case of Russian Baptists', Journal of Eurasian Studies, №3, p.161-167.

References

1. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti (State Archive of Kyiv region)', F.2, Op.218, Spr.98.

2. Tam samo, F.2, Op.219, Spr.137.

3. Tam samo, F.2, Op.220, Spr.101.

4. `Deyatelnost Kushnareva (Kushnarev activities)', 2001, Istoriya Evangelskogo dvizheniya v Evrazii (1.0) [Elektronniy resurs]: materialy i dokumenty, Odessa.

5. `Zakony o raskolnikakh i sektantakh (Laws about schismatics and sectarians)', 1903. Moskva: Tipo--lit. I. Pashkova, 226 s.

6. `Istoriia relihii v Ukraini (History of Religion in Ukraine)', 2002, T.5: Protestantyzm v Ukraini, Kyiv: Svit znan, 424 s.

7. Klibanov, AI., 1965. `Istoriya religioznogo sektantstva v Rossii (60-e gody ХІХ v. - 1917 g.) (The History of Religious Sectarianism in Russia (60s of the ХІХ century - 1917)', Moskva: Nauka, 348 s.

8. Mitrokhin, LN., 1997. `Baptizm: istoriya i sovremennost (Baptism: History and Modernity)', (filosofsko-sotsiologicheskiye ocherki), SPb.: RkhGI, 480 s.

9. Reshetnikov, YuYe., 1998. `Tserkovno-gosudarstvennyye otnosheniya mezhdu rossiyskim pravitelstvom i evangelsko- baptistskim bratstvom na Ukraine vo vtoroy polovine ХІХ - nachale ХХ vv. (Church-State relations between the Russian government and the Evangelical-Baptist Brotherhood in Ukraine in the second half of the ХІХ and early ХХ centuries)', Odessa, 122 s.

10. `Rossiyskiy gosudarstvennyy istoricheskiy arkhiv (Russian State Historical Archive)', F.821, Op.133, Spr.199.

11. Savinskiy, SN., 1999. `Istoriya evangelskikh khristian-baptistov Ukrainy. Rossii. Belorussii (1867-1917) (History of Evangelical Christian Baptists of Ukraine, Russia, Belarus (1867-1917))', SPb.: Khristianskoye obshchestvo «Bibliya dlya vsekh», 424 s.

12. Troitskiy, I., 1901. `Delo o shtundistakh v syezde mirovykh sudey Vasilkovskogo sudebno-mirovogo okruga (The case of the Stundists in the congress of magistrates of the Vasilkovsky judicial world district)', Kiyevskiye eparkhialnyye vedomosti, №14, ch. neof., s.642-648.

13. `Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy v m. Kyievi (Central State Historical Archive of Ukraine in Kyiv), F.442, Op.701, Spr.385.

14. Tam samo, F.127, Op.1003, Spr.53.

15. Coleman, HJ., 2005. `Russian Baptists and spiritual revolution, 1905-1929', Bloomington: Indiana University Press, 311 p.

16. Polunov, A., 2012. `The problem of religious freedom in late imperial Russia: The case of Russian Baptists', Journal of Eurasian Studies, №3, p.161-167.

Размещено на Allbest.ru