Діяльність Центральної адміністративно-територіальної комісії щодо формування українсько-російського кордону у 20-х роках XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського

Діяльність центральної адміністративно-територіальної комісії щодо формування українсько-російського кордону у 20-х pp. XX ст

Сагач О.М.

Постановка проблеми. Державний кордон УСРР у ХХ ст. сформувався під впливом багатьох важливих факторів, які й визначили лінію сучасного кордону нашої держави. Одним з найголовніших став чинник етнічної території. Події ХХ ст. додали до цього чинника геополітичний фактор. Не останнє місце займали важелі ідеологічні, економічні, географічні.

Сьогодні державна територія України не повністю відповідає її етнічним межам. Корені проблеми сучасного кордону були закладені ще на початку минулого століття. У 1920-х рр. ХХ ст. у процесі адміністративно-територіального реформування змінились як внутрішні межі так і кордон України з сусідніми республіками. У контексті особливостей формування, характеру прийняття рішень щодо вирішення питань територіальних розмежувань українсько-російський кордон, серед інших, займає головне місце.

Аналіз останніх публікацій. Сьогодні, на тлі російської агресії щодо України, проблематика формування українсько-російського кордону привертає все більшу увагу науковців. Актуальними залишаються дослідження В. Боєчка, О. Ганжі, Б. Захарчука, М. Дністрянського, праці яких, видані ще на початку 90-х рр. ХХ ст. Так, колективна монографія «Кордони України: історична ретроспектива і сучасний стан» висвітлює динаміку формування державних кордонів України у ХХ ст. [4]. У монографії М. Дністрянського «Кордони України. Територіально-адміністративний устрій» всебічно проаналізовано актуальні питання становлення та розвитку української етнічної території [7].

На великому архівному матеріалі ґрунтується наукове дослідження В. Сергійчука «Етнічні межі і державні кордони України». У ньому автор вивчає проблеми формування етнічної території українського народу та історії становлення державних кордонів України з сусідніми державами [10]. До проблеми формування кордонів України у ХХ ст. звертаються Г. Єфіменко та С. Кульчицький. Автори зазначають, що визначальними чинниками тут були українські етнічні території та бажання об'єднати свої етнографічні землі [1].

Останнім часом з'явились дисертаційні дослідження дотичні до проблематики формування Українських державних кордонів. Так, В. Со- кирська вивчаючи відносини між РСФРР і УСРР (1919-1929 рр.) у контексті політико-економічного та адміністративно-територіального дискурсу, серед іншого, розкриває зміст російської радянської політики у процесі встановлення українсько- російського кордону.

Метою статті є аналіз проблематики формування українсько-російського кордону у контексті діяльності Центральної адміністративно- територіальної комісії.

Виклад основного матеріалу. Питання щодо врегулювання проблеми Українсько-Російського кордону постало одразу після проголошення радянської влади в Україні, у грудні 1917 р., але його вирішення унеможливили події громадянської війни. У 1924 р. ця проблема знову загострилась, у зв'язку з чим експерту Центральної адміністративно-територіальної комісії Д. Багалію було доручене її ґрунтовне вивчення. Аналогічну місію за дорученням ВУЦВК виконував М. Грушевський [3, с. 46-72]. Обидва експерти, виходячи з етнічного складу населення, історичних, географічних та економічних чинників, висловлювались на користь уточнення східних кордонів України. Так, Д. Баталій звертав увагу на той факт, що частина населення Курської й Воронезької губерній відчували свою спорідненість з колишньою Слобожанщиною, заселеною майже виключно українцями. М. Грушевський, своєю чергою, керувався не стільки історією української колонізації краю або ж необхідністю відновлення історичної справедливості, скільки економічною та культурною доцільністю приєднання частини вказаних губерній до УСРР. Він дійшов висновку про те, що такий підхід до розв'язання проблеми східних кордонів України надав би можливість покінчити з механічними губерніальними поділами та влагодити її в інтересах більш планового виробництва та культурного поступу [2, с. 124-126].

З метою приєднання прилеглих до України районів населених українцями, Центральна адміністративно-територіальна комісія, за дорученням ВУЦВК, проводила роботи з підготовки матеріалів щодо перегляду кордонів УСРР з РСФРР за принципом національного й економічного тяжіння [26, арк. 76-78]. Розглянувши питання щодо врегулювання кордонів суміжних губерній УСРР та РСФРР ще в ході засідання від 21 вересня 1923 р., комісія своєю постановою визнавала за доцільне їх зміну у районі Чернігівської, Харківської губерній УСРР та Брянської, Курської, Воронезької губерній РСФРР. Вказана постанова також підтримувала клопотання Донецької губернії щодо приєднання до неї двох волостей Ростовської округи [12, арк. 33-37]. Побажання України були справедливими та добре аргументованими, на противагу зустрічним вимогам Крайової економічної ради Південного Сходу Росії щодо приєднання Таганрога та прилеглої до нього території, які обґрунтувались виключно міркуваннями економічної доцільності. Своєю чергою, Радянські й партійні інстанції Курщини та Воронежчини пропозиції української сторони вважали надмірними. Питання ж Таганрогу визнавалось таким, вирішення якого уможливлюється лише на умовах взаємного обміну [14, арк. 43-53; 9, с. 135-169].

Надалі ця проблема неодноразово ставала об'єктом розгляду ЦАТК. Так, з метою вирівнювання кордонів УСРР з РСФРР, виходячи зі зручності адміністративного управління відповідно до постанови від 28 травня 1924 р., ЦАТК ухвалила рішення щодо приєднання до складу Чернігівської губернії: міста Семенівка Новозибківського повіту Гомельської губернії; частини Лишівської та Подиводської волостей Севського повіту Брянської губернії, селища Зноб-Трубецький Трубецького повіту Брянської губернії. Водночас, враховуючи тісний зв'язок Таганрозького порту з Донбасом та УСРР в цілому, комісія відхилила клопотання Донської області щодо включення у її склад частини Таганрозької та Шахтинської округи. На рішення ЦАТК вплинув той факт, що значна кількість експорту та забезпечення заводів Таганрога сировиною йшли з території України, крім того роздроблення

Донецького басейну було визнане недоцільним, таким, що призведе до порушення його економічної цілісності. Окрім вказаного, українці складали більшість етнічного складу населення регіону. Загалом, комісія вважала за необхідне включення до складу УСРР тих прилеглих територій РСФРР, заселених здебільшого українцями, та пропонувала Держплану намітити новий державний кордон, основуючись на етнографічному принципі та допускаючи відхилення тільки за умови вираженого економічного тяжіння, яке йшло врозріз з етнографічними ознаками [19, арк. 20-37].

Проект Держплану щодо визначення нового державного кордону УСРР з РСФРР був розглянутий та затверджений ЦАТК 17 червня 1924 р. [15, арк. 130]. Відповідно до цього проекту, ЦАТК визнавала за необхідне включення до складу УСРР Семенівської волості. Рішення аргументувалось тим, що Семенівка була промисловим центром, який у торговельно-економічному відношенні тяжів до таких окружних центрів, як Сновськ та Новгород-Сіверський. Своєю чергою, прикордонні райони останніх мали тісний економічний зв'язок з Семенівкою. Крім іншого в етнічному складі населення волості переважали українці [19, арк. 48-53; 9, с. 135-169].

Зі складу Брянської губернії РСФРР до складу УСРР передавались: селище Зноб-Трубецький Трубецького повіту; села Баранівка, Дем'янівка, Муравейне, Товстодубове Лемешівської волості і села Никитинське, Степове, Грудське Подиводської волості Севського повіту. Приєднання цих територій аргументувалось тим, що селище Зноб- Трубецький названого повіту Брянської губернії вклинювалось у кут, який створювався Новгород- Сіверським повітом Чернігівської губернії та Стародубським повітом Гомельської губернії, в результаті чого державні кордони як УСРР так і РСФРР викривлювались [13, арк. 210-217]. Тому новий кордон пропонувалося провести по річці Зноб, що призвело б до його вирівнювання. Передача названих населених пунктів Севського повіту мотивувалась наступними чинниками: частини повіту вклинювались в територію Новгород-Сіверської округи Чернігівської губернії в районі сіл Паронь, Шалимівка та Кам'янка Серединобудського району й тяжіли до торговельно-промислових пунктів Чернігівської губернії, таких як Серединна Буда та Марчихина Буда [29, арк. 66-78].

Зі складу Курської губернії РСФРР до УСРР передавались частина Путивльського повіту [19, арк. 60], а саме: Буринська, Грузчанська, Глушецька, Казачанська, Клепальська, Миколаївська, Нововоскресенська, Поповослобідська, Пригородня та Успенська волості; Глушківська, Кобильська, Кульбатинська, Спаготська, Суха- нівська та Тетківська волості Рильського повіту; Беловська, Гонтарівська, Замостянська, Креничівська, Миропільська, Ново-Іванівська та Іванівська волості Суджавського повіту; Певська волость Обоянського повіту; Гайворонський повіт з виключенням Бурівської та Солдатської волостей;

Білгородський повіт; Коліївська, Бачаївська, Пригородна волості Корочанського повіту; Велико-Троїцька, Велико-Халанська, Безланівська, Велико-Михайлівська, Слоновська, Чернянська, Ольшанська волості Ново-Оскольського повіту [19, арк. 61-67; 9, с. 135-169].

Рішення щодо приєднання до УСРР названих територій Курської губернії приймалось ЦАТК на основі клопотань місцевого населення, серед якого переважали українці. Так, серед населення Путивльського повіту в Булинській волості чисельність українців складала 80%, Грузчанській

- 100%, Грушевській - 100%, Казачанській - 100%, Клепальській - 99%, Нововоскресенській - 100%, Миколаївській - 100%, Поповослобідській - 99 %, Успенській - 100 %; тільки у Пригородній біля 30%. У Рильському повіті - у Глушківській волості чисельність українців складала 99%, Кобильській

- 99%, Кульбатинській - 93%, Спогостській - 96%, Суханівській - 99%, Теткінській - 93%. У Суджанському повіті у етнічному складі населення українці становили: у Біловській волості - 88%, Гонтарівській - 88%, Замостянській - 100%, Крениченській - 99%, Миропільській - 58%, Новоіванівській - 83%, Іванівській - 27%. Переважали українці й у Пемській волості - 51%.

Домінували українці й серед населення Гайворонського повіту: в Олександрійській волості - 80%, Борисовській - 99 %, Високовській

- 100%, Вохровській - 98%, Половчанській - 70%, Іванівській - 99%, Красноярухській - 97%, Гайворонській - 90%, Стригунівській - 67%, Ракитянській - 91%. У Білгородському повіті українці переважали серед населення Бессонівської волості - 63%, Толоконської - 53%, Тамарівської - 96%. Що стосується Корочанського повіту, то тут у більшості волостей серед населення 45% складали українці, а у Каціївському та Ратьківському - 70% та 96% відповідно. Основною ознакою, за якою до складу УСРР приєднувалась частина волостей Новооскольського повіту, також був етнічний склад населення. У Велико-Троїцькій волості українці складали 60%, Велико-Халанській - 54%, Буланівській - 72%, Велико-Михайлівській

- 71%, Слоновській - 83%, Чернянській - 78%, Ольшанській - 43%, Волховській - 43% [29, арк. 95-112].

Що стосується адміністративно-територіальних одиниць, які приєднувались до УСРР зі складу Воронезької губернії, то тут ЦАТК приймала рішення виходячи, насамперед, з етнографічних ознак, тобто переваги українців серед етнічного складу населення. До уваги бралось також економічне тяжіння населення до УСРР. Зі складу Воронезької губернії до складу УСРР передавались Валуйський, Бугочарський та Росошський повіти цілком, північна частина Острогожського повіту, північно-західна та південно-західна частини Павловського повіту, південна частина Калачаївського повіту. Зі складу Донської області до складу УСРР передавались східна частина Донської округи; Радіоно-Несвітайська та Приморська волості Ростовської округи, оскільки в національному складі населення тут також переважали українці [15, арк. 125; 9, с. 135-169].

Обґрунтування вищеназваного проекту було викладене у доповідній записці ЦАТК, де наводились історичні та етнографічні відомості, розрахунки основані на господарчо-економічних інтересах місцевого населення. Метою документу було точне визначення північного кордону України [19, арк. 2-10]. Документ мав докладну аргументацію, у ньому йшлося про те, що кордони губерній, як в межах Росії так і в межах України, не мали під собою раціональної господарчо- економічної основи, етнографічний чинник не враховувався зовсім, а поділ Російської імперії основувався на суто адміністративних ознаках. Доводилось, що адміністративно-територіальний поділ і управління губерніями підпорядковувались загальним для всієї імперії вимогам централізму, а всі адміністративні перекроювання прикордонних територій за часів Російської імперії, ґрунтувались лише на адміністративних розпорядженнях й суто політичних мотивах. Так, на картах початку 20-х рр. ХХ ст. кордон між Харківською губернією України та Воронезькою і Курською губерніями Росії позначався наступним чином: починаючи з заходу на схід Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти входили до складу Курської губернії; до складу Воронезької губернії входили Валуйський, Бірючинський, Острожський, Богучарський, Коротоянський повіти. Отже, такий чинник як етнічний склад населення до уваги не брався, адже наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. у складі населення Курської губернії українці складали 45 % (біля 400 тис. осіб) і заселяли південну її частину, а саме Грайворонській повіт (66 %), Путивльський повіт (50 %), Суджанський повіт (46 %), Рильський (42 %), Білгородський (34 %), Корочанський (27 %). У Воронезькій губернії українці складали 42 % і також заселяли територію на її півночі: Острожський повіт (97 %), Богучарський (89 %), Бирюченський (74 %), Павловський та Волинський (50 %) [19, арк. 25-32; 9, с. 135-169].

У пояснювальній записці також зазначалося, що під час визначення нового державного кордону, окрім уже названих ознак, які склалися у процесі історичного розвитку регіону, слід брати до уваги зручність адміністративного управління, а також господарсько-економічні чинники такі як товарообіг та інтереси цукрової промисловості як найбільше розвинутої у цій місцевості. Доцільнішим вважалось адміністративне управління з українських адміністративних центрів, оскільки останні мали краще залізничне сполучення та ближче розташовувались, ніж російські, такі як Курськ та Воронеж. Так, повітовий центр Суджа розташовувався неподалік від Сум, Грайворон та Білгород - Харкова, Путивль - Чернігова. Що стосується торговельного тяжіння, то за показниками вантажообігу переважна частина вантажу надходила на до вказаних повітів з України, або ж навпаки, в Україну, що також свідчило на користь приєднання їх до складу УСРР. адміністративний територіальний реформування кам'яновугільний

Врешті-решт пріоритет був наданий суто прагматичним міркуванням вирівнювання кордонів з метою зручності адміністративного управління. Так, на засіданні комісії ЦВК СРСР з районування, у листопаді 1924 р. А. Єнукідзе наголошував: «Ми, як республіки єдиного Союзу, не можемо базуватись тільки на національних ознаках. У загальних інтересах Союзу величезне, навіть першорядне значення має економічний фактор ... Україна, як могутня сама по собі республіка і могутня нація зовсім не потребує того, щоб обов'язково висмикувати українське населення великоруських областей і економічно послаблювати цим РСФРР і УСРР» [8, с. 32-48]. ЦК РКП(б) санкціонував звернення Південно- Східного крайкому РКП(б) про «нагальну необхідність» передачі Росії Таганрозької та Шахтинської округ. Звернення мотивувалось неможливістю проведення раціонального економічного районування і необхідністю «забезпечити пролетарську керівну лінію в типовій сільськогосподарській області з компактною масою козачого населення» [10, с. 123-127]. Заперечення керівництва Донецького губкому КП(б)У та протести в Донбасі розцінювались центром як «великий галас», що спрямовує громадську думку проти ЦК РКП(б). Кремль звинувачував українську сторону у недооцінці економічного районування як такого, а той факт, що в Таганрозькій окрузі українці за переписом 1923 р. складали 77 %, до уваги не брався [5, с. 205-237; 9, с. 135-169].

Остаточне врегулювання кордонів між УСРР та Північнокавказьким краєм РСФРР відбулося в 1925 р., коли постановою ЦАТК від 17 березня 1925 р. території більшої частини Таганрозької та Шахтинської округ з містами Таганрог і Шахти відійшли до складу Північнокавказького краю РСФРР Відтак, Україна втратила Глибокінський, Каменський, Ленінський, Біло-Колитвенський, Сілінський, Володимирський, Шахтинський та частини Сорочинського й Олексіївського районів Шахтинської округи; Федорівський, Совєтинський, Матвієво-Курганський, Миколаївський, Голо- даївський і частини Катерининського районів Таганрозької округи.

Враховуючи зручність адміністрування та умови сполучення, так само як і недопустимість розділення адміністративними кордонами кам'яновугільних районів, комісія визнала за доцільне територію, що залишилася у складі Донецької губернії, розподілити між Луганською та Сталінською округами. Частина Сорокинського (як самостійної адміністративно-територіальної одиниці), Шараг- кинського, Ровенецького, Дмитрієвського, Краснолучського районів передавались до складу Луганської округи. Амвросіївський і частина Катерининського включились до складу Сталінської округи та об'єднувалися зі Стильським районом вказаної округи. Констатуючи зміни адміністративно-територіального поділу Артемів- ської, Луганської, Старобільської округ Донецької губернії, ЦАТК, відповідно до своєї постанови від 6 червня 1925 р., внесла до розгляду президії

ВУЦВК проект, за яким: в Артемівський окрузі розформувались Райолександрівський та Сергіївський райони; у Луганській окрузі - Городищенський, Шарайкинський, Іванівський райони; у Старобільській окрузі - Смолянинський і Євгуський райони; проводилися перенесення сільрад і населених пунктів з району в район [18, арк. 33-35].

Врешті-решт, згідно з липневим рішенням ЦК РКП(б) 1925 р., Шахтинська і Таганрозька округи переходили до складу РСФРР із не значним скороченням території за рахунок населених пунктів, серед населення яких переважали українці [31, с. 143-145; 9, с. 135-169]. Суперечки щодо територіальної належності окремих населених пунктів тривали до жовтня 1928 р., коли постановою Президії ЦВК СРСР було остаточно визнано лінію українсько-російського кордону [31, арк. 30-43].

У 1926 р. ЦАТК розглянула питання щодо організаційних заходів щодо врегулювання зовнішніх кордонів УСРР. За її ухвалою підготовчі роботи щодо прийому територій, які приєднувались до складу УСРР від РСФРР, а саме ознайомлення з адміністративним, господарським та фінансовим становищем останніх, доручалось представникам відповідних окрвиконкомів. Так, представник Глухівського окрвиконкому вивчав ситуацію у Семенівській, Трубчевській та Хинельській волостях; Сумського окрвиконкому - у Криниченській волості; Харківського окрвиконкому - у Грайворонській та Мурайській волостях; Куп'янського окрвиконкому - у Троїцькій та Власівській волостях. Фактичне проведення робіт по прийому названих територій, а також встановлення нових державних кордонів покладались на місцеві паритетні комісії у складі представників зацікавлених окружних та повітових виконавчих комітетів. Роботи щодо прийому території Путивльського повіту покладались на міжреспубліканську паритетну комісію [28, арк. 60-72].

Постановою від 29 січня 1926 р. ЦАТК затверджувала орієнтовний проект розподілу поміж районами та округами території, що приєднувалась до УСРР. Так, до Глухівської округи планувалось приєднати Семенівську волость Новозибківського повіту Гомельської губернії та утворити тут новий Семенівський район; селище Зноб Трубецької волості Почепського повіту Брянської губернії - до складу Хильчанського повіту; частину Хинельської волості Севського повіту Брянської губернії планувалось розподілити між Серединнобудським та Османським районами [28, арк. 93-95; 9, с. 135-169]. Відповідно до цього проекту, зі складу Курської губернії до Харківської округи приєднувались: частина Грайворонської волості до Велико-Писарівського району; частина Муромської волості Білгородського повіту - до Вовчанського району. До складу Куп'янської округи від Воронезської губернії приєднувались: Троїцька та частина Іразівської волості Валуйського повіту - до Покровського району. Територію колишнього Путивльського повіту Курської губернії планувалось розділити наступним чином: Путивльську та частину Крупецької й Тетківської волостей - приєднати до Глухівської округи; Грузчанську та Буринську волості - до Конотопської округи. Зазначені окрвиконкоми мали надати свої висновки щодо проекту ЦАТК [24, арк. 62-70].

3 квітня 1926 р. комісія розглянула доповідь Харківського окрвиконкому про стан робіт по прийому частини Грайворонської та Муромської волостей Курської губернії РСФРР. Представник Харківського окрвиконкому Машинко зазначав, що між представниками Харкова, з одного боку, та Курська, з іншого, до сягнута згода щодо приєднання до Велико-Писарівського району Харківської округи трьох сільрад Грайворонської волості, а саме: Лукашівської, Дмитрівської та Братеницької. Що ж стосується Муромської волості, то замість п'яти селищ, що затверджувалось постановою ЦВК СРСР (Стариці, Огурцова, Приліпак, Ізбицького та Нескучного), представники Білгородського окрвиконкому погодились передати до складу Вовчанського району Харківської округи лише два останні. Виходячи з названих обставин, ЦАТК визнавала за необхідне звернутись до паритетної комісії з проханням про приєднання до складу УСРР п'яти названих населених пунктів [28, арк. 51-55].

На наступному засіданні 16 квітня 1926 р. ЦАТК заслухала доповідь представника Сумського окрвиконкому щодо розподілу території Криничанської волості Грайворонського повіту поміж Краснопільським та Сумським районами Сумської округи й визнала необхідним просити президію ВУЦВК затвердити приєднання: Петрушівської, Малорибицької, Криничанської, Великоприкольської та Осотвської сільрад до складу Краснопільського району; Барилівку, Грунівську, Сіннівську сільради - до Сумської округи [25, арк. 31-34]. У квітні 1928 р. ЦАТК ухвалила передачу до складу Сумської округи частини Миропольської волості Грайворонського повіту Курської губернії, а саме: селищ Олександрія, Василівка, Нова Деревня [27, арк. 15-24; 9, с. 135-169].

Розглянувши доповідь, представники Куп'янського окрвиконкому своєю постановою від 16 червня 1926 р. ухвалили створення на території, що була приєднана до Куп'янської округи, Троїцького району з центром у селі Троїцьке. У зв'язку з проведенням українізації адміністративного апарату новоутвореного району, Куп'янському окрвиконкому доручалось вивчення національного складу населення. Взявши до уваги етнографічне й економічне тяжіння до УСРР селищ Уразове, Шведунівка, Герасимівна, Довганівка та Конотопівка Уразівської волості Валуйського повіту Воронезської губернії РСФРР, ЦАТК затвердила постанову президії Куп'янського окрвиконкому щодо приєднання названих населених пунктів до Куп'янської округи та внесла питання на розгляд міжреспубліканської паритетної комісії [28, арк. 89-90; 9, с. 135-169].

Висновки. У результаті вказаних штучних, проведених поспіхом розмежувань кордонів частина територій, де серед населення переважали українці, опинились у складі РСФРР. Свою чергою, порти та залізничні станції часто знаходились у складі однієї республіки, у той час як хлібозаготівельні райони та промислове виробництво, у складі іншої. Подібна ситуація стала результатом тих умов у яких відбувався сам процес, а саме: поспіх, відсутність кадрів обізнаних у проблематиці та недостатність фінансування. Загалом, можна констатувати той факт, що УСРР втратила доволі велику частину своєї етнічної території. Отже, в умовах сьогодення проблематика статті має широкий потенціал щодо подальших досліджень.

Список використаних джерел

1. Андрощук О. В., 2009. Зміни в адміністративно- територіальному устрої УРСР: політико-ідеологічні, соціальні та людські виміри (друга половина 1940-х - 1980-ті роки), К.: Інститут історії України НАН України, 248 с.

2. Багалій Д. І., 1930 Термінологія колишнього територіально-адміністративного розподілу України. Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. Т. 9: Праці етнографічно-етнологічної секції, Вип. 2, с. 124-126.

3. Богінська І. В., 2001. Зміни в адміністративно- територіальному поділі Донбасу в 1920-1930-ті роки. Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Збірник наук. праць, Київ-Донецьк, Вип. 18, С. 143-145.

4. Боєчко В., Ганжа О, Захарчук Б., 1991. Формування державних кордонів України, 1917-1940 рр., К.: Ін-т історії АН УРСР, 34 с.

5. Борисёнок Е. Ю., 2005. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы. Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе, М.: Институт славяноведения РАН, С. 205-237.

6. Верменич Я. В., 2009 Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У 2-х ч., К.: Інститут історії України НАН України, Ч. 1., 364 с.

7. Дністрянський М., 1992. Кордони України. Територіально- адміністративний устрій, Л.: Світ, 143 с.

8. Панчук М. І., 1996. Національні меншини в Україні, 1920-1930-ті роки: історико-картографічний атлас, К., 1996, 115 с.

9. Сагач О. М., 2011. Діяльність Центральної адміністративно-територіальної комісії при ВУЦВК із здійснення реформи територіального устрою в УСРР (20-ті рр. ХХ ст.). Кандидат історичних наук. Національна академія наук України. Інститут історії України, К, 238 с.

10. Сергійчук В., 2000. Етнічні межі та державний кордон України, К.: Либідь, 166 с.

11. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України), м. Київ, Ф. 1, оп. 2, Спр. 661, 51 арк.

12. ЦДАВО України, м. Київ, Ф. 1, оп. 2, Спр. 1595, 280 арк.

13. ЦДАВО України, м. Київ, Ф. 1, оп. 2, Спр. 1589, 102 арк.

14. ЦДАВО України, м. Київ, Ф. 1, оп. 2, Спр. 1808, 139 арк.

15. ЦДАВО України, м. Київ, Ф. 1, оп. 2, Спр. 1809, 102 арк.

Анотація

Витоки проблеми формування сучасного кордону нашої держави своїм корінням сягають минулого століття. Одним з основоположних став чинник етнічної території. У ХХ ст. до нього додали геополітичні, ідеологічні, економічні фактори. У 1920-х рр. ХХ ст. у процесі адміністративно-територіального реформування змінились як внутрішні межі так і кордон України з сусідніми республіками. Метою статті є аналіз проблематики формування українсько- російського кордону у контексті діяльності Центральної адміністративно-територіальної комісії. Стаття базується на загальнонаукових універсальних принципах історизму, об'єктивності, системності, розвитку й плюралізму. У висновку доведено, що результатом розмежувань кордонів які відбулись у 1920-х рр. ХХ ст. УСРР втратила доволі велику частину своєї етнічної території.

The roots of the problem of the modern frontier in our work are dated the last century. One of the fundamental factors was the ethnic territory. In the twentieth century geopolitical, ideological and economic factors were added into it. In the 1920's due to the administrative-territorial reform, both the internal borders and the border of Ukraine with neighboring republics have changed.

The purpose of the article is to analyze the problems of forming the Ukrainian-Russian border in the context of the work of the Central Administrative and Territorial Commission. The article is based on universal scientific principles of historical studies, objectivity, regularity, development and pluralism. In conclusion, it was proved that as a result of the border demarcation that took place in the 1920 's the USSR has lost quite a large part of its ethnic territory.

Размещено на Allbest.ru