Розуміння підходу, методу та методики в науковому історичному дослідженні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Значну роль в суспільствознавстві завжди відігравала історична наука. Оскільки саме вона з-поміж інших наук суспільно-гуманітарного циклу, має важливі соціальні функції. Значення історичного знання в сучасному українському суспільстві швидко зростає, зокрема тому, що саме історичний підхід займає все більше місце в розвитку інших суспільно-гуманітарних наук. Багато проблем сучасності, котрими займаються економісти, соціологи, політологи, демографи та інші спеціалісти, можуть успішно вирішиться лише на основі історичного аналізу. Все це, в свою чергу, підвищує вимоги до самої історичної науки. Тому за мету пропонованої роботи поставлено висвітлення розуміння ключових методико-організаційних засад науково-дослідної діяльності історика, що сприятиме його орієнтації в складному процесі наукового дослідження.

Тривалий час спеціальна розробка методики історичного дослідження вітчизняними науковцями не проводилася, а початки цій роботі були покладені в радянську добу. Зокрема, у передвоєнні роки почали виходити праці з джерелознавства, в яких приділялася увага аналізу історичних джерел. Цей матеріал має пряме відношення до важливого етапу історичного дослідження роботі історика з джерелами.

В повоєнні роки першою значущою працею про методику історичних досліджень і завданнях історичної методики є незакінчений нарис І.П. Крип'якевича [1, с. 100-106].

Заслуговує на увагу й книга А. П. Пронштейн під широким назвою «Методика історичного дослідження», в якій автор розглядає види письмових джерел, прочитання і з'ясування змісту і наукову значимість тексту, встановлення часу, місця, умов виникнення джерел і їх авторів, дає короткий огляд публікацій, архівних зібрань джерел і т.п., таким чином розкриваючи їх місце і значення в історичному дослідженні [2].

В останні десятиліття минулого століття в європейському науковому середовищі розгорнулася полеміка щодо розуміння питання «історичної культури» в контексті осмислення проблематики культурно-історичної спадщини, яку все більше сприймають в рамках публічної або усної історії.

Отож, на сучасному етапі вітчизняні науковці продовжують роботу в переосмисленні місця, ролі і подальшого розвитку історичної науки та методики проведення наукових досліджень і організації науково-дослідної роботи.

Здатність тієї чи іншої науки заглиблювати пізнання у відповідній галузі та на цій основі вирішувати завдання, що висуваються як потребами суспільної практики, так і розвитком самої науки, визначається багатьма факторами. З одного боку, це є і наявність системи підготовки і рівень кваліфікованості кадрів, база матеріального забезпечення, можливості запровадження в науковий обіг і практику результатів наукових досліджень, з іншого боку фактори, які визначають сам дослідницький процес. Беззаперечно, що вирішальне значення в цьому належить теорії та методології наукового пізнання, але конкретним засобом, який рухає пізнання вперед і надає можливість отримувати нове знання, є методи наукового дослідження.

Важливими складовими будь-якого науково-пізнавального процесу є: об'єкт, суб'єкт та метод пізнання. Саме за допомогою методу суб'єкт (історик-дослідник) і пізнає досліджуваний ним об'єкт.

Методи дослідження є тією складовою науки, яка не тільки рухає її вперед, але є і найбільш динамічнішою. Поява ж нових методів тільки змінює співвідношення та роль старих і нових.

Особлива важливість ролі метода в науковому пізнанні пояснює ту увагу, яку завжди відводили його розробці в усіх галузях науки й історичній в тому числі.

Вітчизняна історична наука нині виходить на новий теоретико-методичний та методологічний рівень досліджень. Вона, як і будь-яка інша наука, оперує власним арсеналом підходів, методів та методологічних засад пошуку істини.

Першочергово необхідно з'ясувати важливе теоретичне питання, яке визначає основні особливості історичної науки та розкриває її роль в суспільному житті, а саме визначення предмету історичної науки. Отож, історична наука дозволяє розкрити складні шляхи, якими проходить людство у своєму розвитку та висвітлює різноманіття проявів руху суспільства.

При спробі порівняльного аналізу пізнавальних підходів до вивчення історії і методів історичного пізнання доводиться стикатися з чималими труднощами. Вони значною мірою пояснюються не розробленістю питання про співвідношення підходів і методів як загальнонаукових пізнавальних засобів загалом. У цілому це зрозуміло, бо ці поняття справді досить близькі за змістом і переважно вживаються як синонімічні чи тотожні. Як приклад, говорячи про генетичний, структурний, індуктивний чи дедуктивний методи, розуміють також генетичний, структурний, індуктивний чи дедуктивний підходи. Так, за абстрактнішого тлумачення формаційний та цивілізаційний підходи теж можуть ототожнюватися відповідно з формаційним та цивілізаційним методами. Однаково прийнятні і вживані такі поняття, як загально-філософські, соціально-філософські, філософсько-історичні, загальноісторичні й спеціально-історичні підходи чи методи; теоретичні й емпіричні, наукові й позанаукові методи та, як тотожні їм, відповідні підходи в осягненні історичних явищ.

Проте тотожність даних методів і підходів не повна. Існує й відмінність між ними, яку треба враховувати. Те ж стосується й аналізу співвідношення методів і підходів у соціально-історичному пізнанні. Хоча й досі цьому питанню приділяють замало уваги.

З'ясовуючи співвідношення методу й підходу в науковому пізнанні, львівський дослідник Е.П. Семенюк висунув положення, що тлумачать поняття «метод пізнання» як багатше, повніше і конкретніше за своїм змістом, ніж «підхід до пізнання» [4]. Останній же в одному з вимірів постає як метод пізнання у зародку, у процесі становлення, формування. Свої ідеї учений обґрунтовує виходячи з того, що напрям дослідження (підхід) і ті засоби та прийоми пізнання, котрі потрібні для просування в означеному напрямі (метод) перебувають у тісній єдності. Внаслідок цього метод і розглядається як логіко-гносеологічне утворення, що визнається зрілішим від пізнавального підходу.

Така характеристика взаємозв'язку підходу та методу в науковому пізнанні має чималу методологічну цінність, бо визначає напрям подальших досліджень. Саме метод, зв'язок якого з підходом опосередкований і постає внутрішньою, органічною єдністю пізнавального підходу та певних дослідницьких прийомів.

При застосуванні певного методу з метою вирішення пізнавальних або практичних завдань загальний напрям дослідження, заданий відповідним підходом, виступає як важлива характеристика даного методу. Означений підхід тут може модифікуватися, конкретизуватися і специфікуватися завдяки дії принципів і процедур методу.

Зрозуміло, що подібна транзитивність підходів і принципів виражена тим гірше, чим конкретніший метод. Найслабше виявляється підхід у методах, що межують з методиками. Найчіткіше й найдійовіше -- у загальних методах пізнання, тобто філософських, загальнонаукових і визначальних, базисних методах спеціальних наук. Скажімо, той чи інший філософський метод ґрунтується на філософському вченні (системі), воно (вчення) -- на певному загально-філософському підході до осягнення дійсності, а останній, у свою чергу, -- на відповідному, основоположному для того чи того філософського напряму, школи чи вчення філософському принципі. Такий принцип не тільки постає основою формування певного загально-філософського підходу, а й водночас дає можливість сформулювати й обґрунтовувати, використовуючи відповідні філософські категорії, інші, конкретніші, принципи загально-філософського осмислення соціально-історичної реальності. Кожний із цих принципів, потенційно чи реально, й собі постає як теоретико-методологічна засада пізнавального підходу з дещо вужчим інтервалом застосовності (субпідходу), а подекуди (на достатньому ступені розробки необхідних пізнавальних прийомів та засобів) і системи та методу філософського вивчення історичного руху суспільства. Сам же принцип щораз формулюється завдяки методологічному використанню тієї чи іншої категорії чи категоріальної зв'язки (тобто закону).

Отже, пізнавальні підходи постають в даному контексті не як щось абстрактне й відокремлене, а вписуються у цілісну систему сучасних методологічних засобів осягнення історичних явищ як їх органічна внутрішня складова, як одна з наріжних ланок своєрідних пізнавальних ланцюгів, започаткованих відповідною категорією. Найслабше виявляється підхід у методах, що межують з методиками.

В свою чергу, методика історичного дослідження це галузь історичних знань, яка досліджує застосування в науковій роботі істориків прийомів і методів, що ґрунтуються на методології та спрямованих на впровадження її положень. Вона розкриває прийоми роботи з джерелами та історичною літературою, враховуючи як попередній так і передовий досвід істориків.

Таким чином, методика історичного дослідження покликана значною мірою сприяти підвищенню майстерності історика та набуття ним надійних навичок наукової роботи.

Є твердження, що скільки є дослідників, стільки є і методик. Це не зовсім вірно, хоча і має певний сенс. Найчастіше досліджується історія окремих держав і народів або конкретні періоди і події. Вчені приділяють велику увагу вивченню структурного розрізу суспільства виробничої, суспільно-політичної, військової, культурної сфер життя, звершень історичних діячів і т.д. Рідко об'єктом дослідження є вся історія людства з найдавніших часів до наших днів.

Важливим знаряддям в руках історика для досягнення його творчих цілей є конкретні методи історичного дослідження.

Використання наукових методів дослідження виділяють історичну науку в таких галузях як історична пам'ять, історична свідомість та історичне пізнання, звісно, за умови, що використання цих методів буде вірним.

Питання щодо правильності та істинності метода, щодо його здатності приводити до об'єктивних знань про реальність, яка вивчається, є надзвичайно важливим. А для того, щоб бути правильним та ефективним, метод повинний спиратися виключно на істинне знання про об'єкт дослідження та суть і закономірності самого процесу пізнання.

Отож, численні історичні дослідження присвячуються різним за темою, структурою, періодами роботам, що пов'язано з використанням різноманітного фактичного матеріалу і все це безпосередньо відображається на методах дослідження, які при цьому використовуються.

Методи, які використовують для фіксації, опису, систематизації історичних матеріалів, археологічних артефактів, вимагають від дослідника володіння не лише відповідною методикою, але й методологією дослідження.

Саме тому ймовірно необхідно виносити певні загальні положення в дослідницькій роботі історика та показувати особливості конкретних розробок, пов'язаних з різноманітністю тем.

Характерною ж рисою сьогодення, особливо на пострадянському просторі, є звільнення історії від диктату партійної, ідеологічно спрямованої методології. Тому нагальною потребою є піднесення процесу знаходження істини через раціональну дискусію на рівень науково вивіреної методології реконструкції історичної дійсності. Наукового значення історія набуває тоді, коли вона позбавлена будь-якого ідеологічного забарвлення, тоді, коли логіка мислення збігається з об'єктивними закономірностями розвитку предмета дослідження. На початку ХХ ст. відбулась переорієнтація від подієвої історії до суспільно зорієнтованих форм історичного дослідження.

Наприкінці ХХ ст. фундамент, на якому базувалася історична наука, вчергове захитався. Звинувачення опонентів тепер зводились до ствердження, що історія має більше спільного з літературою, ніж з наукою, а кожна історична праця це художній твір на історичну тему. Саме тому для істориків стало важливим проведення чіткої межі між професіоналами і любителями, між науковцями і письменниками. Професійні історики гідно апелювали цим закидам, відстоюючи позицію, що методологічно контрольоване дослідження дає змогу здобути об'єктивне знання, а істина полягає у відповідності знання об'єктивній реальності, а також, що історична наука має свою специфіку та завдання. Дедалі відстоюючи авторитет науки, історики наголошують, що мають справу з реальними, а не уявними подіями та фактами. Й. Рюзен зауважує на комплексності історії, її естетичному та когнітивному характері, на її методичній самостійності [3, с. 12].

На сучасному етапі розвитку суспільства постають нові, набагато вищі вимоги до творчого потенціалу фахівців, наголошується на їх професіоналізмі, що передбачає ретельніше опановувати не тільки історичне ремесло, а й антропологію, культуру, економіку, політику й інші виміри людського існування, а це все в свою чергу має на увазі й володіння новими науковими методами, й вміння орієнтуватися в потоці наукової інформації.

Сьогодні все більше спостерігається поглиблення інтеграції історичних наук із природничими, технічними, математичними та іншими знаннями, знаходяться нові форми та сфери їхнього застосування. Методи зазначених наук, з якими інтегрується історична наука, також є продуктом історико-культурного розвитку суспільства, відбитком соціокультурних умов. Саме тому до проблем методології додається ще й функція інтеграції знань, узгодження понятійного апарату та методів різних галузей науки. Відповідно постає потреба в інтеграції методологічних засад як спеціально-наукових, так і загальнонаукових, у ролі яких постає філософія за умов відповідної їхньої узгодженості та підпорядкованості.

Тобто, сучасний фахівець повинен мати не тільки глибоку професійну підготовку, а й певний обсяг знань у галузі наукових досліджень, що передбачає засвоєння методологічних засад наукової праці, уміння збирати і опрацьовувати інформацію, розробляти програми наукових досліджень, аналізувати одержані результати.

Література

історичний науковий пострадянський

1. Крип'якевич І.П., 1967. `Нарис методики історичних досліджень: Завдання історичної методики', Український історичний журнал, № 2. с. 100-106.

2. Пронштейн А.П., 1971. `Методика исторического исследования', Ростов, 468 с.

3. Рюзен Й., 2010. `Нові шляхи історичного мислення', Львів, 358 с. с.12.

4. Семенюк Е.П., 2002. `Філософські засади сталого розвитку', Л., 200 с.

Размещено на Allbest.ru