Роль наддержав США і СРСР у створенні держави Ізраїль

Размещено на http://www.allbest.ru//

Роль наддержав США і СРСР у створенні держави Ізраїль

Гичка А. С.,

студентка магістратури

У статті аналізується участь США і СРСР у створенні держави Ізраїль. Розвиваються ідеологічні та практичні аспекти формування позицій наддержав щодо плану розподілу Палестини в умовах назрівання "холодної війни ” .З'ясовано, що без втручання США і СРСР у процес надання євреям права на створення національної держави, політичний сіоністський рух не зміг би досягти цієї мети.

Ключові слова: Палестина, Ізраїль, сіоністський рух, США, СРСР, ООН.

The article analyzes the involvement of the USA and USSR in the creation of the State of Israel. The ideoOlogical and practical aspects of the formation of high-powered countries on the plan for the partition of Palestine in the context of the Cold War are developing. It was found that if the United States and the USSR did not interfere with the process of granting the Jews the right to create a nation-state, then the political Zionist movement would not have been able to achieve this goal.

Keywords: Palestine, Israel, Zionist movement, USA, USSR,

UN.

ізраїль національний сіоністський

14 травня 1948 року було проголошено утворення держави Ізраїль. Це був результат як довготривалої діяльності сіоністів, так і участі в цьому процесів США і СРСР. Проблема утворення держави Ізраїль зберігає свою актуальність протягом довгого часу, адже близькосхідний регіон і надалі залишається гарячою точкою на карті світу.

Незважаючи на широке коло видань присвячених проблемі палестинського конфлікту: Григорьев В. В., Федченко А. А. Палестинский вопрос в ООН (1945-1947) [1], Киселев В. И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект [2], Уткин А. И. Стратегия глобальной экспансии: Внешнеполитические доктрины США [3], Встречными курсами: политика СССР и США на Балканах, Ближнем и Среднем Востоке в 1939-- 1947 гг. [4], Звягельская И. История Государства Израиль [5], Иванов К., Шейнис Н. Государство Израиль. Его положение и политика [6], История дипломатии [7], Карасова Т. Израиль и США. Основные этапы становления стратегического партнерства [8], Судоплатов Павел. Воспоминания, Голда Мейер. Моя жизнь. Автобиография

. Але питання історичної ролі наддержав США і СРСР крізь призму назрівання “холодної війни” не є досить вивченим в українській історіографії.

Мета статті з'ясувати роль, яку відіграли США і СРСР у створенні держави Ізраїль.

Лідери сіоністського руху чітко розуміли, що реалізація ідеї про колонізацію Палестини без допомоги «сильних держав світу» марна. В результаті зближення сіоністів з Англією з'явилася так звана декларація Бальфура (лист англійського міністра закордонних справ банкіру і щедрому кредитору сіоністського руху лорду Л. Ротшильду, в якій підкреслювалося, що «уряд Великобританії розглядає прихильно питання про створення в Палестині національного осередку для євреїв » [1, с. 12-15]).Про основну мету сіонізму - створення єврейської держави - в декларації Бальфура не говорилося, але для лідерів сіоністського руху головним було отримати офіційну згоду Англії на імміграцію і створення єврейських поселень в Па- лестині.До декларації Бальфура міжнародне право не знало юридичного поняття «вогнище». на Паризькій конференції в 1920 році, відповідаючи на питання тодішнього держсекретаря США Лайсніг, що таке «Єврейський національний осередок», майбутній перший президент Держави Ізраїль Х. Вейцман відповів: «Цей термін означає, що ми хочемо зробити Палестину єврейської, як Англія є англійської, як США американськими» [7, с. 4-5]. Ясніше не скажеш. Треба відразу визнати, що декларація Бальфура не з'явилася результатом угоди між державами. Тому сучасне міжнародне право не визнає юридичну законність так званної “декларації Бальфура ”. Текст якої складався всього з 67 слів але став одним з найважливіших документів, що поклали в результаті початок майбутній державі Ізраїль.

Великобританія стала підтримувати сіонізм і сіоністську імміграцію в Палестину з кількох політичних міркувань: по-перше, вона прагнула використати сіоністську мотивацію необхідність створення держави для євреїв в ході переговорів про статус Палестини після Першої світової війни, стратегічне значення якої було надзвичайно велике і визначалося, перш за все, близькістю до Суецько- го каналу; по-друге, британський уряд, приймаючи на себе зобов'язання сприяти створенню «єврейського національного вогнища », розраховувало ухилитися від раніше даного своїм арабським союзникам обіцянки про створення арабської незалежної держави, включав за угодою Мак-Магон - Хусейн (1915 р.) всю історичну Палестину [9, с. 40]. Нарешті, керуючись в колоніальній політиці традиційним принципом «розділяй і володарюй», британські політики припускали відвести своєї адміністрації в Палестині роль арбітра в заздалегідь передбачуваному конфлікті між прибували в країну єврейськими поселенцями і корінними арабськими жителям.

Проблема розділення Палестини та створення на її території нової держави виявилася дуже важкою і для ООН. Великобританія, мандат якої закінчувався в травні 1948 року наполягала на створенні єдиного мультиетнічної палестинської держави. За цим принципом була створена в 1943 році сусідня незалежна республіка Ліван. Інші члени ООН, враховуючи конфліктні відносини між арабами і євреями, пропонували створення федеративної держави за типом Югославії або Швейцарії, але це було важко втілити на практиці , так як три основні релігійні та етнічні групи в Палестині не мали достатньо ізольованих територій і були перемішані [6, с. 3].

США і СРСР підтримували варіант який передбачав поділ Палестини на дві самостійні держави - Палестину і Ізраїль. До складу єврейської держави могли увійти райони з переважанням єврейського населення з центром в Тель-Авіві, до складу палестино- арабської держави відходила більша частина решти території. Єрусалим передбачалося оголосити «відкритим містом» під міжнародним контролем.

Обговорювати проблему Палестини в Раді Безпеки ООН було неможливо, так як Великобританія мала в цьому випадку право вето. Рішення проблеми можна було досягнуто тільки голосуванням на пленарній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Для підготовки проекту до голосування була створена спеціальна комісія по Палестині. Ця комісія, яка працювала кілька місяців, рекомендувала для голосування в ООН саме проект двох держав США і СРСР. Великобританія і всі арабські і мусульманські країни були проти.

Головна складність прийняття рекомендованого проекту полягала в тому, що за Статутом ООН за нього повинно проголосувати не просто більшість, а дві третини країн, що входили в ООН. У цих умовах позиція СРСР була критичною. Сталін практично контролював голоси п'яти країн-членів ООН: СРСР, Української РСР, Білоруської РСР, Че- хословаччини і Польщі. У 1947 році в ООН було всього лише 60 членів. Країни, що вважалися агресорами в недавньої війни, - Німеччина, Японія, Австрія, Румунія, Угорщина і деякі інші ще не були прийняті в ООН. Велика частина африканських і майже половина азіатських країн все ще належали до розряду колоній [3, с. 4-5].

Друга сесія Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася у вересні 1947, прийняла на себе обов'язки тимчасового комітету по Палестині і дуже докладно обговорила всі аспекти проблеми, заслухавши не тільки доповідь підкомітету, в який входили США і СРСР, але і підкомітету мусульманських країн. Атмосфера дискусії перед попередніми голосуванням 25 листопада 1947 року дуже напруженою. На підтримку створення в Палестині двох незалежних держав проголосували 25 країн, 13 країн виступили проти цього проекту і 17 країн, включаючи Великобританію і Югославію, утрималися. Югославія, хоча вона входила в 1947 році в радянський блок, підтримувала ідею федеративної Палестини. СРСР, Україна, Білорусія, Чехословач- чина та Польща підтримали план поділу Палестини на дві самостійні держави. Але для кваліфікованої більшості в дві третини не вистачало одного голосу. На Асамблею ООН не приїхали делегації Філіппін і Парагваю. [1,с.16] Ці країни були в 1947 році сателітами США, і їх представників терміново доставили в Нью-Йорк. Розчаруванням для єврейських і сіоністських організацій було і занадто велике число тих, хто утримався. Навіть наявність більшості у дві третини за рахунок 27 голосів з 57 країн, що брали участь в роботі Генеральної Асамблеї, забезпечувало все ж дуже слабкий мандат. Дискусія і інтенсивне лобіювання протягом декількох днів до остаточного голосування 29 листопада 1947 року було дуже активними [11, с. 45].

Головою радянської делегації на цій сесії ООН був Андрій Громико, перший постійний представник СРСР в ООН. У Москві в МЗС спостереження за роботою радянської делегації в ООН здійснював головним чином Андрій Вишинський, в минулому Генеральний прокурор, а з 1946 року заступник міністра закордонних справ СРСР. Доречно навести уривки з виступів Громико, щоб були зрозумілі аргументи радянської делегації. Перед попередніми голосуванням Громико говорив загальними словами: «Сутність проблеми полягає в праві на самовизначення сотень тисяч євреїв і також і арабів, які живуть в Палестині ... їх право жити в умовах миру і незалежності в їх власних державах. Треба взяти до уваги страждання єврейського народу, якому ні одна з держав Західної Європи не змогла допомогти в період їхньої боротьби з гітлеризмом і з союзниками Гітлера в захисті прав євреїв та їх права на життя ... ООН повинна допомогти кожному народу на отримання права на незалежність і самовизначення ...» [7, с. 4-5].

У вирішальному голосуванні Генеральної Асамблеї ООН 33 країни підтримали резолюцію про створення незалежних арабської і єврейської держав; 13 країн голосували проти цього проекту, і число тих, хто утримався зменшилася до 10. П'ять країн радянського блоку забезпечували необхідну більшість у дві третини. Якби ці країни підтримали арабську позицію, то співвідношення «за» і «проти» склало б 28 до 18. Це не забезпечувало б більшості в дві третини, і тому створення Ізраїлю не отримало б мандата ООН. Проти створення Ізраїлю в цьому голосуванні були мусульманські країни; Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Ліван, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина і Ємен. Голосували проти також Індія, Греція і Куба Югославія і Великобританія, які в дебатах виступали проти створення незалежної єврейської держави, при голосуванні утрималися. Югославія не могла виступати проти СРСР, Британія - проти США. Змінили свою позицію від першого до другого голосування: Бельгія, Франція, Голландія, Нова Зеландія, Люксембург, Ліберія, Гаїті. Всі ці країни в 1947 році сильно залежали від американської економічної допомоги через план Маршалла [4]. Обурені прийнятим рішенням на користь Ізраїлю, арабські делегації покинули Нью-Йорк до закінчення роботи ООН.

Мандат Великобританії на Палестину закінчувався 14 травня 1948 року. У ці кілька місяців до формального проголошення держави Ізраїль євреї почали швидко створювати державну інфраструктуру і армію. Всі арабські країни, які оточували в той час Палестину, почали готуватися до війни [12, с. 4-5].

Коли Ізраїль був формально проголошений 17 травня 1948 року незалежною державою, то на наступний день США визнало цю державу, але тільки де-факто, що не була ознакою повних дипломатичних відносин. СРСР визнав Ізраїль через два дні і, відразу де-юре. СРСР був першою країною, що встановила з Ізраїлем дипломатичні відносини США зробили такий же крок лише в 1949 році.

У день проголошення Ізраїлю самостійним Державою ^регулярні армії Іраку, Сирії, Єгипту, Лівану та Йорданії вторглися на його територію. Почалася перша арабо-ізраїльська війна. У цій війні саме Радянський Союз надав Ізраїлю швидку і ефективну військову допомогу. Через Чехосло- ваччину і Румунію до Ізраїлю було відправлено по морю велика кількість зброї всіх видів. Велика частина цієї зброї була із запасів німецького трофейного спорядження [9, с. 4-5]. Поставки включали кулемети, міномети, артилерію і німецькі винищувачі. Великобританія, навпаки, поставляла зброю залежним від неї арабським країнам. Всі ці країни, крім Лівану, були в 1947 році монархіями, створеними Великобританією після Першої світової війни. США оголосили ембарго на поставки зброї до цього регіону.

Разом зі зброєю з країн Східної Європи в Ізраїль приїхало велике число військових - євреїв, які мали досвід участі у війні проти Німеччини. Таємно відправлялися в Ізраїль і радянські військові офіцери. З'явилися великі можливості і у радянської розвідки. За свідченням генерала Павла Судоплатова, використання офіцерів радянської розвідки в бойових і диверсійних операціях проти британців в Ізраїлі було розпочато вже в 1946 році.

Голда Меїр, перший посол Ізраїлю в Москві і в подальшому прем'єр-міністр Ізраїлю, пише в своїх спогадах: «Як би радикально не змінилося радянське ставлення до нас за наступні двадцять п'ять років, я не можу забути картину, яка представлялася мені тоді. Хто знає, встояли б ми, якби не зброя і боєприпаси, які ми змогли закупити в Че- хословаччині і транспортувати через Югославію та інші балканські країни в ті чорні дні початку війни, поки становище не буде змінена червні 1948 року? У перші шість тижнів війни ми дуже покладалися на снаряди, кулемети і кулі, які хаганом вдалося закупити в Східній Європі, тоді як навіть Америка оголосила ембарго на відправку зброї на Близький Схід, хоча, зрозуміло, ми покладалися не тільки на це. Не можна закреслювати минуле від того, що даний на нього не схоже, і факт залишається фактом: не дивлячись на те, що Радянський Союз згодом так люто звернувся проти нас, радянських визнання Ізраїлю 18 травня мало для нас величезне значення. Це означало, що вперше після Другої світової війни дві найбільші держави дійшли згоди в питанні про підтримку єврейської держави, і ми, хоч і перебували в смертельній небезпеці, принаймні знали, що ми не одні. З цієї свідомості - та й з суворої необхідності - ми почерпнули ту якщо не матеріальну, то моральну силу яка і привела нас до перемоги» [12, с. 4-5].

Багато істориків висловлюють припущення про те, що Сталін припускав, що йому вдасться приєднати державу Ізраїль радянського блоку. Але значна більшість схиляється що в Сталіна таких планів не було тому що проамериканська орієнтація Ізраїлю була занадто ясною. У 1947 році багато і в СРСР, і в Ізраїлі вважали, що позиція СРСР в ООН визначалася У 1947 році багато і в СРСР, і в Ізраїлі вважали, що позиція СРСР в ООН визначалася моральними міркуваннями. Громико на короткий термін став найпопулярнішим в Ізраїлі людиною. Навіть Голда Меїр в 1947 і 1948 роках була впевнена, що Сталін допомагає євреям з якихось високих моральних міркувань:« Визнання Радянського Союзу, що послідувало за американським, мало інші корені. Тепер я не сумніваюся, що для Рад основним було вигнання Англії з Близького Сходу. Але восени 1947 року, коли відбувалися дебати в Об'єднаних Націях, мені здавалося, що радянський блок підтримує нас ще й тому, що росіяни самі оплатили свою перемогу страшною ціною і тому, глибоко співчуваючи євреям, так тяжко по- страждалим від нацистів, розуміють, що вони заслужили свою державу” [10, с. 4-5].

У російській історіографії останніх років набула поширення точка зору, що саме боротьба між Великобританією і США за домінування в арабському світі й стала вирішальним фактором у формуванні стійкого інтересу Сталіна до близькосхідних справа. Цей майже справедливий висновок не дає достатнього пояснення розвитку радянській позиції на користь розділу Палестини, коли між Лондоном і Вашингтоном з 1947 р вже почав формуватися стратегічний союз на Близькому Сході, незважаючи на розбіжності з низки питань.

Можна припустити, що свою роль у формуванні радянської позиції на користь підтримки єврейських національних стремлінь зіграло і ставлення до арабів, які в своєму суспільно-політичному розвитку, на думку теоретиків марксизму-ленінізму, залишалися на феодальному рівні і перебували в підпорядкуванні англійських колонізаторів. Єврейська ж частина Палестини, за повідомленнями радянських представників, справляла зовсім інше враження: єврейські колективні поселення були схожі на радянські колгоспи, в країні діяв сильний профспілковий рух, багато євреїв симпатизували радянському соціалістичному строю. це контрастне сприйняття двох різних світів знайшло відображення в словах кореспондента ТАСС в Каїрі: «Ми дуже добре розуміємо, що арабський феодалізм не хоче прийняти такий стиль життя і що англійці борються з нами, для того щоб запобігти поширенню соціальних реформ на Близький Схід, де феодалізм - їх опора і єдина надія “ . Єврейський світ був ближче радянському людині в культурно-психологічному плані, ніж арабський який до того ж в політичному плані був орієнтований в англо-аме- риканському напрямку [6, с. 4-5].

Для Сталіна створення Ізраїлю відповідало в той період і на найближче майбутнє зовнішньополітичним інтересам СРСР. Підтримуючи Ізраїль, Сталін «вбивав клин» у відносини США і Великобританії і в відносини між США і арабськими країнами. За свідченням Судоплатова, Сталін передбачав, що арабські країни в подальшому повернуться в сторону Радянського Союзу, розчарувавшись в англійців і американців через їх підтримки Ізраїлю. Помічник Молотова Михайло Вєтров переказав Судоплатову слова Сталіна: «Давайте погодимося з утворенням Ізраїлю. Це буде як шило в дупі для арабських держав і змусить їх повернутися спиною до Британії. В кінцевому рахунку британське вплив буде повністю підірвано в Єгипті, Сирії, Туреччини та Іраку » [10, с. 4-5].

Зовнішньополітичний прогноз Сталіна в основному виправдався. В арабських і в багатьох інших мусульманських країнах було підірвано вплив не тільки Британії, але і США.

Американська політика в питанні Палестини також формувалася під впливом досить різноманітних і суперечливих чинників. Для США, як і для СРСР, Близький Схід був відносно новою сферою інтересів, але, на відміну від Радянського Союзу, велику роль в підвищеній увазі до цього регіону грали перш за все міркування економічного характеру :відносини з арабськими країнами, багатими енергетичними ресурсами, необхідними для повоєнного економічного розвитку як США, так і Західної Європи, ставали тому одним з основних напрямків американської зовнішньої політики. Як видається, сама по собі Палестина була територією першорядної важливості в розрахунках американських стратегів. Наприклад, в меморандумі, підготовленому Держдепартаментом до переговорів в Пентагоні в 1947 р, Палестині відводилася лише пара рядків у порівнянні з більш великими абзацами, присвяченими англо-американським відносинам в інших частинах Близького Сходу.

Позиція США в палестинському питанні не відрізнялася послідовністю це було пов'язано з внутрішньополітичними процесами: з одного боку, американські нафтодобувні компанії не розділяли просіоністську позицію своєї країни, наслідком якої була б втрата довіри арабських нафтоекспор- туючих держав. «Ви просто не розумієте, що сорок мільйонів арабів скинуть чотириста тисяч євреїв у море -- і все. Краще подумайте про нафту -- ми повинні бути на стороні нафти», -- говорив Фор- рестол [1]. Серед супротивників визнання Ізраїлю були такі серйозні політики, як держсекретар Джордж Маршалл, котрий вважав, що єврейське лобі в США не повинно визначати політику США на Близькому Сході [2, с. 25]. В США навіть в оточенні президента були розбіжності з цього приводу. Президент Сполучених Штатів Америки Гар- рі Трумен, піддаючись тиску з боку сіоністських організацій країни (не варто забувати про те, що в США була найбільша за чисельністю єврейська діаспора, та й найближчі друзі Трумена належали до даної громаді), неодноразово виступав з ідеєю створення єврейської держави в Палестині, посилаючись на «необхідність прояву гуманізму і заклопотаність долями багатьох тисяч переміщених осіб єврейського походження з Європи» . Крім того, президент США був переконаний, що «під керівництвом євреїв можна створити відмінну палестинську індустріальну систему, а продуктивні можливості регіону могли б при цьому використовуватися і євреями, і арабами».

Однак не тільки відданість гуманістичним ідеалам рухала Труменом. Він хотів залишитися президентом США і на наступний термін, для чого необхідно було жити в світі з американськими євреями. Трумен заявляв: «... мені треба брати до уваги сотні тисяч тих, хто стоїть за успіх сіонізму. Серед моїх виборців немає сотень тисяч арабів» [8, с. 4-5]. Євреї становили значну кількість прихильників Трумена в штаті Міссурі, звідки він обирався в Сенат, дуже багато їх було в штаті Нью-Йорк, що давало 45 голосів вибірників на президентських виборах. Від них багато в чому залежала фінансова і політична підтримка демократичної партії; велику роль грали вони і в засобах масової інформації країни.

Після проголошення Ізральської держави ісламісти вирішили її знищити тому метою було захоплення території виделенних ООН для утворення Ізраїлю як демократичної та незалежної держави. В умовах конфлікту в близькосхідному регіоні американський сенат приймає 11 червня 1948 р. резолюцію № 239, яка увійшла в історію «резолюція Ванденберга» одна з прямих тез цього документу зазначала що юридично санкціонувала відмову США від проголошеного колись принципу невтручання в конфлікти в інших районах світу в мирний час [10]. В ній окреслювались ключові моменти політики США на Близькому Сході: «Наша політика по відношенню до Ізраїлю і арабських держав має спиратись на такі фундаментальні передумови: а) політична і економічна стабільність Ізраїлю і арабських держав мають вирішальне значення для безпеки Сполучених Штатів..; б) національна зацікавленість Сполучених Штатів полягає в тому, щоб користуватись повагою і, наскільки це можливо, доброю волею народів Близького і Середнього Сходу, і євреїв і арабів, і підтримувати їх орієнтацію на Захід і віддалення від Радянського Союзу; в) розходження між новою ізраїльською державою та сусідніми арабськими країнами мають бути усунуті, в усякому випадку, так, щоб Ізраїль і арабські держави могли спільно діяти у відсічі радянської агресії..; д) з метою реалізації названих пунктів, необхідним є тісне співробітництво Сполучених Штатів з Об'єднаним Королівством [7, с. 11-13]. Крім цього, Сполучені Штати повинні мати на увазі бажаність співробітництва з Францією, Туреччиною та іншими мусульманськими неарабськими державами регіону з тією ж метою» [9, с. 57-58].

Вашингтон переслідував власні інтереси в регіоні, але відсутність беззаперечної підтримки єврейської держави свідчить про реалістичний підхід до близькосхідної проблеми на межі 40-50-х років. Трумен добре розумів, що без фінансової підтримки держав регіону американська політика на Близькому Сході буде приречена на невдачу. Економічна могутність, яка базувалась на високому рівні розвитку виробництва та значних грошових резервах, дозволяла Сполученим Штатам фінансувати боротьбу проти радянського впливу в усіх стратегічно важливих регіонах світу. Оскільки присутність на Близькому Сході відповідала інтересам могутніх нафтовидобувних компаній, то політика американського президента була спрямована на їх активний захист [11]. 24 травня 1951 р. президент Гаррі Трумен запропонував конгресу ухвалити «Програму обопільної безпеки», у відповідності з якою близькосхідним країнам виділялось на економічні та військові потреби 540 мільйонів доларів» [12].

Початок 50-х років можна визначити рубіжною датою в історії близькосхідного конфлікту. Для цього є декілька причин: - Держава Ізраїль постала як реальність в близькосхідному регіоні. Її керівництво, користуючись підтримкою як СРСР, так і США, зуміло не тільки дати відсіч нападу військ Ліги арабських держав, але стати в 1949 р. членом ООН і швидко інтегруватись в світову спільноту. - Смерть Й. Сталіна в 1953 р. призвела до пом'якшення радянської політики, але загальна «відлига» не поширилась на близькосхідний регіон, де інтереси Радянського Союзу і Сполучених Штатів постійно перетинались.

У 1952 р. президентом США було обрано Дуайта Ейзенхауера, який змінив політику країни в цьому регіоні. Ще в 1948 р., говорячи про наслідки визнання єврейської держави, Ейзенхауер підкреслював: «Визнання Ізраїлю посіяло насіння розбрату в регіоні... США повністю втратили престиж в арабському світі. Араби мають реально все, що нам потрібно. Вони мають все, що нам потрібно запропонувати. У Ізраїля для нас немає нічого, крім біди. Підтримуючи Ізраїль, ми, висловлюючись військовою мовою, підтримуємо не той бік» [7, с. 4-5].

Отже, у створенні держави Ізраїль і СРСР і США керувались власними ідеологічно і практично обгрунтованими стратегіями, які зазнавали змін у ході розгортання “холодної війни”. Вирішальну роль у становленні Ізраїлю відіграли : фінансова підтримка заможних євреїв США , доброзичлива позиція СРСР, який вбачав у проголошенні Ізраїлю власний інтерес (зменшити вплив Великої Британії на колоніальну систему Близького Сходу). `СРСР і США були зацікавлені у винесенні палестинського питання на розгляд Організації Об'єднаних Націй. Відмова Великої Британії від свого мандату на Палестину стала наочним підтвердженням краху світової колоніальної системи. І СРСР і США намагались у цих умовах досягти своєї вигоди: СРСР прагнув скористатись соціалістичними поглядами політиків, які стояли біля витоків Ізраїлю, а США ставили за мету в умовах «холодної війни» оточити СРСР системою військово-політичних союзів, орієнтованих на протистояння загрозі радянської експансії. Саме завдяки цим позиціям євреї отримала можливість створити власну державу та потужну зовнішньополітичну підтримку від наддержав на майбутнє.

Список використаних джерел

Встречными курсами: политика СССР и США на Балканах, Ближнем и Среднем Востоке в 1939-1947 гг. / Отв. ред. В.Т. Юнгблюд. Киров: Вятский государственный гуманитарный университет, 2014.

Григорьев В.В., Федченко А.А. Палестинский вопрос в ООН (1945-1947) // Международный сионизм: история и политика: Сб. ст. - М., 1977. - С. 63.

Звягельская И. История Государства Израиль. М.: Аспект Пресс, 2012.

Иванов К., Шейнис Н. Государство Израиль. Его положение и политика. М.: Госполитиздат, 1958.

История дипломатии. Т. I-V. М.: Издательство политической литературы, 1974.

Карасова Т. Израиль и США. Основные этапы становления стратегического партнерства. 1948-2014. М.: Аспект-Пресс, 2015.

Киселев В.И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект. - М.: «Наука», 1960. - С. 53.

Костырченко Г.В. Тайная политика Сталина: власть и антисемитизм. М.: Международные отношения, 2001.

Судоплатов Павел. Указ. соч. - С. 349; Sudoplatov... - Р. 296.

Уткин А.И. Стратегия глобальной экспансии: Внешнеполитические доктрины США. - М.: Международные отношения, 1986. - С. 51-52.

Harry S. Truman. Memoirs, Vol. 1. - New York: Da Capo Press, 1986. - Р. 379.

Meir Golda. My Life. - London: Wpidenfeld and Nicolson, 1975. -P. 188-189; Meup Голда. Моя жизнь. Автобиография. - Иерусалим: Б-ка Алия, 1990.-С.258.

Размещено на Allbest.ru