Конфліктизаційні процеси в сучасній Україні

Стаття присвячена інтегративному аналізу процесів конфліктизації в Україні. Інтерпретуючи класичні конфліктологічні дослідження Г. Зіммеля, Л. Козера, Р. Дарендорфа, автори пропонують інтегративний метод аналізу соціальних конфліктів. Безконфліктне існування суспільства неможливе, тому ще за радянських часів суспільство було пронизане різноплановими конфліктами. Різноманітні зіткнення почали більш активно розвиватися на всіх рівнях -- міжетнічному, міжгруповому та міжіндивідуальному після 1988 р. Вони набували найгостріших форм, включаючи збройні конфлікти, що призвели до численних людських втрат. У статті зроблено висновок, що категорія «конфліктизаційні процеси» має значний науковий потенціал для вивчення соціальних конфліктів.

На основі аналізу конфліктологічних теорій розкривається сутність процесу конфліктизаціі, його специфічний характер, джерела його виникнення. Зроблена спроба осмислити конфліктизаційні процеси в Україні у рамках інтегративного підходу, адже сьогодні конфліктність відіграє все більш помітну роль у суспільному та політичному житті України. Найбільш оптимальними для успішного подолання соціальних конфліктів є стратегія дискурсивного консенсусу й асертівні стратегії.

Постановка проблеми. Кінець ХХ - початок XXI ст. ознаменувався жорстокими конфліктами та війнами. Ще за радянських часів суспільство СРСР було пронизане різноплановими конфліктами, хоча комуністична пропаганда стверджувала, що у соціалістичному суспільстві майже неможливі деструктивні конфлікти. Наприклад, упродовж 1988 р. радянське суспільство різко конфліктизується. 13 лютого у Степанакерті проходить перший мітинг, на якому висуваються вимоги про приєднання НКАО до Вірменії. 16 лютого починаються студентські протести в Новосибірську, Томську, Іркутську проти мілітаризації навчання. 20 лютого обласна рада Нагірного Карабаху проголосувала за перехід цього регіону зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР. 26 - 29 лютого розпочались масові антивірменські погроми в Сумгаїті (Азербайджанська РСР). 18 вересня вперше була застосована вогнепальна зброя у вірмено-азербайджанському конфлікті. 23 червня у Вірменську РСР та Азербайджанську РСР були уведені війська для припинення п'ятимісячних заворушень на міжетнічному ґрунті. 21 серпня в СРСР було вперше застосовано ЗМОП (ОМОН) проти мирних демонстрантів: на Пушкінській площі силою була розігнана демонстрація, присвячена 20-ій роковині уведення радянських військ до Чехословаччини. 11 вересня в Естонській РСР 300 000 осіб взяли участь в демонстрації за незалежність. 30 жовтня у Куропатах (Білорусія) багатотисячна акція, присвячена пам'яті жертв політичних репресій, була розігнана силою. 16 листопада Верховна Рада Естонської РСР проголосила суверенітет республіки. 21 листопада відбулись вірменські погроми в Баку, Кіровабаді, Нахічевані, Ханларі, Шекі, Мінгечаурі, в результаті чого з'явилось багато біженців з Азербайджану та Вірменії. У кінці листопада - на початку грудня відбулась повна депортація азербайджанців із Вірменії (180 - 200 тисяч осіб). 1 грудня в Орджонікідзе (Північна Осетія) терористи захопили шкільний автобус з 30 дітьми вчителькою, 2 грудня в обмін на заручників терористам було надано літак для вильоту в Ізраїль, 3 грудня терористи були затримані в Ізраїлі і видані СРСР. 5 грудня відбувся розгром мітингу в Баку, було затримано 547 осіб, вночі радянські війська звільнили площу Леніна в Баку від демонстрантів, які займали її з 18 листопада, при цьому загинули людини. Після 1988 р. різноманітні зіткнення в СРСР почали більш активно розвиватися на всіх рівнях - міжетнічному, міжгруповому та міжіндивідуальному. Вони набували найгостріших форм, включаючи збройні конфлікти, що призводили до численних людських втрат.

Історичний досвід свідчить, що збройні конфлікти тягнуть за собою величезні збитки, як моральні, так і матеріальні, і зазіхають на найцінніше - на людське життя. Розуміння глобального світу з його складними конфліктогенними нелінійними процесами зіткнулося з різноманіттям проблем теоретико-методологічного характеру, які вимагають пошуку нового понятійного апарату і методологічного інструментарію. Сьогодні конфлікти привертають до себе увагу представників різноманітних галузей знання (філософії, соціології, конфліктології, психології, історії, політології, правознавства, військової науки, культурології, етнології, педагогіки тощо), зокрема, з метою розробки оптимальних способів їх вирішення на тих чи інших рівнях розгортання конфліктного протистояння різних сторін. Все більшої актуальності конфліктологічні дослідження набувають у зв'язку з інтенсифікацією глобалізаційних процесів у сучасному світі та стрімким зростанням неоколоніальних прагнень деяких колишніх імперій (зокрема, Росії).

Особливістю сучасного періоду розвитку України є те, що в умовах кардинальних політико-правових, геополітичних, соціально-економічних та соціокультурних трансформацій простір дестабілізації різних сфер суспільного життя помітно збільшується. Одним з найпотужніших дестабілізаторів є російсько-український збройний конфлікт неоколоніального типу, а також процеси конфліктизації життєдіяльності громадян України, які особливо активізуються в періоди виборів Президента України та депутатів Верховної Ради України. Процеси конфліктизації (як природні, так і штучні; як зовнішні, так і внутрішні) приводять не тільки до загострення вже наявних викликів і загроз національній безпеці України, але й до виникнення нових [8], що передбачає необхідність коригування державної політики в усіх сферах суспільного життя на основі аналізу сутності й змісту сучасних процесів конфліктизації та деконфліктизації, тенденцій їх розгортання, а також визначення пріоритетних напрямків діяльності органів державної влади щодо протидії цим вкрай негативним чинникам політико-правового, соціально-економічного та соціокультурного розвитку країни.

На нашу думку, проблему деконфліктизації суспільного життя громадян України необхідно розглядати і вирішувати через призму інтегративного підходу. Інтегративний підхід (що передбачає створення взаємоузгодженої дослідницької мережі з активно функціонуючою системою «концептуальних мостів» між соціальною філософією, конфліктологією, історією, політологією, соціологією, соціальною психологією, військовою наукою, культурологією тощо) до вивчення поставленої проблеми є методологічною основою даного дослідження. Такий підхід забезпечує методологічний синтез перерахованих наукових дисциплін, поєднуючи їх концептуальний потенціал, і дозволяє вибудувати нову пізнавальну стратегію щодо поставленої проблеми. В сучасній соціогуманітаристиці інтегративний підхід (що передбачає розгляд об'єкта дослідження у його діалектичних зв'язках та взаємозалежностях з іншими процесами і явищами, а також врахування взаємодії різнопланових чинників, які зумовлють його становлення і розвиток) набуває все більшої актуальності у зв'язку з інтенсифікацією глобалізаційних процесів в сучасному світі і стрімким зростанням як глобальних, так і локальних викликів і загроз.

Аналіз публікацій. З Античності й до сьогодення відомі мислителі та вчені досліджували різноманітні прояви, причини та функції конфліктів (Геракліт, Геродот, Емпедокл, Епікур, Аристотель, Платон, Цицерон, Н. Мак'явеллі, Ф. Бекон, Г Гроцій, Д. Дідро, І. Кант, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т Мор, А. Рабле, Е. Роттердамський, Ж.-Ж. Руссо, Г. Спенсер та ін.). Античні мислителі розуміли конфлікти через синтез міфологічних та філософських поглядів, які базувались на уявленнях про необхідність гармонії у відносинах людини з природою і справедливості при проведенні соціальної політики в державі. Синкретичне сприйняття людини й суспільства включало сукупність міфологічних, релігійних і філософських уявлень про суспільство, а в гомеровскую добу з'являється одне з найважливіших для конфліктології понять - агон, суперництво. У добу Середньовіччя конфлікти тлумачилися у контексті християнської етики, при цьому робився акцент на звільненні людини від уз фізичної природи і розвитку її духовних сил. У Новий і Новітній час цікаві конфліктологічні концепції запропонували Г. Гегель, К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф [1].

Зокрема, у працях Г. Зіммеля проаналізовані конфлікти між формами індивідуалізації та соціалізації, у сфері культури - між індивідом та культурними формами. Вчений підкреслює, що чим більше групи залучені у певний конфлікт емоційно, чим вищою і міцнішою була їхня згуртованість і згода раніше, тим гострішим буде конфлікт між ними. Він доводить, що прагнення до миру є настільки ж природною якістю людини, як і агресивність, що в суспільстві існує певний ритм чергування конфліктів і примирень. За Г. Зіммелем, конфлікт є універсальним, його вирішення є тимчасовим, тому необхідно створити таке суспільство, в якому конфлікти стали б засобом виникнення нових форм соціалізації і нових культурних форм [5]. Л. Козер детально аналізує різні види конфліктів: внутрішньогрупові й міжгрупові, реалістичні й нереалістичні тощо. На його думку, соціальний конфлікт - це боротьба за цінності й претензії на статус, владу і ресурси, в ході яких опоненти нейтралізують своїх суперників, завдають їм шкоди або усувають їх. Вченого цікавлять наслідки соціального конфлікту, які служать посиленню адаптації конкретних соціальних груп до тих функцій, які виконують не руйнівну, а конструктивну роль [7]. Р. Дарендорф вважає, що сучасний соціальний конфлікт відображає антагонізм прав та їх забезпечення, політики та економіки, він є конфліктом між групами задоволеними і групами, які вимагають задоволення своїх потреб. Особливу увагу в цьому контексті вчений приділяв дослідженню громадянського суспільства, сутність якого, на його думку, полягає у заповненні вакууму між державною організацією і атомізованими індивідами структурами, які надають сенс спільному життю людей. У зв'язку з цим Р. Дарендорф розвиває концепцію суспільного договору, котрий, як стверджує автор, пишеться заново за допомогою соціальних конфліктів. За Р. Дарендорфом, конфлікт не закінчується війною. За військовою фазою конфлікту наступає політична фаза, яка завжди є прогресом у його управлінні. Ідеї Р. Дарендорфа розглядаються як концептуальна основа сучасної парадигми конфлікту. Саме його праці стали важливим фундаментом сучасної конфліктології, яка переходить від теоретичного опису конфліктів до практичної роботи з ними [4]. Аналіз досліджень Г. Зіммеля, Л. Козера, Р. Дарендорфа та інших вчених показує, що конфлікт розглядається і як руйнівна сила, і як спосіб вирішення накопичених суперечностей у процесах взаємодії різних суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних), саме тому для розробки оптимальних стратегій і способів конструктивного розв'язання конфліктів на тих чи інших рівнях конфронтаційного протистояння різних сторін необхідний інтегративний підхід.

Метою статті є осмислення сутності конфліктизаційних процесів на теренах сучасної України на основі інтегративного підходу та розробка основних стратегій деконфліктизації українського суспільства.

Виклад основного матеріалу. Відомо, що конфлікт (від латинського слова соийійш - зіткнення), як невід'ємна складова існування людства, виявляє себе в суперечливій єдності природи й соціуму, природи й культури, соціуму й культури, соціуму й людини, людини й людини тощо [2; 3]. Ці суперечності завжди мали місце в історії людської цивілізації, простежуючись в «координатах» людської взаємодії, а з плином часу вони почали все більш гостро проявляти себе, зокрема в умовах кардинальних трансформацій, які відбувались і відбуваються у межах різних держав, посилюючи конфліктність у всіх сферах суспільного життя. Питання про перспективи вирішення різнопланових конфліктів у сучасному світі є дуже актуальними. Глобальний світовий простір існує на основі розгалужених соціокультурних мереж, з урахуванням економічної, екологічної, політичної взаємозалежності держав, континентів і цивілізацій. В подібних умовах збереження нейтральної, байдужої позиції «невтручання», яка б гарантувала безконфліктне співіснування держав, є практично неможливим [9; 10]. Відомо, що причини й підстави конфліктів можуть бути різноманітними. Наприклад, міжнародні конфлікти часто обумовлюються обмеженістю ресурсів, які існують у світі. Розподіл цих ресурсів часто набуває форми збройних конфліктів. Окрім цього, спроби побудови (або відновлення) імперій також були пов'язані із завоюваннями, збройними конфліктами, окупацією. І хоча десятиліття воєн за незалежність колоній від метрополій залишилися позаду, міждержавні збройні конфлікти неоколоніального типу існують і сьогодні, зокрема, на теренах України вже більше п'яти років триває російсько-український збройний конфлікт неоколоніального типу [1].

Відомо, що людська агресія, як правило, знаходить вихід в актуалізації й загостренні об'єктивних суперечностей спільної життєдіяльності до форми конфлікту. Ця закономірність відома і античним мислителям, і сучасним дослідникам. Але, наприклад, причини війни, як крайньої форми конфліктної взаємодії, не зводяться тільки до людської агресії. Адже війна - це складний і багатовимірний феномен. Війна є неминучим результатом способу життя й життєвого укладу мешканців країни-агресора, а також «продовженням політики іншими засобами» [6]. Нинішня військово-стратегічна ситуація у світі є такою, що використання певною державою військової сили для досягнення неоколоніальних цілей викликає відповідну реакцію міжнародної спільноти, яка намагається нейтралізувати зусилля таких держав [9; 10]. Антиколоніальним суб'єктом у такій війні виступає політично організована спільність людей - національна держава [1].

Отже, конфлікт необхідно розглядати як один з видів соціальної взаємодії, учасниками якої можуть бути окремі індивіди, людські угруповання, організації, установи, суспільства, країни, держави тощо [1]. При цьому, чим більш диференційованим є соціум, тим більше існує несхожих і взаємовиключних інтересів, потреб, цілей, цінностей і, отже, й більше джерел для потенційних конфліктів. Один з постулатів класичної конфліктології свідчить: конфлікти - це відкрита форма суперечностей. Вони виникають тоді, коли суперечності дозріли і вже усвідомлені людиною, групою людей, масами як неприйнятні (ворожі) для них обставини. На нашу думку, конфлікт переважно виникає на основі актуалізованої суперечності. У зв'язку з цим конфлікт необхідно розуміти як зіткнення актуалізованих суперечностей, протилежно спрямованих інтересів, потреб, цілей, думок, мотивів, соціальних установок, цінностей, поглядів, планів, намірів, позицій суб'єктів взаємодії (які можуть бути опонентами, ворогами тощо). Тривале напруження та граничне загострення актуалізованих суперечностей призводить до безкомпромісної боротьби, деструктивних дій, непро стих колізій і трагічних наслідків для суб'єктів конфліктної взаємодії. Конфліктні ситуації також виникають тоді, коли суб'єкт конфліктної взаємодії намагається просувати власні інтереси, які не відповідають інтересам іншого суб'єкта [1].

Аналізуючи конкретний конфлікт, потрібно враховувати види й типи конфліктів, рівні й фази конфліктної взаємодії, причини виникнення конфліктних ситуацій тощо. Обов'язковими ознаками конфліктів є біполярність протилежно спрямованих тенденцій (носій суперечностей), суб'єктність (наявність носіїв, репрезентантів конфліктної взаємодії) та активність, що передусім націлена на подолання наявних суперечностей).

Та чи інша сфера життєдіяльності людей зумовлює виділення побутових, сімейних, шкільних (освітніх), генераційних, громадських, політичних, релігійних, виробничих, міжетнічних, міжнаціональних тощо. За характером перебігу конфлікти бувають гострими й уповільненими, за формою свого прояву - явними й латентними. За часовим критерієм конфлікти поділяються на короткочасні (швидкоплинні) й тривалі (затяжні) [1]. Джерела конфліктів (явища, факти, події, ситуації тощо), які зумовлюють їх розгортання, бувають об'єктивними та суб'єктивними. Основними серед них є: нестача матеріальних та духовних благ, необхідних для нормальної життєдіяльності людей; зіткнення різноспрямованих інтересів і потреб суб'єктів; світоглядні відмінності; слабкість моральних та правових норм для врегулювання конфліктної ситуації; а також особистісні, організаційно-управлінські, функціонально- організаційні, структурно-організаційні, осо- бистісно-функціональні, ситуативно-управлінські, соціально-психологічні та інші джерела конфліктів. Причинами, що детермінують конфлікти, є наступні: розподіл ресурсів, дискримінація, відмінності в цілях суб'єктів, взаємозалежність і суперечливість виконуваних завдань, несправедливість, упередженість, відмінності в уявленнях, поглядах і цінностях, неналагоджена взаємодія та недостатній рівень спілкування, відмінності в ментальності та стилях поведінки тощо. Оскільки критеріальною ознакою при дослідженні конфліктів і конфліктних ситуацій є конфліктність, то конфліктизація - це процес підвищення (посилення) рівня конфліктності у будь-якому соціумі (як на індивідуальному, так і на колективному рівні). Процеси конфліктизації можуть бути природними і штучними, реальними і потенційними, зовнішньо- та внутрішньо-інспірованими тощо. Сутність процесів конфліктизації особливо гостро розкривається в періоди воєн та кризового стану суспільства. Досить часто внутрішньодержавні конфлікти послаблюють можливості країни захищати свої національні інтереси на міжнародній арені. Внутрішні конфлікти в країні можуть використовуватись і зовнішніми, і внутрішніми гравцями як інструмент тиску на керівництво держави та прийняття ним невигідних для даної країни умов. Пошук оптимальних засобів і способів деконфліктизації різноманітних відносин у державі й суспільстві варто розпочати з інтегративного аналізу конкретного конфлікту, визначення його суті та виявлення основних умов врегулювання.

Емпіричним матеріалом для теоретичних узагальнень щодо розгортання конфліктизаційних процесів в Україні служили проведені упродовж ряду років дослідження Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка в рамках кількох науково-дослідних тем («Українство у світовому цивілізаційному процесі: історичний досвід та перспективи», «Консолідація українства в постколоніальну добу», «Конфліктизація культурно-історичного простору українства в умовах сучасних загроз»). Науковці Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка здійснюють конфліктологічні дослідження упродовж 1999 - 2019 рр. Кожного року дослідники опитували від 800 до 1080 респондентів (віком від 18 до 78 років) та 17 - 25 експертів (соціологів, конфліктологів, політологів, практичних психологів, у відповідності до інтегративного підходу). Теоретична похибка вибірки не перевищувала 2,3%. Одним із завдань нашої дослідницької групи (в роботі якої також брали участь аспіранти і студенти університету, що працювали у якості інтерв'юерів) було виявлення рівнів конфліктності в різних колективах м. Києва у зв'язку з важливими подіями, що відбувались як у місті, так і в Україні.

Відомо, що рівень конфліктності залежить від соціально-економічних, культурно-історичних, політико-ідеологічних, цивілізаційних, етнічних, конфесійних, побутових та інших чинників, що в умовах гібридної війни можуть суттєво активізуватися процеси конфліктизації. У проведеному дослідженні були використані: метод експертного опитування, Методика оцінки рівня конфліктності В. Рогова і тест «Експрес-діагностика виявлення рівня конфліктності» О. Гончарової. Усі методи передбачали оцінку рівня конфліктності суб'єктів за 12-бальною шкалою (0 - 4 балів - низький рівень конфліктності, 5 - 8 балів - середній рівень конфліктності, 9 - 12 балів високий рівень конфліктності).

Проведене дослідження показало, що найбільш конфліктною була взаємодія мешканців м. Києва у різних сферах життя у наступні роки: у 1999 р., напередодні президентських виборів (рівень конфліктності - 7 балів, опитано 800 респондентів і 17 експертів); у 2004 р., перед виборами президента України (рівень конфліктності - 8 балів, опитано 880 респондентів і 19 експертів); у 2011 р., після арештів представників «помаранчевої» влади та радикалізації соціальних протестів (рівень конфліктності - 9 балів, опитано 930 респондентів і 17 експертів); у 2012 р., після протестів проти ухвалення нового закону про мови та перед парламентськими виборами (рівень конфліктності 7 балів, опитано 910 респондентів і 19 експертів); у 2013 р., після подій навколо непідписання угоди України з ЄС (рівень конфліктності - 9 балів, опитано 1020 респондентів і 19 експертів); у р., після репресій щодо учасників Революції Гідності та ескалації бойових дій на Сході України влітку (рівень конфліктності - 9 балів, опитано 1040 респондентів і 25 експертів); у р., після ескалації бойових дій взимку та смертельних сутичок біля Верховної Ради України 31 серпня (рівень конфліктності - 8 балів, опитано 1030 респондентів і 25 експертів); у 2016 р., після окремих дій по декомунізації (рівень конфліктності - 8 балів, опитано 1060 респондентів і 25 експертів). У 2017 р., можливо, через впровадження безвізового режиму з ЄС, вдале проведення у Києві «Євробачення - 2017» та звільнення незаконно засуджених у Криму членів

Меджлісу кримськотатарського народу А. Чийгоза та І. Умерова рівень конфліктності знизився до 7 балів (опитано 1030 респондентів і 25 експертів), хоча експерти очікували підвищення рівня конфліктності у зв'язку з подіями, пов'язаними з М. Саакашвілі (позбавлення громадянства України, «прорив» кордону тощо). У 2018 р., після протестів «євробляхерів», зростання антиукраїнських настроїв у Польщі та Угорщині, захоплення Росією українських військових кораблів у Керченській протоці та початком створення Православної Церкви України рівень конфліктності залишився на тому ж рівні - 7 балів (опитано 1070 респондентів і 25 експертів). Але результати, які були отримані у березні та квітні 2019 р. (опитано 1080 респондентів і 25 експертів), вражають, оскільки рівень конфліктності у різних сферах життя киян сягнув 10 балів. Такий високий рівень конфліктності пояснюється продовженням збройної агресії Росії в Україні, погіршенням соціально-економічної ситуації та президентськими виборами, які супроводжуються зростанням популізму, активізацією політичної конфронтації, зростанням суспільно-політичної напруженості, використанням гасел на кшталт «Зробимо їх разом!», «Зробимо їх ще раз!», що провокують розкол у суспільстві по лінії «ми - вони». 16 експертів із 25-ти опитаних застерігають, що такий високий рівень конфліктності може спричинити накопичення доволі потужного протестного потенціалу. 9 експертів переконані, що українське суспільство дуже втомилося від різноманітної конфронтації, від війни, від політичної реклами, від олігархічної зверхності, від постійного підвищення тарифів, що у найближчі місяці в соціумі будуть переважати апатія і зневіра.

Використовуючи Опитувальник Томаса-Кілмана (Kenneth Thomas-Ralph Kilmann), ми дослідили типи поведінки респондентів у конфліктних ситуаціях (упродовж 1999 - 2019 рр. було опитано 7000 осіб віком від 17 до 69 років). Було виявлено 5 способів урегулювання конфліктів: конкуренція (прагнення домогтися своїх інтересів на шкоду інтересам інших), пристосування (принесення в жертву власних інтересів заради інтересів інших), компроміс (своєрідна угода на основі взаємних поступок, висування пропозицій, які знімають основні суперечності), уникання (відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденції до досягнення власних цілей), співпраця (учасники конфліктної ситуації знаходять вихід, який повністю задовольняє інтереси обох сторін). Проведене дослідження показало, що основними тенденціями є: 1) пристосування тих осіб, які живуть уздовж лінії розмежування через певне звикання жити в умовах російської агресії; 2) рух від уникання до конкуренції, особливо це характерно для молоді та учасників АТО і ООС; 3) відмова від компромісів у зв'язку із збільшенням числа загиблих громадян України у збройному конфлікті.

Для успішного управління різноплановими конфліктами необхідна конфліктологічна компетентність керівників різних груп, спільнот і організацій, які готові до діалогу (і полілогу), знають принципи й засоби деконфліктизації соціуму, а також здатні послідовно проходити етапи подолання конфліктів. Оскільки наші попередні дослідження показали, що для громадян України одними з найбільш важливих є концепти «Гідності», «Гідного життя», «Утвердження України в колі цивілізованих держав», а також горизонтальний колективізм, інтернальність, толерантність і традиції ненасильницького спротиву, то у процесах деконфліктизації соціуму вирішальна роль належить стратегіям дискурсивного консенсусу, асертивній поведінці суб'єктів та асертивним практикам. (Асертивність - це здатність людини впевнено і з гідністю відстоювати свої права, не порушуючи при цьому прав інших людей. Асертивність є найоптимальнішим і найконструктивнішим способом деконфліктизації міжсуб'єктної взаємодії в умовах будь-якої конфронтації). Асертивні практики, які необхідно популяризувати в українських ЗМІ та поширювати у повсякденному житті громадян України, спроможні актуалізувати деконфліктизаційний потенціал українського народу в умовах міжнародного збройного конфлікту.

Висновки