До питання польсько-печенізьких відносин доби Болеслава І Хороброго

Размещено на http://www.allbest.ru//

До питання польсько-печенізьких відносин доби Болеслава І

Хороброго

Тимар І. І.

У статті проаналізовано історіографічну тезу про існування відносин між польським князем Болеславом ІХоробрим та кочівниками печенігами, де значна роль відводиться місії єпископа Бруно з Кверфурту 1008 р. Залучивши, не враховані польськими істориками, свідчення руських літописів, авторка спростовує це твердження.

Ключові слова: печеніги, Святополк, союз, Бруно з Кверфурту, місія, Болеслав І Хоробрий.

This article analyzed the historiographical thesis about the relations between the Polish prince Boleslaw I Brave and the nomadic Pechenegs. According thesis the great role in this process had a Bruno's of Querfurt bishop in 1008. Based on the evidence of Rus chronicles not taken into account by Polish historics, the author refutes this claim.

Keywords: Pechenegs, Sviatopolk, alliance, Bruno of Querfurt, mission, Boleslaw I Brave.

На сьогоднішній день історична наука не володіє достатньою кількістю джерел, котрі б засвідчували наявність постійних контактів між Польщею доби П'ястів та кочівниками печенігами. Попри це, в історіографії неодноразово піднімалося питання відносин польського володаря Болеслава І (966-1025) із цими номадами, початок котрим нібито поклала місія прусського єпископа Бруно Кверфуртського (974-1009) до їхніх степів 1008 р. Бруно відводиться роль посередника у створенні союзу польського князя зі степовиками, котрий реалізувався у двох спільних походах на Київ через декілька років [8, s. 250-252; 9, s. 178; 15, s. 13; 29, s. 163-165; 30, s. 83-85; 31, s. 42, 46; 32, s. 49, 98; 33, s. 223-225, 306; 37, c. 327-332; 38, c. 316; 39, c. 34-35].

Одним із перших про відносини П'ястів із печенігами заговорив польський дослідник Генріх Пашкевич (1897-1979). Він стверджував, що контакти з номадами започаткувалися ще в середині Х ст., зазначивши при цьому, що розвивалися вони не лише в роки війн, а й у мирний час, перш за все, у релігійній сфері [22, s. 100; 23, s. 88]. В якості аргументу Г. Пашкевич використав інформацію з Кведлінбургських анналів, де 986 р. занотовано подарунок Мєшком І німецькому імператорові верблюда [2, s. 67], котрого, згідно думки історика, польський князь отримав у результаті зв'язків із печенігами [23, s. 88; 17, s. 567]. Інформацію про цей подарунок запозичив із вказаного джерела й автор «Саксонської хроніки» Тітмар Мерзебургський [14, s. 60]. Але оскільки про розведення і поширення верблюдів печенігами свідчень немає, запропонована гіпотеза виглядає слабоаргументованою [19, s. 102].

Фактично єдиним джерелом щодо місії, яким досі оперують дослідники, є лист єпископа до імператора Священної імперії Генріха ІІ (973-1024), написаний при князівському дворі Болеслава І після повернення місіонера зі степів [4, s. 247-261; 5, s. 98]. У ньому Бруно розповідає про попередню місію до Угорщини; свій візит до Києва, де протягом місяця перебував при дворі руського князя Володимира Святославовича (бл. 960-1015), котрий відмовляв його від небезпечного походу до печенігів; про подорож у Степ, де йому вдалося християнізувати близько тридцяти печенігів та домовитися з ними про мир із Руссю. Завершив свого листа похвалою Болеславу І Хороброму та проханням до Генріха ІІ налагодити відносини із польським князем [4, s. 247-265; 5, s. 97-106].

На нашу думку, зміст листа не дає достатньо підстав для твердження про причетність єпископа до налагодження польсько-печенізьких відносин:

У документі не вказано, звідки вирушив до степів Бруно, але ряд істориків схильні вважати, що після місії в Угорщину напередодні походу до печенігів [4, s. 251; 5, s. 99] він ще заїхав до Болеслава І, а вже звідти рушив до Києва і далі у Степ [28, s. 223; 30, s. 83]. Жодного джерельного підтвердження, втім, ця теза не має.

Досить широка позитивна характеристика польського князя у листі до Генріха ІІ (якої не заслужив у місіонера жоден інший тогочасний відомий йому володар) також використовується як аргумент контактів і симпатії між ними [30, s. 8485]. Звинувачення Генріха ІІ у війні з Болеславом сприймається як прояв відваги єпископа, після чого він не зміг би повернутися до Німеччини, а, отже, відчував підтримку збоку князя Болеслава [28, s. 223]. Польський вчений Славомир Ситий (*1967) припустив, що, покидаючи Німеччину, Бруно був, у цілому, противником Генріха ІІ, оскільки у творі «Житіє П'ятьох Братів єремітів» («Vita Quinqie Fratrum Eremitarum») назвав його лише королем саксів. Було зрозуміло, висновує історик, що місіонер працюватиме на користь ворогів Генриха ІІ, тобто, головно - Болеслава Хороброго [30, s. 83].

Аргументом на користь думки про близькі зв'язки польського володаря з Бруно вважається й повідомлення друга дитинства єпископа, - хроніста Тітмара Мерзебурзького (976-1018), про викуп особисто князем Болеславом тіла загиблого мученицькою смертю місіонера [14, s. 169]*. Тітмар не був прихильником політики П'яста, котрий неодноразово надокучав його саксонській батьківщині, отже у нього не було мотивів перебільшувати його заслуг [38, s. 355]. При цьому складно уявити, як за однієї лише особистої зустрічі між Болеславом І і Бруно їхні стосунки стали настільки близькими [20, s. 355]. Вшанування Болеславом І тіла загиблого місіонера є зрозумілим насамперед з християнського погляду та обставин, що вбивство сталося на польсько-прусському пограниччі [14, 8. 169]. До того ж, навіть наявність позитивних відносин між місіонером та польським князем (про що, зрештою, відомо з листа єпископа до Генріха ІІ) не є переконливим аргументом на користь посередницької ролі Бруно у перемовинах з печенігами. Добре відомо, що Бруно у листі особисто згадував підтримку польським князем його місії саме до пруссів [4, 8. 258; 5, 8. 103], а не печенігів. Сучасний польський історик Кароль Коллінгер (*1985) зазначив, що місіонер очікував підтримки Болеслава І у поході до пруссів, однак, через війну з Генріхом ІІ рушив до Угорщини, де «рік стратили даремно», і лише під час перебування там, виникла ідея християнізації печенігів [4, 8. 251; 5, 8. 98; 13, 63-64]. Обидві подорожі були радше вимушеними, випадковими, через неможливість здійснити її до пруссів у зв'язку з польсько-німецькою війною [13, 8. 66].

Про те, що місія не мала відношення до польсько-печенізьких відносин свідчать також її результати. На той час найбільш зацікавленим у ній із політичної точки зору міг бути лише київський князь Володимир, через землі якого проходили місіонери, адже для нього експедиція Бруно принесла корисний, хоч і не довготривалий, мир зі степовиками [20, s. 355]. Єдине, у чому польський володар міг отримати дивіденди від місії - інформацію про стан відносин між руським князем та кочівниками [13, s. 65]. Болеслав І не мав вигоди зі стабілізації русько-печенізьких відносин, навіть навпаки [20, s. 355]. До того ж Бруно розумів, що спонукання печенігів до союзу із Болеславом може викликати недовіру Володимира Святославовича, допомога котрого мала фундаментальне значення для місії. Логічно, що єпископ шукав підтримки при дворі останнього, котрий зберігав із кочівниками Степу постійні відносини [19, 8. 101; 20, 8. 355].

З листа місіонера зрозуміло, що головним успіхом місії були християнізація близько тридцяти печенігів та створення єпископства [4, 8. 253; 5, 8. 100], хоч на Русі тоді вже було запровадження християнство грецького зразка (гНш graeci), а, отже, особливого впливу від місії при дворі Рюриковичів не чекали [1, 8. 14]. Правдоподібно, у поході до печенігів Бруно керувався релігійними мотивами, і вів свою діяльність там, де мав можливість, шукаючи при цьому всіляку підтримку зі сторони зацікавлених володарів. За словами польського історика Александра Пароня (*1973) він розумів, що ризикує життям, і його візит до печенігів носив риси найрадикальнішої з можливих варіантів місії, роблячи з неї своєрідне духовне випробування [19, 8. 112]. Дослідник посилається на лист Бруно, з якого помітно, що у місіонера склався негативний образ печенігів - «найжахливіших зі всіх поган» з «очима, жадібними крові» [4, 8. 251-252; 5,

98-98]. Факт, що навіть після попередження про небезпеку печенігів місіонер не відмовився від походу більше наштовхують на думку про його власні внутрішні мотиви [19, 8. 110].

Повертаючись до результатів місії - дослідники апелюють до участі печенігів у польсько-руських конфліктах 1013 і 1018 рр. на боці Болеславових військ та про існування мілітарного союзу між ними (в якості здобутку посередницької діяльності місіонера) [9, s. 189]. Однак, постає питання, чи дозволяють ці події говорити про факт налагодження відносин між згаданими суб'єктами [6, s. 612].

Більшість відомостей про обидва походи міститься у «Хроніці» Тітмара Мерзебурзького. Його повідомлення вважаються досить ймовірними, виходячи з того, що інформаторами автора були учасники подій. Наратор повідомляв про використання у руських походах на боці Болеслава І німецьких військ. Хроніст інформував про те, що 1013 р. печеніги разом із князем Болеславом брали участь у поході на Русь наступними словами: «пішов Болеслав на Русь, при чому наше військо підтримувало його в тому поході. Там спустошив значну частину країни, а коли вибухнув спір між його військом і печенігами, наказав вибити їх до ноги, попри те, що були його союзниками» («Post haec vero Ruciam, nostris ad hoc auxiliantibus, petiit; et magna regionis il- lius parte vastata, cum commotio inter suos et hospites Pezineigos fieret, eosdem quamvis suimet fautores ius- sit interfici omnes») [14, s. 167]. Пасаж Тітмара про спір учасників в історіографії трактується як бунт печенігів, незадоволених з того, що ті не отримали планованої здобичі, і тому Болеслав наказав вибити їх «до ноги» [33, s. 301]. З цього приводу висувалися різні версії про статус печенігів у війську Болеслава [3, s. 12; 6, s. 611; 18, s. 41; 33, s. 301]. Попри найменування Тітмаром печенігів союзниками («fau- tores»), слушним є зауваження К. Коллінгера про те, що з ними Болеслав І би так не поступив [13, s. 384]. Ймовірніше, печеніги використовувалися у конфлікті як найманці, котрі, за словами Павла Жмудського (*1970), «розглядалися володарями як чужі, злі, небезпечні, котрих належало використати і позбутися» [34, s. 22]. Розправа над кочівниками вказує на те, що польський володар трактував їх як тимчасових спільників, від котрих намагався взяти максимальну користь, а тому за найменший непослух нещадно їх покарав [20, s. 360].

На нашу думку, ключовою фігурою для визначення суті відносин між печенігами і Болеславом І Хоробрим є зять польського князя Святополк Володимирович або Ярополкович (975-1019). У обох походах печеніги не були безпосередніми союзниками князя Болеслава, а, радше, турівського володаря [27, s. 87].

Князя Святополка в історіографії ідентифіковано зі згаданим у листі Бруно Кверфурдського висланим сином Володимира Святославовича до печенігів 1008 р. як гаранта дотримання миру [24, s. 13; 19, s. 105; 20, s. 357-358]. Вочевидь саме тоді було закладено початок союзним відносинам між з печенігами [29, s. 165], а Бруно виступав ще й посередником в укладенні шлюбу між N Болеславною і Святополком [25, s. 56]. Думку про те, що договір про одруження укладено у часі місії Бруно, підтримав львівський історик Леонтій Войтович (*1951) [35, c, 248], хоча частина науковців датує шлюб не раніше 1010 р., тобто після повернення місіонера від кочівників [24, s. 13].

На перший погляд, той факт, що князь Володимир віддав до печенігів свого сина, може свідчити про важливість для нього укладення миру зі степовиками [28, s. 221]. Однак, по-перше, невідомо, чи київський володар віддав у заручники печенігам саме дорослого Святополка, який станом на 1008 р. вже мав власний престол, будучи самодостатнім місцевим князем [38, s. 316]. Традиція ж свідчить про використання у таких делікатних справах, як правило, малолітніх дітей. По-друге, інформація літописів показує, що відносини між Святопол- ком і його названим батьком були суперечливими. З літопису відомо, що Володимир Святославович, убивши свого брата Ярополка (955-978), взяв за дружину його на той момент вже вагітну дружину, котра опісля народила Святополка [36, стб. 36]. Згодом названий батько віддав йому далеку Турів- ську землю і не розглядав наступником київського престолу [36, стб. 105]. А. Паронь вважає, що зближення князя Святополка із печенігами відбулося під час його ймовірного перебування у кочівників [20, s. 358], а К. Коллінгер припустив укладення зв'язків із кочівниками лише напередодні конфлікту з Ярославом Володимировичем 1016-1018 рр. [16, s. 387]. Однак, літопис свідчить, що зв'язок зі степовиками підтримував ще батько Святополка Ярополк. Під час нападу Володимира Святославовича Ярополків слуга Варяжко радив тому тікати до печенігів, звідки буде допомога - «побігьни в ПеченЬгы и приведеши вож» [36, стб. 66]. Імовірно, Святополка не варто розглядати в якості гаранта миру з печенігами, а його відносини з ними були результатом колишньої батькової політики.

Літописні події 1015-1019 рр. свідчать, що Святополк за цей час не здійснив жодної військової кампанії без підтримки кочівників [36, стб. 118132]. Припускаємо, що саме завдяки його посередництву 1013 р. номади потрапили у союзні війська польського князя, однак з невідомих причин не порозумілися, про що й повідомив Тітмар. Болеслав І трактував печенігів у тій ситуації як тимчасових підлеглих, від котрих вимагався цілковитий послух, що не відповідало планам номадів, для яких метою походу було лише матеріальне збагачення. Попри те, що Тітмар назвав кочівників союзниками Болеслава Хороброго [14, s. 167], їхня участь у експедиції, радше, була заслугою князя Святополка.

Аргументують такий висновок також події угорської історії початку ХІ ст. Обидві версії «Легенди святого Стефана» («Legenda S. Stephani regis maior et minor») описують віщий сон угорського короля про вторгнення печенігів у Трансиль- ванію, котре, врешті, й відбулося [16, s. 389-397, 423]. Угорський дослідник Д. Дьєрффі припустив, що цей напад організував саме Святополк, союзник Болеслава І. Польський князь певний час перебував у ворожих відносинах зі Стефаном І, котрий прийняв на бік німецького імператора. У такій ситуації є зрозумілою акція Болеславового зятя у підбуренні кочівників завдати шкоди Угорському королівству [10, s. 17].

Друга кампанія Болеслава Хороброго була організована 1018 р. після того, як Святополк, розбитий князем Ярославом під Любечем, втік до тестя: «біжа в Лахы» [36, стб. 129]. Тітмар повідомив, що у битві з Ярославом Володимировичем взяла участь тисяча печенігів. Із його слів виглядає, що роль номадів у цій події була значною: «[...] сильне місто Київ стало через Болеслава об'єктом атаки печенігів» [14, s. 234-235]. Слова саксонського хроніста трактовано як ознаку ґрунтовної підготовки Болеслава І до битви із черговим залученням кочівників [14, s. 411]. Оскільки головним ініціатором даного походу був саме П'яст, відповідно, не дивно, що допоміжні сили степовиків згадуються поряд із ним. Правдоподібність участі печенігів- союзників князя Святополка у окреслених подіях підтверджують руські джерела. Відомості літописів засвідчують, що зять польського володаря після 1018 р. продовжив спільні дії зі степовиками: коли союзні війська зайняли Київ, ймовірно через непорозуміння між Болеславом І та Святополком, останній наказав вирізати польське військо, що змусило Болеслава Хороброго утікати, а сам руський князь подався до печенігів [36, стб. 131]. Наступного року номади спільно з колишнім турів- ським князем воювали на р. Альті проти Ярослава Володимировича [36, стб. 131].

Про короткотривалість співпраці печенігів з Болеславом І свідчать й уривчасті згадки інших джерел. Польський хроніст Галл Анонім через 100 років після подій не згадував печенізької підтримки Болеслава Хороброго 1018 р., проте занотував їхнє перебування у ворожому війську руського князя, разом із половцями [7, s. 403; 21, s. 471]. Він вказував, що тоді зібрав князь Ярослав русь, половців і печенігів і з ними напав на польського короля на річці Буг («[...] collectis [...] Ruthenorum cum Plaucis et Pincinakitis») [7, s. 403]. Ні у його наступника Вінцентія Кадлубка (1155-1223), ні у літописах цієї інформації немає [7, s. 403]. У XV-вічній компіляції «Annales» Яна Длугоша (1415-1480) читаємо як про Ярославових печенігів, так і про печенізькі загони його ворога Болеслава І та князя Святополка, котрий підтримав польського тестя [11, s. 187-188; 12, s. 255-25б]. Неоднозначність та суперечливість повідомлень дозволяє припустити, що хроністам був відомий факт участі печенігів у цих походах, але вони навіть до кінця не розуміли, чию сторону степовики підтримували, адже згадувалися то поряд із Болеславом, то - на боці руських військ, що фактично, через союз Болеслава зі Свя- тополком, було одним і тим ж.

Присутність у війську київського князя печенігів на початку ХІ ст. є малоймовірною з огляду на повідомлення літопису про відносини з номадами князя Ярослава [36, стб. 129 - 131]. Позиція польських дослідників про наявність стосунків з печенігами та їхню підтримку польського володаря у обох походах на Русь заснована виключно на коротких повідомленнях Тітмара Мерзебурзького та Галла Аноніма. Не врахована інформація руського літописання, котра засвідчує тривалий зв'язок Бо- леславового зятя зі степовиками і до, і після зазначених війн, спричинила формування некоректної з наукового погляду гіпотези, що, у свою чергу, спровокувало пошук джерел виникнення нібито певний час існуючого евентуального польсько-печенізького союзу. Так виникла теза про причетність до цього місії Бруно з Кверфурту до печенігів 1008 р.

Дана історіографічна гіпотеза опирається радше на припущення дослідників, аніж джерельні факти. Листом Бруно засвідчено лише факт його контактів із польським князем, але жодного зв'язку із місією до печенігів не прослідковується. Вказані результати місії принесли стратегічну користь його ворогові - київському князю. До того ж жодних підтверджень висунута думка про створений завдяки сприянню Бруно печенізько-польський союз не знаходить і в польському середньовічному історіописанні.

На нашу думку, немає суттєвих аргументів, котрі б засвідчили наявність безпосередніх польсько- печенізьких відносин, а відповідно й посередницьку роль у цьому пруського місіонера. У обох походах на Київ Болеслава Хороброго печеніги взяли участь лише завдяки князеві Святополку, відносини котрого із печенігами мали довгу традицію.

печенізький болеслав кочівник

Список використаних джерел

Abracham W., 1904. Powstanie organizacyi ko- sciola lacinskiego na Rusi. Lwow: Naklad TowarzystWa dla popierania nauki Polskiej, Vol. 1.

Annales Quedlinburgenses, 1839. In: G. H. Pertz, ed. Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. Hannover: Impensis Bibliopolii Avlici Hahniani, Vol. 3, pp. 22-90.

Baranowski B., 1950. Znajomosc Wschodu w dawnejPolsce doXVIIIw. Lodz: Lцdzkie Towarzystwo Na- ukowe.

Brunon z Kwerfurtu, 1966. List do krola Henry- ka II. Translated from Latin by K. Abgarowicz. Warszawa: PWN, pp. 247-261.

Brunonis Querfurtensis, 1973. Epistola ad Hen- ricum regem. Translated by J. Karwasinska. In: Pomniki dziejowe Polski, ser. II, Vol. IV, Part 3. Warszawa: PAU, pp. 85-106.

Gqbrowski K., Nagrodzka-Majchrzyk T., Tryjar- ski E, 1975. Hunowie europejscy, Protobulgarzy, Chazaro- wie, Pieczyngowie. Wroclaw: Zakl. Nar. im. Ossolinskich.

Galla kronika, 1864. In: A. Bielowski, ed. Monu- menta Poloniae Historiae. Lwow: Nakladem wlasnym, Vol. 1, pp. 379-484.

Grabski A., 1964. Boleslaw Chrobry. Zarys dzeijow politycznych i wojskowych. Warszawa: Wyd-wo Mi- nisterstwa Obrony Narodowej.

Grabski A., 1957. Studia nad stosunkami polsko- -ruskimi w poczqtkach XI wieku. In: Slavia Orientalis, Part VI. Warszawa: PAU, pp. 164-211.

Gyцrffy Gy., 1988. Kontakty Polski i W^gier w dobie tworzenia si$ obu panstw. In: Kwartalnik historyczny, issue XCV, Part 4, pp. 4-19.

Dlugossi Ioannis., 1964. Annales seu cronicae in- cliti regniPoloniae. Varsaviae: PWN, I. Dqbrowski, V Sem- kowicz-Zaremba, C. Pieradska, B. Modelska-Strzelecka ed., Vol. 1-2.

Dlugosza Jana, 2009. Roczniki czyli Kro- niki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa: PWN, J. Dqbrowski, W. Semkowicz-Zarembina, K. Pieradzka, B. Modelska-Strzelecka, St. Gaw^da. Vol. 1-2.

Kollinger K., 2014. Polityka wschodnia Boleslawa Chrobrego (992-1025). Wroclaw: Chronicon.

Kronika Thietmara, 2012. Translated from Latin by M. Z. Jedlicki. Krakow: UNIVERSITAS.

Kucharski E., 1936. Wczesnohistoryczne nazwy romanskie na wschodniem pograniczu Polski a poludniem

Rusi. In: Sprawozdania Towarzystwa Naukowego we Lwo- wie. P Dqbrowsky ed., issue 16, Part 1.

Legenda S., 1938. Stephani regis maior et minor, atque legenda ab Hartvico episcopo conscripta. In: Bartoniek E. ed. Scriptorum Rerum Hunganicarum, Vol. 2. Budapes- tini: Typographiae Reg. Universitatis Litter. Hung. Sumpti- bus, pp. 363--440.

Lowmianski H., 1973. PoczqtkiPolski. Warszawa: PWN, Vol. V

Nadolski A., 1956. Polskie sify zbrojne w czasach Boleslawa Chrobrego. Lodz: Napoleon V.

Paron A., 2013. Brunona z Kwerfurtu wyprawa do Pieczyngцw - aspecty misyjne i polityczne. In: Slavia Antiqua, Vol. LIV, pp. 97-116.

Paron A., 2015. Pieczyngowie. Koczownicy w kra- jobrazie politycznym i kulturowym sredniowiecznej Europy. Wroclaw: Instytut Archeologii i Etnologii Polskiej Akademii Nauk.

Paron A., 2009. Zjawisko zmiany kulturowej w spolecznosciach koczowniczych. In: S. Mozdziocha ed. Stare i nowe w Sredniowieczu: Pomiedzy inniwacjq a tradycjq. Wroclaw: Instytut Archeologii i Etnologii Polskiej Akademii Nauk, pp. 443-373.

Paszkiewicz H., 1996. Poczqtki Rusi. Krakow: PAU.

Paszkiewicz H., 1954. The origin of Russia. London: Georg Allen & Unwin Ltd.

Poppe A., 1995. Spuscizna po Wlodzimierze Wielkim. Walka o tron Kijowski 1015-1019. In: Kwartalnik hi- storzczny, Vol. CII, pp. 3-22.

Sas M., 2009. Dzialalnosc sw. Brunona z Kwerfurtu. In: Teka Historyka, Vol. 38, pp. 32-95.

Sidorova V, 2016. The Relics of St. Clement of Rome, the Veneration of St. Bruno of Querfurt and Representations of Rus' in the 11th century France. In: V. Nagirnyy ed. Colloquia Russica. Rus' and Countries of the Latin Culture (10`h-16`h Centuries). Publications from 6th International Scientific Conference, Krakow, 26lh-28`h November. Krakцw: Instytut Historii Uniwersytet Jagiellonski.

Spinei V, 1986. Moldavia in the 11`h-14`h centuries. Translated from the Romanian by L. Teodoreanu and

Sturza. Bucure^ti: Editura Academiei Republici Socialiste Romania.

Strzelczyk J., 1997. Apostolowie Europy. Warszawa: PAX.

Strzelczyk J., 2003. Boleslaw Chrobry. Poznan: WBPiCAK.

Syty S., 2003. Brunon z Querfurtu i eremici z mi^dzyrzecza w sluzbie Panstwa Boleslawa Chrobrego. In: R. Tomczak ed. Mi^czennicy z mi^dzyrzecza 1003-2003. Materialy z sympozjow 9-10.11.2001, 8-9.11.2002. Paradyz, pp. 71-86.

Tyszkiewicz J., 1998. Brunon z Kwerfurtu a jego misje. In: J. Tyszkiewicz ed. Z dziejow sredniowiecznej Europy Srodkowjwschodniej: Zbior studiow. Warszawa, pp. 42-46.

Tyszkiewicz J., 2009. Brunon z Querfurtu w Polsce i krajach sqsiednich w tysiqclecie smierci. 1009-2009. Pultusk: ASPRA-JR.

Zakrzewski S., 2000. Boleslaw Chrobry Wielki. Krakцw: Universitas.

Zmudski P., 2004. Najemnicy na Rusi i w krajach sqsiednich w X-XII w. In: Kwartalnik Historyczny, Vol. 111, Part 4, pp. 5-28.

Войтович Л., 2006. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква: Олександр Пшонківський.

Ипатьевская летопись, 1998. In: Полное собрание русских летописей. Москва: АРК, Vol. 2.

Карпов А., 1997. Владимир Святой. Москва: Молодая гвардия.

Назаренко А., 1999. Западноевропейские

источники In: Е. Мельниковa ed. Древняя Русь в свете зарубежных источников. Москва: Издательская корпорация «Логос».

Пашуто В., 1968. Внешняя политика Дрeвней Руси. Москва: Наука.

Размещено на Allbest.ru