Члени української громади Київського комерційного інституту: реконструкція біографій студентського періоду

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сторіччя Української революції 1917-1921 рр. зобов'язує не лише до продовження наукових досліджень цього періоду в історії України як цілісного явища. Воно спонукає і до поглиблення вивчення його складових, зокрема, до з'ясування витоків цього вкрай важливого етапу українського державотворення, її соціальної бази, біографій активних її діячів тощо аби краще зрозуміти її детермінанти та слабкі сторони, задля уникнення в подальшому помилок, які обумовили поразку визвольних змагань початку XX ст., що власне й покликана робити історична наука і що вкрай актуальне для сучасного етапу історії України.

У цьому контексті безперечно важливу роль слід відвести десятиліттю, що передувало Українській революції 1971-1921 рр., оскільки саме у ті роки завершувалось формування передумов, що призвели до виникнення цього явища, а також відбулась кристалізація ідейної платформи та активної частини її учасників. Саме останньому аспекту і присвячено це дослідження. Зокрема, ставиться за мету дослідити персоналії активних членів українських національних організацій, що існували на початку XX ст. у Києві (оскільки він став ключовим осередком формування українських державних інститутів Української революції початку XX ст.) в середовищі молоді, яка й склала авангард борців за волю України.

Факт особливої ролі молоді в революційних подіях є незаперечним і обґрунтовується як особливою психології молодих людей (схильністю молоді до радикальних дій), так і підтверджується фактами з минулого і сьогодення нашої держави. Однак і досі він залишається малодослідженим, хоча практично всі фахівці з історії Української революції 1917-1921 рр. сходяться на думці, що вона значною мірою творилася силами молоді, зокрема студентів.

Натомість на сьогодні маємо власне лише дослідження участі студентів Університету св. Володимира в українських визвольних змаганнях 19171921 рр. та подіях, що їм передували [31, с. 60-66, 85-88; 23, Кн. 1, с. 579-646, 676-679, Кн. 2, с. 301314; 25, с. 293-375], тоді як решта вишів подають інформацію радянського періоду про «революційну боротьбу» їх студентства «за радянську владу» [28, с. 44-47] або тільки починають вивчати участь студентства в українських визвольних змаганнях [32, с. 304-316, 324-416; 30, с. 182-186], а часом і взагалі не приділяють уваги цій темі. І це при тому, що на початку XX ст. в Україні, і в Києві зокрема, вже діяло чимало вишів [29, с. 140-159; 27, с. 390-391].

Тож цілком логічним буде припущення про те, що й частина студентського контингенту інших вишів Києва так само активно долучилась до боротьби за відновлення політичної незалежності України. Тим більше, що їх студентський контингент був більш демократичним за своїм складом, аніж студентство Університету св. Володимира. Хоча останнє водночас було своєрідною елітою, а тому дійсно значною мірою «задавало тон» різним рухам в середовищі студентства. Попри це, потребує з'ясування питання ролі студентів Політехнічного інституту, Вищих жіночих курсів та інших навчальних закладів Києва, так само як і інших міст, в українському національно-визвольному русі початку XX ст. та боротьбі за українську державність у роки Української революції 1917-1921 рр.

У вирішенні цього завдання вже було виявлено та досліджено установчі документи та діяльність Української студентської громади [36; 34, с. 239242], що у 1908-1914 рр. діяла в Київському комерційному інституті (далі ККІ). Продовжуючи це дослідження, внаслідок тривалих пошуків, було виявлено особові справи осіб, котрі належали до активної частини цієї організації. Тож тут пропонуються результати вивчення цих персоналій аби нові джерела допомогли у справі поглиблення наших знань про історію українського національно-визвольного руху початку XX ст.

Першою виявленою особою, котра не лише належала до складу Української студентської громади ККІ, але й стояла біля її витоків та була першим головою цієї організації, варто назвати Валентина Олександровича Галевича. Він народився в 1881 р. у родині сільського священика у с. Сліди Могилівського повіту Подільської губернії [16, арк. 53]. Як слідує з автобіографії В. О. Галевича, початкову та середню освіту він здобув у духовному училищі та Подільській духовній семінарії (навчальний заклад який закінчило чимало інших активних діячів українського політичного руху та культури) і після закінчення останньої у 1903 р. п'ять років прослужив псаломщиком в одному з сіл Подільської губернії [16, арк. 53].

Таким чином, спочатку В.О. Галевич продовжив діяльність свого батька. Однак у 1908 р. В. О. Галевич поступив на економічне відділення ККІ де навчався до 1915 р., дипломну роботу («Кооперація на Всеросійській виставці 1913 р. в Києві») виконав під керівництвом визначного українського вченогоекономіста К. Г Воблого [16, арк. 16]. Також В. О. Г алевич у роки навчання у ККІ працював в кооперативних установах Київщини та навіть у редакції кооперативного журналу «Муравейнік» [16, арк. 53], а як відомо кооперативні організації в Україні мали яскраво виражену опозиційну до влади установку і водночас включали чимало проукраїнські налаштованих діячів. Відповідно, це була своєрідна школа для зміцнення проукраїнської позиції. комерційний інститут кийвський революція

Отже, період навчання у ККІ став ключовим у формуванні проукраїнської позиції В. О. Галевича і це закономірно обумовило той факт, що невдовзі після вступу до ККІ він виступив ініціатором заснування Української студентської громади у ньому, яку й очолив.

Причетність до нелегальної політичної діяльності УСДРП призвела до арешту в квітні 1911 р. та виключення В. О. Галевича з інституту, з подальшим поставленням під гласний нагляд поліції та виселенням з Києва [16, арк. 81, 88, 91, 93]. І лише наприкінці 1912 р. йому вдалось поновитись у числі студентів ККІ та продовжити навчання в цьому виші [16, арк. 77-78].

Опозиційність В. О. Галевича до влади виявилась і згодом, у прагненні уникнути мобілізації [16, арк. 65-66], що й відбулось та було одним із проявів нелояльного ставлення до імперії, як вже було показано раніше [33].

Можна вести мову й про те, що навіть отримання диплому В.О. Галевичем було напряму пов'язане зі зміною політичної ситуації. Так, навчальний процес в інституті він закінчив у 1915 р. Однак лише 16 березня 1917 р. (тобто одразу після перемоги лютневої революції) йому було присвоєно звання кандидата другого розряду, а сам диплом він отримав аж 6 березня 1918 р. (тобто одразу ж після звільнення Києва від першої більшовицької окупації) [16, арк. 15].

Щодо решти виявлених особових справ членів Української студентської громади ККІ, то абсолютна їх більшість також походили з духовного стану і з сільської місцевості. Зокрема, так само з духовенства Подільської губернії походив Євген Теофілович Сувчинський, котрий був першим секретарем Української студентської громади ККІ. Він також здобув середню освіту в Подільській духовній семінарії (де міг зійтись із В.О. Галевичем) і в 1907 р. поступив на навчання до ККІ [5, арк. 27]. Проте вже у серпні 1909 р. Є.Т. Сувчинський звільнився з ККІ [5, арк. 30], тобто не закінчив освіти.

Так само з духовенства Подільської губернії походив Костянтин Вікторович Любинський, котрий також здобув середню освіту в Подільській духовній семінарії і в 1907 р. вступив до ККІ [13, арк. 1]. У 1910 р. він вступив у шлюб, зареєстрований у м. Мєна Чернігівської губернії [13, арк. 5]. У цьому зв'язку цікаве листування К. В. Любинського з канцелярією інституту з приводу надання паспортної книжки або свідоцтва про шлюб його дружині, оскільки остання «залишилась зовсім без документів, що можуть засвідчити її особу» [13, арк. 6]. Це зайвий доказ безправ'я представниць жіночої статі в очах влади Російської імперії, навіть і на початку XX ст., і водночас одне з пояснень такої активної участі жіноцтва в антиурядових рухах (зокрема і українському національно-визвольному), оскільки останні обіцяли зрівняння їх у правах.

Восени 1911 р. К. В. Любинський закінчив повний освітній курс в інституті [13, арк. 11]. Однак складання випускних іспитів і захист диплому були відкладені, оскільки йому, «як людині сімейній», терміново потрібно було шукати заробіток, і у зв'язку з переведенням його до розряду вільнослухачів [13, арк. 14зв.]. Останній факт позбавляв його можливості на знайдення гідного місця праці, на чому він і сам наголошував. Однак ані його прохання, ані прохання його батька про надання йому документу про закінчення інституту в якості дійсного студента (тобто по денній формі навчання) не були задоволені. І це при тому, що аж до випуску К. В. Любинський рахувався дійсним студентом і сплачував за навчання по відповідному розряду, значно вищому аніж для вільно-слухачів (тобто заочників). Подібна «помилка» була випадком винятковим і не могла бути випадковою. Можливо, у такий спосіб К. В. Любинського намагалися покарати за надто відверту проукраїнську позицію.

Решта вихідців із духовенства серед студентів ККІ, котрі належали до членів Української студентської громади цього вишу, за регіоном походження розподілялись таким чином 3 з Чернігівської губернії і так само 3 з Київської губернії та ще по одному з Волинської, Полтавської губерній і Кубані. Зазначу, що кількість вихідців з Чернігівської та Київської губерній була загалом доволі помітною серед студентів ККІ [35] і пояснювалась географічною близькістю першої губернії та розміщення самого ККІ у межах другої.

З сільського духовенства Чернігівської губернії походили члени Української студентської громади ККІ Іван Іванович Вознесенський, Макарій Гнатович Ячницький та Євген Митрофанович Добриловський.

І. І. Вознесенський народився у Варшаві, але його батько походив із православного духовенства Чернігівщини, де І.І. Вознесенський закінчив духовну семінарію і 1908 р. вступив до ККІ, але вже у 1910 р. мусив припинити навчання «через крайню матеріальну скруту» [3, арк. 2]. Зазначу, що він також був у числі засновників Української студентської громади ККІ.

М. Г. Ячницький у 1905 р. закінчив Чернігівську духовну семінарію, після чого працював вчителем, у 1908 р. уклав шлюб з донькою священика з Чернігівщини [22, арк. 64зв.-65], а в 1912 р. поступив на навчання до ККІ [22, арк. 1-2].

З доданого до особової справи М. Г. Ячницького послужного списку його батька (який мешкав на хуторі поблизу Батурина, що теж показово) довідуємось, що у останнього було п'ятеро дітей і з них жоден не продовжив роботу батька по духовному відомству [22, арк. 63]. Це, поряд із тим, що так багато дітей духовенства обирали шлях світської кар'єри, зайвий раз доводить як кризу духовного стану, так і релігійності цілого суспільства.

Повертаючись до особи М. Г. Ячницького зазначу, що він теж належав до розряду незаможних. Так, вже у 1913 р. він подав до адміністрації інституту прохання про надання позики для покриття плати за навчання. З доданого до цього прохання бланку довідуємось, що у нього було двоє дітей; в інституті він перебував членом Чернігівського земляцтва, Української студентської громади та Хорової ради; а про матеріальний аспект його життя що він винаймав у Києві квартиру за 12 руб. на місяць і ще 6 руб. витрачав на харчування в студентській їдальні, а загальний розмір місячних витрат становив 25 руб., при доходах у розмірі 20 руб. від рідні та ще 5 руб. від випадкових підробітків («наприклад, переписування») [22, арк. 61-61зв.], що в підсумку відносило його до найбіднішої частини студентів. Навесні 1916 р. М. Г. Ячницький закінчив навчання в інституті і задля уникнення призову порушив питання про вступ до військового училища [22, арк. 21], що як вже зазначалося, можна розглядати і як прояв його опозиції до російської влади. Згодом з цією ж метою М. Г. Ячницький поступив на роботу діловодом до Чернігівської губернської земської каси дрібного кредиту, де працював і після встановлення української влади [22, арк. 43-44] і аж у травні 1918 р. отримав диплом про закінчення інституту [22, арк. 60].

Є. М. Добриловський був сином диякона з Ічні, у 1913 р. закінчив Чернігівську духовну семінарію і в цьому ж році поступив на навчання до ККІ, де на той час закінчував навчання його старший брат [11, арк. 4, 8]. Нажаль, вже 20 січня 1914 р. Є. М. Добриловський помер «від апоплексії» [11, арк. 1].

До членів Української студентської громади ККІ, котрі походили з сільського духовенства Київської губернії і особові справи яких було виявлено, належать Володимир Амвросійович Солуха, Любов Іванівна Ілляшевич та Антоній Васильович Ясинський.

Обставини перебування в інституті першого із них (В. А. Солухи) були непрості. Він поступив до ККІ в 1908 р., за рік після закінчення Київської духовної семінарії [4, арк. 5, 17]. Однак провчившись 6 років, вибув з інституту у зв'язку зі вступом на роботу до цукрового заводу у Васильківському повіті Київської губернії [4, арк. 15]. Однак 28 серпня 1914 р. В. А. Солуха подав прохання про поновлення у складі студентів ККІ [8, арк. 14], що знов таки можна пояснити лише його небажанням воювати за імперію (а отже і нелояльністю до неї), оскільки роботу він на той час мав. Але попри подання відповідної заяви та внесення до каси інституту 50 руб. плати за навчання процес його зарахування розтягся на рік [8, арк. 2, 9, 13] і вочевидь так і не відбувся. У цьому можна вбачати вплив хаосу породженого умовами воєнного часу (та евакуацією ККІ до Саратова), а також і дії деяких недобросовісних співробітників інституту.

Наступним членом Української студентської громади, котрий походив з духовенства Київщини і особову справу якої вдалось віднайти, була Л. І. Ілляшевич. Вона народилась у с. Бузове Київського повіту у родині місцевого приходського священика, у 1906 р. закінчила Київське єпархіальне жіноче училище і потім 2 роки працювала вчителькою в церковноприходській школі в одному із сіл Київщини,а в серпні 1908 р. вступила до ККІ [12, арк. 14, 16, 8], де одразу ввійшла до складу ініціативної групи із заснування Української студентської громади. В інституті Л. І. Ілляшевич навчалася до 1912 р. (тобто вибула з нього до завершення повного курсу) і весь час належала до матеріально незабезпечених студентів, що засвідчується постійними поданнями клопотань про звільнення від плати за навчання [12, арк. 5, 6, 17-18, 25]. З них ми довідуємось про обставини її студентського життя. Зокрема, що до початку 1912 р. Л. І. Ілляшевич сплачувала за навчання завдяки отриманню коштів від батька, але після смерті останнього в січні 1912 р. втратила це джерело, а інших не мала: в батьківській родині залишилось 9 осіб, з яких ще троє братів навчались, і що батько помер «не лишивши жодного майна» [12, арк. 17, 18зв.]. При цьому Л. І. Ілляшевич зазначала, що під час навчання в інституту підпрацьовувала, але цих коштів було недостатньо для оплати за навчання, бо вони йшли на лікування та життя. Щодо умов життя, то вона зазначила, що в Києві знімала разом із братом кімнату за 15 руб. на місяць, харчувалася в студентській їдальні за 4 руб., а підробітки втратила у зв'язку з від'їздом з Києва для поховання батька [12, арк. 18].

А. В. Ясинський походив з родини сільського священика з Київщини. У 1909 р., після закінчення Київської духовної семінарії, він вступив до ККІ [21, арк. 1, 2] і невдовзі обійняв посаду секретаря Української студентської громади. Цікаво, що в складеному 31.03.1914 р. життєпису А. В. Ясинський зазначив, що причиною обрання економічної освіти було те, що: «Бурхливий вік юнацьких пошуків співпав з бурхливою епохою 1905-06 рр. і цей щасливий збіг не міг не вплинути на склад світогляду, викликавши велике зацікавлення до суспільного, у першу чергу економічного життя» [21, арк. 23]. Ця інформація, подана у розпал реакційної політики влади імперії, наочно засвідчувала міру його опозиційності і водночас бажання революційних змін у суспільстві, адже ж зазначені ним роки були роками економічної стагнації і водночас революційного піднесення.

А. В. Ясинському вдалось закінчити повний курс навчання в інституті, хоча цей час у нього також не був безхмарним. Зокрема, в листопаді 1910 р. він звернувся до керівництва ККІ з проханням надати свідоцтво «про відсутність перешкод ... для вступу у церковний шлюб», яке було задоволено [21, арк. 11-12]. Отже, відтепер йому довелось дбати про свою родину. Далі, навесні 1911 р. він прохав про додаткову відпустку у зв'язку із хворобою, що засвідчується супровідною довідкою від дільничного лікаря Сквирського повіту Київської губернії [21, арк. 13, 14]. Зрештою, навесні 1914 р. А. В. Ясинський закінчив повний курс навчання, а в жовтні 1914 р. отримав диплом на той час він працював у Київській конторі Державного Банку [21, арк. 36-40]. Тема його дипломної роботи («Розподіл населення Херсонської губернії за професіями та національністю») була присвячена Україні і виконана під керівництвом знаного українського патріота О.О. Русова, що теж показово.

До членів Української студентської громади ККІ, котрі походили з сільського духовенства Полтавської губернії, належала Галина Миколаївна Антоненко. В липні 1907 р. вона подала заяву про вступ до вишу, одразу ж по закінченню Полтавського єпархіального училища [1, арк. 10]. В періоди літніх канікул вона виїздила додому для підробітків у Полтавському земстві, що було зумовлено матеріальною скрутою, а з осені 1911 р. припинила навчання, не закінчивши повного курсу [1, арк. 11, 4]. Зазначу, що подана згодом (у 1920-х роках) Г. М. Антоненко заява до інституту була написана українською мовою [1, арк. 6], що теж є свідченням її української позиції.

Так само у 1907 р. до ККІ вступив виходець з духовенства Микола Костянтинович Вінінков, особа якого показова вже тим, що він походив з Кубані. Тож його приналежність до Української студентської громади (та навіть перебування серед її засновників) зайвий доказ значної частки українців у населенні цього краю та їх українського патріотизму. Як виходець із духовенства середню освіту М. К. Вінінков здобув у Ставропольській духовній семінарії [15, арк. 2]. Він також належав до незаможної частини студентства: у вересні 1911 р. подав прохання про звільнення від плати за навчання, оскільки «перебував у тяжких життєвих обставинах і не мав жодних матеріальних можливостей» [15, арк. 17]. На початку 1912 р. М. К. Вінінков прохав про розстрочку у внесенні плати за навчання і зокрема повідомив про себе такі дані: платив 7 руб. на місяць за наймання квартири і 20 коп. «за пів обіду, тобто 6 руб. на місяць» при отриманні 15 руб. на місяць від батьків, на утриманні яких перебувало ще четверо дітей [15, арк. 87-87зв.]. У серпні 1912 р. він перервав навчання у зв'язку з призовом на військову службу, на якій перебував до вересня 1913 р., а потому знов поновився в числі студентів ККІ, на початку 1914 р. закінчив курс навчання у ньому, у травні 1914 р. склав випускні іспити і отримав диплом [15, арк. 27, 33, 35, 41].

Останній з членів Української студентської громади ККІ, котрий теж був вихідцем із духовного стану і особова справа якого була знайдена А. Д. Богданович, походив з Волині, де закінчив духовну семінарію і в 1908 р. поступив до ККІ, але в січні 1910 р. перевівся до Московського комерційного інституту [2, арк. 5, 4].

Ще троє осіб з членів Української студентської громади ККІ, особові справи яких були виявлені, належали до козаків. Це: Іпатій Григорович Демченко, Єлисей Трохимович Лисенко та Петро Никифорович Лакиза.

Перший із них І. П. Демченко народився в 1874 р. в родині, як він сам зазначив в автобіографії, «бідних козаків» с. Грицовкі Прилуцького повіту Полтавської губернії і внаслідок ранньої смерті батька та багатодітності батьківської сім'ї «зростав і виховувався у крайній бідності, що доходила до вбогості», але водночас виявляв старанність та бажання у навчанні [17, арк. 50]. У 1895 р. І.П. Демченко закінчив Коростишевську учительську семінарію, після чого 12 років працював вчителем спочатку в Україні, а потім у Грузії (куди перевівся «внаслідок крайнього фізичного та морального виснаження» [17, арк. 50зв.]), де одружився на місцевій дівчині [17, арк. 13, 6, 16зв.-17]. У 1907 р. (тобто у віці тридцяти трьох років) І. П. Демченко поступив до ККІ, який закінчив аж у 1915 р., пройшовши повний курс навчання та склавши випускні іспити [17, арк. 4, 48, 53].

Матеріальна незабезпеченість характеризувала не лише його батьківську сім'ю, але й власне доросле життя, що виявилась у задоволенні його прохань про списання з нього плати за навчання, які повторювались кілька разів [17, арк. 24, 31]. При цьому у супровідних анкетах І. П. Демченко повідомив про себе, що сплачував за квартиру 30 руб. на місяць сума доволі значна, порівняно з іншими студентами і що може бути зумовлено потребою у більшій житловій площі у зв'язку з наявністю сім'ї і саме останнім пояснюється те, що він харчувався вдома [17, арк. 96а]. Наявність власної родини обумовила і доволі високий (порівняно з іншими студентами) розмір місячних витрат у розмірі 80 руб. (при місячному прибутку у 60 руб., що являло розмір його жалування як вчителя) і при цьому у нього навчалось двоє дітей (що теж обумовлювало відповідні витрати) [17, арк. 96а]. Саме останні обставини, вочевидь, обумовили факт розтягнення навчального процесу, оскільки для збереження місця роботи він перейшов до розряду вільно-слухачів, а потому до числа дійсних слухачів [17, арк. 30, 35]. Останнє, безперечно, було потрібно задля отримання диплому, що дозволив би поліпшити службове становище. Дипломну роботу І. П. Демченко також присвятив українській тематиці («Статистичне дослідження конкретних уявлень та понять у дітей, що вступають до київських міських початкових училищ» і виконане під керівництвом все того ж О. О. Русова, що теж показово) [17, арк. 48].

Наступний виходець із козаків Є. Т Лисенко походив з Чернігівщини, де закінчив Конотопське комерційне училище і в 1912 р. поступив до ККІ [9, арк. 25]. Тобто вибір економічної освіти був заданий з дитинства, вочевидь не без участі батьків, а отже останні розуміли важливість економічної сфери і таким чином розділяли тенденції властиві для європейського соціуму. Його матеріальна незабезпеченість виявилась, по-перше, у тому, що він був єдиним з виявлених мною студентів ККІ, котрий винаймав кімнату на далекій околиці Києва на Деміївці (аби отримати меншу орендну плату), а по-друге у вже звичному для багатьох бідних студентів ККІ зверненні до керівництва інституту з проханням про звільнення від плати за навчання (при чому вже на початку другого року навчання). Це своє звернення Є.Т. Лисенко мотивував «бідністю моїх батьків» [9, арк. 1], а також повідомив про себе наступні дані: платив за кімнату 4 руб. на місяць, харчувався у студентській їдальні за 20 коп. за обід при середніх витратах на місяць у 27 руб., постійних підробітків не мав («займаюсь репетиторством»), а також отримував від рідних 60 руб. раз на три місяці і що у батьків було 3,5 десятини орної землі та ще 0,5 десятин під садибою і розмір їх заробітку невизначений [9, арк. 1зв.-2зв.]. В листопаді 1913 р. він увійшов до складу правління Української громади Ккі (бібліотекар).

Третій виявлений представник Української студентської громади ККІ, котрий походив з козаків П. Н. Лакиза, як випливає з його особової справи з архіву ККІ, походив з козаків Полтавської губернії, але народився у Царстві Польському, де у 1912 р. закінчив Радомську чоловічу гімназію [20, арк. 2]. В серпні 1913 р. П. Н. Лакиза подав прохання про зарахування до студентів ККІ. На той час він був студентом історико-філологічного факультету Університету св. Володимира, але оскільки (як видно із його листів) працював в одній з економій на Полтавщині [20, арк. 1], то, відповідно, мав потребу у здобутті саме економічної освіти. Показово, що невдовзі після вступу до ККІ він очолив Українську студентську громаду, тобто вже мав відповідний досвід.

В червні 1914 р. П. Н. Лакиза подав директору ККІ прохання про переведення на юридичний факультет Петербурзького університету [20, арк. 15], однак як слідує із подальших документів його особової справи, залишився навчатись у ККІ, що можна пояснювати бажаннями залишатися поближче до дому в умовах початку Першої світової війни. Водночас П. Н. Лакиза клопотався про надання довідки про те, що він перебуває у складі дійсних студентів, що давало право на звільнення від мобілізації [20, арк. 22-23]. Додатковим засобом уникнення мобілізації (що також широко практикувалось тогочасним студентством [33]) став вступ П. Н. Лакизи на службу до Відділу харчових пунктів Всеросійського земського союзу з осені 1915 р. з місцем дислокації у Вінниці [20, арк. 32-33]. Те, що ці дії були вчинені П. Н. Лакизою саме задля уникнення мобілізації, засвідчується й тим фактом, що одразу ж після визнання його медичною комісією непридатним до військової служби, він повернувся на навчання до інституту (осінь 1916 р.) [20, арк. 39-40] і водночас полишив службу в структурах Всеросійського земського союзу. Продовжуючи навчання, 27.10.1917 р. П. Н. Лакиза подав директору інституту прохання про надання посвідчення про відсутність перешкод до вступу у шлюб, що було задоволено [20, арк. 43-44]. У вересні 1918 р. П. Н. Лакиза отримав тимчасове свідоцтво про завершення навчання в інституті (дипломну роботу на тему «Економічні передумови звільнення селян в Росії» виконав під керівництвом Є. Д. Сташевського) [20, арк. 51-58].

Решта осіб з-поміж членів Української студентської громади ККІ, особові справи яких були виявлені, були вихідцями з селян: Федір Харитонович Задорожний, Марія Іванівна Шевченко, Харитон Севастянович Ковтун, Саватій Іванович Березняк та Г анна Г натівна Мокроус.

Ф.Х. Задорожний поступив на Вищі комерційні курси (таку назву до 1908 р. мав ККІ) в серпні 1907 р. [18, арк. 1]. Як видно з його особової справи він народився у 1877 р. на Чернігівщині в селянській родині і в 1906 р. закінчив Глухівський учительський інститут [18, арк. 3, 6]. За сімейними обставинами він мусив перервати навчання у 1909 р. і поновився в 1910 р. [18, арк. 14]. Перерва у навчанні, вочевидь, була зумовлена потребою підробітку. Принаймні матеріальна скрута у Ф. Х. Задорожного змусила його на початку 1912 р. прохати керівництво вишу звільнити його від плати за навчання (поки він знайде підробіток) і це прохання було частково задоволено [18, арк. 19-19зв.]. У доданій до цього прохання анкеті він повідомив про себе, що немає жодного заробітку і живе на позичені гроші («кредитуюсь у приватної особи під проценти»), а місячні витрати складалися з плати за кімнату (10 руб.) та за обіди (6,5 руб.) [18, арк. 19а]. Невдовзі прохання про відстрочку у внесенні плати за навчання було ним повторено [18, арк. 25].

Попри це Ф. Х. Задорожний наполегливо працював (вивчав матеріали по руху нафтопродуктів водними шляхами у Статистичному відділі Округу шляхів сполучення, ознайомлювався з практичним веденням статистичних робіт земськими установами, відвідав з науковою екскурсією Петербург), а також працював у торговій школі [18, арк. 17, 20, 23, 27]. Зрештою, восени 1912 р. він закінчив повний курс навчання, але через бюрократичні колізії був відрахований без отримання диплома [18, арк. 39, 54]. Аж у вересні жовтні 1914 р. Ф. Х. Задорожному вдалося скласти випускні іспити та отримати диплом кандидата економічних наук 2-го розряду (тобто без відзнаки), а після перескладання випускних іспитів та подання дипломної роботи в травні 1916 р. йому присудили диплом кандидата наук 1-го розряду [18, арк. 80, 174].

М. І. Шевченко народилась у селянській родині на Київщині в 1890 р. [7, арк. 38]. У 1909 р. вона вступила до ККІ і на момент вступу мешкала у Катеринославі, де за рік до цього закінчила місцеву жіночу гімназію зі срібною медаллю [7, арк. 24, 27]. Вже у серпні 1910 р. М. І. Шевченко вступила у шлюб і перед цим прохала адміністрацію ККІ надати їй відповідне посвідчення, що й було здійснено [7, арк. 1, 7, 31-33]. На цьому її особова справа в архіві інституту припиняється, що дає підстави вважати про припинення нею навчання невдовзі після вступу у шлюб. Хоча аж до кінця 1910 р. вона рахувалась членом правління Української студентської громади.

Х. С. Ковтун також походив з селянської родини з Київщини і вступив до інституту в 1909 р. (після закінчення Київської духовної семінарії) [19, арк. 7] та зміг завершити повний курс навчання. Щоправда зробити це було важко, оскільки і він належав до матеріально незабезпечених осіб і тому майже кожного семестру звертався до керівництва інституту з проханнями про звільнення від плати за навчання або її відстрочення, які частково задовольнялися завдяки його добрій успішності [19, арк. 17, 19, 22, 25, 37]. З цих прохань слідує, що і для Х. С. Ковтуна головним джерелом підробітку були «уроки» (тобто репетиторство), доходи від чого становили 12 руб. на місяць. Але «в постійній гонитві за уроками» він «цілком підірвав здоров'я» [19, арк. 17], що вказує на складність їх знайдення і підтверджується іншими студентами. Ще одним джерелом підробітку, яке давало до 80 коп. на тиждень, восени 1912 р. він зазначив роботу статиста у трупі Садовського [19, арк. 97], що теж почасти показово, оскільки засвідчує гуртування та взаємодопомогу між свідомими українцями Києва початку XX ст.

З супровідних анкет довідуємось, що Х. С. Ковтуну вдавалось економити на найманні житла шляхом оренди квартири «у складчину з товаришами» і що він не мав сторонніх джерел отримання коштів: «Батько займається хліборобством; хліба вистачає лише на свої потреби» [19, арк. 96зв.]. Жорстка економія проявлялась навіть у його харчуванні, оскільки у відповідних анкетах Х. С. Ковтун зазначав, що харчується в студентській їдальні за 20 коп. за обід, але «іноді 9 к., іноді 11 к.» [19, арк. 96], а «іноді і того не маю» [19, арк. 97]. Тобто матеріальна скрута примушувала економити на найнеобхіднішому, що Х. С. Ковтун визнавав і прямо, зазначаючи, що місячні витрати залежать «від того скільки заробляю» [19, арк. 97]. Зрештою, у травні 1914 р. Х. С. Ковтун склав випускні іспити і 29.09.1914 р. отримав диплом кандидата економічних наук 2-го розряду [19, арк. 54].

Наступний виходець з селянства, що належав до складу Української студентської громади ККІ і чию особову справу вдалось віднайти С. І. Березняк не потребує особливого представлення, оскільки його особі присвячені окремі дослідження [24], що пояснюється його яскравою біографією. Адже ж він був не лише одним із керівників Української студентської громади ККІ (у 1913 р.), але й у юному віці включився у політичне життя (будучи членом УПСР). А в 1917 р. був одним із активних членів УЦР, що виступав за необхідність створення українських збройних сил. До вступу у ККІ він встиг закінчити Коростишевську учительську семінарію і провчителювати на Кавказі (19041910 рр.) [14, арк. 5, 11]. У ККІ навчався з 1911 по 1915 р. і здобув диплом кандидата економічних наук 2-го розряду [14, арк. 1]. В період навчання в інституті внаслідок матеріальної скрути він також неодноразово порушував клопотання про звільнення від плати за навчання, що почасти задовольнялись [14, арк. 18, 19, 21]. При цьому зазначав, що іноді мав власні заробітки (16-18 руб. на місяць) при платі за кімнату з повним пансіоном 25 руб. на місяць, а від батьків допомоги не отримував, оскільки «селянське господарство на півтора десятинах землі не дозволяє цього» [14, арк. 19зв., 37, 38] і до того ж батько похилого віку 69 років [14, арк. 37зв.].

С. І. Березняк також вжив усіх засобів для уникнення мобілізації отримував відповідні посвідчення з інституту (про перебування у числі дійсних студентів) та розтягнув сам процес навчання, а отже як і багато інших опозиційно налаштованих до російської влади осіб робив це цілком свідомо. Проукраїнська позиція і водночас опозиція до влади особливо наочно проявилась у тематиці дипломної роботи (виконаної під керівництвом вже згадуваного українського патріота О. О. Русова) «Досвід української студентської анкети у м. Києві 1913 р.» [14, арк. 52], яка присвячувалась вивченню міри національної самосвідомості студентів-українців. Зрештою і диплом про закінчення інституту він отримав 6 березня 1918 р. [14, арк. 42], тобто після повернення української влади до Києва.

Так само не акцентую увагу на таких активних діячах Української студентської громади ККІ, як С. М. Драгоманов та М.М. Ковалевський, котрі також добре досліджені і студентським рокам яких мною також було присвячено окремі розвідки.

Остання з членів Української студентської громади ККІ (скарбник громади у 1913 р.), котра так само походила з селян і особову справу якої вдалось віднайти Г. Г. Мокроус. Вона народилась 1889 р. у родині селян-власників з Чернігівської губернії і вступила до інституту в 1910 р., одразу після закінчення Охтирської жіночої гімназії [10, арк. 15, 17]. Матеріальне становище Г. Г. Мокроус теж було скрутним, що засвідчують постійні прохання щодо відстрочення внесення плати за навчання [10, арк. 21, 26] і що, стало одним із чинників припинення нею навчання в інституті у 1915 р. Водночас цікаво, що не маючи коштів на оплату за навчання, вона водночас прохала про дозвіл на поїздку до Галичини влітку 1912 р. [10, арк. 24].

Восени 1915 р. ККІ евакуювався до Саратова, що призвело до припинення навчання багатьма студентами внаслідок складнощів переїзду для них разом із вишем. До цієї категорії потрапила і Г Г Мокроус. В грудні 1915 р. вона прохала директора інституту про звільнення від плати за навчання та «не зараховувати його мені внаслідок вкрай важких обставин у зв'язку з евакуацією інституту до Саратова» [10, арк. 1]. На цьому її особова справа в архіві інституту уривається, а отже до навчання у ККІ вона так і не повернулась.

Щодо особи останньої з виявлених членів Української студентської громади ККІ М. І. Чернявської, то про неї сказати нічого не можна внаслідок мізерності її особової справи, яка складається із заяви про вступ (датованої січнем 1910 р., з інформацією що вона закінчила жіночу гімназію) та прохання про повернення документів (датованого травнем 1910 р.) [6, арк. 24-25].

Отже, в результаті проведеного дослідження можна зробити низку висновків. По-перше, реконструюється узагальнюючий «портрет» активних членів Української студентської громади ККІ. За соціальною приналежністю більшість з-поміж них походили з духовного стану і середню освіту здобули у навчальних закладах духовного відомства. Дещо меншим було представництво вихідців з селян та козаків.

При цьому, оскільки за місцем народження більшість із них були вихідцями із сільської місцевості та максимум з невеличких містечок, то це додатково підтверджує факт неукраїнського етнічного «обличчя» міст України початку XX ст., що значною мірою обумовило поразку боротьби за незалежність України в містах, а отже і в цілому, оскільки саме в місті «твориться історія».

А враховуючи їх приналежність до класів, які не були лідерами суспільного життя і не мали досвіду державного будівництва, можна вести мову і про те, що вони не могли піднятися до рівня загальнодержавних лідерів. І це також засвідчили події Української революції 1917-1921 рр.

По-друге, за географією походження більшість виявлених членів Української студентської громади ККІ походили з Поділля, Полтавщини і почасти з Київщини, Чернігівщини та Волині, тобто з п'яти із дев'яти губерній імперії, де більшість населення становили українці. Оскільки ж представники всіх цих 9 губерній навчались у ККІ, то це засвідчує їх національну індиферентність і нецікавість до української справи, що також засвідчила подальша історія українських визвольних змагань 1917-1921 рр., коли більшість Лівобережжя і практично весь Південь дуже швидко займались різними антиукраїнськими силами.

Спільною рисою практично для всіх досліджених членів Української студентської громади ККІ була й матеріальна незабезпеченість, що була рисою властивою для більшості прибічників української державності початку XX ст. Значною мірою вона була наслідком цілеспрямованої політики російської влади щодо українців (адже ж бідними легше керувати і вони завжди є залежними) і таким чином додатково підтверджувала її. Але водночас ця обставина так само передрікала поразку Української революції, оскільки для перемоги у тій боротьбі потрібні були не лише ентузіазм, але й фінансові, матеріальні ресурси.

Також встановлено, що чимало активних членів Української студентської громади ККІ не змогли завершити здобуття вищої світи, не кажучи вже про досвід роботи на важливих посадах у господарській сфері. А, відповідно, вони не могли запропонувати значних послуг справі українського державотворення через відсутність відповідних теоретичних знань та практичних навичок. Тобто відновленій українській державності бракувало патріотично налаштованих фахівців у різних галузях господарського життя, що не дозволяло взяти його під контроль і що додатково послабило українську владу.

Відповідно, встановлені деталі узагальнюючого «портрету» молоді, що на початку XX ст. включилась у боротьбу за українську державність, нажаль передрікали поразку цій справі в силу вище зазначеного комплексу причин (приналежність до непривілейованих станів, котрі не могли дати справжніх лідерів державного рівня; матеріальна незабезпеченість; неповна географія та не охоплення міст) до яких варто додати і молодість учасників цієї боротьби, що обумовило відсутність у них досвіду та належного місця в суспільстві, яке б забезпечило поширення української ідеї серед загалу (тут варто зазначити, що більшість населення з недовірою ставилась до юних агітаторів, які власне й популяризували українську ідею в масах). Також усі члени Української студентської громади ККІ (особові справи яких вдалось виявити) належали до православних, а отже на їх світогляд справила вплив Російська Православна Церква, місце якої логічно мала посісти інша сила, так само російська за своїм змістом. А вплив таких сил (неукраїнських за своєю суттю і ворожих до української справи), закономірно послаблював українську самоідентифікацію навіть у багатьох учасників українського національно-визвольного руху. Тож не дивно, що навіть серед його активних послідовників чимало залишалось на позиціях автономізму.

Водночас, оскільки було виявлено цілу низку невідомих учасників українського національного руху початку XX ст., то це доводить доцільність продовження роботи у цьому напрямі і водночас дозволяє вести мову про розширення кола активних учасників Української революції 1917-1921 рр.

Поряд із цим це дослідження дозволяє робити певні висновки і щодо повсякденного життя українського студентства початку XX ст. й історії повсякденності загалом. Зокрема, можна з'ясувати середній розмір раціону харчування київського студента початку XX ст., виходячи з розрахунку вартості обіду у 20 коп.; а також середню вартість найму кімнат у Києві, що коливалась від 4 руб. на околицях до 12-15 руб. ближче до центру. При цьому з'ясовано, що у випадку найму житла для сімейних розмір місячних витрат на це сягав 30 руб., а загальних витрат 80 руб., тоді як у несімейних студентів загальні витрати не перевищували 25-27 руб., а отже зайвий раз підтверджується висновок про складність суміщення сімейного життя і здобуття вищої освіти. Підтверджено і те, що головним джерелом доходів у студентів (окрім надходження коштів від батьків чи родичів) було репетиторство, яке давало мінімально 5 15 руб. на місяць, але знайти цей вид підробітку було доволі складно (отже, багато студентів пропонували такі послуги, що й призводило до переважання пропозиції над попитом). Звичайно, що для уточнення цих висновків потрібні подальші дослідження студентства як ККІ, так і інших вишів Києва, і при цьому дослідження «незнакових» постатей, оскільки саме вони відображають загальну ситуацію і яким було присвячене й це дослідження.

Література

1. `Державний архів м. Києва', Ф.153, Оп.3, Спр.83, 14 арк.

2. Там само, Оп.3, Спр.290, 5 арк.

3. Там само, Оп.3, Спр.610, 6 арк.

4. Там само, Оп.3, Спр.3274, 18 арк.

5. Там само, Оп.3, Спр.3339, арк. 27-31.

6. Там само, Оп.3, Спр.3862, 4 арк.

7. Там само, Оп.3, Спр.3949, 43 арк.

8. Там само, Оп.4, Спр.4820, 15 арк.

9. Там само, Оп.5, Спр.4962, 25 арк.

10. Там само, Оп.5, Спр.5515, 27 арк.

11. Там само, Оп.6, Спр.394, 20 арк.

12. Там само, Оп.6, Спр.524, 27 арк.

13. Там само, Оп.6, Спр.802, 88 арк.

14. Там само, Оп.7, Спр.229, 105 арк.

15. Там само, Оп.7, Спр.326, 87 арк.

16. Там само, Оп.7, Спр.547, 106 арк.

17. Там само, Оп.7, Спр.686, 101 арк.

18. Там само, Оп.,7 Спр.744, 191 арк.

19. Там само, Оп.7, Спр.931, 99 арк.

20. Там само, Оп.7, Спр.1145, 89 арк.

21. Там само, Оп.7, Спр.2335, 111 арк.

22. Там само, Оп.7, Спр.2343, 75 арк.

23. `Alma mater. Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917-1920. Матеріали, документи, спогади', 2000-2001, Упоряд. В. А. Короткий, В. І. Ульяновський, Кн. 1,К.: Прайм,703 с.; Кн. 2, К.: Прайм, 697 с.

24. Білорус, М.А., 2009. `Член Центральної Ради Саватій Березняк', К.: ППБабіч П.М., Ч. 1, 64 с.

25. `З іменем Святого Володимира', 1994. Упоряд. В. Короткий, В. І. Ульяновський, Кн. 2, К.: Заповіт, 453 с.

26. `Історія Київського університету', 2014. Упоряд. І. Верба, О. В. Вербовий, Т. Ю. Горбань та ін.; кер. авт. кол. В. Ф. Колесник, К.: Київський університет, 895 с.

27. `История Киева', 1984. Т. 2, К.: Наукова думка, 463 с.

28. `КПІ. Перше століття: історичний огляд', 2007, Авт.-упоряд.: В. І. Лиховодов та ін. К.: Такі справи, 384 с.

29. Медвідь, Л.А., 2003. `Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні', К.: Вікар, 335 с.

30. Самойленко, ГВ., Самойленко, ОГ. 2005. `Ніжинська вища школа: сторінки історії', Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, ТОВ «Аспект-Поліграф», 420 с.

31. Спекторский, ЕВ., 2007. `Столетие Киевского университета св. Владимира', Белград, 1935, Репринт. вид., К.: Издательско-полиграфический центр «Киевскийуниверситет»,104 с.

32. `Харківський університет XIX початку XX століття у спогадах його професорів та вихованців', 2010. Уклад.: Б. П. Зайцев, В. Ю. Іваненко, В. І. Фадєєв, С. М. Пуделко, Б. К. Мигаль, С. І. Посохов, Т. 2, Х.: Сага, 550 с.

33. Чуткий, А.І., 2018. `Вища школа Києва в умовах Першої світової війни: ставлення студентів до мобілізації як індикатор лояльності до імперії', Гілея, Вип.136 (№9), с. 120-126.

34. Чуткий, А.І., 2013. `Київський комерційний інститут: витоки та історичний поступ (1906-1920 рр.)', Ніжин: ПП Лисенко М.М., 524 с.

35. Чуткий, А.І., 2013. `Студентські земляцтва чернігівців у Київському комерційному інституті', Література та культура Полісся, Вип.73, с. 191-201.

36. Чуткий, А.І., 2008. `Український студентський гурток у Київському комерційному інституті (1908-1914 рр.)', Пам'ятки: археографічний щорічник, Т.8, с. 122-128.

Размещено на Allbest.ru