Відмова від ядерної зброї в політичному дискурсі українських партій першої половини 1990-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відмова від ядерної зброї в політичному дискурсі українських партій першої половини 1990-х рр.

З відновленням державної незалежності у серпні 1991 р. Україна в силу історичних обставин отримала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Така ситуація викликала міжнародної увагу до нашої держави, оскільки впливала не лише на безпеку в регіоні, але й загалом на політичну мапу світу. Соціально-економічні проблеми першої половини 1990-х рр., з якими зіткнулася молода незалежна держава, поряд із значним зовнішньополітичним тиском та погрозами цілковитої міжнародної ізоляції, змусили піти Україну на безпрецедентний до цього часу крок в світовій історії - відмовитися від ядерної зброї. Натомість Україна отримала міжнародні гарантії безпеки свого суверенітету та безпеки, які були оформлені у вигляді Будапештського меморандуму та підписані державами-гарантами: США,

Росією, Великою Британією, Францією та Китаєм. Втім, як засвідчив подальший розвиток подій

Будапештський меморандум виявився недієвим в умовах, коли одна із держав-підписантів документу - Росія, яка є ще й ядерною державою, виступила як держава агресор - анексувала Кримський півострів та здійснила військове вторгнення на територію Луганської та Донецької областей України.

У контексті російсько-української війни питання доцільності ядерного роззброєння України часто лунає у вітчизняному інформаційному просторі. Політики та експерти намагаються пояснити помилки, які було допущено при укладенні Будапештського меморандуму. Саме тому, на нашу думку, цікавим для наукового дослідження є вивчення політичного дискурсу щодо ядерного роззброєння, що розгорнувся в українському політикумі в 1990-х рр.

Зауважимо, що питанню ядерного роззброєння в українській історичній науці присвячено чимало досліджень, автори більшості з яких пов'язували процес відмови України від ядерної зброї з становленням нашої держави у якості нового суб'єкта міжнародних відносинах. Саме тому у більшості досліджень увага звернена на зовнішньополітичний чинник ядерного роззброєння. Серед значимих праць, які стосуються окресленої теми варто назвати праці Г Перепелиці [6], С. Галака [1], А. Шевцова [16], Д. Рафєєнка [13], О. Кондратенка [7], та ін. Водночас поза увагою дослідників залишився внутрішньополітичний дискурс в українському політикумі, який мав свою візію на ядерне майбутнє держави. Тема політичних дискусій щодо ядерного роззброєння не була окремим об'єктом наукових студій, а тому потребує свого вивчення. Дослідження українського політичного дискурсу щодо відмови України від ядерної зброї у 1990-х рр. і є метою цієї наукової статті.

З розпадом Радянського Союзу на території України залишалося 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і 44 важких бомбардувальники, а також близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет та бомб з ядерним зарядом [17]. Також в Україні були розташовані провідні конструкторські бюро, що брали безпосередню участь в реалізації радянського ядерного потенціалу, зокрема КБ «Південне» та завод «Південмаш» у Дніпрі. Однак, радянський спадок не міг бути використаний офіційним Києвом оскільки управління ядерної зброї знаходилось в Москві. На тлі Білорусі та Казахстану, які відмовилися від ядерної спадщини на користь Росії, Україна не поспішала брати з них приклад. Основною причиною цього стали гострі політичні баталії в українському парламенті, де було чимало як прихильників так і противників ядерного роззброєння.

Ідея без'ядерного статусу України зародилася задовго до відновлення Україною своєї незалежності. Під час роботи над текстом Декларації про державний суверенітет, що побачила світ 12 липня 1990 р., голова опозиційного Народного Руху І. Драч висловився за те, що в майбутньому

Україна буде позаблоковою, нейтральною державою. Така пропозиція «без'ядерності» була підтримана депутатами Ради і фактично введена в суспільно-політичний дискурс за рік до розпаду СРСР. Сам же процес ядерного роззброєння України був започаткований з ухваленням Декларації про державний суверенітет, яка зазначала, що у майбутньому Україна має намір стати нейтральною державою, яка дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї [3, с. 18].

Після 24 серпня 1991 р. український парламент взяв під свою юрисдикцію усі розташовані на території України військові формування Збройних сил колишнього СРСР та утворив Міністерство оборони України. Вже 24 жовтня парламент закріпив зобов'язання України стати у майбутньому без'ядерною державою чим підтвердив вірність раніше задекларованій позиції. В ухваленій постанові серед іншого йшлося, що Україна проводитиме політику, «спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави» [4]. У певній мірі українські парламентарі звернули увагу світового співтовариства, що процес відмови України від ядерної буде динамічним.

Підтвердження про відмову від ядерної зброї озвучила Верховна Рада, яка у своєму зверненні до парламентів та народів світу зазначила, що має намір дотримуватися положень Договору 1991 р. між США та СРСР про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Найголовнішим в цьому зверненні було те, що вона вітає та готова прийняти пропозиції про надання допомоги у знищенні ядерного потенціалу СРСР [5].

У квітні 1992 р. парламентом було ухвалене рішення «Про додаткові заходи забезпечення без'ядерного статусу України», де було вказано на намір України дотримуватися без'ядерних принципів, а також було окреслено систему заходів, які наближали її до контролю над ядерною зброєю. Однак, якщо у попередніх документах рішення про відмову від ядерної зброї було суто декларативним і не передбачало якихось застережень з боку України, то цього разу парламентарі зажадали, щоб тактична ядерна зброя перебувала на території України до того моменту, аж поки не буде створено дієвий міжнародний механізм контролю за знищенням боєголовок за участю України. Крім цього, перед Кабміном було поставлено завдання вжити усіх заходів для забезпечення оперативно - технічного контролю України за невикористанням ядерної зброї, яка була розташована на її території. Цікаво, що цією ж постановою Міноборони було доручено укомплектовувати частини Ракетних військ стратегічного призначення лише українськими військовослужбовцями [9, с. 405]. Тоді ж президент України Л. Кравчук підписав указ №209, за яким 43-а ракетна та 46-а повітряна армії були включені до складу збройних сил України [11].

Цілком вірогідно, що на такий крок український парламент підштовхнуло суттєве похолодання в українсько-російських відносинах, яке слід пов'язувати з ситуацією навколо Чорноморського флоту та Криму загалом, а також відмови країни від участі у створенні об'єднаних збройних сил СНД. В цьому випадку ядерне питання поряд із суперечкою довкола Чорноморського флоту залишалося предметом торгу щодо гарантій безпеки з боку великих держав для України.

Слід звернути увагу на Росію, яка намагалася відновити статус наддержави-правонаступниці СРСР, і вбачала у збереженні контролю на стратегічним озброєнням одну із своїх першочергових цілей на міжнародній арені. З боку РФ була розгорнута широкомасштабна кампанія, щодо неможливості України самостійно утримувати ядерну зброю і, як уже історично склалося, мала перебувати під впливом Москви. Своєю чергою, світова спільнота на чолі з США висловлювала занепокоєння через непередбачуваність влади України, що пробувало виторгувати для себе більше політичних дивідендів. І тільки ультимативний тон США, які недвозначно давали зрозуміти, що незалежність України може бути поставлена під сумнів у випадку збереження ядерної зброї, змусила новообраного президента України Л. Кравчука особисто запевнити тодішнього держсекретаря США Дж. Бейкера у дотриманні задекларованого курсу на відмову від ядерної зброї. Президент України звертався з проханням про допомогу, як фінансову так і технічну. Для прикладу, в адресованому президенту США листі Кравчук переконував американського лідера, що «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території» [2, с. 58]. Впадає у вічі контраст цього звернення, оскільки 12 березня 1992 р. саме Л. Кравчук заявив про призупинення вивозу до РФ тактичної ядерної зброї, мотивуючи це недостатністю російських потужностей по переробці ядерного палива. Натомість він озвучив ідею створення таких потужностей в Україні [15].

У липні 1993 р. український парламент на закритих засіданнях розглянув основні напрямки зовнішньої політики України, а також воєнну доктрину держави. Слід зауважити, що одразу декілька політичних сил з так званого націоналістичного табору, що буди представлені в парламенті, виступили з різкою критикою ситуації в якій на території українського Криму були дислоковані російські війська. Зокрема, Народний Рух України (НРУ) вважали присутність в Україні російських військових на тлі процесу ядерного роззброєння чинником серйозної загрози для України. Саме цей пункт викликав найбільше обговорення в парламенті. НРУ вимагав від Верховної Ради України ухвалення постанови про повний контроль України над ядерною зброєю, що розташована на її території. Зауважимо, що у цей же час широкого обговорення набули питання участі чи не участі України у складі міжнародних силових блоків. Зрештою, після широких дебатів парламент 2 липня 1993 р. ухвалив «Основні засади зовнішньої політики України». Серед

іншого в документі було сказано: «Ставши через історичні обставини власником ядерної зброї, успадкованої від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування» [12]. Тоді ж міністром зовнішніх справ А. Зленком було навіть запропоновано формулу: «Україна має унікальний статус: республіка не є ядерною державою, але вона має ядерну зброю» [8].

Ядерне роззброєння України у 1990-х рр. у внутрішньополітичному вимірі залежало від взаємодії між низкою політичних угрупувань у вищих щаблях державної влади, які мали власне бачення доцільності збереження чи відмови від ядерного арсеналу. Характерно, що і прихильники і противники збереження ядерної зброї охоплювали як виконавчу, так і законодавчу гілки влади.

Серед прихильників проголошення ядерного статусу були так звані «націонал-державники»

- В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Толубко та ін. Зокрема, на думку останнього, ядерний арсенал залишався єдиною гарантією безпеки України у контексті загострення міжнародної безпекової ситуації. Було вказано й на те, що Україні не потрібно створювати ядерну зброю, оскільки в неї вона вже була, зокрема новітні міжконтинентальні балістичні ракети СС-24. Низка політиків також вважали, що наша держава має стати великою державою, найважливішим атрибутом якої є ядерна зброя. У випадку відмови від зброї, на їхню думку, у майбутньому отримати її було б важко як з технічних, так і з політичних причин.

Була також і та частина політикуму, яка виступала категорично проти набуття ядерного статусу Україною. Здебільшого це були більшість урядових кіл, зокрема МЗС, а також низка військових. Однією із тез останніх на користь відмови від ядерного арсеналу було те, що така відмова могла б відіграти важливу роль у налагодженні військової співпраці із західними країнами на антиросійській основі. Втім, більшим аргументом «антиядерників» було те, що Україна перебувала перед загрозою міжнародної ізоляції. Зокрема 162 українських парламентарі в квітні 1993 р. виступили зі спільною заявою в якій вимагали визнати Україну ядерною державою та наголошували, що відсутність підтвердження ядерного статусу України не дозволяє розглядати договір про обмеження стратегічних озброєнь

- СВО-1 [14]. До цього політичного табору належав голова уряду Л. Кучма, який у промові, виголошеній в Верховній Раді 1993 р., відстоював збереження найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу - 46 твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет СС-24, які, за його словами, могли зберігатися дуже довго.

У вітчизняній політичні еліті були і ті, хто виступав на так званих «центристських» засадах, що полягали в тому, що Україна повинна отримати політичні та економічні компенсації за безпрецедентний в історії крок - відмову від ядерного озброєння. Зрештою, саме «центристи» з ідеєю отримання міжнародних гарантій з боку держав Заходу та Росії сформували офіційний підхід

України до ядерної проблематики. Зауважимо, що до останніх належав і президент Л. Кравчук, а «ядерна карта» розігрувалася спільними зусиллями як президента, так і парламенту.

Поступом до скорочення та ліквідації ядерної зброї стало підписання 3 вересня 1993 р. так званих Масандрівських угод. Вони мали відіграти роль своєрідного дороговказу для ліквідації стратегічних ядерних озброєнь. Також дані угоди регламентували порядок здійснення двостороннього нагляду за експлуатацією ракетних комплексів України й Росії. Однак напруження в українсько-російських відносинах, викликане порушенням Росією принципів міжнародного права та грубого втручання у внутрішні справи України, викликало затримку в процесі ратифікації СНО-1 та СНО-2. Зазначимо, що поряд із розігруванням «кримської карти» російська політична верхівка через Крим намагалася тиснути на Україну у питанні вибору зовнішньополітичних пріоритетів. Зокрема вона вела активну підготовку з перетворення СНД на потужну наддержавну військово-політичну організацію. Попри тиск з боку РФ Україна намагалася дотримуватись узятих на себе зобов'язань: 18 листопада 1993 р. було ратифіковано Лісабонський протокол, що означало приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Своїм підписом українська сторона зобов'язувалася скоротити з наступним знищенням 36% носіїв і 42% ядерних боєзарядів стратегічної наступальної ядерної зброї, розташованої на її території [10]. У той же час в даній Постанові зазначалося, що у майбутньому це не виключає можливості знищення додаткових носіїв та боєзарядів за процедурами, які можуть бути визначені Україною. Офіційний Київ зобов'язався упродовж 7-літнього терміну повністю вивезти ядерну зброю зі своєї території [2, с. 62].

Парламент України виступив із пропозицією до уряду та президента у якій було запропоновано провести переговори щодо питань, які мають принципове значення для виконання Україною Договору СНО. Своєю чергою це спонукало до затвердження програми ліквідації стратегічних ядерних наступальних озброєнь. Як було зазначено вище, ставши на стежку ядерного роззброєння Україна намагалася використати його максимально на свою користь, отримавши політичні та економічні дивіденди з боку Заходу та Росії.

Українська дипломатія намагалася не допустити гіпотетичної політичної та економічної ізоляції України через згадувану постанову парламенту зокрема у пунктах, що містять застереження щодо ратифікації Договору про СНО та Лісабонського протоколу. Через формулу тристоронніх переговорів з США та Росією цього вдалося уникнути і вже у січні 1994 р. сторони обговорили деталі подальших кроків з ядерного роззброєння України. У спільній українсько-російсько-американській заяві йшлося, що держави-гаранти візьмуть на себе зобов'язання з забезпечення територіальної цілісності та державного суверенітету України. Крім того Росія та США зобов'язувалися надати фінансово-технічну допомогу в реалізації плану роззброєння. Вже у лютому цього ж року український парламент ратифікував Угоду СНО-1, а разом із нею - V Статтю Лісабонського протоколу, де Україна зобов'язувалась приєднатися до УНЯЗ, однак вже у статусі неядерної держави. Зауважимо, що одразу набрати необхідну кількість голосів для ратифікації договору парламенту не вдалося. Зробити це стало можливим лише після обрання нового складу парламенту восени.

Безпекові гарантії для України були надані 5 грудня 1994 р. у рамках підписання президентами США та Росії, а також прем'єр-міністром Великої Британії так званого Будапештського меморандуму. Документи з наданням Україні гарантій безпеки підписали ще дві ядерні держави - Франція і Китай. Лідери держав-підписантів зобов'язувалися у подальшому гарантувати незалежність України, її суверенітет та існуючі кордони, а також утримуватися від економічного тиску з метою досягнення різного роду вигод. Зауважимо, що Будапештський меморандум був за своїм змістом суто декларативним документом, який не передбачав чіткого механізму реалізації його положень, адекватної і потужної відповіді на ймовірні виклики. У ньому йшлося виключно про проведення консультацій у разі виникнення загрози незалежності та суверенітету України, її існуючих кордонів тощо, без конкретизації подальших дій.

1 січня 1995 р. країни-учасниці НБСЄ затвердили без'ядерний статус України, а 1 червня наступного року було практично завершено вивіз стратегічних ядерних боєприпасів до Росії [2, с. 65]. Цим самим Україна увійшла в історію, яка першою відмовилася від такої потужної геополітичної переваги як наявність ядерної зброї. Звісно, що в загальному вже зараз можна стверджувати, що реалізувати ядерні амбіції націй державі завадив політичний тиск з боку великих держав. У підсумку, політика «без'ядерності» призвела до зниження її обороноздатності передусім перед Росією.

Відмова України від ядерної зброї стало наслідком складних дискусій в середині українського політикуму. Цілком очевидно, що такою відмовою Україна передусім намагалася позбутися російського впливу, аргументом якого у першій половині 1990-х рр. залишалася зброя масового знищення. Втрата цілої галузі оборонно - промислового комплексу, призвела до зникнення значної кількості унікальних матеріальних засобів, ліквідації дорогої інфраструктури, що навряд чи підлягає своєму відновленню. Намагання світових гігантів забезпечити міжнародну стабільність в регіоні Центральної та Східної Європи за рахунок України як показують події сьогодення стали значним геополітичним проступком не тільки України, але й Західних держав. Звісно, що відмова України від ядерної зброї була значним кроком для забезпечення регіональної та європейської ядерної стабільності, що врегульовувала усі суперечливі питання навколо ядерної проблеми в регіоні, однак вона не була, на нашу думку, гідно оцінена жодною державою світу, більше того, державами - гарантами Будапештського меморандуму.

Список використаних джерел

ядерний роззброєння політичний

1. Галака, СП., 2002. `Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах: Монографія', Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 230 с.

2. Гудби, Дж., 2000. `Неразделенная Европа. Новая логика мира в американо-российских отношениях', Москва: Международные отношения, 336 с.

3. `Декларація про державний суверенітет України. Ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р.', 2001, Росія - Україна. 1990-2000. Документи та матеріали: У 2-х кн. Кн.1: 1990-1995, Москва: Міжнародні відносини, с. 18.

4. `Заява Про без'ядерний статус України', Відомості Верховної Ради України від 17.12.1991-1991 р., №51, стаття 742.

5. `Звернення Верховної Ради України до парламентів і народів світу', 1992, Відомості Верховної Ради України, №8.

6. `Зовнішня політика України - 2006: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети', 2007, За ред. Г.М. Перепелиці, Київ: ВД «Стилос».

7. Кондратенко, ОЮ. `Процес ядерного роззброєння і Україна'. [online] Доступно: jml.nau.edu.ua/index.php/IMV/

8. Несмянович, Р, Прокопенко, С., 1993. `Утром - деньги, вечером - разоружение. Украинский парламент продолжает настаивать на гарантиях', Красная звезда, 9 июля.

9. `Постанова Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу від 09.04.1992 р. №2264-ХІІ» ', 1992, Відомості Верховної Ради України, №29.

10. `Постанова Верховної Ради України Про ратифікацію Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного у Москві 31 липня 1991 року, і Протоколу до нього, підписаного у Лісабоні від імені України 23 травня 1992 року', 1993, Відомості Верховної Ради України, №49.

11. `Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України', 5 квітня 1992 р. [online] Доступно: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/209/92

12. `Про Основні напрями зовнішньої політики України', 1993, Відомості Верховної Ради України, №37.

13. Рафеенко, Д. `Ядерный фактор во внешней политике Украины (1991-1996 гг.)'. [online] До ступно: http://www. evolutio.info/index.content&task=view&id=701&Itemid=55

14. Скачко, В., 1993. `Слишком много противоречий. Безъядерный статус Украины по-прежнему проблематичен', Независимая газета, 27 апреля.

15. Цикора, С., 1992. `Президент Кравчук прекратил вывоз тактического ядерного оружия из Украины', Вести, 14 марта.

16. Шевцов, А., 1999. `Крок у без'ядерність', Міжнародна безпека, №1.

17. `Nuclear Weapon Systems and Associated Warheads', Nuclear Successor States of the Soviet Union, The Monterey Institute of International Studies, The Carnegie Endowment for International Peace, March 1998, №5.

Размещено на Allbest.ru