Умови науково-дослідницької роботи викладачів кафедр історії педагогічних інститутів України у перші повоєнні роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Умови науково-дослідницької роботи викладачів кафедр історії педагогічних інститутів України у перші повоєнні роки

На основі архівних джерел охарактеризовано матеріальні, фінансові та побутові чинники, які у комплексі формували умови для науково-дослідницької роботи викладачів кафедр історії педагогічних інститутів України у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст. Розкрито стан забезпечення літературою історичних кабінетів і бібліотек, з'ясовано рівень фінансування наукової діяльності. Встановлено причини, які впливали на бюджет часу наукової роботи викладачів-істориків, досліджено поліграфічні можливості для оприлюднення результатів наукової праці.

Успішний розвиток історичної науки неможливий без створення належних умов для повноцінної дослідницької роботи вченого. Матеріально-побутові, фінансові, соціальні чинники були і залишаються багато в чому визначальними у впливі на результати діяльності як окремого дослідника, так і локально об'єднаних наукових колективів. Вивчення попереднього досвіду функціонування окремих професійних груп істориків, його врахування в сучасних умовах є невід'ємною складовою ефективних реформ у гуманітарній галузі. Показовим у цьому плані є період перших повоєнних років, коли творчій інтелігенції доводилося реалізовувати власні дослідницькі проекти в складних реаліях повоєнної розрухи.

Після проголошення незалежності з'являється цілий ряд досліджень, у яких представлено нове бачення стану освітніх процесів в УРСР у період 1940-х - 1950-х рр. До них належать праці В. Барана, В. Даниленка [1], Ю. Шаповала [17]. Соціальна сфера суспільного життя розкрита у монографії Л. Ковпак [4]. Регіональні аспекти життя педагогічної інтелігенції представлено у доробку В. Курила [5], Т. Марусик [7].

В останні роки з'явилося ряд дисертаційних досліджень присвячених повсякденному життю педагогічної інтелігенції (О. Лук'яненко [6], О. Прохоренко [8]). Аналізу історичної освіти у вищій педагогічній школі України повоєнного періоду присвячено дисертаційне дослідження С. Буряк [2]. Вивчення наукової літератури засвідчує, що на сьогоднішній день умови науково-дослідницької роботи викладачів-істориків педагогічних інститутів детально не розглядалися і не знайшли свого відображення у спеціальних працях.

У даній статті розкриваються матеріальні, фінансові та побутові чинники, які у комплексі формували умови для науково-дослідницької роботи викладачів кафедр історії педагогічних інститутів України у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст.

Відновлення наукової діяльності викладачів кафедр історії після завершення Другої світової війни багато в чому ускладнювалося значною руйнацією матеріальної бази педагогічних інститутів. Навчальні корпуси або потребували капітальних ремонтів, або використовувалися не за призначенням іншими установами. Постійною проблемою перших повоєнних років була також нестача кваліфікованих кадрів. Для проведення ефективних наукових досліджень суттєве значення мало повноцінне функціонування кабінетів та бібліотек. Належні умови для роботи у цих підрозділах були створені лише у Київському педагогічному інституті. Так, книжковий фонд кабінету історії цього навчального закладу зберігся майже повністю і на 1946/47 навчальний рік нараховував 6400 томів наукової літератури. Кабінет мав абонемент до бібліотеки Академії наук УРСР, звідки отримував необхідну літературу для викладачів і аспірантів [13, с.80]. Крім того, під час евакуації до інститутської бібліотеки поступила велика кількість літератури з фондів Академії Наук та інших закладів [9, с.17].

У провінційних педагогічних інститутах ситуація з науковою літературою виглядала значно гірше. Наприклад, кабінет історії Сталінського (Донецького) педагогічного інституту у перші повоєнні роки нараховував тільки 397 книг і брошур з історії та соціально-економічних проблем [12, с.46]. У бібліотеці Вінницького педагогічного інституту історична література була у великому дефіциті. Лише через міжбібліотечний абонемент викладачі мали змогу ознайомитися з необхідними працями, замовляючи їх із книгосховищ Києва, Москви, Ленінграду та інших міст [14, с.29]. У Сумах усю літературу, що залишилася в місті після окупації, влада централізовано зібрала в одному приміщенні, створивши у такий спосіб Обласну бібліотеку. Це несло додаткові незручності для дослідницької роботи викладачів. Інститут добивався повернення до своїх сховищ наукової літератури, яка майже не користувалася попитом у пересічних читачів. Значною проблемою для написання наукових текстів для сумських викладачів-істориків стало і те, що німці у якості макулатури вивезли з міста всю марксистську літературу та радянську періодику [10, с.9]. Враховуючи, що посилання на висловлювання класиків марксизму, не залежно від обраної теми, були основою наукової та ідеологічної аргументації, подавати праці до друку без цього обов'язкового атрибуту ніхто не наважувався.

Для подолання проблем з науковою літературою держава почала виділяти певні кошти для закупівлю вітчизняних та зарубіжних видань. Наприклад, Київському педагогічному інституту у 1947 р. вдалося придбати 1316 екземплярів соціально-економічної літератури [13, с.71-72]. У Ворошиловградському (Луганському) педагогічному інституті на наукову літературу для кабінету історії у 1947 р. було витрачено 5948 крб., а у 1948 р. вже 12670 крб. [15, с.4]. Поповнення бібліотек і навчальних кабінетів відбувалося і за рахунок безоплатної передачі книг приватними особами. У Сталінському педагогічному інституті такі викладачі, як А. Ісаєнко, Д. Цвейбель передали у загальне користування частину своїх книжкових фондів [12, с.46].

В цілому, із усіх педагогічних інститутів України лише Київський та Ніжинський мали більше 200 тис. книг у своїх бібліотеках. По решті навчальних закладів показники виглядали наступним чином: у 5 педінститутах книжковий фонд становив від 50 до 100 тис., у 9 - від 20 до 50 тис., у 4 - від 10 до 20 тис. При цьому, як свідчать джерела, серед найбільш дефіцитних була література саме з історії [11, с.20].

Викладачі кафедр історії педагогічних інститутів, не маючи під рукою належної наукової літератури та архівних матеріалів, для реалізації власних дослідницьких проектів потребували відряджень до столичних бібліотек і архівів. Майже завжди такі виїзди приносили значний позитивний результат. Наприклад, завдяки науковим поїздкам протягом 1946/47 навчального року завідувач кафедри методики історії Київського педагогічного інституту Д. Скуратовський захистив кандидатську дисертацію, а завідувачу кафедри середньовічної історії цього ж навчального закладу Г. Левіну вдалося зібрати велику кількість матеріалу для своєї докторської дисертації [13, с.13]. Керівництво Ворошиловградського педагогічного інституту протягом 1947/48 років надало наукові відрядження 30 працівникам. У підсумку це суттєво вплинуло на їх подальше професійне зростання [15, с.14].

Проте, в умовах коли в центрі уваги директорату педагогічних інститутів України стояв у першу чергу навчальний процес та роботи з відновлення зруйнованої війною матеріальної бази, коштів на наукові відрядження було обмаль. Наприклад, у Вінницькому педагогічному інституті на наукову роботу у 1947 р. було асигновано 14 тис. крб., стільки ж і в 1948 р., ще 16 тис. витратили на наукові відрядження.

Цих коштів не вистачало навіть на забезпечення затверджених планів науково- дослідницької роботи. Дирекція не в змозі була профінансувати завершення уже підготовлених дисертацій. Так, залишилися не- оплаченими консультації і редагування кандидатської дисертації асистента кафедри історії СРСР та УРСР Л. Кузнєцової, здійснені академіком М. Нікольським. Заборгованість інституту перед відомим науковцем становила 2,5 тис. крб. [14, с.44].

Такою ж була ситуація у цьому та інших педагогічних інститутах України і з асигнуваннями на підготовку до іспитів з кандидатського мінімуму. Здобувачі наукових ступенів, згідно діючого положення, екзамени з іноземної мови та основ марксизму-ленінізму мали можливість складати у будь-якому вищому навчальному закладі де діяла аспірантура. У ряді педагогічних інститутів (Запорізький, Полтавський та ін.) надавалася допомога бажаючим підготуватися до кандидатських іспитів шляхом організації спеціальних семінарів та консультацій [11, с.10]. Проте через відсутність фінансування їх постійно лихоманило - початок роботи відкладався, заняття проходили не регулярно, а то й взагалі скасовувалися. Ще однією причиною неналежного функціонування підготовчих семінарів і курсів було те, що Вища атестаційна комісія СРСР затягувала видання єдиних програмних вимог до кандидатських іспитів [11, с.10].

Не маючи достатньої кількості власних коштів на стимулювання наукової діяльності своїх викладачів, керівництво педагогічних інститутів України намагалося перекласти частину фінансового тягаря на центральні органи. Так, щорічно дирекціями інститутів складалися і надсилалися до Міністерства освіти УРСР списки осіб, які мали потребу у тривалих творчих відпустках за рахунок держави. Вишукувалися й інші можливості для створення належних умов для науково- дослідницької роботи викладачів. У Херсонському педагогічному інституті дирекція і декан історичного факультету планували навчальне навантаження окремим працівникам на один семестр, щоб іншу половину навчального року вони могли використовувати для підготовки до складання кандидатського мінімуму або посилено працювати над дисертаційним дослідженням [16, с.86].

Суттєвою перепоною для розгортання наукової роботи викладачів кафедр історії педагогічних інститутів було їх надмірне навантаження навчальною та громадською роботою. Наприклад, доцент кафедри історії СРСР І. Шерман у своєму виступі на нараді викладачів Харківського педагогічного інституту, які працювали над докторськими дисертаціями говорив, що йому для завершення дослідження у запланований термін потрібно щоденно працювати по 5-6 годин. Але при цьому він завантажений навчальною роботою на денному та заочному відділенні, виконує адміністративну роботу і веде серйозну громадську діяльність [3, с.6].

Ще більш складно було займатися наукою молодим викладачам, яких максимально перевантажували різними дорученнями. Розробка курсу лекцій, підготовка виступу на конференцію чи для «Всесоюзного товариства з розповсюдження політичних і наукових знань» вважалися надзвичайно відповідальною справою, а тому займали багато часу. Крім того, неодмінною була участь у таких атрибутах тодішнього суспільного життя, як засідання, збори, наради партійних та громадських організацій. Заважав науковій діяльності викладачів кафедр історії педагогічних інститутів України і потік ділової документації, який потребував оперативного реагування та своєчасних відписок.

Велике навчальне навантаження, громадські доручення, діловодство які доводилося виконувати провідним викладачам кафедр історії не лише відволікали їх самих від наукової роботи, а й породжували інші негативні наслідки. Зайняті рутинною роботою професори і доценти втрачали систематичний контакт із своїми вихованцями. Зокрема, як свідчать звіти педагогічних інститутів того часу підготовка аспірантів часто велася без належного контролю і за межами дослідницького поля керівника та інших науковців даної галузі, що обмежувало можливість аспірантів оволодівати методами наукового дослідження [11, с.14].

Болючою проблемою досліджуваного періоду, яка стримувала наукову діяльність викладачів кафедр історії педагогічних інститутів була відсутність власної поліграфічної бази. Затримка з друком монографій, статей, авторефератів означала перенесення на більш пізній термін захисту дисертацій. Спробою вирішення цієї проблеми стало відновлення випуску започаткованих ще у 1930-х роках «Наукових записок» педагогічних інститутів. Проте, як відзначав доцент кафедри загальної історії Харківського педагогічного інституту Г. Фрізман справа налагодження регулярного виходу цього видання рухалося дуже повільно. Викладачі цього навчального закладу просили директорат звернутися за допомогою до державного університету [3, с.32]. Однією із причин затримок виходу «Наукових записок» була хронічна нестача паперу, через що редакційна рада викреслювала із списку велику кількість статей.

Серед чинників, які впливали на хід нау-кової діяльності не слід забувати і про жалю-гідний матеріальний стан самих викладачів педагогічних інститутів. Так, в умовах пово-єнного голоду літерне харчування по другій категорії і сухий пайок отримували лише ті, хто мав вчену ступінь та наукове звання. Де-кани факультетів та старші викладачі без звань і ступенів харчувалися по третій кате-горії без отримання сухого пайка. Решта чле-нів кафедр прикріплювалася до їдальні з од-норазовим харчуванням на день [10, с.10]. Звичайно, що при такому харчовому забезпе-ченні виконувати складну розумову діяльність було вкрай важко. Значна кількість ви-кладачів не могла собі дозволити відряджен-ня та участь у представницьких наукових за-ходах і через відсутність належного вбрання. Наприклад, дирекція Сумського педагогічного інституту неодноразово зверталася до На-родного комісаріату торгівлі з проханням виділити промислові товари, щоб забезпечити своїх співробітників одягом та взуттям [10, с.13].

В цілому, на противагу фізико-мате- матичним та природничим наукам, гуманіта-рні у педагогічних інститутах не створили власні бази у вигляді лабораторій з вивчення історії, археології, етнографії. Це знижувало рівень наукових досліджень та заважало змі-цненню матеріальної бази для їх проведення. Не проводилися кафедрами історії педагогіч-них інститутів і госпрозрахункові досліджен-ня. Наявність госпрозрахункових договорів давало можливість мати значну фінансову підтримку, закупляти необхідну літературу, направляти у наукові відрядження співробіт-ників, організовувати конференції і навіть виплачувати надбавки у заробітній платі.

Отже, аналіз матеріальних, фінансових та побутових чинників науково-дослідницької роботи у педагогічних інститутах України у у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст. дозволив розкрити стан забезпечення літературою історичних кабінетів і бібліотек, з'ясувати рівень фінансування наукової дія-льності, встановити причини, які впливали на бюджет часу наукової роботи викладачів- істориків, схарактеризувати життєвий рівень педагогічної інтелігенції, дослідити полігра-фічні можливості для оприлюднення резуль-татів наукової праці. Усе це допомагає сформувати уявлення про умови розвитку історичної науки у педагогічних інститутах України протягом досліджуваного періоду. Подальшого вивчення потребують питання впливу політичних та ідеологічних чинників на науково-дослідницьку діяльність істориків у педагогічних інститутах.

науковий дослідницький педагогічний

Список використаних джерел

1.Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. 304 с.

2.Буряк С. А. Історична освіта в педагогічних вузах Української РСР (1943-1956 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. Київ, 2015. 200 с.

3.Державний архів Харківської області Ф.Р.-4293. Оп.2. Спр.634 Стенограмма совещаний преподавателей, работающих над докторскими диссертациями, 1955, 100 арк.

4.Ковпак Л. В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945-2000 рр.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2003. 250 с.

5.Курило В. С. Освіта та педагогічна дука Східноукраїнського регіону у ХХ столітті. Луганськ: ЛДПУ, 2000. 460 с.

6.Лук'яненко О. В. Повсякдення колективів педагогічних вишів радянської України кінця 1920-х - початку 1950-х років: історико-культурологічний вимір: Дис. докт. іст. наук: 07.00.01 / Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького, Черкаси, 2019. 630 с.

7.Марусик Т. В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40 - 50-ті рр. ХХ ст.). Чернівці: Рута, 2002. 463 с.

8.Прохоренко О. А. Повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції України в другій половині 40-х - першій половині 50-х рр. ХХ ст.: Автореф. Дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. Київ, 2008. 20 с.

Размещено на Allbest.ru