Ігор Рюрикович та його політична діяльність на київському престолі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КЗ «ХАРКІВСЬКА ГУМАНІТАРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ»

ХАРКІВСЬКОЇ ОБАСНОЇ РАДИ

ІГОР РЮРИКОВИЧ ТА ЙОГО ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НА КИЇВСЬКОМУ ПРЕСТОЛІ

Виконавець: Кашуба Лілія Сергіївна,

студентка 2 курсу спеціальності "Історія та археологія»

Науковий керівник: Олянич Валентина Володмирівна,

доктор історичних наук, доцент,професор

Харків-2019

ЗМІСТ

ігор рюрикович князь візантія

ВСУП

РОЗДІЛ I. ПОХОДЖЕННЯ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА ТА ЙОГО ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

ПОХОДЖЕННЯ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА

ВІДНОСИНИ ІГОРЯ ТА ОЛЬГИ - ЙОГО ДРУЖИНИ

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ТА ЙОГО ПОЛІТИКА

НАПАДИ ІНОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ НА РУСЬКІ ЗЕМЛІ ТА ЇХ ПРИДУШЕННЯ

ПОРАЗКА КНЯЗЯ В ПОХОДІ НА ВІЗАНТІЮ ТА ВІДНОВЛЕННЯ МИРНОГО ДОГОВОРУ

РОЗПЛАТА ДРЕВЛЯН ТА СМЕРТЬ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Iсторія може бути жорсткою і несправедливою до діячів певної доби, але рано чи пізно вона розставить відповідні об'єктивні акценти. Наступник Олега на київському столі князь Ігор не став героєм в епічній традиції, народна уява не нагородила його надприродними здібностями, а літописець у «Повісті временних літ», хоч і називає Ігоря хоробрим і мудрим, але засуджує його жорстокість і ставиться до нього не дуже прихильно. Тавро осуду на образі князя залишається. І це тоді, коли Ігор очолював колосальну політичну систему, що складалася з двадцяти князівств, правителі яких не належали до роду Рюриковичів. Тож зрозуміло, що йому було нелегко знайти з ними спільну мову. Ігор підписав вигідну угоду з Візантією, відзначався толерантністю у справах релігійних (за його князювання мирно співіснували язичники і християни), ставлення князя до жінки може бути прикладом і для сучасників. Але чому ж у народній творчості Ігор -- князь без воєнної удачі, що є найгіршим вироком для воїна? Спробуймо з'ясувати відповіді на ці питання, бо в них відчуваються перегуки з нашим часом. Це питання визначає актуальність теми цієї роботи.

Метою роботи є розкриття портрету князя Ігоря Рюриковича , визначення його діяльності ,зовнішньої та внутрішньої політики та особистого життя.

Хронологічні межі роботи. За верхню взято входження Ігоря Старого на престол у 912 році, за нижню - смерть київського князя 945 рік (ІХ ст.).

Територіальні межі роботи охоплюють територію тодішньої Давньоруської держави , яку залишив князь Олег своему послідовнику та територію , яку приєднав сам Ігор до своєї держави у ході війн та походів.

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, які мають підрозділи , висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 17 сторінок.

РОЗДІЛ І. ПОХОДЖЕННЯ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА ТА ЙОГО ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Подібно до Олега, князь Ігор у «Повісті временних літ» є таємничою фігурою. Коли помер його батько Рюрик, а це сталося 879 р., Нестор зауважив, що княжич був ще дуже малий. Народився він приблизно в 878 році, а помер (теж приблизно) в 945-му (Рис.1). Із згадки тієї ж «Повісті» під 903 р. дізнаємося, що тоді Ігор одружився з Ольгою. А в рік смерті Ігоря -- 945 р. -- його єдиний син Святослав був ще настільки малий і слабосилий, що коли кинув у бік ворога легкий метальний дротик (сулицю), то влучив у ногу власного коня. Важко повірити, що дитина родилася в Ігоря з Ольгою на 35--37 році подружнього життя. Здається, хронологія «Повісті временних літ» була кимось штучно розтягнена між смертю Рюрика і сконом Ігоря1 і що в дійсності між Олегом та Ігорем на Русі міг правити ще якійсь князь, котрий лишився невідомим. А вже Нестор чи якесь незнане джерело (найшвидше, фольклорне) поєднали Олега з Ігорем, зробивши другого наступником першого[1].

ПОХОДЖЕННЯ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА

Згідно авторитетної думки академіка О. Шахматова, в літописі проглядає тенденція, за якою давньоруська князівська династія мала одержати чітку генеалогію. Це й було зроблено шляхом пов'язування історичної особи Ігоря з Рюриком, якого новгородський літописець назвав першим князем. О. Шахматов не вважав такий зв'язок безсумнівним.

Загадковість постаті Ігоря підтверджує відсутдність у науки впевненості в тому, що він дійсно був сином Рюрика. Найдавніші руські книжники XI ст. Іларіон та Іаков Мніх взагалі не визнавали існування Олега. Натомість вони розпочинали історію Руської землі з князювання Ігоря, прозваного вже в їхній час Старим. У знаменитому історико-філософському творі «Слово про закон і благодать», який Іларіон написав у 30-х або 40-х рр. XI ст., мовиться: «Похвалимо ж і ми, по силі нашій, великого кагана (царя. -- Авт.) нашої землі Володимира, внука Старого Ігоря, сина ж славного Святослава». Виходить, найосвіченіша людина Руської землі XI ст. вважала, що не Рюрик чи Олег заснували давньоруську династію, а Ігор.

Не хотів визнавати існування Олега як одного з родоначальників київського правлячого дому й Іаков Мніх. Свою «Пам'ять і похвалу князеві Володимиру» цей вчений чернець Києво-Печерського монастиря створив у другій половині XI ст., приблизно 50 роками раніше від Несторової «Повісті временних літ». На його думку, саме Ігор заснував великокнязівський рід у Києві. Причини подібного ставлення до Рюрика й Олега цих двох літераторів XI ст. вченим не відомі.

Як гадає дехто з істориків, припущення, за яким Ігор не належав до норманської династії Рюрика, певною мірою грунтується на слов'янських іменах кількох членів його родини. Часом доводять, ніби мати Ігоря була слов'янкою, оскільки його син мав слов'янське ім'я Святослав, а в портреті останнього, створеному візантійським сучасником Левом Дияконом, буцімто немає «жодної норманської риси», як писав історик В. Мавродін. Здається, із слов'янкою був одружений один з племінників Ігоря, теж Ігор, бо його діти названі слов'янськими іменами: Володислав і Предслава.

І все ж таки спокусливу (особливо для дилетантів) думку щодо слов'янської приналежності Ігоря доводиться відкинути. Насамперед тому, що це ім'я поза будь-яким сумнівом є давньоскандінавським. Крім того, всі наведені аргументи про місцеве походження Ігоря не є безсумнівними. А от Нестор і новгородські літописці прямо свідчать, що він був сином Рюрика[2].

ВІДНОСИНИ ІГОРЯ ТА ОЛЬГИ - ЙОГО ДРУЖИНИ

За літописними джерелами, коли Ігорю виповнилося 25 років, його одружили на дівчині на ім'я Ольга (їй було всього 13). Однак їхній син Святослав народився тільки 942 році (виходить, що на той момент Ользі повинно було бути 52 роки, що неможливо). На цю обставину вказують багато істориків, тому вважається, що вік Ольги - майбутньої великої княгині і основоположниці християнства на Русі - був меншим. Також існує припущення, згідно з яким у Ольги та Ігоря були ще діти, зокрема, деякі історики згадують про двох синів - Владиславе і Гліба, які, ймовірно, померли в младих літах.У ставленні до своєї дружини Ольги Ігор постає як істинний лицар. Їхня перша романтична зустріч овіяна легендами (літопис нічого не говорить про це). А от пам'ятки пізнішого часу, зокрема «Житіє Ольги» за списком ХVII ст.[3], російська «Степенна книга» ХVI ст.[4], а особливо широко Дмитро Туптало у своїх «Четьях-Мінеях» (київський том 1705 року)[5] розповідають нам історію їхнього знайомства. Зустріч відбулася під час полювання Ігоря на куницю; Ольга полонила Ігоря своїм розумом. На прагнення молодого князя взяти дівчину в лісі силою, вона сказала: «Менше взявши, більше загубиш!» Ольга зневажила силу, бо поважала розум, тому порадила Ігорю керуватися не пристрастю, а розумом. Князь Ігор, залюблений у силу і військову справу, у лови і брань, схилився перед розумом Ольги. Легенди не дають і однозначної відповіді на те, з якого роду походила Ольга. Одні виводять її родовід із Пскова-Новгорода, інші - з Болгарії. Одружившись із Ольгою, Ігор визнав, що «добра жона - вінець мужу своєму від печалі»(Рис. 2).

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ТА ЙОГО ПОЛІТИКА

НАПАДИ ІНОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ НА РУСЬКІ ЗЕМЛІ ТА ЇХ ПРИДУШЕННЯ

Відокремлення від Києва удільних князівств було небезпечним -- біля кордонів Русі вже чатували орди печенігів. 915 року Ігор вперше зустрівся з ними. Літопис відзначає, що він уклав із печенігами мир[6], тому вони пішли до Дунаю; Русь на деякий час уникла варварського лиха. Літопис також згадує, що Ігор воював проти печенігів і 920 року. Навряд, щоб Ігор пішов війною на печенігів, якби вони не загрожували Русі. Історики припускають, що втрутився хтось третій. Улюбленим методом військової стратегії Візантії було долати ворога силами іншого народу. Можливо, страх перед Руссю, що ставала дедалі сильнішою, спонукав Візантію сприяти військовим виступам печенігів проти неї. Водночас Русь продовжувала бути до 30-х рр. X ст. військовим союзником Візантії.

За літописом, правив Ігор до 945 року, себто приблизно 33 роки. Після смерті Олега підкорені ним племена, зокрема древляни, уличі, відмовлялися коритися Києву і новому князеві. Перед Ігорем постала необхідність придушити ці тенденції, аби не допустити розпаду Русі. 914 року Ігор вирушив у похід на древлян. Отримавши повну перемогу, він наклав на них данину, більшу навіть за Олегову[7]. Крім того, як свідчать численні історичні студії, Ігор знищив політичну організацію у межах князівства древлян. Протягом трьох років Ігор вів боротьбу з уличами. У результаті він захопив їхню столицю Пересічень і наклав на уличів непосильну данину. Місця на Русі їм не було, тому уличі залишили Середнє Подніпров'я і вирушили у нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу.

ПОРАЗКА КНЯЗЯ В ПОХОДІ НА ВІЗАНТІЮ ТА ВІДНОВЛЕННЯ МИРНОГО ДОГОВОРУ

Перш, ніж завершити свій шлях, князь здійснив головну справу життя: два походи на могутню Візантійську імперію. Перший з них стався 941 р. Таким змалював його Нестор: «Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві (візантійському імператорові Роману І. -- Авт.), що йдуть руси на Царгород -- 10 тисяч кораблів. І прийшли, і підпливли, й почали воювати країну Віфінську, й полонили землю по Понтійському (Чорному. -- Авт.) морю до Іраклії й до Пафлагонської землі, і всю країну Нікомідійську (йдеться про різні частини Малої Азії. -- Авт.) полонили й Суд увесь попалили»[8], тобто береги бухти Золотий Ріг.

Навіть сучасного читача приголомшує неймовірно велика -- 10.000! -- кількість ладей, що складали руський флот. Та, певно, тих однодеревок було-таки надзвичайно багато, коли цю саму цифру сповіщають візантійські джерела, й серед них -- сучасник подій Лев Диякон. Однак єпископ з італійського м. Кремона Ліупранд, який відвідав Константинополь невдовзі по Ігоревій навалі, повідомив, що руський князь мав лише тисячу суден. Лише! Адже навіть у тому разі, коли кожна ладдя містила тільки 20 воїнів, то на візантійський берег висадилося 20 тис. -- цифра для тих часів дуже й дуже велика. А ще ж проти греків вирушило й чимале суходільне військо. Але воно спізнилось, і облогу Константинополя розпочали воїни, що висадились з ладей. В ті далекі часи русичі ще не вміли штурмувати укріплені міста й фортеці, не мали необхідної для того облогової техніки. Як правило, вони оточували місто й чекали, коли обложені, потерпаючи від спраги й голоду, самі відчинять ворота.

Однак у випадку з столицею Візантії сталося інакше. Досвідчений полководець Феофан, що очолював залогу Константинополя, зумів зібратися з силами. До столящі підійшли підкріплення, головне ж -- було відремонтовано кілька великих кораблів і встановлено на них машини для викидання на відстань страшного «грецького вогню». Всього цього, певно, не знали ні Нестор, ні інші тогочасні літописці. Вони лише констатували поразку Ігоря: «Русичі ж, порадившись, вийшли проти греків із зброєю, і в жорстокій битві ледве гору взяли греки. Русичі ж надвечір повернулись до дружини своєї й уночі, сівши до ладей, відпливли. Феофан же зустрів їх у ладдях з вогнем і став трубами пускати вогонь на ладді русичів... Русичі ж, побачивши полум'я, кидались у воду морську, прагнучи врятуватися. І так залишки їх повернулися додому» («Повість временних літ»)(Рис.3).

Ще якийсь час по морській поразці русичі продовжували війну з візантійцями, але не мали успіху. Ігореві із залишками дружини та флоту довелося повернутися до Києва. Та князь не змирився з поразкою й через три роки знову вирушив у похід проти Візантії. І знову похід вразив своїм розмахом. Нестор так розповідає про нього; «Ігор же зібрав воїнів багатьох: варягів, русь, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців, -- і найняв печенігів і заложників у нихвзяв, -- і пішов на греків у ладдях і на конях, прагнучи помститися за себе. Почувши про це, корсуняни3 послали до Романа зі словами: «Ось ідуть русичі, без ліку кораблів їх, вкрили море кораблі».

Нова загроза вторгнення руського війська стурбувала візантійський уряд. Було вирішено полагодити справу миром. Повноважне посольство імператора Романа зустрілося з Ігорем десь на Дунаї. «Повість временних літ», що побудувала розповідь про візантійсько-руські перетрактації на фольклорних джерелах, зображує те, що відбувалося в пониззі Дунаю, у вигідному для київського князя світлі: «Почувши про те (похід Русі. -- Авт.), цар прислав до Ігоря кращих бояр з благанням: «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег, додам ще до тієї данини»... Мовила ж дружина Ігорева: «Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба, -- не бившись, узяти золото, й срібло, й паволоки?» І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому». Ця запозичена з дружинного епосу лапідарна розповідь яскраво зображує верхівку давньоруського суспільства перехідної доби -- від заключного етапу родового ладу до феодального устрою. Князь радиться з дружиною у всіх важливих справах, дбайливо піклується про дружинників і щедро винагороджує їх.

Однак насправді становище було іншим. Хоча Ігор зібрав дійсно величезне військо, він так і не наважився перейти через дунайський кордон Візантії і вдарити на Царгород. Найімовірніше гадати, що імператор зібрав свої кращі суходільні сили, а страшний вогненосний флот чатував на руські однодеревки поблизу Золотого Рогу. Ігор не добився успіху на переговорах. Адже підписаний потому мирний договір з Візантією був набагато менш вигідний для Русі, ніж аналогічна угода Олега 911 р. Так що про перемогу Ігоря годі й говорити[9].

РОЗПЛАТА ДРЕВЛЯН ТА СМЕРТЬ ІГОРЯ РЮРИКОВИЧА

Восени 945 року Ігор традиційно вирушив збирати данину із древлян. Князь вчинив не зовсім виважено, оскільки «до першої нову ще дань примислив. І насилля їм з мужами своїми чинив». Крім того, зібравши перший раз данину, Ігор повертається з півдороги, взявши із собою малу дружину, аби взяти ще! Тоді древляни на чолі зі своїм князем Малом зробили історичний висновок: «Якщо вовк увадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб'ють його. Так і цей: як не вб'ємо його, то нас усіх погубить». Древляни убили Ігоря і поховали «в Деревах, і донині є його могила біля Іскоростеня». Літопис не дає точного опису смерті князя, згадуючи про його загибель у бою. Візантійський історик Лев Диякон пише, що деревляни прив'язали Ігоря до двох нахилених дерев, а потім випростали дерева і розiрвали таким чином князя.

ВИСНОВКИ

Порівняно зі своїм попередником Олегом і наступником Святославом Ігор у «Повісті временних літ» змальований неприхильно. Це князь без воєнного щастя і користолюбний, що було великим недоліком. Звичайно, що Ігор припускався помилок і був жорстоко за них покараний. І це тоді, як саме він, продовжуючи політику Олега, консолідував Русь, об'єднавши під владою Києва близько двадцяти «світлих князів руських», а у Новгороді посадив свого сина Святослава. Великого значення Ігор надавав економічному зростанню міст держави, які платили Києву данину. Михайло Грушевський переконаний, що проти неприхильних характеристик Ігоря промовляє те місце, яке він займає в еволюційному процесі Руської держави. Тож очевидно, що був він державником енергійним і талановитим, мудрим і сильним, бо не дав розвалитися такій колосальній імперії.

Після смерті Ігоря на київський стіл зійшла Ольга - перша наша правителька, що була християнкою(Рис.4). Її політика в силу характеру великої жінки була абсолютною відмінною від політики двох Рюриковичів - Олега та Ігоря…

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Котляр М.Ф. Ігор Старий. Історія України в особах ІХ-XVIII ст. /Київ// вид-во "Україна" -- 1993. -- С.27

Котляр М. Ф. Ігор Старий. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України . -- К. : Наук. думка, (2005). -- Т. 3 : Е -- Й. -- С. 411.

Шевчук М. Житіє Ольги. //За рукописом XVII ст. Переклад на сучасну українську.

Книга степенна царського родоводу XVI ст. -- 1775.

Туптало Д. Чети-Мінія. //Київський том. -- 1705.

Немировський О. О. Печеніги.// Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України . -- К. : Наук. думка, 2011. -- Т. 8 : Па -- Прик. -- С. 200.

Літописець Нестор. Повість минулих літ.//Літопис Руський. Роки 913 -- 945.

Літописець Нестор. Повість минулих літ. Літопис Руський. Роки 913 -- 945.

Котляр М.Ф. Ігор Старий. //Історія України в особах ІХ-XVIII ст. -- Київ, вид-во "Україна" 1993. - С.30 -- 32.

ДОДАТКИ

Рис.1 Ігор Рюрикович (Ігор Старий)

Рис 2. Дружина Ігоря

Рис.3 Поразка війська Ігоря в поході на Візантію

Рис.4 Княгиня Ольга

Размещено на Allbest.ru