Матеріали особових справ робітників "Запоріжсталі" про їх примусове утримання на заводі (1945-1955 рр.)

Зміна дослідницької парадигми, яка мала місце в останні 25-30 років вивела на передній край історичної науки ряд нових тем та методологічних підходів. Зокрема, більш широко стали висвітлюватись сюжети, присвячені повсякденному життю пересічних людей та стратегіям їх виживання в умовах тоталітарних режимів ХХ століття. У той же час у немилість потрапили теми, які були традиційними для радянської історіографії. До таких належить й історія промислових підприємств, разом із тими, хто працював на них, так званого «робітничого класу». Для міста Запоріжжя, сучасного обласного центру України, яке в свідомості більшості її громадян асоціюється не тільки з славним козацьким минулим, але й зі статусом одного із найбільших індустріальних міст країни, ця проблема є актуальною. Це й не дивно, якщо зважити на той факт, що стрімко розвиватись та перетворюватися місто стало саме завдяки побудові Дніпрельстану та підприємств Дніпровського промислового комплексу впродовж 1927-1932 рр. Більшості із них судилося стати містоутворюючими, а їх працівникам, разом із родинами скласти ядро сучасного населення Запоріжжя. Металургійний комбінат «Запоріжсталь» відноситься саме до таких. Відтак, актуальність теми полягає в тому, що, історія цього заводу та його робочих потребує представлення у новому світлі.

Метою даної статті, відповідно до цього, є актуалізація нових видів історичних джерел, до цього часу мало або зовсім не використовуваних, для висвітлення маловідомих сторінок історії комбінату «Запоріжсталь». Відповідно

до цього, об'єктом дослідження для нас виступили зібрання поточного архіву ПАТ «Запоріжсталь», а саме - особові справи робітників, які працювали на заводі. Предметом же дослідження стала практика примусового утримання працівників під час відновлювальних робіт, оскільки через брак робочих рук та матеріальних ресурсів керівництво підприємств, металургійної галузі та країни в цілому вдавалося до традиційних для більшовицької доби методів примусу. Хронологічними межами дослідження було обрано більш ніж десятирічний період відновлення підприємства після звільнення міста від нацистів (1943) і до початку хрущовської відлиги. Територіальні межі дослідження обмежуються територією місцезнаходження контрагентів: металургійного заводу

«Запоріжсталь» (м. Запоріжжя) та різноманітних офіційних установ, із якими його керівництво вступало у зносини з приводу вирішення долі працівників (Запорізька та інші області УРСР; м. Київ та м. Москва - столичні центри УРСР та СРСР).

Історіографічний доробок за даною проблемою не є ґрунтовним та обмежується лише кількома побіжними згадками в працях як радянського періоду, так і часів незалежної України, присвячених історії «Запоріжсталі» в цілому.

Стосовно перших, зауважимо, що роботи, присвячені цій темі, за часів СРСР писалися за певними трафаретами, були перенасичені ідеологічними штампами та відзначалися однобоким методологічним підходом, базованим на марксистсько-ленінській доктрині [1; 4]. Всі успіхи повоєнної відбудови промисловості майже автоматично пояснювалися трудовим героїзмом та пролетарською свідомістю працівників [4, с. 126]. За стилем викладення також переважали дані про площі відновлених промислових об'єктів, плавильних печей, тоннаж чавуну та сталі, виготовлених на заводах [1, с. 57-58]. До певної не цікавості подібних писань призводило й те, що відбірка використаних історичних джерел була вельми специфічною - матеріали статистики, розпорядча документація партійних і радянських органів і т. п. Звісно ж, що при такому стані речей годі було й сподіватись побачити у таких дослідженнях постаті реальних людей, конкретні життєві ситуації, в яких вони опинялися.

Сучасна українська історіографія проблеми за хронологією представлена ілюстрованими нарисами історії заводу з нагоди його 70-річного ювілею [5], статтею в енциклопедичному виданні [2, с. 265] і нарисом в історико-документальному виданні про розвиток промислового комплексу Запорізького краю [3, с. 122-130]. У більш ґрунтовних із них за обсягом нарисах ми можемо констатувати позитивні тенденції до змін у підходах щодо висвітлення історії повоєнної відбудови «Запоріжсталі»: 1) повний та незворотній відхід від комуністичної риторики; 2) «розворот» до людини, що проявилося в широкому використанні мемуарів та усних свідчень колишніх працівників заводу; 3) широке використання зображальних джерел, які дають змогу читачеві поринути в епоху [3; 5].

Як зняття державного замовлення на створення образу «пролетаріату - гегемона епохи», так і те, що українська історична наука вже, певною мірою відійшла від упередженого ставлення до досліджень виробничої проблематики, дають можливість остаточно вивести сучасні студії з історії заводів на якісно новий рівень. Зокрема, в результаті евристичних пошуків, здійснених нами в поточному архіві ПАТ «Запоріжсталь» на початку 2019 р., було виявлено комплекс діловодної документації, вилученої, через «непрофільний характер», з особових справ співробітників цього заводу за період 1940 - 1950-х років. Оскільки вони підлягали утилізації, начальниця канцелярії Азаренко О.Ю. та завідувачка відомчого архіву Христоєва Ю.Ю. (обидві - випускниці історичного факультету ЗНУ) люб'язно погодилися на їх передачу до Рукописного відділу Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, яке діє на базі Запорізького національного університету. Усі вони були згруповані в межах архівного фонду № 1378 «Металургійний завод “Запоріжсталь”», порядковий номер та назва якого співпадають із аналогічними, вживаними до діючого поточного архіву цього промислового підприємства та до фонду з постійним складом зберігання документів у Державному архіві Запорізької області. За функціональністю то є звітно-розпорядча та засвідчувально-інформаційна документація, а також матеріали службового листування, поява яких та їх оперативне побутування були викликані до життя різноманітними за рівнем і значущістю взаємовідносинами конкретних суб'єктів із підприємством (як керівництвом, так і колективом) і державою (включно із КПРС).

Однією із колізій у стосунках людини та держави, що мала місце на промпідприємствах м. Запоріжжя у перше десятиріччя по закінченню Другої Світової війни, можна вважати практику примусового працевлаштування та перешкоджання звільненню робітників. Ознайомившись із вищезгаданими матеріалами, можемо констатувати, що потреби в форсованій відбудові Дніпровського промислового комплексу, у тому числі його металургійної складової, сприяли поширенню методів напівфеодального примусу, до цього апробованих радянською владою на селі, в аграрному секторі.

Так, у опрацьованих документах 1945-1950 рр. містяться свідчення про примусове прикріплення до заводу «Запоріжсталь» кількох категорій громадян СРСР: 1) демобілізованих з Радянської армії молодих неодружених чоловіків; 2) дітей сиріт та напівсиріт, які відправлялись до шкіл ФЗО; 3) колгоспників (переважно жінок) з сіл Запорізької та сусідніх областей.

Обставини, за яких та чи інша особа потрапила на завод «Запоріжсталь» були викладені в заявах, зверненнях, пояснювальних записках і т. п. на ім'я керівництва підприємства. З них видно, що по відношенню до демобілізованих військовослужбовців застосовувалася практика т. зв. «комсомольських путівок»[9].

Підлітки-сироти (найбільш безправна та незахищена категорія), спрямовувались на завод після здобуття неповної (7 класів), а інколи навіть початкової освіти (4 класи), з дитячих будинків Бердянська, Мелітополя, Запоріжжя та інших місцевостей [16]. Деякі ж з них прибули на завод по лінії міліції, яка збирала безпритульних та влаштовували їх у повоєнні роки. Зокрема, маємо випадок неповнолітньої Динчевої В.К., 1934 р. н., з с. Гаммовка (нині - Приазовського району Запорізької області). Її батьки померли (можливо під час голоду 1946-1947 рр.) і вона була змушена жебракувати. Постановою начальника Мелітопольського МВ НКВС Реутова від 22.11.1947 р., її як безпритульну направили у дітприймальню у тому ж місті, а згодом вона опинилася у Запоріжжі [7, арк. 1]. Як правило такі сироти й працювали на заводі, й водночас були учнями ремісничого училища №2 5, яке діяло при «Запоріжсталі» [6, арк. 1].

Молоді незаміжні жінки-селянки опинялися на заводі всупереч власному бажанню та інтересам їх рідних колгоспів, які й самі потребували робочих рук. За першої-ліпшої нагоди вони намагалися повернутися, а керівництво колгоспів та сільрад сприяло їм у цьому. Показовим у цьому відношенні є «виклик», який відправив голова колгоспу ім. Фрунзе Анновської сільради Нововасилівського (нині Приазовського) р-ну Запорізької обл. Шайтанов управлінню залізничного цеху заводу «Запоріжсталь», з проханням провести розрахунок з Драголовою Домнікією (22.09.1950 р.). Аргументація була наступною: колгосп і сам потребує робітників, до того ж літні батьки дівчини бідують через відсутність допомоги з її боку [10, арк. 1].

Примусове відправлення останньої категорії на відновлювальні роботи, що велися на заводах м. Запоріжжя, підтверджують також і усно-історичні свідчення мешканців Запорізької області [18, с. 46, 97, 130, 223]. Важкі умови праці, її низька оплата та незадовільний стан помешкань, відведених під ночівлі спонукали таких невільних заводчан намагатися взяти розрахунок чи добитися відправлення із відрядження додому [9, арк. 1-1 зв.; 12, арк. 1].

Звісно ж, що керівництво «Запоріжсталі» відмовляло їм, оскільки відновлення заводів було справою першочергової державної важливості та контролювалося як республіканськими, так і загальносоюзними відомствами.

Якщо дорослі люди, примусово відправлені на завод, могли спробувати звільнитись, вимагаючи від начальства дотримання КЗОТ, чи розраховуючи на заступництво тих же голів колгоспів, з яких їх було відряджено, то для підлітків єдиним виходом часто ставало самовільне полишення робочого місця, тобто втеча. Серед документів фонду № 1378 РВ ЗВ ІУАД нами були виявлені свідчення цього. По-перше, це покинуті подібними втікачами у заводському Відділі кадрів документи. Враховуючи юний вік таким, зазвичай, було лише свідоцтво про здобуття початкової середньої освіти (4 класи). На сьогодні ми маємо перевідні посвідчення Авраменко Катерини та Жукової Любові, обидва видані напередодні війни, в травні 1941 р. Тобто, обидві вони, ймовірніше всього, були 1930-1931 років народження [16, арк. 1, 2]. По-друге ж, це сповіщення (извещения) родичів (братів-сестер, тіток, батьків і т. д.) про втечу неповнолітньої особи з підприємства. Таких у описуваному комплексі документів зберіглося три: до батьків Рилькової Пелагеї, Байстриги Михайла та Веселенко Євдокії, у зв'язку з їх дезертирством з відновлювальних робіт на заводі «Запоріжсталь» (початок 1945 р.). За це їм загрожувало від 5 до 8 років ув'язнення, оскільки залишення робочого місця на відновленні стратегічно важливого для фронту заводу прирівнювалося до дезертирства. Г еографія таких звернень керівництва «Запоріжсталі» була досить широкою - Гуляйпільський, Пологівський та Андріївський (частина суч. Приморського) райони Запорізької області. Очевидно, що явище втеч з виробництва було настільки масовим, що завод віддрукував текст «извещения» на спеціальному бланку [17, арк. 1-3 зв.].

Сповіщення дирекції заводу «Запоріжсталь» батькам неповнолітньої Веселенко Євдокії про дезертирство їх дочки з відновлювальних робіт. 1945р.

Дезертирство з заводу як спосіб позбутися кабальної залежності частіше всього ставало шляхом виходу для молоді, яка несповна розуміла можливі прикрі наслідки для себе. Очевидно, що доросліші заводчани, які мали більший життєвий досвід та уявляли собі можливості карально-репресивної машини радянської держави, намагалися діяти легальним шляхом. У якості останнього аргументу деякі з таких осіб обирали звернення до вищих партійних органів УРСР та СРСР. Особові справи заводчан донесли до нас кілька характерних випадків. Так, 30 травня 1949 р. до першого секретаря ЦК КП(б)У звернувся робітник «Запоріжсталі» Клопотнюк Іван Петрович. Будучи уродженцем Вінницької області, він у 1946 р. був відправлений на відновлювальні роботи в Запоріжжя, де й пропрацював три роки. Оскільки він був єдиним сином своєї тяжко хворої матері, то й просив розрахувати його та дозволити повернутися в рідне с. Веребку Чечельницького р-ну, аби доглядати за нею. Його багаторазові звернення до керівництва заводу не дали результату, а тому він і наважився на те, аби написати до тогочасного лідера українських комуністів Хрущова [8, арк. 1-1 зв.]. Справу було взято під контроль Особливого Сектору ЦК КП(б)У, який доручив директорові переглянути справу. У результаті Клопотнюку дозволили відрахуватися [8, арк. 2]. Подібна ситуація, згідно опрацьованої документації, повторювалась на заводі неодноразово. Зокрема, маємо випадки 1954 [14, арк. 1] та 1955 р. [15, арк. 1-3], коли адресатом звернень запоріжсталівців, знову таки, був М.С. Хрущов (на той час вже генеральний секретар ЦК КПРС). Приводом для звернень стали перешкоди, які чинила дирекція заводу своїм співробітникам які вирішили виїхати на освоєння цілинних земель у Казахстані. У першому випадку робочому М.І. Лукоянову не видавали документи, хоча він вже знаходився на нових місцях по плановому переселенню. А у другому з випадків колишній дітдомовець Г.А. Македонський, прикріплений до заводу поза власним бажанням, писав генсеку з проханням відпустити його «на цілину» [15, арк. 3]. Обидва рази знадобилося втручання органів партійного контролю, аби усунути перешкоди з боку заводоуправління.

радянський працівник примусовий утримання

Лист працівника «Запоріжсталі» Г.А. Македонського до М. С. Хрущова, з проханням посприяти звільненню з заводу, заради поїздки на цілину. 1955р.

Приблизно з другої половини 1950-х років подібні конфліктні ситуації у взаємовідносинах простих робітників із керівництвом «Запоріжсталі» припиняються та не простежуються за документацією з особових справ заводчан. Поясненням цього, очевидно було завершення, в цілому, відбудови металургійної галузі в регіоні, внаслідок чого відпала потреба в застосуванні репресивних методів утримання робочої сили, та загальна лібералізація життя країни - період т. зв. «хрущовської відлиги» (1956-1964 рр.).

Таким чином, ми можемо констатувати, що звернення дослідника до документів, які зберігаються в поточних архівах промислових підприємств та вважаються непрофільними для не тільки довічного зберігання в державному архіві, після завершення визначеного номенклатурою 75-річного терміну, але й для особових справ, що перебувають в архівних підрозділів заводів до його завершення, є цінним носієм історичної інформації. Зокрема, тенденція до тотального контролю за особистістю в умовах радянського ладу конкретизувалася накопиченням в особових справах робітників матеріалів, які продукувалися під час різноманітних конфліктних ситуацій їх із керівництвом: самовільного полишення робочого місця, перешкоджання розрахунку у вигляді видачі грошей та трудових книжок, скарг на дирекцію до вищих інстанцій і т. п. Саме вони можуть послугувати джерельною базою для того, щоб відійти від зображення історії промисловості як чогось заздалегідь обмеженого виробничим процесом, а показати в ній складову повсякдення пересічної людини на рівні мікро-історії.

Список використаних джерел та літератури