Проблема церковного землеволодіння у відносинах катеринославського православного духовенства з українськими національними урядами (1917-1919 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема церковного землеволодіння у відносинах катеринославського православного духовенства з українськими національними урядами (1917-1919 роки)

У статті автор зробив спробу проаналізувати проблему церковного землеволодіння у Катеринославській єпархії крізь призму відносин православного духовенства з Українською Центральною Радою, урядом гетьмана П. Скоропадського та Директорією Української Народної Республіки в 1917-1919 рр.

Наріжним каменем у відносинах церкви та православного духовенства зі світською владою майже завжди було земельне питання. Якщо для церкви землеволодіння було потужним фундаментом її існування та багатогранної діяльності, то для державної влади ці землі були способом наповнити скарбницю, а секуляризаційна політика виступала нерідко засобом упокорення православного духовенства. Особливо актуальним питання про церковне землеволодіння стало саме у період Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Відтак, метою нашої статті є висвітлення проблеми церковного землеволодіння крізь призму відносин православного духовенства Ка- © Є. О. Сніда, 2018 теринославської єпархії з українськими національними урядами у 1917-1919 рр. - Українською Центральною Радою (далі - УЦР), Гетьманатом Павла Скоропадського та Директорією Української Народної Республіки (далі - Директорія).

Політика УЦР в основному вибудовувалася відносно православної церкви, виходячи з міркувань, що всі землі мають бути вилучені з її володінь. Першим Універсалом УЦР проголосила вилучення царських, поміщицьких, монастирських та інших земель до державного фонду. Третім Універсалом узагалі скасовувалося право власності на означені землі, які оголошувалися власністю усього трудового народу. 31 січня 1918 р. УЦР ухвалила спеціальний земельний закон, який підтвердив основні положення Третього Універсалу та зберіг принцип соціалізації церковних земель. Це, у свою чергу, погіршило матеріальне становище сільських приходів та священиків, оскільки для них прибуток від землі залишався головним джерелом існування [12, с. 39].

Подібний курс уряду на секуляризацію земель створив у Катеринославській єпархії передумови для безкарного захоплення селянами церковних земель. Починаючи із серпня 1917 р., селяни самовільно відчужували церковну землю та в односторонньому порядку зменшували плату за оренду земель. Якщо раніше оренда десятини коштувала 12-15 крб., то вже з середини 1917 р. селянські комітети її установили в розмірі 5-6 крб., а подекуди в парафіях духовенство отримувало ли-ше 3-4 крб. При цьому прибуток від оренди землі мав рівномірно розподілятися між членами причту [11, с. 69].

На цьому селянське свавілля не закінчувалося. Після збору врожаю 1917 р. хліб отримали лише ті причти Катеринославської єпархії, котрі самостійно власними зусиллями обробляли землю, а ті, які здавали її в оренду, не отримали основного продукту взагалі.

Одним із головних засобів для існування православного духовенства були доходи від обробітку та здачі в оренду церковної землі. Зауважимо, що земельні володіння Катеринославської єпархії були значними, що викликало невдоволення особливо серед селянства. Аграрне питання завжди хвилювало суспільство, тому досить часто обговорювалося на шпальтах періодичних видань. Так, у випуску місцевої газети «Зірка» від 17 лютого 1918 р. була вміщена замітка про церковне землеволодіння. У ній невідомий автор зауважив, що православній церкві в Російській імперії належить 861000 десятин землі, а монастирям - 739000 десятин. У середньому, за його підрахунками, на одного монаха припадав наділ у 20 десятин. Таке становище слуг Божих, як зазначалося у статті, викликало невдоволення серед селянства, оскіль- ки земля - не єдине багатство, яким володіли монахи та священики [6, арк. 3].

Архівні матеріали підтверджують, що лише церковної землі в Катеринославській єпархії у 1917-1919 рр., без урахування садиб і по- гостів, орних площ та територій під сінокіс, було 514 десятин (1 десятина - 109,25 соток). Окрім цього, кожна церква ще володіла землями під садиби та цвинтарі. Загальна площа цих володінь у 1917-1919 рр. становила 671,423 десятини.

Найбільш прибутковою була орна земля. Значні земельні площі спонукали духовенство здавати землю у найми селянам, за що останні платили грошима або часткою зібраного врожаю.

Загальна площа орних земель Катеринославської єпархії у 19171919 рр. становила 38842,890 десятин (42435,8 га). Ця цифра вражаюча, навіть за сучасними мірками. У згаданий період в оренду селянам здавалося лише 18350 десятин.

Досить значними за площею були землі, відведені під сінокіс. Усього духовенство єпархії володіло 2530,862 десятинами та здавало їх в оренду селянам [15, арк. 60].

Окрім церковного землеволодіння, в єпархії було і монастирське, яке за своїми масштабами не набагато поступалося першому. Катеринославські монастирі та скити в 1917-1919 рр. володіли площею рільної землі, яка становила 3636,645 десятин (3973 га). У розпорядженні Свято-Троїцького чоловічого монастиря було найбільше - 1217 десятин, у Самарського чоловічого - найменше - 50 десятин. Зе-мля, відведена під сіножаті для монастирів єпархії становила 872 десятини (952,6 га). Загалом монастирської землі по українським єпархіям станом на 1918 р. було 73808 десятин (80635 га), тобто, на Катеринославську єпархію припадало трохи більше шести відсотків [15, арк. 68].

Таким чином, за нашими підрахунками, Катеринославська єпархії володіла 47066,93 десятинами землі (51420, 6 га).

Землеволодіння важливим було для служителів церкви сільських парафій. Самі священнослужителі не могли обробити всі земельні площі, тому здавали їх в оренду селянам на термін від одного до трьох років. Так, лише завдяки цьому в 1917-1919 рр. єпархіальна скарбниця поповнилася на 110010 тис. крб. [16, арк. 111-119].

Нова сторінка у взаємовідносинах єпархіального духовенства з українським урядом розпочалася після встановлення влади гетьмана П. Скоропадського у квітні 1918 р. У цей період змінилося ставлення до релігійного питання. Так, відразу після встановлення влади гетьман видав два документи «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» [4]. У законі було за-писано, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсе- містно свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної» [14, с. 118].

Для управління церковними справами було створено Міністерство сповідань, яке відтоді стало авторитетним органом, своєрідним посередником у спілкування священнослужителів та держави на найвищому рівні. Це надало можливість національно зорієнтованому духовенству єпархії на державному рівні залучитися до управління церковними справами [9, арк. 5].

Гетьманський уряд доволі активно переймався вирішенням економічних проблем духовенства. Грамотою П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. було скасоване земельне законодавство УЦР. Держава почала перебирати на себе функції координації різних сторін життя церкви, зокрема, й економічного.

Ураховуючи складність матеріального становища духовенства, гетьманська влада частково пішла назустріч церкві у вирішенні земельного питання. Так, 9 серпня 1918 р. Катеринославська духовна консисторія отримала повідомлення з Міністерства сповідань та Міністерства справ земельних уряду гетьмана Павла Скоропадського про те, що за нею залишається право зібрати засіяну землю, або хоча б половину врожаю, а з насильно відібраних селянами земель зняти половину врожаю на користь духовенства єпархії [7, с. 38; 13, с. 148].

Згодом, указом консисторії єпархії від 7 жовтня 1918 р. доводилося до відома благочинних єпархії, що звільнення церковних і монастирських земель від оподаткування земськими зборами зберігається. Причтам і радам монастирів дозволялося оскаржувати випадки порушень [7, с. 36].

Для покращення матеріального становища служителів культу та своєрідної компенсації за втрачені церквою землі у листопаді 1918 р. уряд гетьмана Павла Скоропадського ухвалив закон про пенсійне забезпечення духовенства. Відповідно до закону повна пенсія надавалася церковнослужителям за 25 років служби, дві третини - за 20, половина за 15 років. Так, священик міської церкви м. Катеринослава отримував пенсійне забезпечення в розмірі 3900 крб., псаломщик - 2700 крб., а псаломщик сільської церкви - 2400 крб., настоятель Спасо- Преображенського кафедрального собору єпархії - 4500 крб. Пропонувався також оптимальний підхід до вирішення земельного питання. Було запропоновано залишити священикам по вісім десятин, дияконам і псаломщикам - по шість десятин землі, оскільки вони отримують державну платню. Залишили у власності і монастирську землю. У випадку, якщо держава з певних причин припинить фінансову підтримку, то церкві поверталися б усі землі, якими вона володіла раніше [13, с. 309].

У цілому взаємовідносини духовенства Катеринославської єпархії з урядами гетьмана П. Скоропадського були гармонійними. На державному рівні вирішувалися єпархіальні проблеми, пов'язані з земельним володінням, фінансово-матеріальним забезпеченням служителів церкви [8, с. 254].

Відносини єпархіального духовенства з Директорією обумовлювалися політикою, яку вона проводила щодо церкви. Соціально - політична орієнтація урядів Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії повністю співпадали з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні [3, с. 397; 5, с. 121].

Так, 1 січня 1919 р. був прийнятий Директорією закон «Про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви», яким проголошувалася незалежність православної церкви в Україні. Цей законодавчий акт був позитивно сприйнятий вищим духовенством Катеринославської єпархії, зокрема, і главою єпархії архієпископ Агапітом [1, с. 19; 10, с. 20; 17, с. 32].

Водночас, гострим для православного катеринославського духовенства було земельне питання у період влади Директорії. Остання впроваджувала економічну політику щодо церкви не рахуючись з інтересами останньої. Уряд не зміг вжити серйозних заходів щодо стабілізації фінансово-економічної ситуації та матеріального забезпечення церкви, а відтак і в єпархії наростали внутрішні протиріччя та проблеми, пов'язані з економічною нестабільністю [2, арк. 234].

Директорія модифікувала закон УЦР від 1 січня 1918 р. і залишила у власності кожної церкви та монастиря не більше 15 десятин, решта ж підлягала соціалізації без викупу. Натомість, ще напередодні кожна єпархіальна церква мала право володіти близько 100 десятинами землі. Як наслідок, колись просторі церковні та монастирські землеволодіння в єпархії скоротилися. У володінні монастирів залишилося лише близько 100 десятин землі, решта ж земель піддалася соціалізації чи перебувала у державному земельному фонді [1, с. 159].

Таким чином, проблема церковного землеволодіння, що особливо актуалізувалася у контексті невирішеності аграрного питання загалом у період національно-визвольних змагань українського народу, підготувала підгрунтя для тотальної секуляризації церковних та монастирських земель. Державна політика у цьому руслі теж віддзеркалювала суспільний запит та сподівання на справедливий перерозподіл землі.

Релігійна політика УЦР загалом була направлена на позбавлення церкви земель, що була закріплено на законодавчому рівні. Однак нерішучість влади остаточно вирішити земельне питання породили тенденції до самовільного захоплення та перерозподілу селянами земель у Катеринославській єпархії. Це, у свою чергу, прямо відобразилося на матеріальному становищі православного духовенства, особливо сільських парафій єпархії, для яких дохід від обробітку чи здачі в оренду землі був одним із головних засобів для існування.

Уряд гетьмана Павла Скоропадського намагався частково компенсувати служителям культу втрати, пов'язані з відчуженням земельних наділів, запровадивши пенсійне забезпечення, а також передав у володіння духовенства незначні земельні наділи.

Проблема церковного землеволодіння вирішувалася не на користь православного духовенства й за часів Директорії, яка модифікувала земельне законодавство, ухвалене УЦР, та піддала соціалізації церковно-монастирські землі. Таким чином, церква фактично була позбавлена потужного базису для своєї різновекторної діяльності.

Бібліографічні посилання

духовенство православний земля

1.Андрусишин Б. І. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (Доба Директорії УНР) / Б. І. Андрусишин. - К.: Либідь, 1997. - 174 с.

2.Біланич Іван (отець) Еволюція Української православної церкви в 1917-1942 рр.: автономія чи автокефалія / (Отець) Іван Біланич. - Л.: Астролябія, 2004. - 392 с.

3.Євсєєва Т. М. Боротьба Міністерства ісповідань уряду Директорії за визнання Української церкви у всеправославному та всехристиянському контексті / Т. М. Євсєєва // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Випуск 6. Збірник наукових праць на пошану С. В. Кульчицького. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. -С. 393-405.

4.Закон про тимчасовий державний устрій України. - Київ, 1918. - Електронні дані. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua.

5.Зальмон Б. Й. Православ'я в Україні (1917-1938) / Б. Й. Зальмон // Український історичний журнал. - 2000. - № 3. - С. 120-130.

6.Звезда. - Екатеринослав. - 17 февраля 1918. - № 27.

7.Ігнатуша О. М. Православна церква на Катеринославщині часів Української держави (квітень - грудень 1918 р.) / О. М. Ігнатуша // Людина і світ. - 1998. - № 9. - С. 32-37.

8.Киридон А. М. Релігійно-церковне життя в період Гетьманату: проблемне поле / А. М. Киридон // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. пр.

- Вип. 7. - С. 252 - 260.

9.Національна бібліотека України імені В. Вернадського. Інститут рукопису. - Ф. 216, оп. 1, спр. 83.

Размещено на Allbest.ru