Специфіка формування і діяльності місцевих органів влади у зоні військової адміністрації в роки нацистської окупації України (за матеріалами періодичних видань)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Окупована території України була розмежована на зону цивільного та зону військового управління. Українські землі, що належали до зони цивільного управління, були поділені між окремими штучно утвореними адміністративними утвореннями: дистриктом «Галичина», Райхскомісаріатом «Україна» (далі -- РКУ), губернаторствами «Трансністрією», «Бессарабією», «Буковиною». Крим перебував під спільним управлінням цивільної адміністрації РКУ (формально) і військової адміністрації (фактично). Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) і Ворошиловградської (Луганської) областей знаходилася в зоні військового управління. Кожне з утворень мало свої особливості у формуванні та впроваджені окупаційного режиму, а також характеризувалося специфікою створення місцевих органів влади.

Мета нашої розвідки -- дослідити організацію та діяльність місцевих органів влади у «військовій зоні» за матеріалами окупаційних часописів. В умовах інформаційного вакууму періодичні видання стали для населення окупованих територій важливим джерелом отримання інформації. Газети вміщували законодавчо-нормативні документи військової влади та місцевих управ, інформаційні й пропагандистські повідомлення, кореспонденції на різну тематику (міжнародна політика, промисловість, сільське й комунальне господарство, охорона здоров'я, культура, освіта, та інші). Ми спробували відстежити за матеріалами преси часів нацистської окупації як формувалися місцеві органи влади, яким чином висвітлювалася їх діяльність щодо повсякденного життя цивільного населення регіону в тогочасних часописах. Загалом на території п'яти областей, що входили до зони військової адміністрації, в різний час існувало 4550 газет і журналів. Звичайно, за браком обсягу статті ми обмежимося найбільшими з них.

Обрана для дослідження тема вже була предметом уваги істориків. Так, одним з перших особливості формування органів влади в роки нацистської окупації проаналізував П. Рекотов. Його стаття схематично реконструює систему органів управління в окупованій Україні. Автор відзначає, що вертикальна структура органів військового управління була перевантаженою, а горизонтальна -- роздутою, оскільки вона була розрахована на управління всією територією СРСР. Ґрунтовна монографія А. Скоробогатова, в якій залучена різнопланова джерельна база, зокрема, й документи німецьких архівосховищ, відтворює становлення місцевої української адміністрації в окупованому Харкові, взаємини українських діячів з окупаційними властями та між собою. Солідною джерельною базою позначене дослідження особливостей управління, економічного й соціокультурного життя в «військовій зоні» здійснене В. Нестеренко Безпосередньо формування, структуру та діяльність органів влади у «військовій зоні» вивчала С. Власенко. І. Азарх проаналізувала різноманітні аспекти діяльності Чернігівської міської управи. Комплексне дослідження системи органів місцевого управління на території райхскомісаріату «Україна» та «військової зони» здійснив колектив авторів. Громіздку систему управлінських органів у зоні військової адміністрації у контексті дослідження загальної системи окупаційних органів влади на території України схарактеризував Ю. Левченко Більшість зазначених праць присвячені аналізу органів влади з точки зору їх структури та їх діяльності з економічного визиску підпорядкованої їм території. В іншому ключі виконана дисертація Д. Титаренка. В ній характеризуються сутність та особливості культурного життя у цьому регіоні. Розглядаються основні інституційні й позаінституційні його прояви, діяльність театральних установ, бібліотек, музеїв, осередків «Просвіти».

У нашій розробці запропоновано підхід до вивчення місцевих органів влади в «військовій зоні» з точки зору їх впливу на повсякденне життя населення регіону, та як ця проблематика висвітлювалася на шпальтах окупаційних часописів.

Дефініція «зона військового управління» виникла на позначення окупованих областей України, які були розташовані близько до лінії фронту й підпорядковувалася Головному командуванню сухопутних військ Вермахту. Як синонім цього терміну вітчизняні вчені використовують назви «військова зона», «зона військової адміністрації».

Найбільш ґрунтовним є визначення дефініції «військової зони» запропоноване О. Лисенко. Під «військовою зоною» слід розуміти, по- перше, оперативний тил Вермахту, глибина якого постійно обмежувалася мірою просування вглиб СРСР шляхом передачі зайнятих теренів до компетенції цивільної адміністрації; по-друге, територію 5 областей -- Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської та Ворошиловградської, що упродовж усієї окупації перебували під управлінням військового командування. Становлення «військової зони» охоплювало кілька етапів: а) від 22 червня до 20 серпня 1941 р. -- створення райхскомісаріату «Україна»; б) від 20 серпня 1941 р. до 1 вересня 1942 р. (коли Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська, Херсонська й лівобережна частина Київської області відійшли в підпорядкування РКУ); в) від 1 вересня 1943 р. до завершення окупації. окупований економічний український місцевий

Однак особливість «військової зони» полягала не тільки у близькості фронту, а ще й у тому, що це був найбільш густо заселений регіон України з потужним промислово-сировинним потенціалом: з шахтами Донбасу і заводами Харкова, сільським господарством Сумщини і Чернігівщини. Тому ці області розглядалися керівництвом Третього райху як територія для економічної експлуатації, й відповідно формувалися спеціальні управлінські структури.

Основні положення військового управління визначалася наступними документами: «Керівна лінія для спеціальних районів до директиви № 21» від 13 березня 1941 р. та «Особливими вказівками з забезпечення, частина С» від 3 квітня 1941 р. Згідно їх приписів окупована територія Радянського Союзу розподілялася на дві частини: зону політичного управління, яка знаходилася в глибокому тилу та зону, яка безпосередньо прилягала до театру воєнних дій. У свою чергу, вся територія, що перебувала під управлінням військової влади, була розподілена на три зони: а) безпосередньо район бойових дій, де командири корпусів і підлеглі їм війська фактично були виконавчою владою щодо місцевого населення; б) армійський тиловий район (територія 30-50 км за лінією фронту, де вся повнота влади належала командуючому армією, а також призначався військовий комендант тилового армійського району; в) тиловий район групи армій, створювався в межах груп армій, начальником якого був один з командирів корпусів. Тиловий район груп армій утворював найбільшу частину території, яка перебувала під контролем військових. У цій зоні мережу німецького військового управління складали охоронні дивізії та полки, а також фельдкомендатури та ортскомендатури. За окремими підрахунками, сили Вермахту, які постійно використовувалися в охоронні тилу на радянській території становили щонайменше 400 тис. осіб.

Межі компетентності управлінських органів зони військової адміністрації визначив наказ начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) Вільгельма Кейтеля від 22 червня 1941 р. «Про управління в зайнятих областях СРСР». У документі зазначалося: «Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій...». У зоні бойових дій не створювались особливі адміністративні органи, все управління покладалося на комендатури різних рівнів: польові, обласні, районі.

На території військової зони України діяло дві головні польові комендатури: № 397 розташовувалася у м. Юзівка, у її відомстві перебували Сталінська, частково Ворошиловградська та Ростовська області; № 399 розміщувалася у м. Конотопі й контролювала Чернігівську, Сумську та Харківську області. Головним польовим комендатурам, у свою чергу, підпорядковувалися польові комендатури, які об'єднували в середньому по 15-20 районів; їм же -- гарнізонні, що діяли на території 45 районів.

Вертикальна структура системи органів військового управління була громіздкою. Наприклад, щоб провести «в життя» наказ ОКХ, він мав пройти 6 німецьких і 2-3 інстанції органів місцевого управління (начальник районного управління, бургомістр, староста). Що стосується горизонтальної структури: район бойових дій -- оперативний тиловий район армій -- тиловий район групи армій -- зона цивільного управління, то вона теж перевантажена владними рівнями й була розрахована на більш глибоке просування вглиб території СРСР.

Основними управлінцями на місцях були військові коменданти, які контролювали цивільні органи влади щодо забезпечення спокою в окупованих районах і охорони тилів Вермахту, експлуатації всіх наявних ресурсів для потреб армії. Штат комендатури був близько 30 осіб: комендант, його помічник, перекладачі, писарі, 10-15 зв'язкових мотоциклістів, охорона комендатури. Відділи комендатури відповідали напрямкам її діяльності: військовий, поліції та каральних органів, сільськогосподарський, транспортний, реєстрації та прописки населення, у справах військовополонених. Зрозуміло, що в такому складі комендатура не могла втілювати всі настанови окупаційної влади в життя тільки власними силами. Вона могла продукувати розпорядчі документи (накази та розпорядження), а впроваджувати їх в життя мали новостворені структури нижчого рівня -- управи, підлеглі місцевим комендатурам.

Загальне військове керівництво та економічне управління було розподілене. Щодо останнього, то головні функції виконував «Східний економічний штаб» (складався з господарських відділів -- шеф-груп: М -- військові питання, W -- промисловість, Ьа -- сільське господарство; інспекцій і команд). Для оперативного постачання військ Вермахту при польових комендатурах були введені групи IV економіки, які фактично підпорядковувалися командуючому тиловою групою армій, та мали право видавати спеціальні директиви. У сфері управління сільським господарством при штабах армій діяли уповноважені, а при господарських інспекціях -- керівники сільського господарства. У своїй діяльності вони спирались на німецькі сільськогосподарські комендатури, яким підпорядковувалися сільськогосподарські фюрери й коменданти, з середини 1942 року для спрощення управління були створені опорні пункти. На місцевому рівні діяли обласні, окружні, районі земельні управи, які впроваджували в життя рішення німецького військо-економічного апарату щодо функціонування сільськогосподарської галузі з максимальною її експлуатацією для потреб Вермахту та Третього райху.

Таким чином, на території зони військової адміністрації був створений розгалужений військово-адміністративний і військово-економічний управлінський апарат. За переконанням одного з тогочасних службовців, головна різниця між військовими і господарськими управлінцями полягла в тому, що військове керівництво було здатне ухвалювати рішення на місцях, виходячи з набутого досвіду, у той час як господарські органи були зв'язані рамками наказів й інструкцій, що надходили від вищих інстанцій, не знайомих з місцевою практикою. Однак спільними були їх зусилля щодо експлуатації захоплених територій для власних потреб і для забезпечення економіки Третього Райху.

На території військової адміністрації створювалися місцеві органи влади -- районні, міські та сільські управи, очільниками яких стали бургомістри (в селах -- старости). Керівник району призначався з числа благонадійних до окупаційного режиму осіб з місцевого населення за пропозицією польової комендатури, командуючого оперативного тилового району армії чи групи армій. На нього покладалося загальне керівництво районом, призначення апарату районного управління, керівництво господарством, «умиротворення» населення, боротьба з саботажем, експлуатація працездатного населення й сировинних ресурсів як шляхом використання на окупованій території для забезпечення потреб Вермахту, такі і їх вивезення для задоволення потреб економіки Третього райху. Бургомістри міст і сільські старости виконували такі ж функції, як і керівники районів, але на низовому рівні. Вони контролювали життєдіяльність населених пунктів, кількість мешканців на ввіреній їм території, слідкували за своєчасним надходженням усіх податків, повинні були підтримувати вербування робочої сили в Німеччину, мали забезпечувати спокій і безпеку, запобігати актам саботажу і диверсіям. Як і керівники районів, бургомістри підлягали перевірці на політичну благонадійність польовою жандармерією, гестапо чи безпосередньо комендатурою і на далі перебували під наглядом цих та інших німецьких орга- нів. Однак прихильники «нової влади» не завжди ставали ефективними управлінцями, в першу чергу, через некомпетентність і брак досвіду, подруге, через зловживання, зокрема прагнення вирішити свої особисті проблеми матеріального характеру, посилити свою владу шляхом призначення на посади своїх родичів, тощо. Окупаційна преса наголошувала, що відсутність досвіду в нових управлінців компенсувалася їх енергією та правильним розумінням головних завдань, які, з точки зору кореспондента, полягали в терміновому відновленні промисловості, зокрема шахт. Долаючи труднощі з браком електроенергії та трудових ресурсів окупантам, за сприяння місцевих органів влади, вдалося досягти тільки незначних успіхів у цій галузі. Так, станом на квітень 1943 р. у Донецькому вугільному басейні велись роботи у 109-ти шахтах. Загальна кількість робітників на гірничодобувних об'єктах з видобутку кам'яного вугілля складала 51 219 осіб, із яких 7044 були військовополоненими. За повідомленням Економічного штабу «Схід» на 30 вересня 1944 р., на території Сталінської області за весь час окупації було видобуто близько 4,1 млн т вугілля, тоді як до війни щорічно видобувалося 90 млн т.

Процес формування місцевих органів влади у зоні військової адміністрації був доволі швидким, окремі з них розпочинали роботу через декілька днів після окупації. Наприклад, у Сумській області, окупація якої завершилася до 19 жовтня 1941 р., протягом вересня виникли рай- управи Ромен, Путивля, Липової Долини, Лебедина, Кролевця, Конотопа. На кінець жовтня формування органів української адміністрації в області завершилося. Поширеними були вибори представників управ на зборах місцевих мешканців, однак якщо обрані кандидатури виявлялися «не- благонадійними» для німецького управління, їх швидко звільняли.

Місцеві управи у своїх діяльності не були самостійними органами, свої рішення вони узгоджувалася з місцевими комендатурами, поліцейськими органами. Так, у фінансовій галузі, будівництві шляхів, лісовому господарстві, охороні здоров' я, ветеринарній службі місцеві посадовці мали тільки дорадчий голос. Це суттєво обмежувало можливості адміністрацій щодо розв'язання нагальних потреб місцевого населення. Типовими були регулярні службові наради для сільських старост і керівників місцевих поліційних підрозділів, на яких військові коменданти доводили до відома підлеглих основні розпорядчі документи, обговорювали нагальні питання та шляхи їх розв'язання. Наприклад, на нараді в Юзівській міській управі 20 червня 1942 р. генерал-майор Кеттель від значив, що кожен керівник повинен пам'ятати, що військове управління лише дає вказівки, виконання їх покладається на самоуправління та поліцію. І тільки ініціативні керівники, які добросовісно будуть втілювати в життя всі заходи військового управління, знайдуть підтримку і допомогу комендатури. Схожа нарада відбулася 23 січня 1943 р. До працівників Юзівської управи звернувся її голова А. Ейхман, розповів про неприпустимі випадки розбазарювання бюджетних грошей та відзначив низьку дисципліну працівників управи З метою підвищення професійного рівня місцевих керівників були влаштовані навчальні поїздки до Третього райху для вивчення діяльності німецьких органів влади й ознайомлення з господарським життям, німецькою культурою. Перша така поїздка відбулася у середині травня 1943 р. Спочатку її учасники відвідали Фрайенвальде, де ознайомилися з роботою районного управління, потім Коттбус, де з'ясували сцецифіку міськуправління, зокрема організацію роботи останнього (обробка звернень, реєстрація, діловодство), керівництво закладами комунального господарства: лікарень, поліції, пожежників, служи каналізації та вивезення сміття. Після цього українські управлінці 2-3 дні перебували в Берліні, де прослухали пропагандистські лекції Участь місцевих керівників у таких заходах, за словами нацистських керівників, створювала в перших ілюзію причетності до управлінського процесу

Структура управи залежала від розміру населеного пункту, в якому вона була створена, а також від специфіки діяльності, визначеної німецькою владою. Наприклад, Сумська міська управа станом на липень 1943 р. складалася з 13 відділів і управлінь: управління бургомістра, міського інженера, житлового господарства, міського господарства, фінансів, ринків, відділу постачання, правового, шляхового та паспортного відділів, поліції, нотаріальної контори, біржі праці, відділу культури та освіти. Усього штат працівників Сумської управи налічував 711 осіб. У Запорізькій міській управі станом на 1 лютого 1942 р. у всіх відділах міської управи працювало 2028 службовців і робітників. Переважну більшість персоналу склали технічні й допоміжні працівники (двірники, робітники-будівельники тощо). Найбільше працівників було у транспортному відділі -- 256 і сільгоспвідділі -- 160, натомість у відділі народної освіти й охорони здоров'я працювало тільки по 4 службовця. Для кращого управління великими населеними пунктами окрім міських створювалися й районі управи. Наприклад, у Донецьку було сформовано 7 таких підрозділів: Вознесенська, Ларинська, Путилівська, Прохорівська, Рутченківська, Смолянинівська, станція Юзівка.

Найнижчий щабель місцевої адміністрації займала сільська управа, які відповідала за життєдіяльність одного великого населеного пункту, або кількох малих сіл чи хуторів. Її очолював бургомістр (староста), який призначався керівником району і підпорядковувався йому. Під керівництвом бургомістра працювали начальник поліції і писар. Права та обов'язки старост сільських і селищних общин визначалися «Інструкцією для старост», «Тимчасовим положенням про старост сіл і селищ району» та численними розпорядженнями. Сільські управи відповідали за ситуацію в населеному пункті, слідкували за порядком, дотриманням режимних заходів (світломаскування, комендантська година, реєстрація і документування селян), збирання податків, організацію виконання планів поставок сільськогосподарських продуктів, сприяння громадським господарствам у проведенні посівної і збиральної кампаній тощо. Сільські старости були зобов'язані знати усіх мешканців свого населеного пункту (рід занять, сімейний стан, матеріальне становище, ставлення до роботи і «нового порядку»). Для працівників цієї управлінської ланки також влаштовувалися службові наради, на яких сільські керівники не тільки отримували нові вказівки від окупаційної влади, а й звітували про стан справ у підпорядкованих їм населених пунктах, особлива увага приділялася ситуації в сільськогосподарській галузі

У виконанні рішень німецької окупаційної влади місцеві управи покладалися на каральний апарат, який у зоні військової адміністрації був представлений комендатурами польової жандармерії. Серед завдань, які довелось розв'язувати цим військово-поліційним органам, стали охорона армійського тилу, боротьба з учасниками руху Опору, виявлення радянських і партійних функціонерів, євреїв, радянських військовополонених та загалом усіх осіб, діяльність яких шкодила інтересам окупаційної влади. Окрім цих типово окупаційних завдань, польова жандармерія контролювала й поведінку німецьких військовослужбовців, здійснювала перевірку документів, виявляла дезертирів Вермахту Порядок у населених пунктах підтримували допоміжна поліція, служба порядку, допоміжні охоронні частини. Службовців цих структур військові комендатури могли залучати до різного роду робіт та до виконання тих чи інших завдань.

Фактично керівництво у регіоні здійснювалося одночасно німецьким військовим управлінням і місцевими цивільними органами влади. Ухвалювалися законодавчі нормативні акти, окремо для військових Вермахту, окремо для цивільного населення. Наприклад, наказ ортскомендатури м. Миколаїв № 1 від 11 вересня 1941 р. призначався для німецьких військових частин та установ, дислокованих у місті. Він проголошував, що містом керує фельдкомендатура № 193. Далі визначався порядок проведення реквізицій та конфіскацій, отримання наказів військовими частинами, що дислокувалися в місті, встановлювався час перебування військовослужбовців на вулицях, порядок їх розквартирування, проведення затемнення, встановлювався час прийому хворих одним із міських лікарів, використання єврейських робочих команд, команд військовополонених тощо. Військове командування ухвалювало рішення про накладання адміністративних покарань на місцевих мешканців за вчинені ними дрібні правопорушення, стягнення штрафів за порушення трудової дисципліни. З проведеного далі аналізу зрозуміло, що повноваження місцевих органів влади були набагато вужчими. І хоча рівні управління цих структур суттєво різнилися, однак населення «військової зони» мало виконувати й ті, й інші накази, які доводилися до їх відома, зокрема шляхом вміщення в періодичній пресі.

Військова адміністрація від початку діяльності в тому чи іншому населеному пункті проводила комплекс заходів, спрямованих на реєстрацію населення, контроль за його пересуванням, виявлення немісцевого населення та військовополонених. Так, польовий комендант м. Слов'янська повідомляв про винагороду до 10 тис. крб. для тих, хто повідомить про осіб, що переховують зброю, амуніцію, червоноармійців, чинять саботаж тощо.

Перші накази місцевої адміністрації стосувалися впорядкування й налагодження життя в населених пунктах, встановлення порядку. Як свідчення цього проаналізуємо законодавчо-нормативні акти окупаційної влади, вміщені в тогочасних часописах. Уже в першому номері газети «Сумський вісник» повідомлялося, що «за вказівками командування німецької армії, в м. Сумах утворена Міська Управа, що вживає заходів до встановлення нового порядку, впорядкування міського господарства (світло, вода, транспорт, торгівля, тощо), розгромленого більшовиками і створення належних матеріально-побутових умов. Приступаючи до цієї відповідальної роботи, Міська Управа звертається з закликом до населення всіляко допомагати встановленню нового порядку...». Окрім того у цьому ж випуску міська управа запрошувала всіх бажаючих працювати за фахом, зареєструватися на біржі праці. Комендант м. Суми вимагав від завідуючих господарствами колишніх колгоспів негайно приступити до роботи: організувати молотьбу хліба, копання картоплі і буряків, посів озимини, а всім співробітників колишніх установ, організацій, торговельних і промислових підприємств негайно здати до каси міського банку всі гроші, що знаходяться на їхніх руках і належали цим установам.

Наступні накази коменданта міста вимагали від працівників життєзабезпечуючих структур міста (водогону, електростанції, ремонтно-будівельних підприємств, хлібовипікання тощо) терміново стати до роботи, від місцевого населення -- повернути награбоване майно колишніх радянських організацій та установ, оскільки воно оголошувалось власністю німецької армії, здати радіоприймачі. Газети повідомляли населення про скасування радянських назв вулиць і повернення їм дорадянських назв. Міська управа зобов'язувала всіх власників і орендарів домоволодінь, керівників муніципальних будинків провести прибирання дворів, тротуарів, вулиць і здійснювати цю роботу систематично. За невиконання передбачався штраф у розмірі 20 марок. Аналогічні заходи окупаційної влади мали місце й в інших населених пунктах, що перебували у зоні військової адміністрації.

Військові комендатури приділяли значну увагу утриманню шляхів сполучення в належному вигляді, оскільки вони використовувалися для проходження військового транспорту та обозів. Керівників шляхових служб, бургомістрів районних управ і сільських старост зобов'язували в зимову пору року систематично очищувати автомобільні дороги від снігових заметів, залучаючи до таких робіт місцеве населення, за ухиляння передбачалося покарання «за законами військового часу». Так само на місцеві органи влади покладалася організація прибирання поселень (вулиць і будинків) від сміття. Ця проблема також була предметом уваги військових органів влади, оскільки накопичене сміття могло стати джерелом спалаху інфекційних захворювань. Упродовж всього періоду нацистської окупації на унебезпечення перебування військовиків були спрямовані розпорядчі документи, за якими передбачалося впорядкувати санітарно-епідемічне становище населених пунктів «військової зони».

Місцева адміністрація, за наказами військових комендатур, проводила облік і реєстрацію населення, здійснювала заходи з його документування шляхом видачі тимчасових посвідчень, що були аналогом паспортів (від 16 років обов'язковою була наявність тимчасового посвідчення). Означена робота покладалася на спеціально створені адресні бюро та відділи запису актів цивільного стану. Особи, які ухилялися від реєстрації, підлягали покаранню. Перепис населення дозволив окупаційній владі визначитися з можливостями щодо його експлуатації. У 1943 р. проводилася повторна перепрописка населення регіону. Запроваджувалися німецький час і комендантська година, для певних категорій осіб передбачалися перепустки для пересування містом в нічні години. Міські органи влади вимагали від мешканців міста суворо дотримувати правил світломаскування, за порушення передбачався штраф 500 крб., а в 1943 р. -- позбавлення волі. Здійснювався ретельний облік населення, контролювалося пересування людності між населеними пунктами, вимагалася реєстрація від неблагонадійних осіб, до яких в першу чергу потрапили колишні радянські номенклатурні працівники партійці, колишні червоноармійці. Так як в Сумській та Чернігівський області активним був радянський рух Опору, окупаційна влада сподівалася на підтримку місцевого населення у боротьбі з «бандами», обіцяючи винагороду для тих, хто повідомляв будь-яку інформацію про них. Однак такі «доноси» були виключенням. Для придушення партизанського руху застосувалися різні методи, в тому числі й розправи над цивільним населенням, аж до спаленням сіл разом з їх мешканцями.

Сумнозвісною є село Корюківка Чернігівської області, де внаслідок відплатних акцій упродовж 1-2 березня 1943 року було вбито 6700 мешканців цього села

Запровадження окупаційного режиму здійснювалося жорсткими заходами. Близькість фронту вимагала від функціонерів військової влади рішучих заходів у придушенні будь-яких проявів опору владі. Переважно це реалізовувалося шляхом застосування до порушників покарання у вигляді штрафів, ув'язнення, розстрілу. Для посилення впливу на місцеве населення інформація про такі покарання вміщувалася в окупаційній періодиці. Жорсткі заходи, аж до розстрілу застосовувалися щодо осіб, які поширювали чутки про недієздатність Вермахту тощо.

Важливим для подальшого життя цивільного населення стало встановлення управами тимчасових цін на основні продукти харчування, відновлення базарної торгівлі, функціонування закладів громадського харчування

Для мешканців «військової зони» гостро постали проблеми продовольства, водопостачання, житла. Місцеві органи влади здійснювали заходи з налагодження постачання населення продуктами харчування Окупаційна преса повідомляла про зусилля у цій царині німецьких органів влади, видаючи цю діяльність як піклування про населення З газет дізнаємося, що з 9 грудня розпочав роботу 1-й міський хлібзавод м. Юзівки, який щоденно випікав близько 20 т хліба. Запроваджувалася карткова система розподілу продуктів харчування Місцева адміністрація відводила важливе місце у постачанні міського населення овочами і м'ясо-молочною продукцією приміським господарствам, які поступово налагоджували роботу. Містяни сподівалися вирішити складну продовольчу проблему за рахунок сільськогосподарської продукції, придбаної на базарах. Через високі ціни на основні продукти харчування поширення набув натуральний обмін. Намагаючись впорядкувати торгівлю, окупаційна влада запроваджувала фіксовані ціни на продукти харчування й товари широкого вжитку, вживала заходи по боротьбі зі спекуляцією, карала порушників. Містяни вимушено обмінювали чи продавали речі щоденного вжитку, одяг, взуття, намагаючись здобути кошти для придбання найнеобхідніших продуктів харчування. Навіть у містах цивільне населення почало займатися городництвом і садівництвом. Місцеві органи влади підтримували такі ініціативи, виділяючи земельні ділянки, насіннєвий матеріал, саджанці тощо

Водопостачання вирішувалося шляхом спорудження криниць і колонок У великих містах «військової зони» частково вдалося налагодити роботу водогону та відновити роботу електростанцій, однак працювали вони переважно для потреб Вермахту і місцевих підприємств, для цивільного населення комунальні блага потрапили до розряду розкоші. Наприклад, у Харкові, міській управі не вдалося вирішити проблему водопостачання, населення змушене було відстоювати за водою великі черги, ходити на далекі відстані, користуватися річковою водою, що негативно позначалося на стані здоров я містян Ті ж, хто все таки користувався водогоном та електромережею, сплачували визначену владою абонентську плату окупаційна влада вимагала ощадливо використовувати ресурси

Через втрату житла внаслідок бойових дій, чимало містян вимушено тіснилися у непристосованих для житла приміщеннях. У першу чергу, житлом забезпечувалися представники німецьких органів влади, вояки німецької армії, а потім вже цивільне населення. Останнє для вирішення вказаної проблеми зверталося до житлового відділу. Наприклад, станом на кінець жовтня 1941 р. до Юзівського міського житлового відділу надійшло 5 тис. заяв з проханням надати ордери на квартири, при чому 70% з них намагалися легалізувати своє право на самовільно зайняті квартири. Траплялися випадки, коли квартири займали з метою заволодіння залишеним попередніми мешканцями майном. Тому кожну заяву ретельно перевіряли і станом на середину грудня ордери надали тільки 1500 особам. Вживалися заходи з обліку житлового фонду, проведення ремонтних робіт пошкоджень, спричинених бойовими діями, місцеві органи влади відслідковували ситуацію з впорядкуванням житлових і господарських будівель, міської території (вулиць, площ, зелених насаджень) тощо. Сумська міська управа ухвалила постанову, якою було визначено порядок у цій царині й передбачався штраф від 25 до 200 крб. за порушення приписів, передбачених нею. Інколи об'єм робіт був настільки великим, що доводилося створювати спеціальні бригади. Від місцевих органів влади вимагалося організувати роботу з належного утримання будинків, вулиць, тротуарів, доріг тощо.

Гостро постала проблема забезпечення паливом як організацій, так і цивільного населення, особливо через відсутність транспорту. Для вирішення доставки палива передбачалося використати всі наявні можливості: «починаючи від трамваїв, і закінчуючи ручними возиками і ношами». Міська влада Юзівки наголошувала на необхідності цивільному населенню самотужки зайнятися заготівлею палива на зимовий період. У 1943 р. Юзівська управа видавала ордери на вугілля для найбільш вразливих категорій населення.

Місцева адміністрація намагалася налагодити роботу транспорту, який в умовах великих міст, як, наприклад, Юзівка, був нагальною потребою. До війни вулицями цього міста курсували трамваї та тролейбуси. Однак під час відходу з міста радянських військ, транспортне господарство зазнало руйнувань. За інформацією окупаційної періодики тільки з 27 березня 1943 року вдалося налагодити рух трамваю маршрутом № 6 (Студмістечко -- металургійний завод), станом на кінець липня курсувало вже п'ять маршрутів. А в кінці травня газетна кореспонденція повідомляла, що частково відновлено рух тролейбусу, газетний допис супроводжувався світлиною тролейбусу на 1-ій лінії м. Юзівки. У червні 1943 р. трамвайно-тролейбусний парк продавав проїзні квитки на місяць.

Цивільне населення стикнулося з проблемою виїзду з одного населеного пункту в інший. Окупаційна влада суттєво обмежила можливості пересування окупованою територію для населення, перешкоджаючи таким чином розвитку партизанського й підпільного руху. Для виїзду цивільній особі необхідно було отримати дозвіл у комендатурі, а далі, як складеться, чимось під'їхати, чи йти пішки. Користуватися залізницею суворо заборонялося.

З метою задоволення потреб армії у засобах пересування, військові комендатури здійснювали облік коней та великої рогатої худоби, вилучали в цивільного населення коней та підводи.

Окупаційна влада намагалася забезпечити не тільки комфортне перебування вояків і офіцерів, а й безпечне. Німецька окупаційна влада вимагала від місцевих органів влади ретельно контролювати ситуацію в медичній сфері, провести інвентаризацію майна лікувальних установ, облік медичних кадрів, здійснювати профілактичні заходи щодо поширення інфекційних захворювань, своєчасно проводити щеплення, госпіталізацію хворих, надавати якісну медичну допомогу воякам Вермахту. Виконуючи накази у цій царині, місцеві управи спрямували зусилля на відновлення закладів охорони здоров'я, у тому числі й аптек. Контроль за рівнем епідемічних захворювань покладався на санітарні управління. Так, обстеження, проведене працівниками Донецького обласного сануправління, дало змогу констатувати, що станом на початок 1942 р. епідемічна ситуація на Донбасі була прийнятною. Однак мережа лікарських установ викликала занепокоєння як кількістю, так і рівнем матеріально-технічного забезпечення. Зі 110 лікарень з 9221 ліжками могли працювати тільки 47 лікарень на 2406 ліжок (на які було тільки 702 комплекти білизни), діяло 11 поліклінік, 84 амбулаторії, 99 дезкамер, 37 аптек. Місцева влада закликала населення ретельно виконувати вказівки відділу охорони здоров'я щодо дотримання правил особистої гігієни та запобігання поширення епідемічних захворювань, слідкувати за домашніми тваринами і вчасно їх обстежувати. Від працівників харчової промисловості окупаційна влада вимагала дотримуватись санітарно-гігієнічних вимог, проходити медичний огляд кожні три місяці. Через низький рівень фінансування, медичні послуги місцевому населенню надавалися на платній основі. Наприклад, прийом лікаря у поліклініці коштував -- 3 крб., дома -- 5 крб., перебування на стаціонарному лікуванні -- 5-10 крб. на добу. Окупаційна влада вимагала здійснювати ретельний нагляд за дотриманням санітарно- гігієнічних норм у сфері послуг (зокрема, в перукарнях). Через окупаційну періодику військова окупаційна влада інформувала цивільне населення про різноманітні інфекційні хвороби: ознаки захворювань, перебіг, особливості лікування та профілактики. Важлива роль у лікуванні відводилася засобам народної медицини й лікарським травам, окупаційна влада вимагала від місцевих органів влади приділяти увагу профілактичним засобам, серед яких -- інформуванню населення про небезпечні інфекційні хвороби та їх симптоми. Польові коменданти «військової зони» відзначали складну ситуацію в регіоні з венеричними захворюваннями й запроваджували сурові покарання щодо осіб, які сприяли поширенню таких хвороб. Однак проблема полягала ще у тому, що нерідко німецькі солдати й офіцери, представники окупаційної адміністрації вели невпорядковане статеве життя, гвалтували місцевих жінок. Негативно позначилося на рівні венеричних захворювань розповсюдження проституції, брак фахівців і необхідних ліків. Упродовж всього періоду нацистської окупації ситуація в медичній сфері захопленого регіону залишалася доволі складною. І хоча військова адміністрація намагалася тримати її під контролем, вжиті заходи не давали належних результатів, переважно, через брак кваліфікованих фахівців, медичного обладнання, лікарських засобів.

Економічна експлуатація складала важливий сегмент діяльності окупаційних органів влади. У сфері продовольства і сільського господарства головне завдання полягало у найбільш повному забезпечені німецьких військ за рахунок окупованих областей. Як зазначалося вище, це завдання виконував «Східний економічний штаб» через свої установи у складі армійських штабів. Господарські установи підтримували просування німецьких монополій в Україну і заходи місцевої адміністрації з відродження виробництва, перш за все, з міркувань забезпечення потреб Вермахту.

У першу чергу, окупаційна влада вживала заходів із залучення до робіт працездатного населення. Запроваджувалася обов'язкова трудова повинність. Окупаційна періодика вміщувала публікації про важливість праці й позиціонувала її як священний обов'язок кожного українця. Визначальною у цій сфері стало функціонування спеціально створених органів -- бірж праці. На них покладалося завдання -- реєстрація всіх безробітних, залучення їх до роботи, згідно кваліфікації, запровадження спеціальних робочих карток. Оскільки направлення на роботу набувало примусового характеру, безробітні намагалися уникнути неприйнятної для них роботи, переховувалися, саботували розпорядження біржі праці. Заходи в цій царині активно висвітлювалися на шпальтах окупаційних часописів.

Потреби у робочій силі Третього райху визначили політику працевикористання населення окупованих територій, яка передбачала не тільки залучення до роботи всього працездатного населення на місцях, а й спрямовувалася на його вивезення до Німеччину. Наприклад, перший транспорт з примусовими робітниками виїхав з Юзівки -- 15 лютого 1942 р., з Чернігова -- 15 квітня 1942 р., з Сум -- 28 квітня 1942 р. Окупаційні газети вміщували інформацію про порядок вербування, діяльність у цій царині бірж праці, дати відправки транспортів, заклики добровільно зголошуватися на виїзд на роботу до Німеччини, умови праці примусових працівників у Третьому райху, листи остарбайтерів, сприяння утриманцям працюючих у Німеччині тощо. З пропагандистською метою навіть на радіо зачитували листи остарбайтерів.

Важливим напрямком діяльності місцевих органів влади на виконання економічного плану Третього райху щодо експлуатації ресурсів окупованих територій стало налагодження діяльності промислових підприємств, у першу чергу тих, які потребували найменше вкладень. Наприклад, окупаційна преса повідомляла, що у Юзівці функціонували завод металовиробів та електромеханічна майстерня, окремі цехи металургійного заводу, 3 миловарених і кожевний заводи, в Маріуполі -- окремі цехи «Азовсталі» (задіяно 4500 працівників), шахти та швейний комбінат, у Луганську -- цехи металургійного заводу, цвяховий, 2 шкіряних, миловарний, цегельний, маслозавод, в Горлівці відновили роботу м'ясокомбінат, маслозавод, хімзавод, слюсарно-механічні майстерні, шахти, в Бахмуті діяло 25 промислових підприємств (гвоздильний, керамічний, кожевний, чавуноливарний та інші заводи), галантерейна фабрика, 13 сільськогосподарських, понад 300 кустарних приватних майстерень; у Кременчузі -- хімічний комбінат, у Вознесенці -- кожевний завод. У Ворошилоградській і Юзівській областях головна увага приділялася відновленню шахт. Через брак кадрів окупаційна влада вживала заходів до залучення працівників до роботи на підприємствах Донбасу з інших місцевостей. На відміну від інших регіонів окупованої України, у «військовій зоні» заклики до населення щодо добровільного зголошення на таку роботу вміщувалася на шпальтах окупаційних часописів.

До першочергових завдань місцевої влади належало відновлення підприємств харчової галузі, в тому числі й переробних підприємств. Однак ці наміри наштовхнулись на перешкоди через брак електроенергії, обладнання, сировини, кваліфікованих кадрів. Зважаючи на таку ситуацію окупаційна влада переорієнтувалася на розвиток приватної ініціативи шляхом налагодження ремісництва і приватної торгівлі. Ремісники обов'язково повинні були зареєструватися у місцевих органах влади, придбати патент чи свідоцтво на зайняття діяльністю за обраним профілем та вчасно сплачувати податки. Порівняно з іншими окупованими території України, саме в зоні військової адміністрація ремісництво було найбільш дієвим: виконувало запити Вермахту й частково задовольняло потреби населення. Станом на 7 грудня 1941 р. в Донецьку було відкрито 173 підприємства, більшість з яких були дрібними, і тільки 7 заводів, з них -- 4 в місті, 3 -- в районі, на квітень 1942 р. -- 698 підприємств, жовтень -- 1906, у Маріуполі в грудні 1941 р. -- 549, в Єнакієво на січень 1942 р. -- 108, в Селидівську -- 140. Важливим досягненням міська управа Юзівки вважала налагодження роботи миловарного заводу, оскільки мило користувалося підвищеним попитом як у цивільного населення, так і в організаціях через незадовільним санітарний стан у місті. Функціонували заклади побутового обслуговування: пральні, лазні, перукарні

Однак і тут не обійшлося без проблем. Так, періодична преса Сум повідомляла про неналежну якість виконаних ремісниками міста робіт і зависокі ціни, а також відсутність контролю з боку міської управи за роботою кустарів.

Предметом пильної уваги німецької окупаційної влади стало налагодження сільського господарства, яке мало забезпечити продуктами харчування, в першу чергу, вояків Вермахту, а вже потім місцеве населення. Управління сільськогосподарською сферою покладалося на земельні управи. Найвищою економічною інстанцією допоміжної української адміністрації були обласні сільськогосподарські управи, в розпорядженні яких перебували всі земельні та лісові фонди, громадські господарства (колишні колгоспи) й інші сільськогосподарські організації області. Вони створювалися у кожному обласному центрі й підпорядковувалися безпосередньо німецьким сільськогосподарським комендатурам. Окупаційна влада вимагала вчасно і якісно виконувати сільськогосподарські роботи, у такий спосіб сподіваючись підвищити врожайність культур. Тому в окупаційній періодиці вміщувалися окрім публікацій законодавчих актів та інформаційних повідомлень, що стосувалися сільськогосподарської сфери, кореспонденції різного характеру: від похвали й заохочення, до критики й засудження Особливо активізувалися кореспонденти періодичних видань під час сезонних сільськогосподарських робіт (сівби чи жнив). Наприклад, у «Донецькому віснику» за 9 липня 1942 р. вся третя сторінка була присвячена цій проблематиці, зокрема збиранню врожаю в Селідівському районі.

Значна частина публікацій окупаційної періодики висвітлювала діяльність місцевих органів влади щодо запровадження нового аграрного порядку та власне його мету. Означена реформа передбачала поступовий перехід від колективного до індивідуального землекористування і мала здійснюватися в три етапи: 1) діяльність громадських господарств, які були аналогами радянських колгоспів; 2) утворення хліборобських спілок (кооперативів) з частковим виділенням землі селянам для одноосібного користування та обробітку на правах оренди; 3) одноосібне селянське господарства у формі «відрубів» і «хуторів». Окупаційна влада декларувала швидше надання землі селянам, які сумлінно працюватимуть у громадських господарствах В окремих регіонах розпочалося створення хліборобських спілок. Насправді, процес надання землі суттєво затягнувся і навіть на осінь 1942 р. у багатьох населених пунктах навіть ще не розпочався.

Коменданти запроваджували обов'язкові контингенти здачі сільськогосподарської продукції, контроль за виконанням яких покладався на сільських старост. Встановлювалися наступні норми здачі молока: з однієї корови за І квартал 1942 р. -- 100 літрів, а за ІІ квартал -- 150 літрів. За невиконання наказу передбачалося покарання сільських старост «за законами військового часу», визначалися обсяги, види, а також кондиційність м'ясопоставок. Так, заготівельні організації приймали рогату худобу вагою не менше 120 кг, свиней -- 60 кг, овець -- 20 кг, курей -- 1,0 кг, качок -- 1,4 кг, гусей -- 3,5 кг, індиків -- 2,8 кг, кролів -- 1,8 кг. Населенню категорично заборонялося здійснювати забій худоби без дозволу окупаційної влади, вівся ретельний облік худоби. Окрім того селяни постачали картоплю, овочі, мед, ягоди, фрукти тощо.

Контроль за виконанням передбачених контингентів покладався на місцеві органи влади За невиконання плану поставок старосту села могли ув'язнити і, навіть, розстріляти, тому зрозуміле його особисте зацікавлення у своєчасній здачі передбачених окупаційною владу сільськогосподарських продуктів.

Важливою функцією місцевих органів влади стала діяльність з наповнення місцевого бюджету шляхом запровадження податків і зборів. Про ухвалення відповідних нормативних актів і змін до них повідомляли окупаційні газети. Згідно з розпорядженням Головнокомандуючого воєнною областю від 23 жовтня 1941 року «кожний працездатний житель є платником подушного податку. Подушний податок стягується для покриття дефіцитів і встановлюється в розмірі 5-ти карбованців у місяць». Для забезпечення нормального життя та праці установ, організацій, управління селами, лікувальної та ветеринарної мережі на 1942 рік був введений подвірний податок з сільського населення. Нарахування подвірного податку проводилося залежно від кількості працездатних і непрацездатних членів сім'ї в розмірі 100-600 карбованців з селянського двору Існували місцеві податки, до них належали, наприклад, податки на транспортні засоби та велику рогату худобу. Останні, наприклад, були запроваджені головою Юзівської міської управи Ейхманом.

Місцеві органи управ намагалися мінімізувати негативні наслідки нацистської окупації для цивільного населення. З цією метою запроваджувалися заходи з підтримки для найбільш вразливих категорій населення (інвалідів, пенсіонерів, дітей-сиріт та інших). Для таких осіб діяли заклади громадського харчування. Місцева влада закликала містян допомагати малозабезпеченному населенню, налагодила збір коштів, продуктів харчування, одягу та взуття, предметів щоденного вжитку, які потім розподіляла між особами, які потребували допомоги. Наприклад, у Сумах у вересні 1942 р. був створений Комітет благодійності. Однак діяльність цієї організації була доволі скоромною. За браком коштів вона надавала одноразову допомогу при нещасних випадках. Пенсії призначалися в першу чергу особам, що мали особливі заслуги перед німецьким командуванням та особам, які повністю втратили працездатність і потребували стороннього догляду. Призначення пенсій усім інших особам відкладалося на невизначений термін. В інших місцевостях створювалися аналогічні організації, які діяли під егідою місцевих органів влади. На громадських засадах функціонував Червоний Хрест, який, переважно, опікувався військовополоненими.

Однак, у «військовій зоні» його підрозділи виявилися менш дієвими, ніж, скажімо, в РКУ. Місцева влада ініціювала серед цивільного населення проведення заходів з допомоги військовополоненим. З цією метою здійснювався збір коштів, одягу, продуктів харчування тощо.

Особливістю військової зони на противагу райхскомісаріату «Україна» була ситуація в культурній сфері, що визначилась наявністю чималої кількості солдатів та офіцерів Вермахту, які для тимчасового відпочинку розміщувалися в райони близьких до лінії фронту. Необхідність організації їх дозвілля спричинила більш лояльне ставлення влади до діяльності театрів, музеїв, кінотеатрів. Означені заклади функціонували як для німецьких вояків, так і для місцевого населення Мистецькі заходи користувалися значною популярністю, були доступними для населення через демократичні ціни, окрім того квитки на театральні вистави можна було придбати за місцем роботи. Певний час квиток на театральну виставу був пропуском під час «комендантської години».

Кореспонденти окупаційної періодики інформували населення про перебіг культурних заходів, про театральні імпрези, концерти, аналізували як якість виступів, так і змістовне наповнення. Незважаючи на військовий час, театральні установи відзначилися високою активністю. Наприклад, Юзівський музично-драматичний театр від листопада 1941 р. до липня 1942 р. дав 98 вистав (7 прем'єр) і 55 концертів, здійснив 20 виїзних концертів для фронтових частин. Окупаційна влада заохочувала й розвиток музичного мистецтва, яке користувалося попитом серед вояків Вермахту.

Значної популярності серед місцевого населення у роки нацистської окупації набуло кіномистецтво. За даними, представленими в окупаційній періодиці, Юзівський кінотрест від початку діяльності й до 15 серпня 1942 р. надав свої послуги 664599 глядачам. Особливо українців цікавили німецькі стрічки, завдяки яким вони сподівалися більше дізнатися про країну-окупанта, спосіб життя в ній, традиції тощо. Демонструвалися й радянські аполітичні фільми. Огляди стрічок та інформаційні повідомлення про діяльність кінотеатрів, кіноафіші публікувалися в окупаційній періодиці

Художні смаки вояків Вермахту і місцевого населення мали вдовольнити експонати місцевих музеїв, художні виставки та виставки декоративно-ужиткового мистецтва. Наприклад, з кінця листопада 1941 р. у Юзівці функціонувала картина галерея, де було представлено близько 450 робіт українських майстрів живопису. Відновив роботу парк культури та відпочинку, створювалися клуби, при яких організовувалися самодіяльні гуртки, на їх базі проводилися концерти та театральні постановки

Дієвою на території «військової зони» була діяльність культурно-просвітницького товариства «Просвіта», забороненого в радянські часи. Наприклад, на Чернігівщині перший осередок цієї організації виник у листопаді 1941 р. у м. Мена. Вміщуючи інформацію про початок її роботи, її діячі звернулися до населення через окупаційний часопис, закликаючи українців вести культурно-просвітницьку роботу. До кінця 1941 р. осередки товариства з'явилися в інших місцевостях цього регіону

Вживалися заходи щодо налагодження діяльності освітніх закладів, зокрема дитячих садочків та ясел для дітей віком від 2 місяців до 2-х років, дитячих притулків і дитбудинків. Газети повідомляли, що, переважно, початкові школи відновили роботу. Так, вже 19 листопада 1941 р. у м. Юзівці функціонувала неповна середня школа № 5, з 21 листопада -- ще три початкові школи, дитячий притулок, з першого вересня 1942 року тільки у Селідівському районі Юзівки планувалося налагодити роботу 48 шкіл, які б охопили навчанням 4211 учнів. Голова Рутченківської райуправи звітував про готовність шкіл району до початку навчання, інформував про виконану підготовчу роботу: проведений облік учнів та учителів, розподіл шкіл на українські та російські, на чоловічі та жіночі У Рутченківському та Вознесенському районах з 1 вересня 1942 р. діяло 18 шкіл, які охопили навчанням 2800 учнів. Однак їх функціонування було під загрозою через брак палива, міська управа змогла частково забезпечити школи дровами. Стабільній роботі освітніх закладів перешкоджала близькість фронту. Так, наприклад, у Слов'янську навчання в школах мало розпочатися з 2 березня 1942 р., однак відклалося на невизначений час, а в Константинівці розпочалося 1 жовтня 1942 р. у 7 школах, жіночій гімназії та хімічному технікумі Окупаційна влада наголошувала на необхідності виховувати у дітей повагу до німців і до праці -- як обов язку кожного, визначала завдання для нової школи. Учні старших класів середніх шкіл залучалися до роботи в сільському господарстві. Як обов'язковий предмет була запроваджена німецька мова, що було викликано необхідністю окупантам здобути підтримку серед колабораціоністських елементів з числа місцевих жителів, які повинні були знати німецьку мову. Поширення набули курси німецької мови.