Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI - першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI - першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії

Село Трипілля Обухівського району Київської області асоціюється у сучасників насамперед з археологічною культурою, про яку світ дізнався у 1897 р. завдяки розкопкам Вікентія Хвойки. Відзначення 150-річниці від дня народження знаного археолога дало поштовх для відкриття у 2002 р. нового приміщення обласного археологічного музею у Трипіллі, де нині експонуються знахідки та артефакти різних епох - палеоліту, доби бронзи, трипільської культури, скіфської доби, Київської Русі, литовсько-польського періоду, ХІХ-ХХ ст. Маловідомими залишаються сторінки історії цього поселення у XVI - першій половині ХVІІ ст., зокрема, щодо власників - шляхтичів Дідовичів-Трипольських і зовсім невідомим є факт про надання йому статусу міста і маґдебурзького права у 1580 р. польським королем Стефаном Баторієм, про що йтиметься нижче.

Перша літописна згадка про Треполь пов'язана з битвою, що сталася 26 травня 1093 р. на правому березі р. Стугна між великим князем київським Святополком Ізяславичем і половцями, які завдали нищівної поразки об'єднаним силам київського, чернігівського і переяславського князів Полное собрание русских летописей. - Т. 2. Ипатьевская летопись. 2-е изд. СПб., 1908. Стлб. 209-. У другій половині ХІІ ст. Треполь був центром невеликого князівського уділу (у 1161-67 рр. тут князював Володимир Мстиславович, з 1176 р. - його син Мстислав), але під час монголо-татарської навали 1240 р. зазнав значних спустошень. У литовські часи поселення поступово відроджувалося, а на місці давньоруських укріплень з'явилися нові. У 1999 р. київські археологи В. Петрашенко і В. Козюба обстежили у центрі села територію літописного Треполя й описали цю багатошарову пам'ятку, зробили її обміри: даний комплекс займає центральну частину острівного підвищення (висотою до 25 м) на березі Дніпра, що має форму правильного трикутника, повернутого своєю основою до Дніпра; довжина суцільного урвища вздовж ріки становить 800 м, довжина двох інших сторін-катетів - 500 м, висота острівного підвищення-трикутника - 30 м. Загальна площа усього комплексу становить 12 га. Західний бік підвищення складається з урвищ висотою до 10 м, південний плавно спускається до заплави. З заходу омивається р. Красною, з півдня воно було захищене рукавом цієї ж річки, який зараз засипано Петрашенко В. О., Козюба В.К. Узбережжя Канівського водосховища (каталог археологічних пам'яток). К., 1999. С. 15-16.. (Іл. 1).

Іл. 1. і Дівич-гора у Трипіллі. Сучасне фото

Протягом усього XVI ст. Трипілля незмінно перебувало у власності київських зем'ян Дідо- вичів. Засновником цієї родини можна вважати Данила Дідовича (Дідка), якому 18 березня 1500 р. листом великого князя литовського і короля польського Олександра було надано право власності на це поселення, де на той час проживало 7 «служебних людей», які несли службу на київський замок, сплачували на користь воєводи Дмитра Путятича на рік по 2 лисиці і 5 возів сіна «Данина Дедковичу на село Трыпол въ Киевъскомъ повете». Див.: Uzrasymp knyga 6 (1494-1506) / Lie- tuvos istorijos institutas; parenge A. Baliulis. - Vilnius, 2007. S. 234, № 366; Клепатскій П. Очерки по исторіи Кіевской земли. Т. 1. Литовскій перюдъ. Одесса, 1912. С. 361.. Відтоді усі представники цієї родини почали йменуватися Дідовичами-Трипольськими, в якості родового герба вони уживали власний печатний знак у вигляді стовпа в супроводі двох півкіл, що лежать кінцями одне до одного згори та знизу . (Іл. 2.1--2.5). Вони належали до місцевого панського роду, що сягає корінням у домонгольську добу, доказом чому може бути перелік 460 імен, внесених представником цієї родини Івашком у поминальний реєстр Пом'я- ника Києво-Печерського монастиря у першій чверті XVI ст. («Ршд пана Ивашка Дідкович»), серед яких - п'ять князівських і чотири імені «чорноризців» або печерських старців (Нестор, Андрій, Даміян, Мартіян) Голубев С. Древній помяннікь Кіево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтенія въ Исто- рическомъ обществі Нестора-літописца. Кіевь, 1891, кн. 6. - С. 46-48; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. Київ, 2008. С. 19, 167..

У 1505 р. Данило Дідович (Дедко) їздив з посольством вел. кн. лит. і короля польського Олександра до Перекопської Орди хана Менглі- Гірея Lretuvos Metrika (1427-1506). Uzrasymp knyga 5. Parenge A. Baliulis, A. Dubonis, D. Antanavicius. Vilnius, 2012, nr 527. S. 343.. За ці та інші заслуги він став державцею Брагінської волості у 1506 р., на додачу до цього отримав право дворічної оренди черкаської корчми як відшкодування за понесені на господарській службі збитки, бо «будучи на нашой службе у Орде Перекопской, травячися и впоминки даючи, всего того выдал 200 коп и 30 коп грошей» Яковенко Н. Українська шляхта .... С. 200..

Іл. 2.1-2.5. Власні печатні знаки, уживані Дідовичами-Трипольськими в якості родового герба

В якості віна по першій дружині Марії (вдові по Степану Мутишичу) він дістав села Кучуків, Лодижичі, Теремці, Білки на р. Прип'ять; право на володіння ними йому підтвердив вел. кн. лит. Олександр 13 жовтня 1497 р. Uzrasymp knyga 6...- S. 165, № 241; Клепатскій П. Очерки по исторіи Кіевской земли. - С. 304-305. Однак це незабаром викликало невдоволення дочки покійного - Настасії Мутишівни, яка поскаржилася на нього до господарського суду з метою повернути собі ці маєтки, на що київський боярин відповів: «а Дедко мовил перед нами, што ж я тые именя держу по своей жоні, а по твоей мачосе для того, што ж есми поплатилъ многие пенези, долги отца твоего, и много пенезей есмо своих на тыи именя наложилъ, и над то ты змовила ся зо мною, и всих тых именей мне поступила ся, и взяла еси у мене выправу, вено 30 гривен, и на то ми еси лист свой дала, и подлуг того твого листу тыи именя вышей писаные господар его мл. великий княз Александръ листом своим по- твердил мне на вечность» Lietuvos Metrika (1427-1506). Uzrasymp knyga 5., nr 187. S. 115.. Згідно з вироком суду від 17 січня 1499 р., позивачка мала компенсувати бояринові Дідку кошти, витрачені ним на виплату їй виправи й утримання цих поселень, сумарно 130 кіп гр. лит., після чого він міг повернути їй маєтки Там само; Акты Литовской Метрики. Т. 1. Вып. 2. 1499-1507 / Собраны Ф.И. Леонтовичем. Варшава, 1897. № 428..

У тестаменті Д. Дідовича, датованого 5 січня 1519 р., зазначено, що він був у другому шлюбі з княжною Пронською (спорідненою з Фурсами Халецькими), мав з нею єдиного сина Василя, який успадкував Трипілля Rulikowski E. Trypol // Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Warszawa, 1892. T. XII. S. 534.. Однак, Василь на деякий час втратив це поселення: справця Київського воєводства, князь Андрій Сангушко-Ко- шерський відібрав його на користь київського замку («Триполъ отнялъ и к замъку Киевъскому привернулъ») Книга Київського підкоморського суду (1584-1644). / Підгот. В. Кравченко, В. Німчук, В. Страшко, Н. Яковенко. К., 1991. С. 153.. 2 квітня 1542 р. король Зигмунт І підтвердив Василю Дідовичу право власності на це поселення і наказав Сангушко-Кошер- ському повернути його попередньому власни- кові Там само.. Завдяки одруженню з Соломонідою Су- ринівною Василь (в якості віна) набув села в Овруцькому повіті: Клочки, половину Шепели- чів, Ремезове, а в Київському повіті отримав половину Соловіївки і Княжичі Rulikowski E. Trypol ... S. 534.. За даними ревізії Овруцького замку 1552 р., Василь мав також свій двір на території замку («Василья Двдковъ дворъ») Российский государственный архив древних актов, г. Москва (далі - РГАДА). Ф. 389, оп. 1, д. 563, л. 98; Ревізії українних замків 1552 р. / Підгот. В. Кравченко. (Макет книги). С. 142., зі своїх маєтностей - трьох сіл сплатив такі податки: з с. Клочки - 4 служб - 2 копи гр. лит. і 22 гр., 5 кадей меду; з с. Сидоровичі -служб - 5 відер меду; з с. Чиколовичі - 2 служб - 4 копи гр. лит. і 2 каді меду РГАДА. Ф. 389, оп. 1, д. 563, л. 112 зв.; Ревізії українних замків 1552 р. ... С. 154.. Імовірно він помер у середині 1560-х років, оскільки відомо, що 28 вересня 1567 р. його вдова виставляла вершників на попис війська ВКЛ («Дідковая Соломонида Суриновая з Овручова з ыменей своихъ Клочкова а Чиколовичь кони 2, панцыри, согайдаки, рогатины») Литовская метрика. Отдел 1. Часть 3. Книги публичных дел. Переписи войска литовского // РИБ. Т. - Петроград, 1915. С. 1236.. 13 червня 1568 р. король Зигмунт Август підтвердив право власності нащадкам Василя Дідовича на Трипілля, а листом київського намісника Василя Рая від 14 грудня 1568 р. Федора Васильовича та його молодших братів «ув'язали» у цю маєтність Книга Київського підкоморського суду . С. 153..

Напередодні Люблінської унії 1569 р. Трипілля, мабуть, переживало період занепаду і майже лежало «пусткою», що відзначили королівські ревізори у 1571 р.: «Але за даними регестів з київської ґродської книги 1571 р. це не зовсім відповідало дійсності: 15 серпня вірмени Солтани скаржились на шляхтичів Триполь- ських за наслання своїх підданих з с. Трипілля на с. Халеп'я Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукопису (далі - НБУВ. ІР). Ф. 1. - № 4104. - Ч. І. - № 3219-3221., а 19 серпня було проведено розмежування поміж їхніми володіннями і встановлені чіткі кордони Там само. - № 3225. Зберігся опис цих кордонів: «границя між панами Трипольськими і панами Солтанами, вірменами, від ґрунтів села Халеп'я, починаючи на нижчому копці перевалочного Дніприща до перевалу, який спадає вниз, ліворуч від Солтанів - луки озера Оболонє, а праворуч - Трипольських, далі пройшовши до гирла р. Бобровиці, звідти у верхів'їв р. Бобровиці у поля, де аж до верхів'їв Черніховської дуброви по правій стороні - Трипольських, а по лівій - вірмен Солтанів, а від Черніховської дуброви до Г ан- кого поворота, звідти просто йде до гирла Халеп'я і Дніпра, по одній стороні вниз ґрунт Харленського, а вгору до гирла Халеп'я усе належить панам Солтанам».. Однак уже 22 вересня Сол- тани скаржились до суду на Трипольських через захоплення ними Халепських ґрунтів Там само. - № 3233.. 16 жовтня останні встановили на них межові знаки - копці Там само. - № 3243, 3247.. У квітні і серпні 1577 р. Трипольські брали участь у розмежуванні ґрунтів с. Княжичі, що належали Солтанам, і с. Музичі - Івана Проскури-Сущанського Там само. - № 3273, 3296, 3300.. Того ж року вони спробували привласнити землі у с. Крилів, що належали заможному київському купцю Андрію Кошколдейовичу, який на той час перебував у скрутному становищі через конфлікти з іншими землевласниками. 16 липня 1577 р. київський воєвода, князь В.-К. Острозький своїм листом наказував Трипольським повернути А. Кошкол- дейовичу захоплені у нього землі у с. Крилів Там само. - № 3295., але ті не поспішали з поверненням, що видно зі скарги потерпілого від 20 серпня 1577 р. Там само. - № 3298.

У 1570-х роках сини Василя Дідовича збільшували володіння в Овруцькому повіті шляхом купівлі й обміну з метою концентрації земель у своїй родині. Старший син Федір 17 червня 1571 р. купив у Льва Вялковського село Доро- гинь за 300 кіп гр. лит. НБУВ. ІР, ф. 1. - № 4104. - Ч. І. - № 3458, 3507, 3509. Дідовичам-Триполь- ським у ті часи також належали: село Богданів- щина на обох берегах р. Норинь, куплене у жовтні 1578 р. у Івана Сингура, а також двір в Овручі, який вони набули в 1576 р. у результаті обміну на село Шепеличі, ще два двори отримали від пана Філона Кміти в 1579 р. в обмін на село Шепеличі (один в Овручі, а другий під Овручем з землею Коцівською); села Блисківщина і Ноздрище над р. Норинь, куплені у 1582 р. у Юрія Бокія Там само. - № 3304, 3306, 3493, 3534, 3536, 3551, 3636.. У 1579 р. Ждан Васильович зробив обмін зі своїм двоюрідним братом Іваном Солтаном, київським ґродським суддею: половину села Княжичі на р. Ірпінь і половину с. Соло- віївки над р. Стугна, що дісталися йому у спадок по матері, обміняв на частини у селах Давидковичі над р. Ушою (Уж) і Черніговці поблизу Овруцького замку, а також поле під Овручем («у Княжполи у дуба Сеньковского») з доплатою від Солтана 50 кіп гр. лит. Цю угоду вони засвідчили спочатку в Київському ґроді на рочках (у присутності намісника Федора Дідка- Трипольського і писаря Льва Верещаки), далі в овруцькому ґроді (при підстарості Рафалу Вітовському і писарі Дмитру Рапштинському), потім занесли копію до книг Руської канцелярії у Варшаві РГАДА, ф. 389, оп. 1, спр. 195, арк. 352 зв. - 355 зв.. 15 січня 1586 р. Трипольські продали Дмитру Єльцю 1/5 частину с. Ремези за 60 кіп лит. гр. НБУВ. ІР, ф. 1. - № 4104. - Ч. І. - № 3730. 7 жовтня 1586 р. бездітна сестра Дідовичів-Трипольських відписала братам свою частину у с. Черніговці і двір в Овручі Там само. - № 3595, 3603, 3741..

За даними Е. Руліковського, Василь Дідо- вич-Трипольський помер близько 1599 р., залишивши по собі п'ятьох синів: Федора старшого, Ждана, Михайла, Гапона і Федора молодшого, які того ж року ділили поміж собою батьківський спадок Rulikowski Е. Тгурої ... S. 534.. Віднайдені в архівах Києва і Кракова джерела дають можливість уточнити і скорегувати висновки польського історика. Зокрема документ, що публікується нижче, засвідчує, що Василь помер значно раніше за вказаний рік, а його сини самостійно у 1580 р. виступили ініціаторами надання Трипіллю привілею на маґдебурзьке право. В ньому не згадується ім'я сина Михайла, який, вочевидь, теж помер раніше. Василь мав ще й брата Івана (мабуть двоюрідного по матері), йому у спадок дісталися частини сіл Трипілля і Стрем'ятичів, які він у 1571 і 1575 рр. віддавав у заставу Іванові Черкасу за 100 кіп лит. гр. НБУВ. ІР, Ф. 1. - № 4104. - Ч. І. - № 3252, 3324, 3474..

Виявлений нами оригінал привілею на магдебурзьке право для Трипілля дозволяє пролити світло на деякі невідомі факти з історії цього поселення, зокрема уточнити дату побудови замку - початок 1580-х років. Цей документ - унікальна знахідка, він дивом дійшов до нашого часу, зважаючи на масові втрати архівів українських міст ранньомодерної доби. Текст привілею через невідомі нам обставини свого часу не був вписаний у книги Руської метрики, не збереглись інші його копії, тому тривалий період він залишався незнаним історикам.

На відміну від більшості тогочасних документів, вписаних до книг королівської канцелярії, даний привілей написаний не латиною чи польською мовою, а кирилицею, мабуть, на прохання власників Трипілля. Палеографічний аналіз показує, що це оригінал, писаний на пергаменті, засвідчений підписами короля Стефана Баторія та писаря Руської (Волинської) канцелярії Лаврентія Пісочинського, а також печаткою Коронної канцелярії. Документ нині зберігається у Державному архіві Польщі в м. Краків (відділення на Ва- велі), у фонді «архів князів Сангушків», має задовільний стан збереження, але в кількох місцях текст пошкоджений. При публікації у квадратних дужках нам вдалося реконструювати окремі втрачені місця тексту (Іл. 3, 4).

Іл. 3. Привілей на магдебурзьке право Трипіллю 1580 р. Оригінал

Іл. 4. Привілей на магдебурзьке право Трипіллю 1580 р. Оригінал, зворот

Привілей датується ймовірно 23 вересня 1580 р. і, як зазначається наприкінці тексту документа, був виданий в обозі під містом Великі Луки (сучасне місто Псковської обл., Росія), яке за місяць до того здобули королівські війська і реєстрові козаки, незадовго до завершення Лівонської війни. На місці запису перших літер місяця текст пошкоджено, але укладений ітіне- рарій короля Стефана Баторія дає можливість точно встановити, що ця подія сталася саме у вересні, оскільки відомо, що з 27 серпня по 3 жовтня король перебував у згаданому місці, а потім вирушив у напрямку Невеля (7-13 жовтня) і Полоцька (16-23 жовтня) WredeM. Itinerarium krola Stefana Batorego 1576-1586. Warszawa, 2010. S. 107..

Зогляду на прикордонний статус Київського воєводства, однією з найважливіших функцій міст регіону була оборонна. Королівська влада, декларуючи своє зацікавлення і потребу у колонізації нових земель та будівництві оборонних споруд, не мала на це достатньо коштів, тому всіляко заохочувала місцеву адміністрацію та підтримувала приватні ініціативи. Цим власне і скористалися власники Трипілля, які звернулись до короля Стефана Баторія з відповідним проханням. Можемо припустити, що посередником- протектором між братами Трипольськими і королем виступив тодішній писар Руської канцелярії Лаврин Пісочинський Докладніше про нього див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. Острог; Львів, 2003. С. 140-145; Крикун М, Піддубняк О. Волинський маєток Лаврина Пісочинського (придбання села Кунева і захист права власності на нього) // Соціум: Альманах соціальної історії. К., 2010. Вип. 9. С. 97-103..

У пограничних регіонах при заснуванні кожної міської осади в першу чергу звертали увагу на потребу захисту від частих нападів татарських загонів, а також на потенційну загрозу з боку Московської держави, тому закладення нового міста розпочинали з будівництва замку. На початку привілею для містечка Трипілля теж зазначалося про цю обставину, зокрема те, що шляхтичі Трипольські на «властномъ ютчизномь кгрунте своємъ в земли Киевской, за Києвомь унизу реки Днепра, на шляхох татарских над Днепромъ лежачомъ», збиралися своїм коштом побудувати замок: «ку юбороне и великому убезпеченю ют неприятеля поганства татар хочуть коштомъ и накладомъ своим замокъ збудо- вати и место юсадити, без переказы инших месть и пожитковь наших» Archiwum Narodowe w Krakowie (далі - ANK). Dzial na Wawelu. - Archiwum Sanguszkow. - Teki Rzym- skie. - Sygn. XlVa. - Nr 48..

За дослідженнями археологів та істориків, трипільський замок був розташований у зручному для оборони місці. З півночі долина закривалася Дівич-горою, з півдня - наддніпрянським кряжем, зі сходу - р. Дніпро. Замкові фортифікації знаходилися на мису гори між ріками Красною і Дніпром. Вони мали овальну форму з діаметрами 150 і 200 аршинів і зручно підходили до води і, вірогідно, мали браму від Дніпра. Ці укріплення практично нависали над переправою, що вела від гирла р. Красна. Від самого міста замок відділявся валом та ровом. Міські укріплення складалися з валів, що йшли у три яруси. Над брамою була башта. У довжину фортеця мала 600-700 аршинів, у ширину - 200-300 аршинівПетрашенкоВ.О., КозюбаВ.К. Узбережжя Канівського водосховища... С. 17; Мальченко О. Укріплені поселення... С. 271.. У 2011 р. на ділянці в урочищі Посадова гора проводилися розкопки співробітниками Обласного археологічного музею, під час яких були виявлені фрагменти керамічного посуду різного часу: давньоруського - ХІ-ХІІІ ст. та пізнього середньовіччя. По вулиці Рибальській була знайдена цегла-«литовка», фрагменти кісток, зокрема людських - їх виявлено у зсуві в лесі. Над цим місцем у давньоруські часи розташовувався укріплений дитинець, а у литовсько-польські часи - замок. Траса по згаданій вулиці проходить шляхом в'їзної дороги до замку, від якого на поверхні помітні сліди рову та валу, що його оточували. Місцеві археологи припускають, що знайдена цегла походить з давніх споруд замку Відейко М.Ю. Розвідки Обласного археологічного музею // Археологічні дослідження в Україні 2011. - Київ: Інститут археології НАНУ, 2012. С. 236. і що власники Трипілля побудували там палац з цегли-«литовки» Відейко М.Ю. Трипілля // Енциклопедія історії України у 10-ти т. Т. 10. С. 152.. Про мурований замок, побудований боярами Детьковичами (Треполь- ськими) близько 1550 р., згадують автори статті про Трипілля у Вікіпедії https ://uk.wikipedia.org/wiki/Трипілля. Дане твердження викликає сумнів, адже відомо, що всі тогочасні замки у Київському воєводстві будувалися виключно з дерева і трипільський не був тому винятком. За спостереженнями Олега Мальченка, «український прикордонний будівельно-фортифікаційний світ був світом дерев'яних конструкцій. Лише в небагатьох випадках суперником дерева виступало каміння» Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV - перша половина XVII ст. Київ, 2001. С. 89.. Але це виключення стосувалося переважно замків Поділля і Галичини. Тож знайдена на Посадовій горі під час розкопок цегла скоріше за все належала найбільшій місцевій церкві (Іл. 5, 6).

Король своїм привілеєм надавав Дідовичам- Трипольським право на осадження і заселення містечка вільними людьми, ремісниками та прибульцями з різних місць. Трипіллю надавалося маґдебурзьке право за прикладом інших міст, але без будь-якої конкретизації і взірця: «В котором месте надаемъ вольность и право майдеборское прикладомъ и порадкомъ такимъ, яко ся в ынших местех заховуеть, яко юни похо- чуть». Інакше кажучи, від власників Трипілля залежало те, яку модель управління містом вони оберуть і разом з тим судочинство, порядок і організацію міського життя. Власне, такі засади були характерні для багатьох приватних міст, яким надавалися локаційно-маґдебурзькі привілеї. Зазвичай, взорувалися на сусідні міста з таким статусом Див., напр.: Білоус Н. Магдебурзькі привілеї Бишева та його власники // Краєзнавство. 2014. № 1. С. 58-63; її ж. Приватні міста Київського воєводства в першій половині XVII ст.: кількість, особливості роз-витку та функціонування // Україна в Центрально-Східній Європі. К., 2015. Вип. 15. С. 125-164 та ін..

Як правило, у подібних привілеях значна увага приділялася також і організації торгівлі, що проявлялось у наданні дозволу на проведення щорічних ярмарків і щотижневих торгів. Власникам Трипілля дозволялося самим встановити терміни проведення цих ярмарків, але таким чином, щоб вони не збігалися з ярмарками у сусідніх містах і не перешкоджали тамтешній торгівлі. Згідно з привілеєм, у Трипіллі встановлювалися щотижневі торги кожної п'ятниці.

Важливо, що місцевим жителям надавалося право на вільне шинкування спиртними напоями без сплати до господарського скарбу спеціального податку - капщизни і виконання за це повинностей. Тобто для них встановлювалися спеціальні пільги, що мало поліпшити їхній добробут і, відповідно, сприяло економічному розвиткові містечка. На відміну від інших міст, яким надавалася така «вольнизна» на окреслений термін, у даному привілеї час дії цієї пільги не вказувався. У ньому не йшлося про дозвіл на будівництво споруд різного призначення, характерних для міст з маґдебурзьким статусом - ратуші, «постригальні», міської лазні, крамниць і т. п. Можемо припустити, що міське судочинство відбувалося в замку, що було звичним для інших приватних містечок, а будівництво громадських споруд залежало від волі власників.

Надання магдебурзького привілею, безумовно, прискорило соціально-економічний розвиток містечка і всієї волості, сприяло припливу до нього нових людей, найчастіше - втікачів з інших поселень правобережної Київщини. Розбудовуючи Трипілля і замок як свою резиденцію, Дідовичі-Трипольські напевно прагнули дорівнятися до заможнішої і більш титулованої знаті, на яку взорувалася середня і менш за можна шляхта. На кінець XVI ст. кордони Трипільської волості збільшилися у кілька разів. Усе це могло викликати неприховану заздрість і роздратування у могутніх сусідів - князів Острозьких. Упродовж 1591-1595 рр. Федір, Гапон, Ждан і Федір молодший Дідовичі-Трипольські вели судову тяганину з київським воєводою, князем В.-К. Острозьким, тодішнім власником сусіднього містечка Обухів. 16 червня 1591 р. за наказом обухівського урядника Станіслава Жолча і війта Яна Яновича обухівські піддані вчинили напад на трипільські ґрунти біля р. Красної, пограбували підданих і захопили весь урожай. Скаржники оцінили збитки на суму 4 тисячі копи гр. лит. і подали позов на воєводу до Київського земського судуANK. - Агсйшит Sanguszk6w. - Текі Rzymskie XXI.- К. 48.. Крім цього, вони ще позивалися з воєводою через несправедливий збір його урядниками побору з їхньої маєтності. У 1592 р. Люблінський трибунальський суд видав декрет по цій справі, визнавши Три- польських потерпілими Zr6dla Dziejowe. Т. XXI. S. 7..

Стосунки між сусідами загострились під час козацького повстання на чолі з Криштофом Косинським настільки, що власники Трипілля змушені були виїхати у свої поліські володіння, фактично залишивши замок без оборони. Князі Острозькі тоді ж підбурили запорозьких козаків до нападу на містечко. 14 березня 1592 р. озброєні князівські слуги і піддані з різних сусідніх поселень разом з козаками на чолі з К. Косин- ським захопили замок і впродовж двох тижнів плюндрували містечко, спалили аж 117 будинків місцевих жителів і нові будівлі у замку, вивезли звідти всі гармати. Внаслідок нападу близько 100 родин залишили Трипілля і переселилися до інших поселень, які перебували у власності князів Острозьких. Шляхтичі Трипольські оцінили свої збитки на суму 6 тисяч коп гр. лит. і додатково нарахували по 500 гривень за кожного збіглого підданого, ще на 2 тисячі коп гр. лит. було завдано збитків підданим. Після цих подій, 5-6 травня 1594 р., через Трипілля проїжджав австрійський дипломат і мандрівник Еріх Лясота, який у своєму щоденнику зробив лаконічний запис по те, що бачив це містечко з замком, що належали якомусь дворянинові на прізвище Дідко Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева. Переклад Л. Пащина. Підгот. Г. Калайда, А. Сокульський // Запорозька старовина. Вип. 2. Київ-Запоріжжя, 2002. С. 353.. Потерпілі далі скаржились до Київського земського суду. Оскільки даний суд тривалий час не функціонував, тобто не збирався на судові рочки, судове засідання було призначене на св. Миколая тільки у 1595 р., а 6 липня того ж року було видано позов до суду київському воєводі, князю В.-К. Острозькому за підписом земського писаря Дмитра Єльця ANK. - Агсйшит Sanguszk6w. - Текі Rzymskie XXI. - К. 54..

Події з пограбуванням містечка і вивезенням зброї з замку козаками повторилися під час повстання Северина Наливайка в 1596 р. RuUkowski Е. Тгуроі. S. 534-535.. Після його придушення Дідовичі-Трипольські повернулися до своєї маєтності і, мабуть, їм вдалося повернути частину награбованого козаками майна. Відомо, що будинок і майно одного з козацьких ватажків - Матвія Шавули, згідно з королівським привілеєм від 4 травня 1596 р., дісталися жовнірові Еразму Комаровському, який 28 серпня того ж року безрезультатно позивався до Триполь- ських, вимагаючи повернути йому майно цього ватажка, яке вони нібито переховували РГАДА, ф. 389, оп. 1, спр. 201, арк. 89-90..

Між 1596 і 1600 рр. до містечка прибували піддані-втікачі з Овруччини, Житомирщини, Брацлавщини, зокрема з маєтків шляхтичів Якуба Павші, Юрія Струся і князя Юрія Друць- кого-Горського Ј^іа dziejowe. Т. XXI. S. 28, 30, 41.. У 1600 р. власники Трипілля впорядковували кордони своєї маєтності зі сторони Обухівщини. її тодішній власник - Павло Монвид-Дорогостайський подав скаргу до суду на Федора, Г апона, Ждана і Федора молодшого Трипольських за порушення кордонів своєї маєтності. Справа закінчилася декретом Люблінського трибунальського суду від 12 червня 1600 р., згідно з яким урядники Київського підкомор- ського суду мали провести розмежування цих маєтностей, що відбулося 24-27 липня 1600 р. за участі коморника Шимона Уруцького, але незадоволенні розмежуванням Трипольські подали апеляцію до трибунальського суду. Розлогий опис цієї справи з усіма подробицями вміщено до книги Київського підкоморського суду Опубл.: Книга Київського підкоморського суду... - С. 124-162. Його копію вміщено у: ЦДІАУК. Ф. 59, оп. 1, спр. 4823, арк. 3-50.. У 1602 р. П. Монвид-Дорогостайський знову скаржився до Люблінського трибунальського суду на Гапона та інших Дідовичів-Триполь- ських за захоплення ґрунтів, суміжних з його Обухівською маєтністю, зокрема урочищ біля річок Лукавиці, Красної, Бобриці, Гороховиці &6&:а dziejowe. Т. XXI. S. 66-67.. Але у 1604 р. було скасовано рішення по цій справі за поданням Трипольських, які його не визнавали Там само. С. 475..

Конфліктне повсякдення оточувало цю родину і на Овруччині, значною мірою через політику місцевих старост і замкового уряду Детальніше див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К., 2006. - С. 153; Яковенко Н. Українська шляхта... С. 250-252.. 18 червня 1600 р. київський возний Іван Вишетравка вніс зізнання до Київського ґродського уряду про те, що він 8 травня на прохання сина Г апона Три- польського Федора засвідчив наслідки «ґвалтовного» пограбування майна і побиття в їхньому будинку в Овручі, що сталося напередодні з вини овруцького підстарости Кіндрата Друча- ніна-Кнегининського, орендаря овруцького староства. Останній разом із замковим писарем Яном Воронецьким, слугою старости Флоріаном Тхорницьким та овруцькими міщанами вчинили напад на дім Гапона Трипольского, який на той час перебував у Любліні на трибунальському суді. Зі слів скаржника, нападники вигнали з будинку дружину господаря, дочці Раїні завдали тяжких тілесних ушкоджень, до смерті закатували у замку їхнього слугу Степана Павловича, забрали з собою дівку-служницю Ляховицю і невідомо де поділи, пограбували усе майно в коморі у скринях, яке відвезли до замку Випис з київських ґродських книг від 18.06.1600 р., засвідчений печаткою і підписом писаря Андрія Сурина. Оригінал: ANK, Агсйшит Sanguszk6w, Текі rzymskie XXIV, к. 85-87. Той же текст записаний польською мовою, див.: Там само, к. 89-91..

15 січня 1602 р. возний вручив три позови до Київського ґродського суду шляхтичам Суринам,

Бокіям, Адаму Солтану та Миколаю Стецькому за скаргою на них Трипольських через пограбування сіл Годотемль і Виступовичі Центральний державний історичний архів України в Києві (далі - ЦДІАУК), ф. 11, оп. 1, спр. 2, арк. 37.. Піддані Трипольських тікали до сусідніх маєтків: у 1604 р. 16 осіб збігли з Трипілля і Красної до Ольша- ниці, Кагарлика, Рокитного, маєтностей князя Януша Острозького &6&:а dziejowe. Т. XXI. S. 466.; 1609 р. - до с. Стайки, що належало Острозьким Там само. С. 147., містечка Пісочне, власності Олександра Олекшича Там само. С. 161.; 1613 р. - до Ржи- щева, маєтності Юзефа і Петра Халецьких Там само. - С. 180., м. Корсуня, де старостою був Ян Данилович Там само. - С. 181.; 1618 р. - до Обухова і Германівки, власності Дорогостайських Там само. - С. 250.; у 1624 р. - до Германівки, державці Андрія Фірлея Там само. - С. 331.. Щоправда, до маєтків Трипольських теж тікали піддані від інших власників: 1618 р. Тимофій Гуменецький скаржився до Київського ґродського суду на Федора, Германа Федоровичів Трипольських та нащадків Андрія Трипольського - Івана і Геліяша через те, що кілька родин його підданих втекли до їхньої маєтності - с. Красне. Братам Трипольським возний вручив позов з вимогою стати до суду на київські ґродські рочки 15 листопада 1618 р. ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 7, арк. 589 зв. - 590. 12 квітня 1606 р. возний Київського воєводства Юрій Іванович відніс три земських позови до воріт трипільського замку: перший до Федора і Гапона Трипольських, другий до Андрія, Матвія, Германа, Максима, Марка Федоровичів Три- польських, третій позов про надання фальшивої реляції (зізнання) через возного Яна Ізбицького за скаргою князя Михайла Вишневецького, овруцького старости, призначив обом сторонам термін для прибуття в Головний трибунальський суд у Любліні у 1606 р. ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 4, арк. 382. 3 червня того ж року возний Василь Сосницький поклав головний трибунальський позов по Богдана Івановича Стрибиля у його маєтності с. Ловків через скаргу на нього Германа Федоровича Трипольського про неповернення йому боргу 500 зол. пол. Там само, арк. 375. А 10 червня того ж року возний Ян Ізбицький ввів у % с. Красне Миколая Воронецького, якому завинив Ждан Трипольський, батько його покійної дружини Овдоті Жданівни Там само, арк. 422.. 11 липня 1609 р. князь Януш Острозький покликав до суду Максима Трипольського за нібито несправедливе обвинувачення його в грабунках ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 5, арк. 210 зв.. 17 липня 1609 р. до суду покликали Германа Трипольського через неповернення боргу Богдану Стрибилю Там само, арк. 227..

Далі становище Трипольських на Київщині ще більше ускладнилося. 30 січня 1612 р. усі власники Трипільської волості скаржилися на сина колишнього київського воєводи - князя Януша Острозького, краківського каштеляна, білоцерківського, канівського, богуславського і черкаського старосту, за «ґвалтовний» наїзд на їхні маєтності, захоплення с. Стрем'ятичі, згін їхніх підданих з с. Черніхова до Кагарлика НБУВ. ІР, ф. 1, спр. 4104. - Ч. 1. - № 94; Ч. ІІ. -. Перед тим, 18 січня 1612 р., йому вручили позов у с. Ольшаниця за вибиття власників з маєтку Дівич-гора, розташованого над р. Красна Там само. - № 87.. 16 травня того ж року возний вручив йому позов від Трипольських про заставу 10 тисяч зол. пол. на с. Ольшанка (Ольшаниця), але той 26 червня подав зустрічний позов про фальшиве зізнання возного щодо його села Там само. - № 110, 129.. У жовтні 1612 р. Три- польські подали новий позов на князя Я. Острозького з приводу пограбування у них «риби і бджіл» Там само. - № 156.. У 1613 р. декретом Люблінського трибуналу князю наказувалося повернути Трипольським села Стрем'ятичі, Онопків, Лукавиця, Красне і не порушувати меж володінь г^іа dziejowe, ї. XXI, s. 190, 563-564, 573.. Тільки 17 травня 1623 р. тим же судом було видано «лист граничний» про розмежування володінь між згаданими маєтностями Трипольських і Обухівщиною: «почавши від верхів'їв р. Красної, що йшла до Трипілля до Дівич-гори, а звідти долиною Деревенною до р. Лукавиці, далі до могили Плоської і Кондратового кургану аж до Білоцерківського ґрунту, Перепетової могили, в тому місці, де прилягає Гуляницький ґрунт, що належав київському воєводі, і Фастівський - київських біскупів» Там само. - С. 628..

Протягом першої чверті XVII ст. Трипілля служило резиденцією одразу для кількох братів Трипольських - синів Федора старшого. Потребуючи «живих грошей» (або швидкого прибутку), у 1616 р. вони передали в оренду терміном на три роки київським міщанам магістратського присуду уходи з озерами біля Трипілля і Стрем'ятич, але не дотрималися умов контракту. 4 листопада 1617 р. Федір Васильович, Андрій, Матвій, Герман, Єронім, Максим Федоровичі Трипольські наслали своїх слуг і підданих на чолі з Єронімом на ці уходи і силоміць заволоділи риболовними снастями (неводами, пастками, сітками), човнами, усією виловленою рибою, чим завдали збитків скаржниками на 300 коп лит. гр. Київські райці Іван Євсейович і Федір Хилкович делегували до житомирського ґроду свого посланця - Макара Скочка, який вніс протестацію до урядових книг на власників Трипілля ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 1388..

19 жовтня 1623 р. запорозькі козаки Михайло Жилинський і Федір Деружинський, зібравши «купи свавільних людей» з сусідніх маєтків - Обухова та сіл Стайки, Ржищева - загалом приблизно 500 осіб вчинили напад на будинок Германа і спустошили його, схопили одного з його слуг - Петра Соловицького. Після катувань його примусили зробити зізнання в Київському ґродському суді про те, що нібито власник дозволив своїм слугам ці свавілля і грабунки, про що до урядових книг була внесена відповідна заява. Після цього Герман Трипольський змушений був подати на них до суду за наїзд і образу честі, але оскільки позвані до суду так і не з'явились, вироком Люблінського трибуналу від 31 липня 1624 р. їх заочно засудили до публічної кари позбавлення честі - інфамії Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. Ч. III. - Т. 1: Акты о козаках (1500-1648). - Киев, 1863. - С. 275-280..

Після придушення козацького повстання на Куруковому полі у 1625 р. польний гетьман Станіслав Конецпольський розташував свої хоругви в околицях Трипілля. Судячи з усього, його власники не змогли надалі конкурувати з заможними сусідами і впоратися з нападами козаків, які завдавали їм значних збитків. До цього додалися і родинні чвари через розподіл спадщини між чисельними спадкоємцями, що тривали аж до 1648 р. Так, у липні 1618 р. у трибунальському суді в Любліні розглядалася позовна заява Федора Г а- поновича Трипольського і його рідних братів на Федора Федоровича Трипольського та його рідних братів, а також на Василя Андрійовича Три- польського через наїзд і вигнання з маєтно стей, що дістались позивачам від батька, а саме: Трипілля, сіл Дівич-Гори, Красне, Стугни, Лукавиці, Борче, Клочки, Коцовщини, Богданівщини, Чи- коловичі Ј^1а dziejowe, 1:. XXI, s. 308.. У 1621 та 1623 рр. Федір, Гаврило та інші Гапоновичі Трипольські знову скаржились на Матвія, Германа, Івана, Василя Трипольських за наїзди на ті ж їхні маєтності Там само. - С. 603, 633.. Цьому передував конфлікт братів з овруцьким старостою, кам'янецьким каштеляном Андрієм Гурським, який покликав їх до суду через привласнення маєтку Лосовщизна названого Коптевщина, а також селищ до нього належних і кількох ділянок в Овручі. Староста подав на них позов до Київського ґродського суду, який не задовільнив позивача і допустив апеляцію до Люблінському трибуналу. В результаті Гурський подав позов до цього ж суду на київського підвоєводу Федора Єльця, київського підчашого та ґродського суддю Лукаша Вітовського, шляхтичів Федора, Г аврила, Никифора, Парфена Г апоновичів Три- польських за неправомірно допущену апеляцію до Люблінського трибуналу. Позвані не з'явились до суду і 3 серпня 1620 р. трибунальський суд видав декрет по цій справі, скасувавши вирок попередньої інстанції, і визнав апеляцію неправомірною РГАДА, ф. 389, оп. 1, д. 209, л. 119 об. - 121..

Вище згадані та інші життєві обставини змусили братів Трипольських поділити спільну спадщину і розпродати її. Трипільську волость продавали поступово по частинах: у 1627 р. освєнцимському каштелянові Анджею Зборов- ському, в 1637 і 1643 рр. - Максиміліанові Бжозовському (київський підстолій з 1635 р., київський каштелян з 1648 р.). Однак з актом купівлі-продажу не погодився один із братів - Никифор Гапонович, який 31 грудня 1627 р. подав скаргу до Житомирського ґродського суду про те, що його брат Пархом наслав на нього козаків Зборовського, які, погрожуючи, примусили його підписати цей акт, котрий він у підсумку визнав недійсним. Возний Андрій Хоревський зі слів скаржника записав зізнання до урядових книг: «...кгвалтовне з дому з постели хорого узявши, барзо велми оного страхаючи до по- дпису руки на продажу Триполскую ґвалтовне приведши до его мл. пана Зборовского. который ледве жив будучи, яко хорый уходечи дес- пекту мусил подписат, што на тот час мне возном пан Никифор Триполский сведчил и оповедал, иж дей я ни о чом не видаю и о жадное продажи на Трипол и не позволял» ЦД1АУК, ф. 11, оп. 1, спр. 2, арк. 182-182 зв.. Того ж дня возний від імені Никифора Трипольського та його сестри Любки Гапонівни записав зізнання про те, що «у браму мєскую у ворота увоткнул позов» у м. Івниця, де на той час проживав А. Зборов- ський, позиваючи його на рочки ґродські київські (13 жовтня 1628 р.) за «выбите з спокойного держаня» і привласнення Трипілля Там само, арк. 182 зв. - 183.. Судячи з усього, позивач програв цю справу у суді і змушений був покинути Трипілля. На той час він уже мешкав в Овруцькому повіті у с. Пелчі, звідки 4 січня 1629 р. написав лист київському каштелянові Гаврилові Гостському з проханням видати його збіглу піддану НБУВ. ІР, ф. 2, № 20532. Оригінал..

Придбавши Трипілля, А. Зборовський впорядкував маєтність і відремонтував замок. Відомо, що у 1628 р. він сплатив з двох своїх маєт- ностей - Трипілля і волості та Івниці з волостю податок у сумі 170 зл. і 8 гр. Архив ЮЗР. - Ч. 7. - Т. 1. - С. 410-411. Зібравши козаків- «випищиків», він вчинив наїзд на Обухів, що належав тоді Анджею Фірлею Rulikowski Е. Тгуроі. - S. 535.. У 1637 р. А. Збо- ровський продав свою частину Трипільщини більш впливовому і заможнішому магнатові М. Бжозовському, який до того відкупив інші частини цієї волості від Богдана і Остафія Три- польських, сконцентрувавши у своїх руках землі майже всієї волості. У червні 1638 р. М. Бжозовський вирушив на Задніпров'я з по- льним коронним гетьманом, а тим часом козаки числом до 4 тисяч осіб, скориставшись з його відсутності у Трипіллі, сплюндрували містечко і замок, вивезли звідти всю зброю і рухомі речі, знищили його документи на різні маєтності, пограбували підданих у волості. 21 липня слуга київського підстолія подав на них скаргу до Житомирського ґродського суду ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 2, арк. 345-345 зв.; Rulikowski Е. Тгуроі. S. 535.. Того ж року з Трипілля сплатили подимний податок тільки 72 злотих з 72 димів, очевидно, через вище згадані події ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 9, арк. 609.. Виїхавши з Київщини, шляхтичі Трипольські залишалися власниками двора в Києві на Подолі, про що збереглася єдина згадка у виписі з київських земських книг від 14 липня 1639 р. Білоус Н. Київ наприкінці XV - першої половини XVII ст. Міська влада і самоврядування. К. 2008. С. 241.

Розпродавши усі частини Трипільської волості, нащадки Дідовичів-Трипольських осіли у своїх маєтках в Овруцькому повіті, де на той час їм належало кілька сіл Там само. - № 441, 3636 та ін.. Але і там їх спіткали родинні чвари та сусідські конфлікти через земельні володіння. 9 вересня 1629 р. Федора Федорівна з Ружинських Трипольська та її сини Іван, Федір і Остафій з'ясовували у житомирському ґроді обставини застави їхньому покійному батькові Федорові (молодшому) Васильовичу м-ка Могильне і належних до нього сіл від київського підкоморія Стефана Немирича у сумі 21 тис. зол. пол., які він мав викупити того ж року через 12 тижнів, але у призначений термін не зробив цього ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 2, арк. 206.. 11 жовтня 1629 р. вони ж скаржились на того ж київського підкоморія за те, що він, проїжджаючи через їхню маєтність до свого м. Норинськ, наслав на їх будинок своїх слуг, які вдерлися до них, поводилися зухвало і забрали чимало речей Там само, арк. 214 зв.. 20 жовтня вони знову поскаржилися на С. Немирича у тому, що він, заставивши їм с. Путиловичі, випалює біля нього ліс на поташ у будах.

22 січня 1633 р. Іван, Федір і Остафій Федоровичі протестували проти Матвія і Германа Трипольських через те, що вони віддалили братів від спільної спадщини - Клочковських і Полов- чинських ґрунтів та урочища у Старого Доро- гиня НБУВ.ІР, ф. 1, спр. 4104. - Ч. 1. - № 441.. 10 січня 1636 р. ті ж брати подали скаргу до суду на Германа через заставу с. Чиколовичі, а 13 жовтня того ж року суд заочно виніс обви- нувачувальний вирок проти Германа за недопущення позивачів у володіння частиною с. Чико- ловичі, що залишилася їм від батька Там само. - № 839.. У цей же час брати позивалися до Федора Єльця через те, що він всупереч трибунальському декретові не визнавав кордони їхніх земель та наслав своїх озброєних підданих на Клочковські і Полочанські ґрунти, що межували з його Народицькими ґрунтами, зокрема на урочищах у Старого Дорогиня і Глумовської долини Там само. - № 673.. 2 жовтня 1636 р. Федір Єлець і Флоріан Потоцький не з'явились до суду, будучи позвані Трипольськими за наслання своїх народицьких підданих на Клочковські ґрунти і потраву збіжжя у Полочанському ґрунті Там само. - № 783..

Фіскальна документація, зокрема тарифи подимного податку 1628 та 1640 рр., засвідчила подрібнення родових маєтностей поміж численними представниками родини. У 1628 р. нащадки Федора (старшого), Гапона і Федора (молодшого) Трипольських сплатили подимний податок зі своїх маєтностей, зокрема: Парфен з села Збранков- щизни, заставленого йому Юрієм Лясотою, сплатив з 6 димів по 3 злотих, з 6 огородників по 1 злотому і 6 польських грошів, від заставленого йому київським підкоморієм Немиричем містечка Розважова (назв. Полози) з 10 димів сплатив по 3 зл., загалом за 6 поборів - 30 зл.; з сіл Клочки, Коцовщизни і Полочанської землі він сплатив з одного огородника 1 зл. і 15 гр., з осілих - 3 зл., загалом за 6 поборів - 4 зл. 15 гр. Архив Юго-Западной России. Ч. VII. Т. 1: Акты о заселении Юго-Западной России. К., 1886. С. 356-357. Нащадки покійного Федора (молодшого) Трипольського з заставлених їм від Стефана Немирича м-ка Могильної сплатили з 12 димів по 3 зл., загалом за 6 поборів - 66 зл.; сіл Путиловичі і Жеревичі - з 15 димів по 3 зл., загалом за 6 поборів - 45 зл.; с. Красної Волоки з 4 димів по 3 зл., з Девліна з 3 димів по 3 зл. - загалом за 6 поборів 12 зл. Вони ж сплатили з власних маєтностей Богданівщини, Черніговців, Мамче: від 5 огородників по 24 пол. гр. - загалом за 6 поборів - 4 зл. Там само. - С. 364. Нащадки Андрія Трипольського - Матвій, Максим, Марко та Федір сплатили з с. Чикаловичі з 3 димів по 3 зл. від двох убогих по 1,5 зл., з Коцовщизни зі своєї частини - з огородника - 1,5 зл., з с. Клочки - зі своєї частини з 3 димів по 3 зл., від 2 убогих - по 1,5 зл., з половини Дорогиня: з 2 димів по 1,5 зл., огородників - 1,5 зл.; з Блазниковщизни (назв. Ноздрища): з 3 димів по 3 зл., з огородника - 1,5 зл., загалом за 6 поборів - 43 зл., 15 гр. Там само. - С. 379. Матвій Трипольський з заставленого йому від Шишки- Ставецького села Велявська зі своєї частини від 1 диму сплатив за 6 поборів 3 зл. Там само. - С. 380.

Податковий реєстр 1640 р. зафіксував ще більше платників податків подимного у родині Трипольських: Парфен зі своїх частин у селах Клочки, Коцовщина і Полочанської землі з 20 димів сплатив 20 злотих, з половини с. Чиколовичі 15 димів - 15 зл., з «держави» с. Збранковщини з 40 димів - 40 зл.; Федір та Іван з виділеної їм братами частини с. Богдановщини з 6 димів сплатили 6 злотих, з частини с. Мамче з 4 димів - 4 зл., з частини с. Клочки з 4 димів - 4 зл., з частини Коцовщини з 6 димів - 6 зл., частини с. Чер- ніговці з 1 диму - 1 зл.; Іван, Федір та Остафій з заставних с. Малин з 25 димів, з с. Ломжи з 30 димів, з с. Селища з 10 димів, від кожного диму віддали по 25 гр., що разом склало 32 зл.; Іван Трипольський сам від себе і від братів з частини Чиколович від 10 димів - 10 зл.; Матвій разом з Петром і Олександром Германовичами Триполь- ськими з половини с. Дорогинь від 8 димів - 8 зл.; Федір, Марко, Василь, Григорій і Геліяш зі своїх частин - 6 димів у с. Клочки сплатили 6 зл. вони ж з частини Коцовщини з 5 димів - 5 зл., з частини Блазниковщини назв. Ноздрища з 5 димів - 5 зл., з половини третьої частини с. Чиколовичі з 5 димів - 5 зл.; Григорій з Яблоновки від 12 димів - 12 зл., Ян Трипольський і Адам Скіпор з с. Ве- лявськ і своєї частини з 6 димів - 6 зл., вони ж з частини Черніговців з 2 димів - 2 зл.; Максим з заставної маєтності Яблонки з 10 димів - 10 зл. і з с. Людовики з 10 димів - 10 зл., Марк з «держави» с. Белти і слобідки Марятин з 12 димів - 12 зл., Геліяш з «держави» - частини с. Скород- ного з 3 димів - 3 зл. ANK, Archiwum Sanguszkow, sygn. 404, s. 167-171, 175; Копія цього реєстру, вписана до житомирської ґродської книги, дещо різниться від краківської: ЦДІАУК. Ф. 11, оп. 1, спр. 9, арк. 867 зв. - 869 зв., 870 зв., 885, 926 зв., 927. За підрахунками Г. Літ- віна, на той час усім представникам роду належало бл. 360 димів, якими вони володіли або тримали «заставним правом»; найбільша частина - 266 димів - належали трьом синам Федора Васильовича (молодшого) Літвін Г. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648). К., 2016. С. 287..

Вдалими для Трипольських були грошові операції, пов'язані з заставою земель в Овруч- чині. 30 жовтня 1636 р. Любов Сингурова заставила Трипольським три острови поблизу с. Клочки над р. Норинь НБУВ. ІР,ф. 1, спр. 4104. - Ч. 1. - № 964.. 11 червня 1643 р. Мощеницькі заставили Трипольським село Ско- родне в Овруцькому старостві за 6000 зол. пол. Там само. - № 2467. Декретом трибунальського суду від 10 червня 1643 р. присуджувалося аби Флоріанова По- тоцька заплатила Трипольським 3600 зол. пол. і повернула маєтки Старий Дорогинь і Глумов- ське Там само. - № 2635.. 17 червня 1643 р. датується апеляція поміж Трипольськими з приводу розподілу ґрунтів над р. Радич Там само. - № 2653.. 23 червня 1643 р. видано декрет за позовом Трипольських з Павшою про розмір Дорогинських ґрунтів біля р. Дорогинь. Тоді ж ті самі Трипольські домоглися вироку-баніції на Олександра Солтана через привласнення ним Дорогинських ґрунтів в урочищі Погреби над р. Норинь Там само. - № 2770..

3 червня 1643 р. інші брати Трипольські подали позов на Людвіка Олізара на суму 8 тисяч зол. пол., другий позов на дружину Флоріана По- тоцького про недопущення володіння ґрунтами в урочищі Старий Дорогинь і Глумовській Долині, видирання її підданими бджіл, третій позов по пана Скіпора в с. Черніговці про побиття їх підданих з с. Богданівщини, четвертий позов по інших братів Трипольських про нерозділення ґрунтів і рудні, псування бортного дерева і затоплення сіножаті у с. Білогородка, що належало князю Каролю Корецькому, п'ятий позов по того ж князя Корецького до визнання запису на заставу м-ка Ясногородки і села Бузова в сумі 20 тисяч зол. пол. НБУВ. ІР, ф. 1, спр. 4104. - Ч. 1. - № 2233. 14 січня 1644 р. Трипольські знову скаржились на князя Корецького у тому, що той заставив їм містечко Ясногородку і с. Бузова за 12 тисяч злотих, а після цього сам збирав побори з підданих і ще й продав частину Ясногородки Самійлові Харленському Там само. - № 1816., 23 березня на прохання одного з Трипольських возний їздив до Ясногородки для оформлення акту продажу цих маєтків Там само. - № 1885.. 16 серпня 1644 р. у с. Збранкові вручили позов Миколаю Трипольському, якого позивав до суду овруцький підстароста Прушин- ський за наїзд на овруцький замок Там само. - № 2052..