Невідома грамота великого князя Свидригаила Ольгердовича: формування землеволодіння князів Козек на Волині та їх походження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Невідома грамота великого князя Свидригаила Ольгердовича: формування землеволодіння князів Козек на Волині та їх походження

У складі п'ятої книги т. зв. «Руської (Волинської) метрики» -- вихідної документації королівської канцелярії, переважно руськомовної, для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, включених до складу Корони Польської у 1569 р., -- міститься список однієї з небагатьох неопублікованих до сьогодні грамот великого князя Свидригайла Ольгердовича, внесеної («облятованої») до метрики 5 серпня 1579 р. На жаль, аркуш з заголовком та початком тексту, де було викладено обставини й причини «обляти» акту, давно втрачений, про що свідчать і старі архівні помітки: «Karty nie dosta§» (арк. 197 зв.) та «Pocz^tku ta tranzakcya niema» (арк. 198). Однак зі збереженого тексту (для нас майже нечитабельного) видно, що документ був «облятований» з ініціативи княжни Маруші Збаразької (згадується у 2-му рядку арк. 198) та її брата, князя воєводи (Брацлавського, Януша Миколайовича), які «правом доходили» та пред'явили «привилий головный» на «имкньє Морозовичи» РГАДА (Российский государственный архив древних актов), ф. 389, оп. 1, д. 216 [ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України, м. Київ), КМФ-36, оп. 1, спр. 216], арк. 198-198 зв.. Очевидно, на цій підставі видавці регестів «Руської метрики» вважали, що «облятований» акт -- це «випис із кременецьких старостинських книг привілею кн. Свидригайла кн. Федору Васильовичу Збаразькому на маєтки Замличі, Войковичі, Форостів, Морозовичі, Бискупичі, Мосорево [!], Бунів [!] у Володимирському повіті (Луцьк, 1405 [!])» Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для україн-ських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569-1673. -- Київ, 2002. -- С. 298, прим. 44.. Здавалося, нарешті вдалося з'ясувати такий «жаданий» патронім знаменитого князя Федька Несвізького -- соратника Свидригайла, який вважається предком князів Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких та Воронецьких! Однак князь Федір Васильович, який отримав привілей від Свидригайла, у його тексті ані Збаразьким, ані Несвізьким не названий.

Нижче наводимо повний текст грамоти Свидригайла князю Федору Васильовичу. Зазначимо, що аркуші метрики, на яких його вписано, знаходяться у досить поганому стані, до того ж нам була доступною лише копія рукопису на мікрофільмі. Тому, для уточнення не зовсім зрозумілих (спочатку) фрагментів тексту, ми порівнювали його з дуже подібною, оригінальною грамотою Свидригайла Пашку Прокоповичу 1451 р. Розов В. Українські грамоти. -- Т. I. XIV в. і перша половина XV в. -- Київ: з друкарні Української Академії Наук, 1928. -- С. 156-157, № 84. (кілька так і не прочитаних слів подано в квадратних дужках). Також використано «географічну частину» акту, яка практично повністю наведена у регесті з опису «Руської метрики», складеного Я.-Ф. Цивінським близько 1760 р. Надрядкові літери та явні скорочення під титлами виділено курсивом. З кириличних літер, що відсутні в сучасних українському та російському алфавітах, збережена «Ъ». Пунктуація проставлена за сучасними нормами.

«Милостию Божєю мы, вєликий князь Швитрикгайл Олкгирдовичъ, чиниж знамєнито сиж нашимъ листомъ кондому доброму, нинєшниж и напотож будучиж, кто узрит албо чтучи єго услышитъ, коли ж до будєть єму потрєбно. УзрЪвши єсмо знамєнитую наж службу, а никгьда нє замєшканую слуги нашого вЪрного, князя Фєдора Василєвича, и мы, дорадившися з нашими князми, з нашими паны, з нашєю вєрною радою, дали єсмо єму за єго вЪрную намъ службу сєло Зажличи у Володимєрскомь повітє, а и к тому присєлоя Войковичи и сєлищо Форостовь на Смочє по Вєликую дорогу, а Морозовичи, а Бискупичи Мосорєво сєло, што Мосор дєржал, а Бунєва, што Кузма [дєржал], слуга князя Фєдоровь Василєвича, зо всєми з [тыми] доходы и приходы, што к тиж сєлаж из стародавна слушало и тягло и тыми разы слушаєт, [с поли] и з ролями, зъ [гаи, з] дубровами, и з [лЪсы, с пасєками], з ловы и з ловищами, и з рєками, з [...] // и з озєры и з ставы и з ставищажи, зо всими бЪги водными, и з рудами, и з синожатми, с криницами, с потоки и з зєрє- мєньї, со всими правы, со всими пожитки, ничого на сєбє нє вьімєняючи. Можєт собє полєпшовати и розширати, и на новож корєни посадити и примножати, а таки ж с тими всими платы грошовыми и з с цинъши. А дали єсмо єму, напрод рєчєному князю Фєдору Василєвичу, звєрху мєнованни имЪнъя сєла єму вічнє и на вЪки нєпорушно, и жонЪ єго, и дєтєж єго, и внучатож єго, и єго ближниж по нєж будучимъ, и єго щадкомъ. Волєя єсть князь Фєдор Василєвичь во всємъ томъ имЪнъю и єго ближнии, по нєж будучии продати, и промєнити, и заставити, и по души дати. А при тож были свєтки наши, вЪрная рада наша: князь Михайло Василєвия, а князь Михайло Костєятиновия, а князь Алєксандро Санкгушковича, а князь Иван Чєтвєртєнкий, а пая Козаринъ Рязановъвича, а пая Нємира староста Луцский, а панъ Андрєй Волосовия, и иных много добрых при том было. А єсчє над то потвєр^єньє сєго нашого листа залования, про лєпшоє свєдо^ство и память, и пєчать нашу казали єсмо привєсити к сєму нашєму листу. Писанъ и дан в Лу^ску, под літа Исуса Христова Рожєства тисяча літь и чотириста літ пятоє літо. Индикт пятый надцать. Приказ пана Нємири, старосты Луцского» РГАДА, ф. 389, оп. 1. д. 216 [ЦДІАК, КМФ-36, оп. 1, спр. 216], арк. 198 зв.-199..

Титул Свидригайла у нашій грамоті -- великокнязівський та з пат- ронімом «Олкгирдович», але без «Литовский, Руский и иных», як у документах 1430-х рр., -- використовувався ним лише в актах, виданих після 1442 р., коли молодший Ольгердович фактично був тільки князем Волинським, до його смерті 10 лютого 1452 р. Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. -- Lwow: z drukarni Insty- tutu Stauropigianskiego, 1887. -- Т. I. -- S. 158, nr 31; Halecki O. Ostatnie lata Swydrygielly i sprawa wolynska za Kazimierza Jagiellonczyka. -- Krakow, 1915. -- S. 43-44, 61.. Звичайно, вказаний у тексті 1405 р. є неможливим: очевидно, писар не зміг правильно перекласти кириличні літери-цифри під титлами, що мали стояти в оригіналі (навіть при тому, що значна кількість оригінальних актів Свидригайла датовані нереальними роками, вони все-таки підлягають логічному корегуванню). Натомість, 15-й індикт у зазначений період припадав лише на вересень 1451 -- серпень 1452 р. З урахуванням же того факту, що Свидригайло помер 10 лютого 1452 р., його надання князю Федору Васильовичу слід відносити до вересня 1451 -- початку лютого 1452 р.

Таке датування знаходить повне підтвердження і за іншими ознаками. Як уже говорилося, грамота князю Федору Васильовичу є дуже близькою до грамоти Свидригайла пану Пашку Прокоповичу. Деталі їхніх текстів, співпадаючи, в основному, майже дослівно (звичайно, за виключенням об'єктів надання), не знаходять настільки близьких паралелей у жодній іншій грамоті Свидригайла. Обидва акти видані на володіння у Володимирському повіті. У списках їхніх свідків повністю співпадають перші шість імен! Обидва документи датовані лише роком, без місяця й числа. Окрім них, це властиво лише одній грамоті Свидригайла, яка датована тим же роком, що й грамота Пашку Archiwum ksi^z^t Sanguszkow w Slawucie. -- Lwow: z drukarni Zakladu narodowego im. Ossolinskich, 1890. -- Т. III. -- S. 7-8, nr 11. Список грамот Свидригайла, щоправда не зовсім повний, див.: Halecki O. Ostatnie lata Swydrygielly... -- S. 286-296.. Нарешті, згадані акти видані за «приказом» пана Немири, старости Луцького. Все це навряд чи залишає сумніви в тому, що грамоти Свидригайла князю Федору Васильовичу та Пашку Прокоповичу розділяв дуже незначний проміжок часу, навряд чи більший за кілька місяців. Грамота Пашку датована нереальним 1461-м роком. Звичне для грамот Свидригайла корегування -- перші дві цифри за літочисленням від Р. Х., а другі «від сотворіння світу», -- в даному випадку нічого не дає: 6961 вересневий рік відповідає вересню 1452 -- серпню 1453 р., коли Свидригайла вже не було серед живих. Вірогідніше за все, писар грамоти спробував вирахувати рік від Р. Х., але помилився на десятиліття -- 1461 замість 1451-го. Цей останній, слідом за Б. Горчаком, приймав і В. Розов .

1451 р. цілком відповідає і спискам свідків обох актів, членів ради Свидригайла, які в інших його грамотах фігурують у наступні періоди Розов В. Українські грамоти. -- С. 155. Див.: Halecki O. Ostatnie lata Swydrygielly... -- S. 298-302.. Князь Михайло Васильович (Чорторийський) з урядом маршалка -- 3 березня 1445 -- 31 грудня 1451 р. (причому остання дата може бути «відсунута» на 1450 р. Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. -- Т. I. -- S. 160, nr 48.), без уряду маршалка, як у наших документах -- лише 21 квітня -- 29 грудня 1451 та 9 січня 1452 р. Князь Михайло Костянтинович (Курцевич) -- 22 листопада 1442 -- грудень 1451 р., причому 15 травня 1446 -- 20 травня 1451 р. з урядом старости Володимир- ського, який у наших актах відсутній. Князь Олександр Сангушкович -- 29 грудня 1446 -- 29 грудня 1451 р. Князь Іван Четвертенський -- те саме. Пан Козарин Рязанович -- 5 листопада 1445 -- 31 грудня 1451 р. Пан Немира, староста Луцький -- 3 березня 1445 -- 9 січня 1452 р. Пани Семашко Михайлович та Юшко Войдатович (з грамоти Пашку Прокоповичу) -- 24 вересня 1451 -- 9 січня 1452 р. Нарешті, пан Андрій Воло- тович (Волосович) -- лише 31 грудня 1451 (чи 1450 Там само.) р.

Гадаємо, все сказане остаточно підтверджує датування грамоти князю Федору Васильовичу вереснем 1451 -- початком лютого 1452 р. (15-й індикт), скоріш за все -- ще до настання 1452 різдвяного року (якщо правильне корегування 1461 р. в оригінальній грамоті Пашку Прокоповичу на 1451 р.).

Ким же був князь Федір Васильович, правонаступниками якого щодо маєтків у Володимирському повіті, отриманих ним у 1451 р., більше ніж через століття вважали себе князь Януш Миколайович Збаразький та його сестра Маруша? Актові та описові документи свідчать, що протягом XVI ст. більшість сіл, згаданих у грамоті князю Федору, знаходились у володінні князів Козек. У 1533 р. князь Іван Козека згадується як власник Біскупичів Archiwum ksi^z^t Sanguszkow w Slawucie. -- Т. III. -- S. 430, nr 453.. У 1545 р. співвласниками Біскупичів були князь Андрій

Козечич та Лев Образцов Литовська Метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. -- Київ, 2005. -- С. 108. Тут сполучник «а», за масовими аналогіями, є помилковим замість «с»., зять князя Івана Васильовича Козеки Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- Warszawa: drukiem J.Filipowicza, 1895. -- S. 181.. У тій же ревізії 1545 р. згадується «городня князя Андрєя а кнєгини Ивановоє Зажлицких зъ Зажличъ» Литовська Метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. -- Київ, 2005. -- С. 153.. Мова йде про князя Андрія Михайловича Козеку та вдову його двоюрідного брата, князя Івана Васильовича. Отже, Замличі були спільним володінням ще їхніх батьків, князів Василя та Михайла Федоровичів Козечичів. Син Андрія, князь Дмитро Козека, у 1570, 1577 та 1583 рр. володів, між іншим, Замличами й Біскупичами Zrodla dziejowe. -- Warszawa, 1889. -- T. XIX. Polska XVI wieku pod wzgl^dem geograficzno-statystycznym. T. VIII. Ziemie ruskie. Wolyn i Podole / Opisane przez A. Jablo- nowskiego. -- S. 24, 68, 124.. У 1578 р. він підписувався як князь Дмитро Козека Замлицький, а 1583 р. помер у Замличах Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- S. 182..

Понад століття тому було опубліковано документ від 21 серпня 1558 р., з якого виявляється, що частина володінь князів Козек перейшла до князів Збаразьких через шлюб княжни Марії Козечанки з князем Миколаєм Андрійовичем Збаразьким Архив Юго-Западной России. -- Киев: тип. С. В. Кульженко, 1907. -- Ч. 8. -- Т. IV. -- С. 143-144.. Напевне, мова йде про Марію, молодшу дочку князя Михайла Федоровича Козечича, яка ще у 1541 р. була незаміжньою Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- S. 181 (поси-лання: Литовська метрика, книга судових справ 10).. Значно більше відомостей про спадщину Марії Козечанки містять неопубліковані документи, що включені до актових книг Володимирського гродського суду 1566-1570 рр. З них найбільше значення має розподільчий акт, укладений у Замличах 27 липня 1566 р. між князем Янушем Миколайовичем Збаразьким та його сестрою Мару- шею, дружиною пана Василя Загоровського; наступного ж дня два списки цього документу (від обох сторін) було внесено до актових книг. У них ідеться про те, що брат та сестра Збаразькі поділили між собою «имєнья материстые», які «зосталися по тебожъчицы панє матцє нашой, єє милости кнєгини Мари Козєчанки, на мєнє (князя Януша -- С. К.) и на сєстру мою княжну Марушу Збаражъского, то єсть дворъ Замлицкий з селомъ Войковичами, дворъ Жасковский, дворъ Росновский, дворъ Гри- вятковский, сєло Форостов, сєло Бискупичи». Маруша, як молодша сестра, обрала собі частину з двором Замлицьким та с. Войковичі, двір Гривятковський і с. Форостов, а князю Янушу «зосталося» двір Ростовський, двір Жасковський і с. Біскупичі ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 113 зв.-118; регеста: Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг. -- Київ, 2002. -- Вип. 1. -- С. 24, № 102, 103. Архив Юго-Западной России. -- Киев, 1909. -- Ч. 8. -- Т. III. -- С. 162-166..

Незабаром спадком Маруші заволодів її чоловік, Василь Загоров- ський, але їхній шлюб фактично розпався. 21 вересня 1568 р. Маруша разом з братом, князем Янушем Збаразьким, силою захопили у Загоров- ського двір Замлицький та «прислухаючие» до нього с. Войковичі й Форостов . У 1569 р. ці села не раз згадуються як власність князя Мико- лая Збаразького (батька Маруші) Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг. -- Вип. 1. -- С. 110, № 55, с. 115, № 100, с. 126, № 209, 214, 215, с. 132, № 266, с. 138, № 327. Там само. -- С. 173, № 268., а у 1570 р. Войковичі названі володінням князя Миколая та його сина Януша . Нарешті, у 1583 р. власницею Войковичів, Форостова й Гривятків була пані Загоровська, княжна Маруша Збаразька ггбйіа Й7Іе_^е. -- Т. XIX. -- 8. 114..

Село Замличі, очевидно, окреме від двора Замлицького, залишилось у власності князя Дмитра Козеки, який регулярно згадується як його власник протягом 1567-1570 рр. Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг. -- Вип. 1. -- С. 39, № 80, с. 74, № 29, с. 84, № 123, с. 138, № 326, с. 173, № 269, с. 180-181, № 337.. Йому ж належали дві 2/3 с. Біскупичів: 24 липня 1566 р. князь Козека скаржився на князя Миколая Збаразького, що той уступається «в тє двє части мои того имения Бискупицкого» ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 112 зв.; регеста: Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг. -- Вип. 1. -- С. 24, № 101.. Дійсно, 26 травня 1567 р. частина Біскупицького «запуста» належала князю Миколаю Збаразькому Там само. -- С. 43, № 103. Там само. -- С. 39, № 79, с. 43, № 105, с. 67, № 298.. У той же час, 1567 р. Біскупичі неодноразово згадуються як володіння єпископа Володимирського , який у 1569 р. скаржився на наїзди на це село войковицького урядника князя Миколая Збаразького Там само. -- С. 115, № 100, с. 126, № 209, 215.. У 1570 р. князі Миколай та Януш Збаразькі хотіли осадити на церковній землі під с. Біскупичами своїх людей Там само. -- С. 154, № 101. Там само. -- С. 157, № 127., а замлицькі й войковицькі піддані князя Януша здійснювали наїзди на самі Біскупичі . У 1569-1570 рр. розмежовувались спірні ґрунти між єпископським с. Біскупичі та сусідніми селами -- Замличі князя Дмитра

Козеки та Войковичі князів Миколая й Януша Збаразьких Там само. -- С. 138, № 326, 327, с. 140, № 343, с. 173, № 268, 269. ггабіа аЯеЦ^ю. -- Т. XIX. -- 8. 114, 124.. Очевидно, князі повернули-таки собі Біскупичі та знову поділили село: у 1583 р. княжна Маруша Збаразька, власниця Войковичів, Хворостової (так!) і Гривятків, виступала також за свого брата, князя Януша, з його маєтків -- сіл Роснова, частини Біскупичів і частини Жасковичів; а князь Дмитро Козека тоді ж згадується як власник Замличів, Жасковичів, Біскупичів та деяких інших .

Нарешті, у 1569-1570 рр. князь Януш Миколайович Збаразький та його сестра Марина заявили претензії на с. Морозовичі, через що викликали до Володимирського земського суду каштелянову Межиріцьку, Зофію Остророгову, з її синами -- очевидно, тодішніх власників села Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг. -- Вип. 1. -- С. 140, № 344, с. 170, № 241, с. 183, № 355.. Щоправда, в цих позовах про конкретні права Збаразьких на Морозовичі нічого не говориться ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 243-243 зв., 381 зв .-382 зв.; текст тут цілком чита-бельний, особливо у документі від 18 грудня 1570 р. Розов В. Українські грамоти. -- С. 149 151, № 81. В оригіналі вказаний рік від Р. Х (!) 6935, індикт 9. Зрозуміло, що рік нереальний (у 1426 р. Свидригайло не був великим князем), тоді як 9-й індикт відповідає листопаду 1430 чи 1445 р. Титул Свид-ригайла, а також імена інших свідків, однозначно вказують на 1445 р.. Однак, як ми бачили, князь Януш та Маруша Збаразькі претендували на Морозовичі ще у 1579 р., через що й просили внести до «Руської метрики» грамоту Свидригайла князю Федору Васильовичу -- напевне, свого предка, -- де згадувалося вказане село.

Отже, оскільки володіння у Володимирському повіті, перераховані в грамоті князю Федору Васильовичу, пізніше належали князям Козекам, а частина їх перейшла до князів Збаразьких виключно в якості спадку княжни Марії Козечанки, слід зробити висновок, що князь Федір також належав до роду Козек. І дійсно, першим відомим представником вказаного роду був князь Федір «Козика» -- член ради Свидригайла, який 5 листопада 1445 р., у Луцьку, засвідчив його оригінальну грамоту пану Івану Мушаті. Зазначимо, що князь Федір серед свідків згаданий аж на 8-му місці -- не лише після двох князів Чорторийських, але й після п'яти не титулованих панів . Це має свідчити як про його походження з не дуже знатного князівського роду чи, скоріше, молодшої гілки знатного, так і про молодий вік князя, порівняно зі старими соратниками Свид- ригайла.

Що стосується походження князів Козек, то прямих даних на цей рахунок не збереглося. Відомо лише, що за короля Казимира Ягеллона (до 1492 р.) князі Козечичі проміняли князю Івану Жеславському свою «землю одачиньную, што на Рши, Роскою землею» Lietuvos Metrika. -- Vilnius: Lietuvos istirijos instituto leidykla, 2007. -- Knyga Nr 6 (1494-1506). -- P. 187, nr 284. Див. напр. за показчиком: Там само. -- P. 458, 464.. Очевидно, мова йде про землі на р. Рші, суч. Орші в Білорусі: у тогочасних документах прикметники, похідні від річки й волості Рша, звичайно писалися як «рош- ский», «роский», «роская» . 11 жовтня 1465 р. князь Іван «Козечынъ», перебуваючи в Смоленську, засвідчив грамоту князя Василя Федоровича Бабіча-Друцького, видану Черейському Троїцькому монастирю Акты, относящиеся к истории Западной России. -- СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1848. -- Т. III. -- С. 232, № 101.III (у складі грамоти короля Стефана Івану Сапєгі 1578 р., з Литовської Метрики, книги записів 59); дата -- 11 жовтня 6974 р. 14-го ін-дикту, -- відповідає 1465 року, а не 1466-му, як у Ю. Вольфа. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- S. 180. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV -- до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. -- Київ: Критика, 2008. -- С. 90.. На цій підставі Ю. Вольф не виключав, що предок Козек «прибув туди (на Волинь -- С.К.) зі Свидригайлом; на останній факт вказували б стосунки тих князів з князями Друцькими і набуття земель у властивій Литві, що мало ще місце в ХУ-му столітті». Однак у переказі Ю. Вольфом цитованого документу говориться вже про землю на Росі . На цій підставі Н. Яковенко визнавала зв'язок князів Козек з південною Київщиною, і навіть припускала, що вони могли походити з ординської еліти . Але в останній чверті ХУ ст. київське Поросся представляло собою чи не цілковиту пустелю, і саме по собі дуже мало вірогідно, щоб князь Жес- лавський, землевласник із центральної Білорусі, став би вимінювати там собі якусь землю.

Якщо вже виводити князів Козек із Оршанського повіту, то їх логічніше за все буде визнати молодшою гілкою князів Друцьких. Таке припущення, в досить обережній формі, висловив В. Собчук: ««На Рши» лежало також село Прихаби Lietuvos Metrika. -- Vilnius, 2007. -- Knyga Nr 3 (1440-1498). -- P. 26. Додамо, що тут же, у рубриці «На Рши», згадуються також і володіння інших Друцьких -- князів Василя Григоровича, Івана Путяти та Олександра Кіндировича (С. К.)., родове гніздо Прихабських, що виділилися з князів Друцьких Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... -- S. 60, 396.. (...) Наведені дані джерел дають підстави думати, що батьківщиною роду міг бути район Орші і що він міг виділитися з князів Друцьких» Собчук В. Аристократія Волині з князівськими титулами // Собчук В. Від коріння до крони. -- Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. -- С. 73-74.. Ця гіпотеза знаходить повне підтвердження у даних сфрагістики. Зокрема, печатний знак князя Андрія Михайловича Козеки (1540 р.) майже ідентичний знаку князя Федора Дмитровича Друцького- Горського (1538 р.). Ще ближче до нього знак князя Дмитра Андрійовича Козеки (1581 р.), а на печатці князя Юрія Дмитровича Козеки (1589 р.) до нього додано ще й два півмісяці, взагалі характерні для князів Друцьких Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII- XVI ст. -- Харків, 2009. -- С. 312, рис. 682-685, пор. с. 228, рис. 87.. Подібні збіги випадковими бути просто не можуть.

Родоначальником гілки Друцьких-Горських був князь Василь Іванович Путятич. Жодних даних про нього не збереглося, але його сини, князі Горські, вперше згадуються лише в 1496-1499 рр. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... -- S. 61. А отже, князь Федір Васильович Козека, який згадується в 1445-1451 рр., сином Василя Путя- тича бути не міг. З документально відомих князів Друцьких у батьки Федора «підходить» лише один з молодших синів князя Семена Дмитровича -- князь Василь Красний, який у 1431-1432 рр. був намісником

Свидригайла у Вітебську, а у 1448-1448 рр. служив великому князю Казимиру. Щоправда, його син, князь Іван Васильович Красний, згадується аж у 1486-1516 рр.; але тоді він перебував уже в досить поважному віці, оскільки його син, князь Дмитро Іванович Красний, помер дорослим до 1507 р. Там само. -- 8. 58-59.. Федір Козека міг бути старшим сином Василя Красного, можливо, народженим від його першого шлюбу, а Іван Красний -- від другого. Втім, наполягати саме на такому походженні князя Федора Васильовича Козеки ми не будемо. Він міг бути й представником якоїсь незначної лінії князів Друцьких, існування якої у 1-й половині XV ст. джерелами не засвідчене (наприклад, сином чи онуком когось із братів князя Семена Дмитровича -- предка всіх відомих Друцьких, окрім Кін- дировичів та Одинцевичів) Навряд чи батьком Федора Васильовича міг бути князь Василь Михайлович Друцький, який згадується у Друцькому євангелії XIV ст., а також у грамоті Андрія Ольгердовича, князя Полоцького (1348-1387), Федору та Дмитру Корсакам. Його син, князь Гліб Васильович Друцький, приймав участь ще у Куликовській битві 1380 р. (Кузьмин А.В. Опыт комментария к актам Полоцкой земли второй половины XIII -- начала XV в. // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. -- 2007. -- № 4. -- С. 51-63)..

Таким чином, висновки даної статті зводяться до наступного. Князі Козеки були однією з молодших гілок князів Друцьких. Їхній родоначальник, князь Федір Васильович Козека, можливо, був старшим сином князя Василя Семеновича Красного -- вітебського намісника Свидригайла у 1431-1432 рр.

Очевидно, незадовго до 1445 р. Козека перебрався на Волинь, ставши одним із молодших членів ради Свидригайла. Років через 5-10 після цього, у вересні 1451 р. -- на початку лютого 1452 р., він «вислужив» у старого Свидригайла Замличі та кілька інших сіл у Володимирському повіті. Вони й стали основою землеволодіння князів Козек, які залишилися на Волині. У середині XVI ст., внаслідок шлюбу княжни Марії Козечанки з князем Миколаєм Збаразьким, значна частина володінь Козек перейшла до Збаразьких. Діти вказаного подружжя, князь Януш та княжна Маруша Збаразькі, у 1569-1570 рр. заявили претензії також і на с. Морозовичі, яке на той час знаходилося у власності роду Остророгів. Саме з метою довести свої права на Морозовичі, у 1579 р., Збаразькі й наполягли на внесенні до «Руської метрики» листа Свидригайла князю Федору Васильовичу -- Козеці, їхньому предкові по матері.

REFERENCES

свидригайло грамота акт землеволодіння

1. Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. -- Lwow: z drukami Instytutu Stauropigianskiego, 1887. -- Т. I.

2. Archiwum ksi^z^t Sanguszkow w Slawucie. -- Lwow: z drukami Zakladu narodowego im. Ossolinskich, 1890. -- T. III.

3. Halecki O. Ostatnie lata Swydrygielly i sprawa wolynska za Kazimierza Jagiellonczyka. -- Krakow, 1915.

4. Lietuvos Metrika. -- Vilnius, 2007. -- Knyga Nr 3 (1440-1498).

5. Lietuvos Metrika. -- Vilnius: Lietuvos istirijos instituto leidykla, 2007. -- Knyga Nr 6 (1494-1506).

6. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- Warszawa: drukiem J. Filipowicza, 1895.

7. Zrodla dziejowe. -- Warszawa, 1889. -- T. XIX. Polska XVI wieku pod wzgl^dem geograficzno-statystycznym. T. VIII. Ziemie ruskie. Wolyn i Podole / Opisane przez A. Jablonowskiego.

8. Akty, otnosiaschyesia k istoryy Zapadnoj Rossyy. -- SPb.: V typohrafyy Eduarda Pratsa, 1848. -- T. III. [in Russian].

9. Arkhyv Yuho-Zapadnoj Rossyy. -- Kyev: typ. S. V. Kul'zhenko, 1907. -- Ch. 8. -- T. IV. [in Russian].

10. Kuz'myn A. V. Opyt kommentaryia k aktam Polotskoj zemly vtoroj polovyny XIII -- nachala XV v. // Drevniaia Rus'. Voprosy medyevystyky. -- 2007. -- № 4. [in Russian].

11. Lytovs'ka Metryka. Knyha 561. Revizii ukrains'kykh zamkiv 1545 roku. -- Kyiv, 2005.

12. Rozov V. Ukrains'ki hramoty. -- T. I. XIV v. i persha polovyna XV v. -- Kyiv: z drukarni Ukrains'koi Akademii Nauk, 1928. -- S. 156-157, № 84. [in Ukrainian].

13. Rus'ka (Volyns'ka) metryka. Rehesty dokumentiv Koronnoi kantseliarii dlia ukrains'kykh zemel' (Volyns'ke, Kyivs'ke, Bratslavs'ke, Chernihivs'ke voievodstva). 1569-1673. -- Kyiv, 2002. -- S. 298, prym. 44. [in Ukrainian].

14. Sobchuk V. Arystokratiia Volyni z kniazivs'kymy tytulamy // Sobchuk V. Vid korinnia do krony. -- Kremenets': Kremenets'ko-Pochaivs'kyj derzhavnyj isto- ryko-arkhitekturnyj zapovidnyk, 2014. [in Ukrainian].

15. Yakovenko N. Ukrains'ka shliakhta z kintsia XIV -- do seredyny XVII stolittia. Volyn' i Tsentral'na Ukraina. -- Kyiv: Krytyka, 2008. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru