Українське селянство Наддніпрянщини першої третини XX ст.: нові дослідницькі перспективи

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Українське селянство Наддніпрянщини першої третини ХХ ст.: нові дослідницькі перспективи

Ю.П. Присяжнюк, Р.М. Орищенко

Анотація

Стаття присвячена завданням, які сьогодні стоять перед українськими істориками-дослідниками селянської проблематики. Їхнє вирішення обіцяє добрі пізнавальні перспективи для селянознавства, зокрема щодо ліквідації помітної прогалини, яка існує в українській історіографії між інтерпретаційними моделями «традиційного села» і «модерного» міста кінця ХІХ першої третини ХХ ст.

Ключові слова: селянознавство, методологія, історія, історіографія, традиційне суспільство, Наддніпрянщина.

Аннотация

Статья посвящена задачам, которые сегодня стоят перед украинскими историками исследователями крестьянской проблематики. Их решение обещает хорошие познавательные перспективы для крестьяноведения, в частности те, которые призваны ликвидировать существующий разрыв в украинской историографии между интерпретационными моделями «традиционного села» и «модерного» города конца ХІХ первой трети ХХ в.

Ключевые слова: крестьяноведение, методология, история, историография, традиционное общество, Надднепрянщина.

Annotatіon

The article is devoted to the tasks currently encountered by Ukrainian historians researchers of peasant issues. It promises good cognitive perspectives for peasant studies, in particular the elimination of a noticeable gap that has long existed in Ukrainian historiography between interpretive models of the «traditional village» and «modern» city of the late nineteenth and first third of the twentieth century.

Статтю підготовлено в рамках грантової теми «Образи «сусідів» на прикордонні України, Польщі, Білорусі: конфліктні історичні дискурси про минуле та моделі примирення» (Ф77/42-2018 від 02.05.2018).

Key words: peasant studies, methodology, history, historiography, traditional society, Naddniprianshchyna.

У перші десятиліття ХХІ ст. українські історики-аграрники помітно розширили пізнавальні горизонти селянознавчих студій. Причини такого, загалом передбачуваного й навіть очікуваного інтелектуального прориву приховуються в цілому спектрі обставин, до яких варто віднести наступні. По-перше, радикально зростаючий інтерес учених України до здобутків західноєвропейської історіографії, яка на тлі суттєвих конструктивних напрацювань ХХ ст. продовжувала динамічно розвиватися. Відтак нові погляди західних колег на минувшину, запропоновані ними оригінальні пізнавальні технології не могли не позначитися й на дослідницьких практиках українських істориків. Подруге, помітно загострився інтерес українських науковців до низки «білих плям» історії (історіографії) селянства. Чи не найбільший інтерес пробудився до такого насиченого подіями періоду як кінець ХІХ перша третина ХХ століття. І, вочевидь, невипадково, адже цей відтинок історичного часу виявився справді щедрим на глобальні, соціальні, національні, політичні (революційні) процеси, які поки що не отримали належного пояснення та оцінки в гуманітарних знаннях. У світлі нових підходів, що їх продукуватиме сучасна гуманітаристика (також постгуманістика), ця невідповідність поставатиме дедалі рельєфніше, спонукатиме вдосконалювати епістемологічний арсенал історичної науки. По-третє, нинішня актуалізація ролі комунікативних взаємозв'язків між селянами й панівними політичними ідеологіями (течіями, доктринами), передусім соціалізмом, націоналізмом, анархізмом, комунізмом, почасти консерватизмом [3, с. 10-13]. В українській історії ХХ ст. вони матимуть напрочуд складну, суперечливу та непередбачувану еволюційну динаміку, що видимо позначатиметься як на самому історичному процесі, так і інтерпретаційних концепціях, тематичних сюжетах, причому як власне наукової, так і дидактичної історії. По-четверте, не варто ігнорувати завдання, які стоять перед сучасними реформаторами села. Вони сподіваються отримати серйозне підґрунтя у вигляді прискіпливого аналізу далеко не в усьому позитивного досвіду «вимушеної модернізації села», яка тривала протягом останнього століття й за багатьма характерними ознаками виявилася «руйнівною для селянського суспільства та культури» [3, с. 35].

Варто зауважити, що проблема, якої автори торкаються в цій розвідці, постала відносно давно. Причому якщо перша чверть ХХ ст. позначилася відомими революційними потрясіннями, які охопили Україну та значну частину решти європейських країн, то друга його чверть стала якраз тим періодом, коли з'явилися перші публікації, у яких проаналізовано основні події, дано оцінки, наголошено на труднощах, особливостях і завданнях самого пізнавального процесу.

До дискусії, що носила здебільшого автономний характер, тобто відбувалася опосередковано від основних учасників подій, долучилися й емігрантські кола. Серед них український історик, публіцист, громадсько-політичний діяч, учасник Першої світової війни в складі Українських січових стрільців, один із теоретиків стрілецького руху, також автор перших підручників із військової справи Василь Кучабський (1895 1971). Вважаючи своїм учителем В. Липинського, він у 1930-х рр. остаточно перейшов на ідеологічні позиції консерватизму, що дало йому змогу досить критично інтерпретувати події творення української соборної державності, у яких самому довелося брати активну участь. До речі, у своїх оцінках Кучабський був неодиноким, адже подібних поглядів дотримувався старший за віком Осип Назарук (1883 1940) ще один відомий український журналіст, публіцист, громадсько-політичний діяч.

1934 р. у Берліні В. Кучабський опублікував монографію «Західна Україна в боротьбі між Польщею і більшовизмом 1918 1923», яку підготував на, як тепер прийнято казати, ґрунтовній джерельній базі. Як інтелектуал, що тривалий час мешкав і діяв у Наддніпрянській Україні, спромігся скласти власне бачення місцевої сільської людності. Був переконаний, що на період революційних змагань «східні українці не дозріли ще до свідомого державотворення». За великим рахунком, писав Кучабський, «вони були всього лише волелюбними бунтарями, здатними до збройної боротьби, але не до наведення ладу у власних лавах і у власній країні» [4, с. 232]. Продовжуючи думку, зазначав, що наддніпрянці нащадки «диких, романтичних, кочових козаків», носії того «східного, євразійського, пограничного» духу, що суттєво вплинув на східноукраїнський національний рух. При цьому козаки, вважав Кучабський, за багатьма характеристиками переважали селян: вони здавалися йому активнішими, відважнішими, амбітнішими; селяни ж, навпаки повільнішими, розважливішими, обмеженішими. Але саме селяни, з їхньою чіпкістю й педантичністю, нібито здатні були, на думку історика, «будувати й утримувати» в ХХ ст. державу, тоді як козаки спроможні лише її руйнувати.

Висновки, які робив В. Кучабський, виявилися максимально «модернізованими». Саме козацько-селянський сегмент ментальності етнічних українців він поклав у ті принципові відмінності, які розгледів між державними утвореннями УНР та ЗУНР. У цьому контексті теоретик стрілецького руху й революційних процесів в Україні набагато випередив свій час, хоча запропонований ним відносно жорсткий поділ української сільської людності на два типи (козаків і селян) постає дещо перебільшеним. Звідси вибір, який щоразу доводиться робити історикам на користь тієї чи іншої верстви (а сьогодні це поширена практика в історіописанні), виглядає дещо штучним. До того ж він вимагає марудних, за великим рахунком непотрібних пояснень та уточнень.

Сучасні дослідження потребують прискіпливої роботи, насамперед у царині категоріальної точності/визначеності, але не тільки. Нагальність же самих студій актуалізується фактом відзначення чергових ювілеїв (100-річчя Української революції 1917 1921 рр., 85-річчя трагедії Голодомору 1932/1933 рр. та ін.), які не лишають байдужими передусім широкі прошарки громадськості, інформаційні запити населення загалом. У відповідь на таке «ненаукове» замовлення з-під пера науковців з'являється дедалі більше праць відповідного змісту й характеру. Чи не всі вони так чи так присвячені історії селянства.

Серед розвідок, які є певним компромісом між наукою і популярними виданнями, привертає увагу колективна монографія за загальною редакцією Володимира Лободаєва [1]. На її сторінках автори автономно аналізують різні аспекти участі селянства в революційних подіях, зокрема докладно зупиняються на «селянському повстанському русі» проти гетьмана П. Скоропадського, антикомуністичному повстанському русі 1919 р., національно-визвольній боротьбі повстанців Холодного Яру (1919 початок 1920-х рр.), яка також уявляється дослідниками як «селянська», а ще концентрують увагу на махновщині масовому селянському повстанському русі (1918 1921 рр.), менш масштабних виступах, які підтримували політику лідерів УНР. Варто погодитися з колегами, що повстансько-партизанську боротьбу часів Української революції навряд чи можливо оцінити однозначно. Своєрідність тактики, поєднання патріотичного й злочинного, трагічного та героїчного в діяльності командирів, отаманів («батьків») продовжують викликати багато запитань (ними переймаються не лише науковціпрофесіонали, а й пересічні любителі історії). Загалом же можна стверджувати, що автори книги зробили вагомий внесок у синтезовано-комплексне тлумачення «революційного» селянства, проте дискусія видається нам далекою до завершення.

З-поміж праць, які нещодавно побачили світ і відчутно посприяли прирощенню наукових знань у царині українського історичного селянознавства (побіжно у сфері аграрного (земельного) питання, земельних відносин, землеустрою тощо), також визначили перспективи наступних пізнавальних пошуків, виправдано назвати монографію Олександра Житкова [2]. У ній критично оцінено й у такий спосіб підсумовано результати новітніх, тобто позбавлених «марксистсько ленінського» методологічного монополізму селянознавчі студії в українському науковому просторі. Серед іншого, опрацьовано творчий доробок В. Верстюка, Р. Пирога, О. Реєнта, О. Рафальського, Капелюшного, О. Михайлюка, Ю. Присяжнюка, В. Шевченка, Корновенка, І. Фаренія, М. Гримич, О. Приймака та ін. дослідників. Тобто зроблено вдалу спробу якісно інакше поглянути на перспективи так званої «масової історії», що потребує дедалі складніших синтезів. Тим самим авторові вдалося зробити вагомий крок у подоланні рубікону теоретично-методологічної інноваційної невизначеності 1990-х початку 2000-х років. Поява на цьому етапі розвитку історіографії тематичного (селянознавчого) історіографічного дослідження, яке орієнтоване на антропологічний (гуманітарний) і соціально-економічний дискурс, репрезентує розвиток концептуальної історичної науки, у цьому випадку на тлі й у контексті подій Української революції 1917 - 1921 рр., логічний результат попередніх напрацювань.

Загалом протягом останньої чверті століття українське історичне селянознавство (історіографія українського селянства) помітно еволюціонувало саме в площині методологічній, що було зумовлено радикальними змінами в посткомуністичному суспільстві, а також вищезгаданим, по суті революційним за своїм значенням пожвавленням стосунків із західною (євроатлантичною) історичною наукою, гуманітаристикою та постгуманістикою як такими. Цей процес перманентно супроводжувався пошуком нових підходів (беручи ширше коло дослідників, варто, вочевидь, вести мову про їхнє пристосування до нової кон'юнктури історіописання). Їхній спільний вектор порівняно більша чи менша адаптація до постмодерних студій, хоча, схоже, автори масової наукової та навколо наукової (квазінаукової) продукції не надто переймалися таким «надзавданням». Унаслідок постала досить строката палітра інтерпретаційних сюжетів, які не завжди концептуально узгоджені навіть у межах заявлених парадигм.

Сьогодні вже очевидно, що настав час цілковито відмовитися від деяких застарілих дослідницьких практик. Скажімо, від жорсткої прив'язаності до хронологічних меж, коли йдеться про селянський світ як «час довгої тривалості». Така потреба мотивована залученням до пізнавального поля (об'єктів дослідження) напрочуд складних та в історичній перспективі тривалих соціокультурних і ментальних явищ/процесів. Власно тому сучасні історики дедалі частіше роблять «глибокі» екскурси в «сиву давнину», аби там намацати своєю уявою джерела історичних подій, що їх цікавлять уже на пізніших етапах трансформації. Такі рефлексії не завжди виправдані, а нерідко відверто засвідчують епістемологічний дилетантизм дослідників. Проте сама потреба повертатися в «передісторію проблеми» видається нам слушною, бо вона свідчить про адекватність загального розуміння того складного паралельного світу, яким жило селянство, незважаючи на всю видиму спрощеність його традиційного життєбуття.

Принагідно зазначимо, що багатьом служителям Кліо так і не вдалося подолати бар'єр «ментального неприйняття» селянства як культурно інакшого соціального явища/середовища (окремих обурює саме нагадування про таку принципову невідповідність суб'єктів і об'єктів дослідження). Типовим прикладом тут може служити проблема революційного оновлення села, яку тепер історики пов'язують з різкою, здебільшого вимушеною еволюцією феномену. До цієї сфери належать радикальні пертурбації 1910 1930-х рр., відомі під назвами «селяни стають солдатами», «селяни стають українцями (козаками)», «селяни стають радянськими людьми (колгоспниками)» та ін. [див.: 6].

Щодо «мілітаризації села», то тут варто пригадати, що в історичній ретроспективі українське селянство (як тип етнокультурної спільноти) мало досвід ранньомодерного часу, коли воно масово покозачилося (відбулася своєрідна мілітарна аспірація). Історіографія цієї проблеми досить значна, тому відразу спробуємо загострити пізнавальну процедуру, як це можна зробити на тлі уже напрацьованих знань, до творення яких свого часу долучилися В. Бондаренко, В. Горак, М. Ковальчук, Ю. Котляр, Д. Красносілецький, Ю. Кульчицький, В. Лозовий, Д. Михайличенко, О. Михайлюк, О. Поршнева, Ю. Присяжнюк, В. Щербатюк та ін. [див.: 5, с. 49-59]. Отож, у середині XVII ст. «за рахунок приєднання до повстанського війська, ядром якого було козацтво, селяни намагалися здобути вищий соціальний статус «перестрибнути» свою низьку станову «планку»» [5, с. 49]. Але, цитуємо положення статті Віталія Масненко, попри те, що «переважна маса повсталих селян, зважаючи на відсутність відповідного військового вишколу та досвіду, так і залишилися на полях битв ще на початковому етапі Визвольної війни», у сільського простолюду лишився «не витраченим» потенціал самої «внутрішньої вольності», образно кажучи, самобутнього козацького «ментального коду». Це дає нам підстави вважати, що перенесення досить жорсткого поділу русинів/українців доби Хмельниччини на соціальні верстви надалі, аж до першої третини ХХ ст. включно, не зовсім виправдане. Тим більше, що контрверсійна думка, яка міцно закріпилася в стереотипах пізнавальних практик істориків, не дає можливості неупереджено інтерпретувати й наступні революційні події, досвід болючої більшовицької соціальної інженерії. Кажучи інакше, плутанина між селянами та козаками, яку привнесено до аналізу реалій епохи модерності, ускладнює дослідницькі процедури. Власне тому не зрозуміло, урешті-решт, хто й за що боровся в Україні зі зброєю в руках? І чому українська військова потуга, коли така формувалася, виявилася розколотою, а чимало українських вояків устигнуть за 3 4 роки побувати в кількох арміях, до того ж не тільки власне українських? Вочевидь наддніпрянське селянство першої третини ХХ ст., як об'єкт дослідження, має отримати перспективу більш гнучких інтерпретаційних моделей. До вже усталеного погляду, що засвідчує модерну трансформацію традиційного села, варто буде додавати «багато проміжних поєднань з різним ступенем «чистоти»» [3, с. 10]. До таких «проміжних поєднань» відносимо і козацький субкультурний сегмент, який суттєво підважує напрацьовані вже знання про патріархальний світ сільських землеробів, що нібито позначався виключно консервативно-упередженим сприйняттям будь-яких інновацій.

А втім, інтерпретація селянського виміру подій Першої світової війни, Української революції 1917 1921 рр., перших кільканадцяти років більшовицького політичного експерименту (до 1932/1933 рр.) далеко не вичерпується механічним «додаванням» козацьких традицій. На наше переконання, є підстави вести мову і про, так би мовити, «універсальні зміни», тобто епохальні інновації, які були притаманні тогочасному загалом традиційному селянському світові як такому. Мілітаризація свідомості, продиктована воєнною (фронтовою), революційною, також мирною, але отруєною «класовою ненавистю до експлуататорів» боротьбою, спонукала вчорашніх людей від плуга до агресивних дій, коли треба й не треба було жорстоких силових дій, що синхронно супроводжувалися девальвацією цінності самого людського життя.

Серйозному світоглядному випробуванню й навіть корозії, на думку Ольги Поршневої, піддавалася під час війни (революції) православна віра селян. У результаті християнські етичні норми й традиційні цінності у свідомості солдатських (селянських) мас значною мірою були девальвовані. Власне так було розчищено підґрунтя для пробудження й панування іманентних для ментальності традиційного хлібороба язичницьких уявлень, архаїчних розумових стереотипів, що «химерно поєднувалися з породженими модернізацією і технічним прогресом раціоналістичними настановами» [6, с. 115]. У таких, майже латентних для сучасників процесах ми вбачаємо своєрідну підготовку української сільської людності Наддніпрянщини до вимушеного сприйняття ними наступної революційної, ідейно-політичної та атеїстичної пропаганди.

Прикінцеві висновки мають попередній і найзагальніший характер. Автори стверджують на невиправданості усталеної в українській історіографії традиції «підводити риску» під кожним черговим спалахом активізації селянознавчих студій. Подібні заяви провокує логіка творення меганаративів, адже кожний блок такої інтелектуальної продукції претендує на якусь видиму (чи бажану) завершеність. Найновіші підходи, зокрема й ті, які в західноєвропейській науці відомі під назвою «постгуманістика», покликані руйнувати цю традицію; вони відкривають нові горизонти інтерпретації складної та суперечливої минувшини все ще «незручного» для дослідників «класу» селянства. Уже сьогодні маємо достатньо підстав вважати, що катаклізми масштабів Першої світової війни (вочевидь варто враховувати й інші потрясіння, у тому числі непопулярні серед селян реформи), перебіг революційних подій, які тривали не один рік, досвід становлення національної державності, утвердження російсько-більшовицького політичного експерименту виявилися безпосередньо залежними від «присутності в історії» українського селянства, цієї в багатьох відношеннях самобутньої етнокультурної спільноти. «Чужі» й «свої» політики навперебій намагалися приборкати її, підпорядкувати своїм кон'юнктурним цілям, однак із ментальними імперативами, світоглядними ідеалами та повсякденними уявленнями й практиками самого сільського простолюду вони зазвичай не співпадали. Саме тому, військово-політичний контроль над Україною залежав від спроможності дати раду з тутешніми селянами, водночас мінливість їхніх настроїв, ґрунтована на глибинних (архетипних) засадах етнічної культури, не гарантувала навіть «найкращій» із влад «вірності від народу». Істотно інакше виглядатиме ситуація, коли більшовицький режим візьметься «наводити порядок» диктаторськими методами. Цього разу селяни намагатимуться пристосуватися до нових «правил гри», виробляючи специфічну тактику свого щоденного поводження.