Згасання інтересу литовської знаті до розв'язання "української проблеми" в Речі Посполитій в другій половині 1655 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Згасання інтересу литовської знаті до розв'язання "української проблеми" в Речі Посполитій в другій половині 1655 р.

Олександр Юга

кандидат історичних наук

старший викладач кафедри всесвітньої історії

Кам'янець-Подільського національного університету

імені Івана Огієнка (Україна, Кам'янець-Подільський)

Однією з подій, яка значно ускладнила становище Речі Посполитої в середині XVII ст., був напад на неї влітку 1655 р. Швеції. Він відбувся в час, коли тривала війна з козацькою Україною та Московською державою. Як наслідок, це стало для Польсько-Литовської держави неабияким випробуванням на міцність, адже питання збереження єдності держави та монолітності її політичної еліти в умовах федеративного устрою стало надзвичайно актуальним. Справа в тому, що від утворення в 1569 р. Речі Посполитої відносини між Литвою та Короною були далеко не бездоганними. В значній мірі це було зумовлено прагненням литовської політичної еліти відстояти і зберегти політичну рівноправність князівства з Короною в межах єдиного державного тіла.

В умовах шведського наступу 1655 р. для Литви йшлося вже не стільки про рівноправність, скільки про власний порятунок, адже її територія перетворювалася на епіцентр військового протистояння. Відтак, не маючи підтримки з боку Варшави та можливості вести одночасну боротьбу з козацькою Україною, Московською державою та Швецією, литовський гетьман Я. Радзивілл разом з багатьма магнатами вирішили укласти угоду з останньою на умовах визнання свого підданства королю Карлу X (Kubala, 1910: 267-291; Wasilewski, 1984: 159; Wisner, 1981: 91, 98). Власне це ставило під загрозу результати Люблінської унії, адже Річ Посполита, як проголошена у 1569 р. держава з двох складових - Корони і Литви, втративши фактично одну з них, могла продовжити своє існування лише в якості Корони Польської (і то навіть в її структурі владу короля Швеції визнала Великопольща (Wisner, 1981: 85)).

Попри примирення Великого князівства Литовського зі Швецією, його становище залишалося складним у зв'язку з продовженням війни з Московією та окупацією її військами литовських теренів. У зв'язку з цим, немаловажливе значення мало питання відносин з козацькою Україною, яка від початку 1654 р. була союзником Московської держави.

Аналіз наявних джерел та наукової літератури засвідчує, що в умовах наступу російських та шведських військ на території Великого князівства Литовського в середовищі його правлячої еліти виокремилися декілька угруповань: прошведське, промосковське та пропольське. Натомість, немає даних, які б чітко засвідчували існування проукраїнського угруповання. Залишається нез'ясованим, яку позицію щодо козацької України займали прихильники інших векторів зовнішньополітичного курсу Литви, які і складали політичну еліту князівства - Я. Радзивілл, П. Сапіга, В. Гонсевський та інші урядовці.

Проблеми української політики Великого князівства Литовського в середині XVII ст. загалом та позицій окремих представників його владної верхівки вже торкалися у своїх дослідженнях М. Грушевський (Hrushevsky^ 1997: 870-1631), В. Газін (Gazin, 2015: 160-168), Т. Василевський (Wasilewski, 1973: 125-147), Г. Віснер (Wisner, 1981: 83-103), К. Коссаржецький (Kossarzecki, 2007: 277-301), Л. Кубаля (Kubala, 1910), М. Матвійов (Matwijow, 2001: 10-32), В. Чаплинський (Czaplinski, 1957: 137-196), Л. Заборовський (Zaborovsky'j, 1994) та ін. Проте, з'ясування причин втрати литовською правлячою верхівкою інтересу до розв'язання "української проблеми" в Речі Посполитій в другій половині 1655 р. не було предметом спеціального дослідження, що і зумовлює актуальність пропонованої статті.

Відомо, що упродовж 1654 р. та першої половини 1655 р. литовський гетьман Я. Радзивілл дотримувався курсу, спрямованого на врегулювання конфлікту з Військом Запорозьким шляхом домовленостей з верхівкою козацької старшини, наданням їй вигідного статусу в Речі Посполитій та покращенням становища реєстрового козацтва. Так, ще в другій половині березня 1655 р. Я. Радзивілл у своїх зверненнях до Б. Хмельницького, наказного гетьмана І. Золотаренка та представника київського метрополита ніжинського протопопа М. Філімоновича підкреслював готовність Яна Казимира продемонструвати українцям "милість" і "ласку" та намагався вплинути на Золотаренка й старшину, обіцяючи їм особливі привілеї і свою особисту підтримку перед королем (Akty, 1889: 535-540, 546-550). Наприкінці травня спеціальною делегацію від обох палат сейму було розроблено інструкцію для переговорів з українським урядом. Серед цілого ряду річ- посполитських урядовців її підписали також Я. Радзивілл і литовський підканцлер К.Л. Сапіга (Biblioteka Muzeum im. ks. Czartoryskich w Krakowi, Rkps. 402: 51-60; Hrushevskyi, 1997: 1093-1096), що дає підстави говорити про їх підтримку необхідності проведення переговорів з Військом Запорозьким. Результатом примирення мав стати розрив козацької України з Московською державою.

Проте, виникає питання - як змінилася позиція литовських урядовців щодо шляхів розв'язання "української проблеми" після нападу Швеції та чи можна говорити про монолітність політичної еліти князівства у ставленні до козацької України?

Дані джерел свідчать, що станом на липень 1655 р., в умовах розгортання наступу шведів, Я. Радзивілл і В. Гонсевський очолювали литовські війська, які протистояли наступу російських військ (Zaborovsky'j, 1994: 8). Проте, дуже швидко їх позиції розійшлися. Перший з них відразу ж пішов на порозуміння зі шведським королем Карлом X. Таке рішення було зумовлене успіхами російських військ та слабкістю власне литовських, що не дозволяло вчинити належного спротиву. Ініціатором ідеї підданства шведському королю швидше за все був віленський біскуп Є. Тишкевич, позицію якого підтримав Я. Ридзивілл. Так, в листі від 4 серпня до Я. Лещинського литовський гетьман повідомляв, що "йдучи за думкою й. м. біскупа віленського написав лист, прохаючи шведів про допомогу" (Czaplinski, 1957: 156; Wisner, 1981: 86). Листа підписали також Є. Тишкевич й Б. Радзивілл і наприкінці липня його було відправлено шведському королю [Wasilewski, 1973: 136). Як пізніше визнавав Я. Радзивілл, все це робилося тому, що "іншого способу рятуватися не було" (Wasilewski, 1973: 135), оскільки була нагальна потреба, "щоб їх (литовців - Авт.) від царської величності швед заступив" (Zaborovsky'j, 1994: 27).

Цікаво, що з-поміж умов, на яких частина литовської верхівки погоджувалася на прийняття шведської протекції, йшлося про право спільної участі з коронним військом "проти спільного неприятеля: царя і козаків" ^^пег, 1981: 87). Відтак, припускаємо, що вже в умовах наступу шведських військ позиція Я. Радзивілла дещо змінилася: якщо наприкінці травня - початку червня він схилявся до безпосередніх переговорів з Б. Хмельницьким (з метою послаблення військового потенціалу Московії), то з липня така необхідність у сприйнятті литовського гетьмана очевидно відпала, адже з'явився шанс скористатися послугами куди сильнішого союзника - Швеції. Окрім того, не слід відкидати намірів литовського гетьмана скористатися шведською підтримкою задля зміцнення власного авторитету і влади в князівстві. Тим більше, що ситуація для цього дійсно була сприятливою, адже Річ Посполита стояла перед перспективою розпаду, король Ян Казимир втрачав владу. Як з'ясував польський дослідник Г. Віснер Януш і Богуслав Радзивілли планували добитися з допомогою шведського короля утворення з теренів Литви і частини Корони двох підвладних їм князівств, які в результаті утворили б одну державу ^^пег, 1981: 89). Можливо йшлося також про спробу повернути території, втрачені Литвою в результаті укладення Люблінської унії 1569 р.

Водночас, здійснювалися заходи щодо стримування наступу російських військ шляхом переговорів з царськими боярами і воєводами, а також і з українськими урядовцями. Саме з таким розпорядженням до Я. Радзивілла на початку серпня через свого секретаря звернувся Ян Казимир, щоб литовський гетьман "якими зможе способами, щоб в такій опалі Вітчизни, з москалями і козаками, мир уклав" ^^пег, 1981: 89). 4 серпня віленський біскуп Є. Тишкевич звернувся до полковника І. Золотаренка з пропозицією укладення перемир'я - "щоб кров не проливати". Також просив бути "заступником перед воєводами його ц. в. (царської величності - Авт.), щоб краще помиритися" (Zaborovsky'j, 1994: 11-12). Звернення Є. Тишкевича було поодиноким випадком в контексті безпосередніх контактів представників литовських владних кіл з українськими урядовцями в умовах шведського наступу на Річ Посполиту. Причому не з питання розв'язання власне "української проблеми", а в контексті пошуку додаткових важелів впливу на російський уряд задля укладення перемир'я з Московією.

5 серпня Є. Тишкевич, Я. Радзивілл і В. Гонсевський звернулися з листом до російських воєвод з пропозицію укладення перемир'я - "щоб давні відносини знову могли бути підтверджені такими договорами, якими б вічну приязнь непорушно могли дотримати" (Zaborovsky'j, 1994: 17). Цікавою була спроба авторів листа переконати адресатів у єдності в середовищі литовської політичної еліти щодо курсу на укладення договору з царем: у зверненні зазначалося - "ми, сенатори, урядники і рицарство ВКЛ", що було далеким від реального стану справ у князівстві. Так, сам Я. Радзивілл наприкінці серпня під час розмов з царським послом В. Ліхарьовим визнавав, що "у нас думка наша по різному пішла, у всіх у нас думка різна" (Zaborovsky'j, 1994: 31).

В деяких випадках позиції представників литовської знаті влітку 1655 р. відзначалися неоднозначністю. Зокрема, це стосувалося литовського польного гетьмана В. Гонсевського. Як з'ясував український дослідник В. Газін, з однієї сторони він орієнтувався на Москву і покладався на милість царя, а з іншої - декларував свою відданість королю Яну Казимиру і Речі Посполитій (Gazin, 2015: 161-162; Zaborovsky'j, 1994: 30-31). Більше того, звинувачував Я. Радзивілла у зраді польського короля, стверджуючи, що "панства багато з ним не хочуть до шведів" (Zaborovsky'j, 1994: 30). До підтримки Я. Казимира схилявся також П. Сапіга (Zaborovsky'j, 1994: 46). Хоча також не відкидав і необхідності переговорів з царем. Так, за даними російського посла Ф. Рті- щева, який зустрічався з П. Сапігою в 20-х числах вересня "і гетьман П. Са- піга, і сенатори пили чашу за здоров'я й. ц. в. (його царської величності - Авт.), і за королівське вкупі (водночас) " (Zaborovsky'j, 1994: 50).

Також надіслали до царя свого посла С. К. Глядовіцького з проханням, щоб цар "війська свої затримав і не велів надалі чинити з неприязню і з війною". Позицію П. Сапіги підтримували брестський воєвода М. Брезовський, маршалок великий литовський К. Завіша та мстиславський воєвода Ю. Гурський (Zaborovsky'j, 1994: 53-54, 63-64). Щодо їх ставлення до шведів, то у випадку "якщо швед на них наступатиме, то і вони проти них стояти будуть і битися до смерті" (Zaborovsky'j, 1994: 64). В окремому пункті зверталися до царя з проханням "гетьмана Богдана Хмельницького і київських воєвод від війни стримати" (Zaborovsky'j, 1994: 65). Погоджуємося з висловленими В. Газіним міркуваннями, що неоднозначна політика представників литовської знаті була зумовлена одночасним бажанням частини литовських урядовців (за умов непевності становища Великого князівства Литовського) шляхом постійного декларування прихильності до московського царя стримати наступ російських військ, зберегти свої володіння на теренах Литви та, водночас, побоюваннями заміни шляхетської демократії царським самодержавством (Gazin, 2015: 162).

Отже, після нападу влітку 1655 р. на Річ Посполиту шведських військ та перебуваючи в стані війни з Московською державою, в середовищі литовської знаті відбулося різке згасання інтересу до розв'язання власне "української проблеми". Значно більшої ваги набувала проблема порятунку теренів Великого князівства Литовського та відстоювання окремими представниками владних кіл або угрупованнями знатних родів власних прагматичних інтересів. Причому пошук найоптимальніших шляхів і засобів їх реалізації пов'язувався в основному з двома зовнішньополітичними векторами: шведським і російським. Частина впливових у князівстві родів вбачала порятунок свого становища у підтримці короля Яна Казимира та збереженні єдності Речі Посполитої. За таких умов власне "українська проблема" влітку-восени 1655 р. практично зникла з поля зору литовської знаті.

Бібліографія

литовський урядовець козацький

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Санкт-Петербург: Тип. Ф. Елеонского и К°, 1889, т. 14: 1654-1655 гг., 902.

2. Biblioteka Muzeum im. ks. Czartoryskich w Krakowi. Rkps. 402, 51-60.

3. Czaplinski W. Rola magnaterii i szlachty w pierwszych latach wojny szwedskiej. Polska w okresie drugiej wojny pцtnocnej 1655-1660. Warszawa, 1957, т. 1, 137-196.

4. Газін В. Між Москвою та Варшавою: Вінцент Корвін-Госєвскій як образ литовської еліти в умовах російсько-польської війни 1654-1667 рр. Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства литовського. Київ: Інститут історії України НАН України, 2015, т. 3, 160-168.

5. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка, 1997, т. IX, ч. 2: 1654-1657, 870-1631.

6. Kossarzecki K. Szlachta litewska wobec panowania szwedzkiego i moskiewskiego w okresi zatamania Rzeczypospolitej przetomu 1655 i 1656 roku. Z dziejow stosunkow Rzeczypospolitej Obojga Narodow ze Szwecjq w XVII wieku. Warszawa: DiG, 2007, 277-301.

7. Kubala L. Wojna moskiewska r. 1654-1655. Szkice historyczne. Krakow, 1910, ser. 3, 443.

8. Matwijow M. Proby mediaj hetmana litewskiego J. Radziwilla w konflikcie pol- sko-kozackim w latach 1653-1655. Wroclawskie studia wschodnie, 2001, № 5, 10-32.

9. Wasilewski T. Ostatni Waza na polskim tronie. Katowice, 1984, 295.

10. Wasilewski T. Zdrada Janusza Radziwitta w 1655 r. i jej wyznaniowe motywy. Odrodzenie i Reformacja w Polsce. 1973, t. 18, 125-147.

11. Wisner H. Rok 1655 w Litwie: petraktacje ze Szwecjq i kwestia wyznaniowa. Odrodzenie i Reformacja w Polsce. 1981, r. XXVI, 83-103.

12. Заборовский Л.В. Великое княжество Литовское и Россия во время польського Потопа (1655-1656 гг.): Документы, исследования. Москва: Наука, 1994, 189.

Размещено на Allbest.ru