Карпатська Україна як етап українського державотворення

Уже в листопаді 1938 р. Кабінет Міністрів Підкарпатської Русі завершив свою реорганізацію. Він складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ, шкільництва та народної освіти, юстиції й комунікацій. Велику роль у діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем'єр-міністра С.Росоха та І.Рогач -- рішучі люди молодшої ґенерації. При автономному уряді було створено службу безпеки, управління поліції у Хусті, Українське еміґрантське бюро на Карпатській Україні, що «збирає й систематизує заяви українських еміґрантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах» і надає карпато-українське підданство, відділ преси та пропаґанди, який, зокрема, із метою інформування населення про діяльність уряду видавав «Бюлетень пресової служби». Щодня масовим накладом виходила урядова газета «Нова свобода», редакцію якої очолював відомий громадсько-політичний діяч і письменник В.Ґренджа-Донський. Політичній та пропаґандистській роботі уряд А.Волошина надавав особливого значення, що пояснювалося як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на розбудову держави, так і підривною діяльністю проти неї з боку Угорщини й Польщі. «Нова свобода», наприклад, майже щодня друкувала різні заклики, звернення, маніфести автономного уряду та Української Народної Ради до «українського народу Підкарпаття», які видавалися великим накладом та у вигляді окремих листівок. У них наголошувалося на чіткому курсі уряду щодо українізації всього суспільного життя краю, зокрема дедалі наполегливіше порушувалося питання про офіційну зміну назви на «Карпатську Україну».

22 листопада 1938 р. чехословацький парламент ухвалив поправки до конституції країни у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі», який юридично закріпив автономний статус Закарпаття як державного утворення в рамках Чехо-Словаччини. Зазначалося, що Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною країни. Дефінітивну назву самоврядної території встановить закон «Сойму Підкарпатської Русі», і він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Русі». Проте вже 25 листопада уряд А.Волошина видав розпорядження про запровадження «державної української (малоруської) мови», а наприкінці грудня офіційно дозволив уживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна». Так, по суті, боротьба двох національно-культурних напрямів на Закарпатті завершилася перемогою українського, що стало «милевими стовпами на шляху політичнодержавного становлення українського народу Закарпаття».

Відтепер пріоритетним напрямом політики уряду А.Волошина стала правотворча діяльність, покликана наповнити реальним змістом права автономного краю як суб'єкта федерації у складі ЧСР. До таких нормативних актів належали розпорядження про передачу всієї влади Кабінету Міністрів Карпатської України до обрання Сойму, реорганізація структури виконавчорозпорядчої влади на місцях, створення Верхового суду й Вищої державної прокуратури та ін. Водночас розбудова жорсткої вертикальної структури виконавчої влади та обмеження громадян в їхніх конституційних правах (запровадження доволі жорсткої цензури на газети, журнали, закриття ряду рософільських видань та організацій, утворення концентраційного табору поблизу Рахова, розпуск політичних партій і деякі інші недемократичні заходи) свідчили про авторитарний характер політичного режиму в Карпатській Україні. До речі, ще напередодні Віденського арбітражу, 1 листопада 1938 р., А.Волошин відвідав німецьке представництво у Празі, уважаючи за доцільне поділитися своїми політичними міркуваннями з послом А.Генке, який повідомляв керівництву Третього Райху:

«Прем'єр заявив, що він має намір будувати свій уряд за авторитарними принципами. Ліберальні форми правління приведуть слаборозвинутий у політичному і культурному відношенні народ до катастрофи. Тому потрібна тверда рука. Як підготовку таких заходів, вже зразу прем'єр розпорядився заборонити всі політичні партії. Замість них будуть створені національні ради -- німецька, українська, руська, угорська, можливо й єврейська... Ми повинні мати вирішальний вплив як на організацію політичного, так і культурного життя у Підкарпатській Русі, та взяти найактивнішу участь у підготовці і проведенні там виборів».

Такі наміри й дії уряду А.Волошина можна пояснити тим, що внаслідок аґресивних дій сусідів (насамперед Угорщини та Польщі, звідки на Закарпаття реґулярно засилалися воєнізовані групи для здійснення терористичних актів) внутрішньополітичне становище Карпатської України ставало дедалі більше вибухонебезпечним, а це, своєю чергою, викликало необхідність створення оптимальних умов для оборони й консолідації. Здійснення урядом Карпатської України низки антидемократичних актів було зумовлено також тогочасною політичною кон'юнктурою. Третє десятиліття XX ст. в Європі позначилося відступом багатьох країн від демократичних цінностей і переходом до авторитарного режиму правління -- спочатку в Італії та Німеччині, а згодом у Польщі, Угорщині, інших країнах. Успішний розвиток цієї моделі насамперед в Італії та Німеччині став певним прикладом. Зокрема позитивна динаміка розвитку Німеччини підводила до висновку, що демократія неефективна. Це схиляло до авторитаризму не лише уряди європейських країн, але й народи, котрі лише боролися за власну незалежність. Тому напередодні Другої світової війни загальною тенденцією стало скочування до авторитаризму, запровадження антидемократичних норм, обмеження конституційних прав і свобод громадян. Не оминула ця тенденція й Карпатську Україну, лідери якої взірцем для закарпатців убачали модель словацької авторитарної держави. Мало того, як стверджують окремі дослідники, націоналісти-радикали в керівництві «Карпатської січі» навіть готували державний переворот проти уряду А.Волошина з метою проведення більш рішучого протистояння празькій центральній владі та представникам чеської адміністрації у краї, які не приховували свого невдоволення активною українізацією Закарпаття.

Завдання, що стояли перед урядом А.Волошина, були дійсно надзвичайно складними. Це вимагало мобілізації не лише всіх патріотичних сил, але об'єднання в конструктивній, практичній державотворчій роботі всього населення Карпатської України -- як української, так й інших національностей та орієнтацій. Утім досягти цього урядові А.Волошина не вдалося, насамперед через надмірний радикалізм близького урядового оточення -- активних діячів Організації українських націоналістів, що прибули з інших українських земель, зокрема з Галичини. Зовнішньополітична пронімецька орієнтація Карпатської України, розрив зв'язків, насамперед торговельно-економічних, з іншими частинами Чехо-Словаччини, загострення українсько-чеських відносин, відмова від пошуку компромісів зі своїми аґресивними сусідами -- Угорщиною та Польщею, надмірне й невиправдане сподівання на підтримку ззовні (насамперед із боку Німеччини) та допомогу української діаспори -- теж не сприяли успішному розвитку державотворчих процесів у краї.

Приділивши головну увагу політичній діяльності, зокрема підготовці до перших в історії Закарпаття виборів до власного представницького й законодавчого органу Сойму Карпатської України, уряд А.Волошина за допомогою єдиної створеної політичної, по суті державної, партії -- радикального Українського національного об'єднання -- успішно їх провів. І хоча результати виборів, які відбулися 12 лютого 1939 р., засвідчили схвалення переважною більшістю закарпатських українців курсу Кабінету Міністрів Карпатської України А.Волошина на утвердження національної державності (265 тис. осіб, або 92,4% виборців, що взяли участь у виборах, проголосували за список УНО, котрий складався із 32 осіб; свідченням того, що люди могли вільно висловлювати свою думку, стало те, що в ряді населених пунктів краю більшість голосів було віддано проти УНО, навіть у столиці Карпатської України -- Хусті понад 2 тис. висловилися проти), але вони не змінили внутрішньополітичне становище у краї на краще.

А щодо планів і задумів уряду Волошина у вирішенні проблем господарського й культурного будівництва, поліпшення соціального становища та рівня життя населення краю, то більшість із них так і не було реалізовано. Головна причина цього, слід наголосити, не стільки в надмірній політичній, націоналістичній заанґажованості уряду, прорахунках і помилках у його діяльності (котрі, дійсно, були), скільки в тому, що за тих внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних, а особливо міжнародних умов 1938--1939 рр. у краї й навколо нього, Карпатська Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше самостійна, незалежна держава. Та й часу для цього історія відпустила молодій українській державі занадто мало...

6 березня 1939 р. А.Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини, а 12 березня дав згоду Угорщині на окупацію Карпатської України. Запросивши до себе угорського посла Д.Стояї, фюрер заявив: «Дійте, не повідомляючи про це інші уряди. Дійте швидко, оскільки є й інші претенденти на Підкарпатську Русь [...] Момент для окупації Підкарпатської Русі сприятливий». 14 березня 1939 р. угорський уряд П.Телекі направив офіційній Празі ультиматум із вимогою впродовж доби вивести з Підкарпатської Русі підрозділи чехословацької армії.

Того ж дня ввечері, щойно дізнавшись про проголошення самостійності Словаччиною, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на кордонах із Карпатською Україною, А.Волошин офіційно проголосив її незалежною державою й назвав склад нового уряду. Примітно, що після цього він зв'язався з президентом ЧСР Е.Гахою, пояснив йому цей вимушений крок і від імені «русинів-українців» подякував за двадцятирічну співпрацю, чого не зробила жодна інша національна спільнота Чехо-Словаччини. 15 березня 1939 р., коли окремі підрозділи угорських військ уже перетнули кордон краю, у Хусті розпочав свою роботу Сойм Карпатської України, на шести засіданнях якого було ухвалено документи історичної ваги. Обравши президентом новоствореної української держави А.Волошина й затвердивши новий уряд, Сойм прийняв два конституційних закони. Зокрема підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою республікою з президентом на чолі, а також затверджувалися українські державні мова, прапор, герб і гімн, що стало важливим державно-політичним актом. Однак того ж дня, 15 березня 1939 р., Угорщина розпочала загальний наступ, який, незважаючи на героїчний збройний опір формувань «Карпатської січі», уже 18 березня завершився повною окупацією щойно проголошеної держави, що було за тих обставин радше символічним актом, аніж реальною політикою.

Німеччина, на заступництво якої до останнього сподівався уряд А.Волошина, залишила без відповіді відчайдушний заклик обраного президента про надання протекторату Карпатській Україні та її захист від угорської аґресії. «Німці ганебно нас обманули!», -- так відверто згодом реагував А.Волошин на ці події. Не відгукнулися на апеляцію уряду й демократичні держави Заходу, котрі ще недавно, після отримання Закарпаттям автономії, активно обговорювали у пресі «українське питання», зокрема так звані «українські плани» А.Гітлера щодо створення «Великої України» під німецьким протекторатом, подаючи це як уже вирішену справу. Так, упродовж останніх чотирьох місяців 1938 р. британські видання вмістили близько 1 тис. згадок про Карпатську Україну, а французька преса лише у грудні того року опублікувала понад 300 великих статей про Україну й політику щодо неї Німеччини.

Тут слід пам'ятати, що Європа в 1938--1939 рр. перебувала під визначальним впливом нацистської Німеччини, спецслужби якої вміло використовували українську проблематику, у тому числі карпатоукраїнську, у пропаґандистських схемах для тиску на Угорщину, Польщу, Чехословаччину, СРСР і водночас із метою дезінформації та відвернення уваги західних держав від справжнього напряму нацистської аґресії на континенті. Британський журналіст-міжнародник Л.Лоутон на початку 1939 р. з приводу цього зазначав:

«Протягом останніх кількох місяців Україна -- зовсім невідома Заходові країна -- опинилася в центрі світової уваги [...] Попри загальну, хоча й зрозумілу непоінформованість у цій справі, переважає думка, що від вирішення української проблеми буде залежати доля Європи [...] На сьогодні Німеччина -- єдина потужна держава, яка цікавиться тим регіоном [...] Хоч як би там не було, вирішальну роль у проблемі грає реальна німецька сила, наполегливість німецьких інтересів і віра німців у те, що тільки вони можуть подати ту зовнішню допомогу, яка уможливила б українцям визволення з-під Радянського Союзу».

Тому немає нічого дивного в тому, що в боротьбі з територіальними зазіханнями Угорщини уряд А.Волошина, як і чимало українців та уряди інших європейських держав, змушений був шукати підтримки Німеччини. Ця нетривала дипломатична опора дала можливість на кілька місяців подовжити існування Карпатської України.

Утім жодна країна світу так і не визнала самопроголошеної Української держави. її залишили на поталу гортистській Угорщини, зробивши вигляд, що це питання--внутрішня проблема останньої. Під час цих подій лише СРСР висловив протест проти розчленування Чехо-Словаччини, у тому числі окупації Підкарпатської Русі. У ноті наркома закордонних справ М.Литвинова німецькому послові в Москві Ф.Шуленбурґу від 18 березня 1939 р. з цього приводу зазначалося: «Дії німецького уряду стали сигналом до грубого вторгнення угорських військ у Карпатську Русь і нехтування елементарними правами її населення». Засудив угорську аґресію як акт насильства і британський посол у Будапешті. Проте ані він, ані міністр закордонних справ Великобританії лорд Галіфакс, ані прем'єр Н.Чемберлен ніколи не висловлювали офіційного протесту на адресу Будапешта. А міністр закордонних справ Франції Ж.Бонне навіть безпосередньо привітав угорського посла в Парижі, зазначивши, що було б краще, якби до Праги ввійшли угорці, а не німці.

Водночас на тлі фактичної капітуляції чехословацької армії під час окупації вермахтом Богемії та Моравії відчайдушний збройний опір, який чинили карпатські січовики 40-тисячній реґулярній армії Угорщини (вони провели з її підрозділами понад 20 боїв, найбільш запеклий -- на Красному

Полі під Хустом, де загинули 230 січовиків -- переважно молодь, семінаристи Виноградівської горожанської школи, а загалом втрати під час окупації становили від 1 до 1,5 тис. осіб, натомість угорці недорахувалися близько 200 вояків і мали кількасот поранених), вразив багатьох тогочасних закордонних оглядачів. З огляду на ці події можна стверджувати, що для українців Друга світова війна розпочалася ще в березні 1939 р. й Карпатська Україна першою в Європі не визнала умов нацистського перерозподілу світу, вчинила опір угорським загарбникам, ставши першою жертвою експансіоністської політики, спрямованої проти центральноєвропейських держав. Чимало захисників Карпатської України загинули вже після завершення бойових дій -- під час угорських репресій.

Отже Карпатська Україна, так і не розпочавши свою діяльність як незалежна держава, припинила своє існування. Упродовж п'яти місяців існувала українська державність двох типів: з 11 жовтня 1938 по 15 березня 1939 рр. Підкарпатська Русь Карпатська Україна була автономною частиною федеративної (II) Чехословацької Республіки, а 15 березня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світу як самостійна, незалежна держава. І це стало кульмінаційною точкою українського національного відродження на Закарпатті, завершенням тривалого та складного шляху від «підкарпатських русинів» до «закарпатських українців».

Водночас при оцінці цієї історичної події важко не погодитися з твердженнями дослідників, що акт проголошення Карпатської України незалежною державою «був більше результатом спонтанного і стихійного характеру, який став можливим у зв'язку з певними об'єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо». А нетривалість існування Карпатоукраїнської держави пояснюється нерозв'язаністю українського питання загалом у міжнародних відносинах 1930-х рр., що перетворило її на важливий об'єкт і «розмінну монету» в політичній гри провідних європейських держав напередодні Другої світової війни. Утім вона вплинула на актуалізацію загальноукраїнських проблем, сприяла подальшому розвитку національно-визвольної руху українського народу, залишила свій вагомий слід в історії боротьби за суверенну, незалежну, соборну національну державу та цілком правомірно вписана в новітню історію України яскравими сторінками. Не випадково 15 березня 2002 р. за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності указом Президента України А.Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.

Події 1938-1939 рр. у Карпатській Україні мали велике значення і для розвитку національної самосвідомості всього українського народу, зміцнення солідарності та єдності українців у всьому світі. Незважаючи на короткочасність свого існування, Карпатська Україна перебувала у центрі уваги громадськості на інших українських землях, української діаспори у світі та багатьох європейських держав, демократичні сили яких співчували національно-визвольній боротьбі закарпатських українців, засудили вторгнення угорських військ до краю як попрання прав українського народу на самостійне державне життя.

І, нарешті, виникнення Карпатської України як держави також ще раз, як справедливо наголошує М.Вегеш, «продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами у Великій Україні».

автономія державність карпатський історичний

References

1. Belen, M. (1998). Karpats'ka Ukraina v portretakh: Naukovo-populiarne vydannia. Uzhhorod. [in Ukrainian].

2. Boldyzhar, M. (1993). Zakarpattia mizh dvoma svitovymy viinamy (Materialy do istorii suspil'no-politychnykh vidnosyn). Uzhhorod. [in Ukrainian].

3. Fenych, V.I. (2015). Uhors'ka Rus' i Hannibalova prysiaha Mykhaila Drahomanova: pochatky intelektual'noho zavoiuvannia Zakarpattia Ukrainoiu. Uzhhorod: Vydavnytstvo UzhNU Hoverla. [in Ukrainian].

4. Ferents, P. (2005). Etnonatsional'na oriientatsiia ukraintsiv Zakarpattia v 20-30-ti roky XXstolittia. Mukachevo. [in Ukrainian].

5. Harbulova, L., & Lichtej, I. (2017). Miesto emigrantov z Ruska a Halice v etnoidentifikacnych procesoch na Podkarpatskej Rusi v medzivojnovom obdobi. Cesko-Slovenska Historicka Rocenka, 2016. Bratislava. [in Slovak].

6. Havrosh, O. Ukrainofobiia: Viina u hlybokomu tylu. Retrieved from

7. www.radiosvoboda.org/a/28031143.html [in Ukrainian].

8. Hyidel, E. (2016). Vypravliannia: Zauvahy na marhinesakh statti V.I.Fenycha Vpravliannia z istoriieiu po-ukrains'ky, abo Yakoiu ne povynna buty istoriia ta istoriohrafiia Zakarpattiapislia 1991 roku. Uzhhorod: Vydavnytstvo Hrazhda. [in Ukrainian].

9. Khudanych, V., & Bodnar, V. (1994). Rus'ka Kraina v 1918-1919 rokakh. Kul'tura ukrains'kykh Karpat: tradytsii i suchasnist': Materialy mizhnarodnoi naukovoi konferentsii (Uzhhorod, 1-4 veresnia 1993 roku). Uzhhorod. [in Ukrainian].

10. Khudanych, V.I. (1993). Mizhvoiennyi period v istorii Zakarpattia. Ukrains'ki Karpaty: Materialy mizhnarodnoi naukovoi konferentsii Ukrains'ki Karpaty: etnos, istoriia, kul'tura (Uzhhorod, 26 serpnia 1 veresnia 1991 r.). Uzhhorod. [in Ukrainian].

11. Kozelchuk, L., & Kravchuk, L. (2018). Zakarpattia u skladi Chekhoslovats'koi respubliky (1919-1939 rr.). Persha Chekhoslovats'ka Respublika i Ukraina: materialy rehional'noi naukovoi konferentsii, m. Lviv, 20 zhovtnia 2018 r. Lviv. [in Ukrainian].

12. Kravchuk, O.M. (2007). Natsional'na polityka Chekhoslovats'koi respubliky. 19181929 rr. Vinnytsia. [in Ukrainian].

13. Kravchuk, Shch.M., & Martseniuk, N.M. Vyvchennia temy Zakarpattia v skladi Chekhoslovachchyny na zaniattiakh z istorii Ukrainy: metodychnyi aspekt. Dydaktyka metodyky istorii. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

14. Kulchytskyi, S.V. (1999). Ukraina mizh dvoma viinamy (1921-1939 rr.). Kyiv. [in Ukrainian].

15. Mahochii, P.R. (1994). Formuvannia natsional'noi samosvidomosti: Pidkarpats'ka Rus' (1848-1948). Uzhhorod. [in Ukrainian].

16. Marina, V.V. (2015). Zakarpat'e kak obekt mezhdunarodnoj politiki: 1938-1943 gody. Novaja i novejshaja istorija, 5, 34-35. [in Russian].

17. Martseniuk, R. Istoriohrafiia vidrodzhennia ukrainstva na Zakarpatti v 19181939 rokakh. Retrieved from http:// irbis-nbuv.gov.ua/.../ cgiirbis_64.exe? [in Ukrainian].

18. Mykhailovych, H. (2002). Karpats'kyi hambit fiurera. Karpats'kyi Yevromist. 4 lypnia 2002. [in Ukrainian].

19. Myshanych, O. (1991). Vid pidkarpats'kykh rusyniv do zakarpats'kykh ukraintsiv. Uzhhorod. [in Ukrainian].

20. Myshchak, I. (2008). Zakarpattia naperedodni Druhoi svitovoi viiny u pratsiakh suchasnykh ukrains'kykh istorykiv. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini, 19, 410--421. [in Ukrainian].

21. Pahiria, O. Opir u Karpatakh: Yak zakarpattsi boronylysia vid uhors'koi ahresii v 1939 rotsi. Retrieved from http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/03/15/149620/ [in Ukrainian].

22. Pahiria, O. Yak zakhidna presa ta dyplomaty pysaly pro Karpats'ku Ukrainu. Retrieved from http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/03/15/152208/ [in Ukrainian].

23. Pipash, V. (2016). Prosvita musyt' buty Berehyneiu ukrainstva. Zakarpattia onlain: Blohy. 10 lystopada. Retrieved from http: zakarpattya.net.ua /blogs/ [in Ukrainian].

24. Shnitser, I. (2015). Borot'ba slovakiv ta ukraintsiv-rusyniv za avtonomiiu v Chekhoslovachchyni mizh dvoma svitovymy viinamy: spil'ne ta vidminne. Kapitoly z dejin Podkarpatskej Rusi 1919-1945. E.Harbul'ova (ed.). Presov. [in Ukrainian].

25. Skrypnyk, H. (eds). (2013). Ukraintsi-rusyny: etnolinhvistychni ta etnokul'turni protsesy v istorychnomu rozvytku. Kyiv: NAN Ukrainy, MAU, IMFE im. M.T.Rylskoho. [in Ukrainian].

26. Stercho, P. (1994). Karpato-Ukrains'ka derzhava: Do istorii vyzvol'noi borot'by karpats'kykh ukraintsiv u 1919-1939 rokakh. Lviv. [in Ukrainian].

27. Tivodar, M. (2016). Odkrovennia kandydata nauk Fenycha. Uzhhorod: Vydavnytstvo Grazhda. [in Ukrainian].

28. Tokar, M. (2006). Politychni partii Zakarpattia v umovakh bahatopartiinosti (19191939). Uzhhorod. [in Ukrainian].

29. Tokar, M. (2013). Rozhaluzhennia hromads'kykh orhanizatsii Zakarpattia yak proiav hromadians'koho suspil'stva v Pershii Chekhoslovats'kii Respublitsi. Uzhhorodski cheski naukovi chytannia: istoriia, kultura, polityka, pravo. Uzhhorod. [in Ukrainian].

30. Ukhach, V. (2016). Odnodenna derzhava: Podii v Pidkarpats'kii Rusi, Karpats'kii Ukraini yak istoriohrafichna problema (vybrani aspekty). Viiskovo-istorychnyi meridian: Elektronnyi naukovyi fakhovyi zhurnal, 1 (11), 5--17. [in Ukrainian].

31. Vanat, I. (1979). Narysy novitnoi istorii ukraintsiv Skhidnoi Slovachchyny. (Vol.1). Priashiv. [in Ukrainian].

32. Vasylyna, N. (2008). Karpats'ka Ukraina v mizhnarodnykh vidnosynakh naperedodni Druhoi svitovoi viiny: Nove bachenniapodii. Uzhhorod. [in Ukrainian].

33. Vehesh, M.M. (1996). Hromads'ko-politychni vzaiemovidnosyny Skhidnoi Halychyny i Zakarpattia v 1918-1919 rokakh: Materialy do spetskursu dlia studentiv istorychnoho fakultetu. Uzhhorod. [in Ukrainian].

34. Vehesh, M.M. (1997). Karpats'ka Ukraina 1938-1939 rokiv u zahal'noievropeis'komu istorychnomu konteksti. (Vols.1--2). Uzhhorod. [in Ukrainian].

35. Vehesh, M.M. (2004). Karpats'ka Ukraina: Dokumenty i fakty. Uzhhorod. [in Ukrainian].

36. Vehesh, M.M. & Vidnianskyi, S.V. (1998). Krainy Tsentral'no-Skhidnoi Yevropy ta ukrains'kepytannia (1918-1939). Kyiv; Uzhhorod. [in Ukrainian].

37. Vidnyanskyj, S.V. (1990). Idei slavjanskogo edinstva v istoricheskoj koncepcii A.V.Dukhnovicha. Kul'turnye i obshchestvennye svjazi Ukrainy so stranami Evropy. Kyiv. [in Russian].

38. Vidnianskyi, S. (1994). Zakarpattia u skladi Chekho-Slovats'koi respubliky: perelomnyi etap u natsional'no-kul'turnomu i etnopolitychnomu rozvytku rusyniv-ukraintsiv. Kul'tura ukrains'kykh Karpat: tradytsii i suchasnist': Materialy mizhnarodnoi naukovoi konferentsii (Uzhhorod, 1-4 veresnia 1993 roku). Uzhhorod. [in Ukrainian].

39. Vidnianskyi, S., & Petryshche, P. (1993). Politychna diial'nist' emihratsii v SShA naprykintsi 19-ho -- na pochatku 20-ho st. ta yii vplyv na doliu ridnoho kraiu. Ukrains'ka diaspora, 4, 5--20. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru