Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Тамара Вронська

Анотація

Мінусники - це вербальний та соціальний витвір радянської держави, яка через репресії, дискримінацію й контроль створювала спільноти «своїх» і «чужих», тавруючи останніх каральними методами та формуючи специфічну мову для їх позначення. У статті йдеться про особливу категорію громадян «країни Рад», яких було визнано «соціально небезпечними» й покарано забороною селитися в низці місцевостей СРСР після примусового «видалення» з місць постійного проживання, а також відбуття покарання у системі ҐУЛАҐ. Репресовані в такий спосіб люди отримували припис, де заборонені для них території позначалися як «мінус 6», «мінус 12» (цифри означали кількість визначених місцевостей, а слово «мінус»увійшло в радянську новомову як коренева конструкція поняття, що позначало репресовану та дискриміновану в такий спосіб спільноту). Метою статті є оприявлення мінусників, тривалий час практично «невидимої» для дослідників категорії репресованих. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають в аналізі процесу конструювання більшовицької концепції географічної ізоляції «нелояльних», практичного запровадження цього виду покарання, визначення логіки творення радянського простору як простору заборон. Методологія дослідження поєднує інструментарій історико-правового аналізу, соціальної антропології та концепції соціального творення простору. Наукова новизна полягає не лише у включенні до дослідницького тезаурусу нового поняття «мінусники», а й у розширенні загального уявлення про політичний терор і його наслідки. Режимність радянських територій аналізується не як прояв сталінської репресивної політики, а як органічна частина існування тоталітарного механізму, перші оберти якого відбулися одночасно із захопленням влади більшовиками. Подаються соціально- політичні портрети мінусників та причини набуття ними такого статусу. Простежується трансформація «карти заборонених просторів», з'ясовується логіка й парадигмальні зміни у творенні символічної радянської географії. Висновки. Доведено, що в арсеналі тотального терору, окрім добре відомих форм репресування (фізичне знищення, позбавлення волі, заслання), широко використовувалося «очищення» суспільства цільовою географічною ізоляцією громадян, визнаних «соціально небезпечними», а також колишніх в'язнів системи ҐУЛАҐ. Вислання й заборона на проживання в окремих місцевостях ставали ефективним механізмом соціальної інженерії пролонґованої дії. Створення великого загону мінусників було складовою процесу атомізації суспільства, конструювання просторової ієрархії, соціального відчуження людей і територій.

Ключові слова: терор, репресії, дискримінація, примусове виселення, мінусники, ізоляція, соціальна інженерія, режимні території, простір терору.

радянський терор мінусник

Інституціалізація та леґітимізація «режимної географії»

Нинішнє невід'ємне й цілком природне право громадянина на вільне пересування, на індивідуальний вибір місця проживання в межах свої держави або й поза нею, за радянських часів суворо обмежувалося чинним законодавством, свавіллям, силою примусу задля тотального контролю, «санації» суспільства, руйнації соціальних зв'язків зі звичним середовищем в умовах штучно створеного режиму перманентної «надзвичайщини», керованої партійною верхівкою. Такий спосіб життя став звичним для громадян СРСР, по- заяк іншого, вільного, вони не знали. Точкою відліку, альфою та омегою радянського «мученого життя» (А.Еткінд1) були тортури -- тривалі, розтягнуті у часі, наслідувані поколіннями таврованих «колишніх», «зайвих» людей, «позбавленців», «куркулів», «націоналістів» тощо. Фізичне знищення або його загроза були ключовим моментом, який визначав ієрархію решти радянських тортур. І тому значна частина з них, та, що не завершилася розстрілом або фатальним Голодомором, узагалі не сприймалася як репресія, а навпаки, могла фіксуватися в пам'яті як «щасливий випадок», «удача», ба навіть «вияв радянської справедливості». Такий самопогляд сприяв формуванню, закріпленню не тільки політичної та символічної традиції, у котрій порушення фундаментальних прав (за умов збереження життя) не маркувалось як щось екстраординарне. Він конструював й історіографічну та пам'яттєву традицію, у межах якої тортуровані, однак уцілілі люди не описувалися та не розглядалися як постраждалі спільноти.

Уже від перших років приходу до влади більшовики, окрім інших методів терору, використовували і примусове вислання зі власних домівок із забороною проживання в режимних та паспортизованих місцевостях паралельно з каральними й дискримінаційними заходами. Тягарем «географічного мінуса» було наділено більшість громадян після вичерпання строку покарання за політичні «злочини». Вони могли повернутися додому лише тоді, коли мешкали не в адміністративно-індустріальних центрах, позаяк останні належали до режимних місцевостей, коло яких за радянських часів неухильно розширювалося.

В історіографічній ретроспективі запропонована тема дослідження в її широкому розумінні корелюється й почасти спирається на масивний доробок гуманітаристики, пов'язаний з осмисленням феномену «модерніті» та модерних держав у стратегіях побудови «досконалого» (з перспективи можновладців) суспільства й державного інтервенціонізму (у вигляді контролю, диктату, примусу, стимулювання, виробляння «норм» та «аномалій», піклування тощо) як методу цієї побудови Эткинд А. Кривое горе: Память о непогребённых / Авториз. пер. с англ. В.Макарова; 2-е изд. - Москва, 2018. - С.49. Bauman Z. Modernity and the Holocaust. -- Ithaca, 1991; Giddens A. The Consequences of Modernity. -- Stanford, 1990; Scott J.C. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed. -- New Haven, 1998.. Тема також частково базується на працях тих істориків, котрі, намагаючись осягнути специфіку радянського модерніті як антиліберального й відверто антилюдського проекту, осмислювали насилля та репресії як фундамент і головні методи управління більшовицького режиму Conquest R. The Great Terror: A Reassessment. -- New York, 1990; Getty J., Naumov O. The Road to Terror: Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1932-1939. - New Haven, 1999; Hagenloh P. Police, Crime, and Public Order in Stalin's Russia, 1930-1941: Ph. D. diss. - University of Texas, 1999; Політичний терор і тероризм в Україні: XIX-XX ст.: Історичні нариси. - К., 2002.; фахівців, котрі, аналізуючи «радянське» як специфічну цивілізацію, фокусувалися на методах соціальної інженерії й соціального залучення до втілення більшовицької моделі соціалізму.

Слід, однак, зазначити, що аналіз власне вислання («географічного мінуса») як прояву терору або як механізму «виключення» людей з «ідеального радянського» суспільства, не був специфічно й акцентовано присутнім у згаданих вище проблемних полях, а мав побіжний, «черезкомовий» характер. Ця історіографічна порожнеча породжена щонайменше двома чинниками. По-перше, дослідники зазвичай зосереджувалися на найбільш жорстких виявах політичного терору, а вислання для доволі великої групи людей сприймали як пролонґацію насильства, або як досить м'який вид покарання, не вартий прискіпливої уваги. По-друге, практики примусового виселення, на відміну від практик (і масштабів) радянського терору, не були надзвичайними й абсолютно унікальними порівняно з попередніми періодами історії Європи та Російської імперії, принаймні на перший, не ґрунтований на документальних матеріалах погляд. Така «невидимість», «звичайність» і неготовність аналізувати виняткову специфічність вислання як різновиду репресії й, водночас, механізму соціальної інженерії робила «невидимою» та незрозумілою (або принаймні непроаналізованою) динаміку формування символічного радянського простору й «режимних територій» у ньому. Крім того, сформоване, зокрема через маґістральні історіографічні тренди, уявлення про «додатковість», порівняну м'якість репресивного заходу призвело до відсутності належної чіткості в розмежуванні, а почасти й розумінні вислання як міри покарання та вислання як дискримінаційного акту. А хронологічний зсув, пов'язаний з історіографічним оприявленням примусового виселення на початку 1930-х рр. (у межах аналізу запровадження паспортної системи Див., напр.: Alexopoulos G. Stalin's Outcasts: Aliens, Citizens, and the Soviet State, 1926-1936. - Ithaca, 2003; Ширер Д.Р. Сталинский военный социализм: репрессии и общественный порядок в Советском Союзе, 1924-1953 гг. / Пер. с англ. А.Л.Раскина. - Москва, 2014.) зробив невидимою й цю репресію, і символічну географію, що породжувалася нею, упродовж усіх 1920-х рр. Зрештою така «сліпота» щодо нібито «додаткового» покарання вкладається й додає ваги ширшій історичній концепції, котра штучно відділяє жахи сталінізму від попереднього «ленінського»/«непівського» періоду.

Ще однією проблемою, яка дається взнаки при аналізі історіографії, стала відсутність певності, ясності щодо розмежування понять «заслання», «вислання», а отже й щодо особливостей застосування останнього у кримінальному та адміністративному порядку стосовно різних категорій населення Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. - Москва, 1960-1963; Перегудова З.И. Политический сыск в России (1880-1917 гг.). - Москва, 2000; Таганцев Н.С. Ссылка и высылка как уголовное наказание // Журнал гражданского и уголовного права. -- 1881. -- №4. --

C. 1--52 та ін..

Виняток становлять хіба що окремі дослідники, які побіжно розглядали це питання у працях з історії радянських органів держбезпеки, паспортизації, режимних заходів у СРСР та УРСР Перепелиця І. Совєтська пашпортизація як засіб московського поневолення і терору // Визвольний шлях. -- Вип.11(73). -- Лондон, 1953. -- С.17--21; Метьюз М. Ограничение свободы проживания и передвижения в России (до 1932 г.) // Вопросы истории. -- 1994. -- №4. -- С.22--34; Фельштинский Ю. К истории нашей закрытости: Законодательные основы советской иммиграционной и эмиграционной политики. -- Москва, 1991; Винниченко І. Україна 1920-- 1980-х: депортації, заслання, вислання. -- К., 1994; Попов В.П. Паспортная система в СССР (1932-1976 гг.) // Социс. - 1995. - №8. - С.3--14; №9. - С.3--13; Байбурин А. Введение паспортной системы в СССР [Електронний ресурс]: http://albertbaiburin.ru/cntnt/aktualnie-okna/vedenie- pasportnoy-sistemi-v-sss.html; Муан Н. Паспортная система и выбор места жительства в России и Советском Союзе // Неприкосновенный запас. - 2005. - №4(42); Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922-1934): Історико-юридичний аналіз. - К., 2002; Пащенко Д.А. Становлення та еволюція режимної системи в радянській Україні (1917-1953 рр.). - Вінниця, 2019 та ін..

Проблему «мінусників» (як і використання цього поняття) на науковому рівні вперше було порушено у другій половині 1990-х рр. при розгляді режимних заходів і запровадження паспортної системи в радянській Україні Вронська Т. Режимно-обмежувальні заходи органів влади на визволеній території України під час Великої Вітчизняної війни та в перші повоєнні роки // Сторінки воєнної історії України. - Вип.1. - К., 1997. - С.125-143; Вронська Т.В., Кульчицький С.В. Радянська паспортна система // Український історичний журнал. - 1999. - №3/4.. Пізніше згадки стосовно покараних/дискримінованих забороною проживати в певних місцевостях СРСР фраґментарно подавалися у виданнях іншого тематичного забарвлення Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.). - К., 2013; Її ж. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948-1953 рр.). - К., 2019.. Простір терору як географія несвободи, щоправда з точкою відліку у «сталінському терорі», акцентовано визначався у працях

Колосова й П.Поляна Полян П.М. Не по своей воле: История и география принудительных миграций в СССР. - Москва, 2001; Сталинские депортации: 1928-1953: Документы / Сост. Н.Л.Поболь, П.М.Полян. - Москва, 2005; Колосов В.А., Полян П.М. Ограничение территориальной мобильности и конструирование пространства от сталинской эпохи до наших дней // Режимные люди в СССР. - Москва, 2009. - С.25-48; Полян П. География несвободы: об инфраструктуре депортаций и советской режимности [Електронний ресурс]: http://demoscope. ru/weekly/2015/0651/analit04.php.

Власне ж поняття «мінусники» дослідники практично не згадували Чи не єдина стаття, де в назві використане це поняття: Образцова Е.Н. «Минусники» (политические репрессии в отношении представителей «бывших» сословий в Калининской (Тверской) области в 1930-е годы) // Равнина русская: Опыт духовного сопротивления: Мат. Междунар. науч.-практ. конф. (Москва, 31 января - 2 февраля 2013 г.). - Москва, 2014. - С.439. Гинзбург Е.С. Крутой маршрут: Хроника времён культа личности. - Москва, 1990; Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ: 1918-1956: Опыт художественного произведения: Полное издание в одном томе. - Х.; Белгород, 2014; Петрус К. Узники коммунизма. - Москва, 1996.. Термін, який увійшов у життя через мову репресованих і, почасти, призвідників терору, був зрозумілим та розповсюдженим у побутовому спілкуванні жертв більшовицької (ширше -- радянської) системи. Він зрідка зустрічається в мемуарно-публіцистичній літературі. Утім і з неї, за незначним винятком11, мало що можна довідатися про формування у СРСР цього виду покарання/дискримінації. Сам цей термін абсолютно незрозумілий для більшості мешканців сучасної України. Він став надбанням історії, але, як не парадоксально, не має власної історії -- тексту або корпусу текстів, де б аналізувалися та пояснювалися хронологія, логіка, антропологія цього виду репресування.

Крім того, більшість досліджень, що так чи інакше зачіпають вказане питання (за поодинокими винятками Пастушенко Т. «В'їзд репатріантів до Києва заборонено...»: повоєнне життя колишніх остарбайтерів та військовополонених в Україні. -- К., 2011; Вронська Т. Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948-1953 рр.). - К., 2019.), залишаються «незалюдненими», знеособленими, а у ґрунтовних працях, де увагу зосереджено саме на людях Режимные люди в СССР. -- Москва, 2009., немає, як зазначалося вище, власне мінусників. Це суттєво утруднює розуміння не лише самої філософії цього виду репресій, його інституціалі- зації та інструментарію, а й усвідомлення трагізму зламаних доль багатьох людей, шлях яких від примусового «видалення» в 1920-х рр. завершувався часто-густо у другій половині 1930-х рр. вищою мірою покарання. У збоченій парадигмі «радянської справедливості» мінусники, імовірно (принаймні деякий час, до наступної, більш жорстокої розправи), уважали себе свідками гуманності репресивної системи, а отже й вони самі, і суспільство у цілому втрачали орієнтири на сходинках більшовицького зла, що приводили пересічних людей до повної та мовчазної згоди на безправ'я.

Завдяки розширенню джерельної бази дослідження не лише за рахунок маловідомих нормативно-законодавчих актів, які реґламентували примусове вислання, а й архівно-кримінальних справ мінусників, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об'єднань України та обласних архівосховищах, нині є можливість реконструювати протокол і перебіг кримінального провадження, а також трансформацію цього виду покарання паралельно з розширенням кола режимних місцевостей у СРСР та УРСР.

Задля справедливості слід зазначити, що обмеження свободи пересування і практику географічної ізоляції певних категорій населення винайшли не більшовики. Примітно, що вони самі за часів Російської імперії були жертвами цього різновиду репресій -- В.Ленін відбував заслання в Єнісейській, Й.Сталін -- у Волоґодській, Томській ґуберніях, Туруханському краї. Тож маючи не тільки історичний, але й власний досвід, вони використали найгірші надбання попередніх часів, розширивши їх до небачених раніше масштабів.

Короткий період незалежності України після розпаду Російської імперії був украй проблематичним у контексті неадекватності законодавчої бази новій історичній ситуації. На території Української Народної Республіки значною мірою продовжували зберігати чинність старі юридичні норми. Тяглість імперської законодавчої традиції, у тому числі й у свідомості носіїв і провідників ідеї національної державності, аґресія більшовицької Росії проти УНР, нестабільність міжнародної ситуації, внутрішня криза -- ці та інші вагомі чинники не дозволили українським урядовцям порушити питання про лібералізацію законодавства. Начальник контррозвідки Дієвої армії УНР М.Чеботарів писав у спогадах: «Ніяких не було ухвал, постанов, розпоряджень українського уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а також які і за що мають бути кари, а тому суди керувалися законами Російської держави. Результат був той, що багатьох суди засуджували до заслання в Сибір (а ми ж його не мали), або тяжкі кари - засудження до каторжних робіт (ми їх також не мали) і т. д. Тому всі засуджені в такий спосіб сиділи в призначених для цього вагонах валки контррозвідки» Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): Науково-документальне видання. -- К., 2003. -- С.53.. І все ж, попри те, що не відбулося руйнації імперської матриці «злочину та кари», практики покарання політичних опонентів були менш людожерними. А розмисли з програмного тексту М.Грушевського, де ознакою демократичної влади оголошувалося: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі» Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -- К., 1991. -- С.116., давали надію на можливість творення іншого формату кримінального законодавства, у котрому Сибіру не було б місця не тільки з географічних, а й суто ліберальних міркувань.

Натомість російські більшовики взялися за побудову суспільства, ґрунтованого на принципі «виключення» «інших» («колишніх») і створення (почасти штучного) «своїх». Вони не тільки пролонґували, а й удосконалили методи жорстко критикованої ними ж каральної практики царату. П.Голквіст зазначив, що так само, як і у часи Французької революції, «революціонери не тільки перейняли в режиму більшість його звичаїв, умовностей та способів мислення [...], вони використали руїни старого порядку для створення нового», однак на відміну від французьких попередників не стільки для стабілізації й нормалізації, скільки для впровадження тотальної війни проти співгромадян У лапках наведено цитату з праці А. де Токвіля «Старий порядок і революція» (1856 р.): Holquist P. Violent Russia, Deadly Marxism? Russia in the Epoch of Violence, 1905--21 // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. -- 4(3): 627--52. -- Summer, 2003. -- Р.640..

З обіцяною більшовиками свободою пересування трапилося те саме, що й із землею та фабриками, які мали належати селянам і робітникам. Аж до зникнення радянської держави зі світової мапи законодавство не передбачало права вільного пересування для громадян. Жодна з радянських конституцій (1924, 1936, 1977 рр.) не містила подібних положень. На шлях іґноруван- ня власних обіцянок новий режим став дуже швидко. Уже 19 грудня 1917 р. інструкція наркомату юстиції РСФРР «Про революційний трибунал.» Собрание узаконений и распоряжений правительства за 1917--1918 гг. -- Москва, 1942. -- С.181. реанімувала право на примусове «видалення» осіб, визнаних винними в організації та підбурюванні до виступів проти чинної влади, саботажників тощо зі «столиць, окремих місцевостей або меж Російської Республіки» Там же. -- С.181--183.. Діапазон строків такого покарання не встановлювався. Спеціальні суди наділялися правом виносити свій вердикт, «керуючись велінням революційної совісті» Там же. -- примарної політичної «етики», якої їм, на відміну від правового сумління, вочевидь не бракувало.

Утім у роки воєнного комунізму такий доволі м'який вид репресій, як вислання, застосовувався не так часто. Перевага надавалася більш радикальним заходам. Наприкінці 1921 р. російська більшовицька влада без будь-яких законних підстав почала готувати масштабну операцію з «видалення» не лише за межі своєї новопосталої держави, а й формально незалежної України, великої групи інтеліґенції. Не переповідаючи всіх перипетій цих перших акцій Примусове «видалення» викладачів і науковців-гуманітаріїв за кордон, що відбулося 29--30 вересня 1922 р. двома рейсами німецьких пасажирських суден із портів Петрограда, здобуло узагальнюючу образну назву «філософського пароплава». Вислання «нелояльних» інтелектуалів у такий самий спосіб відбулося одночасно з Одеси та Севастополя., які доволі детально викладено в науковій літературі, а також інших примусових переміщень, зокрема й українських викладачів Литвин Н. Вислання професури 1922 р. як ідеологічний чинник боротьби з українською інтелігенцією //Форум історичних наук. -- 2010. -- №3. -- С.119--126; Гусев В. Застосувати як одну з репресивних мір проти професури вислання за межі Федерації // Віче. -- 1994. -- №10. - С.120-125., принагідно слід наголосити, що вже тоді на верхівці компартійного «бомонду» далекоглядні функціонери добре усвідомлювали необхідність «правової» легітимації подібних дій. Тому не випадково спочатку виникла ідея 15 грудня 1921 р. з ініціативи голови ВНК И.Уншліхта було ухвалено рішення про створення спеціальної комісії, яка мала підготувати відповідні пропозиції та узгодити організаційні питання (див.: В.И.Ленин и ВЧК: Сборник документов (1917-1922). -- Москва, 1975. - С.192)., а згодом закипіла робота зі створення інституції, яка мала б право ухвалення рішень щодо примусового «видалення» за кордон та в межах держави громадян, яких у доповідній ДПУ РСФРР на ім'я Й.Сталіна від 9 травня 1922 р. називали «шкідливими й нахабними елементами» Мозохин О.Б. Право на репрессии: внесудебные полномочия органов государственной безопасности, 1918-1953. - Москва; Жуковский, 2006. - С.46..

Пам'ятаючи про свої гучні заяви щодо відмежування від «каральної практики царату», у верхніх ешелонах радянського політикуму вирішили йменувати новостворений позасудовий орган не Особливою нарадою, як це пропонувалося, а дали їй більш прийнятну назву -- Особлива комісія при НКВС (іноді в документах вона згадується як «комісія з адміністративних виселень», «адмінкомісія»).

Рішення, легітимізоване декретом ВЦВК від 10 серпня 1922 р. «Про адміністративне вислання», виявилося розпливчастим як за змістом, так і за використаним у ньому понятійним апаратом. Передусім декларувалася філософія такого покарання: «З метою ізоляції осіб, причетних до контрреволюційних виступів, [...] у тих випадках, коли є можливість не вдаватися до арешту (вірогідно, малося на увазі позбавлення волі -- Авт.), установити вислання за кордон або в певні місцевості РСФРР в адміністративному порядку». Ще одне положення, викладене в п. 7, розтлумачувало, що всі вислані до «певних місцевостей» примножують чисельний загін «позбавленців» Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации жертв политических репрессий. - Москва, 1993. - С.12; Собрание узаконений РСФСР за 1922. - №51. - Ст.646. Пізніше, 4 листопада 1926 р., цю ж санкцію було закріплено в «Інструкції про вибори міських і сільських рад.», затвердженій ВЦВК, де говорилося, що до позбавленців належать «особи, вислані в адміністративному порядку [...]; позбавлені права проживати на місці свого попереднього поселення через зв'язки зі злочинним середовищем за судовим вироком» (див.: [Електронний ресурс]: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_3106.htm)..

Характерно, що ані змінена назва (з наради на комісію), ані туманний зміст документа не могли приховати того факту, що більшовицькі лідери відтворили саме ті практики заслання, які багато хто з них відчув на собі за часів Російської імперії. Копіюючи каральну практику радянської Росії, аналогічну постанову 6 вересня 1922 р. ухвалили й у радянській Україні Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф.8. -- Оп.1. -- Спр.964. -- Арк.88..

Аналізуючи створення «правової» бази позасудового покарання, доречно згадати кодифіковане радянське кримінальне законодавство. У першому кримінально-правовому акті більшовицької держави -- «Керівних началах із кримінального права РСФРР», ухвалених 12 грудня 1919 р. (набули чинності 4 серпня 1920 р. і на території УСРР), серед п'ятнадцяти видів покарання вислання чи заслання взагалі не передбачалося, так само, як і заборони або обмеження на проживання в певній місцевості. Проте цілком відверто декларувалося: «Без особливих правил, без кодексів озброєний народ справлявся та справляється зі своїми гнобителями» Хрестоматия по истории отечественного государства и права 1917--1991 гг. -- Москва, 1997. -- С.63--68 [Електронний ресурс]: http://docs.cntd.ru/document/901870462. У ст. 10 формулювалася філософія репресій: «При виборі покарання треба мати на увазі, що злочин у класовому суспільстві викликається устроєм суспільних відносини, в якому живе злочинець» Там же..

У «дебютних» кримінальних кодексах радянських Росії та України 1922 р. серед інших покарань передбачалося, відповідно, «вигнання з меж РСФРР (а також і з УСРР - Авт.) на строк або безстроково». У ст. 49 КК УСРР проголошувалося, що особи, визнані судом за своєю «злочинною діяльністю» або за зв'язками зі «злочинним середовищем» визначеної території «соціально небезпечними», можуть бути позбавлені за вироком суду права перебування в певних місцевостях на строк до трьох років Див.: Музиченко П. Історія держави і права України. -- К., 2006. -- С.271, 297..

У такий спосіб законодавство цинічно визнавало, що факт реальної провини значення не має. Саме тоді було закладено сприятливе підґрунтя для трансформації поняття «соціально небезпечні елементи» на величезне провалля, яке згодом поглине у своїх надрах широке коло людей, стигматизова- них владою в такий спосіб.

У Кримінальному кодексі УСРР 1927 р. в переліку заходів «соціального захисту» (від 1934 р. вживався термін «покарання»), серед інших, у ст. 21 (пункт «ж»), було зафіксовано каральну санкцію: «Видалення з певних місцевостей на термін до трьох років» Уголовное законодательство СССР и союзных республик (Основные законодательные акты) / Сост.: Е.М.Ворожейкин, О.И.Гацихо и др.; отв. ред. Д.С.Карев. -- Москва, 1957. -- С.41. До Кримінального кодексу 1927 р. (на відміну від редакції 1922 р.) було запроваджено новацію: до осіб, визнаних «соціально небезпечними», дозволялося застосовувати як вислання, так і заслання.. Такі новації впроваджувалися до нової редакції документа під впливом ухваленого 31 жовтня 1924 р. концептуально важливого законодавчого акта -- «Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік», в якому чітко обумовлювалися та розмежовувалися заслання й різні види вислання; передбачалося «видалення [...] за межі окремої місцевості з поселенням у тих чи інших місцевостях або без такого, із забороною проживання в тих чи інших місцевостях або без такої заборони» Уголовное законодательство СССР и союзных республик (Основные законодательные акты). -- С.9.. Ці види покарання могли бути як основними, так і додатковими (після вичерпання строку позбавлення волі чи заслання, ст. 33 КК УСРР).

Вердикти щодо внутрішнього вислання (незначного «географічного мінуса») у судах загальної юрисдикції в 1920-х рр., а також і пізніше, лише зрідка ухвалювалися як основне покарання. Доведення слідством факту «соціальної небезпечності» та «зв'язків зі злочинним середовищем» було доволі складною справою. Тому більшовицька верхівка вирішила делеґувати це завдання позасудовим органам, де процедурні питання зазвичай ігнорувалися, а слухання справ відбувалося у закритому режимі.

Згадані фактори стали наріжним каменем філософії позасудового покарання у вигляді вислання. Усвідомлення «ефективності» подібних обвинувачень, а також недосконалості ухвалених раніше документів активізувало зусилля «правотворців». Від жовтня 1922 р. одна за одною почали з'являтися державні й відомчі директиви, які доповнювали, уточнювали та роз'яснювали попередні. Сфокусуємося лише на деяких найважливіших, зокрема спеціальній інструкції НКВС РСФРР від 3 січня 1923 р., якою прописувався порядок застосування серпневого (1922 р.) декрету «Про адміністративне вислання». У цій настанові фіксувалася надважлива теза, яка стане визначальною для великого загону майбутніх мінусників радянської держави: «Адміністративне вислання застосовується до осіб, перебування яких у цій місцевості [з огляду] на їх діяльність у минулому, зв'язки зі злочинним середовищем із точки зору охорони революційного порядку вважається небезпечним» Див.: [Електронний ресурс]: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_1474.htm. Інструкція уточнювала доти розпливчатий зміст поняття «вислання» сукупно з його триступеневою градацією: 1) з певної місцевості із забороною проживання в певних населених пунктах РСФРР; 2) із певної місцевості в конкретний район РСФРР (заслання); 3) вислання за кордон Там же.. Таким чином запроваджувалося абсолютно чітке нововведення у вигляді заборони оселятися у визначених місцевостях. Цю санкцію в побутовому та відомчому мовленні згодом і назвуть «мінусом».

Аналогічна інструкція республіканського ДПУ, оголошена наказом Наркомату внутрішніх справ УСРР 2 лютого 1923 р., на відміну від згаданої вище, визначала чотири види позасудового вислання: 1) із певної місцевості без установлення району проживання в межах УСРР, крім спеціально заборонених зон; 2) у призначений для цього район УСРР; 3) за межі радянської держави, тобто за кордон; 4) з УСРР до РСФРР Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922--1934): Історико-юридичний аналіз. -- С.29.. Санкція, сформульована першою, якраз і виявилася базовою для українських мінусників, за винятком хіба що тих, хто набували такого статусу після відбуття покарання за політичними статтями. Для них «географічний мінус» буде значно більшим. Четверта санкція наказу символічно «повертала» українцям Сибір (точніше -- українців у Сибір), а також і північ Росії як місця традиційного заслання ще з імперських часів.

В УСРР адміністративне вислання перебувало в компетенції ґуберн- ських відділів ДПУ. На кожну особу заводилася відповідна справа, в якій, окрім установочних даних, формулювалися підстави такої санкції. Ці матеріали разом із висновком ДПУ УСРР надсилалися на розгляд Особливої комісії з вислання при республіканському НКВС, очолюваної головою ДПУ та наркомом внутрішніх справ. Ця інституція почала працювати з 23 листопада 1923 р. Станом на 26 січня 1924 р. відбулося одинадцять засідань Там само. - С.30-31..

Віднайти справи та відстежити долі висланих унаслідок діяльності згаданого республіканського позасудового органу доволі непросто. Утім удалося встановити, що на одному з цих засідань (26 жовтня 1923 р.) слухалася справа кількох мешканців Полтавщини: Пантелеймона Кудрі-Місцевого (1893 р. н.), Йосипа Мельника (1881 р. н.), Миколи Кухаря (1878 р. н.), обвинувачених за стандартною для таких, як вони, ст. 58 КК РСФРР («організація збройного повстання з контрреволюційною метою»). Перелічені особи замість позбавлення волі в концентраційних таборах, про що клопоталося в таких випадках слідство, отримали однаковий присуд: заборона проживання в Москві, Петрограді, Харкові, Києві, Одесі, Ростові-на-Дону («мінус 6», на той час ще не легітимізований належним чином відповідними директивами), в Україні та у прикордонній смузі терміном на 3 роки. Усіх згаданих мешканців Полтавщини реабілітовано також в один день -- 19 вересня 1989 р. Національний банк репресованих ([Електронний ресурс]: http://www.reabit.org.ua/nbr/). -- Записи №164674, 169107, 167392.

Того ж 26 жовтня 1923 р. ця сама комісія вирішувала долю студента 3-го курсу мовно-історичного відділення Полтавського інституту народної освіти Петра Капканця (1900 р. н.), уродженця с. Новотроїцьке на Запоріжжі, якому інкримінували ст. 68 КК УСРР («приховування і сприяння контрреволюційним злочинам»). Він отримав такий самий вирок, як і його земляки -- «мінус 6». Подальшу долю колишнього студента-мінусника встановити не вдалося, але він, як і багато інших безпідставно репресованих, був реабілітований лише в 1994 р. Там само. -- Запис №164853.

Вивчення кримінальних справ згаданих та інших мінусників початку 1920-х рр. дає змогу переконатися в тому, що вердикти позасудового органу, формально схожі за набором процесуальних документів і безпідставністю обвинувачень, суттєво різнилися між собою у формулюваннях, зокрема й визначенні кола географічних обмежень. Очевидно, це було спричинено недосконалістю ухвалених приписів, правил та процедури, зокрема перетинанням кількох видів покарання, пов'язаних із «видаленням» тієї чи іншої особи в певний «географічний мінус» (вигнання за межі держави, заслання, виселення з конкретної місцевості).

З утворенням СРСР у контексті загальних організаційно-функціональних змін у радянській карально-репресивній системі 15 листопада 1923 р. на базі ДПУ НКВС РСФРР було створене Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) при РНК СРСР і, відповідно, республіканське ДПУ, виведене зі складу НКВС та підпорядковане РНК УСРР. союзному ОДПУ й республіканському ДПУ, з огляду на завдання, покладені на органи держбезпеки («боротьба з політичною та економічною контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом»), було делеґовано позасудові функції. Створення Особливої наради регламентувалося закритою постановою ВЦВК від 28 березня 1924 р. «Про права Об'єднаного державного політичного управління у частині адміністративної вислання, заслання та ув'язнення до концтаборів» Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: 1917-1991: Справочник / Сост.: А.И.Кокурин, Н.В.Петров. - Москва, 2003. - С.468-470.. Не забарилися й з організацією аналогічного підрозділу при колеґії ДПУ УСРР. Згадані каральні органи фактично перебрали на себе функції комісій із питань адміністративного вислання. Щоправда, компетенція республіканської Особливої наради обмежувалася примусовим переміщенням громадян лише у межах УСРР, а кожен вирок мав затверджуватися у відповідному союзному позасудовому органі Там же. - С.469..

2 квітня 1924 р. положення щодо компетенції ОДПУ було оголошене спеціальним наказом ОДПУ СРСР №172 Див.: [Електронний ресурс]: https://drive.google.eom/file/d/0B5EVzBhAaAbjOWI3eXVxcUxtVWc/view. До речі, упродовж другої половини 1920 -- першої половини 1930-х рр. саме на останню відомчу директиву посилалася новостворена Особлива нарада, ухвалюючи рішення про примусове «видалення» та заборону оселятися в певному «географічному мінусі» для осіб, обвинувачених, як правило, за ст. 56-10 КК УСРР (58-10 КК РСФРР).

У згаданих директивах було зафіксовано три види вислання для визнаних «соціально небезпечними» через причетність до «контрреволюційної діяльності, шпигунства та інших державних злочинів», а також підозрюваних у контрабанді, фальшуванні грошей тощо: 1) з місцевостей, де вони проживали, із наступною забороною оселятися там на строк до 3 років; 2) те саме, але додатково із забороною проживання ще в низці місцевостей або ґубер- ній, відповідно до списку, встановленого ОДПУ; 3) примусове вислання з обов'язковим встановленням конкретного місця проживання (як правило у віддалених районах СРСР) за спеціальною вказівкою ОДПУ під гласним наглядом Особи, які перебували під гласним наглядом, мали періодично прибувати на реєстрацію до органів ОДПУ за місцем проживання. місцевого відділу ДПУ на той самий термін (фактично заслання) Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: 1917-1991: Справочник. -

С.468-470..

Упадає в око, що санкції видворення за кордон названі вище директиви не містили. Створення «пропаґандистської держави» (П.Кенез Kenez P. The Birth of the Propaganda State: Soviet Methods of Mass Mobilization, 1917-1929. - Cambridge University Press, 1985.) і розуміння ролі пропаґанди як суттєвого важеля соціальної інженерії були чинниками, які змінювали більшовицьке уявлення про ефективність та корисність покарання експатріацією. В умовах використання «ворожого імперіалістичного Заходу» як жупела для внутрішніх мобілізаційних процесів, видворення очевидно послаблювало б і символічні, і пропаґандистські позиції радянської верхівки. Крім того, такі «засланці» могли стати важливим джерелом реальної інформації про «побудову комуністичного суспільства» як для міжнародної спільноти загалом, так і для розвідок інших країн. Єдиним покараним «вигнанням за кордон» наприкінці 1920-х рр. став Л.Троцький. І рішення про його видворення постало не в результаті кримінального переслідування, а ухвалювалося на засіданні політбюро Див. докл.: Роговин В. Высылка Троцкого // Власть и оппозиции. -- Москва, 1993..

Після «філософського пароплава» більшовики швидко засвоїли уроки невдалого з погляду пропаґандистських завдань репресивного акту: діяльність радянських представництв в Європі вже з 1922 р. було націлено на підтримку ідеї «поворотництва» серед української еміґрації, завдяки чому з-за кордону повернулися М.Грушевський, Н.Суровцева та інші діячі, котрі повірили в можливість зміни більшовицької політики Див. докл.: МазипчукМ. Феномен «поворотівства»: чому українські емігранти повертались до СРСР [Електронний ресурс]: https://www.istpravda.com.Ua/articles/2019/03/4/153775/.

Ще однією «новацією», щоправда успадкованою від царату Див. докл.: Токарева С. Полицейский надзор в Российской империи // Вопросы истории. -- 2009. - №6. - С.94-104., був той факт, що припис про примусове «видалення» містив норму про гласний нагляд (для засланих). У документі згадується і список заборонених місцевостей, установлений ОДПУ. Але визначення «заслання» знову не вживається, хоча саме таке покарання малося на увазі в останньому пункті положення.

Принагідно слід зауважити, що політична верхівка радянської України виявила неабияку оперативність у визначенні режимних місцевостей, навіть випередивши своїх союзних зверхників. Ще 19 березня 1924 р. (на дев'ять днів раніше згаданої вище ухвали про «права ОДПУ») вийшла постанова республіканських ВУТТВК, і РНК «Про заборону соціально небезпечним громадянам перебувати в певних місцевостях УСРР», де містився перелік відповідних населених пунктів та вперше згадувалася 50-верстова смуга навколо міст Відповідно до спільної постанови ВУЦВК та РНК УСРР від 19 березня 1924 р., особам, висланим в адміністративному порядку й за постановою судових органів, заборонялося впродовж трьох років мешкати у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, у 50-верстовій зоні навколо цих міст; у Волинській, Подільській і Донецькій Губерніях (крім Старобільського округу); у Балтському, Одеському, Миколаївському, Херсонському та Єлисаветградському округах. «Для захисту правового ладу від соціально небезпечних осіб» усі громадяни, котрі перебували до дня видання документа на перелічених заборонених територіях, мали не пізніше 1 травня 1924 р. виїхати звідти й переселитися до інших місцевостей. Тоді ж Кримінальний кодекс УСРР доповнили статтею 95-1, що передбачала позбавлення волі строком на 1 рік для осіб, котрих за вироком суду або в адміністративному порядку було «видалено» з певних місцевостей, але потім вони повернулися туди всупереч забороні (див.: Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-селянського уряду України: 4-те вид., офіц. - Вип.7. - Х., 1924. - Ст.68. - С.162-163).. У новоствореному союзному карально-репресивному органі намагалися якось унормувати всі нюанси адміністративного вислання. Тому 16 серпня 1924 р. підготували відповідне роз'яснення та розіслали на місця. Ще офіційно не послуговуючись терміном «режимні місцевості», на відміну від «туманної» серпневої директиви 1922 р., тепер уже розтлумачувалося, що вислані позбавляються права проживати не лише у шести містах -- Москві, Харкові, Одесі, Ростові-на-Дону, Києві, Ленінграді («мінус 6») Мозохин О.Б. Право на репрессии: внесудебные полномочия органов государственной безопасности, 1918--1953. -- С.63. 4 листопада 1929 р. ОДПУ своїм наказом уточнило перелік місцевостей, заборонених для проживання мінусників. Відтепер цей список («мінус 6») виглядав так: Москва та Московська обл., Ленінград і Ленінградська обл., Ростов-на Дону й Північно- Кавказький край, Харків і Харківський округ, Київ та Київський округ, Одеса й Одеський округ (див.: Зима В.Ф. Человек и власть в СССР в 1920-1930-е гг. [Електронний ресурс]: http:// www.fedy-diary.ru/library-pages/v-fzima-chelovek-i-vlast-v-sssr-v-1920-1930-e-gody-politika- repressij-chast-i/)., а й у прикордонних ґуберніях. Право встановлювати власний (додатковий) перелік заборонених місцевостей в УСРР делеґували республіканському наркомату внутрішніх справ. Ці ж повноваження було продубльовано в положенні про НКВС УСРР, затвердженому постановою ВУТТВК, і РНК 20 вересня 1924 р. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1924 р. -- 4-те вид. - Х., 1924. - Ст.245. - С.703.

Окрім названих роз'яснень, документ яскраво засвідчував не лише процес формування «географії несвободи» (П.Полян), а і простору очікуваної небезпеки в політичних уявленнях більшовиків. Логіка першого чіткого визначення територій «мінуса» була, очевидно, пов'язана з побоюваннями антивладних заколотів, підтриманих широким загалом. Цілком логічно, що успіх більшовицького перевороту в Петрограді й Москві однозначно відносив ці міста до потенційно небезпечних і тому заборонених для проживання «ворожих елементів». Але включення до переліку Києва та Харкова засвідчувало той самий страх. Нещодавній досвід запеклої боротьби українців за незалежність, здобутий у збройних силах УНР періоду Центральної Ради, в арміях Української Держави та Директорії, наявність «незалежників» серед українських комуністів - усе це робило саме Київ і Харків (радше як нову столицю, а не, власне, осердя спротиву) містами, з яких треба було виселити потенційних та уявних «ворогів». Примітно, що столиці інших союзних республік не удостоїлися такої «честі». Імовірно тому, що не поставали в більшовицьких уявленнях як «вибуховий» простір опору. Потрапляння до переліку Одеси було радше пов'язане з портовим/прикордонним, а отже відкритим для зв'язків зі світом, статусом цього міста.

Слід зазначити, що застосування санкції вислання/заслання в 1920-х рр. іноді було дивовижним у контексті вибору «географії покарання». «Інститути насилля створювали й ними управляли, -- зауважив А.Еткінд, -- люди тієї ж природи - класової, етнічної та людської, - як і ті, кого вони вбивали, піддавали тортурам та переінакшували» Эткинд А. Кривое горе... -- С.49.. Можна додати, що інститути насильства створювали люди того ж рівня освіченості (іноді -- неосвіченості), інтелектуальної підготовки, знання географії країни, яку їм треба було вважати своєю, як і більшість нових громадян СРСР. І ця міра ерудиції та поінформованості призводила до казусів та дурниць у практиках покарання висланням.

Так, мешканця Крижополя, працівника Південно-Західної залізниці Терентія Квятківського (1894 р. н.) було заарештовано 25 червня 1924 р. як такого, що служив у Дієвій армії УНР і «мав злочинні зв'язки з петлюрівською організацією». Справу цього громадянина й відповідні документи ще на кількох осіб, яким інкримінували схожі обвинувачення, розглядав Подільський ґубернський суд. Він визнав докази слідства непереконливими. Але замість звільнення підсудних справу передали на Особливу нараду при ДПУ УСРР, яка 5 жовтня 1924 р. ухвалила клопотатися перед аналогічним позасудовим органом ОДПУ засудити всіх до трьох років «вислання в північні ґубернії РСФРР» Державний архів Вінницької обл. -- Ф.Р-6023. -- Оп.4. -- Спр.12566. -- Арк.3--5.. Однак 14 листопада Особлива нарада при ОДПУ ухвалила менш жорстке рішення, ніж просили про це «колеґи» з радянської України: вислати колишніх петлюрівців із Крижополя та заборонити на два роки (хоча згідно з положенням про права ОДПУ цей термін становив три роки) проживати в Москві, Ленінграді, Харкові, Одесі, Києві, Ростові-на- Дону й відповідних ґуберніях («мінус 6»). А місцем власне вислання визначили... Полтаву, куди 25 червня 1925 р. прийшло повідомлення Тульчинського окрвідділу ДПУ, аби тутешні «чекісти» взяли на себе обов'язки «пильно спостерігати» за висланим Там само. -- Арк.5--6.. Як склалася доля Т.Квятківського встановити не вдалося. Відомо лише, що його, як і багатьох інших, реабілітували вже за незалежної України -- 12 квітня 1995 р.

У другій половині 1920 -- на початку 1930-х рр. левову частку мінусників становили мешканці українського села, де непомірний тягар обов'язкових стягнень на користь держави і примусова колективізація спричинили опір, критику влади, а отже й репресії. Окрім наймасовіших (фізична розправа, позбавлення волі, депортації), до селян, згідно з рішеннями місцевого активу, застосовувалося примусове адміністративне «видалення» на «виселки» -- у межах району попереднього проживання. Покараних у такий спосіб із певними застереженнями також можна зарахувати до категорії мінусників. Зона їх життєвого ареалу обмежувалася вузьким простором «виселків». Головною метою цього заходу була штучна ізоляція висланих, руйнування усталених соціальних зв'язків, позбавлення радянських «недоторканих» підтримки громади, що у зимових умовах (а виселення здебільшого відбувалися саме пізньої осені -- на початку зими) означало неминучу смерть або відчайдушну боротьбу за виживання. Подібні акції перетворилися на потужний «виховний» стимул для тих, хто залишався у селі та ще опирався колективізації.

У цей самий час практикувалося й уже усталене позасудове вислання за рішеннями Особливої наради. Так, 26 липня 1929 р. цей орган працював особливо «натхненно». Кільком уродженцям Полтавщини: односельцям із с. Мала Нехвороща Машівського р-ну Іванові Черкаському (1887 р. н.) та Андрієві Герасименку (1890 р. н.), а також Опанасові Гальченку (1892 р. н.) з Решетилівського р-ну, заарештованим у різні дні, але за одним і тим самим обвинуваченням («антирадянська агітація»), визначили трирічну заборону проживати у шести промислових центрах СРСР Національний банк репресованих. -- Записи №177883, 161610, 161445.. Усіх їх було реабілітовано в 1990-х рр.

Наприкінці 1920-х рр. до числа мінусників активніше почали зараховувати й тих, у кого завершувався термін більш суворого покарання у вигляді заслання. Згодом (15 березня 1930 р.) до ст. 33 КК УСРР буде внесено зміни, які збільшуватимуть лави мінусників: «Засуджені до позбавлення волі у виправно-трудових таборах та обов'язкового поселення у певних місцевостях після відбуття строку позбавлення волі поселяються на строк, до вичерпання якого вони позбавлені права вільного вибору місця проживання» Уголовное законодательство СССР и союзных республик (Основные законодательные акты). -- С.88--89.. Цю санкцію було практично повністю запозичено з кримінального законодавства Російської імперії, доповненого в 1906 р. уточненням щодо обмежень для певних категорій покараних за злочини проти держави, яким заборонялося змінювати місце проживання та перебування у столицях і столичних ґубер- ніях, у ґубернських містах, повітах і всіх місцевостях, розташованих ближче 25 верст від ґубернських міст тощо Див.: [Електронний ресурс]: http://pravo.by/upload/pdf/krim-pravo/ulogenie_o_nakazanijah_ ugolovnih_i_ispravitelnih_1845_goda.pdf.

Подібні репресивно-дискримінаційні рішення, як у 1920-1930-х рр., так і пізніше, здебільшого ухвалювала Особлива нарада при колегії ОДПУ СРСР. Так, у 1925 р. 23-річним ровесницям із Кременчука Мілі Тверській і Гені Титиєвській цей позасудовий орган навздогін за основним покаранням (три роки заслання) розпорядився «заборонити проживання у визначених місцевостях СРСР терміном на три роки». Хоча додаткових даних стосовно згаданих жінок поки що віднайти не вдалося, але, скоріше за все, обидві вони проходили за однією справою. Вірогідно тому й реабілітували їх за рішенням Полтавської обласної прокуратури в один день -- 22 серпня 1994 р. Національний банк репресованих. -- Записи №176854, 17664.

Вивчення матеріалів інших архівних справ і документів того періоду дає змогу зробити певні узагальнення:

попри директивні приписи позасудові органи (як республіканський, так і союзний) ухвалювали рішення щодо вислання в «географічний мінус», не дотримуючись спільного (однотипного) «протоколу» та правил;

вироки редакційно різнилися («мінус 6», «заборонити проживання у визначених місцевостях СРСР/УСРР», або містили перелік конкретних територій);

практикувалася «кампанійщина», коли майже всім «соціально небезпечним» -- мінусникам інкримінували «пропаґанду» та «агітацію»;

панувала загальна юридична (а почасти й не тільки юридична) безграмотність слідчих, добре знання ними статей Кримінального кодексу, наказів і вказівок НКВС, ОДПУ, ДПУ було винятком, а не правилом;

поширеною стала практика передачі справ без жодних доказів провини із судів загальної юрисдикції до позасудових органів;

часто-густо слідство затягувалося, коли заарештованих -- майбутніх мінусників -- іноді по півроку, а то й більше утримували під вартою.

Така ситуація зберігалася тривалий час після ухвалення базових директив про надання повноважень позасудовим органам здійснювати примусове «видалення». Тому в 1930--1931 рр. паралельно з розширенням масштабів репресій, зокрема й на селі, відбувалося вдосконалення законодавства та практики позасудового репресування. Було ухвалено низку відповідних урядових і відомчих директив, які мали стали своєрідними «абетками» для виконавців, котрі множили число мінусників -- ізгоїв більшовицької держави.

Хоча суди загальної юрисдикції тоді (як, зрештою, і пізніше) не практикували вислання як основне покарання, 10 січня 1930 р. ВЦВК і РНК РСФРР ухвалили постанову «Про вислання та заслання, що застосовується за судовими вироками». Виокремлювалися два види вислання (майже ідентичні до тих, які були прероґативою позасудових органів ще від 1922 і 1924 рр.): а) «видалення» лише з однієї місцевості; б) таке саме, але із забороною проживання в певних місцевостях, визначених у спеціальному переліку. Вислані за судовим вироком, як це й передбачалося відповідною статтею КК УСРР, позбавлялися права повернутися додому впродовж п'яти років Хронологическое собрание законов, указов Президиума Верховного Совета и постановлений Правительства РСФСР. - Т.2: 1929-1939 гг. - Москва, 1959. - С.79-82..