Епоха Великих реформ (1856-1874) у візії земського лібералізму північної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Епоха Великих реформ (1856-1874) у візії земського лібералізму північної України

Назар Котельницький

На основі джерел особового походження - мемуарів, щоденників, епістолярної спадщини та публіцистики, показана персональна візія лідерів земського лібералізму північної України на епоху Великих реформ у Російській імперії. Проаналізувавши точку зору очільників опозиційного руху, які охарактеризували добу модернізації як дуже суперечливу, автор приходить до висновку, що досліджуваний історичний період можна вважати часом втрачених можливостей та нереалізованого потенціалу.

На основе источников личного происхождения - мемуаров, дневников, эпистолярного наследия и публицистики, показана персональное видение лидеров земского либерализма северной Украины эпохи Великих реформ в Российской империи. Проанализировав точку зрения руководителей оппозиционного движения, которые охарактеризовали годы модернизации как очень противоречивые, автор приходит к выводу, что исследуемый исторический период можно считать временем упущенных возможностей и нереализованного потенциала.

Ключевые слова: эпоха Реформ, АлександрІІ, модернизация, либерализм, И.И. Петрункевич.

Key words: the era of Reforms, Alexander II, modernization, liberalism, I.I. Petrunkevich.

реформа земський лібералізм селянський

Середина ХІХ століття стала доленосним часом в історії Російської імперії. Ганебна та принизлива поразка країнам цивілізації Заходу у Кримській війні (1853-1856) змусила російський деспотизм визнати відсталість держави та погодитись на помірковане реформування країни, з метою відновлення свого геополітичного реноме. Розпочаті перетворення цілком справедливо були названі сучасниками епохою Великих реформ. Звісно, будь - які трансформації завжди мали і будуть мати широкий спектр бачень, візій. У контексті цього вельми цікавими є оцінки модернізацій, проведених російською монархією, у середовищі прогресивних, переважно опозиційно налаштованих до самодержавства особистостей, представників поважної течії у визвольному русі Російської імперії - земського ліберального руху.

У своїх легендарних мемуарах засновник земського лібералізму північної України - І. І. Петрункевич (1843-1928) достатньо яскраво формулює свою персональну візію та комплекс оцінок доленосної доби. На глибоке переконання політика, жодне монархічне правління у Російській імперії не відзначалося такими протиріччями, якими був позначений період імператора Олександра ІІ. Характеризуючи його режим діяч визнавав, що початок його царювання був дуже обнадійливим. Гуманні та великодушні акції монарха, зокрема амністування декабристів, повернення їх додому та відновлення громадянських прав; одіозна заява про необхідність розгляду питання про звільнення поміщицьких селян від кріпосного права, викликали вибух симпатій суспільства до нового самодержця. Заявлена монархом програма реформ в імперії у лаконічному вигляді зводилась до тези - «краще звільнення відбудеться зверху, ніж знизу!», тобто або державна влада реалізує вкрай необхідні зміни, або це зробить народ, шляхом революційного процесу. Іван Ілліч відверто визнавав, що і він, і багато його соратників щиро повірили у шляхетні помисли нового імператора, адже прогресивна громадськість, багато років перебуваючи під колосальним пресом російського абсолютизму, вперше за декілька десятиліть відчула реальні можливості для відродження країни.

І. Петрункевич наголошував на тому, що ніколи до того Російська імперія не знала такого широкомасштабного плану модернізаціі держави, який з'явився саме у період правління Олександра ІІ. Цілий комплекс реформ, зокрема - селянська, земська, судова, міська, університетська та ін. мали за мету дати початок колосальним перетворенням у країні та реалізувати амбітні задуми самодержавства про входження імперії до клубу сучасних та прогресивно розвинених держав світу. Вся передова громадськість жила передчуттями глобальних змін [1, с. 125].

Інший яскравий представник ліберального руху - І. Шраг зазначав, що середина ХІХ ст. була світлим часом в історії країни та суспільства - повалення рабовласницького устрою та епохи Великих реформ, коли молодь Російської імперії, у тому числі і він, дуже захопилась і свято вірила у демократичні ідеали Нової доби. Надії на всеосяжні зміни були просто шаленими. Бурхливі роки модернізації держави сприяли появі у суспільному авангарді яскравих персон - пасіонарних гуманітаріїв, інтелектуальний потенціал яких повинен був забезпечити успіх перетворень з точки зору духовного та культурного поступу населення імперії [8, арк. 1].

Як згадував у своїх мемуарах один з лідерів земської опозиційної фронди - В. Хижняков, атмосфера життєдіяльності у Російській імперії середини ХІХ ст. принципово змінилася. Він, будучи у цей період учнем Київської гімназії, яскраво відчув тектонічний злам у людських відносинах - з'явилися перші паростки гуманізму та емпатії. Імператорський же «Маніфест» про відміну кріпосного права призвів до загального «пробудження» суспільства країни. Звісно, подібні явища дуже надихали молодь, яка вже бачила свій шанс у цих умовах [7, с. 35].

Сподівання на нову епоху були зумовлені й тим, що повільне, але дуже впевнене відродження українського національного руху, не викликало, поки що, великих репресивних реакцій російського деспотизму. Більше того, як писав один з його функціонерів та вірний союзник земських лібералів - О. Русов, українська інтелігенція імперії отримала пристойні можливості для подвижницької діяльності у справі розбудови української нації, наприклад - підготовки і видання архіважливих «Кобзаря» Т. Шевченка та «Словника української мови» Б. Грінченка [5, с. 181, 183].

На превеликий жаль, колосальні сподівання та надії суспільства не були виправдані - усе закінчилось великим розчаруванням громадськості та крахом ілюзій прогресивної частини інтелектуальної еліти. Велична селянська визвольна реформа, розпочата особистою ініціативою та волею царя, зі смертю її автора - князя Я. Ростовцева, невмілого, але гарячого прихильника звільнення селян від кріпацтва, який навіть готовий був слухати ідеї О. Герцена, перейшла до рук графа В. Паніна, противника реформи, який не бажав слухати ніяких порад від будь - кого; судова реформа, блискуче розроблена і виконана цілою плеядою правників під керівництвом С. Зарудного, майже відразу перейшла у руки до графа К. Палена, який почав змінювати статті Судових Уставів і додавати туди різного роду юридичні «новели», з яких віяло усталеними традиціями імперської «старовини»; земська реформа, ще до свого офіційного народження відібрана від автора - М. Мілютіна, потрапила до рук великого реакціонера і бюрократа П. Валуєва, який зробив з місцевого самоврядування «приватне господарство», позбавлене будь - якої свободи і передане у сферу компетенції місцевих губернаторів, для приведення його у «відповідність з вимогами та інтересами державного управління»; університетська реформа, з рук її автора - О. Головіна, під впливом початку замахів на життя імператора з боку революціонерів - терористів, була передана для практичної імплементації графу Д. Толстому, який 15 років знищував освіту і виховання юнацтва та молоді, підпорядковуючи їх не ідеалам просвітництва, а принципам поліцейської держави, вихолощуючи усі, навіть найменші паростки прогресу. І така трагедія повторювалась з усіма перетвореннями, започаткованими абсолютизмом. За великим рахунком, жодна з реформ так і не була реалізована на практиці у тому вигляді, як вона була задумана. Іван Ілліч з гіркотою писав, що навіть у представників південних слов'ян - болгар, які за рівнем розвитку і культури поступались східним слов'янам, реформи 1877-1878 рр. набагато більше відповідали духу сучасності та інтересам народу і були проведені значно якісніше та у стислі терміни [1, с. 126].

Аналізуючи фундаментальні помилки, які були допущені самодержавством при проведенні трансформацій, І. Петрункевич вказував на те, що головною вадою була домінуюча ідеологема про збереження кастового устрою суспільства імперії, яка формулювалась під прикриттям тези про незмінність поділу соціальних страт при реалізації податкової реформи. Себто, навіть в умовах реформацій, кричуща нерівність станів населення у фінансовій площині залишалась без будь - яких змін, звичайно, доповнюючись економічними аспектами, що, безперечно, стимулювало дуже значний соціальний антагонізм між прошарками суспільства, що й ставало могутнім чинником у відносинах державної влади, місцевої бюрократії, більшості населення та малочисельної еліти країни. Подібна політика тільки поглиблювала величезний громадський розкол та далі розпалювала протистояння між групами, не ліквідовуючи при цьому фундаментального відторгнення величезної більшості населення від панівних верств, що й зберігало у принципі усталений стан речей, лише «косметично» та декоративно змінюючи політичний ландшафт імперії.

Становий характер усіх реформ, на переконання діяча, був очевидним. Так було і з селянською реформою, яка не дала селянам усіх необхідних громадянських прав та вважала їх лише суб'єктом для фіскального оподаткування; аналогічна ситуація була і з земською реформою, яка навіть і не думала поставити селянство - найбільшу за чисельністю суспільну страту країни, у рівні умови з усіма іншими верствами суспільства, та перетворила земства в осередки поміщицької підтримки монархічного режиму; подібне сталося і з судовою реформою, коли 90% селянства було позбавлене захисту прогресивних мирових судів, адже волосні суди були виведені зі сфери компетенції Судових Уставів, тим самим образливо ігноруючи інтереси, права та свободи більшості населення, прикриваючись тим, що начебто селянство дуже цінує «звичаєве» право на так званих малоросійських, - у термінології Російської імперії середини ХІХ століття, землях. По суті, архіважливий демократичний принцип про рівність усіх громадян перед законом був принесений у жертву філософії кастового суспільства, яка розподілила громадськість на абсолютно різні за чисельністю страти, яким були надані принципово різні права, свободи та обов'язки: права і свободи дарувались меншості, а обов'язки та повинності - абсолютній більшості.

І. Петрункевич визнавав, що принципи рівності усіх перед законом, у державі, де щойно було відмінено рабовласництво, були сприйняті, як мінімум, дуже скептично, але влада мала конкретний приклад Західної Європи, де вже у середині ХІХ ст. ці політичні ідеали були практикуючою нормою. Проте, на превеликий жаль, діяч змушений був констатувати, що священний принцип рівності був показово відкинутий Олександром ІІ при підготовці та реалізації модернізацій, а натомість формально ліберальні реформи він забажав імплементувати руками і, головне, світоглядом, представників консервативного і різного роду реакційного політикуму та бюрократії. Однак, незважаючи на усі негативи і скепсис, він все ж визнавав прогресивну сутність започаткованих перетворень, прекрасно розуміючи, що ці маленькі поступки абсолютизму цілком можливо використати для здобутку більших перемог суспільства. Великі реформи стали фундаментальним водорозділом між екстенсивною, архаїчною у всіх відношеннях дореформеною країною та пореформеною державою, яка нарешті отримала перспективу прогресу і інтенсивного розвитку. Вкрай важливою він вважав ту обставину, що початок трансформацій надав величезного поштовху розвитку більшості населення країни - колишнім кріпакам, тобто поміщицьким селянам [1, с. 316-317].

У своїх публіцистичних творах політик яскраво відтворив соціокультурне середовище провінції, зокрема Чернігівської губернії, напередодні ключової - визвольної реформи, яка розпочала модерну добу. Не дивлячись на великий консерватизм громадськості регіону, ідеали прогресу та свобод досягли успіху [2, с. 5]. Втім, заради справедливості, потрібно відзначити - І. Петрункевич відверто заявляв у мемуарах про те, що недостатнє забезпечення селянства землею після їх звільнення, особливо у провінції, де землеробство складало основну галузь промисловості, було величезною державною і господарською помилкою, яка мала фатальні для країни наслідки у формі революційного вирішення аграрного питання [1, с. 14-15].

Розмірковуючи над мотивами, якими керувалося самодержавство при скасуванні рабовласництва, І. Петрункевич акцентував увагу на тому, що комплекс урядових реформ був викликаний бажанням монархії розв'язати нагальні політико-фінансові проблеми країни, великою мірою поглиблені поразкою Російської імперії у Кримській війні. Уряду негайно були потрібні колосальні кошти для відновлення економічного потенціалу держави, але рабовласницька імперія не могла відкрити широкі фінансові перспективи - для розвитку промислової індустрії необхідна робоча сила, себто наймані працівники. Однак, перетворивши селян у вільних найманців, абсолютизм так і не передбачив потреби зробити з них повноцінних громадян, з усіма належними правами, вважаючи їх лише суб'єктами для фіскального оподаткування.

У результаті, на думку політика, селянська реформа стала спотвореним компромісом між невідкладними потребами часу і помираючим минулим. Цей політичний консенсус, на переконання діяча, і призвів до того, що комплекс економічних інтересів селянства був принесений у жертву імперативам їх бувших власників, тобто колишні «рабовласники» отримали непропорційні компенсації для себе в умовах скасування кріпосного права. Він наголосив, що ситуація могла б змінитися, якби була поставлена інша мета - формування прошарку дрібних землевласників, вільних громадян і економічно незалежних суб'єктів, а не створення армії бідних платників податків [3]. Можемо впевнено стверджувати, що Іван Ілліч був прихильником американського шляху розвитку аграрного сектору економіки держави, формування міцного прошарку дрібного фермерства.

Спогади, свідчення та оцінки І. Петрункевича беззаперечно ілюструють доленосне значення скасування кріпосного права для Російської імперії у цілому і українських земель зокрема. Знищення кріпацького ладу стало початком доби Великих реформ, яка сприяла прогресивному розвитку імперії. У цілому позитивно оцінюючи селянську реформу самодержавства, І. Петрункевич, на наш погляд, одним з перших в імперії підійшов до сутнісної оцінки реформи монархії. Можемо повністю погодитись з його твердженням про те, що вона була проведена виключно в інтересах держави, однак, на відміну від селянства, з непропорційними компенсаціями нобілітету. Абсолютизм пішов по екстенсивному, «пруському» варіанту розв'язання болючого аграрного питання, який, на відміну від моделі американського фермерства, був деструктивним й контрпродуктивним, і, у результаті, призвів до постановки тези про революційний шлях вирішення аграрної проблеми у країні. Зауважимо, що паліативність та дуальність були характерною ознакою реформ царату, що і призвело до регресивних диспропорцій в економіці держави. Це і стане у майбутньому однією з головних причин революційних ексцесів в імперії.

Внутрішню політику Олександра ІІ Іван Ілліч оцінював як вкрай суперечливу. Дуальність полягала у тому, що маючи здоровий глузд, політичний розум та принципові установки про необхідність реформування державного організму та суспільства, монарх не мав віри в ідеали свободи, права, у більшість свого народу - селянський стан.

Суперечливість проявлялась у тому, що імператор, з однієї сторони - відверто визнавав неминучість модернізації країни, і розумів, що краще її проводити силами державного управління, ніж вона буде проведена революційним шляхом, силами громадськості, під тиском народної хвилі протесту та опозиції; з іншої сторони - він дуже боявся цих необхідних реформ, розроблених особистостями, яких він, і його найближче оточення - імператорський двір та вища каста державних бюрократів, підозрювали у західній орієнтації та лібералізмі, і, боячись втратити реальну владу та контроль за імперією, сприймав позицію і ставав на бік міністрів - реакціонерів, погоджуючись на повне вихолощування та політичне збочення усіх трансформацій, відсторонюючи від процесів і процедур перетворень прогресивних представників інтелектуальної еліти країни, передавши їх відвертим безкомпромісним консерваторам.

Паліативність полягала у тому, що започаткувавши будь-яку реформу, самодержець, зробивши один прогресивний крок вперед, відразу робив декілька реакційних назад, тим самим відмовляючись від якісності та невідворотності модернізацій, свідомо сповідуючи філософію формалізму. Іван Ілліч прямо вказував, що історія вітає прогрес та розуміння перспективи і не вибачає кроків назад - такі речі, так чи інакше, караються нею, не кажучи вже про те, що суспільство у таких умовах втрачає віру у майбутнє і не може розвиватися згідно з умовами сучасності. Не останню роль у формуванні позиції монарха грала і свита царя, яка, усвідомлюючи політичний страх деспота щодо втрати влади, використовувала цю метаморфозу виключно у своїх особистих інтересах, монополізувала комунікацію суспільства з імператором, спотворюючи інформування Олександра ІІ, змінювала у такий спосіб його візію по комплексу проблем, отримуючи, у такий спосіб, бажані та вигідні їй редакції законодавчих актів по цілому ряду реформ [1, с. 128-129].

Лідер земського лібералізму залишив нащадкам й цікаві роздуми про місце, роль і долю земських інституцій у державі. Він вбачав у них зародок нової політичної і суспільної системи країни, яка буде якісним опонентом деградуючої абсолютистської системи імперії [4, с. 1].

Іван Ілліч наголошував, що земства не мали головного для своєї діяльності - вони не спирались на підтримку основи суспільства країни - багатомільйонного селянства, яке було свідомо позбавлене належного представництва у органах місцевого самоврядування, не кажучи вже про відсутність належного фундаменту земського устрою серед селянських громад - волосних земств. У результаті, селянство дуже прохолодно і байдуже ставилось до усіх земських справ, не відчуваючи своєї причетності до цих інститутів, не вважаючи їх своїми, але при цьому сплачуючи усі земські податки та збори. Більшість населення провінції не розуміло значення цих установ, механізмів самоврядування, а роль службовців цих органів дискредитувалась через підозри у досягненні виключно власних, меркантильних цілей. Ситуація виглядала так: земські інституції самі по собі, а волость і селянська громада сама по собі - ні одному, ні іншим не було діла одне до одного.

Політик прямо заявляв, що такий стан і був головною метою урядових кіл при підготовці остаточного варіанту закону про введення земських установ. Відповідно до пояснюючої записки, яка була додана до законодавчого Положення 1864 р., земським інституціям було заборонено втручатись у компетенцію та прерогативу діяльності усіх урядових, місцевих державних, станових, корпоративних та громадських установ, органів і організацій. У такий цілком законний, легітимний спосіб, самодержавство усіляко створювало ланцюги суспільних соціальних перешкод, які принципово розділяли між собою громадські стани, керуючись славетним принципом - «розділяй і володарюй» та протиставляло інтереси однієї корпоративної верстви іншій, вважаючи демократичний принцип єдності усіх страт суспільства дуже небезпечним ворогом самодержавного правління у державі. Саме тому земські установи були створені на основі всестановості, яка являла собою лише набір представників усіх прошарків населення, не маючи жодних міцних інструментів зв'язку і впливів, що з самого початку стимулювало тенденції знищення будь-яких ілюзій, а не на основі безстановості чи позастановості, що було б значно більшим благом для земських інституцій.

Зрозуміло, що прогресивна меншість провінційної громадськості абсолютно не симпатизувала офіційній філософії місцевого самоврядування, яка прямо протирічила принципам демократичного врядування, але, не будучи конформістською, йшла на широкі компроміси з владою, розуміючи, що навіть ці маленькі поступки можуть стати основою для перспективи появи великого суспільного руху за поглиблення модернізацій. Діяч відверто заявляв, що прогресивна інтелектуальна меншість бажала саме політично незалежного місцевого самоврядування, за допомогою якого була можливість поступово ознайомити та навчити увесь загал населення провінції основам врядування. І. Петрункевич відзначав, що реформаційні перетворення проходили у країні, де абсолютна більшість населення - селянство, було неосвіченим та політично цілком непідготовленим. Перехід від кріпацтва до земського самоврядування був епохальною новелою, а тому не доводилось розраховувати на хоч якусь якісну участь селянства у проведенні реформацій та належну працю їх депутатів в органах місцевого самоврядування [1, с. 178-181].

Попри все, не дивлячись на усі проблеми імплементації реформ, ліберальні опозиціонери щиро вірили у те, що унікальна можливість легальної реалізації модернізації країни виведе державу з того суцільного занепаду і прірви, у яку її завела російська монархія та верховна бюрократія. Видатний представник українського національного руху С. Русова, яка була близьким другом прогресистів, у своїх мемуарах наголошувала, що представники земської фронди Північного Лівобережжя були особистостями з твердими політичними принципами, ніколи не сходили з обраного шляху боротьби, не йшли на компроміси з власною совістю та ідеалами, і навіть в умовах початку доби ортодоксальної реакції деспотизму - за жодних умов не припиняли опозиційної діяльності [6].

Як бачимо, система поглядів, візія та оцінки епохи Реформ лідерами земського лібералізму північної України є суперечливими, як, власне, і сама доба в історії Російської імперії, незважаючи на свою беззаперечну прогресивність. У цілому, потрібно визнати, що, виконавши своє головне призначення, юридичні норми новацій все ж суттєво затримували прогресивний вплив законодавчих актів на суспільне життя. Тому, на нашу думку, можна стверджувати про втрачені можливості та нереалізований потенціал доктрини Великих реформ в імперії. Резюмуючи, наголосимо, що увесь комплекс трансформацій, зокрема земська реформа, були впроваджені в інтересах держави, а не суспільства. Відтак, боротьба громадськості за всебічне поглиблення модернізацій була лише питанням часу.

Список використаних джерел та літератури

1. Петрункевич И. И. Из записок общественного деятеля. Воспоминания / Под. ред. проф. А. А. Кизеветтера / И. И. Петрункевич. - Прага, б. и., 1934. - 472 с.

2. Петрункевич И. И. Манифест 19 февраля в провинции (из личных воспоминаний) / И. И. Петрункевич // Речь. - 1911. - № 49. - 19 февраля. - С. 5.

3. Петрункевич И. И. К аграрному вопросу / И. И. Петрункевич. - М.: Типография О. Л. Сомовой, 1905. - С. 3-5; Петрункевич И. И. Введение / И. И. Петрункевич // Аграрный вопрос. - М.: Беседа, 1905. - Т. 1. - С. 15-36.

4. Петрункевич И. И. 50-летие «Положение о земских учреждениях» (1864-1914) / И. И. Петрункевич // Речь. - 1914. - № 1. - 1 января. - С. 1.

5. Русов О. О. Спомини про празьке видання «Кобзаря» / О. О. Русов // Русов О. О. Щоденники та спогади / Упоряд., підг. до друку, вст. стаття, коментарі О. Я. Рахна. - Чернігів: Десна Поліграф, 2011. - С. 181-195.

6. Русова С. Ф. Мої спомини / С. Ф. Русова. - К.: Віта-Україна, 1996. - С. 49; Русова С. Ф. Мемуари. Щоденник / С. Ф. Русова. - К.: Поліграфкнига, 2004. - С. 57-58.

7. Хижняков В. М. Воспоминания земского деятеля / Предисл. В. Я. Богучарского / В. М. Хижняков. - Петроград: Огни, 1916. - 251 с.

8.Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського. - Фондове зібрання. - Архівні колекції. - Архів І. Л. Шрага. - Стенографічний текст промови І. Л. Шрага на ювілейному вечорі Л. І. Глібова. Автограф. - Інв. №А-4685. - 2 арк.

Размещено на Allbest.ru