Національно-державне відродження України та Литви початку ХХ століття: перспективи компаративного аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національно-державне відродження України та Литви початку ХХ століття: перспективи компаративного аналізу

Автор статті пропонує застосувати компаративний аналіз в дослідженні національно-державного відродження початку ХХ століття українців та литовців. Порівняння сприяє спростуванню деяких стереотипів української історіографії, які заклали роботи учасників державотворення початку ХХ ст. Зокрема, неповну соціальну структуру мали як українці, так і литовці. Автор розглядає проблему державної традиції обох народів та наголошує, що необхідно її оцінювати із врахуванням альтернативних форм поза національною державою. У статті порівняно демографічні показники, умови для розвитку освіти та рівень писемності українців та литовців під владою Російської імперії, роль релігійного чинника. Автор окреслює такі перспективні напрями подальших компаративних досліджень, як характеристика національної інтелігенції, її погляди та програми національного державотворення, їх роль в консолідації нації тощо.

Сучасний вітчизняний масив наукових публікацій з історії України захоплює розмаїттям новітніх наукових підходів до аналізу актуальних дослідницьких проблем, серед яких впевнено розширює власну нішу історична компаративістика. Науковці не прагнуть одного універсального методу історичного наукового пошуку, що обумовлено усвідомленням багатомірністю буття людини та складністю феномену соціуму. Кожен із методологічних підходів доповнює наші знання минулого різними аспектами життя та діяльності людини.

Зростання історичних компаративних досліджень у сучасній українській історіографії не оминула вже традиційна дискусія щодо доцільності використання іншомовного терміна «компаративне» чи україномовного «порівняльне» дослідження [1, с. 136]. Порівняння безумовно збагачує методологічний інструментарій та дозволяє розширити висновки будь-якого історичного дослідження, тому цей метод використовували вчені здавна. Зокрема, порівняння зустрічаються в роботах таких відомих античних авторів, як Геродот, Аристотель, Плутарх та інших [7, с. 364]. Щодо української традиції порівняльних досліджень, то активний інтерес до них спостерігаються в українському інтелектуальному середовищі ХІХ - початку ХХ століть, що пояснюється не тільки загальноєвропейськими науковими тенденціями, а також процесом національно-культурного та державного відродження. Радянська історіографія не відмовилась від компаративних досліджень, натомість активно використовувала їх потенціал, але для вирішення здебільшого політичних завдань. Термін «компаративний» радянські дослідники на противагу зарубіжній «буржуазній» історіографії не вживали.

Із розпадом СРСР та звільненням істориків від засилля марксистської ідеології та політичного контролю українські вчені розпочали відкривати для себе здобутки зарубіжних колег і одночасно використовувати їх досвід для осмислення історії України. Поміж тих знакових фігур найвпливовішою для вітчизняної історіографії на межі ХХ - ХХІ століть була концепція чеського дослідника М. Гроха, який на підставі порівняння національних рухів поневолених народів Центрально-Східної Європи ХІХ століття визначив три їх фази. Результати ґрунтовного компаративного аналізу чеського історика окреслили перспективність роботи у визначеному ним напрямі для характеристики національного та державного відродження українців та інших народів Центрально-Східної Європи у ХХ столітті. Зокрема в Запорізькому національному університеті під керівництвом професора Ф.Г. Турченка було виконано дві кандидатські дисертації: «Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. - 1920 р.): компаративний аналіз» (Винарчук Т.В., 2002), «Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (1980-ті-1991 рр.): компаративний аналіз» (Каганов Ю.О., 2009) [2; 8].

Незважаючи на обмеженість обсягу доступних на той час матеріалів з історії Польщі, Чехії, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, результати досліджень виявилися доволі цікавим: з одного боку давали підстави для сумнів щодо певних стереотипів української історіографії національно-державного відродження України ХІХ - початку ХХ століття та, з іншого боку, порушували дослідницькі питання. В межах даної публікації представимо деякі результати порівняння державотворення України та Литви, а також запропонуємо можливі перспективні напрями подальшого наукового пошуку. У дослідженні боротьби за національне визволення з-під влади великої імперії та прагнення відновити національну державність не можна оминути увагою демографічні показники, оскільки мова йшла про протистояння 55,65 млн. росіян. За умови мобілізації та консолідації чисельність нації свідчила про можливу потужність визвольного руху, його масовість та потенціал для збройного протистояння у разі потреби. Серед поневолених народів Російської імперії 23,4 млн українців представляли найчисельнішу після росіян етнічну групу, натомість литовців нараховувалось у межах Російської імперії майже в 14 разів менше за українців - 1,65 млн осіб. Порівняння чисельності поневолених народів зумовлює логічне питання - чому найчисельніша нація Центрально-Східної Європи не змогла захистити право на самовизначення і що сприяло відродженню незалежних держав нечисельних націй?

Таблиця. 1. Частка залежних народів у складі європейських імперій (початок ХХ ст.).

Землі українців на відміну від литовців у результаті протистояння між європейськими державами увійшли до складу двох держав - Росії та Австро- Угорщини, литовські ж території на початку ХІХ століття практично повністю перейшли під контроль Росії [4, с. 25]. Безумовно, цілісність сприяє консолідації нації, створює кращі умови для об'єднання, а отже для національного державотворення. Але чи варто надавати драматичності розірваності української території у той період та в тих умовах? Адже Російська імперія знищувала українську освіту, культуру, забороняла періодичні та друковані матеріали, створювала перешкоди для громадської та політичної діяльності патріотичної інтелігенції. До того ж варто враховувати негативну русифікаторську роль православної церкви, на відміну від священників української греко-католицької Західної України та католицької у литовців, які активно сприяли поширенню національної освіти та свідомості. В Австро-Угорщині українці мали дещо кращі умови для розвитку освіти, культурницької та політичної діяльності. Це стало однією із причин перетворення Західної України, за висловленням тогочасної патріотичної інтелігенції, на український П'ємонт. Західна Україна давала імпульс для українського національного руху впродовж всього ХХ століття.

Поєднує становище українських та литовських земель на початку ХХ століття те, що у визначенні кордонів губерній Російської імперії не враховувалися етнічні фактори. Українські та литовські землі поділили між різними адміністративно-територіальними одиницями, у назвах яких жодним чином не відображалися національні назви. На мапі Російської імперії початку

ХХ ст. на місці сучасної Литви ми побачимо Курляндську, Віленську, Ковенську, Сувалкську губернії, так само як на теренах сучасної України - Харківську, Катеринославську, Волинську, Подільську, Київську та інші губернії. Згадки ні про Україну, ні про Литву немає. Не тільки адміністративне розмежування губерній не відповідало етнічному, також назва Литва заміщувалася терміном Північно-Західний край [6, с. 315], а замість України вживали такі, як Новоросія, Південно-Західний край.

Переважна більшість дослідників наголошують на тому, що на розвиток національної свідомості та визвольного руху негативно вплинуло те, що українці тривалий час перебували під владою інших держав. Однак порівняння дат втрати можливості вільного існування народів Центральної та Східної Європи й зіставлення їх з результатами державотворчої діяльності на початку XX ст. не вказує на однозначну закономірність. Водночас порівняння зародження та становлення державних традицій України та Литви може стати предметом окремого актуального наукового дослідження різних типів та історичних форм державотворення. На наше переконання, визначення форм збереження та передачі ідеї державності, множинності варіантів її розвитку навіть поза окремої держави, зокрема, литовців періоду Речі Посполитої та української Запорізької Січі того ж самого періоду, дозволить поглибити розуміння передумов та чинників державного відродження народів Центрально-Східної Європи на початку ХХ століття.

Щодо формування державної традиції України та Литви, то навіть поверхове їх порівняння вказує як на відмінності та специфічні риси, так і на глибокі спільні корені. Наприклад, Україна має давнішу за литовську історію витоків державності. Вчені вказують на те, що риси державності мали ще племінні об'єднанні антів (IV - VII ст.), дулібів (VII ст.) та інших слов'янських союзів племен VIII - ІХ ст. Становлення давньої україно-руської держави Київська Русь припадає на ІХ ст., а ранні спогади про хрещення литовського короля сягають початку ХІ ст. Становлення централізованого Великого князівства Литовського відбулося за часів Міндовга в першій половині ХІІІ ст., у той же час україно-руські князівства вже перебували на етапі політичної роздробленості. Поворотним моментом та новим етапом історії державності безперечно є 1340 р., коли волинське князювання перейшло до Любарта-Дмитро Гедиміновича. За кілька десятиліть влада литовських князів поширилась на Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину, Східне Поділля.

Чи можемо ми прийняти 1340 р. як відправну точку втрати державності українців? Можливо це 1569 р. та Люблінська унія? Чи це має бути 1654 р. та україно-московський договір Б. Хмельницького? На перший погляд, у середині Х^ ст. україно-руські князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, або Польського королівства. Проте політико-правова та культурна спадщина Київської Русі не просто зберігалася та продовжувала розвиватися в тих князівствах, навпаки, цей спадок істотно вплинув на тогочасну литовську державу. І сьогодні нам це дає підстави говорити про спільне коріння традиції державності України та Литви, визначати спільні риси її становлення.

Після 1569 р. формально не існувало ні незалежного Великого князівства Литовського, ні держави Україна. Але українське державотворення продовжувало розвиватися у формі Запорізької Січі, литовське у тих межах самоуправління, яке воно мало у складі Речі Посполитої та безумовно під впливом Польщі. Власне у цій частині публікації необхідно наголосити на небезпечності формального підходу до компаративного аналізу, оскільки приклад Литви та України демонструє небезпечність надмірного спрощення, що може стати причиною викривлень та маніпуляцій історичними матеріалами. Обмеження формальною констатацією дат схиляє до сумнівного висновку про незначний досвід державності, її слабкі традиції та навіть тривалого періоду її відсутності. Варто враховувати те, що державні форми, влада, кордони навіть ще у ранній модерний час часто мали мінливий та умовний характер, державні механізми залишалися ще доволі слабкими для того, щоб здійснювати тотальний контроль над усіма територіями та соціальними групами, що створювало умови для розвитку державних традицій в альтернативних формах навіть поза реальної національної держави.

На жаль у межах Російської імперії умови для культурного та суспільно-політичного розвитку українців та литовців змінилася. Враховуючи певну обмеженість обсягу, зосередимо увагу на освіті та релігії як одних із визначальних для розвитку будь-якого суспільства елементів, а також вагомих передумов національно-державного відродження поневолених народів.

У Російській імперії модель національної політики в неросійських губерніях мала як спільні риси, так і суттєві відмінності. Уряд залежно від місцевих умов використовував різні комбінації заохочення, заборон та примусу. Втім ці всі варіанти об'єднувала спільна мета - закріплення влади імперії, перетворення національних територій на російські провінції, для чого здійснювалася русифікація, яка в різних регіонах відрізнялася інтенсивністю та формами. Наприклад, дослідники щодо литовців підкреслюють значну проблему для уряду Російської імперії у вигляді потужних польських культурних та суспільно-політичних впливів, тому до польського повстання 1863-1864 рр. у навчальних закладах Литви допускалося вивчення литовської мови.

Водночас існує думка, що впливу русифікації на литовців, як це не парадоксально звучить, перешкоджали сильні традиції польської культури, а латишів та естонців - німецької. Наприклад, польський дослідник М. Вальденберг підкреслював, що русифікація литовців, естонців, латишів виступила у ролі каталізатора формування національної свідомості названих народів [12, с. 145-163].

Українська мова в Російській імперії на відміну від литовської зазнавала більших утисків та обмежень. Зокрема, заборонялося не тільки навчання або вивчення рідної мови як однієї із дисциплін, взагалі в імперії офіційно не визнавався факт існування української мови.

Тим не менше таке брутальне насадження російської мови серед українських селян також мало несподіваний для російського уряду ефект. Так ще в ХІХ ст. деякі українські інтелектуали звернули увагу на те, що ні заборона української мови у навчанні, ні заборона друку української літератури не досягли своєї кінцевої мети - асиміляції українського населення, знищення його мови та культури. Одна із причин практично провалу імперської політики полягала у тому, що тогочасна влада не мала ні матеріальних ресурсів, ні достатньої кількості чиновників для послідовного та повного втілення програми русифікації місцевого населення. Наприклад, у 1889 р. А. Глаголь писав про результати заведення в Україні системи російської освіти: «І яка ж в результаті користь з такої російської школи на Україні? Може тінь Толстого і его побічників зрадіють, обрусеніє вже йде в українському народі? Дурнички це все! Більш двадцять років минуло, як заведена така школа на Україні, а мова як стояла так і стоїть, чиста, не заплямована, ще навіть органічно йде вгору, йде в зріст, бо з'являються нові слова, і слова вищого ряду» [3, с.131]. Натомість російська школа, незрозуміла для учнів, значно знизила освітній рівень українського селянства.

Низький рівень письменності українського населення був безпосереднім негативним наслідком русифікаторської політики царського уряду у сфері освіти в українських губерніях. Дослідники вказують на факт: викладання у школах велося російською мовою, що робило незрозумілим навчання для українських селянських дітей [11, с. 43]. Вплив русифікації на зменшення писемності серед українських селян на реальному прикладі із практики сільського вчителя підтверджує А. Глаголь: «Вчу, каже, тиждень, вчу другий, а мої школяри ані телень! Ніяк не вивчаться читати. Що за причина така? Ото раз скінчивши свою російську лекцію, а й кажу до хлопців: «Дети, отправляйтесь завтракать!» Дивлюсь, хлопці сидять за лавками, ані з місця! Я знов до їх говорю: «Дети, отправляйтесь завтракать! «Хлопці сидять ані поворохнуться! Тоді я тільки догадався, що моя авдиторія не розуміє моєї мови. Я тоді до їх кажу: «Хлопці йдить сьнідать!» Як схопляться мої хлопці та просто до дверей: трохи мене з ніг не звалили. Тоді тільки, каже він, я догадався, що хлопці тим нічого не розуміють моєї викладової російської мови» [3, с. 127-128]. Російськомовна освіта часто призводила до консервації селянської традиційної свідомості, а не її розвитку, її русифікаторське спрямування ускладнювало соціалізацію українських селян відповідно до процесу модернізації, що стало однією з причин формування неповної соціальної структури.

У результаті українське суспільство кінці ХІХ - початку ХХ століть мало дуже низькі показники письменності - від 27,9% до 15,5% в різних губерніях [10, с. 14]. Серед письменного населення значну частку складало робітництво. Серед сільського населення неписьменних було 91-96% [11, с. 42].

Німецький дослідник А. Каппелер, порівнюючи литовську та українську національно-визвольну боротьбу, стверджує, що і литовське й українське населення Російської імперії зазнавало русифікації та національної дискримінації, особливо стосовно мови та освіти. Але А. Каппелер наводить цифри, які вказують на вищий рівень писемності литовців порівняно з українцями: у 1897 р. серед десятирічних литовців вміли читати не менше як 48,4% (із них 17% російською мовою), а серед українців тільки 18,9%, причому майже всі російською мовою [13, с. 283]. Як вважає дослідник, причини такої різниці в освіченості населення криються переважно в релігії. І тут доречно згадати про роль релігії у національно-державному відродженні українців та литовців.

Литовці належали до католицької церкви, а українці до православної російської. Якщо православна церква перетворилася на провідника державної політики русифікації та централізації, то литовська, навпаки, зберігала окремішність свідомості литовців та сприяла навчанню дітей литовською мовою. Роль литовських католицьких священиків у національно-культурному відродженні в Російській імперії подібна до ролі українських греко -католицьких в українському відродженні на теренах Австро -Угорщини. Одним із найвідоміших та найавторитетніших патріотів литовського відродження визнають католицького єпископа Жемайтії Мотеюса Валанчюса. Його роль та вплив у збереженні національної мови, піднесенні рівня писемності та свідомості литовців ХІХ століття важко переоцінити. Варто нагадати, що литовці на відміну від українців, тривалий час не мали власної писемної традиції та послуговувались спочатку україно-руською, а згодом польською писемними мовами.

М. Валанчюс інавгураційну промову вперше виголосив польською і литовською мовами, вимагав від католицьких священиків проповідування народною мовою та відкриття шкіл при костелах [5, с. 125]. Після польського повстання 1863-1864 рр. імперія посилила русифікацію в усіх регіонах імперії. Так від того часу в литовських губерніях дозволялося відкривати училища лише з російською мовою навчання. М. Валанчюс закликав практично бойкотувати імперські навчальні заклади та організовувати навчання у таємних так званих «даракторних» школах в селах та містечках [5, с. 130]. Відвідування державних шкіл в литовських губерніях мало низькі показники, а ось завдяки католицьким священникам литовці мали доволі високий рівень освіти порівняно з українцями.

Під впливом праць учасників українського державотворення початку ХХ ст. в українській історіографії поширилось уявлення про слабкість визвольних змагань України внаслідок неповної соціальної структури українців. Проте порівняння соціальної структури українців та литовців дають підстави для сумнівів да подальшого наукового аналізу.

Дійсно, на початку ХХ ст. соціальна структура українців відповідала більше агарному етапу розвитку суспільства, оскільки 90% українців займались сільськім господарством. Така соціальна структура абсолютно не відповідала результатам процесу модернізації в українських губерніях та водночас свідчила про колоніальний характер імперської політики. Одна із причин деформація соціальної структури - низький рівень освіти українського селянства. Також в містах, які були адміністративними і культурними центрами, частка українців залишалася невеликою - 16,4% міського населення. [9, с. 53].

Проте цікаво, що також 80% литовців належало до селянства, а їх шляхта користувалася переважно польською мовою [5, с. 110]. До того ж, як і в Україні, в містах Прибалтики частка місцевого населення була невеликою. Так, наприклад, національний склад населення Вільно у 1897 р. розподілявся так: литовців - 2%, євреїв - 40%, поляків - 31%, росіян - 20%. [7, с. 146-160].

Тут ми бачимо завдання для продовження компаративного аналізу та порівняння вже національної інтелігенції, яка очолила державотворення українців та литовців на початку ХХ ст. Зокрема, яким чином інтелектуалам Литви вдалося мобілізувати та консолідувати литовців, які мали як і українці деформовану соціальні структуру та до того ж у 14 разів меншу кількість населення? Які сформулювали політичні програми розв'язання національних питань? У Російській імперії не тільки українські землі розглядалися як «исконно русский край», литовські землі також відносилися до цієї категорії. Як протистояли і українці, і литовці викликам російського та польського національних проектів? Цілком зрозуміло, що ці та безліч інших питань до істориків-компаративістів не зможуть остаточно вирішити всі дискусійні проблеми, але доповнять наші знання про минуле цього періоду та дозволять з урахуванням досвіду інших народів Центрально-Східної Європи більш ґрунтовно відповісти на складе питання: чому українці на початку ХХ століття не змогли відстояти право на незалежну державу?

Список літератури

державотворення національний традиція

1.Винарчук Т. В. Українська компаративістика у пошуках європейського контексту вітчизняної історії / Т. В. Винарчук // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. - Запоріжжя, 2002. - Вип.15. - С. 135-144.

2.Винарчук Т. В. Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. - 1920 р.): компаративний аналіз : автореф. дис... канд. іст.наук : 07.00.01 / Т. В. Винарчук. - Запоріжжя, 2002. 17 с.

3.Глаголь А. Російська народна школа на Україні / А. Глаголь // Правда, 1889. - Вип. П-Ш. - С. 126-132.

4.Жюгда Р. Ю. Литовская ССР (краткий историко -экономический очерк) / Р. Ю. Жюгда, А. С. Смирнов. - Москва : Гос. изд-во полит. лит., 1957. - 184 с.

5.История Литвы / Альфонсас Эйдинтас и др. ; ред. Бируте Синочкина. Вильнюс : Eugrimas, 2013. - 317 с.

6.История Литовской ССР (с древнейших времен до наших дней). - Вильнюс : Мокслас, 1978. - 676с.

7.Каганов Ю. О. Компаративний підхід в історії: витоки та еволюція становлення / Ю. О. Каганов // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя, 2010. - Вип. 28. - С. 364¬371.

8.Каганов Ю. О. Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (1980-ті - 1991 рр.): компаративний аналіз : автореф. дис... канд. іст. наук / Ю. О. Каганов. - Запоріжжя, 2009. -20 с.

Размещено на Allbest.ru