В’ячеслав Чорновіл як упорядник позацензурного журналу "Український вісник"

Размещено на http://www.allbest.ru/

В'ячеслав Чорновіл як упорядник позацензурного журналу "Український вісник"

У статті на основі архівних документів розповідається про реалізацію Комітетом держбезпеки УРСР кримінальної справи № 42 стосовно «виготовлення та розповсюдження т. зв. «Українського вісника», ключовим фігурантом якої був В'ячеслав Чорновіл. Розкриваються різноманітні методи й прийоми тиску радянських спецслужб на ув'язненого редактора нелегального журналу «Український вісник» В. Чорновола.

Характерною рисою опозиційного руху в Українській РСР в 1960-1980-х роках була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту. В першій половині 1960-х років помітними стали тенденції, пов'язані з підготовкою узагальнюючих праць про минуле і сьогодення України, шляхи реалізації національної політики в СРСР, створенням оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства.

Цілком очевидно, що про оприлюднення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів в умовах жорсткої політичної цензури не могло бути ніякої мови. Отож єдиним каналом їх розповсюдження в 1960-1980-х роках залишався самвидав -- непідконтрольний державі засіб поширення заборонених художніх, філософських, суспільно-політичних творів вітчизняних та зарубіжних авторів, передруків релігійних (богослужбових) книг, українських дореволюційних та еміграційних видань; заяв, петицій, клопотань, листів учасників національно-визвольного руху в Україні в 1960-1980-ті рр. Створення (переписування під копірку, фотокопіювання, розмноження на друкарських машинках, ротарах, шапірографах тощо) та розповсюдження (передавання з рук до рук через знайомих, однодумців, поштою, шляхом підкидування) відмінних від настанов офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких аналізувалися деформації радянського суспільства, розглядалися українською інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої Конституцією СРСР свободи слова, як «інтелектуальний» опір комуністичному режимові в Радянському Союзі.

Справжній сплеск суспільного інтересу до самвидаву спостерігається вже наприкінці 1950-х -- початку 1960-х років. Літературний критик, діяч українського руху опору 1960-1980-х років Іван Світличний пояснював це зневірою значної частини населення СРСР у офіційних джерелах, повністю підконтрольних владним структурам, позбавлених будь-якої самостійності, можливості реально відображати як позитивні, так і негативні процеси, що відбувалися в країні [1, ф. 6, спр. 68805-ФП, т. 7, арк. 253].

Якщо в 1960-х роках засобами самвидаву поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на початку 1970-х років цілком резонно постало на порядок денний питання про публікацію періодичних позацензурних видань, присвячених широкому колу наявних в Україні проблем. Так народилася в 1969 році і стала реалізовуватися ідея підготовки «Українського вісника», яка об'єднала навколо себе певне коло українських інакодумців. Як пригадував один з ініціаторів випуску«Українського вісника» В'ячеслав Чорновіл, праця українських правозахисників була аж ніяк не насліду-ванням «Хроники текучих событий» або інших аналогічних видань, а виходила безпосередньо з українського досвіду, місцевих можливостей і завдань [2, спр. П-23335, т. 2, арк. 11]. За свідченням В. Чорновола ідея випускати періодичне позацензурне видання зародилася у 1969 році під час відвідин Львова громадянина Чехословаччини Павла Мурашка. У ході спілкування з представником українства Пряшівщини, який з 1968 року займався передачею українського самвидаву до Словаччини, В'ячеслав Чорновіл висловив бажання започаткувати журнал, схожий на неофіційний друкований орган української фракції І Державної Думи Росії -- «Украинский вестник», яким опікувався львівський професор й голова Наукового товариства ім. Шевченка Михайло Грушевський [1, ф. 16, спр. 1006, арк. 229]. У підготовленій у грудні 1969 року програмі часопису відповідальний редактор В. Чорновіл зауважував: «''Український вісник” -- в жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне. За своїм змістом і завданням воно цілком легальне і конституційне. Критику окремих осіб, органів, установ, аж до найвищих включно, за допущені помилки у вирішенні внутрішньо-політичних проблем, зокрема порушення демократичних прав особи і нації. “Вісник” не розцінює як анти- радянську діяльність, а вважає гарантованими принципами соціалістичної демократії і Конституцією правом і почесним обов'язком кожного громадянина. Ненормальні умови випуску “Вісника” пояснюються тим, що у нас є частими порушення конституційних гарантій і незаконні переслідування громадськи активних людей.

“Вісник” не є органом якоїсь організації чи групи, об'єднаної програмою або організаційною єдністю, і тому допускатиме друкування самвидавських матеріалів написаних з різних позицій. Завдання “Вісника” буде об'єктивна інформація про приховані процеси і явища в українському житті» [3, с. 11-12].

У підготовці і розповсюдженні 1-5 чисел «Українського вісника» під редакцією В. Чорновола найактивнішу участь брали З. Антонюк, М. Ко- сів, Я. Кендзьор, О. Антонів, А. Волицька, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Дашкевич, З. Франко, В. Мороз, І. Світличний, Г. Садовська, В. Лісовий, М. Плахотнюк, Л. Попадюк та інші. «Український вісник» мав розгалужену мережу кореспондентів у Києві, Дніпрі, Донецьку, Івано- Франківську, Львові, Рівному, Одесі, Тернополі, Чернівцях, Черкасах.

На сьогодні відомо, що В'ячеслав Чорновіл у ході роботи над випусками позацензурного видання дотримувався суворої конспірації (матеріали «Вісника» редактор набирав у гумових рукавичках у помешканнях друзів, отримані для часопису матеріали підлягали знищенню) [4]. Редактору вдалося налагодити канал переправки номерів журналу за кордон. Студентка Київського державного університету з Чехословач- чини Ганна Коцур вивозила номери часопису до Пряшіва, а зі словацького міста за допомогою Павла Мурашка вони потрапляли на Захід.

Аналізуючи тематику видання, слід відзначити її різнобічність. Так, часопис друкував на своїх сторінках і літературні твори, і полемічні нариси, і хроніку українського правозахисного руху. Прикметно, що на титульній сторінці «Українського вісника» було вміщено застереження «Легальне позацензурне видання». Над цим не раз кепкував дисидент С. Хмара, який з іронією запитував: «Цікаво, де б опинився редактор “легального видання”, якби КДБ знав хто і де його укладає» [5, с. 112].

Як твердить дослідник В. Деревінський радянські спецслужби певний час не проявляли ініціативи у розкритті справжніх імен осіб, причетних до поширення журналу попри той факт, що у жовтні 1970 року житель Києва Є. Голібардов приніс до Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР перший номер самвидавного часопису. Активізувалася боротьба із самвидавом лише після секретної постанови ЦК КПРС від 28 червня 1971 р. та ЦК Компартії України від 27 липня 1971 року, пов' язаних з протидією нелегальному розповсюдженню «антирадянських та інших шкідливих матеріалів». Характерно, що вже через кілька днів після їх схвалення 9 серпня 1971 року КДБ при РМ УРСР було порушено кримінальну справу №42 стосовно «виготовлення та розповсюдження т. зв. “Українського вісника”, який за своїм змістом є антирадянським наклепницьким документом за ознаками злочину, передбаченого ч. 1, ст. 62 КК УРСР».

Внаслідок проведених оперативно-розшукових заходів в поле зору органів держбезпеки потрапило певне коло осіб з Києва, Львова, Одеси інших населених пунктів. Однак повноцінної доказової бази щодо видавців «Українського вісника» на початок 1972 року так і не було зібрано. Про це доводить зміст доповідної записки КДБ при РМ УРСР ЦК КПУ від 11 січня 1972 року: «На початку 1970 р. націоналістичними елементами було налагоджено видання нелегального журналу “Український вісник”, яким як можна зрозуміти з його змісту та структури, здійснюється спроба внести певну організацію у питанні розповсюдження документів “самвидаву”. Усі 5 випусків “Вісника” фіксувалися тільки в декількох чи одному екземплярах. Разом з тим, їх тексти щоденно передаються радіостанцією “Свобода”. Нешироке розповсюдження друкова-ного текста “УВ” в республіці не виключає що видавці його, усвідомлюючи антирадянський характер журналу намагаються уникнути провалів при розповсюдженні і для цього вступили у змову з однодумцями за кордоном. КДБ вживає активні заходи у розшуку видавців “Вісника” і припиненню їх ворожої діяльності. По факту розповсюдження “Вісника” порушено кримінальну справу. З урахуванням того, що окремі матеріали “Вісника” знаходять своє відображення в “Хронике”, оперативно-слідчі заходи по встановленню місць виготовлення вказаних журналів та осіб, які відносяться до їх “редакцій”, проводяться спільно з відповідними підрозділами КДБ при РМ СРСР та УКДБ по Москві та Московській області» [1, ф. 16, спр. 1003, арк. 117].

У реалізації накреслених планів по виявленню осіб причетних до випуску журналу, сам того не знаючи, відповідну роль відіграв бельгійський студент Ярослав Добош, який за дорученням ЗЧ ОУН в Бельгії, Українського допомогового комітету, Спілки української молоді та редакції журналу «Авангард» намагався зібрати і вивести з СРСР окремі екземпляри українського самвидаву, в тому числі фотокопії його примірників [1, спр. 67826-ФП т. 3, арк. 53]. Арешт Я. Добоша на початку січня 1972 р. послужив точкою відліку в проведенні масштабної операції, спрямованої проти фігурантів кримінальної справи № 42. 11 січня 1972 року у спецдонесенні КДБ на ім'я першого секретаря П. Шелеста вказувалося: «визнано доцільним розпочати передбачувані по справі Я. До- боша слідчі дії одночасно з порушенням кримінальної справи проти Чорновола у місті Львові з метою реалізації добутих оперативним шляхом даних про його провідну роль у виданні та розповсюдженні “УВ”.

Намічається провести обшуки і допитиЧорновола. Калинець, Шабатури, Геля, Попадюк, причетних до здійснюваної ним ворожоїдіяльності» [1, ф. 16, спр. 1003, арк. 133].

Як випливає зі службових документів співробітники П'ятого управління КДБ УРСР лише припускали, що В. Чорновіл виконує функції редактора антирадянського часопису. Напрацювати більш ґрунтовні докази вини В. Чорновола у виготовленні підпільного журналу співробітники органів держбезпеки сподівалися за допомогою літературознавця Зиновії Тарасівни Франко. Про наміри спецслужб задіяти онуку видат-ного письменника І. Франка у викритті В. Чорновола йшлося у листі голови КДБ УРСР, генерал-полковника Віталія Федорчука першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту: «Враховуючи теперішнє перебування Зиновії Франко у Львові, згадувана у показах Я. Добоша, посвячена про конкретні факти ворожої діяльності Чорновола, сама причетна до розповсюдження “УВ”, планується організувати з нею роботу в плані отримання її показів на своїх однодумців» [1, ф. 16, спр. 1003, арк. 133].

Отримавши санкцію від П. Шелеста на «проведення оперативних заходів» з нейтралізації антирадянського елементу, КДБ УРСР негайно розпочав репресивну акцію щодо осіб, запідозрених у виготовленні антирадянського періодичного видання. 12 січня 1972 р. були проведені обшуки у І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса та ін. у Києві та B. Чорновола, С. Шабатури, подружжя Калинців, І. Геля, А. Волицької,

C. Гулик-Гнатенко у Львові. Того ж дня В. Чорновола доправили до слідчого ізолятора Управління КДБ Львівської області.

Правила конспірації, яких дотримувався В. Чорновіл під час випусків номерів журналу, не дозволили співробітникам під час обшуку помешкання виявити незаперечні докази його причетності в упорядкуванні «Українського вісника». Особливу твердість і обачливість демонстрував В'ячеслав Максимович під час досудового слідства. Про стійкість та непохитність В. Чорновола неодноразово йшлося в інформаційних повідом-леннях КДБ УРСР на адресу ЦК КПУ. У середині січні 1972 року голова КДБ УРСР В. Федорчук у секретному спецдонесенні, звертав увагу першого секретаря П. Шелеста на той факт, що «Чорновіл заявляє, що показів давати не буде і ніяких мотивів при цьому не наводить. Він сподівається на те, що друзі на Україні та за кордоном піднімуть “крик” на захист його та інших заарештованих. Стосовно майбутніх наслідків В. Чорновіл висловився: “прийдеться посидіти, але свою справу я зробив”» [1, ф. 16, спр. 1003, арк. 322].

У спецдонесенні КДБ ЦК КПУ від 24 січня 1972 р., присвяченому слідчим та оперативним заходам щодо нейтралізації антирадянського елемента в УРСР, значна увага приділялася опису поведінки В. Чорновола за ґратами та його судженням: «Я знаю, що вони на мене злі і будуть судити. Я не буду ні визнавати, ні заперечувати провину. Якби навіть нічого не було, вони б мене все одно не випустили» [1, ф. 16, спр. 1003, арк. 366].

Наприкінці січня 1972 року В. Чорноволу співробітниками слідчого відділу КДБ УРСР було пред'явлено звинувачення у здійсненні злочину, передбаченого ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда). Загроза тривалого ув'язнення (до 7 років виправно-трудових таборів) ніяк не вплинула на психічну рівновагу дисидента. Про непохитність В. Чор- новола і його здатність чинити спротив йшлося в депеші голови КДБ В. Федорчука першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту, датованій 27 січня 1972 року: «Звинувачений Чорновіл продовжує ухилятися від участі у слідстві. Оперативним шляхом зафіксовані його висловлювання про те, що останні 2 роки він займався «законністю» і зробив висновок, що «саджають не того, хто проти влади, а тих хто дещо інакше думає, а точніше бачить». Він стверджує, що цій цілі слугує його арешт і тому має намір «протестувати проти закритості суду», «проти вивозу з України», а «якщо намагатимуться висилати в Росію -- країну, яка полюбляє тюрми, то він застосує форми непокори російській адміністрації» [1, ф. 16, спр. 1004, арк. 57].

Ознайомившись з таємною інформацією Комітету держбезпеки про поведінку В. Чорновола у стінах слідчого ізолятора, П. Шелест на службовому документі здійснив напис: «Вжити заходи».

З метою одержання від ув' язненого В. Чорновола «потрібних показів» у справі «Українського вісника» співробітники 1-го відділення слідчого відділу КДБ УРСР стали погрожувати йому арештом сестри Валентини Чорновол та дружини Атени Волицької-Пашко. Такий прийом «переконування» В. Чорновола співпрацювати зі слідством не дав бажаного результату. Більше того, погрози застосувати насильство до близьких людей породили у В. Чорновола ще більший протест. На початку липня 1972 року у зв'язку з забороною побачень з сестрою та дружиною, В. Чорновіл відмовився ходити на допити. Стоїчність характеру В. Чорновола спонукала співробітників органів держбезпеки деякою мірою послабити тактичні та психологічні прийоми ведення слідчих дій. В інформаційному повідомленні від 11 липня 1972 року голова КДБ УРСР В. Федорчук інформував вище політичне керівництво республіки, про те, що «в ході роботи з Чорноволом, він дещо змінив своє ставлення до участі у слідстві і написав наступну заяву: «У зв'язку з зі зміною ситуації (припинення арештів, звільнення ряду заарештованих в 1972 р. осіб, інше ставлення до мене і більшою об' єктивністю слідства у порівнянні з першими тижнями арешту вважаю, що деякі місця моєї заяви (відмова від участі у слідстві) сьогодні не повністю відповідають обставинам. Не змінюючи в принципі ставлення до факту мого арешту та інших аналогічних арештів, я вважаю тепер можливим на зміну раніше прийнятого рішення частково відмовитися від неучасті у слідстві, підписувати документи слідства, знайомитися з раніше складеними протоколами і підписувати їх» [1, ф. 16, спр. 1020, арк. 270].

Не розраховуючи на «щирі зізнання» В. Чорновола, радянські спец- служби вживали заходів для збору даних про причетність журналіста до редагування «Українського вісника». Так, оперативним шляхом кагебіс- тами було зафіксована розповідь ув'язненого В.Чорноволаз інформатором КДБ про те, що збором та підготовкою інформації для самвидавного часопису займалися Атена Волицька (Пашко) та Ірина Калинець [1, ф. 16, спр. 1006, арк. 220].

У середині травня 1972 року органам радянської держбезпеки стало відомо, що В. Чорновіл через Атену Волицьку намагається передати на волю прохання «випустити шостий номер «УВ», після чого направити його в КДБ, щоб збити зі сліду слідство, хто є редактором «УВ» [1, ф. 16, спр. 1009, арк. 182]. Після арешту В. Чорновола 5-те число журналу підготували і розповсюдили львів'яни Михайло Косів та Ярослав Кендзьор. Однак пізніше, з метою конспірації й вони були змушені призупинити видання часопису. Невдовзі редакція «УВ» перемістилася зі Львова до Києва. Складні і небезпечні обов'язки, пов'язані з виданням часопису, взяли на себе наукові працівники Інституту філософії АН УРСР Євген Пронюк, Василь Лісовий, студент філологічного факультету КДУ Василь Овсієнко. Тиражування чергового числа журналу взяла на себе студентка факультету журналістики Київського університету Раїса Сидоренко, яка виготовила до десятка примірників «УВ». Проте групу Є. Пронюка -- В. Лісового органами КДБ було швидко ізольовано.

Оперативні повідомлення КДБ на адресу ЦК КПУ за період березень- жовтень 1972 року рясніли фактажем «злочинних дій В. Чорновола та його оточення»:

- допитані в якості свідків жителі Львова подружжя Єва та Михайло Ковальські підтвердили, що В. Чорновіл приносив їх квартирантці Людмилі Шереметьєвій рукописні та машинописні тексти, які вона друкувала на своїй друкарській машинці;

- оперативним шляхом отримана інформація про те, що В. Чорновіл передавав свої твори за кордон через поетесу Катерину Івашкевич з ФРН, яка в 1971 році відвідувала Київ та Львів;

- зміст зошита вилученого під час обшуку, засвідчує причетність журналіста до підготовки № 3 та № 5 номерів поза цензурного журналу;

- антирадянські документи В. Чорновіл знімав на фотоапарат Стефа- нії Шабатури.

За допомогою прослуховування камери, в якій перебував В. Чорновіл кагебісти фіксували його роздуми напередодні суду, висловлені у розмові з співкамерником: «Якщо справа буде груповою то всю провину я візьму на себе і суд перетворю на трибуну пропаганди своїх ідей та переконань, що неминуче стане відомо як тут, так і закордоном... Суд для мене буде почесним»; «якщо вивезуть у Мордовію оголошу голодування і закидаю відповідні інстанції листами-протестами з приводу насильного вивезення за межі України»; «я вимагатиму виїзду з СРСР наприклад в Югославію і поставлю питання про незаконність засудження» [1, ф. 16, спр. 1018, арк. 101].

На початку листопада 1972 року КДБ при РМ УРСР інформувало першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, про подальші оперативно- слідчі дії, направлені на викриття В. Чорновола в редагуванні «УВ», встановленні основних та запасних приміщень його редакції, пошуку друкарських машинок, за допомогою яких виготовлявся тираж позацензурного видання. Попри те, що «Чорновіл веде себе зухвало та провокативно, від показів відмовляється, систематично висуває клопотання, які по суті направлені на затягування слідства і є спробою уникнути кримінальної відповідальності» радянські органи держбезпеки зобов'язувалися перед Компартією України завершити слідство напередодні святкування 50-річчя створення СРСР. Однак, виконати взяті на себе зобов'язання співробітникам 1-го відділення слідчого відділу КДБ так і не вдалося. Прикінцеву крапку у розслідуванні справи В. Чорновола було поставлено лише у кінці лютого 1973 року. Під час слухання справи опозиційного журналіста у Львівському обласному суді 9 квітня 1973 р. стороні обвинувачення так і не вдалося в повній мірі довести, що В. Чорновіл виконував обов'язки редактора «Українського вісника». Як співучасник антирадянського видання В. Чорновол отримав 6 років ув'язнення та 3 роки заслання. Попереду незламного дисидента чекали сувора Мордовія та Якутія, боротьба за статус політв'язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший, виток спротиву.

Навіть із запроторенням правлячим режимом головного редактора В. Чорновола у виправно-трудовий табір робота на «Українським вісником» в Україні не припинялася. В 1974 р. основні функції по його підготовці перебрали на себе лікар Степан Хмара, художник-реставратор Василь Карабін, науковець Олесь Шевченко та інженер Віталій Шевченко, які включили до часопису (.№ 7-8) ряд статей щодо переслідувань української інтелігенції, знищення пам'яток національної історії та культури, порушення прав віруючих тощо. Центральне місце на сторінках часопису займала об'ємна праця самого С. Хмари (під псевдонімом М. Сагайдак) «Етноцид українців СРСР», просякнута глибокою стурбованістю за всю подальшу долю українського народу. Згаданою ініціативною групою було підготовлено також і наступне число журналу. Однак внаслідок дій провокатора Іринея Будного, його фотокопії потрапили не закордон, а в Управління Комітету держбезпеки по Львівській області [2, спр. 57316, т. 2, арк. 2, 5, 131].

Незважаючи на виняткові складнощі, певні невдачі, видання «Українського вісника» стало в політичному житті України подією надзвичайної ваги. Внаслідок проведеної В. Чорноволом роботи виник центр самвидаву, його структурна база, місце обміну думками. Поява періодичного друкованого органу засвідчила вихід українського національного руху на початку 1970-х років на новий організаційний рівень та консолідацію опозиційних сил в УРСР.

Джерела та література

редактор журнал радянський

1.Галузевий державний архів Служби безпеки України (м. Київ).

2.Архів СБУ в Львівській області.

3.Український вісник. Випуск І--ІІ. Січень 1970 -- травень 1970. -- Париж; Балтимор, 1971.

4.Деревінський В. Кримінальна справа «Українського вісника» / В. Деревінський // Український тиждень. Режим доступу :http://m.tyzhden.ua/History/186623

5.Хмара С. Сьогодні про минуле / С. Хмара. -- Львів, 1993.

Размещено на Allbest.ru