Поширення назви "Україна" в офіційному дискурсі речі посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р.

У липні 1632 р. на ґенеральній конфедерації шляхти Корони Польської було заявлено, що частина земель Речі Посполитої «спустошена українними війнами» й потрібно думати про «оборону України»102. Тут також згадувалося про «старостів українних» Volumina legum. -- VoUII. -- P.347, 349 («Ukrainnymi woynamispustoszonych [...] obronq Ukrainy»). Ibid. - P.350.. Після виборів нового монарха, яким став Владислав IV, у документі під назвою «Присяга їх мосців пп. маршалків» ішлося про те, щоб король разом «з отцем примасом, і їх милостями панами сенаторами, і гетьманами двох народів, домовившись, і сигат gerere тієї України, дуже старався» Ibid. -- P.361 («z Imci^ X. Prymasem, y z Ich Mciami Pany Senatorami, y Hetmanami oboyga narodow, porozumiewac si§, y curam gerere tamtey Ukrainy, b^dzie raczyl»). Ibid. -- P.373 («zolnierz kwarciany na UkrainieRzeczyposp», «zolnierzom woyska Ukrainnego», «prowiant woysku naszemu Ukrainnemu»)..

У конституції вального сейму Речі Посполитої 1633 р. була спеціальна постанова під назвою «Дисципліна військова війська кварцяного, на воєводства руські, і українні від поган, слугуюча» (<ЮувеурИпа тіИїагів woyska kwarcianego, па Woiewodztwa Ruskie, у икгаїппє od pogan, віигцеа»), в якій говорилося про «жовніра кварцяного на Україні Речі Посп[олитої]», а також уперше в польській діловодній мові вживалися такі словосполучення, як «жовніри війська українного», «провіант війську нашому українному»105. Цікаво, що в даному випадку це словосполучення в локалізаційному значенні стосувалося Київського, Волинського, Белзького, Брацлавського, Подільського й навіть Люблінського (!) воєводств, а також «земель руських» Ibid. -- P.374.. Однак на цьому ж сеймі було ухвалено постанову, де говорилося про «українні замки Великого князівства Литовського» та конкретизувалося, що йшлося про «Полоцький, Мстиславський, Вітебський, Суразький, Віленський, Гомельський, Річицький, Ушицький [замки]» Ibid. -- P.375.. А через два роки, у сеймовій постанові 1635 р., відзначалося: «До тієї України [...]; що на тій Україні деякі шляхетського стану люди тим виправам морським запорозьким козакам допомагають» Ibid. -- P.403--404 («Ku tamtej Ukrainie [...]; ze na tamtej Ukrainie niektorzy stanu szlacheckiego ludzie tych inkursji morskich kozakom zaporoskim dopomagaj^»)..

У своєму щоденнику домініканський чернець Шимон Окольський так описував початок повстання Війська Запорозького, яке відбувалося в 1637-1638 рр.:

«Докладно повідомили про бунт, купи, наїзди як на шляхетські, так і на козацькі домівки, про великий неспокій як за Дніпром, так і на Україні, про небезпеку, що загрожує шляхетським дворам і містам [...]; каштелян краківський удався до іншого милосердного засобу: він відрядив від себе послів до самого бунтівника Павлюка на Україну [...]; чернь і піддані-випищики, непослушні реєстрові, швидко почали збиратися у загони, наїжджали шляхетські домівки, міста, замки та українські маєтності й[ого] кн[язівської] м[илості] Єремії Вишневецького [...] Всьому військові наказано повернути на Україну, щоб погасити той запал» Dyaryusz transakcyi wojennej mi^dzy wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637 / Przez Sz.Okolskiego. -- Krakow, 1858. -- S.1ь--11, 13--14..

3 вересня 1637 р. великий коронний гетьман С.Конецпольський видав універсал, який починався так: «Усім узагалі їх милостям українним пп. старостам, державцям, підстаростам, намісникам та урядовцям» Ibid. Ibid. -- S.163 («Wszem wobec i kazdemu zosobna, komu to wiedziec nalezy, a mianowicie: starostom i urzqdom grodzkim, podstarosciem, takze dobr naszych wszystkich na Ukrainie dzierzawcom»).. 21 листопада того ж року король Владислав IV видав універсал, що адресувався «всім загалом і кожному зосібна, кому про те відати належить, а зокрема старостам і урядам ґродським, підстаростам і державцям всіх наших володінь на Україні»111. У цьому документі також згадувалося про «українські села і містечка» («wsi і miasteczka ukminski»). У відомій «Ординації Війська Запорозького реєстрового, у службі Речі Посполитій перебуваючому», затвердженій сеймом 1638 р., уживалися такі словосполучення, як «військо українне», «українні краї», «старости і підстарости українні», та зазначалося: «Щоб козаки у віддалених краях українних (окрім Черкас, Чигирина, Корсуня) і в інших містах, на самій Україні будучих [,..]» Volumina legum. -- Vol.III. -- Р.440 («Aby kozacy w odleglejszych krajach Ukrainnych (krom Czerkas, Czechryna, Korszunia) i w inszych miastach, na samej Ukrainie b^d^cych [...]»)..

Практика вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Речі Посполитої пройшла певні історичні етапи. Починаючи від Люблінської унії 1569 р. назва почала використовуватися королем та його урядниками, а також представниками сеймової та іншої шляхти насамперед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської. Через кілька років після ухвал Люблінського сейму 1569 р. в королівській канцелярії почали вживатися такі локалізаційні словосполучення, як «Україна Руська», «Україна Волинська», «Україна Подільська», «Україна Київська», «Україна Брацлавська», що з часом у мовному дискурсі Корони Польської об'єднувалися в таку хоронімічну назву, як «українні краї». Упродовж останньої третини XVI -- 1630-х рр. хороніміч- ний прикметник «українний» (писався як із малої, так і з великої букви) застосовувався в офіційних документах у таких випадках: «українні замки», «українні міста», «українні уряди», «українні маґнати», «українні старости», «українні державці», «українні підстарости», «українні намісники», «українні урядники», «українні стражі», «українні слуги», «українні обивателі», «українні люди», «українні козаки», «військо українне», «українні війни», «українні місця» тощо. Власне, термін «українний» із 1569 р. означав належність до порубіжних воєводств Корони Польської, а відтак -- Речі Посполитої.

Окрім того, назву «Україна» в Польсько-Литовській державі використовували, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого -- для витіснення з тогочасного офіційного мовлення назви «Русь» саме як «узагальнюючого» терміна для цього краю. У королівській канцелярії та постановах сейму Речі Посполитої словом «Україна» в одних випадках окреслювали територію Київського та Брацлавського воєводств Корони Польської, а в інших -- ще й Руського, Волинського, Подільського Речі Посполитої. Досить часто цією назвою користувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI - 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворилося з хоронімічної на офіційну політичну назву, що і стало одним із важливих наслідків Люблінської унії 1569 р.

References

1. Chynczewska-Hennel, T. (1985). Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczy- zny od schylku XVI do polowy XVII w. Warszawa. [in Polish].

2. Halecki, O. (1915) Przylqczenie Podlasia, Wolynia i Kijowszczyzny do Korony 1569. Krakow. [in Polish].

3. Kovalets, T. (2016). Diariush Andzheia Kosti-Zbirokhovskoho pro kozatski povstan- nia 1625 ta 1630 rr. v Ukraini. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15, 382--391. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

4. Kohut, Z. (2011). Kordony «Ukrainy»: terytorialni vizii kozakiv vid hetmana B.Khmelnytskoho do hetmana I.Samoilovycha. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 50--73. [in Ukrainian].

5. Kravchenko, V. (2005). Lytovska metryka. Knyha 561. Revizii Ukrainskykh zam- kiv 1545 roku. Kyiv: Instytut ukrainskoi arkheohrafii NANU. [in Ukrainian].

6. Krykun, M., Piddubniak, O. (2008). Dokumenty Bratslavskoho voievodstva 15661606 rokiv. Lviv: Kameniar. [in Ukrainian].

7. Krykun, M., Piddubniak, O. (2010). Volynskyi maietok Lavryna Pisochynskoho (pryd- bannia sela Kuneva i zakhyst prava vlasnosti na noho). Sotsium: Almanakh sotsialnoi istorii, 9, 97--135. [in Ukrainian].

8. Kulakovskyi, P. (2002). Kantseliariia Ruskoi (Volynskoi) metryky 1569-1673 rr. Studii z istorii ukrainskoho rehionalizmu v Rechi Pospolytii. Ostroh. [in Ukrainian].

9. Kutrzeba, S., Semkowicz, W. (1932). Akta Unji Polski z Litwq. 1385-1791. Krakow. [in Polish].

10. Lepiavko, S. (1999). Ukrainske kozatstvo u mizhnarodnykh vidnosynakh (1561-1591). Chernihiv: Siverianskyi litopys. [in Ukrainian].

11. Litvin, H. (2016). Z narodu ruskoho: ShliakhtaKyivshchyny, Volyni ta Bratslavshchyny (1569-1648). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

12. Motsia, O. (2010). Etnichni protsesy v avtokhtonnomu seredovyshchi na etapi ran- nomodernoi ta modernoi istorii Ukrainy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1, 41-52. [in Ukrainian].

13. Motsia, O. (2007). Yak Rus stavala Ukrainoiu. Terra Cossacorum: Studii z davnoi i novoi istorii Ukrainy: Naukovyi zbirnyk naposhanuprofesora Valeriia Stepankova. Kyiv. [in Ukrainian].

14. Plokhii, S. (2005). Nalyvaikova vira: Kozatstvo ta relihiia v rannomodernii Ukraini. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

15. Sas, P. (2010). Vytoky ukrainskoho natsiotvorennia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

16. Sas, P. (1998). Politychna kultura ukrainskoho suspilstva (kinets XVI-pershapolovy- na XVII st.). Kyiv: Ukraina. [in Ukrainian].

17. Smolii, V., Hurzhii, O. (1991). Yak i koly pochala formuvatysia ukrainska natsiia. Kyiv: Vydavnytstvo Kyivskoho universytetu. [in Ukrainian].

18. Storozhenko, A. (1904). Stefan Batoriy i dneprovskie kazaki. Kiev. [in Russian].

19. Shevchenko, I. (2001). Ukraina mizh Skhodom i Zakhodom. Narysy z istorii kultury do pochatku XVIII st. Lviv: Svit. [in Ukrainian].

20. Vashchuk, D. (2008). Vasyl-Kostiantyn Ostrozkyi u dokumentakh Lytovskoi

Metryky. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 8, 260--271. [in Ukrainian].

21. Vyrskyi, D. (2015). Vyshnevechchyna: pershi peremohy i pershi soratnyky (1555-- 1595 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

22. Yakovenko, N. (2009). Vybir imeni versus vybir shliakhu (nazvy ukrainskoi terytorii mizh kintsem XVI -- kintsem XVII st.). Mizhkulturnyi dialoh, 1: Identychnist. Kyiv: Dukh i litera. [in Ukrainian].

23. Yakovenko, N. (1997). Narys istorii Ukrainy z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

Анотація

Поширення назви «Україна» в офіційному дискурсі речі посполитої як один із наслідків Люблінської унії 1569 р. Тарас Чухліб, доктор історичних наук, головний науковий співробітник, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Мета дослідження - вивчити складний процес виникнення та еволюції вживання назви «Україна» в офіційному дискурсі Польсько-Литовської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. і до 1630-х рр.

Методологія дослідження спирається на принципи історії понять, що передбачає використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів дослідження. Завдяки аналізу структури та лексики урядових документів було виявлено використання назви «Україна», а отримані результати узагальнено методом синтезу. Серед спеціальних історичних методів у роботі застосовано проблемно-хронологічний, синхронний та діахронний.

Наукова новизна. На основі широкого кола текстів офіційної документації Речі Посполитої здійснено висвітлення використання урядовими колами та польським нобілітетом назви «Україна» в різних історико-лінґвістичних конструкціях.

Висновки. Починаючи від ухвал Люблінського сейму 1569 р. ця назва використовувалася королем та його урядниками, а також представниками польського нобілітету насамперед для означення прикордонних («пограничних») земель Великого князівства Литовського, що відійшли до Корони Польської в 1569 р. Окрім того, назву «Україна» вживали, з одного боку, для маркування історико-етнографічного краю, де проживав «руський народ», а з іншого - для витіснення з тогочасного офіційного мовлення назви «Русь» як «узагальнюючого» терміна для цього краю. У королівській канцелярії та постановах сейму словом «Україна» в одних випадках окреслювали територію Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської, а в інших - ще й Руського, Волинського та Подільського Речі Посполитої. Досить часто цією назвою користувалися підпорядковані королівським урядам «старші» (гетьмани) Війська Запорозького. З огляду на це, упродовж останньої третини XVI - 1630-х рр. слово «Україна» поступово перетворювалося на офіційну політичну назву, використовувалося королем, урядовцями, а також представниками нобілітету в політичній риториці та практиці, що й стало одним із важливих наслідків Люблінської унії.

Ключові слова: Україна, Корона Польська, Польсько-Литовська держава, Сиґізмунд ІІІ Ваза, офіційна документація.

Abstract

The occurrence of the name «Ukraine» in the official discourse of the Polish-Lithuanian commonwealth as one of the consequences of the Union of Lublin (1569). Taras Chukhlib, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Scientist, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)