Матеріально-побутове становище викладачів вишів України (середина 1950-х — перша половина 1960-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Матеріально-побутове становище викладачів вишів України (середина 1950-х -- перша половина 1960-х рр.)

Булгакова Оксана

Розглядається матеріально-побутове становище науково-педагогічної інтелігенції України у період «хрущовської відлиги». Наукова проблема полягає у тому, що від умов життя і праці професорсько-викладацьких кадрів залежить якість їхньої роботи. Вказується, що житлове питання виступало системоутворюючим фактором забезпечення викладацького складу кваліфікованими (за формальними та неформальними ознаками) працівниками. Розглянуто основні аспекти матеріально-побутового становища викладацької інтелігенції України. З'ясовано, що викладачі вишів гостро відчували дефіцит навчальної площі, необхідного обладнання та матеріалів, нестачу житла та інше, що суттєво впливало на навчальний процес та якість навчання, ставлення викладачів до праці та їхнє становище. Указано, що заробітна плата викладачів вишів здебільшого задовольняла потреби працівників вищої ланки, тоді як нижча ланка забезпечувалася на порядок гірше. Наслідком наявності матеріальних проблем та побутової необлаштованості, стали протиправні дії на які йшла частина науково-педагогічної інтелігенції України, що зазвичай полягали у порушенні правил прийому до вишів студентів та аспірантів.

Ключові слова: науково-педагогічна інтелігенція, вища школа, «хрущовська відлига», Українська РСР, матеріально-побутове становище.

побутовий викладач відлига

У міру віддалення від війни та відновлення соціальної інфраструктури життя мільйонів громадян покращувалось. У першу чергу це стосувалося міст -- столиці, обласних центрів, промислових міст і меншою мірою -- містечок та сіл. Розміщення вишів у містах надавало їм певні переваги щодо можливості швидшої відбудови, проте з іншого боку -- дефіцит житлової і навчальної площі та повільні темпи його подолання залежали винятково від влади (самостійне будівництво житла у містах було практично неможливе). Науково-педагогічна інтелігенція гостро відчувала всю складність цієї проблеми, з якою зіштовхувалась повсякчас і вдома, і на роботі.

Однією з найгостріших залишалась житлова проблема. Забезпеченість викладачів житлом була у цей період низькою. Житловий фонд після зруйнування у роки війни відновлювався повільно. Виші розташовувалися у містах, де й так існував дефіцит житлової площі. Враховуючи міграцію до міст, навіть з урахуванням програми житлового будівництва Микити Хрущова, ситуація не покращувалася. Тому науково-педагогічні працівники змушені були проживати у студентських гуртожитках, бараках, підвальних приміщеннях, горищах, не придатних до життя, винай- мати квартири і кімнати [1, с. 98].

Керівництво вишів мусило йти на певні компроміси із законом, ігнорувати його задля забезпечення вишу кадрами. Ректор КДУ порушував наказ міністра вищої освіти СРСР № 1188, ухвалений у 1952 р., і продовжував у 1955 р. поселяти у студентські гуртожитки працівників університету [2, арк. 40]. На початку 1956 р., за даними ректора КДУ І. Швеця, 119 родин викладачів університету не мали житла, а майже 120 осіб проживали в жахливих умовах. Він скаржився, що райвиконкоми не хочуть брати на квартирний облік викладачів, навіть особисте звернення не допомагало, а кількість отримуваних нових помешкань мінімальна [3, арк. 13]. Так само, як викладачі вишів проживали в студентських гуртожитках, аналогічно АН УРСР відводила 2 поверхи аспірантського гуртожитку для співробітників АН. Важливо звернути увагу на заборону академії поселяти в свої гуртожитки сімейних аспірантів. На нашу думку, причини такого рішення полягали в досить обмежених можливостях, пріоритеті власне науковців чи аспірантів, потенційних проблемах, пов'язаних з народженням дітей та їх виселенням у подальшому тощо. Тому це рішення стримувало талановиту сімейну молодь з регіонів від вступу в аспірантуру.

Ситуація була безвихідна. Про гостроту цього питання та його вплив на викладацькі настрої свідчить лист кандидата філософських наук, викладача естетики КДУ В. Кудіна секретарю ЦК С. Червоненку 10 лютого 1957 р. За 4 роки, що він працював в університеті, писав В. Кудін, «Всі ці роки доводиться працювати в жахливих побутових умовах, тиняючись по чужих кутках і квартирах». Певний час він мешкав у кімнаті гуртожитку площею 14 кв. м., де загалом проживало дві сім'ї (5 дорослих і 1 дитина), згодом жив там лише своєю сім'єю. Коли ж у 1957 р. він дізнався, що Молотовська районна влада м. Києва не включила його до списки отримання житла на цей рік, він звернувся в партійні органи і з біллю у душі написав: «Степан Васильович, якщо я потрібен як викладач-спеціаліст в університеті, допоможіть в одержанні житлової площі, хоча б у цьому році, якщо я не потрібен у Києві, допоможіть влаштуватись на роботу по спеціальності (викладачем естетики) в будь-який вуз і місто Радянського Союзу, де були б мінімальні побутові умови життя» [4, арк. 14]. Це був справжній крик душі викладача. У відповідь на звернення партійних органів з цього приводу, київська міська влада повідомила, що він отримає житло в установленому порядку.

Забезпеченість житлом викладачів та навчальними площами залежали як від регіону, так і від відомчої підпорядкованості вишу. «Серед великої кількості вузів УРСР лише Харківський авіаційний інститут у 1958 р. мав житловий будинок для викладачів на 48 квартир, тому заклад мав достатню кількість кваліфікованих викладачів» [1, с. 100]. По мірі розширення темпів житлового будівництва забезпечення квартирами викладачів вишів покращилося. У 1966 році викладачі Луганського педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка вже були забезпечені житлом, як виняток проживали в студентському гуртожитку 2-3 місяці до надання житла [5, арк. 126].

Важливо підкреслити, що питання забезпечення житлом відігравало ключову роль при комплектуванні вишів кваліфікованими кадрами. На залежність штату викладачів від забезпечення вишом його житлом скаржились у 1957 р. на фізико-математичному факультеті ХДУ: «У результаті такого положення найбільш талановита і здібна частина молоді як правило переходить на іншу роботу у фізико-технічний інститут АН УРСР та інші науково-дослідницькі інститути та вузи, де поряд з цікавою роботою за спеціальністю вони забезпечуються квартирами» [6, арк. 140141]. Існують непоодинокі свідчення, що саме відсутність службового житла ставала перешкодою для прийому на роботу до того чи іншого вишу кваліфікованого працівника під час конкурсу. Тобто можна зробити висновок, що у низці повсякденних проблем незабезпеченість житлом була однією з найбільших проблем. Як висновок -- це був системоутворюючий фактор становища викладачів.

Заходи, що спрямовувались на покращення становища викладачів, забезпеченості їх житлом, зводились переважно до його будівництва. В епоху буму житлового будівництва в роки секретарювання М. Хрущова пріоритет віддавався робітникам, забезпеченню їх помешканнями. Будували виші власними силами, разом з навчальними корпусами дбаючи і про гуртожитки та будинки для професорсько-викладацького складу. У Львівському сільськогосподарському інституті при будівництві навчального корпусу та гуртожитку виділялись кошти на будівництво 32-х квартир для викладачів [1, с. 98]. Будівництво залежало від виділення коштів виконкомами, наявні кошти були недостатніми, а виші не були пріоритетними порівняно з іншими установами й організаціями. Для отримання житла викладачі могли йти на різні хитрощі. Історик І. Рибалка та хімік І. Забара у 1949 р. самочинно зайняли по дві кімнати у квартирі доцента І. Бойка, який виїжджав до Києва. Вже згодом вони примусили міську владу видати їм ордери [7, с. 83].

Так само значні проблеми існували із забезпеченням навчально-виховного процесу необхідними приміщеннями, лабораторіями, обладнанням та інвентарем. Навчання часто проводилося у дві або три зміни, що створювало незручності для оптимального використання робочого часу викладачами. Коли директор КПІ О. Плигунов у 1956 р. скаржився на неможливість показати іноземцям інститутські лабораторії, він додавав, що «у нас ще значна кількість електротехнічного обладнання німецького, застарілого, дуже старих років» [3, арк. 26]. Як свідчила постанова секретаріату від 12 серпня 1960 р. «Про стан учбово-виховної роботи в Полтавському сільськогосподарському інституті», «Практичні заняття по тваринництву проводяться, як правило, з показом муляжів, чучел і малюнків тварин і птиць, а живі тварини демонструються дуже рідко». За висновком Г. Бойко, «більша частина вищих навчальних закладів України не була забезпечена у достатній мірі фінансовими ресурсами, що в свою чергу негативно впливало на забезпечення вузів навчально-лабораторними площами. Перспективним планом Міністерства вищої освіти України передбачалося вже на початку 1960-х рр. ввести в дію нові навчальні корпуси, однак обмеженістю коштів, які виділяла держава на капітальне будівництво у 1962-1964 рр., задовольнити потреби вузів не вдавалося» [1, с. 103].

Крім нестачі приміщень, у силу особливостей планової радянської економіки, не всі навчальні установи могли освоїти виділені кошти. Так, за 1959-1961 рр. лише по вишам МВССО план капітального будівництва було недовиконано на 2,2 млн. рублів [8, арк. 9]. А це були десятки приміщень і квартир. Спочатку така ситуація породжувала у викладачів настрої незадоволення, але навіть малі успіхи щодо просування у вирішенні цієї проблеми повільно трансформувалися в оптимістичні соціальні очікування покращення життя й умов праці. Проте мали місце й показові успіхи. Наприклад, в Одесі у 1962 р. для політехнічного інституту було виділено приміщення площею 2700 кв. м. та лабораторне приміщення для університету.

У переліку суспільно значимих і важливих цінностей житло відіграє дуже важливу роль, якщо не головну. А. Маслоу у т. зв. піраміді потреб відносив його до переліку фізіологічних, тобто базових [9, с. 24-25]. Наявність власного житла дозволяє людині відчувати певну безпеку, отримувати приватність, насолоджуватися домашнім затишком, взагалі жити більш-менш комфортно. Саме вирішення цієї фізіологічної проблеми дозволяє переходити до задоволення екзистенційних потреб та соціальних і духовних запитів. Незабезпеченість житлом не сприяла творчому зростанню викладачів, їхній зосередженості на професійній діяльності. Водночас дефіцит житла та фактично єдиний спосіб розв'язання цієї проблеми (отримання від вишу) робило частину викладачів дещо лояльнішою до працедавця.

У цілковито одержавленому економічному просторі Радянського Союзу ступінь матеріальної забезпеченості громадян залежав від важливості їхніх функцій для держави, тобто як це бачила комуністична влада. Найкраще забезпечувалися представники влади та працівники правоохоронних структур, армії та ін. Дуже добре забезпечувалися робітники інженерно-технічної сфери, чий статус був високим за формальними і неформальними ознаками. Викладачі у цьому переліку перебували не на перших ролях, проте не були й на останньому місці. Недостатнє забезпечення викладачів, низькі матеріальні стимули до праці ставали причиною кадрового дефіциту у вишах, зокрема, проблем з комплектуванням аспірантури людьми з 2-х річним виробничим стажем. Саме тому інженерно-технічним спеціалістам дозволяли, як виняток, сумісництво у вишах. Стратегія виживання викладачів вишів у такому разі могла полягати у зміні місця роботи або фаху взагалі. Обидва варіанти були пов'язані з певними труднощами і не гарантували значних заробітків.

Свій сімейний чи особистий бюджет викладачі будували спираючись фактично лише на офіційні доходи, тобто на зарплату. Вона залежала від посади, кваліфікації та стажу науково-педагогічної роботи. Зарплата, як

правило, була одна, адже сумісництво не заохочувалося й обмежувалося.

*

Опитування Інституту громадської думки у 1963 р. встановило, що 76,5% опитаної інтелігенції не витрачали час на додаткову працю з метою заробітку і лише 11% з них працювали з цією метою додатково 1-2 години [10, с. 446]. На нашу думку, науково-педагогічна інтелігенція не мала фізичної можливості заробляти додатково. Неофіційно ж отримувати грошові доходи було небезпечно. Так, своє службове становище науково-педагогічна інтелігенція могла використовувати незаконно лише для отримання хабарів. Їхні розміри були досить високі і залежали від престижності спеціальності [11, с. 131-132].

Один зі способів отримати додатковий заробіток на власному робочому місці полягав у розширенні контактів науково-педагогічних працівників з виробничниками. Політика держави у цей час була націлена на посилення зв'язків науки і виробництва. З 1956 по 1959 рр. кількість господарських договорів вишів з підприємствами на виконання наукових досліджень виросла у 1,5 рази [12, с. 128]. За успішну роботу можна було отримати премію у розмірі близько тисячі рублів у старих цінах. Поряд зі справжніми науковими розробками задля покращення свого фінансового

Институт общественного мнения газеты «Комсомольская правда» (1960-1965 гг.) -- перший в СРСР центр, який на громадських засадах методом анкетування проводив незалежні масові опитування щодо найболючіших проблем тогочасного СРСР (26 опитувань).

стану викладачі могли також використовувати наукові дослідження як профанацію. Тобто виконати нікому непотрібні дослідження, але за які можна було отримати гроші. Заступник міністра фінансів УРСР С. Єременко 23 січня 1965 р. інформував завідувача відділом науки і культури ЦК КПУ Ю. Кондуфора «Про недоліки і порушення у використанні коштів на науково-дослідну роботу в Харківському та Львівському політехнічних інститутах». Він указував, що «Проведеною контрольно-ревізійним апаратом Міністерства фінансів УРСР перевіркою правильності витрачання коштів, які надходять від підприємств і організацій до Харківського і Львівського політехнічного інститутів для виконання науково- дослідних робіт», встановлено, що «згадані інститути зайво нараховували і стягували з замовників значні суми коштів, допускали безгосподарні витрати, утримання позаштатних працівників та інші недоліки» [13, арк. 31]. У жовтні 1964 року Харківський політехнічний інститут уклав договір з Харківською фабрикою «Авторучка» для проведення роботи на цікаву тему -- «Дослідження фізичних процесів, що відбуваються в авторучках при їхніх експлуатації та зберіганні». Це дослідження коштувало замовнику три тисячі рублів (у нових цінах). Були здійснені витрати навіть на відрядження, хоча обидва контрагентів розміщувалися в Харкові [13, арк. 41]. Хоча міністерство намагалося захистити своїх підлеглих, проте пояснення щодо важливості зазначених тем не було.

Інший спосіб, неофіційний, отримати додаткові грошові прибутки полягав у репетиторстві. Це явище не було поширеним, проте грошова винагорода, як свідчить дослідниця Г. Боднар, була досить пристойна [11, с. 123-124].

У ході покращення економічного розвитку Радянського Союзу збільшувалися ставки заробітної плати викладачів. Таке підвищення оплати їхньої праці було зустрінуто неоднозначними дискусіями в пресі. Так, на шпальтах центральної газети «Правда» від 20 лютого 1959 р. на першій сторінці було вміщено статтю «Еще раз о званиях и знаниях». У ній автор висловив підтримку опублікованій раніше статті в цій же газеті (стаття, на яку відреагував автор, була опублікована в березні 1956 р.) про неправильну систему оплати праці наукових працівників у науково-дослідницьких і навчальних закладах. А саме: праця науковців з науковими ступенями кандидата чи доктора наук оплачувалася значно вище, ніж така сама праця людини без ступеня. Автор статті (сам, до слова, кандидат наук) обурювався, що кандидатська чи докторська дисертація є рентою, що давала прибуток особі, що її мала протягом всього життя. М. Шорохов також вимагав повернутися до обговорення питання про оплату праці вчених і домогтися його правильного вирішення: «І в науці має бути відновлений соціалістичний принцип оплати за працю з урахуванням її кількості і якості» [14].

На ці виступи у пресі не забарилася реакція вишів. Зокрема, на проведеній нараді Львівського обкому КПУ з директорами і секретарями партійних організацій вишів було обговорено існуючу на той час систему присвоєння ступенів і вчених звань, проведення конкурсів та питання оплати праці наукових працівників вишів і науково-дослідних установ [15, арк. 32]. У ході обговорення було ухвалено рішення ліквідувати розрив між зарплатнею старших викладачів, що не мали наукового ступеня і кандидатів наук, а також між кандидатами і докторами наук. Також пропонувалося диференціювати оплату праці кандидатів і докторів наук в залежності від наслідків наукової роботи, «з урахуванням принципу матеріальної зацікавленості» [15, арк. 33].

Постановою РНК СРСР від 11 листопада 1937 р. погодинні ставки для оплати читання лекцій з спеціальних дисциплін становили (у масштабі нових цін) професору 3 руб., доценту 2,5 руб., спеціалісту без вченого звання -- 2 руб. Додатком до постанови РМ СРСР та ЦК КПРС від 30 серпня 1954 р. погодинна оплата висококваліфікованих спеціалістів з виробництва, які залучаються до педагогічної роботи з невеликою кількістю відпрацьованих годин у вищих навчальних закладах, встановлювалася у розмірі 3 руб. за годину [16, арк. 95].

Для прикладу, зарплата історика В. Голобуцького, який працював у 1950 р. у Київському педагогічному інституті ім. М. Горького складала -- 2750 руб. на місяць, а навантаження було 110 годин. З січня 1952 р. вчений, який був професором і в. о. завідувача кафедри, перейшов на штатну посаду, і його повна ставка складала 6 тисяч руб., а педнаван- таження -- 340 год. [17, с. 127-128]. О. Онищук, яка розглянула науково- технічну інтелігенцію, стверджує, що «[...] В академічних інститутах та внз заробітна плата кандидатів і докторів наук була зіставною з платнею партійних функціонерів середнього та вищого щаблів» [12, с. 132]. Зарплата працівників вищої школи поступалася зарплаті (неофіційній) керівних кадрів Компартії.

У 1957 р. були запроваджені нові посадові оклади для професорсько- викладацьких кадрів. На розмір окладу керівника впливала категорія вишу і наявність ступеню і вченого звання. Зарплатня ректора могла складати від 2500 (для особи без регалій) до 6000 руб. для доктора або професора. Для всіх інших викладацьких кадрів важливим був педагогічний стаж, науковий ступінь і вчене звання. Так, завідувач кафедрою отримував від 4000 до 5000 руб. Зарплатня професора складала від 2800 до 4500 руб., доцент отримував за свою роботу від 2000 до 3200 руб. Асистент міг розраховувати на суму -- від 1050 до 2300 руб. Старший викладач міг отримати від 1200 до 1650 руб. Викладачам вишів першочергово виділялися для закупівлі промислові і продовольчі товари.

Профкоми університетів виділяли путівки в санаторії, будинки відпочинку, займалися організацією дозвілля цієї соціопрофесійної групи [18, с. 18]. П'ятирічний стаж давав надбавку у розмірі 500 руб. Цікаво, що соціальна турбота радянської держави про викладачів проявлялася у збереженні заробітної плати за ними навіть у разі невиконання обсягу навчальної роботи з об'єктивних причин. Проте й перевиконання планів не винагороджувалося [19, с. 147-148].

Пенсійне забезпечення науково-педагогічної інтелігенції було запроваджено не одразу. Дослідниця О. Капустіна свідчить, що пенсійне забезпечення наукових робітників, працівників сфери освіти і культури було запроваджено у 1937 р. При досягненні 55-річного віку (для жінок) і 60-річного віку (для чоловіків) та при наявності, відповідно, 20 і 25 років трудового стажу відповідно інтелігенція могла розраховувати на пенсію по старості величиною 50% заробітку [20, с. 68-69]. «Положення про пенсійне забезпечення працівників науки» (Додаток до розпорядження президії АН СРСР від 8 жовтня 1949 р.), що набирало чинності 1 січня 1950 р., повторювало основні ідеї попередньої постанови, що вимагала тривалий стаж роботи. Водночас положення упорядковувало порядок нарахування та встановлювало розмір пенсії. Останній залежав від максимально можливого посадового окладу працівників науки, від якого визначалася пенсія у розмірі 40%. Так, максимальний розмір зарплати професорів і докторів наук встановлювався на рівні 4000 руб.; доцентів, осіб із вченим званням старшого наукового співробітника, і кандидатам наук -- 2000 руб.; власників звання молодшого наукового співробітника та осіб без наукових регалій -- 1000 руб. [21, с. 260-264]. Проте це не була система загального пенсіонування, що почала складатися за М. Хрущова. З 1 жовтня 1956 р. закон «Про державні пенсії в СРСР» встановлював пенсії інтелігенції у розмірі 50% місячної зарплати.

Як справедливо указують В. Даниленко та Л. Новохатько, «У роки хрущовської “відлиги” суттєво поліпшилося забезпечення населення непродовольчими товарами. У побуті з' явилися наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини, холодильники. Розпочався продаж товарів довготривалого користування в кредит. Це свідчило про суттєві зміни у структурі попиту. Якщо раніше більша частина витрат припадала на долю продовольчих товарів, тканини, одягу, взуття, то наприкінці 50-х -- на початку 60-х рр. зріс попит на автомобілі, меблі, килими, холодильники, піаніно й інші товари. Причому різко виросли вимоги покупців до якості товарів, постійно зростала сума неповного задоволення платоспроможного попиту» [22, с. 447]. Це було тому, що за М. Хрущова зросла доля капіталовкладень у групу «Б», приблизно до 30%. Тобто спостерігався «купівельний бум» з боку населення. Гроші стали цінуватися більше, адже ними можна було повніше задовольнити свої бажання. У такому разі, у погоні за прибутками, викладачі траплялося, йшли на різні способи їхнього збільшення. Як вже зазначалося, це могло бути репетиторство або інші види робіт. Також в науково-освітній сфері існувало хабарництво та корупція.

Хабарництво та інші аморальні прояви та протиправні дії були присутні у середовищі викладачів. До цього їх підштовхували різні обставини. Як констатувала постанова Секретаріату ЦК КПУ від 16 вересня 1960 р. «Про доповідну записку тов. Скаби А.Д. “Про наслідки прийому студентів до стаціонарних відділень вузів УРСР”», під час проведення вступної кампанії були виявлені порушення умов вступу. Він свідчив, що «[...] Були виявлені факти хабарництва з боку викладача Станіславського педагогічного інституту, кандидата історичних наук [N], який протягом 1959-1960 рр. брав великі грошові суми за влаштування до Станіслав- ського медичного інституту і медучилища, за що був засуджений на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Разом з ним викриті і засуджені за хабарництво директор медучилища і ряд викладачів». Сам М. Хрущов у 1958 р. констатував існування блату і хабарництва у вищій школі Радянського Союзу: «Нерідко в вуз поступають не найдостойніші, а ті, хто має проторену дорогу до осіб, які визначають у вузах, кого можна прийняти на навчання. Це -- ганебне явище» [23, с. 102].

Архівні документи дозволяють стверджувати, що іноді така негідна поведінка викладачів була зовсім не потуранням прагненням батьків, які дуже хотіли влаштувати своїх дітей до університетів чи інститутів, а саме цілеспрямованою діяльністю самих викладачів для отримання хабара. На це вказує інформація завідуючому відділом науки і культури ЦК КПУ Ю. Кондуфору від секретаря Дніпропетровського промислового обкому партії А. Пащенка від 11 вересня 1963 р. Він писав, що міліція заарештувала і розслідує діяльність асистентки кафедри математики Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту [U] та студента 5 курсу [E]. Студент шукав «абітурієнтів, які володіли грошима», тоді як асистентка гарантувала їм «успішне складання іспитів і вступ до інституту», тобто [U] «вимагала у них хабарі» [24, арк. 205]. Обох було притягнуто до кримінальної відповідальності. Тобто, це приклад як науково-педагогічна інтелігенція використовувала своє робоче місце незаконно, вдавалася до протизаконних дій. Очевидна річ, що ця асистентка розраховувала на допомогу своїх колег, тобто між ними були якісь взаємовигідні домовленості.

Джерела свідчать, що такі протиправні дії викладачів були по-перше, не рідкістю, а по-друге, могли тривати досить довгий час. Перевірка постановки ідейно-виховної роботи у вишах Дніпропетровської області виявила, що в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті тривалий час діяла «злочинна група хабарників, до якої входили викладачі, лаборанти і студенти». Це підкреслює високий поріг терпимості частини науково-педагогічної інтелігенції до корупційних дій загалом. Доповідна записка «Про хід виконання постанови ЦК КП України “Про стан і заходи щодо поліпшення ідейно-виховної роботи серед студентів вищих учбових закладів Української РСР”» партійними органами та вузами Дніпропетровської області від 12 серпня 1964 р. виражала здивування, що у цьому виші не було вжито відповідних заходів до тих, хто «потрапив до вузу, користуючись протекцією з боку хабарників та їх посібників, хто, працюючи або навчаючись разом з шахраями та наклепниками, не виявив елементарної пильності». Але це було типово. Ректор цього інституту був звільнений, а проведене прокуратурою слідство підтвердило факти зловживань.

Інші порушення на вступних іспитах до вишів полягали у завищенні оцінок, виправленні документів тощо. Очевидно, що ці недоліки мали суб'єктивний характер, тобто їх можна уникнути, проте їх існування вказує на недостатнє бажання викорінити ці недоліки. Тож цілком вірогідно, що це було спричинено корупційними явищами.

Зловживання науково-педагогічної інтелігенції полягало не лише у порушенні правил прийому викладачами, але й нецільовому використанні бюджетних коштів керівництвом вишу. Так, розгляд питання про бійку в Одеському інституті інженерів морського флоту переріс у виявлення цілого набору серйозних порушень і недоліків. За «занедбаність виховної роботи в інституті, що призвело до групової бійки та інших проявів аморальної та антигромадської поведінки студентів, а також за зловживання своїм службовим становищем (незаконне отримання земельної ділянки, придбання в інших організаціях за рахунками інституту запчастин для власних автомашин і дефіцитних фондових матеріалів для будівництва дачі, придбання в особисту власність двох автомашин» [К] звільнили з посади директора інституту [25, арк. 13].

У період хрущовської «відлиги» принциповість окремих викладачів залишала бажати кращого. На нараді директорів технічних вишів УРСР в МВО УРСР 14 січня 1956 р. директор педінституту ім. О. Горького М. Підтиченко, висловлюючись про доцільність прийому вступних іспитів двома екзаменаторами зауважила: «У нас бувають випадки, коли людина розплачеться, почне умовляти [екзаменатора -- О.Б.], б'є по його почуттях і той ставить їй 4 або 5, а дві людини забезпечать все ж таки об'єктивну оцінку» [3, арк. 9]. Тобто, науково-педагогічна інтелігенція могла відступати від суворих правил прийому до вишів, проявляти лібералізм та зазнавати морального тиску абітурієнтів. Не всі могли встояти перед цим жалісливим тиском. Цілком імовірно, що викладачі йшли на ці поступки з огляду на можливий тиск батьків, які упродовж двох місяців (як скаржились О. Плигунов та директор медінституту Алесеєнко 1956 р.) мусили вислуховувати їхні скарги, які доводили свою правоту.

Іншим проявом такої людяності і чуйності були приклади позитивного характеру, як-от випадок, що трапився з колишнім сержантом В. Бондарєвим. Після двох успішних іспитів до Одеського політехнічного інституту в нього трапився приступ апендициту. На прохання адміністрації госпіталю, яка перейнялася переживаннями абітурієнта, екзаменатори цього вишу успішно прийняли іспити у нього прямо в палаті. «За незвичайну “операцію” уболівали всі -- і хворі, і лікарі, і самі екзаменатори. Та хвилювання виявилися марними» [26, с. 2]. На нашу думку, тут був прояв гуманізму і обґрунтованого сприяння викладачів хворому абітурієнту, навіть певний позитивний громадський тиск на екзаменаторів.

Викладацька посада була посадою посередницькою. З одного боку в освітній галузі була держава, уповноважені нею інституції на чолі з керівниками цих вишів, які виступали у ролі постачальників освітніх послуг. З іншого боку була молодь, що потребувала знань і кваліфікацій. Між ними був викладач як інструмент перетворення учорашнього молодого школяра в дипломованого спеціаліста. Викладач був молотом під ударами якого спраглі до знань студенти мов розпечений шмат заліза набували потрібної форми-кваліфікації. Від волі викладача залежала доля студента, адже з огляду на упереджене ставлення викладача і солідарної позиції його колег хтось міг не здобути освіту. Тобто влада викладача могла бути абсолютною і він міг зловживати делегованими йому повноваженнями. Звідси виникала корупція.

Так, у січні 1966 р. за хабарництво було засуджено доцентів ЧДУ [К] і ^]. Як свідчать документи їхні дії повторювалися неодноразово. Також вони обвинувачувалися в аморальній поведінці, розпутстві, порушенні трудової дисципліни. Вони навіть виключалися з партії, бо спроби партійного впливу були марними, догани як спосіб покарання на них не діяли. Чернівецький обком натякав на наявність неформальних зв'язків між [К] і ректором Леутським, якого він безмірно вихваляв [5, арк. 71].

Корупцію провокував також дефіцит навчальних місць у вишах. З часу стабілізації економічного розвитку, відновлення потужностей економіки, виробництва зростала і кількість бажаючих навчатися. На початку 1960-х рр. закінчували школу діти, які народилися вже у повоєнний час. Демографічний підйом загострив проблему навчальних місць у вишах, конкурс зростав, складаючи наприкінці 1950-х рр. 2,5-3 абітурієнти на денне місце (по МВССО), у середині 1960-х приблизно 3,5 абітурієнта на одне стаціонарне місце вишів. Відбувалася конкуренція не лише знань, але й можливостей. Батьки йшли навіть на підробку документів, аби забезпечити своїй дитині вступ до вишу.

Сприяли поширенню порушень і зловживань «виробничі стипендіати», тобто молоді люди для яких діяли окремі правила вступу і яких зараховували на підставі клопотань трудових колективів і колгоспів. Останні платили цим рекомендованим своїм студентам стипендії. Трапився такий випадок, який показує аморальність деяких педагогів: «[...] Ректор Донецького медичного інституту т. Ганічкін протизаконно зарахував до інституту як виробничу стипендіатку Червоноармійського динасового заводу [С], яка працювала в дитячих яслах медоб'єднання. Документи, подані [С], були фіктивними, сфабрикованими за участю її батька -- колишнього головного інженера динасового заводу. Коли ж громадськість виявила це, ректор Ганічкін виключив Сидоренко із інституту, а через певний час знову зарахував до вузу».

Справа у тому, що викладачі були частиною суспільства, відтак вони не могли абсолютно позбутися усіх тих негативних явищ, що були поширені в радянському суспільстві. Продовжували існувати «телефонне право», протекціонізм, характерні для радянської системи управління, та прохання керівництва змушували викладачів йти на угоди з совістю. Пияцтво, блат, хабарництво тощо не були абсолютно чужими науково- педагогічній інтелігенції. В умовах важкого матеріального становища, неможливості законними способами задовольнити свої побутові потреби викладачі іноді нехтували моральними принципами, що мали бути властиві науково-педагогічній інтелігенції як носія різноманітних чеснот за визначенням. Згадувана постанова ЦК КПУ від 12 серпня 1964 р. констатувала, що «громадськість і преса все ще не мобілізовані на нещадну боротьбу з тими, хто нечесним шляхом намагається одержати вищу освіту», тобто зазначені недоліки пронизували все суспільство і до них ставилися з розумінням і терпінням.

Водночас не слід вважати, що корупція, хабарництво і протекціонізм були настільки поширеними явищами, що наскрізно руйнували всю систему освіти, нівелюючи такі засадничі принципи навчання як принциповість, об'єктивність, неупередженість. Так, у 1954 р. зі 139 осіб слухачів допущених до складання державних іспитів в Одеській філії Всесоюзного юридичного заочного інституту, 13 осіб (або 10%) не склали їх через недостатню підготовку [2, арк. 20]. І це при тому, що контингент його студентів-заочників складався з працівників органів прокуратури, МВС, КДБ, партійних і радянських організацій, тобто високостатусних людей Радянського Союзу (хоча зазвичай заочники поступаються знаннями студентам стаціонару). Ми також не виключаємо, що елемент «блату» дозволив частині випускників успішно закінчити навчання у цьому виші, не маючи потрібних для цього знань. Проте 10% вибувших -- це досить високий показник. Очевидно, існували такі вимогливі і принципові викладачі, які намагалися об'єктивно оцінювати знання студентів. Проте очевидно і те, що за свою принциповість і суворість викладач міг постраждати. Так, 30 листопада 1961 р. в Одеському державному університеті ім. Мечникова студент 3-го курсу біологічного факультету [Б] ударив доцента кафедри історії КПРС, секретаря партбюро біологічного факультету [Б]. Приводом до цього ганебного вчинку було нібито необ'єктивне ставлення [Б] до [Б] при оцінці його знань з історії КПРС на іспиті [27, арк. 72].

Про існування принципових педагогів свідчить і випадок, який описав археолог В. Кадєєв. Він згадував, що його колега готувався до іспитів зі «шпаргалками», частину з яких дав йому для зберігання. Екзаменатор почув на іспиті прохання друга дати шпаргалку, коли той просив її у В. Кадеєва. У підсумку, після прискіпливого опитування, В. Кадєєв отримав «четвірку», і лише заступництво однокурсників колег дозволило йому в дипломі мати «п'ятірку» [28, с. 45]. Тобто ми можемо констатувати, що у викладачів було різне ставлення до списування, до інших аморальних фактів.

Вище ми констатували значну незабезпеченість науково-педагогічної інтелігенції житлом. Залежність працівника від організації. в якій він працює, визначається ступенем його забезпеченості працедавцем. У випадку з викладацьким корпусом українських вишів нездатність керівництва університетів та інститутів виділити квартиру своєму підлеглому робила частину працівників недостатньо лояльними. Вони не були міцно прив'язаними до вишу. Тим більше, що існував дефіцит кадрів (і не лише висококваліфікованих), тому можна було з більшим чи меншим успіхом знайти роботу по спеціальності в іншій установі. Саме тому керівництво було безсиле підвищити відповідальність деяких викладачів за результати вступної кампанії. Погрози звільнення не всіх могли налякати, адже «[...] Вони [тобто викладачі -- О.Б.] підуть в академічний інститут, де їх охоче візьмуть» [29, арк. 43]. Тому виконавча дисципліна, старанність, самовіддача у багатьох викладачів була низькими. Відповідно, керівництво ХДУ було не в змозі змусити професорів Повзенера і Погорєлова працювати агітаторами у студентських групах у позанавчальний час. Не слід забувати про формально кількісний підхід до оцінювання роботи кафедр, факультетів, вишів на підставі кількості докторів наук чи кандидатів, професорів чи доцентів, їх публікацій, що робив не можливим односторонній диктат начальства, зацікавленого у гарних звітах.

Розглядаючи 8 травня 1955 р. справу культурно-виховної роботи серед студентів КДУ Президія ЦК профспілки працівників культури критикувала профком цього вишу за невиконання постанови Секретаріату ВЦСПС про пропаганду здорового способу життя: «Серед студентів і викладацького складу університету мають місце факти аморальної поведінки (пияцтво, хуліганство, бійки), що не знаходить належної оцінки громадськості, не створюється обстановка нетерпимості до осіб, які допускають аморальні учинки» [2, арк. 37].

Приватне життя науково-педагогічної інтелігенції перебувало у фокусі уваги партійних та контролюючих органів, адже від викладачів вимагалося бути взірцями для молоді й громадян, високо нести почесне звання радянського педагога. Критикувалося їхнє прагнення до кращого облаштування свого побуту. Влада була схильна бачити викладачів радше аскетами у матеріальному відношенні, проте з багатим духовним світом. Це суперечило людській природі, ба більше, у хрущовські часи, коли покращувалося забезпечення населення товарами і послугами «[...] Завідуючий кафедрою марксизму-ленінізму Дніпропетровського вечірнього металургійного інституту тов. Ободовський Г.Д. який має добру трикімнатну квартиру, зайнявся індивідуальним будівництвом і запустив роботу на кафедрі, забувши про свої відповідальні громадські обов'язки» (1959 р.) [30, арк. 17]. Т. зв. приватновласницькі інтереси шкодили роботі і за них критикували, громадські справи мали пріоритет над приватними, особливо якщо останні заважали першим.

Вносили дискомфорт у повсякденний настрій та робочу налашто- ваність численні бюрократичні елементи. Добре відомо, що діловодство радянської системи було перевантажене різноманітними вказівками, інструкціями, директивами, звітами тощо. Розпорядження згори не могли бути ігноровані. Навіть ректор Кіровоградського педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна Ф. Овчаренко скаржився на недосконалість та часту зміну навчальних планів, зазначаючи, що «всі питання поліпшення навчально-виховної роботи своїми силами інститут розв'язати не може» [31]. Строго ієрархічна централізована структура управління освітою, замкнена на Москві, не справлялася з оперативним реагуванням на виклики та потреби. Виші на місцях були змушені власноруч виходити з ситуації і забезпечення навчального процесу, і дотримання радянського законодавства. Наприклад штатний розпис вишу, тобто кількість викладачів та допоміжного персоналу визначалися кількістю студентів. За штатним розписом визначався фонд заробітної плати працівників вишу. Існував ще ліміт (план) по праці. Однак в силу неузгодженості цих документів виші були змушені відправляти викладачів у позапланову відпустку аби дезавуалювати перевитрати фонду заробітної плати. Така ситуація, зокрема, була в Одеському державному університеті. Як влучно охарактеризував цю ситуацію у 1957 р. ректор цього вишу С. Лєбєдєв, «[...] Виходить одне по плану, інше по праці, третє -- по кошторису. Всі ці документи надходять розрізнено і створюють складну обстановку, в якій часто нелегко розібратися» [32, арк. 37]. Нестабільність і невпевненість не додавали престижності викладацькій праці, особливо в хру- щовські часи. Тоді відбувалися численні реорганізації, скорочення та об'єднання вишівської мережі, що негативно позначалося на викладачах, дезорганізовувало робочий режим.

У Радянському Союзі, який хизувався своєю соціальною політикою, тривалість робочого дня іноді перевищувала установлені норми. У зв'язку з підвищеною розумово-емоційною діяльністю професорсько-викладацькому складу вишів ще у 1940 р. встановлено 6-годинний робочий день. 12 квітня 1956 р. Рада міністрів СРСР установила, що навчальне навантаження викладачу визначав ректор. Обсяг роботи залежав від штату, різних видів науково-методичної та дослідної роботи, посади тощо [19, с. 112]. Очевидно, що визначенням кількості робочих годин на рік насправді займалися завідувачі кафедр, а подання робили декани. Тобто, ця постанова, не встановлюючи чітких нормативів, посилювала владу начальства, адже від його прихильності до викладача залежав обсяг роботи останнього. У тому ж році МВО СРСР листом відмовився встановлювати нормативи навчальних навантажень, поклавши це завдання на кафедри [19, с. 120-121].

Робочий час професорсько-викладацького складу визначався диференційовано. Він встановлювався у межах 6-годинного робочого дня. Єдиних (всесоюзних) норм навчального навантаження не було. З 1956 р. навчальне навантаження встановлювалось директором вишу, виходячи зі штату та навчальної і наукової роботи. Траплялися зловживання, приписки, що їх у 1968 р. виявила перевірка з Москви у РПШ при ЦК КПУ, де заступник ректора школи по курсам В. Орлов та інші викладачі безпідставно приписували собі години [33, арк. 26].

Тривалість робочого дня була довшою у молодих викладачів. Хоча 7 грудня 1961 р. МВССО встановило, що лекції мають читати переважно професори, доценти і старші викладачі, ця норма діяла не завжди, адже поряд з цим міністерство застерігало керівництво вишів від передоручення цієї роботи асистентам і викладачам без ступеню. Це свідчило про порушення установлених норм.

Насправді, якщо спиратися на опитування Інституту громадської думки 1963 р., фактична тривалість робочого дня усієї інтелігенції перевищувала цю норму. 39% респондентів вказали, що працюють 9 годин, 25% -- 7 годин, 22% -- 8 годин [10, с. 445]. На нашу думку, робочий день працівника вищої школи тривав довше встановленого, особливо з урахуванням виховної роботи агітатором. Крім того, перебудова вищої школи з 1956 р. надавала переваги при вступі особам з 2-річним виробничим стажем. Студенти без такого стажу перші два курси поєднували очне навчання у вечірній або денний час з роботою на підприємстві, що також негативно позначалося на стабільності та зручності роботи викладачів з ними.

Радянські люди мали право на відпочинок. Постанова Ради міністрів СРСР від 21 квітня 1949 року визначала тривалість відпустки викладачів вишів 48 робочих днів у літній період. Адміністративному персоналу вишів (ректорам, проректорам та ін.), які мали не менше 225 годин навчального погодинного навантаження, відпустка також встановлювалась тривалістю 48 днів [19, с. 112].

У хрущовські часи поширилася мода на проведення відпусток на морі, за це М. Хрущов критикував номенклатуру [34, с. 554]. Така мода була властива і для керівників вишів. Вони мали більші можливості, могли проводити відпустки в оптимальний сезон. Проте робили це у спосіб, який критикувало вище начальство, адже деякі робили це навіть під час вступної кампанії. «Незважаючи на те, що товариші [ректори -- О.Б.] знали, що в цьому році будуть труднощі з прийомом заяв, деякі ректори кинули справу і поїхали у відпустки. Нам доводилося декого повертати з Ризького узбережжя та інших місць. Нам незрозуміло -- чому ректори так безвідповідально підійшли до цієї справи», -- питав заступник міністра МВССО І. Дзюбко на нараді ректорів вишів МВССО і МО УРСР 4 серпня 1962 р. [29, арк. 42].

Водночас деякі викладачі й ректори відпустки не використовували. Перевірка додержання трудового законодавства у вишах МВССО у 1965 році показала, що у Дніпропетровському металургійному інституті не використали відпустки за попередні 1963/1964 рр. 75 осіб, у Дніпропетровському хіміко-технологічному -- 79 осіб та ін. [35, арк. 97]. Перевірка вишів встановила чимало порушень трудового законодавства, проте 30 вересня 1965 р. колегія МВССО нікого не покарала.

Вживання алкоголю для науково-педагогічної інтелігенції не було чимсь неприродним чи аномальним. У 1959 р. «Викладач кафедри марксизму-ленінізму гірничого інституту тов. Постаной з'явився в нетверезому вигляді читати лекцію у вечірньому університеті марксизму- ленінізму при Дніпропетровському міськкомі КП України, за що одержав партійне стягнення» [30]. Застільні традиції полягали у пишному святкуванні захистів дисертацій, річниць важливих «революційних» подій. Іноді відзначення проходили у приміщеннях вишу, захистів дисертацій -- у ресторанах. Були й випадки, коли святкування було настільки вдалим, що студенти-дружинники доставляли таких викладачів у витверезник. Це ставало предметом для сміху з боку громадськості.

Підсумовуючи, зазначимо, що загальне матеріально-побутове становище науково-педагогічної інтелігенції упродовж середини 1950-х -- першої половини 1960-х рр. залишалося вкрай складним. Попри стабілізацію життя після війни її наслідки не були повністю подолані й громадяни продовжували відчувати скруту. Викладачі вишів гостро відчували дефіцит навчальної площі, необхідного обладнання та матеріалів, нестачу житла та інше, що суттєво впливало на навчальний процес та якість навчання, ставлення викладачів до праці та їхнє становище. Житлове питання виступало системоутворюючим фактором забезпечення викладацького складу кваліфікованими (за формальними та неформальними ознаками) працівниками.

Заробітна плата викладачів вишів здебільшого задовольняла потреби працівників вищої ланки, тоді як нижча ланка забезпечувалася на порядок гірше. Перелік способів додаткових підробітків був коротким і ним користувалася незначна кількість науково-педагогічної інтелігенції.

Гострота матеріальних проблем та побутова необлаштованість штовхали частину науково-педагогічної інтелігенції на протиправні дії, що зазвичай полягали у порушенні правил прийому до вишів студентів та аспірантів. Неодноразові приклади свідчать про вступну кампанію як найбільш корупцієгенну справу у вишах. Корупція, блат, протекція були властиві не лише викладачам, але й керівництву вишів, що підштовхувало своїх підлеглих до цього або потурало їм.

Джерела та література

Бойко Г. Проблеми матеріального забезпечення життя і умов праці науково- педагогічної інтелігенції Української РСР у другій половині 50-х -- першій половині 60-х рр. ХХ ст. / Г. Бойко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 6: Історичні науки: [збірник наукових праць] / М-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. -- К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова. -- 2013. -- Вип. 10. -- С. 93-105.

Центральний Державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 71, спр. 170.

Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4621, оп. 1, спр. 46.

Центральний Державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 41, спр. 130.

Центральний Державний архів громадських об' єднань України, ф. 1, оп. 71, спр. 285.

Центральний Державний архів громадських об' єднань України, ф. 1, оп. 71, спр. 221.

Рибалка І. К. Така наша доля: Сторінки життя мого покоління / І.К. Рибалка -- Харків: Основа, 1999. -- 199 с.

Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4621, оп. 1, спр. 278.

Кравченко А.И., Тюрина И.О. Социология управления: фундаментальный курс: учебное пособие для студентов высших уч.заведений / А.И. Кравченко, И.О. Тюрина. -- М., 2008. -- 983 с.

Грушин Б.А. Четыре жизни России в зеркале опросов общественного мнения. Очерки массового сознания россиян времен Хрущева, Брежнева, Горбачева и Ельцина в 4-х книгах. Жизнь 1-я. Эпоха Хрущева / Б.А. Грушин -- М.: Прогресс-Традиция, 2001. -- 624 с.

Боднар Г. Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50-80-ті рр. ХХ ст.) / Г. Боднар. -- Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. -- 340 с.

Онищук О.О. Науково-технічна інтелігенція УРСР в системі економічних відносин у другій половині 1950-х -- першій половині 1960-х рр. / О.О. Онищук // Гуманітарний журнал. -- 2014. -- № 1-2 (зима-весна). -- С. 123-135.

Центральний Державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 71, спр. 279.

Шорохов М. Еще раз о званиях и знаниях / М. Шорохов // Правда. -- 1959. -- 20 февраля.

Центральний Державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 71, спр. 231.

Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4621, оп. 1, спр. 231.

Юсов С.Л. Історик Володимир Голобуцький (1903-1993 рр.): життя, наукова і педагогічна діяльність / С.Л. Юсов; Інститут історії України НАН України. -- К.: 2011 -- 350 с.

Батурина Ю. Научно-педагогическая интеллигенция Нижнего Поволжья в 1956-1964 гг.: автореф. дис. ... канд. ист. наук / Ю. Батурина. -- Волгоград, 2011. -- 20 с.

Пастухов В.П. Правовое регулирование труда преподавателей высшей школы /

П. Пастухов. -- К.: Вища школа, 1981. -- 240 с.

Капустина О.В. Особенности пенсионного обеспечения советской интеллигенции / О. В. Капустина // Интеллигенция и мир. Российский междисциплинарный журнал социально-гуманитарных наук. -- 2012. -- № 1. -- С. 68-69.

Научные кадры в СССР. Сборник документов и справочных материалов / Под редакцией академика А.В. Топчиева. -- М.: Издательство Академии наук СССР, 1959. --

Размещено на Allbest.ru