Українсько-польський конфлікт 1943 р. на Волині: аналіз за методикою геноцидних студій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. І. Франка (Львів, Україна)

Українсько-польський конфлікт 1943 р. на Волині: аналіз за методикою геноцидних студій

Андрій Козицький

кандидат історичних наук

доцент кафедри нової та

новітньої історії зарубіжних країн

Для збалансованої та всебічної оцінки українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни, зокрема подій 1943 р. на Волині, важливим інструментом може стати методологія, яка використовується при теоретичному вивченні явища геноциду в рамках геноцидних студій (genocide studies). Кваліфікація та інтерпретація злочину геноциду передбачає проведення ретельного аналізу структури цього явища, дослідження його складових частин, динаміки й механізмів їх реалізації, визначення особливостей, які проявляються на певних етапах підготовки та здійснення геноцидних дій.

Розглядаючи злочин геноциду як історичне явище, доводиться визнати, що він має демонструвати певні універсальні особливості, однаковою мірою характерні для кожного з усіх окремих випадків геноцидних дій. Як влучно зауважив російський та американський соціолог П. Сорокін (1889--1968 рр.), «неповторюваний у цілому історичний процес складається з повторюваних елементів» Сорокин П. Социология революции. -- Москва, 2008. -- С. 27.. Так само, як усі революції, що відбулися у світі впродовж ХІХ--ХХ ст., мали помітні спільні риси, усі геноциди ХХ ст. також відзначалися характерними типологічними особливостями. Сьогодні зі впевненістю можна стверджувати, що здійснення геноциду неможливе без тривалого підготовчого періоду та без застосування специфічних соціальних механізмів, котрі не виникають довільно, а стають результатом цілеспрямованої діяльності державного апарату. Тоталітарні та авторитарні режими, які вчиняли злочини геноциду у ХХ ст., незмінно дотримувалися однакової схеми дій і застосовували ті самі прийоми, що їх можна визначити шляхом аналізу урядової політики. Відтворивши «класичну» схему геноцидних дій, ми можемо порівняти її з реальним перебігом українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни, зокрема трагічними подіями 1943 р. на Волині.

Підсумовуючи сучасні тенденції теоретичного осмислення явища геноциду, британський соціолог М. Шоу (нар. 1947 р.) наголосив на тому, що найважливішою передумовою геноцидних дій виступає наявність у суспільстві певних, специфічних соціально-політичних структур і соціальних механізмів. На думку дослідника, це навіть важливіше, аніж суб'єктність та мотивація практичних виконавців геноциду, котрі виникають лише вторинно Shaw M. From Comparative to International Genocide Studies: The International Production of Genocide in 20^th Century Europe // European Journal of International Relations. -- Vol. 18. -- № 4. - 2011. - P. 645-668..

Фахівці, які займаються геноцидними студіями, сходяться в тому, що неодмінними обставинами-ознаками геноциду є широко маніфестована ідеологічна першооснова відповідних дій, яка прямо свідчить про намір фізичного знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи; беззахисність і вразливість жертв, що стає наслідком їх суспільного виключення та віктимізації; суттєва перевага організаторів геноцидних дій у силі, організованості, можливостях координувати свої дії і тривалий час підтримувати їх високу інтенсивність на великих за площею територіях; систематичність, послідовність геноцидних дій, скерованих проти призначеної до винищення групи; монополія на застосування насилля. Здійснення всіх згаданих умов потребує великих ресурсів та організаційних можливостей, тому на практиці може бути реалізоване тільки суверенною державною владою, яка забезпечує ефективний контроль над територією, де відбувається геноцид.

Геноцид є тривалим процесом зі складною структурою, котра не обмежується самим лише масовим винищенням національної, етнічної, расової, релігійної групи. Американська дослідниця Ш. Розенберґ (1967--2015 рр.) визначила це так: «Геноцид є процесом, а не подією» Rosenberg Sh.P. Genocide Is a Process, Not an Event // Genocide Studies and Prevention: An International Journal. -- Vol. 7. -- Iss.1. -- 2012 (April). -- P. 16.. Ця ідея настільки очевидна, що на ній наголошував ще Р. Лемкін (1900--1959 рр.) -- польський та американський правник, який у 1944 р. першим використав визначення «геноцид» на позначення свідомого та організованого масового винищення цивільного населення («Скоординований план різноманітних дій, спрямованих на руйнування основних підвалин життя національних груп, із метою знищення самих цих груп. Мета такого плану полягає в розпаді політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також ліквідації особистої безпеки, свободи, здоров'я, гідності й навіть життя людей, що належать до таких груп» Lemkin R. Axis Rule in Occupied Europe. Law of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress. -- Clark: The Lawbook Exchange, Ltd, 2005. -- P. 79 [репринт вид. 1944 р.].).

Ідею Р. Лемкіна про складну структуру геноциду як історичного явища розвинув на початку 1960-х рр. один із найавторитетніших у ХХ ст. дослідників Голокосту американський політолог та історик Р. Гільберґ (1926--2007 рр.), який запропонував виділяти в геноциді чотири стадії, кожна з яких є необхідною, адже без неї неможливий перехід до наступної. На першій стадії - визначення - обрану для подальшої «екстермінації» людську групу відмежовують від решти населення та символічно позначають як ворога. Упродовж стадії експропріації представників попередньо визначеної групи позбавляють можливостей використовувати свої професійні вміння та навички для утримання економічної самостійності, створюють перешкоди в доступі до освіти, ліквідовують усі суспільні надбання та переваги цієї групи, себто всіляко послаблюють у такий спосіб, аби мінімізувати можливості опору з її боку. Як правило, цей етап реалізується через законодавче реґулювання, що запроваджує на певній території правовий апартеїд, позбавляючи представників соціально упослідженої групи юридичного захисту та прав, котрими користується загал населення. Стадія, яку Р. Гільберґ визначив як концентрація, передбачає зосередження призначених до винищення людей на визначених територіях та обмеження їх у праві на вільне пересування. Лише по тому, як зазначені стадії завершено, відбувається масове фізичне винищення представників соціально упослідженої, економічно та політично ослабленої, територіально локалізованої людської групи. Усі стадії геноцидних дій обов'язкові, навмисні та плановані ШІЬє^ R. ТЬе Destruction of Ше Еигореап Jews. - ^>1.1. 3ed. - New Haven, 2003. - Р. 79..

У лютому 1996 р. американський юрист і правозахисник Ґ.Стентон (нар. 1950 р.) запропонував уряду США доповідь, де обґрунтував вісім стадій, котрі, на його думку, проходить будь-який із випадків геноциду. Автор мав значний досвід вивчення цього явища, адже в 1980-х рр. він виконував науковий проект документування та дослідження геноциду в Камбоджі, котрий реалізовував Єльський університет, а впродовж 1992-1999 рр. працював у Державному департаменті США, займаючись там справами геноциду в Руанді та іншими випадками масового насилля в Африці (Бурунді, Центральноафриканська Республіка, Мозамбік). Свою доповідь Ґ. Стентон створив на основі узагальнюючого аналізу перебігу геноциду народу тутсі в Руанді. Фахівець підкреслював, що виокремлення поступових стадій підготовки до масового винищення дозволяє «діагностувати» наближення геноциду. Крім цього, для кожної зі стадій підготовки геноциду він запропонував активні контрзаходи, котрі, на його думку, мали б зупинити розгортання геноцидних дій.

Відповідно до аналізу Ґ. Стентона підготовчий період до геноциду складається з шести етапів: класифікація (поділ населення на «ми» та «вони» на основі національності, раси, віри тощо), символізація (на цьому етапі відбувається чітка суспільна ґрадація, групи, котрі призначені для суспільного виключення соціально стигматизуються (через утвердження стереотипів із неґативними ознаками виділяються із загалу, часто отримують візуальні символи упослідженої ідентифікації), дегуманізація (суспільно виключеній групі, її представникам приписують нелюдські форми поведінки, котрі, буцімто, дискваліфікують їх як «цивілізованих» людей; усіх членів цієї групи починають ототожнювати з неморальною поведінкою, соціальними проблемами тощо), організація (створення спеціальних груп бойовиків, найчастіше парамілітарних утворень, що діють за завданням уряду, для здійснення геноциду; підготовка практичних планів масового винищення, складання проскрипційних списків та ін.), поляризація (посилення пропаґандистської дискредитації групи населення, призначеної до знищення; критика поміркованих сил у власному середовищі, завдяки чому досягається нейтралізація противників насильницького розв'язання конфлікту), підготовка (відмежування потенційних жертв соціальними засобами із загалу населення країни; їх обеззброєння, позбавлення ресурсів для самозахисту; про плани фізичного винищення противників починають говорити відкрито). Сьомим етапом є сам геноцид, а восьмим - його заперечення. У квітні 2012 р. Ґ.Стентон вирішив додати до своєї схеми ще дві стадії підготовки геноциду. Основною метою дискримінації (як третьої стадії, котра відбувається після символізації та перед дегуманізацією) є позбавлення членів призначеної до винищення групи політичних і громадських прав шляхом встановлення для неї юридично зафіксованих обмежень. На етапі переслідування (як восьмої стадії, що передує фізичному винищенню) організатори геноцидних дій руйнують соціальні зв'язки всередині дискримінованої групи, аби додатково послабити її можливості опору Stanton G.H. The Eight Stages of Genocide // The genocide studies reader / Ed. by S. Totten, P.R. Bartrop. - New York; London, 2009. - P. 127-129..

Дещо відмінну схему ґенези геноциду 2009 р. висунув американський політолог та історик Д. Ґольдгаґен (нар. 1959 р.). Згідно з його концепцією, геноцид відбувається в п'ять етапів. Перший -- виключення - полягає в руйнуванні політичних, соціальних, релігійних і культурних ідентичностей групи, аби сформувати сприйняття її членів як ворожого, шкідливого елемента. На позначення цього етапу Д. Ґольдгаґен уживає власний термін «елімінаціонізм», що його він уперше використав у власній праці 1996 р. Goldhagen D.J. Hitler's Willing Executioners: Ordinary Germans and the Holocaust. -- New York, 1996. -- 622 p. Другий етап геноцидних дій -- репресії - спрямований на політичну та правову сеґреґацію переслідуваної групи, розрив її соціальних зв'язків із рештою населення, економічне й соціальне послаблення. Третій -- вигнання - полягає в депортації цільової групи з місць її постійного проживання. Четвертий етап -- запобігання відтворенню - має на меті штучне погіршення умов життя групи людей, призначених до знищення. П'ятий -- екстермінація - власне масове винищення Goldhagen D.J. Worse then War: Genocide, Eliminationism, and the Ongoing Assault on Humanity. - New York, 2009. - P. 17-18..

Проблемами теорії геноциду на початку ХХІ ст. активно займався американський психолог угорського походження Е. Стауб (нар. 1938 р.). Тривалий час вивчаючи питання політичного насилля, дослідник визначив наступні передумови геноциду: існування у суспільстві чіткого переконання, що представники певної групи, зважаючи на своє упривілейоване становище, зазнають значно менших проблем і збитків соціально-економічного характеру, аніж решта населення; наявність ідеології, яка легітимізує упереджене й неґативне ставлення до призначеної на знищення групи, а також присутність «натхненників геноциду» -- домінуючої у суспільстві групи, котра ґенерує насилля Staub E. The Origins and Prevention of Genocide, Mass Killing and Other Collective Violence // Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology. - Vol.5. - Iss. 4. - P. 305-307.. Окремо Е. Стауб наголосив на важливості існування соціально-культурних передумов геноциду, а саме суттєвих відмінностей у рівні, способі життя, заможності тощо між призначеною до винищення групою й рештою населення. На думку фахівця, спосіб життя жертв і катів має серйозно відрізнятися у сенсі розподілу прав та привілеїв Ibid. - Р. 309.. Важливим висновком Е. Стауба, який він теоретично обґрунтував, стало те, що геноцидне насильство ніколи не виникає спонтанно. Геноцид розвивається поступово: починаючи від дискримінації далі переходить у переслідування, які початково можуть мати тільки символічну форму й радикалізуються з часом, зрештою сягнувши рівня масового винищення Ibid. - Р. 307..

Свій внесок у визначення передумов геноциду зробив афґанський історик і філософ, котрий тривалий час працював у США -- М.Г. Какар (1929--2017 рр.). Він наголошував на соціально-культурних передумовах геноциду, заявляючи, що найважливішою умовою масового винищення цивільного населення стає суспільна атмосфера нетерпимості й ворожості, яка може розвинутися або з національної культури, котра не надає великого значення людському життю, або ж може бути штучно створена засобами тоталітарної пропаґанди. Принциповим моментом цієї суспільної атмосфери є відчуття вищості над призначеною до винищення групою: члени домінуючого суспільства повинні сприймати своїх потенційних жертв менш повноцінними -- як «язичників», «дикунів», «варварів», «невіруючих», «деґенератів», «ритуальних убивць», «расових покидьків», «класових ворогів», «контрреволюціонерів» тощо. Однак самого по собі цього недостатньо для того, щоб злочинці вчинили геноцид, адже вони повинні мати сильну централізовану владу та бюрократичну організацію, а також осіб із патологічними схильностями. Також необхідною умовою є кампанія зневаги й дегуманізації жертв Kakar M.H. The Soviet Invasion and the Afghan Response, 1979--1982. -- Berkeley, 1997. - P. 215..

Переважна більшість дослідників теорії геноциду вказують на те, що організатором геноцидних дій може бути тільки держава. На цьому свого часу наголошував Р. Лемкін Lemkin R. Genocide // American Scholar. - Vol. 12. - № 2. - 1946 (April). - P. 228.. Визначальну роль державного апарату у плануванні та здійснені геноциду підкреслювали у своїх студіях соціологи К. Йоганссон, Дж. Портер, М. Шоу, І. Веллімен, політологи Б. Гарфф і Т. Ґарр, релігієзнавець М. Добковський, історики Ф. Челк, М. Левін, Е. Ґеллаґер та ін. Chalk F., Johansson K. The History and Sociology of Genocide. - New Haven, 1990. - 461 p.; Idem. A Typology of Genocide and Some Implications for the Human Rights Agenda // Genocide and the Modern Age: Etiology and Case Studies of Mass Death / Ed. by I. Walliman, M. Dobkowski. - Westport, 1987. - P. 3-20; Porter J.N. The Genocidal Mind: Sociological and Sexual Perspectives. - Lanham, 2006. - 267 p.; Shaw M. What is Genocide? - Cambridge, 2007. - 176 p.; Genocide and the Modern Age: Etiology and Case Studies of Mass Death / Ed. by I. Walliman, M. Dobkowski. - Westport, 1987. - 340 p.; Harff B., Gurr T.R. Toward Empirical Theory of Genocides and Politicides: Identification and Measurement of Cases since 1945 // Studies Quarterly. - Vol. 32. - Iss. 3. - 1988 (September). - P. 359-371; Levene M. Genocide in the Age of the Nation State: The Meaning of Genocide. - Vol. 1. - London; New York, 2005. - 288 p.; Idem. The crisis of genocide. - Vol. I: Devastation: the European rimlands 1912-1938. - Oxford, 2013. - 545 p.; Vol. II: Annihilation: the European rimlands 1939-1953. - Oxford, 2013. - 535 p.; Gallagher A. Genocide and Its Threat to Contemporary International Order. - London, 2013. - 241 p. Австралійський дослідник геноцидів Т. Барта взагалі запропонував спеціальне визначення -- «геноцидна держава» Barta T. Relations of Genocide: Land and Lives in the Colonization of Australia // Genocide and the Modern Age: Etiology and Case Studies of Mass Death / Ed. by I. Walliman, M. Dobkowski. - Westport, 1987. - P. 239-240..

Ключову роль централізованої влади та бюрократичного апарату у здійсненні геноциду відзначив ще у середині 1970-х рр. американський соціолог І.Горовітц (1929-2012 рр.). Проблемам використання державного апарату в геноцидних цілях він присвятив монографію, що вийшла друком 1976 р. Horowitz I.L. State Power and Mass Murder. - New Brunswick, 1976. - P. 18.

Дослідник зазначав: «До офіційного визначення геноциду потрібно додати соціологічні умови. Насамперед має бути виконано дві умови: по-перше, геноцид представляє собою систематичні, тривалі у часі зусилля, скеровані на ліквідацію національної групи, зазвичай меншості; по-друге, він є наслідком ґрунтовного політичного курсу, котрий забезпечує конформізм і співучасть громадян» Ibid.. Геноцид І.Горовітц визначав як «упорядковане та систематичне винищення беззахисного населення державним бюрократичним апаратом», підкреслюючи, що навіть масові вбивства, учинені силами, що не є носіями державної влади, уважатися геноцидом не можуть Ibid. - P. 18-19..

Дехто з дослідників допускає, що безпосередніми виконавцями вбивств можуть бути й особи, які формально не перебувають на державній службі, але діють від імені державної влади. Однак, описуючи такі випадки, американський фахівець із політичного насилля та геноцидів М. Мідлярський (нар. 1937 р.) висловлює переконання, що геноцид завжди має «спонсоруватися державою» Midlarsky M. The Killing Trap: Genocide in Twentieth Century. - Cambridge, 2005. - P. 22.. Відповідно до запропонованих ним оцінок, масове насилля можна класифікувати як геноцид лише тоді, коли систематичні вбивства є частиною урядової політики, котра, своєю чергою, має екстермінаційні цілі. Крім цього, М. Мідлярський зазначає, що вразливість призначеної до винищення суспільної групи виникає внаслідок спланованих дій владного режиму Ibid..

На сьогодні існує лише один прецедент спроби кваліфікувати на міжнародному рівні як геноцид неурядове насилля. Цим імовірним геноцидом, до вчинення якого можливо були причетні недержавні сили, стали масові вбивства, скоєні у жовтні 1996 -- травні 1997 рр. у східних провінціях Республіки Заїр, де місцеві партизани з Альянсу демократичних сил звільнення Конґо-Заїру під командуванням Л.-Д. Кабіли, спільно з військами Руанди та Уґанди, що вторглися до країни, фізично знищили або створили умови для смерті від голоду і хворіб від 200 до 220 тис. руандійських біженців-гуту. Утім в офіційному звіті ООН у цій справі, який зафіксував у Заїрі (з травня 1997 р. - Демократична Республіка Конґо) 617 серйозних випадків масового насилля та порушення міжнародних норм у період 1993-2003 рр., міститься лише припущення, що події 1996-1997 рр. можна визначити як геноцид. Зокрема в документі (§522) зазначено: «Важливо провести повне судове розслідування для того, щоб прояснити події, які відбулися в 1996-1997 рр. [...] тільки таке розслідування та судовий розгляд зможуть вирішити, чи становлять ці інциденти злочин геноциду» Report of the United Nations High Commissioner for Human Rights on the situation of human rights and the activities of her Office in the Democratic Republic of the Congo. 12 July 2013..

У березні 2015 р. Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловило звинувачення в організації геноциду шиїтів, язидів і християн, який здійснювали терористи з «Ісламської держави» в Північному Іраку й Сирії. Однак, слід підкреслити, що хоча це формування й не мало міжнародного визнання, воно фактично контролювало велику територію, представляючи там по суті суверенну владу, яка володіла значними ресурсами, розбудувала мережу управлінського апарату. Цю ситуацію навіть за найбільшого бажання не можна порівняти з подіями на Волині 1943 р., де головною мілітарною й адміністративною силою були німці.

Зіставляючи накреслену дослідниками геноцидів схему розгортання передумов для геноцидних дій і реальний перебіг подій українсько-польського конфлікту 1943 р. на Волині, варто проаналізувати наступні елементи: ідеологія; суспільне виключення, віктимізація та соціально-економічна дискримінація потенційних жертв; організація й ресурси сил, звинувачених у масовому винищенні.

Ідеологія. Виняткове значення ідеологічної складової геноциду відзначає переважаюча більшість дослідників. Особливо наголошують на цьому Е. Стауб, М.Г. Какар, Е. де Форже, А. Альварес Staub E. Overcoming Evil: Genocide, Violent Conflict and Terrorism. -- Oxford, 2010. -- 581 p.; Kakar M. Afghanistan: The Soviet Invasion and the Afghan Response, 1979--1982. -- Berkeley, 1995. - 392 p.; Des Forges A. The Ideology of Genocide // African Issues. - Vol. 23. - Iss. 2. - 1995. - P. 44-47; Alvarez A. Governments, Citizens, and Genocide: A Comparative and Interdisciplinary Approach. - Bloomington, 2001. - 224 p.; Idem. Adjusting to Genocide: The Techniques of Neutralization and the Holocaust // Social Science History. - Vol. 21. - № 2. - 1997 (Summer). - P.139-178; Idem. Destructive Beliefs: Genocide and the Role of Ideology // Towards a Criminology of International Crimes / Ed. by R. Haveman, A. Smeulers. - Antwerp, 2008. - P. 213-231. та ін. Американська політологиня німецького походження Б. Гарфф (нар. 1942 р.) проаналізувала 37 випадків геноцидних дій і політициду, що відбулися у світі в період 1955--2001 рр. На основі опрацьованого матеріалу дослідниця дійшла висновку, що майже в усіх цих випадках простежується чітке ідеологічне підґрунтя масового насилля. Іншим важливим висновком стало те, що всі випадки масової екстермінації цивільного населення у другій половині ХХ ст. було організовано державною владою Harff B. No Lessons Learned from the Holocaust? Assessing Risks of Genocide and Political Mass Murder since 1955 // American Political Science Review. - Vol. 97. - № 1. - 2003 (February). - P. 61..

Усі визнані на міжнародному рівні випадки геноциду у ХХ ст. (вірмен в Османській імперії, українців під час Голодомору 1932--1933 рр., євреїв і циган у Третьому Райху та на окупованих нацистами територіях, камбоджійців у період правління червоних кгмерів, тутсі в Руанді) були наслідком реалізації ідеологічних постулатів, зафіксованих як чітка й однозначна політична доктрина, що мала вигляд урядової програми. Ідеологічною підставою до винищення вірмен стали ідеї пантюркізму та панісламізму, котрих дотримувалася молодотурецька партія «Єднання і проґрес», яка перебувала при владі в Османській імперії 1908--1918 рр. Масове знищення євреїв та циган німецькі нацисти виправдовували своїми расовими теоріями й відповідним законодавством, кодифікованим у 1933--1941 рр. В основі геноцидної політики радянських комуністів і камбоджійських червоних кгмерів лежали марксистські уявлення про нібито «проґресивні» та «приречені на відмирання» суспільні класи, а також про принципову можливість «перебудувати світ», користуючись радикально насильницьким інструментом -- «диктатурою пролетаріату». Ідеологічною основою винищення тутсі в Руанді слугував пропаґований на державному рівні моральний кодекс «Десять заповідей гуту», опублікований 1990 р.

Слід наголосити, що всі згадані ідеологічні системи були широко популяризовані в рамках офіційної політики. Ще одним важливим моментом стало те, що всі ці ідеологічні системи пропаґувалися впродовж тривалого часу: від чотирьох -- семи (Османська імперія, Третій Райх, Камбоджа, Руанда) до дванадцяти (СРСР) років.

Український націоналістичний рух у ставленні до поляків, утім як і до всіх інших національних меншин, не виробив чіткої та однозначної ідеологічної програми стратегічного рівня. Свою позицію щодо національних меншин українські націоналісти назагал пов'язували з їх лояльністю до майбутньої української держави, не декларуючи жодних апріорно дискримінаційних принципів, що їх можна було б трактувати расистськими або шовіністичними. Як переконливо продемонстрували це у своїх студіях В. В'ятрович, В. Деревінський, Р. Кутовий, О. Стасюк В'ятрович В. Польське питання в ідейно-політичних засадах ОУН(б) // Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки. -- Л., 2005. -- С. 288--304; Деревінський В. Ставлення ОУН(б) і УПА до сусідніх народів і національних меншин. -- К., 2006. -- 148 с.; Його ж. Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН // Український визвольний рух. -- Вип. 12. -- Л., 2008. -- С. 163--180; Кутовий Р. Політика ОУН(б) щодо польського населення Волині в роки німецько-радянської війни // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. -- Вип. 22. -- Луцьк, 2010. -- С. 100--112; Стасюк О. Позиція ОУН стосовно українсько-польських взаємин // Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки. - Л., 2005. - С. 171-189., вимоги «усунення всіх окупантів із українських земель» у жоден спосіб не можна ототожнювати з геноцидними доктринами комуністів чи нацистів. Спроби представити як ідеологічні підвалини полонофобії окремі радикальні ідеї або ксенофобські настрої, котрі подекуди циркулювали у замкнених та вузьких середовищах українського націоналістичного політикуму (наприклад «Українську воєнну доктрину» М. Колодзінського), безпідставні. Ці ідеї ніколи не використовувалися у широкій пропаґандистській кампанії.

Український націоналістичний рух на західноукраїнських землях, який із моменту свого виникнення перебував у підпіллі й зазнавав переслідувань як польської, так і радянської та німецької влад, не володів достатніми пропаґандистськими ресурсами, що дозволяли б ефективно поширювати власні ідеологічні установки. Окремо слід відзначити, що успішність пропаґандистської кампанії великою мірою залежить від авторитету суверенної влади, який леґітимізує ідеологічні складові цієї пропаґанди, а українські націоналісти такою владою не володіли.

Серед українських мешканців Волині дійсно існували антипольські настрої та упередження, але вони мали зовсім інші джерела, аніж націоналістична пропаґанда, як це намагалися свого часу представити радянські, а тепер й окремі польські дослідники. Певною мірою, ці настрої були спадком антипольської та антикатолицької пропаґанди тих часів, коли волинські землі входили до складу Російської імперії. Свій внесок у зростання анти- польських настроїв зробила комуністична пропаґанда в період 1939--1941 рр., котра гіпертрофовано наголошувала на дискримінаційній національній і соціальній політиці польської держави щодо українців, білорусів та євреїв. Але головним мотиваційним чинником, який формував ставлення українців до поляків, стали практичні дії польської влади міжвоєнного періоду, а також позиція частини польських мешканців краю в період німецької окупації, що проявлялася як у симпатіях до комуністичних партизанів, так й у спробах використати шляхом інтриґ проти українців німецьку окупаційну адміністрацію.

Підготовка. Теоретичні підвалини вивчення «підготовчого періоду» геноциду заклала наприкінці 1970-х рр. американська соціологиня Г. Фейн (нар. 1934 р.). Студіюючи універсальні особливості, які, на її думку, притаманні кожному з відомих випадків геноциду, вона виділила особливе значення початкового етапу штучного відчуження групи, визначеної для знищення, від решти суспільства. Такий процес дослідниця назвала віктимізацією жертви, свідомим формуванням соціальних умов, які виключають співчуття до призначених на масове винищення людських груп і представляють їх екстермінацію як логічний та неминучий наслідок поведінки самих членів цих груп Fein H. Accounting for Genocide: The Political Uses of Massacre and Genocide. -- New York, 1979. - P. 210..

Нерозривність підготовчих дій до геноциду й самого масового винищення відзначають у своїх працях Дж. Веллер, М. Мідлярський, Е. Стауб, Д. Фаєрштайн, Ж. Семелен Waller J. Becoming Evil: How Ordinary People Commit Genocide and Mass Killing. -- New York, 2002. -- 351 p.; Midlarsky M. The Killing Trap: Genocide in Twentieth Century. -- Cambridge, 2005. -- 463 p.; Staub E. Overcoming Evil: Genocide, Violent Conflict and Terrorism. -- Oxford, 2010. -- 581 p.; Feierstein D. Genocide as Social Practice: Reorganizing Society under the Nazis and Argentina's Military Juntas. -- New Brunswick, 2014. -- 276 p.; Semelin J. Purify and Destroy: The Political Uses of Massacre and Genocide. -- New York, 2009. -- 352 p. та ін. Існують десятки праць, в яких ретельно відтворено покрокову стратегію організаторів Голокосту (дослідження Р. Гільберґа, А. Айзенбаха, С. Фрідляндера, Г. Фрідлендера) Hilberg R. The Destruction of the European Jews. -- 3ed. -- New Haven, 2003. -- 1354 p.; Eisenbach A. Hitlerowska polityka zaglady zydow. -- Warszawa, 1961. -- 704 p.; Friedlдnder S. Nazi Germany and the Jews. 2 Vols. The Years of Persecution, 1933--1939. -- New York, 1997. -- 464 p.; The Years of Extermination: Nazi Germany and the Jews, 1939--1945. -- New York, 2007. -- 896 p.; Friedlander H. The Origins of Nazi Genocide: From Euthanasia to the Final Solution. -- Chapel Hill, 1995. -- 431 p., геноциду вірмен (розвідки Д. Блоксгема, Р. Кеворкяна) Bloxham D. The Great Game of Genocide: Imperialism, Nationalism, and the Destruction of the Ottoman Armenians. -- Oxford, 2005. -- 329 p.; Kevorkian R. The Armenian Genocide: A Complete History. -- New York; London, 2011. -- 1040 p., геноциду в Руанді (студії С. Штрауса, Т. Роґалля) Straus S. The Order of Genocide: Race, Power and War in Rwanda. -- Ithaca, 2006. -- 273 p.; Rogall T. The Economics of Genocide and War. -- Stockholm, 2015. -- VIII + 243 p..

Важливою передумовою для ефективної ідеологічної обробки суспільної думки з метою формування образу ворога, поступової віктимізації та суспільного виключення майбутніх жертв є попереднє послаблення їх соціальної активності, соціально-економічна ізоляція. У такий спосіб організатори геноциду добиваються реалізації відразу трьох цілей. По-перше, зростають упередженість і неґативні стереотипи проти призначеної до винищення групи серед загалу населення; по-друге, посилюється зневіра, соціальна апатія та параліч волі до опору у середовищі самої групи, яка соціально упосліджується; по-третє, позбавлена можливостей для нормальної життєдіяльності людська група починає марґіналізуватися у соціально-економічному плані, що надає організаторам геноциду додаткових арґументів для її соціальної стигматизації (перенесення неґативних рис окремих індивідів як соціально-культурного маркера на цілу групу осіб). Досягнути цих трьох цілей можна лише шляхом послідовної дискримінації такої групи за допомогою адміністративних і правових заходів, запровадити які здатна лише суверенна державна влада.

Такий процес соціального виключення, віктимізації й дискримінації потенційних жертв має бути доволі тривалим, принаймні кілька років, перш ніж з'являться стабільні результати. Весь цей період організатори геноциду повинні інтенсивно підтримувати атмосферу соціальної та культурної неприхильності до призначеної на масове винищення групи, постійно підігрівати серед загалу населення ксенофобські й шовіністичні настрої.

В Османській імперії період посиленого культурного та соціально-економічного тиску на вірмен тривав упродовж 1908--1915 рр. Поступове соціальне виключення та віктимізація євреїв і циган Третього Райху розпочалися 1933 р. з приходом до влади нацистів, тож до початку Другої світової війни ця політика також реалізувалася вже не один рік. Активна фаза соціального упослідження українських селян розпочалася у СРСР навесні 1929 р. із розгортанням масової колективізації та наступного розкуркулення, за понад три роки до початку голоду 1932-1933 рр. У контрольованих червоними кгмерами районах Камбоджі соціальні експерименти з «перебудови» суспільства відбувалися п'ять років, перш ніж режим Пол Пота вдався до геноцидних дій. Віктимізація руандійських тутсі почалася за чотири роки до їх масового винищення.

У випадку подій на Волині немає навіть натяку на таке тривале і свідоме формування українською стороною образу ворога, спроб дегуманізувати волинських поляків, шляхом соціально-економічної дискримінації перетворити їх на соціальних вигнанців та аутсайдерів. Навіть за бажання українські націоналісти не змогли б реалізувати таке масштабне завдання, оскільки не володіли відповідними владними повноваженнями, адміністративним і бюрократичним апаратами, за допомогою котрих можна було б соціально й культурно марґіналізувати та економічно виснажити польських мешканців Волині. Крім цього, слід зважати й на те, що така підготовка геноцидних дій мала б початися ще до вересня 1939 р., за польської влади на волинських землях, або принаймні в період 1939-1941 рр., коли західноукраїнські терени перебували під комуністичною адміністрацією, а українські націоналісти самі були переслідуваною групою.

Основним чинником, який не дає підстав говорити про підготовку українськими націоналістам суспільних настроїв до «остаточного вирішення польського питання», є той факт, що українці у складі міжвоєнної Польщі перебували в культурно, а часто й соціально упослідженому (порівняно з поляками) становищі, а отже навіть за найбільшого бажання не могли віктимізувати чи дискримінувати тих, хто стояв на вищому від них щаблі соціальної драбини.

Організація та ресурси. Для виконання геноцидних дій необхідні великі сили та ресурси. Однією з головних умов практичного здійснення геноциду виступає монополія на застосування насилля, а також суттєва перевага у силах, котра дозволяє, з одного боку, ефективно контролювати великі території, а з іншого -- тривалий час утримувати там високу інтенсивність геноцидних дій. Організатори геноциду зазвичай ще на підготовчому етапі блокують терени, де має відбутися масова екстермінація, так, аби представники призначених до винищення груп не могли їх неконтрольовано залишити. Така блокада потребує великого матеріального та людського потенціалу, розбудованого й ефективного бюрократичного апарату.

Особливе значення під час геноциду відіграють спеціальні формування потенційних виконавців масових убивств цивільного населення. Такі формування зазвичай створюють заздалегідь для найбільш брутальних і кривавих акцій. Канадський психолог українського походження А.Бандура (нар. 1925 р.) у своїх дослідженнях переконливо показав, що без радикальних та спеціально підготовлених груп, які «ґенерують насилля», неможливе жодне зростання масштабної соціальної аґресії Bandura A. Aggression: A Social Learning Analysis. -- Englewood Cliffs, 1973. -- P. 61..

Провідну роль на першому етапі винищення вірмен в Османській імперії відіграли парамілітарні формування «Гамідіє» (букв. «ті, що належать [султанові] Гаміду»), винищенням євреїв і циган у Третьому Райху займалися айнзатцгрупи поліції безпеки та СД, а також частини, що входили до структур підрозділів СС «Мертва голова», виконавцями найбільш брутальних актів геноциду в Камбожді були бійці загонів «Сантебаль» (букв. «вартові спокою»), а в Руанді -- добровільні формування «Інтерагамве» («ті, що діють разом») та «Імпузамуґамбі» («ті, що мають спільну мету»). Усі ці формування створювалися з конкретною метою, а їх члени зазнавали потужної ідеологічної обробки, що мала подолати моральний опір перед убивством цивільних беззахисних людей (зокрема жінок і дітей). Також слід відзначити, що всі ці формування було створено задовго до того, як почалася масова екстермінація призначеного до винищення населення. До моменту свого практичного застосування ці геноцидні структури існували два роки -- у Руанді, чотири роки -- у Камбоджі, шість років -- у Третьому Райху, п'ятнадцять років -- в Османській імперії. Примітно, що й «буксирні бриґади», які під час Голодомору 1932-1933 рр. безпосередньо займалися конфіскацією зерна в українських селян, було створено в 1929 р., тобто за три роки до початку терору голодом.

Нічим подібним українська сторона на Волині в 1943 р. не володіла. Бойові підрозділи УПА лише почали формуватися. їх чисельність у регіоні навесні -- улітку 1943 р. була надто малою, аби здійснювати систематичні узгоджені напади на велику кількість польських сіл, водночас ведучи збройну боротьбу проти радянських партизанів і німецької окупаційної адміністрації. Геноцидні дії неможливо скоординовано здійснити на великих територіях без контролю шляхів сполучення й комунікаційних мереж. Натомість український партизанський рух на Волині в 1943 р. був здатний лише впродовж незначного часу та локально, себто на обмежених територіях, контролювати порівняно невеликі райони. Антипольські акції українських повстанців 1943 р. ймовірно переслідували насамперед тактичну мету, яка полягала в послабленні впливів одного з противників -- радянських партизанів, котрі отримували підтримку від цивільного польського населення краю.

Керуючись методикою, яку застосовують у рамках геноцидних студій, слід відзначити наступне. Український націоналістичний рух не мав чітко сформульованої антипольської ідеології, яка примусово нав'язувала б концепцію українського домінування та соціально-культурної марґіналізації польського населення, що своєю чергою є безумовною підставою для організації та виправдання геноцидних дій. Ідеологія українського націоналізму у жоден спосіб не леґітимізувала упередженого й неґативного ставлення до поляків як етнічної групи, не пропаґувала вищості українців над іншими народами.

Українська сторона не здійснювала жодних заходів, котрі можна було б кваліфікувати як підготовку до геноциду (заохочення соціального виключення та дискримінації польського населення, що мали б послабити його здатність до опору; пропаґандистська дегуманізація й дискредитація волинських поляків; послідовне формування образу ворога тощо). Українські націоналісти не намагалися створити соціальних механізмів, які можна було б використати для посилення вразливості та беззахисності поляків, що мешкали на Волині, розриву їх соціальних зв'язків з українським населенням краю, суспільної ізоляції та марґіналізації.

Українські повстанці на Волині в 1943 р. не мали військових, організаційних ресурсів, які давали б їм можливість здійснити злочин геноциду щодо польського населення реґіону. Ані організаційні можливості, ані збройний потенціал, що ними володів український націоналістичний рух, не були достатніми для того, аби вчинити систематичну, скоординовану і тривалу у часі кампанію геноцидних дій. Українська сторона під час Другої світової війни не здійснювала ефективного контролю волинських теренів, а також не мала монополії на насилля. Окремо слід підкреслити, що масове насилля цього періоду на Волині не було одностороннім.

Таким чином, оцінювати антипольські акції українського партизанського руху на Волині 1943 р. як заздалегідь спланований та організований геноцид підстав немає.

Літератіра

геноцидний світовий війна волинь

1. Alvarez, A. (1997). Adjusting to Genocide: The Techniques of Neutralization and the Holocaust. Social Science History. Vol.21. № 2. (Summer). 139-178.

2. Alvarez, A. (2001). Governments, Citizens, and Genocide. A Comparative and Interdisciplinary Approach. Bloomington: Indiana University Press.

3. Alvarez, A. (2008). Destructive Beliefs: Genocide and the Role of Ideology. Towards a Criminology of International Crimes. Ed. by Haveman R., Smeulers A. Antwerp: Intersentia. 213-231.

4. Bandura, A. (1973). Aggression: A Social Learning Analysis. Englewood Cliffs: Prentice-Hall Inc.

5. Barta, T. (1987). Relations of Genocide: Land and Lives in the Colonization of Australia. In Genocide and the Modern Age. Etiology and Case Studies of Mass Death. Ed. by Walliman I., Dobkowski M. Westport: Greenwood Press. 237-251.

6. Bloxham, D. (2005). The Great Game of Genocide: Imperialism, Nationalism, and the Destruction of the Ottoman Armenians. Oxford: Oxford University Press.

7. Chalk, F., Johansson, K. (1990). The History and Sociology of Genocide. New Haven: Yale University Press.

8. Derevinskyi, V. (2006). Stavlennia OUN(b) i UPA do susidnikh narodiv i natsionalnykh menshyn. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

9. Derevinskyi, V. (2008). Polske pytannia w etnonatsionalnii kontseptsii OUN. Ukrainskyi vyzvolnyi rukh. Vyp. 12. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I.P. Krypiakevycha. 163-180. [in Ukrainian].

10. Des Forges, A. (1995). The Ideology of Genocide. African Issues. Vol. 23. Iss. 2. 44-47.

11. Eisenbach, A. (1961). Hitlerowska polityka zaglady zydow. Warszawa: Ksi^zka i wiedza. [in Polish].

12. Feierstein, D. (2014). Genocide as Social Practice: Reorganizing Society under the Nazis and Argentina's Military Juntas. New Brunswick: Rutgers University Press.

13. Fein, H. (1979). Accounting for Genocide: The Political Uses of Massacre and Genocide. New York: Columbia University Press.

14. Friedlander, H. (1995). The Origins of Nazi Genocide: From Euthanasia to the Final Solution. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

15. Friedlдnder, S. (1997). Nazi Germany and the Jews. The Years of Persecution, 19331939. New York: Harper Collins.

16. Friedlдnder, S. (2007). The Years of Extermination: Nazi Germany and the Jews, 1939-1945. New York: Harper Collins.

17. Gallagher, A. (2013). Genocide and Its Threat to Contemporary International Order. London: Palgrave MacMillan.

18. Genocide and the Modern Age. Etiology and Case Studies of Mass Death (1987). Ed. by Walliman I., Dobkowski M. Westport: Greenwood Press.

19. Goldhagen, D.J. (1996). Hitler's Willing Executioners: Ordinary Germans and the Holocaust. New York: Alfred A. Knopf.

20. Goldhagen, D. J. (2009). Worse then War: Genocide, Eliminationism, and the Ongoing Assault on Humanity. New York: Public Affairs.

21. Harff, B. (2003). No Lessons Learned from the Holocaust? Assessing Risks of Genocide and Political Mass Murder since 1955. American Political Science Review. Vol. 97. № 1 (February). 57-73.

22. Harff, B., Gurr, T.R. (1988). Toward Empirical Theory of Genocides and Politicides: Identification and Measurement of Cases since 1945. Studies Quarterly. Vol. 32. Iss. 3 (September). 359-371.

23. Hilberg, R. (2003). The Destruction of the European Jews. 3ed. New Haven: Yale University Press.

24. Horowitz, I.L. (1976). State Power and Mass Murder. New Brunswick: Transaction Books.

25. Johansson, K., Chalk, F. (1987). A Typology of Genocide and Some Implications for the Human Rights Agenda. In Genocide and the Modern Age. Etiology and Case Studies of Mass Death. Ed. by Walliman I., Dobkowski M. Westport: Greenwood Press. 3--20.

26. Kakar, M.H. (1997). The Soviet Invasion and the Afghan Response, 1979-1982. Berkeley: University of California Press.

27. Kevorkian, R. (2011). The Armenian Genocide: A Complete History. New York; London: I.B. Tauris.

28. Kutovyi, R. (2010). Polityka OUN(b) shchodo polskoho naselennia Volyni v roky nimetsko-radianskoi viiny. Naukovyi visnyk Volynskoho natsionalnoho universytetu im. Lesi Ukrainky. № 22. Lutsk: Volynskyi natsionalnyi universytet im. Lesi Ukrainky. 100-112. [in Ukrainian].

29. Lemkin, R. (1946). Genocide. American Scholar. Vol.12. № 2 (April). 227-230.

30. Lemkin, R. (2005). Axis Rule in Occupied Europe. Law of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress. Clark: The Lawbook Exchange, Ltd.

31. Levene, M. (2005). Genocide in the Age of the Nation State: The Meaning of Genocide. Vol. 1. London; New York: I.B. Tauris & Co; Palgrave MacMillan.

32. Levene, M. (2013). The crisis of genocide. Vol. I: Devastation: the European rimlands 1912-1938. Oxford: Oxford University Press.

33. Levene, M. (2013). The crisis of genocide. Vol. II: Annihilation: the European rimlands 1939-1953. Oxford: Oxford University Press.

34. Midlarsky, M. (2005). The Killing Trap: Genocide in Twentieth Century. Cambridge: Cambridge University Press.

35. Porter, J.N. (2006). The Genocidal Mind: Sociological and Sexual Perspectives. Lanham: University Press of America.

36. Report of the United Nations High Commissioner for Human Rights on the situation of human rights and the activities of her Office in the Democratic Republic of the Congo. 12 July 2013. Retrieved from https://reliefweb.int/report/democratic-republic-congo/ report-united-nations-high-commissioner-human-rights-situation-0.

37. Rogall, T. (2015). The Economics of Genocide and War. Stockholm: Institute for International Economic Studies of Stockholm University.

38. Rosenberg, S.P. (2012). Genocide Is a Process, Not an Event. Genocide Studies and Prevantion: An International Journal. Vol.7. Iss.1 (April). 16-23.

39. Semelin, J. (2009). Purify and Destroy. The Political Uses of Massacre and Genocide. New York: Columbia University Press.

40. Shaw, M. (2007). What is Genocide? Cambridge: Polity.

41. Shaw, M. (2011). From Comparative to International Genocide Studies: The International Production of Genocide in 20th Century Europe. European Journal of International Relations. Vol. 18. № 4. 645-668.

42. Sorokin, P. (2008). Sotsiologia revolutsiji. Moskwa: Astrel [in Russian].

43. Stanton, G.H. (2009). The Eight Stages of Genocide. The genocide studies reader. Ed. by S. Totten, P.R. Bartrop. New York; London, Routledge. 127-129.

44. Stasiuk, O. (2005). Pozytsiia OUN stosovno ukrainsko-polskykh vzaiemyn. Ukraina u Druhii svitovii viini: ukrainsko-polski vzaiemyny. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I.P.Krypiakevycha. 171-189. [in Ukrainian].

45. Staub, E. (1999). The Origins and Prevention of Genocide, Mass Killing and Other Collective Violence. Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology. Vol. 5. Iss. 4. 303-336.

46. Staub, E. (2010). Overcoming Evil: Genocide, Violent Conflict and Terrorism. Oxford: Oxford University Press.

47. Straus, S. (2006). The Order of Genocide: Race, Power and War in Rwanda. Ithaca: Cornell University Press.

48. Viatrovych, V. (2005). Polske pytannia v ideino-politychnykh zasadakh OUN(b). Ukraina u Druhii svitovii viini: ukrainsko-polski vzaiemyny. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I.P.Krypiakevycha. 288-304. [in Ukrainian].

49. Waller, J. (2002). Becoming Evil: How Ordinary People Commit Genocide and Mass Killing. New York: Oxford University Press.

Размещено на Allbest.ru