Проблема періодизації українського історіографічного процесу у працях Дмитра Багалія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема періодизації українського історіографічного процесу у працях Дмитра Багалія

Мар'яна Маркевич

У предметному полі багалієзнавства останніх років спостерігається виразна тенденція відходу від описовості й аналітичного документалізму. Дослідники все більше зосереджуються на теоретичних аспектах творчості Д. Багалія - концептуально-історіософському, методологічному та історіографічному. Це дозволяє піднести дослідження на новий якісний рівень, вписати спадщину вченого у світовий інтелектуальний контекст ХХ ст. і тим самим більш адекватно оцінити її важливість для національної культури. Проте, якщо перші два аспекти вже мають деяку літературу, цього, на жаль, ще не можемо сказати про історико-наукову складову доробку Д. Багалія. За майже ніж столітнє існування багалієзнавчих студій маємо лише по кілька публікацій, присвячених аналізу поглядів ученого на спадщину видатних українських істориків (переважно, це - М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський) [18; 19; 21], та на деякі періоди вітчизняної історичної думки. Така фрагментарність не дозволяє, з одного боку, скільки-небудь повно охарактеризувати історіографічний доробок Д. Багалія, з іншого - завершити оформлення відповідної ділянки дисциплінарної структури багалієзнавства. український історіографія науковий

І вже зовсім відсутнє опрацювання різного плану теоретичних моментів історіографічної рефлексії вченого, що унеможливлює як побудову цілісної концепції історико-наукової моделі дослідника, так і гальмує вивчення інших напрямів його творчості. Зауважимо, що в сучасній історичній науці взагалі спостерігається зростання уваги до різного роду теоретико-методологічних аспектів історії історіографії. Польський дослідник Ян Поморський навіть запропонував увести нову дисциплінарну галузь історіографії, яку назвав "теоретична історія історіографії" [22].

На нашу думку, теоретико-історіографічна проблематика в працях Д. Багалія розпадається на три великі проблемні групи, довкола яких зосереджено другорядні концептуальні міркування. Перша група пов'язана з розумінням Д. Багалієм різноманітних варіантів періодизації історіографічного процесу. Друга зосереджує увагу на проблемі концептуально-методологічних засад історико-наукових досліджень. У третій осмислюються предмет та завдання історіографії. Саме на першій складовій теоретико-історіографічної концепції вченого ми й зосередили свою увагу, адже досі в нашій науці тривають дискусії про критерії та засади поділу вітчизняної історичної думки на періоди.

Попередники Д. Багалія (К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров, М. Коялович) хронологічну організацію історико-наукового процесу як специфічну наукову проблему не розробляли. Їхні роздуми над проблемою періодизації здебільшого обмежуються визначенням хронологічних початків російської історіографії. В історіографічних працях більшості сучасників ученого, наприклад О. Лазаревського та М. Василенка, спеціально проблема періодизації також не поставала. Їхні студії були збудовані або за окремими істориками, або за історичними творами, або за історіографічними школами чи напрямами.

Однією з перших історіографічних праць Д. Багалія є спеціальний курс з російської історіографії. У своїх лекціях професор спочатку подавав огляд джерел (літописів, житій святих та іншої церковної літератури, записок іноземців, частково актових матеріалів тощо), а потім простежив ґенезу російської історичної науки. Він, як і більшість тогочасних науковців, не робив спроб окреслити віх розвитку всієї Кліо, хоча в його курсі пунктирно намічені межі окремих епох. У ґенезі історичної науки Д. Багалій виділяв три основних періоди. Перший - XVIII ст. - він пов'язував зі збором та обробкою історичного матеріалу. Другий - перша половина ХІХ ст. - дослідник називає Рум'янцевським (на честь графа Рум'янцева, який, на його думку, найбільше спричинився до розвитку тогочасної історичної науки). Здобутки Кліо того часу харківський професор пов'язував з потужним впливом на неї західноєвропейської науки. Третій - друга половина ХІХ ст. Тодішні досягнення історіографії академік пов'язував з розвитком видавничої діяльності та заснуванням археологічних, географічних та етнографічних товариств [2]. Зазначимо, що аналогічною є періодизація історичної думки і в його курсах лекцій з російської історіографії 1907 р. та 1911 р. [3; 4].

У наступній своїй синтетичній праці, присвяченій вже ґенезі вітчизняної історичної думки - "Нарисі...", Д. Багалій пише про намір видати курс, який би повністю висвітлив її історію. Згідно з його задумом, ця праця мала складатися з двох частин: у першій передбачалося дати характеристику джерел з історії України, переважно з ІХ ст. і до сучасного йому часу; друга мала узагальнити власне історіографічний матеріал, головно наукову літературу з історії України [8, с. 37; 10, с. 61]. В основу свого нарису Д. Багалій кладе історичну схему української історії М. Грушевського. Отже, вітчизняний історіографічний процес він пов'язував із загальними етапами історії України від доби Київської Русі до новітніх часів.

Як і для більшості тогочасних українських історіографів (М. Грушевського та Д. Дорошенка), для Д. Багалія відправним пунктом у розвитку вітчизняної історичної думки є давньоруська історіографія, витоки котрої сягають першої половини ХІ ст. [8, с. 37; 10, с. 62]. Історична думка наступного періоду - литовсько-польського панування у харківського вченого представлена літописами, які він, за тогочасною традицією, називає литовськими або західноруськими. У цьому літописному циклі Д. Багалій виокремлював Київський літопис або рукопис Супрасльський та Густинський, литовські літописи та їхні редакції. Важливо, що найдавніші літературно-історичні пам'ятки цього часу вчений вважав безпосередніми спадкоємцями літописів попередньої доби [8, с. 112-132; 10, с. 105-121].

Д. Багалій зазначав, що літописання литовського й польського часів продовжувалося до XVII ст. У цей час з'являється особлива категорія історичних творів - козацькі літописи. Їхню появу харківський професор пов'язував з подіями в політичному й релігійному житті України. Найхарактернішими та найважливішими зразками козацького літописання дослідник вважав літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Величка. Серед всіх літописних пам'яток, саме на їхній характеристиці докладно зупинявся харківський професор [9, с. 1-92; 10, с. 123-192].

Висвітлюючи розвиток української історичної думки, Д. Багалій вказував, що історична праця не припинялася упродовж усього XVIII ст. й набула якісних змін уже в ХІХ ст. Свідченням розвитку вітчизняної історичної думки кінця XVIII ст. харківський професор вважає пробудження інтересу до історії серед нащадків колишньої козацької верхівки. Тогочасні українські дослідники (А. Чепа, Г. та В. Полетики, О. Мартос, М. Маркевич та інші), яких він, услід за О. Лазаревським, називав "изыскателями", робили все можливе, щоб зберегти матеріали до української історії. Характерними рисами цієї доби харківський професор вважав енциклопедичність інтересів тодішніх "изыскателей", аматорський характер їхніх "Кторш", ідеалізацію Гетьманщини й водночас висвітлення української минувшини в річищі російських централістичних ідей. Якісною ознакою цього періоду, на думку Д. Багалія, є спроба синтезу української історії, що прийшла на зміну старим компіляціям. Вищим щаблем тогочасної шляхетської історичної думки, першою концепцією історії України дослідник називав "Історію Русів" [16, арк. 54; 11, с. 368].

Проаналізувавши історіографічні твори харківського професора, доходимо висновків, що його позиція щодо хронологічного окреслення витоків української історіографії дещо суперечлива. Скажімо, в історіографічному вступі до "Нарису історії України..." він починав українське історіописання з козацької літописної традиції ХУІІІ ст. та "Синопсису". Першими українськими істориками академік вважає С. Величка та Г. Граб'янку [17, арк. 328; 6, с. 221; 7, с. 20]. У додатковому розділі, написаному до праці О. Єфименко "Історія українського народу", Д. Багалій стверджував, що "особливий вплив на суспільство і українську історіографію, яка тоді тільки що розпочиналася, зробила "Історія Русів" [12, с. 171]. Цю пам'ятку вітчизняної історичної думки вчений датував початком ХІХ ст. У "Нарисах української історіографії." Д. Багалій ґенезу наукового періоду вітчизняної історіографії виводить з другої половини ХУІІІ ст. Серед українських істориків харківський професор, насамперед, виокремлює постать Г. Полетики [16, арк., 36; 11, с. 359]. Першими ж "синтетичними спробами" української історії Д. Багалій називав "Історію Малої Росії" Д. Бантиша-Каменського та "Історію Малоросії" М. Маркевича. Загалом позитивно оцінивши факт появи цих творів, історіограф підкреслює, що це були перші елементарні спроби історичного синтезу [11, с. 400].

З огляду на тривалість наукового періоду історіографії історик здійснив спробу його внутрішньої періодизації. Українську історіографію схилку

XVIII ст. і до сучасного йому часу Д. Багалій поділяє на три доби: 1) злам ХУІІІ-

XIX ст. - "кінець феодального кріпацького ладу" - скасування кріпацтва 1861 р.; 2) друга половина ХІХ - поч. ХХ ст.; 3) "доба імперіалізму й пролетарської революції" [16, арк. 22; 11, с. 349].

На думку Д. Багалія, безпосереднім поштовхом до розвою вітчизняної історіографії ХІХ ст. було визнання основною рисою історичного процесу українського народу ідеї національності. "Національний момент є основою старої української історичної школи", - писав дослідник [6, с. 295; 7, с. 88-89]. Заборона української мови, культури й науки змушувала дослідників звертати на них особливу увагу. Харківський учений доводив, що в основі науково - історичної праці лежала народницька ідея, "бо взагалі українська історія була суто народною, глибоко-демократичною, де головною активною силою на протязі віків був сам народ" [8, с. 22; 10, с. 48]. Як бачимо, постання народницького напрямку Д. Багалій пов'язував з національним відродженням кінця ХІХ ст.

Етапною віхою тодішньої історіографії дослідник назвав визнання об'єктом історії народу. Цей факт і визначив новий напрямок в українській історіографії, що був об'єднаний ідеєю народництва. У цьому аспекті ключовою в українській історіографії харківський професор вважав творчість М. Костомарова, оскільки саме цей історик одним із перших сказав, що історія як наука повинна більше цікавитися життям народу, а не зовнішніми подіями, дійшов висновку, що історію треба вивчати не лише "на підставі мертвих літописів а й у живому народі", тобто наблизився до "розуміння української історії яко історії українського народу" [8, с. 30; 10, с. 55].

Д. Багалій першим у тогочасній історичній науці запропонував періодизацію новітньої історіографії 1917-1927 рр. в підрадянській Україні, виокремивши три її періоди. Перший - 1917-1919 рр. - завершував попередній етап української історичної науки; другий - 1920-1922 рр. - позначений зниженням якісних показників наукової праці через громадянську війну; третій - 1923- 1927 рр. - знаменував виникнення нових форм організації наукового процесу [6, с. 299; 7, с. 92]. Пізніше в "Самокритичному огляді..." він відкинув цю схему й назвав період 1917-1923 рр. "перехідним", а 1923-1932 рр. часом, "коли марксизм-ленінізм набув сили" [5, с. 358].

Поряд зі схемою розвитку вітчизняної історичної думки відповідно до загальної схеми українського минулого, Д. Багалій пропонує також суто історіографічну періодизацію. Її критеріями виступали провідні тенденції історіописання: тематичні, концептуальні та методологічні. Згідно цих критеріїв, історіографічний процес учений поділяв на два періоди: донауковий (іноді вчений називав його літописним) та власне науковий. Іноді він говорить і про перехідний період між науковим і донауковим - у той час відбувалося формування джерельної бази. Головною ознакою наукової парадигми Д. Багалій вважав історичну критику. Саме вона, згідно з твердженням дослідника, і перетворила історію у справжню науку [8, с. 4-5; 10, с. 34].

Загострення суспільно-політичної ситуації в Україні наприкінці 20-х років ХХ ст. зумовили зміну поглядів Д. Багалія, що пояснювалося його симпатіями до марксистської теорії суспільного розвитку. Кампанія боротьби проти "українського буржуазного націоналізму" змусила вченого задекларувати переосмислення попередніх ідей і переробити тексти своїх історіографічних студій відповідно до нових вимог. В історіографічному вступі до "Нарису історії України." він періодизував історичну думку відповідно до змін соціально - економічного характеру. У "Самокритичному огляді." вчений відкидав схему, покладену в основу історіографічного вступу. Ідучи за марксистською схемою історичного розвитку, Д. Багалій підпорядковував його періодизації за формаціями, яка полягала у виокремленні періодів, що відрізнялися рівнем розвитку виробничих сил. Він визнавав поділ української історії на доби феодалізму, промислового капіталізму, імперіалізму й соціальної революції [5, с. 356].

Щоб зрозуміти, наскільки вдалою була періодизація Д. Багалія, порівняємо її з концепціями інших тогочасних учених. Нагадаємо, що історіографічні студії М. Василенка й О. Лазаревського були досить-таки розрізненими нарисами про окремих істориків. Перші спроби періодизації вітчизняного історіографічного процесу зауважуємо в студіях М. Грушевського та Д. Дорошенка [14; 15]. Нагадаємо, що за методами історичного дослідження вони були вченими - позитивістами, послідовниками Київської документальної школи. Тому згадані науковці досить обережно ставилися до узагальнень, зокрема й щодо визначення чітких хронологічних меж вітчизняної історичної науки. Скажімо, М. Грушевський наголошував на їхній відносності, вказуючи, що "кожна границя є конвенціальною" [14, с. 256].

Порівнюючи студії трьох дослідників, бачимо, що вітчизняний історіографічний процес вони безпосередньо пов'язували із загальноісторичним. При цьому згадані науковці наголошували на його безперервності або, за їхніми словами, "тяглости", "що ув'язала між собою Нестора - Величка - Полетику" [15, с. 5; 20, с. 130].

Відправним пунктом вітчизняної історичної думки ці вчені вважають давньоруську літописну традицію, логічним продовженням якої стало літописання Литовсько-польської та Козацької доби. Отже, виокремлення Д. Багалієм, М. Грушевським та Д. Дорошенком початкових періодів української історичної думки до ХУІІІ ст. було не що інше, як перенесення на історіографічний ґрунт історичної періодизації, і в цьому їхні позиції збігалися. Дещо відмінними є погляди істориків на хронологічні витоки наукового періоду української історіографії.

Так, М. Грушевський межею між донауковим та науковим періодами вітчизняної історіографії пропонує обрати другу чверть ХІХ ст., оскільки саме в цей час "виступає ідея "закону" в історії, що надає їй властиво науковий характер" [13, с. 32]. Д. Дорошенко науковий період вітчизняного історіописання починає з кінця ХУІІІ ст., коли на зміну старим компіляціям приходять перші спроби ширшого синтезу української історії. Його початки історик пов'язує із працями Д. Бантиша-Каменського, який "уперше вдався до архівних студій" [15, с. 76].

Порівнюючи схеми Д. Багалія, М. Грушевського та Д. Дорошенка, нагадаємо, що науковці належали до протилежних ідейних напрямів (народницького та державницького), як наслідок - розробляли різні історичні концепції та презентували почасти контроверсійні погляди. Так, якщо ми бачимо певні концептуальні аналогії в оцінюванні історичної думки харківського та львівського професорів, то погляди Д. Дорошенка іноді суттєво різнилися. Останній ґенезу вітчизняної історіографії пов'язував з державницькими прагненнями українців. Д. Багалій, навпаки, відкидав державницький підхід до вивчення історичного, а відтак й історіографічного процесу України, зазначаючи, що український народ жив самостійним життям лише в княжу добу. М. Грушевський та Д. Багалій твори істориків наукового періоду вітчизняної історіографії оцінювали досить однобічно, з огляду на їхній внесок в накопичення джерельної бази, з іншого - на формування народницької ідеї. Д. Дорошенко ж давав оцінку їхній науковій діяльності відповідно до своєї державницької ідеології. Для прикладу, і Д. Багалій, і М. Грушевський творчість М. Костомарова, з огляду на його народницькі ідеї, вважали знаковою для вітчизняної історіографії. Д. Дорошенко ж, не побачивши у ній державницьких прагнень, робить висновок про її негативний вплив на українську національно- історичну думку [1]. Таким чином, порівняно з періодизацією Д. Дорошенка, версія Д. Багалія була дещо структурованішою. Одначе, застосувавши культурологічний підхід, Д. Дорошенко більш вдало пов'язав історичні твори з конкретними історичними епохами. Схема М. Грушевського в тогочасній історіографії була найбільш конструктивна й науково виважена. До речі, сам Д. Багалій високо оцінював історіографічні студії М. Грушевського та Д. Дорошенка [6; 7].

Отже, концепція вітчизняного історіописання Д. Багалія полягала у вивченні історіографічних фактів з позицій їхнього взаємопов'язаного хронологічного викладу й була безпосередньо пов'язана із загальними етапами історії України. У ґенезі Кліо він намагався простежити елементи наступності та зміну концептуальних засад на різних історіографічних етапах. Попри деякі недоліки, спроби періодизації вітчизняного історіографічного процесу харківського професора сприяли перетворенню історіографії на самостійну наукову дисципліну із власним методологічно-теоретичним інструментарієм. Проаналізувавши цей теоретичний аспект історіографічної спадщини Д. Багалія, можемо узагальнити, що його творчість відрізняє цілісний підхід до вивчення української історичної думки.

Список використаних джерел та літератури