Слово про великого українця ХХ ст. і вихованця університету

Размещено на http://www.allbest.ru/

Слово про великого українця ХХ ст. і вихованця університету

І.С. Попова

Олесь Гончар і Дніпровський національний університет - ровесники, вони цього року "золоті ювіляри". Без пафосу скажу про те, що сьогоднішній день є для мене особливо хвилюючим і надвідповідальним, бо говоритиму про особливу людину, чия доля напрочуд дивовижно й органічно пов'язана з долею сотень і тисяч тих, хто працював, працює і працюватиме, тих, хто вчився, вчиться і вчитиметься в нашому університеті.

Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року, ставши найвідомішим українським письменником, совістю нації. Цього самого року було засновано Катеринославський університет, який пройшов славний путь становлення як класичного університету, закладу вищої освіти сучасної України. За столітню історію його назву змінювали залежно від запитів певної доби. З 2000 року ми є національним університетом, а від 25 червня 2008 року відповідно до окремого розпорядження Кабінету Міністрів України - імені Олеся Гончара, імені, яке ось уже протягом майже десятиліття ошляхетнює кожний прожитий університетський день.

Хто він Олесь Гончар, ім'я якого знає кожен українець? Скільки ввібрало всього одне-єдине життя? Уже минуло майже 23 роки з того часу, коли він відійшов за межу вічності, але з нами його душа - особлива, велика, шляхетна, чиста, світла. Чи зірковою була його доля? Беззаперечно так. Чи щасливою? Безсумнівно так. Чи легким, простим і безхмарним був шлях до зірковості і щастя? Категорично ні.

Я не стану переповідати біографію О. Гончара, яка нам, університетським, достатньою мірою знайома, а лише хотіла б виокремити особливі грані його життєвої й письменицької долі, зокрема й у контексті нашої університетської освіти і науки. Олесь Гончар - це видатна постать ХХ віку, віку, що минув, великий письменник великої, погодьтесь, хоч непростої й суперечливої доби, доби контроверсійних подій і постатей. Його творче життя багатогранне: воїн, письменник, громадський діяч, член Всесвітньої Ради Миру; з 1959 року до 1971 року був головою правління Спілки письменників України, 1959-1986 роки - секретар правління Спілки письменників СРСР; учений-академік, депутат багатьох скликань вищого законодавчого органу України та колишнього Радянського Союзу. Олесь Гончар - унікальне явище і самобутнє явище в нашій національній українській літературі й культурі. Його творча художня спадщина охоплює поезії, новели, нариси, оповідання, есеї, статті, повісті, романи, щоденникові записи, епістолярій. Він мав безліч нагород: бойових орденів і медалей за достойно пройдений шлях солдата в найкривавішій війні минулого століття, за ратний труд на письменницькій ниві. Герой Соціалістичної праці, лауреат найвищих того часу Державних премій (Сталінської та Ленінської), Герой України. Це звання отримав 2005 року (посмертно).

А все в житті Олеся Гончара, як і в кожного з нас, починалося з дитинства, для нього - напівсирітського. Він народився в Ломівці, неподалік Катеринослава (зараз - це передмістя Дніпра) у родині Терентія та Тетяни Біличенків. На жаль, виростати серед материнської й батьківської любові маленькому Сашкові (так назвали майбутнього письменика) не судилося. Мама померла рано, батько одружився, і жити з мачухою стало нестерпно. Після цього його дорога постелилася до полтавських степів, у село Суха до дідуся й бабусі (по матері). Щемно й тепло згадує він своїх батьків. Сьогодні вражає один запис, який зробив письменник у своєму "Щоденнику" 4 липня 1995 року, майже на межі свого земного життя: "Не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків (єдине воно в мене). Тато, видно, тільки повернувся з фронту, у солдатській формі, ще в погонах, на грудях два Г еоргіївські хрести (майже як у Григорія Мелехова). Спокійний, задумливий. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама також задумлива і зосереджена. Про що думають обоє? <...> Гарна людська пара, <...> натруджені обоє, люди нелегкого життя. Мама, що родом полтавська, працювала в панів і на Брянському заводі. Потім переїхала до міста. На фото ніби вдивляється у свою долю, ніби передчувала, що рано піде в могилу. Кажуть, розпилювали удвох із татом дерево на хату. Спішили, щоб вселитися до зими, мама, стоячи в ямі, цілоденно тягала важку пилку - мабуть, надірвалася або застудилася тяжко, і взимку її вже не стало. 27 літ їй всього було!" [4, 576]. Маму дочасно звела в могилу тяжка, непосильна, нежіноча робота. гончар творчий письменник

До тата Олесь Гончар навідувався, коли був уже студентом Харківського університету, у хату, де жила його сестра Шура, де порядкувала "зла мачуха, а не Георгіївський кавалер". Тато був радий, гордився ним. Олесь подарував йому свою курсову роботу, уже надруковану в "Наукових записках ХДУ". Батько уважно читав, філософствував, говорив з ним як з дорослим. Це булла їхня остання зустріч. Татові життя вкоротила фашистська авіабомба, що розірвалася на аеродромі, де працювала його бригада. Це було 1942 року, коли

О. Гончар разом зі своїми бойовими побратимами вмивався кров'ю на річці Рось, захищаючи Київ. [4, 577] Тільки і мав письменник, що оце фото (від нього йде позитивна енергетика) - образ рідних, непізнаних, задумливих і таких красивих людей.

У полтавській Сухій Олесь пішов до школи. У класі вже був хлопчик на ім'я Сашко, і вчитель майбутнього письменника, щоб їх розрізняти, назвав його

Олесем. Пізніше в сільській раді йому надали метрику з ім'ям Олесь на прізвище Гончар (прізвище мами) та місцем народження Суха Полтавської області. Пізніше в автобіографії, анкетах, інших офіційних документах Олесь Гончар так і записував. Хоч в есеї "Письменницькі роздуми", посилаючись на слова своєї сестри Олександри Терентіївни, зауважить: "Як твердить сестра, старша за мене на кілька років, я також народився тут (3 квітня 1918 р.) у цьому передмісті..." [1, 404] (тобто в Ломівці - І. П.). Нещодавно його дружина, вдова Валентина Данилівна оприлюднила справжнє місце народження письменника - село Ломівка на Дніпропетровщині. Він - наш з Вами славний земляк.

Зовсім не дитячим було дитинство майбутнього письменника. Утім, він скаже: "Ось я: скільки в моєму житті трагізму, як мало довелося зазнати світлих днів. Хіба що дитинство з його великодністю, з добротою таких людей рідкісних, як Бабуся, що, мов сонце, осявала своєю ласкавістю ввесь твій сирітський дитячий світ." [4, 307]

Далекого 1938 року здійснилася найзаповітніша мрія хлопця - він став студентом Харківського державного університету, який назавжди залишиться для нього "сонячним храмом науки". 1941 року в щасливу студентську юність уривається війна. Він іде добровольцем на фронт. На 5 довгих років О. Гончар стає сержантом мінометної роти, був двічі поранений (на річці Рось, у боях під Полтавою і Харковом). 1942 року опинився в оточенні, потім - у полоні. Згадуючи ті часи, О. Гончар напише: "Я був лиш один з них (полонених). Скількох пощадила доля? (Точно небагатьох). Мене вимолила своїми молитвами бабуся. Вона була певна цього, певен і я. Мені даровано небесне милосердя. Вірив і віритиму в це до останнього дня". Звільнившись з полону, пройшов шляхами війни до її закінчення і з перемогою повернувся на Батьківщину. "День Перемоги - що й казати - святе наше, рідне, солдатське", - переконаним на все життя залишиться О. Гончар.

Письменник поїхав до Харкова, спаленого, розгромленого фашистами. У Харківському університеті, у якому до війни закінчив 3 курси філфаку, "дівчина-архіваріус з трудом розшукала якісь сліди" [1, 401] його, майже всі друзі загинули на війні. Він втратив і рідних: батька, двоє його братів не повернулися з фронту, не дочекалася онука його бабуся. Бабусю Прісю вважав "найріднішою людиною", вона його виростила. Ця проста сільська неписьменна жінка знала безліч народних пісень, переказів, казок, любила рідну землю й ту любов передала у спадок онукові. "Без неї я не став би письменником" [1, 404] - так визначить роль бабусі у своєму житті О. Гончар. Дуже сумував, що найріднішій людині не судилося дочекатися його переможцем з тієї страшної битви. "Щось перевернулося в душі, - скаже О. Гончар, - треба прощатися з тим, що минуло, і шукати нових доріг". Із близьких людей залишилася сестра Олександра, яка кликала до себе: "Приїжджай, хата тепла, хоч одігрієшся після окопів." [1, 402] І він відгукнувся на прохання сестри повернутися до Дніпропетровська - на свою малу батьківщину.

Невипадковим, долею визначеним було те, що дітям батьки дали одне ім'я, і народилися вони з різницею в чотири роки у квітневі дні - 3 і 4 числа. Усе життя брат і сестра любили, підтримували і допомагали один одному. 4 квітня 2018 року Олександрі Терентіївні виповнилося б 104 роки, але, на жаль, у листопаді 2015 року вона зустрілася зі своїм "братиком" (так ніжно називала Олеся) в інших світах. Колектив нашого університету вдячний їй за багаторічну дружбу, за те, що любила молодь, зустрічалася з нами, була практично на всіх Г ончарівських читаннях на честь її брата, приходила завжди з гостинцями. Студенти й викладачі віддячували їй тим самим. Світла пам'ять її світлій душі.

У грудні 1945 року О. Гончар зарахований студентом 5 курсу філологічного факультету Дніпропетровського державного університету, який успішно, лише з відмінними оцінками, закінчує 1946 року. На студентській лаві він розпочав писати "Прапороносців", роман, який не міг не писати, бо поклявся на війні перед своїми бойовими побратимами: "Якщо лишуся живим, розповім про Вас" [1, 400]. "Я знаю, - скаже письменник, - що якби не побував за колючим дротом, то, певне, не було б "Прапороносців". Солдатом став там. Справжніми солдатами наші люди ставали, коли опинялися за дротом, - оце я хотів сказати. Саме там ставало ясно, що з фашизмом, з його приниженням людини ми не змиримося, - хоч скільки б жили на світі..."

Водночас пізніше він зазначить, що критика заідеологізувала твір, не добачила в ньому головного: боротьби добра зі злом. Не оцінила сили життєлюбності зображених у ньому людей. Це Біблія Великої Вітчизняної війни. Після виходу у світ роману (1949 рік) Олеся Гончара в 28 років українська література назве своїм наймолодшим класиком, і він двічі отримає Сталінську премію.

Певний час О. Гончар працює в університеті, багато пише, його твори друкують у журналі "Вітчизна". Тут, у Дніпропетровську, він з першого погляду закохався у вродливу філологіню, і вона на все життя стала його другою вірною половинкою. Валентина Данилівна під час успіхів і злетів свого зіркового чоловіка ніби залишалася осторонь, у тіні, а болі, горе, біду й невдачі, фізичні недуги завжди вони ділили навпіл. Розмірковуючи якось про щастя, про бажання бачити щасливим усе людство і, мабуть, усвідомлюючи примарність цієї можливості, він висловив прекрасну думку: "Якщо не можна ощасливити людство, ощаслив хоч свою дружину". Безсумнівно, вони були особливою, закоханою, вірною, красивою, щасливою парою. В.Д. Гончар - авторка кількох прекрасних книг про письменника.

1946 року О. Гончар переїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України, у журналі "Україна" друкує романтичне оповідання "Модри Камень". Тут по-справжньому починається його літературне зростання: 12 романів, 8 повістей, 8 збірок оповідань та інше. Чи не найважливішим у його житті стає роман "Собор", який цього року також "ювіляр" - минає 50 років від його виходу у світ. "Собор" - це молитва Олеся за поруйновані храми в Україні і поранені собори

душ людських. Це була подія, потужний резонанс якої сколихнув український народ, надихнув на активний виступ за права людини й нації. А які красиві назви мають його твори: "Бригантина", "Твоя зоря", "Тронка", "Берег любові" та ін. Уся його творчість надзвичайно світла. Олесь Гончар скаже: "Дехто мені дорікав: забагато в тебе світлого, забагато сонця. А в житті так багато похмурого..." Відповідав на це: "Моя сонячність - це також правда. Хіба ні?" Він любив світлих людей, йому хотілося писати про світле й шляхетне в людині.

Героями його книг ставали працьовиті будівники життя, яких і зустрічав у житті. Це не сфантазовані письменником образи, а майстерно виписані з тих, хто був у житті. Наприклад, щоб написати у своїй "Бригантині" про життя малолітніх правопорушників, він відвідав відповідні заклади в Україні, зокрема школу для малолітніх порушників у селі Тритузне Солонянського району на Дніпропетровщині, що засвідчує прізвище одного з персонажів - Антон Тритузний.

Олесь Гончар був переконаний, що "література не може дозволяти собі бути грубою, вульгарною, вона має творитись мовою чистою, як Святе письмо" [4, 454]. Слово - категорія моральна. Про все, навіть інтимне, можна сказати, але делікатно, естетично, без вульгарщини і порнографії. Дуже цінував дружбу. У "Щоденнику" запише: "Сумно спостерігати, як мало серед наших сучасників тих, хто здатен по-справжньому цінувати дружбу, - цей, може, найвищий дар людині від Бога. Може, тільки фронтовики ще й зберігають найповніше у собі це почуття, що названо було колись красою вірності. Друзі - це те, що в житті має бути понад усе". І ще сповідував таке високе почуття, як людяність. "Людяність як моральна ідея годиться на "всі часи". Велика правда. Ох, як часто ми її забуваємо!" [4, 458]

На жаль, і щодо письменника її також забували. Нерідко О. Гончар говорив, що в мирний час було важче, ніж під ворожими кулями. Було нелегко, коли звинувачували в космополітизмі за новелу "Модри Камень", у якій опоетизував світле, чисте кохання радянського солдата до дівчини-словачки. Важко уявити, як переживав "соборну історію" за роман "Собор", що розпочалася 1968 року. Автора шельмували, цькували, на нього тиснули; роман був заборонений напередодні святкування письменником 50 -річного ювілею. Коли пропонували в ті драматичні дні внести зміни до тексту роману, він категорично заявив - не зміню жодного рядка. Невимовно боляче (і фізично, і морально) було письменникові в 1990 -ті роки, коли літературна критика відверто ставила під сумнів ціннісність "Прапороносців", справжність дій і помислів героїв роману, коли засуджували вихід з Комуністичної партії, за те, що сміливо одним з перших подав свій голос за незалежність України, державність української мови, за відродження української культури та літератури.

Гірко було усвідомлювати, що цькували передусім свої, а не чужі. На щастя, письменник не ставав жорстоким, хоч у травні 1995 року, майже в кінці свого земного шляху, із глибоким болем напише: "Невже не розуміють, що коли я помру, поменшає світла в Україні" [4, 569]. У цьому письменникові не заперечиш.

Утім, образ мученика, викинутого на маргінеси громадського життя, залишався непоєднуваний із глибокою, світлою особистістю О. Г ончара. Йому не пасувала поза скривдженого та ображеного. Підтвердженням цьому є його послідовна громадянська позиція. V з'їзд письменників України 1966 року - переломний у житті української інтелігенції. Там О. Гончар висловив славетну доповідь, котра стала віхою в новітній українській історії, особливим явищем, відкритим сигналом для національного самоствердження, відродження. Він закликав відкинути неістотне, дріб'язкове, а з'їзд завершив тріумфальними словами "Думаймо про велике". У тих умовах (ідеологічних, політичних) це був вчинок справжнього громадянина, людини, яка на терези поставила свої переконання, ідеї та благополучне життя, успіх, кар'єрне зростання, прихильність влади. Він без коливань віддав перевагу першому, і в цьому ввесь О. Гончар.

Дніпровський національний університет став визнаним центром гончарознавства. На нашу зустріч я принесла книгу "Сторінки історії. Олесь Гончар", що написана "чистою мовою", за принципом, який усе своє життя сповідував письменник. У ній мої колеги з кафедри української літератури (завідувач - доцент Н.П. Олійник) щиро розповіли все, що пов'язано з передусім "дніпровським періодом життя письменника".

Слова великої вдячності адресую всім - від ректора до студента, рідним О. Гончара, хто багато робив і робить для увічнення його пам'яті. Він є першим нашим Почесним доктором, його ім'ям названо Наукову бібліотеку. На факультеті української й іноземної філології та мистецтвознавства створено аудиторію, у якій зібрані унікальні матеріали про життя і творчість нашого славетного випускника. Для викладачів і студентів безцінною є кожна річ, що ніби зберігає тепло самого Олеся Гончара - ручки, копії та оригінали листів до нього, власні кореспонденції. Шкільний портфель, у якому, напевно, мандрував до редакції не один рукопис твору, окуляри, крізь які автор критично й виважено оцінював свій майбутній вдумливий твір, краватки, що підкреслювали чоловічий шарм і розсудливість письменника.

Щорічно відбуваються в день народження письменника літературні читання. Проведено шість наукових конференцій (на 1 -й був сам Олесь Гончар, на 3-й та 4-й - дружина); 12-13 квітня цього року відбудеться ювілейна сьома конференція під промовистою назвою "Світ Олеся Гончара та Олесь Гончар у світі". Світ ще має осягнути творчість О. Гончара, адже його твори перекладено 70 мовами. На таких конференціях філологи України глибоко осмислюють творчий доробок митця, хоч повне цілісне дослідження його творчості ще попереду.

Приємно підкреслити, що О. Гончар цікавий і сучасний для нашої молоді. Осягати глибини його творчості - це істинне, справжнє бажання молодих людей. І це пояснюване, бо О. Гончар любив молодь і пов'язував з нею найбільші надії у справі відродження й розбудови української нації, літератури, культури і мови, якій присвятив своє життя. Студенти вивчають твори

О. Гончара в наукових розвідках, беруть участь у читаннях, конференціях. Студентський театр "Відлуння" зробив уже дві вистави за творами О. Гончара, у яких вони ніби здобувають "друге життя": "Дума про тих, чия юність десь зосталась навічно..." за романом "Прапороносці" та новелою "Модри Камень", де Олесь Гончар оспівав вірність, відданість коханню й Батьківщині, ідеї миру й любові на противагу насильству й війні, та "Спогад про океан" (до 95 -річчя від дня народження) з тактовною, адекватною інтерпретацією деяких реалій радянського минулого, про які Олесь Гончар пише із притаманною йому чесністю й об'єктивністю.

Коли я дізналася, що до 100-річного ювілею студенти починають готувати виставу за романом "Людина і зброя" (1962 року одержав Державну премію імені Тараса Шевченка), то згадала, як ми, студенти кінця 70 -х років минулого століття, зачитувалися цим прекрасним твором і не могла подумати, що студбатівське життя його героїв, віддалене від нас майже 6 -ма десятиліттями, постукає в наші серця сьогодні так вперто і незворушно. Утім, це закономірно, бо актуалізовані знову поняття "зброя" з її руйнівною силою і "людина" з її розумом і розсудливістю. Частину нашої території анексовано, на іншій триває війна. Важко було уявити, що це може трапитися в ХХІ ст. І мимовіль згадуєш слова одного з головних героїв роману, який, гинучи, вірить, що все потім буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: "Це був останній кошмар на землі". На жаль. Але ми віримо в мирне майбуття: людина переможе зброю, бо знову ж за Гончаром: "Земля - не полігон. Земля - це нива, щоб сіяти".

До 85-річного ювілею письменника за ініціативи нашого ректора Миколи Вікторовича Полякова на фасаді університетського корпусу № 2, що на центральному проспекті імені Д. Яворницького, встановлено погруддя Олесеві Гончарові. Студенти сьогодні вже побували там, поклали квіти, читали вірші.

Є пропозиція у цей святковий урочистий день від імені науковців, викладачів, співробітників, студентів нашого наукового зібрання покласти квіти до погруддя О. Гончара (Делегація від університету поклала квіти до погруддя О. Гончара).

У своїх "Щоденниках" О. Гончар перекаже розмову з О. Довженком: "Мусимо пам'ятати: ми з Вами обидва належимо до партії художників. Це було сказано як заповіт. І я мушу як заповіт передати це тим, хто буде після нас." [4, 545] О. Гончар передав цей заповіт, залишився належним до партії художників назавжди, виплекавши за своєї пильної уваги цілу плеяду прекрасних талановитих українських письменників.

В. Моравецька, журналістка, в одній зі своїх статей про О. Гончара для української діаспори написала: "Олесь Гончар - це Україна ХХ століття". Це так. Олесь Гончар і Україна - істини нерозривні і непроминальні. Людиною з ласки Божої прийшов він у літературу й людинолюбним талантом своїм освятив її назавжди.

Ще раз звернуся до його "Щоденників". Олесь Гончар любив гуляти. Ось що він записав, також уже влітку 1995 року: "Коли звернув зі стежки в густі трави: з-під ніг так і бризнули коники, з-під нг! Яка таки гарна українська мова: коники бризнули з-під ніг. Дякувати Богові, що дав мені народитися українцем" [4, 576]. Маємо повне право додати - великим українцем. Тому О. Гончар - це не лише Україна минулого сторіччя, але й майбутнього, Україна незалежна, вільна, соборна, мирна, яку омріював письменник і яку виборював.

І насамкінець. У нього - прекрасний епістолярій. Він ніколи не залишав без відповіді жодного листа, шукаючи для адресата, здавалося б, звичайні, але не буденні слова. В одному з листів до свого знайомого він написав: "Щиро, від усього серця бажаю Вам щастя і "целую каску радостных слез". Ваш О. Гончар".

Я хочу, щоб розвивався і процвітав наш університет імені Олеся Гончара - великого українця, видатного письменника, славетного земляка й випускника. А Вам, дорогі мої, бажаю, щоб Ви були, обов'язково були щасливі. А якщо на очах з'являться сльози, то нехай це будуть лише сльози радості. За О. Гончаром.

Із виступу декана факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства, доктора філологічних наук, професора І. С. Попової на урочистому засіданні вченої ради Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (3 квітня 2018 року)

Список використаних джерел

1. Гончар О. Письменницькі роздуми / Олесь Гончар // Гончар О. Вибрані твори: У 4-х т.: Т. 4. Прапороносці. - К. : "САКЦЕНТ ПЛЮС", 2005. - С. 396407.

2. Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 1 (1943-1967) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В.Д. Гончар; [Худож. оформ. М.С. Пшінки]. - К. : Веселка, 2002. - 455 с.: іл.

3. Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 2 (1968-1983) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В.Д. Гончар; [Худож. оформ. М.С. Пшінки]. - 2-ге вид. випр. - К. : Веселка, 2008. - 607 с.: іл.

4. Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 3 (1984-1995) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В.Д. Гончар; [Худож. оформ. М.С. Пшінки]. - 2-ге вид. випр. і доп. - К. : Веселка, 2008. - 646 с.: іл.

5. Сторінки історії. Олесь Гончар: [науково-публіцистичне видання] / авт.-упоряд.: Т.В. Кедич, Н.П. Олійник, І. С. Попова, А.В. Тараненко; за заг. ред. проф. І. С. Попової. - Д.: Ліра, 2018. - 234 с.

Размещено на Allbest.ru