Нереалізовані можливості: спроби українсько-польського порозуміння (осінь 1939 - перша половина 1941 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нереалізовані можливості: спроби українсько-польського порозуміння (осінь 1939 - перша половина 1941 рр.)

Проблема українсько-польського порозуміння від початку Другої світової до німецько-радянської війни привертала увагу істориків на рубежі ХХ--ХХІ ст. Серед найважливіших праць, в яких було проаналізовано деякі аспекти цієї теми, слід згадати насамперед монографії Р.Тожецького¹, Ч.Партача й К.Лади Torzecki R. Polacy i Ukraincy: Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. - Warszawa, 1993. - S.96-109. Partacz Cz. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzadu na uchodzstwie i jego ekspozytur w kraju (1939-1945). -- Koszalin, 2001; Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- Torun, 2004. -- S.18--67., І.Ільюшина Ільюшин І.І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). -- К., 2000. -- C.13--43., статтю Л.Зашкільняка ЗашкільнякЛ. Українське питання в політиці польського еміграційного уряду і підпілля в 1939--1945 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -- Вип.10: Волинь і Холмщина 1938--1947 рр.: Польсько-українське протистояння та його відлуння: Дослідження, документи, спогади. -- Л., 2003. -- С.161--202.. Утім з огляду на можливість ознайомлення дослідників із досі маловідомим масивом українських, польських та інших зарубіжних архівних матеріалів, споминів актуальною залишається потреба детального висвітлення як загальних, так і окремих питань цієї теми, зокрема обставин, безпосередніх спонукальних мотивів контактів, змісту перемовин, а також їх наслідки і причини невдач.

Ініціативи уряду УНР в екзилі щодо політичного зближення з польським еміґраційним урядом

У міжвоєнний період єдиним легітимним із погляду норм міжнародного права залишався уряд Української Народної Республіки, який після вбивства С.Петлюри у травні 1926 р. очолював А.Лівицький. Ця структура по- зиціонувала себе як Державний центр, навколо котрого мали об'єднатися всі українці незалежно від політичних переконань та ідеологічних уподобань. Від укладення українсько-польського Варшавського договору 1920 р. це політичне угруповання підтримувало тісні контакти з урядом II Речіпосполитої, і у царині зовнішньої політики орієнтувалося на співробітництво насамперед із цією державою та її союзниками Францією й Великобританією. Міністр закордонних справ еміґраційного уряду УНР О.Шульгин так визначив потребу українсько-польської співпраці у заяві, що може слугувати дороговказом для прихильників порозуміння:

«Оскільки хочемо ми сьогодні щось передбачити, ми завжди уявляємо собі, що на Сході таки буде панувати якась Росія, що [...] буде зазіхати на Україну. При таких умовах ми мусимо бути насторожі й мати завжди забезпечений спокій, принаймні з боку західних сусідів, себто, в першу чергу, Польщі та Румунії [...] Ніщо так не може бути милим останній (і Москві червоній, і Москві білій, емігрантській), як загострення відносин поміж українцями і поляками» Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф.3836. -- Оп.1. - Спр.63. - Арк.92..

Напередодні й на початку Другої світової війни діячі уряду УНР, продовжуючи обстоювати думку щодо потреби зовнішньополітичної орієнтації державницького українського руху на співпрацю насамперед із Польщею та її союзниками, планували в разі розгортання Глобального воєнного конфлікту перебратися до нейтральної країни. У такий спосіб вони розраховували зберегти самостійність у прийнятті політичних рішень, щоб формально не бути залежними від будь-якої з воюючих сторін і не дати підстав для звинувачень у тому, що українці «пливуть за течією», тобто реалізовують свій політичний курс узгоджено з політикою інших воюючих країн. Однак, оскільки польський уряд своєчасно не евакуював своїх союзників, швидкий наступ вермахту застав старшого віком президента уряду УНР А.Лівицького та групу його однодумців і прибічників в окупованій нацистами Варшаві Лівицький А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. - Мюнхен; Філадельфія, 1984. - С.66-68.. За таких обставин 9 вересня 1939 р. він, щоб не дати підстав для звинувачень у залежності від Райху, передав власні повноваження голови Директорії прем'єр- міністрові В.Прокоповичу, котрий перебував у Франції. Від імені уряду УНР у столиці цієї країни почали активно діяти сам його очільник, міністри закордонних (О.Шульгин) і військових (О.Удовиченко) справ. Секретарем уряду було призначено колишнього діяча УНДО з Галичини В.Соловія Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.20..

На початку жовтня 1939 р. у Парижі створено Український комітет, який закликав усіх співвітчизників об'єднуватися навколо нього. Очолив його О.Шульгин, а до складу ввійшли також О.Удовиченко й В.Соловій. Незабаром О.Шульгин та О.Удовиченко налагодили контакти з польським еміґраційним урядом -- відразу ж після його евакуації з Румунії до Франції Ibid. - S.23..

Пропаґована діячами Українського комітету ідея співпраці України й Польщі проти СРСР у той час отримала схвальний відгук серед багатьох українських політиків не лише в Європі, а й за межами континенту. 30 листопада 1939 р., наприклад, засновник Українського бюро в Лондоні громадянин США Я.Макогін у листі голові цієї організації В.Кисілевському на його інформацію про бажання поляків співпрацювати з українцями написав, що «більше трьох років українці, які опинилися під Польщею, намагаються співпрацювати з поляками» та «якщо поляки чи хтось інший дійсно, і чесно, і серйозно захочуть припинити цю більшовицьку загрозу, то ми не тільки можемо, але мусимо повністю співпрацювати з ними. Це наше право робити це, а також наш обов'язок»:

«Я кажу Вам і їм, що якщо Угорщина та Польща, чи хтось інший, воює проти більшовизму, таємно чи відкрито, наш обов'язок допомагати їм. Тобто, якщо вони чесно борються з цією загрозою, незалежно від того, що сталося в минулому, незалежно від того, скільки наших власних політиків, які засуджують нас, засудять мене за таке ставлення, незалежно від того, які жертви ми повинні терпіти, це наш обов'язок і наше місце приєднатися до всіх проти нашого загального і найбільш руйнівного ворога -- більшовизму».

Я.Макогін зробив висновок, що українці не повинні, «як це було багато разів у минулому, [...] витрачати енергію на боротьбу з сусідами», а мають натомість «об'єднатися і боротися, при необхідності, з самим дияволом, проти більшовизму» Library and Archives Canada (Ottawa). -- V.J.Kaye Papers. MG 31, D 69. -- Vol.10. -- File 5..

Окремим напрямом діяльності Українського комітету стала пропаґанда, що серед іншого зводилася до публікації у пресовому органі прибічників уряду УНР «Тризубі» статей із критикою нацистської Німеччини й закликами підтримувати у війні Польщу та її союзників. Одна з найважливіших публікацій, що відображала тогочасне бачення діячами цього уряду перспектив розвитку українсько-польських відносин і визначала шляхи українсько- польського зближення, побачила світ у числі «Тризуба» від 20 лютого 1940 р. Серед першорядних завдань українців тут, зокрема, було названо такі (під пунктами 4--5): потреба досягнення українсько-польського порозуміння як украй необхідного для успішної боротьби проти Росії -- найголовнішого ворога українського народу; спірні українсько-польські питання, надто проблема територіального розмежування, повинні бути розв'язані шляхом взаємних поступок на підставі доброї волі й розуміння сторонами «вищих цілей». Було також звернено увагу на те, що поляки мають виразно окреслити ставлення до української справи й тих питань, вирішення яких допоможе забезпечити тривале унормування польсько-українських відносин. Звернення уряду УНР, утім, не дало бажаних наслідків через різку його критику з боку ОУН. 18 лютого 1940 р. в українськомовних газетах США опубліковано інспіровану діячами цієї організації статтю, де стверджувалося, що українська емі- ґрація в Європі роз'єднана, нікого не репрезентує, не має належної довіри своїх співвітчизників і виступає поплічником ворогів української справи -- поляків та Польщі. 23 лютого на шпальтах неофіційного друкованого органу ОУН «Українського слова» було вміщено передрук статті зі «Свободи», в якій стверджувалося, що з «республіканцями» не говоритиме жоден українець, допоки вони не визначать свого чіткого ставлення до польського уряду у Франції та у справі східних кордонів Польщі Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.26. Luciuk L.Y., Kordan B.S. Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question, 1938-- 1951: A Documentary Collection. -- Kingston; New York, 1987. -- P.65..

Роль східноєвропейських експертів МЗС Великобританії у заохоченні українсько-польської співпраці на рубежі 1939-1940 рр.

Оскільки польські й українські політики зволікали з контактами, на їх прискорення певним чином вплинула позиція та рекомендації експертів зі східноєвропейських питань міністерства закордонних справ Великобританії. 20 жовтня 1939 р. співробітник відділу політичної розвідки Р.Ліпер, зокрема, зазначив, що для польських урядовців «єдиний шлях повернення їхніх територій, окупованих на цей час Росією - досягнути федеративної угоди з українцями». Після аналізу історії польсько-українських стосунків у міжвоєнний період він зауважив, що останні події стали добрим уроком для поляків. Тому вони повинні досягнути компромісу з українцями, а уряд Великобританії, за його твердженням, підтримуватиме всі ініціативи, скеровані на це¹¹.

Польські урядові кола оперативно відреагували на поданий їм «сиґнал» і насамперед поінформували своїх дипломатів про намір проводити лібераль- нішу порівняно з довоєнною практикою політику щодо нацменшин. У таємній інструкції МЗС Польщі для польських дипломатичних представництв за кордоном було визначено, що «ставлення [...] до національних меншин, особливо єврейської та української, буде базоване на найліберальніших принципах», уряд II Речіпосполитої «прагне бачити співіснування поляків із національними меншинами в рамках толерування, співпраці та свободи культурного життя» Archives of Hoover Institution of War, Revolution and Peace in Stanford. -- Poland, Foreign Affairs' Ministry. -- Sign. I/141. -- Sheet 471..

Одним із варіантів вирішення проблеми українсько-польських суперечок польські політики запропонували обговорення з українцями ідеї федеративного зв'язку між Польщею, Литвою й Україною (концептуально вона у чомусь нагадувала Гадяцьку унію 1658 р.) із забезпеченням провідної ролі Польщі формально як «першої серед рівних». Однак цей план скептично сприйняли українські політики, факт чого змушені були визнати не лише українські чи польські політичні діячі, а й дипломати Великобританії, які вважали безперспективним польсько-українське зближення, звужене рамками творення союзної держави з тісними федеративними зв'язками. 27 січня 1940 р. радник британського посольства при польському уряді в Лондоні Ф.Сейвері підготував меморандум, в якому проаналізував три можливих варіанти майбутнього федеративного зв'язку для Польщі: з Литвою, з Україною та з Чехословаччиною. Автор зазначав, що дуже привабливою виглядає можливість утворення політичного союзу між Україною й Польщею, котра мала б віддати Україні свої «провінції» з переважно українським населенням і таким чином вирішити проблему встановлення східного кордону Ibid. - Sign. І/529. - Sheet 545.. Проте вже в наступному меморандумі -- «Проблема відбудови Польщі» -- Ф.Сейвері вказав на «істотні відмінності в темпераменті поляків та українців» і що «поляки недостатньо досвідчені в політиці, щоб змусити такий механізм запрацювати» Ibid. - Sheets 546-549..

Вивчаючи українсько-польські суперечності в територіальних питаннях, британське зовнішньополітичне відомство вважало найреалістичнішим «розрубати Гордіїв вузол» шляхом визнання належності спірних для українців і поляків територій до СРСР. Схильне до укладення спрямованого проти нацистської Німеччини союзу з Москвою, керівництво Великобританії було готове погодитися на те, щоб зберегти за нею права на Західну Україну, цілковито іґноруючи претензії Польщі. Коментуючи меморандум Ф.Сейвері британський представник при польському уряді Г.Кеннард у листі керівникові центрального департаменту МЗС Великобританії В.Стренґу вказав, що Польща «в інтересах її майбутнього добробуту» повинна «пожертвувати майже третиною території й відмовитися практично від усього, що східніше від лінії Керзона для того, аби позбутися чергових болячок поганих відносин із принаймні однією непримиренною меншиною та розрахуватися раз і назавжди з Росією» Ibid. - Sheets 550-559..

Незалежно від шляхів вирішення територіальних суперечок актуальною в той час, утім, залишалася проблема формули українсько-польського порозуміння, що опинилася у центрі зацікавлення східноєвропейських експертів МЗС Великобританії. Вивчаючи різні шляхи й напрями досягнення консенсусу між представниками цих двох народів, співробітники британського зовнішньополітичного відомства воліли залишатися «за кулісами» й не виступати в ролі «третьої сили» у змаганні двох «національних політичних гравців», обмежуючи свою посередницьку місію і зводячи її до ролі «тіньових радників-посередників» (що їм удалося, адже їхні рекомендації тоді так і не стали надбанням громадськості, будучі відомими надто вузькому колу осіб). 10 січня 1940 р. службовець департаменту політичної розвідки МЗС Великобританії Е.Карлтон у розмові зі співробітником британського посольства при польському уряді в м. Анже (Франція) Й.Ватсоном заявив, що він веде розмови з поляками та українцями з метою переконати їх у доцільності співпраці. Лондон, дотримуючись традиційної для себе політики збереження балансу сил на Європейському континенті, не планував офіційно підтримувати боротьбу поляків та українців проти СРСР. Для Великобританії було вигідніше, аби поляки й українці самі вигнали радянців з анексованих ними земель, але для цього вони повинні домовитися між собою й не ворогувати. Е.Карлтон дав зрозуміти, що українці, можливо, погодяться як на перший крок на обіцянку польським урядом автономії, якщо Лондон виступить ґа- рантом дотримання такої декларації, після чого наступним кроком мала б стати підтримка відновленою Польщею боротьби українців проти СРСР за національну державність на українських землях у складі Радянського Союзу. У кожному разі делеґатам польського еміґраційного уряду треба було швидше домовитися з українськими політиками, і ця домовленість мала б бути укладеною до прогнозованого нападу нацистської Німеччини на СРСР, оскільки в разі такої аґресії невдоволені політикою Москви українці цілком вірогідно підтримають Райх, а не польський еміґраційний уряд Ьисі^ І.К, Ко^ап В.5. А^іо-Атегісап РегереДЦеБ... -- Р.70--72..

Е.Карлтон уважав, що західні союзники змушені були б ураховувати державницькі прагнення українців, якби останні об'єднали політичні зусилля в єдиному представницькому органі, що міг би апелювати до всіх українців, виступаючи в ролі загального проводу. Першим кроком на шляху до цього міг би стати приїзд до О.Шульгина в Париж колишнього голови УНДО В.Мудрого й керівника ОУН А.Мельника як репрезентантів тих національних суспільних угруповань, що мали найбільший авторитет серед західних українців на початку Другої світової війни. У рамках реалізації цього плану Е.Карлтон пропонував створити польсько-український комітет у Львові й радіостанцію у Греції, що вела б мовлення для українців. Якісна відбудова української державності буде можливою з допомогою Польщі (в тому числі за участі українців із цієї країни). Водночас Е.Карлтон сумнівався, що остання погодиться допомагати українцям, якщо змусити її віддати частину своєї території Україні. Якби вдалося реалізувати цей план, було б створено дві держави чисельністю по 34 млн громадян, котрі в майбутньому з допомогою західних союзників змогли б реально протистояти тиску комуністичного СРСР ГЬїа. - Р.74-79..

Контакти представників еміґраційного польського уряду з прибічниками уряду УНР в екзилі

Пережитий від поразки шок і «життя на валізках» під час евакуації та перебування в Румунії перші два місяці Другої світової не дозволило членам польського уряду у вигнанні адекватно сприймати реалії й формувати раціональний стратегічний геополітичний курс щодо українців. Поступова трансформація політики почалася лише тоді, коли еміґраційний уряд Польщі опинився ще більш віддалено від своєї окупованої держави -- у Франції Докл. див.: Duraczynski E. Rzqd polski na uchodzstwie 1939--1945: organizacja, personalia, polityka. -- Warszawa, 1993; Dymarski M. Stosunki wewn^trzne wsrod polskiego wychodzstwa politycznego i wojskowego we Francji i w Wielkiej Brytanii 1939--1945. -- Wroclaw, 1999; Hulas M. Goscie czy intruzi? Rz^d polski na uchodzstwie, wrzesien 1939 -- lipiec 1943. -- Warszawa, 1996; Pestkowska M. Za kulisami rzqdu polskiego na emigracji. -- Warszawa, 2000.. Прислухаючись до порад британських колеґ, польські дипломати на рубежі 1939--1940 рр. провели вивчення перспектив участі Польщі у вирішенні «українського питання». Усвідомлення самовбивчого характеру українсько-польського протистояння для обох сторін конфлікту відбулося на рівні найвищого керівництва Польщі.

Не у змозі подолати великодержавні амбіції, які превалювали в урядовій політиці щодо українців упродовж 20-річної анексії Західної України Польщею, польська влада виявилася неспроможною до будь-яких позитивних змін і конкретних дій за весь час перебування цієї території в межах II Речіпосполитої. Лише після того, як українське населення опинилося поза сферами впливу і влади Варшави, еміґраційний уряд, котрий уже не міг на практиці реалізовувати свої плани, розробив директиви, в яких висловив намір змінити дотеперішню політику.

У цей час у МЗС Польщі очікували на видання урядом декларації та інструкцій в українському питанні, щоб установити контакти й почати перемовини з окремими українськими діячами та в кінцевому підсумку визначити основні варіанти співпраці, зокрема з'ясувати позиції, спрогнозувати можливий політичний резонанс від імовірних домовленостей. Зміцнення на окупованих землях Польщі позицій СРСР і нацистської Німеччини вимагало видання для місцевих осередків підпільного Союзу збройної боротьби інструкцій щодо привернення на свій бік українського населення для спільного протистояння ворогові. Актуальність українського питання була очевидною, і Польща, як головний західний сусід України, не мала залишатися осторонь від цих політичних процесів. Було зрозуміло, що в разі успішної нейтралізації антипольських тенденцій в українському незалежницькому русі Польща зможе в перспективі здобути для себе важливі політичні переваги. Із метою реалізації цих завдань очільник МЗС А.Залеський запропонував урядові визнати три головних постулати: 1) право українського народу на власну державність (він виявив готовність дипломатично підтримати відповідні прагнення за сприятливої міжнародної кон'юнктури); 2) потреба налагодження тісної співпраці з майбутньою Українською державою (до федерації включно); 3) право українців із польським громадянством на національний і культурний розвиток у рамках автономії (також визнати, що українці в Польщі матимуть такі самі права, як і поляки, котрі проживатимуть в Українській державі). Міністр теж запропонував, щоб у приватних розмовах представники польського уряду стверджували, що майбутній польсько-український кордон залежатиме від ступеня співпраці двох держав Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.36..

Однак здебільшого цей та інші проекти мали форму таємних планів «для службового використання» й характер нездійсненних обіцянок, а не призначеної для широкого оприлюднення декларації, якою уряд брав би на себе конкретні зобов'язання щодо представників найчисельнішої національної меншини у II Речіпосполитій. «Революційним» рішенням, що мало прискорити налагодження польсько-української співпраці та водночас сприяти загальній нормалізації не завжди добрих польсько-українських відносин, стала видана 28 листопада 1939 р. інструкція Комітету міністрів у справах краю. У документі визначалося, що уряд допускає можливість співпраці з українським самостійницьким рухом і визнає потребу створення спільного польсько-українського фронту, спрямованого проти окупантів:

«Уряд не лише визнає можливість досягнення згоди з українським рухом за незалежність, але визнає необхідність створення спільного польсько-українського фронту проти окупантів. Польсько-українське співробітництво повинно бути певний час таємним, щоб не створювати додаткових стимулів політиці більшовиків щодо винищення польського елементу у Східній Малопольщі».

У політичному плані польський еміґраційний уряд визначав такі основні вказівки для майбутнього порозуміння:

«1) буде створено незалежну Українську державу (що стосується східних кордонів цієї країни, поляки приймуть будь-які далекосяжні рішення, запропоновані українською стороною);

2) незалежна Українська держава перебуватиме у федеративному зв'язку з Польщею на засадах рівності (лінія кордону залежатиме від форми федеративного устрою); 3) українська меншина в межах Польщі, польська меншина в межах України користуватимуться всіма національними та культурними правами на засадах взаємності. Ці вказівки ще не є офіційною урядовою декларацією, призначеною для публікації. Остаточне оформлення угоди може відбутися лише шляхом двосторонніх переговорів між польським урядом та українським представництвом. Ці вказівки треба використовувати обмежено й таємно, і лише в міру того, як українська сторона виявить готовність тісно співпрацювати в активній боротьбі проти окупантів».

До цих інструкцій було додане роз'яснення - «Вказівки щодо звернення до поляків у країні», де викладалася стратегічна геополітична мета створення союзу слов'янських держав разом з Україною, що багато у чому нагадувала й повторювала головні програмні цілі так званого «прометеїзму» -- підтримуваного Польщею в міжвоєнний період руху за незалежність народів СРСР:

«Польща бореться разом із союзниками за таку розбудову Центральної та Східної Європи, щоб у рамках нової політичної організації однією з головних підстав став солідарний союз слов'янських держав. Така організація повинна створити компактну та злагоджену групу держав між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, що також надаватимуть підтримку країнам Балтії й відокремлять Німеччину від Росії. Плануючи брати участь у такій розбудові, Польща погоджується з союзниками у прагненні міцної і тривалої рівноваги в Європі, що захищатиме її від нових потрясінь» Archive of the Polish Institute and Sikorski Museum (London; далі -- APISM). -- Sign. PRM.5/2. -- Sheet 3; Armia Krajowa w dokumentach: 1939--1945. -- T.6: Uzupelnienia / Red. K.Iranek-Osmecki. 2-gie wyd. -- Londyn, 1984. -- S.4..

Розробляючи далекосяжні політичні плани, діячі польського еміґрацій- ного уряду відводили в них окреме місце українцям. У зовнішньополітичних комбінаціях головним завданням на цьому етапі стало відвернення анти- польського вістря боротьби українців за державну незалежність і скерування його проти СРСР. Із цією метою було вирішено заручитися підтримкою українських політичних угруповань у різних частинах світу, які не виявляли ворожого ставлення до Польщі.

При визначенні ролі головного партнера для переговорів увагу було приділено урядові Української Народної Республіки в екзилі. Уже під час перших контактів представник польської сторони А.Ладось порадив розширити й доповнити склад Українського комітету репрезентантами не лише УНР, а й УНДО, ОУН, Української соціал-демократичної радикальної партії (УСДРП), українцями з Канади та Румунії. Тоді ж при польському уряді постала Національна рада -- політичний консультативний орган, члени якого мали право дорадчого голосу при ухваленні урядових рішень. До неї, однак, не було кооптовано жодного українця. Із метою змінити цю ситуацію у грудні 1939 р. польський політичний діяч Є.Стемповський запропонував організувати приїзд до Франції В.Мудрого або іншого відомого політика з середовища УНДО та ввести його до складу Національної ради, однак ця пропозиція виявилася нездійсненною Torzecki R. Polacy i Ukraincy... - S.100..

Водночас представникам польського уряду вдалося заручитися підтримкою групи колишніх діячів УНДО. 22 лютого 1940 р. заступник коменданта Служби перемозі Польщі С.Ровецький доповів К.Соснковському, що він провів переговори з М.Рудницькою та іншими ундовцями, і остання заявила, «що вони беруть на себе лише періодичну співпрацю проти окупанта, але не хотіли брати на себе жодних майбутніх зобов'язань» Armia Krajowa w dokumentach: 1939-1945. - T.1. - Londyn, 1970. - S.109..

Із метою залучити до ініціатив Українського комітету «республіканців» та інші політичні середовища польський уряд виділив дотацію в розмірі 60 тис. франків для поїздки В.Соловія до Риму на переговори з А.Мельником, аби схилити його до об'єднання зусиль УНР та ОУН, а також для мандрівки

О.Шульгина до Фінляндії задля вербування полонених українців-червоноармійців на військову службу до Українського леґіону у складі польської армії на території Франції Torzecki R. Polacy i Ukraincy. - S.98..

Перша поїздка зазнала фіаско. В.Соловій відбув до Риму, але йому не вдалося переконати керівництво ОУН приєднатися до діяльності Українського комітету. Більше того, сталося навпаки -- посланець ПУН запевнив В.Соловія в помилковості лінії УК. Делеґат ОУН заявив, що ідея створення загальноукраїнського представництва варта підтримки, але для налагодження з цією організацією тісної співпраці уряд УНР повинен конкретними діями довести свою незалежність від польського уряду, тобто розірвати будь-які стосунки з ним, уникати співпраці в майбутньому та видати декларацію про прагнення до об'єднання всіх українських земель в єдиній суверенній Українській Самостійній Соборній Державі (УССД). Тим часом О.Шульгин відвідав Фінляндію, але і його поїздка не дала очікуваних насідків: він не зумів привезти звідти очікувану кількість добровольців, готових воювати у складі Українського леґіону польської армії проти СРСР, хоча й зустрічався з політичними та військовими діячами Фінляндії, обговорював із ними актуальні політичні справи включно з можливістю актуалізації українського питання на міжнародній арені. Коментуючи результати візиту, 28 січня 1940 р. посол Польщі у Стокгольмі інформував свої МЗС та уряд: «Під час переїзду з Фінляндії до Парижа мене відвідав Шульгин, який у Фінляндії обговорював серед іншого справу утворення з полонених Українського леґіону» APISM. - Sign. PRM.15A. - Sheet 7..

Однак як тільки учасники польсько-українських контактів переходили від дипломатичних «реверансів» до питання спірних територій, перемовини припинялися на невизначений час. Так, 19 лютого 1940 р. віце-міністр закордонних справ II Речіпосполитої З.Ґраліньський провів зустріч із прем'єром УНР О.Шульгиним. Він заявив, що за сприятливої міжнародної кон'юнктури Польща й надалі підтримуватиме прагнення «республіканців» щодо створення ними уряду України в Києві. Він також повідомив, що у відповідь на запит МЗС Франції до очільника МЗС Польщі А.Залеського про те, з яким з українських політичних угруповань доцільно налагодити контакти, З.Ґраліньський порадив саме «республіканців» з уряду УНР або «петлюрівців». Натомість торкнувшись проблеми кордонів, О.Шульгин заявив, що в тодішніх умовах жоден українець не може визнати ризьку лінію 1920 р., а його уряд також не може відмовитися від Галичини, оскільки подібна заява була б рівнозначна політичній смерті. Коли ж З.Ґраліньський відповів, що жоден польський уряд на еміґрації на має права відмовитися від будь-якої частини території II Речіпосполитої, О.Шульгин запропонував найближчим часом узагалі не обговорювати це питання Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich d^zen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.33..

Підбиваючи підсумки спроб співпраці з урядом УНР, 9 серпня 1940 р. капітан Р.Завадзький підготував доповідну записку «Стан української справи в теперішній час», яку того ж дня скерував міністрові інформації й документації польського еміґраційного уряду С.Стронському (копії отримали президія Ради міністрів і головний штаб польської армії). Документ надійшов також особисто прем'єр-міністрові й головнокомандувачеві ґенералові В.Сікорському, якому його 6 вересня надіслав С.Стронський APISM. - Sign. PRM.36/4. - Sheet 13.. Автор доповідної записки вважав на поточному етапі найважливішим завданням об'єднання зусиль патріотичних сил України й Польщі з метою протистояння нацистам і «більшовикам» та укладення в перспективі геопо- літичного союзу між цими країнами. Р.Завадзький навів арґументи на користь і проти співпраці з групою прибічників уряду УНР в екзилі, уважаючи одним із найбільших мінусів її малу політичну перспективність з огляду на значно меншу, порівняно з ОУН, суспільну підтримку цього угруповання:

«Щодо політичної групи УНР, то її політичне значення має такі плюси й мінуси. Плюси: правовий статус і продовження одностайної політики від українсько-більшовицької війни, присутність політично досвідчених емігрантів, на яких спирається УНР, традиції Петлюри, котрі після [його] смерті визнали всі українські політичні угруповання включно з націоналістами. Мінуси: цілковитий брак поповнення свіжими силами й з огляду на це мала чисельність у лавах організації, а також успішна пропаганда націоналістів, що вороже налаштовує молодий елемент з української еміграції (те саме було й у краю) до УНР за її тенденцію порозуміння з Польщею».

Автор доповідної записки зауважував, що група прибічників уряду УНР у Польщі обмежувалася вузьким колом прихильників і загалом «не мала більших впливів на польських українців»: «Вона базувалася на прометей- ській концепції, але не вміла й не мала можливості зацікавити нею наших українців та відвернути їх ненависть до Польщі» Ibid. - Sheets 19-30..

Контакти представників польського Союзу збройної боротьби з українськими політичними діячами на окупованій вермахтом території Польщі

У рамках спроб досягнення порозуміння окремі польські політики за дорученням свого уряду ініціювали пошук контактів зі впливовими українськими угрупованнями або авторитетними діячами задля вивчення можливості залучення українців до активних дій на боці Польщі в обмін на зміну політики в «українських справах». Було відновлено контакти насамперед із тими українськими суспільно-політичними діячами та організаціями, котрі в міжвоєнний період не виявляли ворожого ставлення до Польщі, зокрема з УНДО і представниками уряду УНР в екзилі. Головними об'єктами зацікавлення з українського боку були колишній віце-маршал сейму Польщі й керівний діяч УНДО В.Мудрий, колишній діяч прометейського руху, посол УНР у Варшаві Р.Смаль-Стоцький та інші, хто у вересні 1939 р. опинився на території Польщі, окупованій нацистською Німеччиною. Одним із керівних діячів Союзу збройної боротьби, утаємниченим у подробиці цих контактів, став бригадний Генерал М.Токажевський-Карашевич. Ініціатор створення й керівник підпільної Служби перемозі Польщі, наприкінці 1939 р. він був призначений комендантом району СЗБ №3 з центром у Львові, а згодом і командувачем усіх осередків Союзу збройної боротьби на анексованих СРСР територіях II Речіпосполитої, тобто у Західній Україні, Західній Білорусії та Віленській області. Незабаром після цього він нелеґально виїхав із німецької зони окупації до Львова, де його проти ночі 7 березня 1940 р. заарештували співробітники радянських органів держбезпеки. Під час допиту 2 квітня 1941 р. на питання слідчого, чи налагоджував М.Токажевський-Карашевич як один із чільних діячів СЗБ контакти, окрім Польської соціалістичної партії, Національно-радикального табору, Національної партії, ще й з іншими політичними організаціями, котрі діяли в Польщі до 1 вересня 1939 р., він відповів:

«Ще від вересня 1939 р. я намагався знайти однодумців серед українських націоналістів [...] Учасник нашої організації майор Берка, або майор Михальський (точно не пам'ятаю) у Варшаві зустрівся наприкінці жовтня 1939 р. з відомим українським націоналістом Смаль-Стоцьким [...] Особисто я сам бачив у кафе українських націоналістів, які прибули зі Львова до Кракова наприкінці жовтня 1939 р. -- Мудрого та ще одного (прізвища не пам'ятаю, знаю, що він у Львові керував кооперацією)».

Очевидно, що для польського підпілля приводом для пошуку порозуміння з українськими суспільними групами стала певна підтримка українців німецькою окупаційною адміністрацією. Щоб не допустити цього зближення М.Токажевський-Карашевич вирішив налагодити співпрацю з українцями, але, з його слів, «згодом зовсім відмовився від цієї думки», мотивуючи це тим, нібито «українські націоналісти перебували цілковито на боці німців». Проте контакти українських громадсько-політичних діячів із представниками владних кіл Райху не були головною причиною небажання учасників польського підпілля вести з ними переговори, адже на рубежі 1930-1940-х рр. вони самі підтримували контакти з тими польськими правими націоналістичними організаціями, які також налагодили зв'язки з різними владними установами нацистської Німеччини (серед них були головний польський ґерманофіл із середовища правих консерваторів В.Студніцький ГЬЫ. - Sign. PRM.25/3., представники Національно-радикального табору, діаспори та ін. ГЬів.. - Sign. PRM.12/17.).

Діячі польського підпілля не бажали співпрацювати з українськими політичними силами, котрі виявляли готовність декларували лояльність щодо Райху в разі підтримки Берліном відновлення державності України на всіх етнічних територіях. Утім основною причиною небажання польського емі- ґраційного уряду та Союзу збройної боротьби налагоджувати співробітництво з українськими політиками, які опинилися на окупованій Німеччиною території Польщі, швидше за все, була неготовність польської сторони брати на себе конкретні, вигідні для українців політичні зобов'язання. Водночас певні німецькі кола (представники абверу, окремі високопоставлені діячі Райху) обіцяли українським політикам підтримку національного суспільного й культурного життя та неофіційно давали сподівання на успішність їхніх державницьких прагнень Архів Управління Служби безпеки України у Львівській обл. -- Фонд кримінальних припинених справ. - Спр. П-7330. - Арк.143-144..

Однак хибні уявлення польського підпілля щодо міфічного «українського ґерманофільства» базувалися здебільшого на неперевірених чутках. Насправді ані В.Мудрий, ані діячі уряду УНР від осені 1939 р. не планували налагоджувати політичну співпрацю з націонал-соціалістичною Німеччиною (відомо, зокрема, що А.Лівицький відмовився виїхати до Берліна, а Р.Смаль- Стоцький під час німецької окупації перебрався на постійне місце проживання у Прагу) Лівицький А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. - С.68..

Роль Німеччини в недопущенні українсько-польського зближення на окупованих вермахтом територіях Польщі в першій половині 1940 р.

Нацистська держава відіграла свою деструктивну роль в і без того складних та повільних процесах налагодження українсько-польського діалогу. Ініціативу щодо їх руйнації запропонували ті установи, які претендували на роль експертних в оцінках українських проблем -- абвер, верховне командування вермахту (очевидно, на формування такої позиції вплинули відповідальний за контакти українських націоналістів із німецькими військовими колами представник ОУН у Німеччині Р.Ярий і ті діячі цієї організації, які критикували групу В.Прокоповича), а також очолюване А.Розенберґом зовнішньополітичне управління нацистської партії. 8 березня 1940 р. очільник його східного відділу Ґ.Ляйббрандт запротоколював в окремій записці, що того дня представник верховного командування вермахту прибув до нього й запропонував «прозондувати ґрунт у Варшаві серед уряду УНР, чи був би він готовий здійснити акцію проти усамостійнення паризьких панів УНР під керівництвом Прокоповича» National Archives and Records Administration (College Park, Maryland; далі -- NARA). -- T-81. - Roll 696. - Frame 000697..

Видається, що саме тиск Ґ.Ляйббрандта, який вимагав від А.Лівицького засудити позицію В.Прокоповича, спровокував формальний розкол групи прибічників уряду УНР в екзилі. У той час президент А.Лівицький фактично опинився в політичній ізоляції, оскільки не міг виїхати за межі окупованої території Польщі. Він усе ж відмовився виступити в різкій формі проти ініціатив В.Прокоповича. Утім хоч А.Лівицький і опинився під тиском із боку нацистів, він, щоб не наразитися на звинувачення в підтримці лише одного з блоків воюючих держав, був готовий задекларувати, що уряд УНР в екзилі дотримується нейтралітету й не підтримує у війні жодну країну.

А.Лівицький і В.Сальський видали звернення, в якому формально засудили просоюзницьку позицію Українського комітету та заперечили леґальність групи діячів УНР у Парижі. У відповідь, використовуючи §4 статуту про тимчасовий уряд від 12 листопада 1920 р. щодо дій у разі неможливості виконання урядовцями обов'язків, у Парижі було проголошено про створення нового уряду, посаду очільника котрого обійняв В.Прокопович, а О.Шульгин отримав портфелі прем'єр-міністра та міністра закордонних справ Тоггєокі Е. Роїасу і Цкгаіпсу... -- S.45..

Проте політичні інстанції Райху й після цього продовжували контролювати дії А.Лівицького. В одному з документів зовнішньополітичного управління нацистської партії було приділено увагу «республіканцям» серед іншого з тієї причини, що для еміґраційного уряду УНР у міжвоєнний період була характерною «співпраця з Польщею». Особлива увага акцентувалася на зацікавленості польського екзильного уряду у залученні уряду УНР до співпраці вже в перші тижні німецько-польської війни й навіть у планах вивезти його діячів до Румунії. У згаданому документі з цього приводу констатувалося: «Після окупації колишньої Польщі німецькими військами [...] поляки прямо просили, щоб вони (діячі уряду УНР -- А.Б.) поїхали за кордон разом із польським урядом» NARA. - Т-81. - ИоП 696. - Frame 000795..

Однак саме незмінність претензій еміґраційного уряду Польщі на Західну Україну викликали небажання очільника екзильного проводу УНР А.Лівицького проводити переговори з польським керівництвом у Франції. У переданому у квітні 1940 р. для зовнішньополітичного управління НСДАП меморандумі констатувалося, що група діячів уряду УНР у Польщі виступає «проти підтримуваної Англією та Францією концепції відновлення Польщі в її довоєнних кордонах» ГЬів.. - Frame 000807..

Тиск нацистів призвів до формального розколу серед прибічників відновлення УНР та поділу за зовнішньополітичною орієнтацією на пропольську і просоюзницьку групу В.Прокоповича і групу А.Лівицького, яка офіційно задекларувала нейтралітет уряду УНР щодо воюючих сторін. Цілком правдоподібно, цей формальний поділ відбувся з простого розрахунку: «робити ставку» на обидва блоки держав (одне угруповання декларативно підтримувало західних союзників, а друге зберігало офіційний нейтралітет щодо Райху та його сателітів) із тим, щоб у разі перемоги одного з них спробувати актуалізувати українське питання на порядку денному європейської політики. Однак із перспектив сьогодення можна констатувати, що в 1940 р. політики націонал-соціалістичної Німеччини не планували підтримувати державницькі прагнення угруповання А.Лівицького з огляду на формальний пакт про ненапад, фактичний союз із СРСР і плани геополітичного партнерства А.Гітлера зі Й.Сталіним. У березні 1940 р. колишній полковник Армії УНР Я.Гальчевський у своєму нотатнику вкрай скептично оцінював перспективи фактичного розколу «табору прихильників УНР»:

«Довідуюсь про ролю наших політиків у Франції. Прокопович,

Шульгин і генерал Удовиченко поставили свої карти на Францію. Читаю підписану ними відозву. Вона гостро спрямована проти Німеччини. [...] Коли б УНР у Парижі програла, то УНР у Німеччині (мова про діячів УНР в окупованій нацистською Німеччиною Варшаві -- А.Б.) виграє. Гра тонка, але в наших еміграційних умовах, без терену й збройної сили, нам позитивних наслідків не дасть» Гальчевський Я. З воєнного нотатника. -- К., 2006. -- С.118..

Контроль нацистських органів безпеки за діяльністю А.Лівицького (відомо про декілька обшуків в його помешканні у Варшаві Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. - С.69.) не дозволив очолюваному ним політичному угрупованню відновити контакти з польським еміґраційним урядом. Будь-яку активність припинили також прибічники порозуміння з еміґраційним урядом Польщі. Після окупації Франції вермахтом нацисти заарештували прихильника співпраці між Україною й Польщею О.Шульгина, а В.Прокопович, який вимушено припинив політичну діяльність, помер 7 червня 1942 р. в Бессанкурі під Парижем.

Перемовини на Буковині. Спроби формування Українського леґіону у складі польської армії на території Франції

Як показав досвід «зондажних» контактів у Західній Україні й на окупованих вермахтом землях Польщі в перші місяці Другої світової війни, «градусу напруження» українсько-польським контактам неминуче додавало не лише питання спірних територій, а й також ведення консультацій на теренах, що на той час були головним «каменем спотикання» на шляху до порозуміння. Можливо саме тому пошук компромісу було вирішено реалізувати на «нейтральній території». Інакше кажучи, одночасно із «зондуванням ґрунту співробітництва» з українцями на західноукраїнських землях референти польського еміґраційного уряду вивчали можливості залучення до співпраці українських політиків у незалежних державах Європи й на Американському континенті.

Представники польського уряду виявили активне зацікавлення можливостями налагодження партнерства з українцями, і в рамках обговорення його перспектив зупинили свій вибір на Буковині -- краї з переважно українським населенням у складі тогочасної Румунії. Після анексії Східної Галичини та Волині саме Буковина залишалася одним із головних реґіонів, за який міг виникнути воєнний конфлікт між СРСР і Румунією. Сприймаючи останню як вигідний плацдарм для воєнних дій проти Москви в разі сприятливої міжнародної кон'юнктури, польські політики вважали доцільним після анексії Радянським Союзом Східної Галичини як головного центру активності українських націоналістів на їхніх етнографічних землях розробляти проекти перетворення Буковини на «новий український П'ємонт», куди в разі досягнення українсько-польських домовленостей можна було б скерувати створювані у Франції польську армію й запланований для формування в її складі Український леґіон.

Реалізовуючи перші кроки у цьому напрямі, представники польського еміґраційного уряду організували зустрічі з головою леґальної до 1938 р. Української національної партії В.Залозецьким -- політичним діячем із Буковини. 16 листопада 1939 р. у доповідній записці консульства Речіпосполитої у Чернівцях було охарактеризовано політичну мету й засоби українсько-польської співпраці в боротьбі проти сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини:

«Продовжуючи переговори, пан Залозецький, спираючись на дедалі частіше одержувану інформацію про послідовну польсько-українську співпрацю в радянській зоні окупації та спільну боротьбу з окупантами, висунув пропозицію про реалізацію можливості такої боротьби також проти другого ворога -- Німецького Райху. Професор Залозецький дав мені зрозуміти, що такий проект здобуде значну підтримку українських громад за кордоном, особливо на Американському континенті. Розробляючи цей проект, пан Залозецький висунув конкретну пропозицію створити українські відділи у складі польської армії, що формується, із наказами українською мовою та з деякими відзнаками, наприклад українські барви в кутку польських прапорів. Він стверджує, що такого роду українські відділи були би дуже популярними у закордонних українських центрах, і можна було б розраховувати на великий приплив не лише українців, натуралізованих у союзних країнах, таких, як Канада, Франція та Англія» АРШМ. - Sign. PRM.7. - Sheets 92-93..

14 грудня 1939 р. консульство у Чернівцях переслало польському посольству в Бухаресті рапорт, в якому було згадано про те, що під час зустрічі у цьому місті із В.Залозецьким запропоновано проект створення українських підрозділів у складі польської армії. Однак певним «мінусом» переговорів стало те, що В.Залозецький був суто «регіональним політиком», малопопулярним в українському середовищі. 19 грудня співробітник польського посольства в Бухаресті А.Понінський, коментуючи згаданого листа, повідомив міністрові закордонних справ Польщі про те, що «проект творення українських підрозділів у польській армії було запропоновано [...] другорядними українськими діячами, які приватно контактували з посольством і проводили розмови без жодних зобов'язань» ГЬіЗ.. - Sheet 91..

Під час чергової польсько-української зустрічі до В.Залозецького з українського боку приєдналися буковинський громадський діяч Д.Геродот, колишній полковник Армії УНР Г.Порохівський, бессарабець І.Гаврилюк.

11 січня 1940 р. посол Польщі в Бухаресті надіслав своєму урядові у Франції депешу, в якій поінформував про зміст та наслідки контактів:

«10 й 11 січня відбулася організована посольством конференція з українцями. З українців були сенатор Залозецький і Сербенюк з Буковини, посол Гаврилюк із Бессарабії, сенатор Михальський із Бухареста, а також Трепке, Геродот і полковник Порохівський репрезентували петлюрівців. Під час політичної дискусії несподівано сильно виявилася тенденція українців щодо налагодження з нами тісної співпраці в Румунії, як і на міжнародній арені, а також невисунення драстичних моментів. [Характерною є] поширеність не лише антирадянських, але й ан- тинімецьких акцентів. Було створено мішаний комітет співпраці з 6 осіб. Цей комітет сьогодні розпочав діяльність із визначення засад спільної акції у пресі та пропаґанді. Було прийнято цілий ряд спільних засадничих політичних тез. Як конференція, так і комітет мають неофіційний і таємний характер. [...] Для налагодження контакту з Прокоповичем і Шульгиним цього дня до Парижа виїжджає полковник Порохівський. Заплановано також виїзд Залозецького або Сербенюка» ГЬіЗ.. - Sign. PRM.15A. - Sheets 1-2..

Рішення про організацію згаданої зустрічі з українськими політиками з Буковини не було випадковим, адже на той час у цьому реґіоні Румунії проживали до 1 млн українців, що складало найбільшу кількість українців в Європі, які не перебували під владою СРСР або нацистської Німеччини. Посол Польщі в доповідній записці так висловлювався на користь проведення зустрічі: «Українці в Румунії, оскільки їх кількість сягає майже мільйона, тепер уже є єдиною українською меншиною, котра має можливості вільного розвитку й ведення власної політики». Автор констатував, що він вирішив використати шанс «зустрітися з якомога більшим гроном представників українського суспільства для обговорення з ними справ практичної співдії на території Румунії, як і спільного обговорення питань, що цікавлять польську й українську політику». Характерно, що з польського боку в переговорах серед інших узяли участь керівник прес-бюро МЗС Р.Ланчковський, консул у Чернівцях Т.Буйновський, редактор польсько-українського бюлетеня В.Бончковський і відомий згодом своїми ліберальними поглядами польський громадсько-політичний діяч Є.Ґедройць. Спільну резолюцію зафіксовано у протоколі: «З українського боку, зокрема, висловлено розуміння того, що польська дипломатія й польська пропаґанда могли би надати великі послуги українській справі, а також [позитивному] ставленню Заходу до цієї проблеми» ГЬіЗ.. -- Sheets 3-6..

4 січня 1940 р. референт відділу національних справ Ради міністрів

О.Ґурка розробив меморандум «Сучасний стан українських справ». Документ призначався для міністра С.Стронського. Автор виклав власне бачення українського питання та навів основні пропозиції щодо вірогідних шляхів його вирішення на підставі особистих розмов із В.Прокоповичем та О.Шульгиним, представниками інших українських політичних середовищ, ознайомлення з виданими ними бюлетенями й комунікатами Kwiecien М., Магиг О. Метопа! Profesora О^іе^а G6rki w kwestii икгаі^кіеі z 4 stycznia 1940 г. // Zeszyty Historyczne. - Zeszyt 139. - Рагуг, 2002. - S.164-166.. Реаліст О.Ґурка був переконаний, що ані польський еміґраційний уряд, ані ослаблені воєнними діями його західні союзники не зможуть примусити СРСР відмовитися після війни від своїх нових західних кордонів. Він поділяв думку представників головного штабу збройних сил Польщі про те, що будь-яку Росію можна буде перемогти лише в разі вирішення українського питання. О.Ґурка вважав, що розв'язання проблеми східних кордонів Польщі буде можливим лише після укладення угоди про польсько-українську співпрацю, а компроміси та поступки українців у територіальних питаннях настануть тільки в разі підтримки польським урядом політичного руху за відновлення української державності. Автор меморандуму застерігав, що без польсько-українського союзу проти Росії політика Польщі зайде в безвихідь РгоЈ Dr. О^іеМ G6rka. Мафг Dyplomowany W.P. Рагуг. ІЗсШе tajne. 4 stycznia 1940. ОЬеспу stan spraw икгаі^кісЬ (Рготетогіаі dla р. Міп^Иа St.Stronskiego) // ГЬіЗ.. -- S.166--187..

9 січня 1940 р. у приміщенні президії Ради міністрів Польщі в м. Анже (Франція) Комітет для справ краю провів засідання, в якому взяли участь ґенерал К.Соснковський, міністр закордонних справ А.Залеський, міністр Я.Станьчик та член Національної ради Речіпосполитої Т.Белецький, який водночас очолював праворадикальну Національну партію. У протоколі засідання йшлося:

«Як останній пункт порядку денного ґенерал Соснковський подав [на розгляд] питання створення українського підрозділу в польській армії. Ґенерал Соснковський отримав у цій справі листа від п. прем'єра ґенерала Сікорського, який доручив за тиждень підготувати меморіал в українському питанні, а також дати відповідь у справі проекту утворення українського підрозділу в польській армії у Франції. [...] Зі свого боку ґен. Соснковський є рішучим прихильником [ідеї] утворення такого підрозділу. За формування українського підрозділу в польській армії у Франції висловлюється також пан мін. Стань- чик, керуючись тим міркуванням, що треба здійснити перший рішучий крок в українському питанні. Міністр Станьчик дотримується думки, що утворення такого підрозділу може відбутися незалежно від затвердження принципової програми уряду в українській справі. Проти завчасного вирішення цього питання [...] виступає доктор Белецький. На його думку, справа ще не дозріла. Спочатку треба визначити ґенеральну лінію, мету, до якої рухатися, а потім займатися деталями».