Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ. В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Реферат

Балканські війни 1912-1913 рр.

Виконав

студент групи 414/з:

Гоженко В.С.

Миколаїв 2020

План

Вступ

I. Європейські держави під час Балканських війн

1. Росія

2. Велика Британія

3. Франція

4. Австро-Угорщина

5. Німеччина

II. Наслідки та висновки

Вступ

балканська війна перша світова дипломатичний

Дослідження причин і витоків Першої світової війни у наш час знаходять новий поштовх не лише в закордонній, а й у вітчизняній історіографії. З цього погляду актуальність дослідження дипломатичної історії двох Балканських війн, остання з яких завершилася менш як за рік до початку війни світової, які відбувалися в регіоні, що згодом став серцем Липневої кризи, навряд чи може викликати сумніви. Втім, і без цього факту Балканські війни посідають осібне місце в шерезі військових конфліктів початку сторіччя, як буде показано нижче. Не буде перебільшенням сказати, що без розуміння історії Балканських війн неможливо усвідомити й витоки Першої світової війни.

Фактографічний бік Балканських війн, у тому числі й дипломатичної боротьби навколо балканської проблеми, добре відомий і описаний у десятках історичних досліджень, тож автор вважав недоцільним зайвий раз зупинятися на ньому. Актуальність дослідження балканської дипломатії великих держав, як і витоків і причин Першої світової війни в цілому полягає не в цьому, а в необхідності застосування нових методологічних засад, відмінних від застосовуваних раніше як у радянській, так і в значній частині західної історіографії; відмови від концепції детермінізму, ідеологічних перекручень і націоналістичних збочень, абсолютизації економічного чинника та «боротьби між імперіалістичними хижаками», зображення суперечностей між державами як таких, що їх не можна було вирішити в межах мирного співіснування. Більшу увагу варто звернути на аспекти психології, зокрема, соціальної; зміну інтелектуального клімату в Європі; внутрішньополітичну ситуацію в країнах-учасницях; ідеологічно-пропагандистську підготовку війни тощо.

Балканські війни - перш за все сприятливе підґрунтя для висунення теорій про загальні тенденції зовнішньої політики великих держав на початку XX ст. У такому ключі вони й будуть розглянуті в даній роботі. За браком місця було вирішено відмовитися від висвітлення позиції Італії - по суті, другорядної сили в тогочасних міжнародних відносинах.

I. Європейські держави під час Балканських війн

Жодна з держав не бажала конфлікту, який міг би перерости в повномасштабну європейську війну. Навряд чи був далеким від істини Сазонов, стверджуючи, що «як у Франції, так і в Німеччині були готові зробити все можливе, щоб попередити балканську війну, або, якби це виявилося недосяжним, принаймні не дати їй захопити пів-Європи». Але кожна з них мала власну зацікавленість у проблемі, що постала.

1. Росія

Державні діячі Росії з деякого часу вважали злим генієм своєї держави Австро-Угорську монархію, напираючи якраз на її участь у балканських справах з антиросійських позицій; Сазонов, судячи з загального тону його спогадів, вважав за можливе пояснювати цим причину Першої світової війни взагалі. Значною мірою ріст націоналістичних, почасти навіть експансіоністських настроїв усередині самої Росії відбився і на зовнішній політиці держави. Ідея єднання в тій чи іншій формі слов'янських і православних народів як інструмент забезпечення російського зовнішньополітичного впливу знову з'являлася на видноколі.

У той же час навіть росіяни визнавали необхідність залишити за Туреччиною частку балканської землі, що була необхідною з воєнно-стратегічного погляду для оборони Стамбула Сазонов С. Д. Воспоминания. - М., 1927. - С. 76.; як і в попередньому столітті, питання проток міцно стояло на порядку денному східної політики європейських країн. Сазонов, якщо вірити Бетман-Гольвегу, навіть запевняв, що Росія прямо заборонила балканським країнам вдаватися до агресивних кроків Theobald von Bethmann-Hollweg. Reflections on War. - P. 59. - На сайті: http://ia600304.us.archive.org//load_djvu_applet.php?file=22/items/reflectionsonpt100bethuoft/reflectionsonpt100bethuoft.djvu. - P. 71.. Тим не менш, висловлювані самим Сазоновим у мемуарах настрої стосовно балканської проблеми змушують сумніватися в такому повороті справи; радше Росія не бажала перетворювати балканську проблему, яку вона вважала лише своєю та, силою геополітичних реалій, австро-угорською справою, на предмет загальноєвропейського обговорення.

Втім, значення негативного ставлення до Австро-Угорщини не варто перебільшувати. Твердження Бетман-Гольвега, ніби Балканський союз, у задумах його безпосередніх учасників, мав антиавстрійське спрямування Там само. - P. 77., не виглядає переконливим. Співдія з Росією, що знайшла навіть формально-юридичний вияв у таємному протоколі до сербсько-болгарської союзної угоди, на нашу думку, випливала радше з розуміння чутливості росіян до балканського питання (маючи незадоволені стратегічні інтереси в регіоні, Росія була найбільш придатною для ролі руйнівника статус-кво), а також через традиційну російську політику широкоафішованої підтримки православних і слов'янських народів, ніж з усвідомленої необхідності протидіяти намірам Австро-Угорщини.

Більш обґрунтованим можна вважати тезу німецького канцлера про те, що Балканський союз був для самої Росії противагою устремлінням Троїстого союзу на Балканах. Втім, і в цьому разі мова, певно, має йти не про Троїстий союз у цілому, а про Австро-Угорщину, суперечності з якою, то загострюючись, то стихаючи, існували, як відомо, навіть і в часи Союзу трьох імператорів.

У відповідь влітку 1912 р. проведено пробну мобілізацію російської армії, на нашу думку, мала значення перш за все попереджувального сигналу для тих, хто бажав розв'язання балканської справи в дусі Боснійської кризи; цим актом, однак, Росія не могла не збудити підозріливість і антиросійські настрої в середовищі німецького суспільства (мобілізація проводилася в польських провінціях) Там само. - P. 73..

Втім, Росія попервах намагалася співпрацювати з австрійцями в розв'язанні балканського питання. Вона прийняла пропозицію графа Берхтольда про збереження територіального статус-кво та наддала Відню тверді гарантії того, що Росія не втрутиться, якщо цього не зробить Австро-Угорщина. Австро-Угорщина ж зобов'язалася обмежити свої дії деякою концентрацією військ на сербському кордоні. Якщо вірити Б'юкенену, лише в жовтні 1912 р. Микола II прийняв рішення про допомогу балканським державам навіть у разі появи певних ускладнень; та й це рішення не було остаточним Бьюкенен Дж. Мемуары дипломата. - М.: Международные отношения, 1991. - С. 96-98..

Росія дуже цінувала Балканський союз (Ігнатьєв: «Слов'янський ж союз уявлявся мені найвищим досягненням російської політики та природним нашим союзником у європейській війні» Игнатьев А. А. Пятьдесят лет в строю. - М., 1950. - С. 362.). Тому її політика була спрямована на те, аби зберегти його в повному складі - природно, під мудрим патронатом Російської імперії. Хиби такої позиції були очевидними: Росія змушена була бути «всім для всіх», тоді як суперечності між самими балканськими країнами лише набували гостроти. Навіть під час Другої Балканської війни Росія остерігалася різких антиболгарських дій, боячись штовхнути Фердинанда Кобурзького в обійми своїх одноплемінників. Саме бажанням реанімувати «старий» Балканський союз - на підставі, зрозуміло, спільного зовнішнього ворога, на роль якого після здобуття Адріанополя знову могли б претендувати турки - на нашу думку, пояснюється рішуча позиція Сазонова, який ладен був ледь не самотужки, ігноруючи позицію інших держав, провести антитурецьку воєнну демонстрацію в Чорному морі. З огляду на це, можна вважати, що російська політика на Балканах зазнала фіаско: сам по собі потенціал Румунії, яку, як виявилося, довелося схиляти до вступу в світову війну довгі два роки, ніяк не міг зрівнятися з потенціалом Балканського союзу в цілому. «Найвище досягнення російської політики» так і не стало постійно діючим знаряддям впливу Росії в регіоні.

2. Велика Британія

Упродовж обох Балканських війн найбільш послідовною й амбівалентною водночас була позиція Великої Британії, яку згодом всі сторони хвалили за відданість справі збереження миру. Росіяни одразу після початку конфлікту надіслали свої пропозиції Британії: за їхнім задумом, британці мали стати на бік Балканського союзу та Росії. Насправді британці, що не мали власних інтересів на Балканах і не були формально зв'язані жодною угодою з Росією та Францією, яка змушувала б їх виступати на її боці, могли дозволити собі найбільш гнучку політику - якраз доти, доки два блоки держав не вступили в прямий збройний конфлікт між собою. Зрештою, можливі варіанти досягнення обопільної згоди з болючих питань між Британією та Німеччиною, до якої, судячи з усієї його політики, завжди схилявся принаймні Едуард Грей, аж ніяк не були вичерпані (тим-таки 1912 роком датується місія Холдена до Берліна). Бетман-Гольвег взагалі оцінював період Балканських війн, зокрема, нараду послів, як найбільш продуктивний для англійсько-німецьких відносин у передвоєнний час, сприймаючи миролюбну поведінку англійців як жест доброї волі з боку Грея Там само. - P. 59..

Ця гнучкість, однак, аж ніяк не може ототожнюватися з еластичністю. В ситуації, що склалася, повне самоусунення від конфлікту насправді не означало б для британців дійсно нейтральної позиції, бо мало б принести дивіденди Австро-Угорщині та Німеччині. Заступник британського міністра закордонних справ Артур Нікольсон писав британському послові в Санкт-Петербурзі: «Не знаю, як довго ми ще будемо в змозі дотримуватися нашої нинішньої політики балансування на туго натягнутому канаті та уникати вибору тієї чи іншої визначеної лінії. Мене переслідує той самий страх, що й вас: а раптом Росія втомиться від нас і укладе угоду з Німеччиною» Г. Киссинджер. Дипломатия. - С. 175..

Британський уряд, виходячи вже з особливостей конституційного ладу держави, в якій після 1911 року остаточно стало домінувати представлене палатою громад демократичне начало, не міг не рахуватися з громадською думкою всередині країни, яка бажала збереження миру, але не демонстрування слабкості перед обличчям Німеччини. З Францією, з якою з 1904 року Англія завжди намагалася підтримувати дружні стосунки, тим більше небажано було вчиняти в недружній спосіб, навіть якщо в разі розростання конфлікту та, вірна франко-російському союзові, вступить у війну на боці Росії. Тож, поряд з традиційно виграшною орієнтацією на мир, британці мусили брати до уваги й інші фактори. Тому в цілому позицію Великої Британії можна схарактеризувати як проміжну поміж двома блоками, адже британській дипломатії випало не допускати водночас надмірного розходження двох блоків (з остраху розгортання конфлікту) і надмірного їх зближення (з остраху зовнішньополітичної ізоляції Британії).

Необґрунтованим здається твердження Б'юкенена про неминучість європейської війни в разі невтручання Грея Бьюкенен. - С. 104.; але навряд чи випадає сумніватися, що без позиції міністра закордонних справ, творця Лондонської конференції послів, врегулювання конфлікту відбувалося б набагато болісніше.

3. Франція

Записка Бенкендорфа до Сазонова від лютого 1913 року, яку наводив у своїх спогадах Бетман-Гольвег, свідчила про те, що Франція була єдиною силою, яка не лише прямо підтримала Росію, а й відверто бажала війни Bethmann-Hollweg. Op. cit. - P. 74.. Не бажаючи піддавати під сумнів свідчення Бенкендорфа, усе ж вважаємо, що підставою для таких суджень був насамперед популістський запал французьких політичних діячів (1913 рік ознаменувався для Франції президентськими виборами), а також особиста позиція - принаймні декларована на публіку - Раймона Пуанкаре, якого недарма називали «Пуанкаре-війна» (тут цікаво відзначити, що Сазонов називав французького політика щиро відданим справі миру); про це свідчив і Ігнатьєв Игнатьев А. А. Указ. соч. - С. 368..

Значно проникливішим видається судження військового аташе в Парижі графа О. О. Ігнатьєва, який стверджував, що попервах французи взагалі не звернули уваги на балканський конфлікт - ба більше, звинувачували слов'ян у порушенні миру в Європі. Разом з тим дещо спрощеним є пояснення графа раптової зміни в настроях французів - лише тим фактом, що військово-промислові кола прагнули збагатитися на постачанні озброєння балканським країнам (на противагу гарматам Круппа в турецькій армії) Там само. - С. 361.; не виключено, що таке тлумачення стало наслідком роботи Ігнатьєва на посаді дипломата вже Радянського Союзу, коли й писалися його мемуари.

Насправді спершу французи були розлючені таємним, не узгодженим з ними договором про створення Балканського союзу. Велику проникливість виявив Пуанкаре, відзначаючи, що поділ територій між сербами та болгарами стане «непереможною спокусою для їх бажань» Цит. за: Фей С. Происхождение мировой войны. - Том 1. - М.: Соцэкгиз, 1934. - С. 301.. Більше того, Франція була схильна до такого методу мирного врегулювання конфлікту, як міжнародні конференції, (вона була окрилена несподіваним успіхом на Альхесіраській конференції 1906 року, під час Першої Марокканської кризи). І після початку Першої Балканської війни найпершою пропозицією Франції було саме скликання міжнародної конференції, ще до фактичного початку бойових дій Сазонов С. Д. Указ. соч. - М., 1927. - С. 73..

Так чи інакше, очевидно, можна прийняти дещо образний вислів Ігнатьєва, що французи стали більш ревними захисниками слов'янства, ніж самі росіяии. Принаймні Мільєран, як оповідає той-таки Ігнатьєв, особисто звертався до останнього з вимогою пояснти, чому Росія не реагує на часткову австрійську мобілізацію, що може призвести до знищення Сербської держави та гегемонії Австрії на Балканах Игнатьев А. А. Указ. соч. - С. 361.. Не варто забувати, що французи мали свої інтереси в Середземномор'ї, зокрема, тісні економічні зв'язки з Грецією, яку бажали залучити до Антанти; не бажали посилення Італії в регіоні внаслідок захоплення тією Додеканеських островів у ході італо-турецької війни. Це, між іншим, викликало суперечку між Росією та Францією за належність порта Кавала на Егейському морі до Болгарії чи Греції. Загалом Балканські війни ще більше зблизили Францію та Велику Британію.

4. Австро-Угорщина

Австро-Угорщина вважала сербське питання наріжним каменем усієї балканської проблеми, смертельною небезпекою для самого існування Габсбурзької монархії (в свою чергу Герберт Асквіт у мемуарах зазначав «антислов'янську політику Австрії», що зрештою неминуче вела до конфронтації з Росією, ледь не головною загрозою європейській безпеці Asquith H. H. The Genesis of the War. - London, New York, Toronto and Melbourne: Cassell and Company, Limited, 1923. - PP. 146-147.). Звідси всі антисербські й античорногорські (об'єднання Чорногорії з Сербією мусувалося з самого виникнення першої, тим більше що краль Нікола Петровіч-Нєгуш мав претензії на сербський престол) ініціативи. До підозр щодо Сербії як можливого південнослов'янського П'ємонту додавалося ще й хитке становище самої монархії на морі: єдиним виходом її в океан було Адріатичне море, але достатньо подивитися на тогочасну політичну мапу, щоб зрозуміти, що власне австрійці мали в своїх адріатичних планах рахуватися з вимогами угорців і хорватів. Звідси така категоричність у питанні недопущення Сербії до моря. Так впертість австрійців стала причиною появи незалежної держави Албанія, що незабаром відсвяткує свій 100-річний ювілей.

Якщо вважати ігнатьєвський переказ розмови з Мільєраном точним, то не можна не помітити, що і в 1912 р. ціллю австро-угорської політики на Балканах, причому навіть не самими австрійцями, вважалося знищення Сербії (втім, тут не зайвим буде згадати, що в австро-угорських документах 1914 р. мова йшла лише про «зменшення» (“Erkleinerung”) сербської території - головно через рішучу позицію Іштвана Тіси).

Австро-угорський стиль зовнішньої політики ґрунтувався на активному поєднанні силових методів з дипломатичними. Виявом такої політики була оголошена влітку 1912 року часткова мобілізація військ на кордонах з Сербією. Важко позбутися враження, що таким чином Австро-Угорщина «промацувала» своїх союзників і супротивників - як далеко ті й інші можуть зайти в підтримці/несприйнятті дій Дунайської монархії? Але варто відзначити і мирну ініціативу Франца-Йосифа, який надіслав своєму російському візаві через аташе в Петербурзі князя Готфріда Гогенлое листа, спрямованого на усунення непорозумінь між державами. У відповідь він одержав дружній лист від Миколи II Бьюкенен Дж. Указ. соч. - С. 98.. 13 березня 1913 р. було підписано австро-російську угоду, згідно з якою Австрія погоджувалася на демобілізацію своєї армії, а Росія обіцяла розпустити резервістів Могилевич А. А., Айрапетян М. Э. - С, 149.. З-поміж іншого, такі дії можуть слугувати ілюстрацією невідповідності реаліям тези про непримиренну ворожнечу між Росією й Австро-Угорщиною.

Залучення Болгарії як потенційного союзника з австрійського погляду мало сенс лише в контексті протистояння Сербії, отже, головною причиною дипломатичних акцій Австро-Угорщини стосовно болгар - особливо в період Другої Балканської війни - логічно було б вважати бажання знівелювати політичну вагу Сербії, а не зміцнити лави Троїстого союзу.

Загалом же Австро-Угорщина утвердилася в ролі своєрідного «тарана» Троїстого союзу, часто відверто висловлюючи те, про що лише пошепки говорили в Берліні; німцям важко доводилося стримувати свого не в міру ревного союзника. «Генеральна репетиція» (беру ці слова в лапки, бо з певністю можна сказати, що вона не задумувалась як така) Липневої кризи насправді сталася восени 1913 р., коли Австро-Угорщина оголосила ультиматум Сербії і мобілізацію через незгоду останньої визнати албанські кордони.

5. Німеччина

Бетман-Гольвег невдовзі по своєму вступі на почаду канцлера особисто задекларував росіянам, що Німеччина не підтримуватиме дії Габсбургів на Балканах. Новий канцлер видавався протилежністю своєму попередникові Бюлову. Тож Сазонов мав бути неприємно здивований, почувши після початку кризи від Пурталеса заяви в тому дусі, що Німеччина не полишить австро-угорських союзників напризволяще.

Німеччина, з огляду на її загальне геополітичне становище, не мала безпосередніх інтересів у балканському регіоні. Таким чином, її позиція мала визначатися далекосяжними стратегічними міркуваннями, як-от небажанням сприяти посиленню Росії, що могло порушити баланс сил у Європі не на користь Німеччини, а в перспективі й завадити Німеччині проводити свою турецьку політику, найактивнішим провідником якої був сам кайзер, який ще в 1898 р. особисто відвідав з візитом Стамбул; чималу роль тут відігравала справа Багдадської залізниці, а також військова місія генерала фон дер Гольца.

Все ж нам видається, що більше значення для розуміння позиції Німеччини мають її давні зв'язки з Австро-Угорщиною, що інтенсивно налагоджувалися ще з часів «залізного канцлера».

Бюлов, який на час описуваних подій уже поступився своєю посадою канцлера Бетман-Гольвегу, тим не менш у книзі «Германська політика» патетично обґрунтовував німецьку позицію під час Балканських війн: «Німеччина вирішила залишитися вірною своєму союзові з Австро-Угорщиною за всіх обставин з належною твердістю. Німецький меч було кинуто на терези європейських рішень, опосередковано на користь союзної Австро-Угорщини та безпосередньо - заради збереження європейського миру, але насамперед - заради честі та підтримання становища Німеччини в світі».

Не можна применшувати і значення особистісного чинника, особливо щодо Вільгельма II (Бетман-Гольвега зазвичай вважали слухняним виконавцем волі кайзера). Так, Вільгельм II у бесіді з австро-угорським послом Сегені в січні 1913 р. заявив, що Австро-Угорщина має задовольнитися вже досягнутим, вказуючи на те, що сприятливий момент для ліквідації сербської державності було змарновано під час Боснійської кризи; на нинішній же момент війна непопулярна в Німеччині Могилевич А. А, Айрапетян М. Э.На путях к мировой войне 1914-1918 гг. - М.:, Госполитиздат, 1940. - С.148.. Важко уявити собі подібні слова з вуст Вільгельма I, навіть за умови відсутності Бісмарка.

Проте головною метою Німеччини протягом усього періоду Балканських війн було утримати великі держави від безпосередньої участі в конфлікті. Особливо велике значення надавалося при цьому позиції Росії. Вільгельм II писав у лютому 1913 р. особисто Миколі II начебто між іншим: «Авжеж, Австрія, як найближча сусідка тих [балканських] держав, має стежити за тим, що там робиться. Але я виніс враження, що, чинячи так, вона нічого не вимагатиме для себе, а лише шукає впевненості в тому, що мапа Європи не піддасться змінам, які в майбутньому могли б стати для неї небезпечними» Переписка Вильгельма II с Николаем II 1894-1914 гг. С предисловием М. Н. Покровского. - М.-Пт., 1924. - С. 166-167.. Втім, подібні запевнення «наймилішого Нікі» в дружбі могли б мати бажаний для Вільгельма ефект десь за 10 років до описуваних подій; на час Балканських війн Микола II, слід гадати, навчився не довіряти «відданому та люблячому кузенові Віллі».

Німці робили і деякі практичні кроки щодо примирення Австро-Угорщини й Росії - з тим, однак, щоб дати першій задовольнити свої стратегічні інтереси на Балканах; Сазонов згадував: «Німецька дипломатія щиро вітала почин пана Пуанкаре дати Росії й Австро-Угорщині доручення бути виразниками в балканських столицях миролюбної волі європейських великих держав. При цьому мені було неодноразово повторено в Берліні, що Німеччина заявляє наперед свою готовність приєднатися до всіх кроків, стосовно яких Росія й Австрія прийдуть між собою до згоди» С. Сазонов. Воспоминания. - С. 68..

Для Німеччини як Сербія, так і Болгарія являли собою не більш як пішаків у великій грі. Питання про союз з Болгарією взагалі не стояло на німецькому порядку денному. Так, Бетман-Гольвег влітку 1913 р. писав Берхтольду, що послаблення як Болгарії, так і Сербії в результаті війни може бути лише вигідним для самої Габсбурзької монархії Цит. за: Фей С. Указ. соч. - С. 313.. Більше уваги німці приділяли залученню на свій бік греків, через що в Бухаресті між Німеччиною й Австро-Угорщиною знову виявилися тертя.

І все ж Балканські війни в цілому підтвердили міцність Троїстого союзу, поряд з яким другий блок здавався розпорошеним. Німеччина в своїй підтримці Австро-Угорщини зайшла далі, ніж можна було вважати доцільним. Альфред фон Тірпіц вже по війні, хоч дуже обережно, висловив свою думку з цього приводу: «Наша балканська політика 1908-1914 рр… збуджувала в мені сумніви» Тирпиц А. Воспоминания. - М.: Воениздат, 1957. - С. 199..

Процитовані вище слова Бюлова проливають світло на важливу проблему, подеколи нехтувану дослідниками цієї та суміжної проблематики. Сучасні історики інколи перебільшують наближеність доби початку XX ст. до новітнього періоду. Між тим не варто ототожнювати майже завершені на початок XX ст. формування й обгрунтування, сказати б, сучасного політичного словника, політичного інструментарію та принципів «Realpolitik» сучасного штибу з ідентичністю політичної психології, соціально-політичного клімату у суспільствах та правлячих верхівках провідних країн початку XX та початку XXI ст. Виходячи винятково з категорій доцільності/раціональності, важко зрозуміти спонукальні мотиви діяльності тогочасних владоможців. Не має бути перепоною для розуміння необхідності диференційованого підходу до становища всередині правлячої еліти кожної країни і концепт щодо розпочатої ще в XIX ст. демократизації політичних режимів - не в останню чергу через незавершеність, стосовно досліджуваного періоду, цієї останньої.

Повертаючись до позиції Бюлова, наголосимо на постулаті про «підтримання становища Німеччини в світі». Дійсно, згідно з концепцією «Weltpolitik», що захопила думки німецької політичної еліти на початку XX ст., навіть такий, здавалося б, мало дотичний до власне Німеччини епізод, як балканська справа, був викликом для Німеччини як повноцінного гравця на світовій арені - аж до ступеня, що межував з ірраціоналізмом. Про цю обставину не слід забувати при аналізі міжнародного становища напередодні Першої світової.

II. Наслідки та висновки

Підсумовуючи, Балканські війни навряд чи справедливо буде відносити до причин Першої світової, зате перші з повним правом можна назвати провісниками останньої. Дійсно, в ході цих війн виявилися, хоч і в різній мірі, ті риси зовнішньої політики, які визначали поведінку великих держав і під час Липневої кризи: це і жорсткість, хоча не безумовна, німецької політики, і прагнення Британії до нейтралітету, і захист Росією Сербії, і підтримка Францією Росії, і вжиття мобілізаційних заходів. Більш важливо, війни зафіксували відхід від деяких усталених раніше принципів. Так, у Європі XX ст. уже неможливо було дивуватися тому, що кревні родичі, Вільгельм і Карл Гогенцоллерни, опинилися фактично по різні боки барикад: династійна політика не спрацьовувала в добу розвитку національних держав. На Лондонській конференції послів виявився водорозділ між країнами, який у цілому збігався з відомою нам системою «Антанта-Троїстий союз». Досвід спільного дипломатичного виступу Сазонова, Делькассе та Б'юкенена, на противагу єдиній позиції Троїстого союзу, вочевидь, відіграв роль у формуванні інституційної структури тогочасних міжнародних відносин. Безпосереднім наслідком війни був остаточний відхід Болгарії від і без того вельми пригаслих проросійських настроїв, і її швидке зближення з Троїстим союзом, хоча конкретно-історичний хід залучення її до лав Центральних держав наочно свідчить, що цей процес не був настільки прямолінійним, як могло б здатися на перший погляд. Дуже схожий маневр, але в протилежному напрямі, зробила Румунія. Зрештою, до іронії долі можна віднести той факт, що румуни, які утверджені в сфері впливу країн Антанти значно сильніше, ніж болгари - в сфері Троїстого союзу, зрештою вступили у війну роком пізніше за своїх південних сусідів.

Бетман-Гольвег згодом заявляв, що всій Європі було зрозуміло, що Бухарестський мир є лише прелюдією до жахливішої трагедії Bethmann-Hollweg. Op. cit. - P. 78. ; те ж саме стверджував і Асквіт Asquith H. H. The Genesis of The War. - P. 63.. Думається, така постановка питання - в повоєнних мемуарах - хибує на “hindsight bias”; вона має сенс лише в контексті усіх подій того часу - англійсько-німецької військово-морської конфронтації, двох Марокканських криз, Боснійської кризи, італо-турецької війни тощо, які всі разом створювали в суспільствах європейських країн таку атмосферу воєнного психозу, яка робила настання загальноєвропейської війни - ні, не об'єктивно неминучим, а схожим на “self-fulfilling prophecy” - «пророцтво, що сповнює саме себе» (чи вбив би Макбет короля Шотландії, якби відьми не передрікли йому сидіння на троні?).

Дуже продуктивною може виявитись ідея, висловлена ще американськими «ревізіоністами» 1920-х рр. і творчо розвинена Генрі Кіссінджером у його загальній роботі, присвяченій європейській дипломатії. Кіссінджер пише, що система союзів, яка складалася в Європі з кінця XIX ст., інтегрувалася в політичне життя Європи настільки, що стала вже не інтелектуальним конструктом дипломатів, а об'єктивним фактом політичного життя континенту. Було вже неможливо, подібно до Бісмарка в 1890 р., заявляти, що балканські справи Австро-Угорщини не варті того, аби піддавати ризику Німеччину; «жах коаліцій» став реальністю, хоч і в дещо іншому сенсі, ніж той, який вкладав у це поняття його автор.

Але це означало й те, що політика згладжування суперечностей між державами - власне, мистецтва дипломатії як такого - вичерпує себе: кожен з альянтів побоюється в разі ненадання підтримки своєму партнеру, в кращому разі, симетричного акту з боку останнього; в гіршому - переформатування системи коаліцій не на свою користь та дипломатичної ізоляції. Переконливі приклади такої практики, що стосуються нашого питання, наводить той-таки Кіссінджер: у 1912 р. Пуанкаре запевнив Ізвольського (тоді посла в Парижі), що Франція вступить у Балканську війну, якщо це зробить Росія; показовим є формулювання підстави для такого кроку - «нам відомо, що за Австрією стоїть Німеччина». До найважливіших безпосередніх наслідків війни можна віднести зміну позиції Болгарії, що в особі своєї правлячої верхівки остаточно розлучилася з і без того пригаслими проросійськими симпатіями, покладаючи свої надії на Троїстий союз; втім, конкретно-історичний хід залучення Болгарії до лав Центральних держав показує, що і в цьому питанні аж ніяк не було жодної передвизначеності. Сербія, натомість, яка після Боснійської кризи мала б одержати харчі для роздумів стосовно своїх сподівань на Росію, утвердилася в своїй вірі в братську православну Росію, що стало однією з тих багатьох найтонших ниточок, які все ж зуміли звалити зраненого і кульгавого, але ще зовсім не мертвого гулівера європейського миру.

Список використаної літератури

1. Asquith H. H. The Genesis of the War. - London, New York, Toronto and Melbourne: Cassell and Company, Limited, 1923.

2. Theobald von Bethmann-Hollweg. Reflections on War. - На сайті: http://ia600304.us.archive.org//load_djvu_applet.php?file=22/items/reflectionsonpt100bethuoft/reflectionsonpt100bethuoft.djvu

3. Бьюкенен Дж. Мемуары дипломата: Пер. с англ. -- 2-е изд. -- М.: Международные отношения, 1991.

4. Киссинджер Г. Дипломатия. - М.: Ладомир, 1997.

5. Могилевич А. А, Айрапетян М.Э. На путях к мировой войне 1914-1918 гг. - М.:, Госполитиздат, 1940.

6. Переписка Вильгельма II с Николаем II 1894-1914 гг. С предисловием М. Н. Покровского. - М.-Пт., 1924.

7. Сазонов С. Д. Воспоминания. - М., 1927.

8. Тирпиц А. Воспоминания. - М.: Воениздат, 1957.

9. Фей С. Происхождение мировой войны. Пер. с англ. С. Соколова и А. Сперанского.- Том I. - М.: Соцэкгиз, 1934.

Размещено на Allbest.ru