Україна: від "перебудови" до соціальних потрясінь (1985-2018 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН

Україна: від «Перебудови» до соціальних потрясінь (1985-2018 рр.)

Перебудова в СРСР була останньою в ХХ ст. спробою реформувати комуністичну систему, перейти від моделі державно-бюрократичного соціалізму до так званого «соціалізму з людським обличчям». Ініційована генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим перебудова, мала своєю причиною системну дезінтеграцію планової економіки і політичного режиму. Звичайно, Горбачов не прагнув позбавити себе влади і зруйнувати Комуністичну партію. Він бачив, що КПРС втрачає свій вплив як усередині країни, так і за її межами, що радянська економіка не здатна конкурувати з ринковою. Відповідаючи на суспільні очікування, генсек прагнув створити більш ефективний суспільно-економічний механізм, який дозволив би компартійно-радянській номенклатурі утримати владу. Будучи цілком індоктринованою людиною, Горбачов не міг інтелектуально осягнути того, що штучно створена суспільно-політична і соціально-економічна конструкція комуно-соціалізму не могла існувати нескінченно довго. Радянізоване суспільство рано чи пізно мусило шукати шляхи переходу до природних способів існування.

Проте це розуміли тоді тільки окремі фахівці з числа західних радя- нологів (Збігнєв Бжезінський, наприклад) і деякі радянські дисиденти. На поставлене 10 березня 1996 р. запитання Марти Коломієць «Як політика перебудови та гласності Михайла Горбачова, розкриття злочинів комуністичного режиму вплинули особисто на Вас?» лідер українських дисидентів В'ячеслав Чорновіл відповідав так: «Ми вважали, що добре, що є така політика, бо вона розхитувала імперію і розхитувала комуністичну ідеологію, але намагання побудувати щось там на піску, на базі тої самої ідеології, лібералізувати її, що намагався зробити Горбачов, -- було безперспективним, і ми це чудово розуміли, але ми підтримували це, тому що воно працювало на нас» [1, с. 612].

Всупереч з волею Горбачова якраз перебудова стала таким шляхом. Відносно мирним і спокійним, бо маса показників -- економічних, соціальних, політичних і морально-духовних -- стала незворотньо критичною. Особливо економічних.

До 1970-х рр. нафта і газ не займали домінуючого становища в радянській економіці. СРСР був колосом на глиняних ногах, промислово й технологічно неефективною державою, яка невпинно просувалася до свого краху. Давно застаріла економіка вугілля і сталі, колгоспний лад, нездатний прогодувати зростаюче міське населення, паразитуючий оборонний комплекс робили цей крах неминучим. Злет цін на нафту в 1970-ті роки подовжив існування радянської економіки у нереформованому стані, але у 1980-ті рр. кризове становище ще більше загострилося. Політика перебудови покликана була розв'язати проблему. Уже в ході перебудови почала створюватися альтернативна адміністративно-командній багатоукладна економіка. Плюралістичним ставало суспільно-політичне й культурно-духовне життя.

Однак спроби реформ засвідчили, що комуністична політична система не може існувати поза адміністративно-командною економікою. Тому половинчасті економічні реформи Михайла Горбачова провалились. До кінця 1980-х рр. кремлівські реформатори остаточно вичерпали свій творчий потенціал. Вони вже не могли зупинити процес руйнування позаекономічних зв'язків господарюючих об'єктів, промислового й аграрного потенціалу. В країні було фактично припинено виробництво побутової техніки та електроніки, зупинився науково-технічний розвиток, скорочувалися інвестиції. Наукоємні виробничі об'єкти були закриті, почалася масова еміграція фахівців. До повної стагнації СРСР доводили санкції, запроваджені проти країни в 1979 р. у зв'язку з Афганістаном.

Принципові зміни відбулися у сфері державної влади. Закон «Про зміни і доповнення до Конституції СРСР», прийнятий у грудні 1988 р., вніс суттєві зміни у виборчу систему, запровадивши принцип альтернативності. У процесі перебудови Комуністична партія втрачала реальну владу, партійно-політичну монополію, свою єдність. Критиці піддавалася не лише ситуація, яка склалася в СРСР, а й основи ідеології марксизму. Почали формуватися опозиційні партії і рухи. Суспільство ставало відкритим для зовнішнього світу.

Відбулися зміни і в сфері міжнародних відносин. Передусім було покладено кінець смертельно небезпечному протистоянню двох наддержав. Напруженість у відносинах між СРСР і США значно зменшилася. У 1989 р. з Афганістану вийшли радянські війська. СРСР фактично перестав підтримувати антидемократичні прорадянські режими в інших державах. Соціалістичний «табір» почав руйнуватися. Знаковою подією стало падіння Берлінської стіни. Воно по праву вважається завершенням «холодної війни».

Перебудова в СРСР завдала нищівного удару по старій, від початку нежиттєздатній централізованій адміністративно-командній системі і довела, що вона не підлягає докорінному реформуванню. Її можна або поновити, або зруйнувати, як то сталося в Іспанії, Італії, Німеччині, Португалії або в кінці 1980-х р. -- у країнах Східної Європи.

Серед об'єктивних причин дезінтеграції СРСР були національні суперечності всередині країни. Спроба провідників перебудови позбавитися від надмірної централізації, яка тотально домінувала в усіх сферах життя, призвела до посилення відцентрових тенденцій, піднесення національно-визвольних рухів і, в підсумку, -- до національно-визвольних революцій. Наслідком став розпад російської імперії в її радянській оболонці й утворення незалежних держав, у тому числі й України, за що боролося не одне покоління українців.

Один з лідерів цієї боротьби В'ячеслав Чорновіл зазначав: «СРСР розвалився тому, що радянська система вичерпала сама себе й розвалилася під тягарем власних суперечностей... Як тільки система захиталася, у дію вступив ще один несподіваний для багатьох чинник, що остаточно розвалив європейську псевдокомуністичну імперію. Його ім'я -- націоналізм». І йдеться, зрозуміло, не тільки про український, грузинський, литовський чи будь-який інший націоналізм пригноблених націй. Потужний вплив на процеси мав також націоналізм державоутворюючої нації -- російський: як «народний», так і «верхівковий». «Жодна сила не розвалила б Радянський Союз, якби цього не побажала російська еліта» [2, с. 154], -- зазначав у свій час лідер Народного фронту Естонії академік Михайло Бронштейн. Російський історик і громадський діяч українського походження Віктор Мироненко також зазначав, що «біля колиски державної незалежності України стояла Російська Федерація» [3].

Саме поява російського чинника як самостійного на політичній арені, тобто московське двовладдя, відіграло вирішальну роль в дезінтеграції СРСР, принаймні, на початковому, спорадично-імпульсивному етапі. А на завершальному етапі мали вирішальне значення вже інші чинники. Можна погодитися з професором Гарвардського університету Сергієм Плохієм, який зазначив: «майбутнє Радянської імперії в останні тижні її існування визначили стосунки Росії з Україною -- другою за кількістю населення республікою, і аж ніяк не стосунки Росії із знекровленим союзним центром» (Плохій С. Остання імперія: Дні напередодні розпаду Радянського Союзу). Варто додати, що ці стосунки залишилися домінуючими від тих «останніх тижнів» й дотепер за численних спроб пу- тінської Росії реанімувати імперію в будь-яких формах і будь-якими засобами.

Звичайно, і Захід «допоміг» Радянському Союзу в прискоренні його розвалу. Важливу роль відіграли такі важелі впливу, як демонстрація явно вищого рівня життя власних народів, ембарго на сучасні технології подвійного цивільного й військового призначення, падіння цін на нафту. Протипоставити цьому щось суттєве радянські вожді не спромоглися.

Керівництво УРСР, як відомо, не мало власної моделі перебудови, оскільки «характер перебудовчих процесів у всіх регіонах країни спільний, -- зазначав тодішній керівник КПУ В. Щербицький, -- тому що він обумовлений єдиною теорією і політикою оновлення» [4, с. 917]. Звичайно, проблема полягала не тільки і не стільки у відсутності політичної волі у провідників радянської України, а в тому, і про це пишуть сучасні дослідники Олександр Бойко, Станіслав Кульчицький, Володимир Литвин, Сергій Пирожков та ін., що Україна політично й економічно була повністю залежною від московського центру. Українська верхівка дуже важко адаптувала перебудовчі ініціативи «згори» й зі страхом спостерігала за наростанням революційних змін «знизу». А революційні події в країнах Східної Європи 1989 р. не лише деморалізували, а й паралізували партійно-радянську номенклатуру. Як зовнішній чинник, вони постали рубіконом між «революцією згори» і «революцією знизу». В українське суспільно-політичне життя влилися сотні тисяч нових активістів, і воно стало некерованим для радянських структур, генеруючи радикальні перетворення.

Для України важливим наслідком перебудови виявилася демілітаризація українського суспільства. В радянські часи українців мобілізо- вували для участі в усіх війнах, в яких СРСР брав участь. У 1990 р. в Україні ветеранами вважалися учасники чотирьох десятків війн, які радянська імперія вела на всіх континентах. Тільки з кінця 1990 року українські громадяни стали проходити військову службу в межах своєї республіки.

Найважливіше, що в українському суспільстві була порушена задушлива атмосфера страху й деморалізації. Страх поступово вивітрювався зі свідомості українців, що значно посилювало зусилля громадськості, спрямовані на руйнацію, а в підсумку -- і на демонтаж адміністративно- командної системи.

Потужним чинником суспільних трансформацій у часи перебудови, розвитку і формування громадської думки були гласність та демократизація. Завдяки їм населення СРСР довідалося багато нового з історії своєї країни, зокрема про Першу і Другу світові війни, революцію 19171921 рр., сталінський режим, репресії, розстріли польських офіцерів у Катині, зміст домовленостей між третім райхом і СРСР (пакт Молотова- Ріббентропа). Українцям значно більше стало відомо про голодомори, репресії, депортації, національні утиски. Поступово формувалася правдива картина історичного минулого народу. В історичне й національно- культурне поле поверталися сотні й тисячі імен українських борців за волю і незалежність, соціальну справедливість, героїв і патріотів, громадських і державних діячів, авторів творів національної літератури і мистецтва, затаврованих у різні часи російською пропагандою як «зрадників», «колабораціоністів», «буржуазних націоналістів». Складовою національної пам'яті українського народу поступово ставала києворуська спадщина. Україна реально розпочала відновлювати свою ідентичність, сприйматися населенням як єдиний, цілісний державний організм. Історія стала важливим інструментом політичної боротьби.

Хоча період перебудови тривав недовго -- усього більше шести років -- він увібрав у себе величезну кількість подій, фактів і явищ, які корінним чином впливали на історичний процес. Перебудова Михайла Горбачова суттєво відрізнялася від реформ Микити Хрущова, які не отримали необхідної підтримки ні суспільства, ні правлячого класу. Вона була підтримана широкими народними масами, які, позбавляючись страху перед системою, рухали її все далі і далі від меж, запрограмованих Михайлом Горбачовим і його соратниками. За ці роки завдяки тиску народу країна пройшла шлях від спроб перебудови комуністичної системи до зміни моделі соціального розвитку.

Як «революція згори», коли головним суб'єктом перетворень була державна влада, перебудова не досягла поставлених цілей, бо намагалася поєднати непоєднуване: ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм -- з керівною роллю КПРС, суверенітет республік -- зі збереженням єдності союзної держави. Через десять років після початку перебудови Михайло Горбачов визнав, що «вона зазнала поразки, ставши жертвою жорстоких нападок, захлинувшись у власних протиріччях» [5, с. 7-11]. Але за великим рахунком перебудова Михайла Горбачова перемогла. Вона зробила світ безпечнішим, ініціювала розпад радянської імперії, відновлення або становлення державності народів, які для неї природньо визріли, повернула їх у бік світового цивілізаційного розвитку.

«Заповідником застою» без елементарного суверенітету і незалежності від центру тривалий час залишалася радянська Україна. Тут була найдовша протидія найбільш ортодоксальної, вірнопідданої Кремлю Компартії України, консервативних сил в ній на чолі з Володимиром Щербицьким. Тож закономірно, що в Україні «бюрократична перебудова, -- як зазначав Станіслав Кульчицький, -- переросла в національну революцію -- третю в історії українського народу, після революцій середини ХУІІ ст. і початку ХХ ст.» [6, с. 286].

Таким чином, перебудова Михайла Горбачова стала фіналом радянської історії України. Відновлення незалежності відкрило нову главу її історії -- важку, складну, суперечливу, але -- за межами російсько- радянської системи.

Відновлення української державності ніяк не відповідало інтересам Росії, яка після розвалу СРСР і далі прагнула бути «primus inter pares» -- «першою серед рівних» на всьому просторі колишньої імперії. В Кремлі завжди розглядали Україну як невід'ємну частину Росії, український народ -- як частину російського народу, а українську мову й культуру -- як соціально-культурний гумус для розвитку російської культури. У радянські часи це прикривалося гаслами «інтернаціоналізму», «дружби народів» (існування яких -- російського, українського, білоруського, -- хоча й формально, але визнавалося!). Проголошення української незалежності викрило істинну сутність політики Росії щодо України, та й не лише щодо України. Після розпаду СРСР Російська Федерація оголосила себе спадкоємницею золотовалютного й алмазного фондів, активів, пасивів та всього закордонного майна Радянського Союзу. Вона відмовилася розділити його між колишніми союзними республіками, хоча створювалася ця спадщина зусиллями всіх республік, а не однією Російською Федерацією. З погляду міжнародного права це було кричущим порушенням Віденської конвенції про правонаступництво у відношенні договорів (1978 р.) і Конвенції про правонаступництво в інших сферах.

У роки перебудови та перші місяці незалежності Україна відкрито демонструвала вирішення національного питання і, об'єктивно, курс на побудову мультикультурного суспільства, у якому б мирно й рівноправно співіснували люди, що належали до різних культурних традицій. І це було правильно і прогресивно. Однак у подальшому реалізація концепції мультикультурності в Україні виявила свої суперечності. Життя в одній державі відокремлених одна від одної етнічних спільнот у перехідну епоху створювало певні загрози. Україна ще не увійшла в фазу «розвинутої національної держави» в постіндустріальному суспільстві. Тому спішні кроки в бік мультикультурності загрозили появою сепаратизму. «Найбільш важкими і небезпечними своїми конфліктами, загрозами масових зіткнень, кровопролиттям, -- стверджував керівник московського соціологічного Левада-Центру Лев Гудков, -- виявляються не ранні, а середні періоди процесів модернізації -- фаза завершення інституалізації національної культури» [7, с. 214-215]. Тож нині, в умовах кризи соціальної держави та мультикультуралізму в Європі, в Україні особливо актуалізується проблема толерантності в напрямі наближення до національної держави та усталеного способу життя національної більшості.

Важливе значення для утвердження незалежності України має її природно-ресурсний потенціал. Падіння її ресурсної бази в сучасних умовах є тимчасовим. Україна наділена природою величезними багатствами. Як прогнозував у 1990 р. Deutshe Bank, з усіх радянських республік УРСР у разі розпаду СРСР отримувала кращі шанси на швидкий економічний розвиток. В СРСР вона давала майже п'яту частину національного доходу, понад чверть видобутку вугілля, понад третину сталі і прокату, значну частину продукції сільського господарства. І це при тому, що територія її становила менше 3% території СРСР, а населення -- 18%.

Політика перемішування народів, русифікації й асиміляції вела до суттєвих змін соціально-демографічного складу населення СРСР, у тому числі й України. У республіці проживають нині понад сто національностей і народностей. Етнічні українці налічують 72,7% населення, що за критеріями ООН підпадає під визначення «моноетнічна держава». Але це формальна ознака. Як і форма державного устрою в українських реаліях: унітарна чи федеративна, централізована чи децентралізована. Україна за змістом багатовимірна культурно і національно. І це велике багатство країни, бо у вмілих руках може бути вибудувана чудова мозаїка, об'єднуюча гармонія соціального, економічного і національно-культурного різноманіття а, значить, може бути приведений у рух свого роду «вічний двигун» для стабільного і прогресуючого розвитку.

У біології є теорема Фішера, яка стверджує, що популяція тим стійкіша, чим різноманітніший її генофонд. Україна багата на різноманітний культурний та національний фонд, але... катастрофічно вимирає (найшвидше в світі!), інтелектуальний потенціал -- розбазарюється, народ -- найбідніший у Європі і один із найбідніших у світі. Чому? Нема «вмілих рук». Фактично відсутня донині в Україні політична національно- державницька еліта, провідна верства, яка б мислила і діяла в інтересах народу, в інтересах Української держави. Влада є, правлячий клан є, а національної, державницької еліти -- нема. Героїчна національно-державницька еліта, яка яскраво проявила себе в роки горбачовської перебудови і перші роки незалежності, була глибоко ідейною, здатною на самопожертву, але малочисельною, ідеалістичною і романтичною. Вона швидко зійшла з політичної арени.

Дисидентський рух не був потужним і масовим. Він не міг привести до влади нові політичні сили і забезпечити зміну політичних еліт. Дисиденти, правозахисники, національно-демократична опозиція могли привести в рух широкі народні маси, які були невдоволені існуючими порядками й комуністичним режимом. Але вони не в змозі були опанувати його, очолити, взяти владу в свої руки й корінним чином змінити суспільний устрій. Їхні лави були малочисельними та й управлінського досвіду в них не було. До того ж дисиденти не були революціонерами. Це була переважно інтелігенція, яка сповідувала ліберальні цінності й відстоювала еволюційний шлях розвитку. Їм же протистояла надзвичайно потужна, організована і жорстока антилюдська машина, яка до того перемолола все живе в суспільстві. Тому з розвалом СРСР сувора пострадянська сталінсько-брежнєвська реальність швидко нейтралізувала націонал-демократів і дисидентів.

Таким чином, склад правлячого класу до і після перебудови практично не змінився. Хіба що став більш видимим, але це не означало зміни еліт. Господарями життя, власниками багатств країни після краху комуністичного режиму залишилася стара «інтернаціональна» партноменклатура з прошарком «нових українців» -- офшорно-космополітичної і кримінальної «еліт», яка народ і державу незмінно розглядала й розглядає як джерело та інструмент власного збагачення, блискавично міняючи в часі лише риторику, словниковий арсенал та різного роду атрибутику й категорично не сприймаючи соціального різноманіття. Незалежні від КПРС у роки перебудови самодіяльні об'єднання, організації, клуби, масові рухи, партії залишилися в історії як перші паростки громадянського суспільства. Нові організації, які виникали й виникають у незалежній Україні в умовах економічних несвобод і тотального контролю «мішкової еліти» за суспільством слабо репрезентують його. Будучи економічно залежними від олігархату, вони йому й служать, і лише частково впливають на процес формування громадянського суспільства, перетворення населення -- в народ, а України -- на повноцінну державу. Саме у цьому є причина довготривалого «застою», що вразив незалежну Україну і не дає їй розвиватися.

«Прикро, але факт: у нас нема справжньої української патріотичної еліти», -- визнав перший президент України Л. Кравчук у серпні 2016 р.

І це зрозуміло: політиків-бізнесменів не буває, бувають тільки бізнесмени, і будь-які приставки до цієї назви недоречні. Бізнес же, як відомо, кордонів не знає. Відповідно, вітчизняні бізнесмени, як правило, не мають батьківщини. Їхня батьківщина там, де є прибуток. Правдиво сказано в Біблії: «Серце твоє там, де багатства твої». Чи можуть тоді бути серця в Україні у тих, у кого нерухомість, рахунки за кордоном, діти навчаються не в Україні, хто відпочиває й лікується за кордоном, дивіденди отримує там же? Постколоніальний український правлячий клас в масі своїй не усвідомлює себе самодостатнім суб'єктом, повною мірою відповідальним не лише за власну, родинну долю, а, передусім, за долю держави і народу.

Державні інститути Україна розбудовувала фактично тільки в перші роки незалежності, період президентства Леоніда Кравчука. У подальшому цей процес втратив системний характер і став спорадичним. Масово створювалися нові структури, але діяли й старі, реальна влада залишалася у них. Сутність українського життя була зведена до того, що практично кожен чиновник, службовець, посадовець, у якій би сфері він не працював, прагнув і нині прагне приватизувати своє службове становище, «відкусити», «урвати», «прихватизувати» частинку загальнодержавного майна. У результаті й державні інститути функціонують як комерційні, виникла ієрархічна олігархічно-кланова система влади. Її продуктом стали політичні партії, більшість яких є штучно створеними політичними проектами, що змагаються між собою за свої матеріальні вигоди й інтереси -- особисті чи корпоративні. Це все визначило реальний колективний портрет влади в Україні. «Патріотичних, компетентних і порядних людей в українській владі нема» [8], -- до такого сумного і невтішного висновку дійшов Богдан Гаврилишин, всесвітньовідомий економіст, громадський діяч і меценат, радник першого президента України, чотирьох очільників Верховної Ради України та трьох прем'єр-міністрів України.

Коли читаєш журнальні чи газетні статті часів «перебудови», дивуєшся романтизму і наївності її ідейних натхненників і учасників. У січні 1989 р. російський філософ К. Григор'єв у статті «Перебудова: необхідність, характер, шляхи» писав: «Тепер ринок поступово стає незамінним засобом гнучкого реагування виробництва на суспільні потреби, що швидко змінюються, причому оптом продаються вже не лише солоні огірки і кисла капуста, але й засоби виробництва. Дивись, незабаром з'являться оголошення про продаж нерентабельних підприємств...» [9, с. 8]. Нерентабельних підприємств в СРСР було, як відомо, майже 25%, а колгоспів -- понад 30%. В Україні картина була такою самою. Учені усвідомлювали, з чого треба було розпочинати приватизацію, щоб стимулювати виробництво, активізувати економічне життя. Однак політики думали по-іншому. І коли реально розпочалася приватизація, їх захопила стихія «прихватизації».

На питання автора цих рядків одному з відомих економістів України, академіку, раднику президента держави: з чого потрібно було розпочинати приватизацію -- з нерентабельних підприємств чи з високорентабельних, з металургії, енергетики, газу, нафти, тютюну, горілки та інших бюджетоутворюючих галузей? Поважний учений іронічно й загадково посміхнувся і сказав: «Ну, ви ж розумієте, приватизацію здійснює влада... Люди з влади не будуть брати собі те, що гірше...».

Ось чому армія чиновників в Україні невпинно зростала і продовжує зростати. Якщо чисельність населення республіки за роки незалежності скоротилася з 52 млн осіб до 42-х млн осіб, то чисельність чиновницького апарату збільшилася із 60 тис. до 372 тис. осіб.

Звідси невтішний висновок: до влади йшли і йдуть люди переважно діяльні, активні, але корисливі, а також люди, позначені відвертим криміналом. Вони йдуть, щоб збагачуватися. Казнокрадство було і є найпоширенішим, а нерідко і єдиним видом бізнесу в Україні. Формулу Карла Маркса «товар -- гроші -- товар» замінено на формулу «товар -- гроші -- офшор». Прикриваючись назвами «ефективні власники», «інвестори», новоявлені «бізнесмени» порізали на металобрухт нерентабельні підприємства, приватизували колишні радянські колгоспи, зберігши в селах неосталінські порядки. Рентабельні підприємства «прихватизували» й почали «ефективно» управляти ними. Нового, значущого фактично нічого не побудовано і не модернізовано. Наявний промисловий потенціал зруйнований, занедбане авіабудування, утрачена унікальна космічна галузь. «Південмаш» був найкрупнішим ракетобудівним підприємством світу. Разом з іншими конкурентоспроможними на світовому ринку галузями української економіки ці галузі могли б витягти за собою весь національний економічний ланцюг.

Зруйновані і промисловість, і наука. Фінансування української науки дорівнює бюджету одного європейського університету. За кількістю вчених наша держава знаходиться далеко не на першому місці в Європі. Лише в 2015 р. з України виїхало понад тисячу науковців -- близько ста докторів наук і півтисячі кандидатів. І громадськість цим глибоко стурбована. «Прогресивні держави давно зрозуміли, що найцінніший актив сьогодні -- люди, -- зазначає Артур Оруджалієв, власник ресурсу «AIN.UA». -- У світі йде неймовірна війна за таланти. Конкуренція просто нереальна. Україна не те що не намагається нікого залучити, вона не намагається нікого втримати. Менше думаючих людей -- менше проблем для політиків. Усе, що відбувається навколо -- геноцид держави

Україна щодо своїх громадян у чистому вигляді». У таких умовах важко вести мову про формування в Україні суспільства, що базується на знаннях. трансформація перебудова революція власність

Нині Україні пророчать перспективу аграрної наддержави. Перспектива справді є. У світі мільйони людей голодують, продовольчі кризи час від часу вражають ту чи іншу країну. За науковими прогнозами, Україна може прогодувати від 200 до 400 млн людей. Але чи зможе? У Данії, яка від України далеко на півночі, 2,5 млн гектарів сільгоспугідь. Річний прибуток від продажу зернових -- 24 млрд євро. Україна з 26 млн гектарів землі (у 10 разів більше) отримала прибуток -- 14,7 млрд євро. Знову-таки проблема ефективного власника. І землю відповідно будуть відбирати, «скупляти», приватизувати, крім наявних уже феодалів-лати- фундистів, чиновники -- ті, хто при владі. Між тим, маючи колосальні ресурси (чверть світових запасів чорноземів) Україна могла б за 10-12 років подолати шлях до високорозвинутої Європи, як це зробили німці після Другої світової війни за програмою Людвіга Ерхарда, чи подібно до Польщі, Чехії, країн Балтії, які за 7-8 років знайшли своє місце у світовій економічній системі.

Нинішню безрадісну постперебудовну картину української дійсності доповнює відверто агресивна, загарбницька політика імперської Росії, російсько-українська війна і втрата Україною значної частини власної території. І це чинник впливу на Україну на багато-багато років. «Очевидно, що Путін не збирається відпускати Україну, -- зазначав тодішній голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський в інтерв'ю Укрінформу у серпні 2017 р. -- йому не потрібна ні частина Донбасу або Луганщини, ні весь Донбас. Путін хоче всю Україну. Я довго аналізував і думав -- навіщо Путіну й Росії Україна? Землі у них більш, ніж достатньо. Там лад не можуть навести. І проаналізувавши, зокрема, й історичні аспекти, я усвідомив для себе -- російська імперія неможлива без людського ресурсу України. Без підживлення людським інтелектуальним ресурсом з України російська імперія загине. І саме тому вся ця боротьба і йде».

Цілком слушна думка. В минулому і тепер Україна потрібна Росії. Для неї життєво необхідний її інтелектуальний, демографічний, економічний потенціал. Провідна верства Росії впродовж віків не могла і не може забезпечити саморозвиток країни. В її середовищі панує і донині застарілий геополітично-ідеологічний тип мислення, тісно пов'язаний з російсько-імперським і російсько-радянським історичним минулим.

Російська політична і військова еліта завжди прагнула і нині прагне до власного поступу за рахунок інших племен і народів, інших земель і територій. Нині Росія прагне прив'язати до себе газо-нафтовими трубами цивілізований світ. Однак це, скоріше, цивілізований світ прив'язує Росію до себе, використовуючи її ресурси для власного соціально-економічного розвитку. Росія ж, спрямовуючи доходи від «труби» на непродуктивні воєнні витрати, програмує своє невтішне майбутнє... А щодо України, -- прагне взяти реванш за втрачену історичну перспективу. Російському істеблішменту потрібна не проросійська, а російська Україна. Можна лише додати: крім людського ресурсу України, імперії потрібна ще й українська історія, яку повертають собі українці. Без неї сучасна Росія, країна «суверенної демократії» (В. Сурков), національною ідеєю якої, за визначенням російського актора О. Серебрякова, є «сила, нахабство і хамство» [10], теж існувати не може. Хоча майбутня демократична Росія, якщо вона можлива, цілком може сконструювати свою, паралельну версію національної історії без української складової. А києворуська спадщина незворотньо повертається до української історії.

Події 2014 р., пов'язані з військовою агресією Російської Федерації, висвітили ще одну важливу для України проблему, власне, для української історичної науки. Вона пов'язана з необхідністю перегляду й переосмислення всієї історії відносин Московської Русі, Московського царства, Росії і України, упровадження нових підходів, які повинні ґрунтуватися на розумінні того, що будь-яку взаємодію з сусідньою державою у минулому і тепер треба розглядати передусім у контексті національної безпеки України, національних інтересів українського народу. Адже, крім прямих військових дій, Росія нині здійснює проти України масштабну гуманітарну агресію. Вона реалізується за трьома напрямами: 1) інспірується та підтримується інформаційно-пропагандистська війна; 2) ведеться мовно-культурна війна; 3) ведеться історіософська війна. Стратегічна мета Кремля полягає у знищенні ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником Української національної держави. Ідеться про безповоротну ліквідацію української державності, що має забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті російських імперських прагнень [11].

Зовнішні загрози для України постійно і багатократно посилюються внутрішніми. Найбільше роз'їдає тіло Української держави й деморалізує суспільство корупція, переділи «прихватизованого». В останні роки корупція набрала тотального характеру і фактично перетворилася у засіб державного управління. Екс-посол США і прес-секретар Держдепартаменту США Адам Ерелі зазначив у липні 2017 р.: «Найбільшого удару та найбільших збитків Україні завдають не бойовики і збройний конфлікт на Сході країни, а корупція». Практично те ж саме заявила президент Литви Даля Грибаускайте під час візиту в Україну в грудні 2016 р.: «Корупція української влади шкодить країні більше, ніж навіть агресія Росії» [12].

За даними агентства Transparency International, у 2015 р. у списку найбільш корумпованих країн Україна посіла 130 місце із 168. У світовому рейтингу The Legatum Prosperity Index їй належить 112 місце за рівнем життя. Україна -- найбідніша і найкорумпованіша країна в Європі. Тож не дивно, що вона посідає п'яте місце у світі за кількістю людей, що емігрують.

Дії української влади щодо боротьби з корупцією за президенства П. Порошенка були більш подібні до боротьби за її збереження і легалізацію нагромадженого капіталу. Нові антикорупційні органи -- бутафорні, недієздатні, «про людське око». Так, як і «похід в Європу». Видається, що для багатьох провідників дуже вигідно йти в Європу повільно й довго, за принципом «крок -- вперед, два -- назад», бо Європа вимагає творити Європу в Україні. А Україна одним «безвізом», зростаючими боргами, всеохоплюючою корупцією, прозорими кордонами з Росією та кілометрами приватизованого кордону з Угорщиною намагається прийти до Європи, приліпитися, як додаток, без власного «я» і власного економічного, культурно-освітнього і громадянського обличчя.

Родові плями російського комуносоціалізму дуже живучі в Україні. Значною мірою під домінуючим впливом Росії відбувається духовне, ідеологічне та культурне життя в державі. Державна інформполітика в Україні практично відсутня. Преса переважно російськомовна, а, головне, -- проросійська. Громадську думку продовжують формувати легкодоступні багатотиражні «Вести», «Сегодня», «Факты», «Аргументы и факты», «КП в Украине» тощо. Існуючі проукраїнські ЗМІ, яких мало у державі і нові не створюються, не толеруються владними структурами, для населення вони малодоступні.

Суспільний розвиток сучасної України гальмується багатьма чинниками. В державі реально не постав і не культивується малий і середній бізнес, практично відсутнє вільне підприємництво. Мільйони людей не одержали своєї частки державної власності, ні землі, ні майна, і, відповідно, не мають економічної свободи, не можуть скористатися своїми економічними й громадянськими правами. Рейтинг України з економічної свободи -- 166 місце із 174 країн світу й останнє серед країн Європи.

Протягом 2014-2018 рр. соціально-економічна ситуація в Україні, попри імітацію реформ, лише погіршувалася. Україна повністю втратила економічний потенціал Криму, на 60% -- Донецької області, на 70% -- Луганської. Керівництво держави, намагаючись зупинити поглиблення кризи, вдалося до непопулярних заходів. Було підвищено ціни на енергоносії і на комунальні послуги. Лібералізація цін спричинила інфляцію та трикратну девальвацію національної валюти. Зросли ціни на продукти харчування та промислові товари. Рівень реальних заробітних плат і пенсій значно впав. А якщо зважити ще й на те, що влада відібрала чи зробила мінімалістичним для населення радянський соціальний пакет (безплатна освіта, безплатна медицина, соціальне забезпечення та ін.), то стає зрозумілим, чому Україна нині, як зазначалося, -- найбідніша країна Європи і чому її час від часу потрясають революції.

У цивілізованому світі економічні свободи існують для всіх, в Україні -- фактично лише для обраних. Яка свобода без економічного підґрунтя? Звідси застій, імітація реформ і боротьби з корупцією, моральна деградація, масова еміграція й найгірше -- депатріотизація суспільства. А де- патріотизація -- це знищення сутності національного «я», національної свідомості, ідентичності та національного духу. Прикриття корупції національними гаслами і символами по суті дескридитація держави і державності. А в умовах високого рівня російсько-української асиміляції і війни з Росією -- пряма фізична загроза українській державності. І ще -- подвійна бухгалтерія, коли нерідко слова -- одні, а дії -- інші. Відтак інститути громадянського суспільства, як зазначалося, надзвичайно кволі, невиразні, маловпливові і малопомітні. Вони «ручні», на відміну від своїх попередників перебудовчих часів. Поки що влада тотально домінує над суспільством, а не навпаки. В суспільному просторі дуже часто держава помилково ідентифікується з владою. Внутрішні ресурси України для її еволюційного поступу вичерпалися, і, схоже, держава без зовнішньої підтримки вижити не зможе.

Таким чином, однією з найгостріших проблем сучасної України є проблема національної політичної еліти, адже вона екстраполюється на всю соціальну ієрархію, на всі суспільні сфери. Захопивши стратегічні важелі економічного впливу денаціоналізована провідна верства України вибудувала й відповідні політичні пріоритети. І, звичайно, не йдеться про етноцентризм, йдеться про відсутність національних, громадянських, державницьких цінностей у тих, хто незаконно привласнив основні багатства країни. Саме ці цінності виявилися другоплановими, як зазначалося, порівняно з власне приватними інтересами, що вийшли на перший план. Між тим свідомість правлячого класу, засліпленого багатствами, наживою, можливостями подальшого безкарного грабунку колись дуже багатої ресурсами країни, нині далеко відстала від свідомості широких народних мас, стихійного розвитку громадянського, значною мірою інтернетизо- ваного, суспільства. Сучасні засоби комунікації помітно зменшили можливості красти непрозоро, приховувати крадене, діяти непублічно.

Правда, в умовах зовнішньої агресії і заперечення Росією права на самостійне і незалежне існування України й українського народу дуже складно творити незалежну державу. Гібридна війна передбачає не лише прямі воєнні дії, а й дезінформацію. Дезорієнтацію населення, дезорганізацію. Хаос у всіх сферах суспільного життя. Тому Україна постійно балансує на межі загальнонаціонального соціального конфлікту.

У світі «не існує слаборозвинених країн -- є тільки погано керовані» [13, с. 72], -- писав у свій час відомий австрійський економіст, класик світового менеджменту Пітер Друкер. У цій сентенції -- корінна проблема незалежної України. Перебудова Михайла Горбачова, українські Майдани поступово наближають нас до її розв'язання: народ стає мудрішим, в політиці з'являються поодинокі нові обличчя, нові імена. Броунівський рух -- категорія вічна. І Україна має шанс стати багатою, високорозвиненою, процвітаючою демократичною державою із сильними суспільними інститутами. Роки перебудови довели: Україна може. Услід за національною повинна прийти й соціальна деокупація.

У далекому ХІХ столітті Михайло Драгоманов зазначав, що політик -- це не той, хто одягає на голову лавровий вінок, а той, хто одягає терновий вінок. За великим рахунком і Михайло Горбачов, і Борис Єльцин, і Леонід Кравчук, і Станіслав Шушкевич, і десятки українських дисидентів, націонал-демократів, патріотів-подвижників часів перебудови більшою чи меншою мірою зуміли піднятися над собою, переступити через своє «я», відмовилися від привілеїв, тихого, владно забезпеченого життя, проявили громадянську мужність, сміливість, відповідальність в інтересах народу й одягли на голову «тернові вінки». Сучасна Україна гостро потребує лідерів перебудовчих часів і нових лідерів -- лідерів-дер- жавників.

Виклики і загрози, які постали перед Україною в ХХІ ст., вона здатна подолати. Її внутрішній потенціал і зовнішня міжнародна підтримка дають надію і перспективу на побудову вільної, процвітаючої і багатої держави.

Джерела та література

1. Здобуття незалежності України, 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. У двох томах. -- Том 2. -- Житомир, 2011. -- С. 612.

2. Симонян Р. Страны Балтии и распад СССР / Р. Симонян // Политические исследования. -- 2002. -- № 6. -- С. 154.

3. Бойко О. На шляху до незалежності (1985-1991) / О. Бойко // Україна: політична історія. ХХ -- початок ХХІ ст. / Редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови). -- К.: Парламентське вид-во, 2007. -- С. 917.

4. Свободная мысль. -- 1995. -- № 3. -- С. 7-11.

5. Кульчицький Станіслав. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Кн. 3 / С. Кульчицький. -- К.: Темпора, 2013. -- С. 286.

6. Гудков Л.Д. Абортивная модернизация / Л.Д. Гудков. -- М.: РОСПЭН, 2011. -- С. 214-215.

7. День. -- 2016. -- 2-3 грудня. -- № 220-221.

8. Григорьев К. Перестройка: необходимость, характер, пути / К. Григорьев // Политическое самообразование. -- 1989. -- № 2. -- С. 8.

9. Плахонін Андрій. Брати за списками / А. Плахонін // День. -- 2018. -- 2-3 березня.

10. Експрес (Львів). -- 2016. -- 15- 22 грудня.

11. Друкер П., Макьярелло Дж. Друкер на каждый день. 366 советов успешному менеджеру / пер. с англ. А. Рыбянец. -- 2-е изд. -- М.: Манн, Иванов и Фебер, Эксмо, 2013. -- С. 72.

Анотація

Висвітлюється процес трансформації українського суспільства від «перебудови» М. Горбачова до змін, які відбулися після Революції Гідності. Підкреслюється закономірність і неминучість «перебудови», оскільки маса показників розвитку СРСР -- економічних, соціальних, політичних і морально духовних -- стала не зворотно критичною. «Перебудова» розглядається як процес переходу від штучного до природного способу функціонування суспільства. Акцентується увага на її наслідках і результатах, що поклали початок корінним змінам у всіх сферах життя українського суспільства. Характеризуються основні напрямки суспільних трансформацій за роки незалежності, причини уповільненого розвитку України, постійної соціальної напруги в ній. Серед них виділяються: фактичне позбавлення народу власності, соціального захисту і, відповідно, будь-яких реальних прав і свобод, передусім економічних, відсутність національної політичної еліти, критично високий рівень російсько-української асиміляції, русифікації та широкомасштабна гібридна війна Росії, яка вважає Україну «частиною своєї території». Зазначається, що Нова Україна -- процвітаюча, багата і вільна можлива виключно за умови усунення цих причин і подолання перешкод і труднощів.

Ключові слова: «перебудова», соціально-економічні й політичні зміни, національна еліта, русифікація, російсько-українська війна, соціальні потрясіння.

The process of transformation of the Ukrainian society from M. Gorbachev's "perestroika " to the changes that took place after the Revolution of Dignity is highlighted. The regularity and inevitability of "perestroika" is emphasized, since the most of indicators of the development of the USSR - economic, social, political, and moral-spiritual - has become irreversibly critical. "Perestroika" is considered as a process of transition from artificial to natural way of functioning of society. The emphasis is on the implications and outcomes that have led to radical changes in all spheres of life of Ukrainian society. The main directions of social transformations during the years of independence, causes of slow development of Ukraine, constant social tensions are described. Among them are the following: the actual deprivation of property of people, social protection and, consequently, any real rights and freedoms, primarily economic ones, the absence of national political elites, the critically high level of Russian assimilation and Russification and the large-scale Russian hybrid war that consider Ukraine as "a part of Russian territory ". It is noted that New Ukraine which is prosperous, rich and free is only possible if these causes are eliminated, obstacles and difficulties are overcome.

Key words: "reorganization", socio-economic and political changes, national elite, Russification, Russian-Ukrainian war, social upheaval.

Освещается процесс трансформации украинского общества от «перестройки» Горбачева к изменениям, которые произошли после Революции Достоинства. Подчеркивается закономерность и неизбежность «перестройки», поскольку масса показателей развития СССР -- экономических, социальных, политических и морально духовных -- стала не обратно критической. «Перестройка» рассматривается как процесс перехода от искусственного к естественному образу функционирования общества. Акцентируется внимание на ее последствиях и результатах, положили начало коренным изменениям во всех сферах жизни украинского общества. Характеризуются основные направления общественных трансформаций за годы независимости, причины замедленного развития Украины, постоянного социального напряжения в ней. Среди них выделяются: фактическое лишение народа собственности, социальной защиты и, соответственно, каких-либо реальных прав и свобод, прежде всего экономических, отсутствие национальной политической элиты, критически высокий уровень российско-украинской ассимиляции, русификации и широкомасштабная гибридная война России, считает Украину «частью своей территории». Отмечается, что Новая Украина -- процветающая, богатая и свободная возможна только при условии устранения этих причин и преодоление препятствий и трудностей.

Ключевые слова: «перестройка», социально-экономические и политические изменения, национальная элита, русификация, российско-украинская война, социальные потрясения.

Размещено на Allbest.ru