Наукові знання в епоху ДіПі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукові знання в епоху ДіПі

Подобєд Олена

докторка історичних наук

У другій половині 1940-х рр. українські науковці, перебуваючи в Західній Німеччині, продовжили працювати над розбудовою різних галузей української науки. Було відновлено роботу наукових інституцій, які раніше діяли в Україні, та засновано нові. Важливою прикметою розвитку освіти і науки у Західній Німеччині стала соборність українських освітян та науковців. Діяльність українських учених і педагогів у таборах переміщених осіб і біженців була спрямована на формування, збереження та розвиток української ідентичності.

Ключові слова: українські переміщені особи та біженці, Західна Німеччина, наука, вчені.

Scientific knowledge in the era of the DP

In the second half of the 1940s, Ukrainian scientists, while in West Germany, continued to work on the development of various branches of Ukrainian science. Their activity was the continuation of the interwar period of scientific studies in Berlin, Warsaw, Vienna, Prague and Ukraine. The work of the scientific institutions that had previously operated in Ukraine was restored, and new ones were founded. The poor level of material and technical support for scientific institutions, the lack of laboratories, reagents and devices led to the development of predominantly humanitarian sciences. In addition, the cohort of humanitarian scientists in West Germany was more numerous than naturalists.

Key words: Ukrainian displaced persons and refugees, West Germany, science, scientists.

Научные знания в эпоху ДиПи

Во второй половине 1940-х гг. украинские ученые, находясь в Западной Германии, продолжили работать над развитием различных отраслей украинской науки. Была возобновлена работа научных институтов, ранее действовавших в Украине, и основаны новые. Важной ознакой развития образования и науки в Западной Германии стала соборность украинских педагогов и ученых. Деятельность украинских ученых и педагогов в лагерях перемещенных лиц и беженцев была направлена на формирование, сохранение и развитие украинской идентичности.

Ключевые слова: украинские перемещенные лица и беженцы, Западная Германия, наука, ученые.

Після завершення Другої світової війни на території Західної Німеччини, що перебувала під контролем США, Великої Британії та Франції, опинилося понад 200 тис. українців. Згідно з нормативними документами Міжнародної організації у справах біженців вони отримали правовий статус «переміщена особа» (англ. displaced person, DP; укр. ДіПі) та «біженець». Значний відсоток серед них становила інтелігенція, зокрема і наукова. Попри непрості умови матеріального побутування українські науковці доклали зусиль до відновлення діяльності на німецькій землі наукових інституцій, що діяли в Україні, а також заснували нові, проводили дослідження, писали і видавали праці. Проблема розвитку науки у зазначений історичний період потребує окремого дослідження, що й зумовлює актуальність розвідки.

Проблема знайшла часткове висвітлення у працях українських зарубіжних дослідників Б. Крупницького [1], В. Маруняка [2]; до неї також зверталися вітчизняні історики М. Дмитрієнко та О. Ясь [3-4], О. Кучерук [5], О. Мазепа [6] та ін. Джерельну основу дослідження склали архівні матеріали, праці науковців епохи ДіПі, листування та спогади сучасників подій, а також матеріали періодики. Авторка ставить за мету з'ясувати, різні аспекти розвитку української науки у післявоєнній Західній Німеччині.

Одним із важливих завдань на порядку денному української повоєнної еміграції була розбудова української науки як невід'ємної складової науки світової. Українські вчені, так само як і представники системи освіти чи світу мистецтва, перебуваючи у Західній Німеччині, змогли утворити соборну громаду. Так, у повоєнні роки на німецькій землі зустрілися українські науковці з колишніх центрів Східної і Центральної Європи (Варшава, Прага, Подєбради, Берлін і Відень), які репрезентували «стару» довоєнну еміграцію, та представники «нової» еміграції з різних регіонів України [1, с. 124; 3, с. 32; 6, с. 103]. За даними сучасника подій Полікарпа Герасименка-Волковинського, у Західній Німеччині перебувало понад 200 науковців [7, арк. 1], серед них математики, фізики, хіміки, біологи, географи, історики, літературознавці і мовознавці, педагоги і психологи, філософи, мистецтвознавці [8, арк. 1-2; 9, арк. 3; 10, арк. 98 зв.] та ін. Саме в епоху ДіПі вони отримали змогу познайомитися з науковими напрацюваннями один одного, обмінятися думками, познайомитися з іншим світоглядом та іншими ідеями. Частина з них стала щирими друзями: у наукових колах істориків Бориса Крупницького, Олександра Оглоблина та Наталію Полонську-Василенко навіть жартівливо називали «трьома мушкетерами» [4, с. 90]. В епоху ДіПі відбувалося згуртування українських наукових сил для розбудови національного життя. Поряд із науковою роботою вчені приділяли багато уваги просвітництву: виступали у таборах із лекціями і доповідями, займалися публікаторською діяльністю.

Згідно з даними Спілки наукових працівників на еміграції, найчисельнішу наукову когорту становили філологи (48 осіб); понад два десятки було лісників і агрономів (27), економістів (25), істориків і археологів (23); третю сходинку посідали інженери та медики (по 17), ботаніки (14), хіміки і юристи (по 13), мистецтвознавці і психологи (по 11); на четвертому місці опинилися фізики, зоологи і технологи (по 8), математики і біологи (по 7), геологи і теологи (по 6), географи (5), філософи і ветеринари (по 4) та військово-технічні спеціалісти (2) [2, с. 181-182].

Умови життя і праці українських учених епохи ДіПі нічим не відрізнялися від представників інших професій, які опинилися поза межами Батьківщини. Сучасник подій хімік Полікарп Герасименко-Волковинський констатував, що більшість науковців перебувала в повоєнній Західній Німеччині в «нужденних умовах» [7, арк. 1]. Частина науковців літнього віку, у плани яких не входило залишати Західну Німеччину, потрапили до будинку для літніх людей, який одна з його мешканок історик Наталія Полонська-Василенко визначила як «свалку», а частіше називала «старушатником» [11, арк. 2].

Однак було б неправильним сказати, що науковці в таборах вели «веґетативне життя» [12, с. 524]. Вони, попри всі матеріальні труднощі, провадили дослідження, продовжували писати праці, частину з яких мали можливість опублікувати не лише в Західній Німеччині, а й у Франції та Канаді, організовували виставки, виступали з доповідями. Так, мешкаючи в кімнаті на 30 осіб, історик Олександр Оглоблин досліджував походження «Історії Русів», а Наталія Полонська-Василенко, примостившись на валізі й поставивши на стільці друкарську машинку, друкувала спогади про Київ [12, с. 524]. Роботи було чимало; виходили друком брошури, книги й окремі публікації в періодиці, однак їхні автори гонорарів зазвичай не отримували [11, арк. 7 зв.].

Чинником, що не сприяв проведенню наукових досліджень, можна назвати значну розпорошеність науковців по містах і селах Західної Німеччини [13, с. 6]. Це ускладнювало комунікацію, оскільки для обміну думок, проведення наукових дискусій за умов недоступності телефонного зв'язку доводилося задовольнятися листуванням, хоча більш дієвішими все ж були безпосередні контакти науковців. Останні стали практично неможливими після проведення в Західній Німеччині грошової реформи.

Реформування фінансової сфери Західної Німеччини призвело до припинення або локального проведення наукових сесій Української вільної академії наук і Наукового товариства ім. Шевченка. Наукові інституції прийняли рішення переходити на спілкування «кореспондеційною методою». Навіть вносилася пропозиція шляхом листування проводити засідання секцій, а результати досліджень оприлюднювати у вигляді рефератів віддрукованих на циклостилі [1, с. 133].

Брак коштів не давав можливості опублікувати значну частину праць й познайомити широку громадськість із результатами власних досліджень. Така безперспективність пригнічувала науковців, декого опановував відчай. Тут слід наголосити й на благодійності переміщених осіб і біженців з України, які подеколи жертвували власні скромні кошти для реалізації тих чи інших видавничих проектів [1, с. 132].

Учені-гуманітарії перебували у трохи вигідніших умовах, на відміну від своїх колег природничників, оскільки останні не мали для проведення досліджень реактивів і лабораторій зі спеціальним обладнанням [14, арк. 23 зв.]. Водночас гуманітарії, попри вивезені з України частини власних бібліотек і документи деяких архівів, також відчували брак фахової літератури, а історики -- джерел дослідження [15, с. 48]. Сучасник подій Борис Крупницький згадував: щоб дістати певний том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського потрібно було докласти «надзвичайних зусиль» [1, с. 131]. За обставин, що склалися, українські науковці співпрацювали допомагаючи один одному, навіть якщо мешкали в різних містах, зокрема, позичали або робили копії потрібних праць і надсилали їх для роботи колегам [6, с. 105].

Науковці докладали зусиль до пошуку спонсорів, завдяки матеріальній допомозі яких представники українського наукового світу Західної

Німеччини могли б хоч якось існувати. Згадуваний хімік Полікарп Герасименко-Волковинський, налагоджуючи співпрацю з очільником Українського наукового інституту Америки ентомологом Олександром Грановським, пропонував останньому матеріально підтримати українських учених, що опинилися в ДіПі-таборах, замовляючи й оплачуючи їм виконання певних робіт. На думку Полікарпа Герасименка-Волковин- ського, гонорар у 50 американських доларів у вигляді надісланих цигарок, кави й одягу зміг би забезпечити існування одного ученого на німецькій землі протягом кількох місяців. Відповідно на початковому етапі для оплати праці 20-30 науковців потрібно було 1,5-2 тис. доларів [7, арк. 3].

В організаційному плані соборна наукова громада спільними зусиллями відновлювала наукові установи довоєнного часу та створювала нові.

Наприкінці 1945 р. у Західній Німеччині українськими науковцями було створено Українську вільну академію наук (УВАН), яка мислилася спадкоємницею традицій Всеукраїнської вільної академії наук. Установа ставила на меті об'єднати всі українські наукові сили еміграції, репрезентувати «справжню українську непартійну науку перед науковою громадськістю світу» та протистояти «вищою якістю наукової праці [...] іншому центрові, центрові фальшивої науки в нашій поневоленій країні» [17, арк. 29]. Організатори УВАН розглядали науку як складову частину «українського визвольного державно-творчого змагання» [17, арк. 29]. У різні часи наукову інституцію очолювали історик Дмитро Дорошенко (1946-1951 рр.), літературознавець Леонід Білецький (1951-1953 рр.) та ін. [2, с. 178].

Структурно УВАН складалася з чотирьох відділів: історично-філо- логічно-філософічного, правничо-економічного, природознавчого з підвідділом медичних наук, математичного з підвідділом технічних наук. Окрім того, у системі УВАН науковці однієї спеціальності створювали групи, у яких і працювали [18, арк. 13 зв.]. Членам організації присвоювалися такі звання: дійсний член, член-кореспондент і науковий співробітник. Науковий штат інституції збільшувався з року в рік: у 1945 р. -- 12, 1946 р. -- 92, 1947 р. -- 150, 1950 р. -- 261 особа (з них 54 дійсні члени, 53 члени-кореспонденти, 154 наукові співробітники) [2, с. 179].

Українська вільна академія наук займалася організацією та проведенням наукових конференцій із різних спеціальностей, а також публі- каторською діяльністю. Так, за даними історика Володимира Маруняка, за 2,5 роки (1946 -- перша половина 1948 рр.) відбулося 39 наукових конференцій, на яких виголошено 239 доповідей (за даними сучасника подій історика Петра Курінного -- 45 наукових конференцій і 210 доповідей [17, арк. 29]) [8, арк. 1-3; 2, с. 179; 19, с. 173; 20, арк. 8; 21, с. 8; 22, с. 6; 23, с. 8]. Це давало можливість обмінятися думками, згенерувати нові ідеї. Серед видавничих проектів слід назвати наукову періодику «Літопис УВАН», «Бюлетень УВАН» та майже шість десятків опублікованих праць, зокрема Аркадія Животка, Дмитра Зайціва, Наталії Кордиш, Петра Курінного, Юрія Сірого, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Чи- жевського [2, с. 180, 398-399]. Усі видання побачили світ за фінансового сприяння Товариства прихильників УВАН [17, арк. 29].

При Українській вільній академії наук працювали наукова бібліотека, Товариство охорони українських пам'яток на чужині, що збирало й зберігало рукописні і друковані джерела та твори мистецтва, а також Музей- архів, про який ітиметься далі.

Літературознавець Юрій Бойко в листі до поета і перекладача Михайла Ореста наприкінці 1948 р. повідомляв, що Президія УВАН ухвалила заснувати Інститут державного планування при УВАН. передбачалося, що завданням Інституту буде провадження наукових досліджень, які створять основу для державного планування «різних ділянок українського життя в майбутній Українській Самостійній Державі» [24, арк. 1]. Відповідно робота установи мала відповідати завданням, які висував Виконавчий орган УНР в екзилі. Уповноважений у справі організації Інституту Юрій Бойко наголошував, що для будівництва майбутнього потрібно дослідити всі аспекти життя українців останніх десятиліть, зокрема народну психологію, етнографію, демографію, економіку, культуру й релігію [24, арк. 1].

Після завершення Другої світової війни в середовищі української інтелігенції виникла ідея створити за зразком Празького архіву установу, яка б збирала і зберігала матеріали з історії української еміграції. Перші документи були придбані у травні 1945 р.: українські календарі, видані І. Штайнбренером у містечку Вімперк на початку ХХ ст. та в селищі Трансфельден -- поетична рукописна збірка представника «празької школи» Юрія Чорного [25, с. 5]. Таким чином, було започатковано фонд друкованих видань і літературний архів. Очолював Музей-архів історик- архівіст Володимир Міяківський. Спочатку установа розташовувалася в підвалі 4-го блоку табору Сомме-Касерне в Аугсбурзі [19, с. 171], згодом, переїхавши до Ульму, отримала дві просторі кімнати.

Музей-архів УВАН ставив за мету збирати матеріали для майбутніх сховищ вільної України. На думку керівника Ресорту освіти, культури і віросповідань Виконного органу УНРади Юрія Бойка, діяльність установи мала «велику політичну і культурну вагу» [26, арк. 1]. Налагодивши контакти з іншими українськими бібліотеками і музеями, що створювалися в Західній Німеччині, Музей-архів почав збирати по сім примірників друкованих видань. Так, для архівосховищ Києва збирав документи Музей-архів в Аугсбурзі; для Львова -- у Карльсфельді, а згодом у

Берхтесгадені, бібліотека Наукового товариства ім. Шевченка (бібліограф Володимир Дорошенко); для Харкова -- Музей Шевченка в англійській окупаційній зоні (громадський і культурний діяч Леонід Бачинський); для Праги -- в Ашаффенбурзі (журналіст Аркадій Животко); університетський примірник -- Український вільний університет у Мюнхені, а також примірник для Ватиканської бібліотеки і один примірник «місцевий» для кожної країни розселення української еміграції. Кожне архівосховище збирало по 7 примірників усіх видів друкованих видань; один примірник залишало у себе, а решту надсилало до Музею-архіву УВАН, який став центральним сховищем і розподіляв примірники між іншими [25, с. 5].

За 1945-1949 рр. зусиллями Музею-архіву УВАН було зібрано близько 90% усієї друкованої продукції українських біженців і переміщених осіб американської окупаційної зони Німеччини [25, с. 5], а також деякі рукописи й чернетки українських письменників [27, арк. 4]. Окрім того, у фондах установи зберігалася україномовна преса з Бельгії, Канади, США, Франції та ін. [19, с. 172]. Сучасник подій історик Ілля Борщак слушно зауважував, що найкращим показником «українського буття» є «поважні книжки в руках поважних людей» [28, арк. 2]. З початком масового виїзду за океан Музей-архів УВАН зі своїми фондами перебрався до США. Високо оцінюючи діяльність очільника установи Володимира Міяків- ського, етнолог Олекса Воропай зазначив: «Колись історики скажуть йому «спасибі»». І, справді, завдяки подвижницькій роботі Володимира Варламовича та його колег історики отримали безцінні джерела для дослідження епохи ДіПі.

Дбали про створення власних архівів інші народи, що опинилися в еміграції. Архів російської еміграції, створений при Руській бібліотеці в Мюнхені, ставив за мету зібрати і зберігати друковане слово російської еміграції Західної Німеччини. З документами, що характеризували культурне та політичне життя російської еміграції, могли б працювати еміграційні та закордонні науковці, а також усі читачі бібліотеки. Архів закликав громадськість пожертвувати екземпляри російських газет, брошур і книг, що побачили світ в еміграції, однак не виключалася можливість придбання найцінніших примірників. Особливу цінність для архіву становили ротаторні видання, зокрема періодика, інформаційні бюлетені, прокламації, летючки, книги і брошури [29, арк. 1]. У свою чергу Прес-бюро російської еміграції з осередком у Мюнхені у 1951 р. повідомляло, що готове сплатити 10 пфенінгів за один екземпляр журналів, бюлетенів і летючок, виданих на ротаторі протягом 1945-1951 рр. [30, арк. 1].

Цінність створення переміщеними особами і біженцями у Західній Німеччині своїх національних архівів ще більше актуалізувалася на фоні вивезення з Європи наприкінці Другої світової війни до СРСР значних комплексів архівних матеріалів, зокрема української політичної еміграції. Після науково-технічного опрацювання документи було на десятиліття засекречено й вони використовувалися «лише в «оперативних» цілях, з метою одержання інформації про діяльність установ, організацій та окремих представників української еміграції» [31, с. 325-326].

У березні Історик В. Маруняк помилково вказав місяць відновлення Наукового товариства ім. Шевченка червень, замість березень 1947 р. (Маруняк В. Українська еміграція. Т. 1. С. 175). 1947 р. у Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), заснованого ще 1873 р. у Львові. Відновлення наукової установи стало можливим через те, що трохи більше половини її членів разом із очільником антропологом і зоологом Іваном Раковським опинилися в Західній Німеччині [10, арк. 98]. Товариство ставило за мету гідно продовжувати наукові традиції, сформовані за десятиліття роботи. Головою НТШ черговий раз обрано Івана Раковського, який на той час мешкав в Австрії, його заступником -- мовознавця Зенона Кузелю, генеральним секретарем -- історика Володимира Кубійовича.

На момент відновлення діяльності НТШ нараховувало 110 дійсних членів, тобто об'єднало добру половину українських науковців Західної Німеччини. У зв'язку з виїздом за океан чисельність Товариства зменшувалася і в 1949 р. становила 81 дійсний член (із них у Західній Німеччині -- 51, у Канаді та США -- по 11, в інших країнах -- 8) [2, с. 176].

У структурі НТШ сформувалося три секції: історико-філософічна під керівництвом філософа Івана Мірчука, філологічна на чолі з літературознавцем Леонідом Білецьким і математично-природничо-лікарська, очолювана геологом і географом Юрієм Полянським [10, арк. 98 зв.]. У складі історико-філософічної секції постали такі комісії, як історична, філософічно-педагогічна, права й економії та археологічна. У структурі філологічної секції діяли етнологічна, музикологічна, літературознавча, мовознавча, бібліографічна комісії та комісія класичної філології. У свою чергу географічна та фізіографічна комісії перебували у складі мате- матично-природописно-лікарської секції. Окрім того, було утворено кілька інститутів: Інститут енциклопедії, Інститут бібліологічний, Інститут української мови, Інститут національних дослідів [13, с. 6; 16, с. 49]. На них покладалося вирішення тих актуальних питань, які мали допомогти «нації в її визвольній боротьбі, -- адже українська наука й українські вчені мають бути речниками української справи перед чужим світом» [16, с. 49].

Наповнення бюджету товариства здійснювалося за рахунок благодійництва. Так, Комітет приятелів НТШ при Об'єднанні українських приватних підприємців, Український американський об'єднаний допомого- вий комітет у Філадельфії (США), кардинал Євген Тісеран, секретар Священної конгрегації для Східної Церкви у Римі та ін. жертвували кошти, на які НТШ видавало наукові праці й виплачувало скромні гонорари їхнім авторам [10, арк. 98 зв.].

За 1947-1951 рр. Наукове товариство ім. Шевченка видало «Енциклопедію українознавства» (3 т. за ред. В. Кубійовича, Мюнхен, 1949 р.), праці антрополога Ростислава Єндика, правознавця Ярослава Падоха й історика Омеляна Пріцака, «Записки НТШ» (4 т., Мюнхен, 19481949 рр.), «Історію Наукового Товариства ім. Шевченка» (Нью-Йорк; Мюнхен, 1949 р.), квартальник «Сьогочасне й минуле» (2 ч., Мюнхен, 1949 р.), «Хроніку НТШ» [32-34; 2, с. 178, 399]. Готувалися до друку збірник «Україна під Совєтами», який мав би «представити історію українського народу під большевицькою окупацією» [16, с. 49] та ін.

Крім УВАН і НТШ, у Західній Німеччині діяли й інші наукові установи, зокрема Українське наукове економічне товариство при Українській економічній високій школі, Науковий сектор Українського технічно-господарського інституту, Українське історично-філологічне товариство [2, с. 181]. Улітку 1950 р. у Мюнхені російські біженці та переміщені особи заснували Інститут з вивчення історії та культури СРСР, що фінансувався Американським комітетом для визволення від більшовизму [35, арк. 1]. У його роботі брали участь українці, росіяни, грузини, вірмени, калмики, туркестанці, представники тюркських народів, які досліджували актуальні проблеми радянознавства [36, арк. 2 зв.].

Потреба створення належних умов для праці українських науковців, які опинилися у Західній Німеччині, а також необхідність об' єднання всіх наукових сил спричинили створення 1947 р. у Новому Ульмі професійної організації, яка отримала назву Спілка українських наукових працівників на еміграції [37, арк. 49 зв.; 38, арк. 44]. Біолог Михайло Ветухів був обраний головою Спілки.

У резолюції І З' їзду Українських наукових працівників на еміграції в 1947 р. визначено завдання, що стояли перед науковцями. Серед них «захист української нації від наступу на неї ворожих тоталітарних ідеологій», «тримати на високому рівні в умовах демократії українську духовність для збереження її для нашої нації і для репрезентації перед зовнішнім світом» [37, арк. 49 зв.]. На думку зарубіжного історика Володимира Маруняка, заслугою Спілки стало проведення реєстрації українських науковців Західної Німеччини й Австрії. Отож, у згаданих країнах перебувало 277 науковців різних галузей, з яких 104 викладачі вишів [2, с. 181]. Далі історик подав кількість науковців за спеціальностями, порахувавши які, отримуємо трохи більші цифри -- 284 і 119 відповідно [2, с. 181-182].

У 1947 р. у Мюнхені засновано Союз українських інженерів і техніків на еміграції. Організацію очолив Євген Вертипорох, на посаду секретаря обрали Івана Яновича. Союз зробив підрахунки кількості українських інженерів, які опинилися в Західній Німеччині, надавав матеріальну допомогу тим, хто її потребує і сприяв еміграції інженерів за океан [39, с. 39].

Нові завдання постали перед українськими істориками, які опинилися в Західній Німеччині після завершення Другої світової війни. По-перше, слід було обґрунтовано виробити власне трактування радянського періоду в історії України, а також усієї національно-визвольної боротьби українського народу за створення Української держави. Це б створило альтернативу кремлівській версії подій, ознайомило б світову громадськість з «українською проблемою» і продемонструвало, що українці -- окремий народ, відмінний від росіян [40, арк. 174-174 зв.]. По-друге, по «гарячих слідах» потрібно було зібрати джерельні матеріали про становище українців під час нацистської окупації УРСР, а також остарбайтерів у Німеччині. По-третє, дослідникам історичного минулого України слід було розширити джерельну базу, звернувши увагу на архіви, не досліджені або практично не досліджені попередниками, зокрема італійські й турецькі [1, с. 118], англійські, іспанські і французькі [37, арк. 68 зв.]. Адже, як відомо, представники наукового історичного світу міжвоєнної еміграції провадили активні дослідження в європейських архівах (Берлін, Відень, Гамбург, Дрезден, Кенігсберг, Париж, Стокгольм). Вони ввели до наукового обігу нові джерела, зокрема ті, які висвітлювали діяльність Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Відповідно історики-емігранти третьої хвилі мали продовжити роботу в цьому напрямі, залучаючи до наукових пошуків нові архівні установи. До того ж з поважними збірками українознавчої літератури можна було ознайомитися у Національній бібліотеці Західного Берліну та Баварській державній бібліотеці у Мюнхені [41, с. 29]. По-четверте, опинившись у Західній Німеччині і маючи доступ до місцевих бібліотек, історики отримали можливість досліджувати історію України в контексті європейського історичного розвитку, провадити компаративістичні дослідження [42, арк. 40 зв.].

У той час, коли в радянській Україні за умов посилення позицій формалізму й конформізму дослідники тлумачили історичний процес в інтересах адміністративно-командної системи, панівним серед українських істориків Західної Німеччини, за визначенням сучасника подій історика Бориса Крупницького, виявися державницький підхід до дослідження українського історичного процесу. Історики переважно із радянської України були прихильниками державницько-консервативного напряму, започаткованого В'ячеславом Липинським; їхні колеги із західноукраїнського регіону дотримувалися державництва з націоналістичним ухилом, інші -- з ухилом соціальним або демократичним [1, с. 131].

Проблемам методології української історичної науки присвятив свою працю Борис Крупницький («До методологічних проблем української історії») [1, с. 130]. Наукові розвідки про стародавню добу в історії України опублікували онук історика Володимира Антоновича Марко Антонович («Чи були кимерійці в Україні», «Скити і Єгипет в античному письменстві» [43-44], обидві -- 1946 р.) і Михайло Міллер («Палеоліт Надпоріжжя», Аугсбург, 1948 р. [45]). Дослідник Віктор Петров свою працю присвятив етногенезу українського народу («Походження українського народу», Регенсбург, 1947 р. [46]). Історик Дмитро Дорошенко у своїй «Історії України» [47] дав огляд вітчизняної історії як процесу розвитку української державності.

Окремі питання з історії Русі досліджувала Наталія Полонська- Василенко («Велика княгиня Ольга», Аугсбург, 1948 р. [48]), а з історії Галицько-Волинського князівства -- історик Володимир Мацяк («Галицько-Волинська держава 1290-1340 рр. у нових дослідах», Аугсбург, р.). Козацька доба та часи Гетьманщини перебували в полі зору таких дослідників, як Микола Андрусяк («Історія козаччини», Мюнхен, 1946 р. [49]), Борис Крупницький («Гетьман Данило Апостол і його доба», Аугсбург, 1948 р.; «Мазепа в світлі психологічної методи», Аугсбург, 1949 р. [50-51]), Олександр Оглоблин («Хмельниччина і залізорудна промисловість Правобережної України», Мюнхен, 1948 р.; («Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Аугсбург, р. [52-53]), Лев Окіншевич («Значне військове товариство в Україні- Гетьманщині ХУІІ-ХУШ ст.», Мюнхен, 1948 р. [54]), Домет Олянчин і Наталія Полонська-Василенко («Хмельниччина» (Українські вісті, Новий Ульм, 1948, ч. 38-43); «Палій та Мазепа», Аугсбург, 1949 р.; «Хмельниччина і ідея державності» (Український робітник, Торонто, 1951, ч. 4046) [55; 56, с. 30]). Остання дослідниця, яку сучасний історик Василь Ульяновський назвав «метром української наукової еміграції» [15, с. ЬХХУІІ], в епоху ДіПі розпочала студіювання історії церкви в Україні [15, с. ЬХХХ] («Братства на Україні. Минуле й сучасне», Мюнхен, 1946 р.; «Церква й культура великокнязівської України» (Бюлетень Богословсько-педагогічної академії, Мюнхен, 1946, ч. 2); «Митрополит київський Іларіон» (Бюлетень Богословсько-педагогічної академії, Мюнхен, 1948, ч. 3; «Історія Української православної церкви. Лекції в Богословсько-педагогічній академії», Мюнхен, 1948 р.) [56, с. 28, 32-33]. Окрім того, у полі наукових інтересів Наталії Дмитрівни перебували й діячі Української академії наук («Академік М.П. Василенко» (Голос державника, Мюнхен, 1948, ч. 6), «Агатангел Кримський» (Україна, Париж, 1949, ч. 2); «Загублений рід (Людмила Старицька-Черняхівська)» у книзі «Визначні жінки України», Новий Ульм, 1950 р.) [56, с. 34]). Зарубіжна українська мовознавець Іраїда Ґерус-Тарнавецька, аналізуючи науковий доробок Наталії Полонської-Василенко, наголошувала, що для дослідниці «історія -- це історія живого народу, який жив і творив. Той за речами далекого минулого вона завжди старалася бачити людей, які їх створили; вона старалася пізнати ті економічні й соціяльні умови, що визначили й позначили історичні події чи державно-політичні умови, що формували або руйнували людські надбання» [56, с. 13].

Протягом 1947-1948 рр. Борис Крупницький неодноразово вносив пропозиції скликати спеціальний конгрес УВАН для обговорення проблем періодизації історії України. Однак усі спроби згуртувати істориків для вироблення періодизації успіхом не увінчалися [4, с. 92]. Тому трохи згодом, у середині 1950-х рр., історик у своїй праці «Основні проблеми історії України» зробив спробу самостійно скласти періодизацію національної історії.

У 1946 р. рішенням Пленуму ЦПУЕ було покликано до життя Комісію для дослідження мартирології українського народу під німецькою займанщиною. Головним завданням Комісії було зібрання джерельного матеріалу про характер нацистського режиму в Україні та про «трактовання українців вивезених на примусові роботи на терени ІІІ Райху» [57, арк. 16]. Члени Комісії мали на основі спеціально складеного запитальника опитати українських переміщених осіб і біженців Західної Німеччини. За результатами роботи планувалося видати збірник, який «послужить для української пропагандивної праці заграницею» [57, арк. 16].

У свою чергу етнолог Олекса Воропай наголошував на важливості збирати писемні джерела у вигляді щоденників і листів, у яких гітлерівці, що перебували в Україні, фіксували події української визвольної боротьби, життя населення під окупацією та ін. Також вони робили світлини, на яких фіксувалися реалії окупованої України. Листи та світлини гітлерівці надсилали своїм рідним, що мешкали в Німеччині [19, с. 198]. Тож Олекса Воропай пропонував розшукати серед місцевого німецького населення згадані документи, які мають наукову цінність.

1947 р. у Мюнхені при Лізі українських політичних в'язнів засновано Науково-дослідний інститут української мартирології, який очолив історик Олександр Оглоблин [2, с. 303]. Наукова установа ставила за завдання збирати, досліджувати, зберігати, опрацьовувати і видавати збірники про «жертви українського народу, що їх він приніс за час своєї визвольної боротьби» [58, с. 5]. Так, у планах було створення історико- біографічного словника борців за волю України, монументальної монографії про історію української мартирології, а також Архіву-музею української мартирології [59, с. 7-8; 60, с. 6]. Однак непрості умови еміграційного життя не дали можливості реалізувати задумане. За даними історика Володимира Маруняка, за два роки роботи НДІ української мартирології видав кілька невеликих праць: «Завдання української мартирології» (Мюнхен, 1947 р.), «Казематні поезії» Тараса Шевченка (Мюнхен, 1947 р.) і «Німецький концентраційний табір» Володимира Янева (Мюнхен, 1948 р.) [2, с. 303; 59; 61-62].

У повоєнній Західній Німеччині українські науковці провадили дослідження з таких спеціальних історичних дисциплін, як генеалогія (родознавство) та геральдика. У 1946 р. у Західній Німеччині з ініціативи громадсько-політичного діяча Євгена Архипенка та геральдиста Миколи Битинського постала Українська родовідна установа (УРУ) [17, арк. 88]. У Статуті декларувалася діяльність установи «на цілому українському просторі та серед еміграції», а її територіальне розташування визначалося місцем «осідку Українського Державного осередку» [5, с. 411]. Згідно зі Статутом, УРУ мала на меті не лише здійснювати формальну реєстрацію родів, а й виконувати функцію згуртування української нації на основі спільного походження й родової спорідненості [6, с. 104]. Останнє за еміграційних умов, з одного боку, було вельми актуальним, а з іншого -- практично нездійсненним.

Згідно з метою було визначено й низку завдань Української родовідної установи. До них належали організація життя українських родів, які вже мали герби (вживали термін «знамено» у значенні «герб»); внесення родів до Української родовідної книги; затвердження раніше розроблених гербів на право їх публічного вживання; реєстрація розроблених і створення нових гербів для земель, повітів, волостей, сіл і корпоративних об'єднань; проведення досліджень української геральдики; проведення наукових заходів, присвячених гербознавству та родознавству й заохочення досліджень громадськістю власних родів; видання родо- знавчої та геральдичної літератури й часописів [6, с. 104].

Проаналізуємо, що було реалізовано з цієї програми за недовготривалу роботу УРУ. По-перше, геральдист Микола Битинський і художник Юрій Сластіон виготовили низку родових гербів. Лише М. Битинський створив проекти гербів Бачинських, Білонів, Видибід-Руденків, Герасимовичів, Демчуків, Корчак-Городиських, Косачів, Кохно, Кульчицьких, Лепких, Лимаренків, Нечаїв, Оглоблиних, Олексієнків, Повстенків, Розгонів, Рудницьких, Сапіг, Семків, Сенютовичів та Якса-Биковських. Він же зробив власноручне повне геральдичне оформлення за зразками з гербовників та за описами власників родових гербів Білонів, Корчак- Городиських, Лепких, Розгонів, Соловіїв, Опаренків, Орликів, Хмельницьких, а також січовий герб Війська Запорозького та середній Державний Герб України [63, арк. 17-18]. По-друге, УРУ затвердила 20 родових гербів представників старих шляхетських родів [64, арк. 2425; 6, С. 104-105]. По-третє, видала у Фанкфурті-на-Майні чотири числа фахового наукового часопису «Рід та знамено» (1947 (за ін. даними 19461948 рр.)) [3, С. 33; 6, С. 104-105; 5, С. 413]. У ньому публікувалися праці не лише з геральдики [63, арк. 20-21; 65-66], ай з таких спеціальних історичних дисциплін, як генеалогія, вексикологія, сфрагістика, ономастика, антропоніміка й історична демографія, а також з етнопсихології, етнології й соціології [3, с. 35-37].

У 1947 р. при УРУ з ініціативи українського історика й археолога Михайла Міллера створено Інститут родознавства і знаменознавства (ІРЗ). У структурі наукової установи був, зокрема, відділ родознавства, який очолював історик Олександр Оглоблин. Сучасний дослідник Олександр Мазепа з'ясував, що в ІРЗ працювали історики Микола Андрусяк, Борис Крупницький, Олександр Оглоблин і Михайло Міллер (очільник), геральдист і мистецтвознавець Микола Битинський, публіцист Василь Гришко, правознавець Лев Окіншевич, археолог Ярослав Пастернак, філолог Ярослав Рудницький, генеалог і геральдист Вячеслав Сенютович- Бережний, геральдист Ян Токаржевський-Карашевич та ін. [6, с. 105106].

Серед напрямів роботи Інституту родознавства і знаменознавства слід назвати опрацювання генеалогії українських гетьманів, проведення наукових з'їздів і конференцій, на яких фахівці оприлюднювали результати своїх досліджень. Найбільшим видавничим проектом стала підготовка в 1948 р. колективної наукової монографії «Українські роди», розробленої за структурою «Малоросійського родословника» Вадима Модзалевського. До першого тому ввійшли генеалогії членів Української родовідної установи, до другого -- шляхетських, старшинських, козацьких родів Лівобережної України ХУІІ-ХУШ ст. Однак через брак коштів фундаментальний двотомник не зміг побачити світ [6, с. 105-106].

Постання в повоєнній Західній Німеччині значної кількості наукових, мистецьких, громадських організацій, а також політичних партій спонукало сфрагістів до створення печаток, які б засвідчували справжність підпису посадових осіб. Так, згадуваний Микола Битинський протягом 1946-1947 рр. виконав графічні проекти, з яких було виготовлено печатки для Української родовідної установи, Міністерства військових справ УНР, Центрального комітету Українського національного державного союзу [63, арк. 19].

Відсутність поліційного нагляду за наукою надало новий імпульс розвитку етнології. Нечисленні науковці зосередили свою увагу на збиранні етнографічних матеріалів, опрацюванні їх та написанні відповідних праць. У цій галузі на німецькій землі працювали Олекса Воропай, Зенон Кузеля та Віктор Петров. Олекса Воропай, опинившись у Німеччині ще в роки війни, а по її завершенні студіював відповідну літературу та збирав джерельну базу, опитуючи українців, які траплялися на його життєвому еміграційному шляху [19, с. 81-84, 88-89, 95, 109, 122]. Коло наукових інтересів дослідника становили народний календар українців та їхнє життя за часів нацистської окупації України. Відповідно він збирав в українських остарбайтерів зразки фольклору, спогади про відзначання на Батьківщині свят; листи, котрі вони отримували з Батьківщини, з яких можна було скласти «образ життя і страждання у німецькій неволі» [19, с. 124], спогади про те, як вони потрапили на примусові роботи до Німеччини та ін.

У результаті проведених досліджень Олекса Воропай видав низку статей, нарисів і монографій. Частину праць публікував під псевдонімом «Олекса Степовий». Серед них статті про звичаї українців і традиції відзначання свят, а також етнографічні нариси «Українські народні танці», «Звичаї нашого народу. Різдвяні свята» та «Звичаї нашого народу. Великодні свята» [67], альбом «Українські народні танці» [19, с. 192], а також «В німецькій неволі» (Аугсбург, 1945) [68, с. 5]. Остання праця під різними назвами в доопрацьованому вигляді витримала не одне видання і отримала низку схвальних відгуків [68, с. 5-13]. Однак найфундамен- тальнішою працею, яка не втратила своєї актуальності й нині по праву вважається двотомник «Звичаї нашого народу» (Мюнхен, 1958) [67, 69]. Окрім того, науковець планував видати альбом українського народного одягу [19, с. 163].

Зенон Кузеля разом з Віктором Петровим розробили окремі анкети та видали посібник для збирання матеріалів з народної медицини [70, с. 226].

У розглядуваний період готувалися до друку та видавалися альбоми Л. Бурачинської, Климентія Габданк-Рогозинського, Олени Пчілки (справжні ім'я та прізвище Ольга Косач), Володимира Січинського зі зразками українських вишивок [2, с. 375-376], які користувалися великою популярністю в майстринь Західної Німеччини.

У галузі фольклористики в епоху ДіПі працювали вже згадувані Віктор Петров і Олекса Воропай. Віктор Петров у праці «Український фольклор. (Заговори, голосіння, обрядовий фольклор народно-календарного циклю)» (Мюнхен, б. р.) [71] розробив нову концепцію, вихідною тезою якої було твердження про тотожність фольклору й ідеології. «В первісному фолькльорі усну словесну творчість аж ніяк не можна відокремлювати од світогляду первісного суспільства, мистецько-фольк- льорний матеріял од етнографічного. В первісному фолькльорі світогляд і фолькльор нерозчленовані. Світогляд є фолькльором і фолькльор є світоглядом» [71, с. 1], -- зауважував науковець. Зазначена концепція знайшла схвальні відгуки серед тогочасних науковців. Так, позитивну рецензію написав Пантелеймон Ковалів [72].

Значна розпорошеність українців по таборах і приватних оселях, дороговизна транспортного сполучення не створювали умов для «ходіння» істориків, етнологів і фольклористів «у поле», тобто провадження польових досліджень. Однак вихід було знайдено: польові дослідження здійснювалися «кореспонденційною методою». У газеті «Наше життя» вдалося віднайти звернення етнолога і фольклориста Олекси Степового (справжнє прізвище Воропай) до українців Західної Німеччини записувати історичні народні перекази і, вказавши повні ім'я, прізвище й вік оповідача (одразу ж зазначалося, що це бажана, але не обов'язкова інформація, що ще раз підтверджує страх українців перед примусовою репатріацією до СРСР) надсилати на адресу редакції газети чи йому особисто. Олекса Воропай зазначав, що матеріали потрібні для підготовки до друку збірника українських народних переказів. Науковець склав анкету із переліком запитань, на які мали дати відповіді респонденти.

В епоху ДіПі побачило світ чимало збірників українського фольклору. Переважно це були збірки народних пісень, а також колядок і щедрівок [2, с. 371-372]. Укладачі збірок Сергій Бичковський, Іван Губаржевський, М. Заклинський та Северин Левицький дбали, щоб біженці та переміщені особи, особливо діти і молодь, знали рідну культуру і не забували своє коріння.

Історик Василь Дубровський у 1947 р. зазначав, що основним завданням українських мовознавців в еміграції було введення української мови до кола світових мов [37, арк. 68 зв.]. Реалізація програми мисли- лася через укладання та видання перекладних словників, на які вже у ті роки відчувався великий попит як серед тих, хто планував виїжджати за океан, так і тих, хто залишався на німецькій землі. Так, у розглядуваний період побачила світ низка перекладних словників: українсько-німецько- англійсько-французький, українсько-англійський і англійсько-український, українсько-французький, українсько-німецький, українсько-іспанський та іспансько-український [2, с. 373-374].

У галузі мовознавства працювали Пантелеймон Ковалів, Ярослав Рудницький, Юрій Шерех та ін. Дослідники видавали праці з історії української мови, діалектології, риторики, провадили компаративістичні дослідження, а також писали посібники з граматики і правопису.

Юрій Шерех одночасно працював над написанням кількох праць та доводив спільно з перекладачем до завершення переклад на німецьку ще однієї книги. Німецький період для науковця виявився плідним, що засвідчує чимало виданих книг: «Головні правила українського правопису» (Новий Ульм, 1946 р.), «Галичина і формування нової української літературної мови» (Мюнхен, 1949 р.), «Нарис сучасної української літературної мови» (Мюнхен, 1951 р.) [73-75].

Професор Українського вільного університету Ярослав Рудницький видав низку власних праць, зокрема «Нарис української діялектології» (Аугсбург, 1946 р.) та «Лекції з порівняльної граматики слов'янських мов» (Аугсбург, 1948 р.), а також праці з фонології та орфоепії.

У свою чергу Пантелеймон Ковалів опублікував «Граматику української мови», «Чистота і правильність української літературної мови» (Мюнхен, 1947 р.), «Історію української мови» (Мюнхен, 1948 р.), «Мистецтво слова» (у співавт. з Борисом Ковалевим; Париж, Мюнхен, 1948 р.) [76-77; 2, с. 364; 78].

Плідною була праця українських літературознавців, які в розглядуваний період видали багато праць. Серед них були розвідки, присвячені аналізу українського літературного процесу, а також дослідження творчості окремих письменників. До першої групи слід зарахувати працю очільника УВУ Леоніда Білецького [79], професора згаданого вишу Володимира Державина [80], літературознавця С. Николишина про вплив культурної політики більшовиків на український культурний процес та ін. [81].

Щодо праць другої групи, то автори більшості з них аналізували творчість Кобзаря; зокрема, йдеться про праці професора Леоніда Білець- кого, історика й літературознавця Дмитра Дорошенка, літературознавця і державного діяча Романа Задніпрянського Історик В. Маруняк помилково працю Романа Задніпрянського приписав Роберту Задеснянському (Маруняк В. Українська еміграція. Т. 1. С. 377). (справжнє ім'я та прізвище Роман Бжеський), літературознавців Осипа Орленка, В. Петренка та Дмитра Чуба [82-87]. Окрім того, у полі зору літературознавців перебувало дослідження творчості Івана Франка [88], Михайла Коцюбинського [89], Марко Вовчок [90] (справжні ім'я та прізвище Марія Вілін- ська), Олени Пчілки [91] (до слова, її донька Ізидора Косач-Борисова разом із дочкою та онуками перебувала в таборах переміщених осіб, з яких 1949 р. виїхала до США [92, с. 32]) та її доньки Лесі Українки (справжні ім'я та прізвище Лариса Косач), Людмили Старицької-Чер- няхівської [91], Юрія Липи, представника «празької школи» Юрія Дра- гана, неокласиків [93], Катрі Гриневичевої [94], Олени Теліги [95] та ін.

Епоха ДіПі збагатила новими здобутками українську науку і в галузі мистецтвознавчих дисциплін. Архітектор, історик мистецтва Олекса Пов- стенко написав і опублікував низку праць з історії архітектурних пам'яток Києва і українського мистецтва загалом. Дослідник Петро Одарченко з'ясував, що протягом 1946-1949 рр. з-під пера Олекси Повстенка вийшла низка праць. Серед них окремі книги -- «Київ. Альбом архітектурних пам'яток» (Аугсбург, 1946 р.) та «Історичні плани Києва» (Аугсбург, 1946 р., у співавторстві із професором П. Курінним). В альманасі Української спілки образотворчих митців (УСОМ) «Українське мистецтво» побачили світ статті «Фрески і мозаїки катедри Св. Софії в Києві» (1946 р.) та «Фрески і мозаїки Михайлівського (Дмитрівського) монастиря в Києві» (1947 р.), а в газеті «Українські вісті» -- «Київська катедра Св. Софії як оригінальна пам' ятка української національної архітектури» (1949 р.) [96, с. 78]. У своїй статті «Фрески і мозаїки катедри Св. Софії в Києві» О. Повстенко, визнаючи візантійсько-романські впливи, усе ж наголошував на місцевому, київському, походженні, як архітектурної форми, так і внутрішнього оздоблення храму.

Мистецтвознавець Олекса Повстенко зробив спробу написати уза- гальнювальну монографію з історії українського мистецтва. Як наслідок -- у 1948 р. вийшла друком перша частина «Історії українського мистецтва» (Нюрберг; Фюрт) [97], у якій здійснено аналіз розвитку мистецтва на українських землях від найдавніших часів до прийняття на Русі християнства. Книга широко ілюстрована світлинами і рисунками, значна частина яких демонструє ті твори мистецтва, які були знищені як радянською владою, так і гітлерівцями [97, с. 6].

Результати власних досліджень О. Повстенко оприлюднював на мистецтвознавчих конференціях, які проводила Українська вільна академія наук. Так, у 1946 р. він прочитав доповіді «Стильові особливості і самобутні національні форми бароко України в ХУІІ-ХУШ ст.» та «Внутрішнє і зовнішнє оздоблення будов і храмів гетьмансько-козацької доби» [98, с. 235]. Високо оцінюючи наукову діяльність Олекси Пов- стенка, дослідник Петро Одарченко зауважив, що вона становить великий вклад не лише в українську національну науку і культуру, а й у світову [96, с. 82].

Наукові студії у Західній Німеччині провадили й українські музикознавці. Учені взяли активну участь у реалізації колосального проекту -- написання «Енциклопедії українознавства» (головний редактор Володимир Кубійович), що була ініційована й зроблена протягом 1949-1989 рр. під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Франції. Вони усвідомлювали важливість створення енциклопедії, якій судилося стати першою фундаментальною науковою працею про Україну. Так, Василь Витвицький відповідав за відділ музикознавства та історію української музики ХУШ-ХІХ ст., Зиновій Лисько вів розділ про музичне середньовіччя та народну музику, Андрій Ольховський -- про музикознавство, музичне шкільництво та українську музику ХХ ст. [99, с. 29].

Музикознавець Зиновій Лисько в середовищі українських біженців і переміщених осіб Західної Німеччині розпочав титанічну роботу зі створення «Кодексу українських народних пісень». Його колега Василь Вит- вицький згадував, що в листопаді 1953 р. З. Лисько зібрав 2,2 тис. записів, а 1955 р. -- мав їх уже 7 тис. [100, с. 25]. Роботу над «Кодексом...» продовжив у США, а завершила її по смерті вченого його дружина. У 1960-х рр. побачила світ 8-томна праця із близько 12 тис. українських народних пісень. Окрім того, Зиновій Лисько працював на посаді головного редактора видавництва «Українська музична бібліотека» у Парижі. У свою чергу музикознавець Василь Витвицький в австрійський період свого життя займався дослідженням діяльності та мистецьких зацікавлень колишнього посла Російської імперії у Відні Андрія Розумовського.

Таким чином, у повоєнній Західній Німеччині українські науковці утворили соборну громаду, яка, переборюючи всі труднощі, взялася до розбудови вітчизняної науки і як наслідок -- формування, збереження і розвитку української ідентичності переміщених осіб і біженців з України. У розглядуваний період відновлювалися наукові інституції, що діяли в Україні, а також засновувалися нові, які стали неодмінною складовою історії науки України. Більшість українських науковців були об'єднані у складі Української вільної академії наук та Наукового товариства ім. Шевченка. Їхні інтереси відстоювала Спілка наукових працівників на еміграції.

Історики, фольклористи й етнологи в українському та інонаціональному середовищі Західної Німеччини збирали безцінний джерельний матеріал, мовознавці укладали перекладні словники. Після років радянських заборон науковці отримали змогу провадити українознавчі дослідження, продуктивність яких підтверджує, зокрема, значна кількість опублікованих брошур, підручників, монографій і навіть енциклопедій. Представники різних гуманітарних наук видали, попри фінансові труднощі, низку праць, які не втратили своєї актуальності й у наші дні.