До причин більшовицько-селянського протистояння в Україні за доби "воєнного комунізму"

Д. В. Архірейський

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Відомо, що ідея «Декрету про землю», який у цілому відповідав бажанням селянства, не співпадала з дореволюційними програмними поглядами більшовиків, адже за своєю суттю була есерівською. Проголошення декрету більшовиками вплинуло на свідомість селян і на декілька років внесло плутанину в і без того суперечливі стосунки цієї партії з селянством. У дійсності комуністи бажали бачити землю не у приватній власності, а націоналізованою, тобто державною. Остаточний результат аграрних перетворень, здійснених більшовиками вже як партією влади, лише підтверджує це. Історик С. Кульчицький слушно зауважив, що ще на початку століття більшовики передбачали збереження поміщицьких господарств під контролем і управлінням рад, створених із сільських пролетаріїв [14, с. 123, 124]. Саме таку модель аграрних відносин розробив й один з більшовицьких теоретиків М. Бухарін [3, с. 59]. Очевидно, що нічого спільного з реальними потребами села такі погляди не мали. Виправдання ж їх загальнодержавними інтересами, які начебто підпорядковували собі інтереси селян, теж не мали сенсу, бо суперечили більшовицькій же тезі про врахування партією волі трудящих мас.

Теоретики більшовизму фактично трактували селянина як політичного ворога революції. Ще у 1902 р. В. Ленін визначав селянство як реакційний клас дрібних виробників і дрібних землевласників. Дослідник Р. Пайпс зазначив, що «для деяких фанатичних послідовників Леніна навіть безземельний сільський пролетарій, якого Ленін, слідом за Енгельсом, здатен був вважати союзником, не був цілком благонадійним, бо він теж «зрештою селянин, тобто куркуль у потенції»» [19, с. 402]. Погоджуючись із Пайпсом, С. Кульчицький підкреслив, що, «прагнучи до ліквідації приватної власності на засоби виробництва, державна партія не могла не перебувати у конфронтації з селянами - класом, існування якого базувалося на цій формі власності», тому «селяни були політично небезпечні для комуністів, коли залишалися селянами, «дрібною буржуазією». В силу їхньої чисельності їх не можна було просто знищити, тому, на думку більшовиків, їх треба було нейтралізувати включенням в нову політичну систему, але не на рівних з пролетарськими верствами населення засадах» [14, с. 57, 268].

Якби не ставилися до селянства сучасники, воно виявило себе силою, здатною не лише впливати на поточний перебіг подій, а й вирішувати долю революції. Б. Пастернак вклав в уста одного із героїв роману «Доктор Живаго» таку характеристику тогочасного селянина: «Повсюди безперервні селянські повстання. Проти кого, запитаєте ви? Проти білих і проти червоних, дивлячись на те, чия влада встановилась. Ви скажете,... мужик є ворогом усякого порядку, він сам не знає, чого хоче. Він знає це краще за вас, бо бажає він зовсім не того, що ми з вами. Коли революція пробудила його, він вирішив, що здійснюється його одвічний сон про життя осібне, про анархістське хуторське існування працею рук своїх, без залежності та обов'язків перед будь- ким. А він з лещат старої скинутої державності потрапив під більш важкий прес нової революційної наддержави» [20, с. 174].

Говорячи про місце селянина в революції, начальник штабу махновської армії В. Білаш: «.Суспільству далеко не байдуже про що, про яку справу будуть думати селяни. Про те найголовніше, здійснити яке (селяни) покликані у світ революції, чи (вони) відчувають себе безправними рабами на чужому полі?... Селянин також має мрії, серце, душу; він і агроном, і економіст, і майстер на всі руки, і дипломат, а за роки імперіалістичної бойні і громадянської війни він став і досвідченим вояком. Має він і самолюбство, і пиху, і власну думку» [2, с. 103].

Визнаючи існування окремих селянських інтересів, більшовики, проте, не визнавали права селян самостійно відстоювати ці інтереси. Це, мовляв, мав робити пролетаріат на чолі з комуністами, а селяни мали лише бути слухняними. Вважаючи селянство темною, неосвіче- ною масою, компартія брала на себе надзавдання допомогти селянам «правильно» організувати їх життя. У 1919 р. один з комуністичних лідерів України, В. Затонський, озвучив ці погляди таким чином: «Щодо світової революції, щодо всієї складності класової боротьби у місті і селі, такому, що усвідомив власну силу, але такому ж темному, як і до перевороту, селянину-власнику не було справи... Діалектика менш за все відповідає мужицькому способу мислення.» [10, с. 132, 133]. Отже, більшовики покладали на себе завдання перевиховати селян, прищепити їм нову свідомість, що разом з націоналізацією землі визначалося ними серед головних революційних перетворень на селі.

Говорячи про спільність і різницю інтересів більшовиків і селян, слід зазначити, що перші бачили свої завдання загальнодержавними, бо претендували на вищу владу. Селяни ж не збиралися нав'язувати будь-кому свою волю в інших сферах, окрім земельно-аграрної. Основною їх метою був зрівняльний перерозподіл землі та реманенту значних землевласників.

Структуруючи цілі більшовиків стосовно села, Р. Пайпс розподілив їх на уявні та реальні. Він зазначав, що, «відправляючись на завоювання села, більшовики діяли в ім'я досягнення уявної мети. Їх справжньою метою було підбити підсумок Жовтневого перевороту, встановивши повний контроль над селянством. Але оскільки такий заклик не міг знайти відгуку у масах, вони провели кампанію проти селянства під гаслом «відбивання» хліба у «куркуля» на користь голодуючих міст. Безумовно, нестача продовольства у містах оберталася справжнім лихом, але. існували більш прості й ефективні засоби добування хліба. У розмовах між собою члени уряду відверто визнавали, що рішення продовольчої проблеми було завданням другорядної важливості», бо «вилучення продовольства для міст. служило камуфляжем для політичної операції по закріпленню більшовизму на селі» [19, с. 409, 410].

Більш доцільніше, очевидно, говорити про тактичну і стратегічну цілі більшовиків. Ясно, що встановлення контролю над селянством входило до стратегічної мети більшовиків по затвердженню їх влади в країні. Вилучення ж хліба входило до комплексу тактичних завдань, бо комуністи розглядали село як невичерпну комору ресурсів, необхідних їм для досягнення стратегічної мети. Наприклад, голова Вищої Ради Народного Господарства РСФРР В. Осинський (Оболенський) у 1918 р. стверджував, що село «є тим головним пунктом, звідки можна викачувати гроші.» [11, с. 165]. Отже, підсумовує Р. Пайпс, «більшовицька пропаганда надавала збору продовольства головне значення, але у дійсності в ієрархії їх стратегічних планів воно займало майже останнє місце. Згодом, коли дим розвіявся, кількість зібраного продовольства виявилася на подив сміховинною, у протилежність цьому, досягнуті політичні наслідки посмішки не викликали» [19, с. 420].

Звичайно, для досягнення будь-якої мети на селі нова влада потребувала собі спільників з-поміж самої селянської громади, структурна монолітність якої зміцнювалася спільністю інтересів і культурним традиціоналізмом селян. Більшовики, відповідно до ідеології, робили ставку на штучне розшарування села. Вони не могли розраховувати на підтримку приватних власників, а лише - на пролетаризовані прошарки. Ось чому партія не могла погодитися на зрівняльний переділ землі, який посилював саме власницькі тенденції аграрного розвитку. Визначаючи ж буржуазні, експлуататорські категорії сільського населення, комуністи керувалися скоріше політичними, а не економічними чинниками й міркуваннями: той, хто був проти нової влади, оголошувався куркулем. Але, за свідченням В. Білаша, «куркулів-експлуататорів було мало, а ті заможні селяни, які власною працею підняли своє господарство, користувалися авторитетом, будучи взірцем для наслідування. Крім того, у селі перепліталися родинні стосунки, і нерідко все село було повне родичів. А ображати чи утискати близького вважалося непристойним, протиприродним. Село жило своїми традиціями. Селянин не бачив у своєму сусідові ворога, а навпаки, у них було багато спільного, вони потребували один одного і розуміли, що їх міжусобицею бажає скористатися хтось третій» [2, с. 71].

Прийшовши на початку 1919 р. до України, комуністи вже мали певний досвід, набутий у взаємовідносинах із російським селянством. Саме на цьому досвіді ґрунтувалася жорстка модель їх спілкування з українським селом. Ще у серпні 1918 р., під час продовольчої кризи на контрольованих більшовиками територіях Росії, В. Ленін визначив власні погляди на проблему взаємин влади і «куркульства», вважаючи, що «куркуль скажено ненавидить... радянську владу і готовий передушити, перерізати сотні тисяч робітників. Або куркулі переріжуть нескінчено багато робітників, або робітники нещадно розчавлять повстання куркульської грабіжницької меншості народу проти влади трудящих. Середини тут бути не може. Куркулі - найбільш звірячі, найбільш брутальні, найбільш дикі експлуататори. Ці кровопивці нажилися на народних злиднях під час війни, вони накопичили тисячі й сотні тисяч грошей. Ці павуки жиріли за рахунок розорених війною селян, за рахунок голодних робітників. Ці п'явки пили кров трудящих, багатіючи тим більше, чим більше голодував робітник у містах і на фабриках. Ці вампіри. підбирали собі в руки поміщицькі землі. Вони знову і знову поневолюють бідних селян. Нещадна війна проти куркулів! Смерть їм!» [15, с. 39-41]. Як зазначав Р. Пайпс, «це був, певно, перший випадок в історії, коли керівник сучасної держави підбурює населення розв'язати геноцид, геноцид соціальний» [19, с. 426].

Зауважимо, що подібним чином В. Ленін реагував на численні повстання російських селян проти продовольчої диктатури, встановленої новою владою саме в 1918 р. у контексті політики «воєнного комунізму». Іншою причиною упереджено-жорстокого ставлення комуністів до українських селян була впевненість у тому, що останні були більш реакційними, ніж російське селянство. У доповіді на ІІІ конгресі Комінтерну в липні 1921 р. В. Ленін визнавав, що, на відміну від Росії, «на Україні контрреволюція могла тимчасово перемагати, тому що буржуазія там мала за собою селянство, тому що селяни були проти нас» [14, с. 35].

Якщо прихід більшовиків в Україну на початку 1919 р. основна маса місцевих селян зустріла з радістю (селяни пам'ятали про їх земельний декрет), то дуже скоро ця радість змінилася відвертою ворожістю, адже нова влада одразу розпочала процес соціалізації землі, ігноруючи тим самим власний «Декрет про землю». Ще в лютому 1918 р. «Основним законом про соціалізацію землі» російський ВЦВК фактично перевернув зміст цього декрету, віддавши всю землю у розпорядження держави. В Україну більшовики прийшли з думкою не про розподіл землі, а про її націоналізацію, тобто фактичне одержавлення. Не визнаючи право приватної власності на землю, вони бажали об'єднати усі приватні господарства у колективні чи державні. Проте на цей час поміщицька земля була або розподілена між селянами, або йшло до цього, і, звичайно, будь-яке інше трактування цього питання викликало з боку селян невдоволення. Комуністи ж уперто трималися думки, що порівняльний розподіл землі не є доцільним ні з політичної, ні з економічної точок зору. Не дивно, що дуже швидко вони втратили прихильність селянства. Деякі більшовицькі лідери, переважно вихідці з України, розуміли суть цих непорозумінь. В. Затонський, наприклад, зазначав, що на початку 1919 р. «селянин-партизан з ентузіазмом сприймав наші бойові гасла періоду руйнування старого ладу, бачив у нас бажаних союзників у його боротьбі з поміщиком. Але, коли переміг останнього, бажав він єдиного - аби все чуже йому... залишило його у спокої, бо він жадав бути господарем на власній землі, яку він винятково, як йому здавалося, власними зусиллями відвоював у свого ворога. Селянська маса у той же час не встигла розшаруватися, бідняк. ще цілком знаходився у полоні старих власницьких, типово мужицьких настроїв і скрізь виступав проти комуністів» [10, с. 132, 133].

Зрозуміло, однієї лише констатації було замало, проблему треба було вирішувати практично. Партія рішуче взялася за це, вибравши, втім, не шлях порозуміння із селянами, а шлях їх підкорення. Голова уряду УСРР Х. Раковський, у 1920 р. відверто писав: «Якщо громадянська війна для всіляких угодовців є жахом, для робітничих мас, навпаки, вона була єдиним засобом для звільнення і затвердження свої влади. Не треба коливатися в тому, аби перенести громадянську війну в село. Краще розстріляти декілька десятків чи сотень запеклих ворогів робітничо-селянської влади, декілька десятків отаманів, куркулів, ніж засудити на голод та... епідемії сотні тисяч і мільйони робітників міста і сільської бідноти» [22, с. 2]. Наркомат земельних справ (Наркомзем), котрому від нового уряду доручалася реалізацію цього завдання, наділявся надзвичайними повноваженнями.

Актуальною для більшовиків залишалася проблема вилучення у селян продовольства, особливо в контексті продовольчої кризи в самій Росії. Вже 14 січня 1919 р. урядом України було створено відділ продовольства, який очолив член колегії Наркомату продовольства (Наркомпроду) РСФРР О. Шліхтер. Для вилучення українського хліба російський Наркомпрод надсилав сюди велику кількість продзагонів, організованих у промислових центрах Росії. Початковий розмір хлібної розкладки в Україні московським урядом встановлювався майже у 279 млн пудів, хоча реальна дійсність змусила більшовиків знизити цю цифру до 140 млн пудів [14, с. 111; 25, с. 150, 151].

12 квітня 1919 р. вийшов декрет Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Про загальнодержавний облік та розподіл продуктів і речей домашнього господарства», яким в Україні фактично запроваджувався вимріяний більшовиками комуністичний розподіл (де-факто це були звичайні реквізиції). Нова влада намагалася запровадити хлібну монополію, яку В. Ленін пояснював таким чином: «Це значить, що всі надлишки хліба належать державі, це значить, що жоден пуд хліба, непотрібний для підтримання його (куркуля - Д. А.) родини та худоби, непотрібний йому для посіву, - що всякий зайвий пуд хліба повинен відбиратися у руки держави» [14, с. 108]. Але, по- перше, як справедливо зазначив С. Кульчицький, «вилучення продукції у розмірах, що не перевищували звичайні норми споживання, було скоріше винятком, ніж правилом», бо ж «система відносин між державою та селянами ґрунтувалася на насиллі, а не на ринкових засадах» [14, с. 108], а по-друге, термін «надлишок» вживався більшовиками для означення того продовольства, що підлягало вилученню. Нарком продовольства РСФРР О. Цюрупа на Х з'їзді РКР(б) прямо визнавав: «.Все, що ми повинні (були) дістати для. потреб пролетарських центрів і голодуючих районів Росії, все треба було брати із звичайної норми споживання селян» [9, с. 416]. Та «надлишок», як визнавали згодом радянські економісти, для кожного селянського господарства був далеко не зайвою кількістю продовольства, а, навпаки, дуже важливою складовою економіки. Маючи такі «надлишки», селяни могли підтримувати на необхідному рівні свої господарства, отримувати за рахунок їх реалізації реманент, худобу, промтовари тощо [11, с. 177]. Отже, не важко збагнути, що добровільно селяни на руйнацію своїх господарств погодитися не могли, тому Наркомпрод, як і Наркомзем, наділявся надзвичайними повноваженнями для виконання своїх завдань.

Подібне тлумачення більшовиками земельного і продовольчого питань і надзвичайні заходи, що вживалися для їх вирішення, об'єктивно не сприяли порозумінню між селянами і новою владою. Опір селян - від саботажу до збройних виступів включно - зростав від весни 1919 р. з геометричною прогресією. Якщо у квітні урядові органи зафіксували 93 окремі селянські повстання по всій Україні, то на середину липня - вже 207 (за іншими даними, - близько 300) [5, с. 104, 109; 12, с. 44]. Будучи винятково селянськими, ці повстання були спрямовані проти конкретної політики комуністичної влади на селі. Прямим наслідком цього спалаху було, по-перше, те, що більшовикам вдалося зібрати в Україні не більше 8 млн пудів хліба, причому половина його становило поміщицьке зерно [14, с. 111]. Вагомішим наслідком селянських повстань стала дезорганізація радянського тилу, що незабаром уможливило порівняно легке захоплення значної території України військами А. Денікіна.

Невдачі більшовиків першої половини 1919 р. на «внутрішньому фронті» пояснювались тим, що їх керівники, визнаючи селянське повстанство як політичний бандитизм, явно плутали причини цього явища з наслідками. Пленум ЦК КП(б)У (7-9 квітня 1919 р.) визнав селянський опір «куркульською контрреволюцією», що була, мовляв, «найбільшою ставкою імперіалістичної буржуазії у боротьбі за повалення Радянської влади» [18, с. 32]. Х. Раковський вважав, що «не помилки радянської влади породили отаманщину, ...вона народжена іншими причинами, а помилки радянської влади були лише приводом (для повстань)» [22, с. 51, 52]. На його переконання, продрозкладка не могла озлобити селян, адже більша частина останніх нібито взагалі була звільнена від необхідності здавати державі хліб за твердими цінами. Комуни теж, на думку Х. Раковського, не могли підбурити селян проти влади, бо ж «їх на Україні було створено всього 300, вони не мали обов'язкового характеру і стали зброєю в руках наших ворогів лише тому, що вороги наші були безперечними господарями в селі, і тому могли зробити комуни... засобом боротьби проти звільнення селян» [22, с. 52].

Подібні погляди лідерів комуністів і пояснюють, чому у відносинах з українським селом вони обрали силовий варіант. Ще у 1918 р. двома декретами від 4 і 5 вересня урядом РСФРР було узаконено політику так званого червоного терору, у рамках якого й розвивались у подальшому стосунки нової держави із селянством. Декрети узаконювали практику заручництва, масових вбивств та ув'язнення селян у концтаборах [19, с. 511-513]. На основі цих законів розроблялися й відповідні урядові постанови УСРР.

Декретом РНК УСРР від 3 грудня 1918 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію, дії якої спочатку майже не поширювалися на сферу аграрних відносин, окрім боротьби з продовольчою «спекуляцією». У квітні 1919 р. з Москви до України на посаду голови ВУНК було направлено М. Лациса [16, с. 39]. Завзятий прибічник червоного терору, Лацис повідомив 18 травня на шпальтах «Известий ВУЦИК»: “Ми вдаримо по ворогу. Ми повинні запобігти смерті і мукам наших товаришів. Тому ми повинні розстрілювати на місці кожного, хто підняв і збирається підняти проти нас зброю. Ми повинні арештувати і тримати заручниками всіх «активістів», які мало що тямлять... Червоний терор є необхідним. Це вимушена дія самозахисту. І поганий той комуніст і той радянський діяч, котрий на це нездатний.» [17, с. 80, 81].

У квітні 1919 р. з'явилися перші постанови уряду УСРР, що мали безпосереднє відношення до боротьби із селянським повстанством. Так, 1 квітня поза законом було оголошено отамана Зеленого, 4 квітня - отаманів Соколовського, Гончара (Батрака) та Орловського [4, с. 103, 104]. Більшовики фактично утворили внутрішній фронт громадянської війни, виділивши на нього значну військову силу - 21 тис. бійців регулярної армії [4, с. 108]. До збройної боротьби проти повстанців і каральних акцій проти цивільного населення безпосередньо залучалися і продзагони, які діяли за настановами В. Леніна: «Не робить. висновків, що гвинтівки існують для залякування. Боротьба є боротьба. Без крайньої потреби краще обійтися так, але якщо необхідно, то продар- мійці повинні бути твердими» [7, с. 487]. За підрахунками дослідників, загальна кількість робітників, які протягом 1919-1920 рр. брали участь у вилученні українського хліба, становила 36 тис. чоловік [23, с. 37]. Наркомпрод УСРР у своєму розпорядженні мав навіть окремі кавалерійські частини [8, с. 6].

Слід зазначити, що дії надзвичайних органів влади не мали на той час системності і послідовності. У селі радянський режим презентували, головним чином, різноманітні продовольчі, каральні, робітничі, військові загони, які підпорядковувалися різним відомствам, діяли за суперечливими планами і нерідко конфліктували між собою. Отож, у першій половині 1919 р. несистемні дії більшовики в українському селі не мали ефективності. Аби якось узгодити та консолідувати дії всіх сил на «внутрішньому фронті», Радою робітничо-селянської оборони РСФРР 17 липня 1919 р. було видано постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів у селі», але напередодні приходу в Україну білих це виявилося запізнілим заходом.

Після відновлення радянської влади в Україні на початку 1920 р. більшовики зважили на свої попередні помилки, хоча й не відмовилися від переконання, що примус і репресії - це єдина можливість встановити контроль над українським селом. 20 листопада 1919 р. на спільному засідання Політбюро та Оргбюро ЦК РКП(б) розглядалося питання про відновлення влади більшовиків в Україні [21, с. 264]. Під впливом рішень Політбюро ЦК РКП(б) і на основі тез В. Леніна про радянську владу в Україні пленум ЦК КП(б)У 29 листопада ухвалив відповідну резолюцію [16, с. 52]. Значною мірою резолюція присвячувалася питанню взаємовідносин з українським селянством. Комуністи знов відкидали будь-які думки про селянське самоврядування, вільні ради і т. п., також не відмовлялися від примусових продрозкладок. Вони готові були лише призупинити створення радгоспів та колгоспів. У зазначеній резолюції говорилося, що «завданням земельної політики на Україні повинно бути: 1) Повна ліквідація поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним і малоземельним. 2) Радянські господарства будувати тільки в суворо необхідних розмірах, зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства» [6, с. 264]. У дійсності ж комуністична влада продовжувала вважати всю землю державною, а селян - тимчасовими орендарями на ній. Більшовики передбачали використання надзвичайних заходів для придушення будь-якого невдоволення з боку населення: передбачалося розколоти селянство за так званим класовим критерієм та обов'язкова організація бідноти; намічалися чистки радянських установ в Україні від антибільшовицьких елементів; особисто В. Ленін наполягав на обов'язковому роззброєнні українського села [6, с. 264].

Схоже, що місцеве керівництво не тільки не враховувало помилки попереднього панування в Україні, але відкидало й те обережне маскування, яке використовував московський уряд. На Всеросійській конференції РКП(б) (початок грудня 1919 р.) Х. Раковський висловив думку, що «радянські господарства повинні бути основою... комуністичного будівництва» на селі, і хоча В. Ленін відкинув цю думку [6, с. 266], уряд УСРР і в 1920 р. намагався будувати радгоспи. Більше того, Раковський вважав, що «радянська політика на Україні у (1919) році проводилася цілком правильно», і «лихо було не в радянській політиці, а в тому, що радянська влада не встигла провести її до кінця». Дійсною владою в селі голова уряду України вважав куркулів, і тому найважливіше завдання нового режиму бачив у роззброєнні заможних селян, перенесенні «центра ваги політичного та економічного життя від куркуля до сільської бідноти і середняка», встановленні міцної радянської влади в селі [22, с. 52, 53].

Вже 5 лютого 1920 р. Всеукраїнський ревком видав надиктова- ний з Москви закон про землю. Цей закон, хоч і не формулював, на думку дослідника М. Ксензенка, «положення про державну власність на всі землі республіки, але з його суті, а також із законоположень, виданих у його продовження, виходило, що держава була власником усіх земель, у тому числі і селянських. Через усі статті закону про землю проходить ідея про виняткові права Радянської держави встановлювати земельні стосунки, розпоряджатися єдиним земельним фондом країни» [13, с. 17].

Не можна сказати, що селянство не розуміло, що відбувається. Важко погодитися з думкою С. Кульчицького, який вважає, що, «оскільки курс на комунізм села здійснювався на основі підзаконних актів, тоді як самі аграрні закони радянської влади нібито враховували інтереси селянських мас, останні не могли розібратися у хитросплетіннях аграрної політики більшовиків» [14, с. 132], бо як тоді пояснити масштаби селянських повстань в Україні у той час? Навіть радянські історики визнавали, що «облік населення і землі, організація комнезамів та інші міри нерідко приймалися селянами за підготовку майбутньої комуни» [13, с. 128].

У даному випадку можна погодитися з думкою В. Кабанова, який вважав, що «аграрна політика Радянської влади. переважно була політикою соціальною, а не економічною. Її класова спрямованість була очевидною та яскраво вираженою» [11, с. 46]. Аграрна політика більшовиків початку 1920 р., як і їх політична орієнтація на «союз із середняком проти куркуля», при традиційних поглядах на селянство як на ворожий елемент, були черговим тактичним маневром: «тактичні завдання утвердження союзу з середнім селянством, - як вважає С. Кульчицький, - дістали пріоритет перед стратегічними, програмними завданнями. Комуністичний штурм відходив на дальній план перед турботою про збереження влади» [14, с. 134]. Уточнимо, штурм села свідомо замінювався ретельною облогою, тобто, ініціативу комуністи залишали за собою.

Більш значним каменем спотикання стали реквізиції хліба у селян за продрозкладкою. Юридичною основою вилучення хліба став закон Всеукрревкому «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920 р., який не залишав селянам жодної надії на полегшення ситуації. Владою планувалося зібрати в Україні 160 млн пудів хліба, причому найбільший тягар припадав на південні губернії республіки - Херсонську, Катеринославську та Одеську: 102 млн пудів [14, с. 111, 112]. Продза- гони йшли тепер у села не умовляти селян віддати хліб, а відбирати силоміць та карати за непослух. На допомогу робітничим загонам було кинуто регулярні і спеціальні війська, а для місцевих ревкомів ця справа визнавалася як головна. 18 травня 1920 р. вийшла спільна директива уряду УСРР, НКВС і ЦК КП(б)У, яка визначала продовольчу справу як суто політичну. Для посилення вилучення хліба рекомендувалося складати так звані чорні списки, за якими проводилися масові розправи з населенням [5, с. 243]. На відміну від 1919 р., продовольчу справу було повністю мілітаризовано і централізовано.

Однією з форм опору села режиму стало масове дезертирство, яке охопило регулярні частини Червоної армії (РСЧА). З лютого

1919 р. до грудня 1920 р. було зафіксовано майже 5 млн випадків дезертирства при загальній чисельності особового складу армії наприкінці

1920 р. у 4 млн бійців [11, с. 32; 14, с. 40; 24, с. 167]. Не зважаючи на власне ставлення до селянства як до ворожого класу, більшовики без коливань користувалися людськими ресурсами села: РСЧА майже на 80 % складалася саме із селян [1, с. 32]. Те, що більше половини мобілізованих не бажало служити новій владі, зайвий раз підтверджує думку про розбіжність життєвих інтересів селян та комуністичного режиму. Рішучі й безжальні намагання покінчити з дезертирством «за законами революційного часу» змушувало дезертирів поповнювати лави повстанців.

Складається враження, що керівники держави були ніби засліплені своєю класовою теорією. Адже, як справедливо констатує С. Кульчицький, «ніхто (з них) не наважився назвати речі своїми іменами. Ніхто не сказав: досить, треба повернутися до ринкових форм взаємовідносин міста і села, бо життя відторгає комуністичний експеримент. Усі шукали причину економічного колапсу, що наближався, і нового витка громадянської війни, що вже почався, поза політикою, яку здійснювала сама державна партія. Усі звинувачували селянина...» [14, с. 135]. Також перекручувалися дійсні причини селянського повстанського руху, який влада лицемірно обмежувала вузькими рамками «куркульського бандитизму». Наприклад, М. Калінін у цей час переконував, що «банди» в Україні складаються лише з куркулів, офіцерів і колишніх чиновників, а Х. Раковський увесь рух опору зводив до дій декласованих елементів [4, с. 126; 26, с. 83]. Керівництво партії гнуло своє, продовжуючи ігнорувати життєві інтереси селянства, що тільки посилювало рух опору, який при наявності значного запасу зброї у населення неминуче переростав у збройний.