Нагірний Карабах: до проблем вірменської та азербайджанської історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нагірний Карабах: до проблем вірменської та азербайджанської історіографії

Нагірний Карабах - специфічна територія Закавказзя з довгою і в цілому трагічною історією, у заплутаних лабіринтах якої більш- менш адекватно орієнтується хіба що незначне коло фахівців-гуманітаріїв. Тема тривалого етнополітичного конфлікту, який продовжується понад століття й інколи переростає у повноцінні бойові дії, - болісний момент історичної пам'яті як вірмен, так і азербайджанців. На теперішній момент нагірно- карабахський конфлікт вважається замороженим, і цей формат пояснюється не стільки приблизною рівністю потенціалів ворогуючих сторін, скільки перетворенням конфлікту з локального фактично у геополітичний, адже треті, могутніші за Вірменію та Азербайджан сили (Росія, Іран, Туреччина тощо) від кінця 1980х рр. вбачають можливість використання цього протистояння для досягнення власних цілей.

За довгий час розвитку нагірно-карабахського конфлікту його сторони протидіяли на різних рівнях:державно-дипломатичному, військовому, культурно-етнічному, правовому, релігійному і навіть науково-історичному.

Метою цієї розвідки є зівставлення поглядів на цей конфлікт вірменських та азербайджанських істориків. Зауважимо, вітчизняна, українська, історична наука проблемами вірмено-азербайджанських відносин в історичній ретроспективі фактично не переймалася, незважаючи навіть на той факт, що нагірно-карабахський конфлікт має прямий стосунок до пострадянського простору. У світлі сучасного українсько-російського протистояння, анексії Росією українського Криму, війни на Донбасі дослідження карабахських подій виглядає в цілому актуальною справою. На наш погляд, передовсім важливо ознайомитися з відповідною історіографічною спадщиною вірменських та азербайджанських колег.

Науково-історичне протистояння дослідників з Азербайджану та Вірменії починається з осмислення, чим же є історичний Нагірний Карабах. Вірмено-азербайджанська дискусія з цього питання стосувалася в основному проблеми етнокультурної приналежності регіону, в старовину відомого під назвою «Кавказька Албанія». Азербайджанські вчені (З. Буніятов, М. Нейматова, Ф. Мамедова, І. Алієв, Р. Ге- юшев, Д. і М. Ахундови) писали, що Сюнік (Зангезур) і Арцах (Карабах) були областями

Кавказької Албанії та були заселені албанськими племенами. Сама ж Кавказька Албанія розглядалася ними як азербайджанська протодержава. На думку цих дослідників, населення Сюніка і Арцаха розмовляло сюнікською мовою і було вірменізовано не раніше X ст. Область Сюнік вони оголошують самостійною країною, відірваною від Вірменії, і згадують її окремо, локалізуючи між Вірменією (на заході) і Арцахом (на півночі) [4; 7; 12].

Локалізуючи Нагірний Карабах, І. Мамма- дов та Т. Мусаєв зазначають, що це «нагорная и низменная часть “черного сада”, расположенная между Малым Кавказом, реками Кура и Араз и является одной из областей Азербайджана» [13, с. 15]. Отже, азербайджанські історики, досліджуючи минуле Нагірного Карабаху, жодним чином не пов'язують регіон з Вірменією. Тобто, на їхню думку, Нагірний Карабах - це споконвічна територія Азербайджану.

Натомість вірменський автор С. Лисицян наголошує на кардинально іншій точці зору щодо приналежності Нагірного Карабаху: «Нагорный Карабах принадлежит к тем редким армянским провинциям, население которых, раз сложившись в раннюю историческую эпоху, в дальнейшем в своей массе сохранило свой этнический состав на протяжении долгих веков» [10, с. 12]. Вірменські вчені доводили, що вірмени на Кавказі, в тому числі і в історичній Албанії, були автохтонним населенням [9]. На думку вірменських дослідників, невірменське населення почало з'являтися в Нагірному Карабасі тільки з XVIII ст. Станом вже на ХХ ст. вірмени мешкали переважно у нагірній частині Карабаху, азербайджанці ж - у рівнинній.

Звісно, аби адекватно оцінювати природу і перспективи нагірно-карабахського конфлікту, який з новою силою розгорівся наприкінці 1980-х рр., знаменуючи собою розпад СРСР, слід, очевидно, звернути увагу на події початку ХХ ст.

Витоки сучасного вірмено-азербайджан- ського протистояння, в основі якого бачимо саме нагірно-карабаський конфлікт, сягають 1905-1906 рр., коли у деяких містах підросійського Закавказзя (Баку, Нахічевань тощо) сталася так звана вірмено-татарська* різанина [11; 16; 20], яка, безперечно, нае-лектризувала населення регіону, прискорила розвиток як вірменського, так й азербайджанського націоналізму, сприяла політизації національних рухів.

Наступним етапом розвитку національних рухів Закавказзя та, як наслідок, загострення вірмено-азербайджанських суперечок стала загальноросійська революція 1917-1920 рр. Остання подарувала кавказьким народам надію на національну незалежність та державний суверенітет. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 р. Закавказзя фактично відокремилося від Росії. Обрані депутати Установчих зборів від Закавказзя сформували крайовий сейм, який 9 квітня 1918 р. проголосив Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку. Через гострі суперечності (чи не найбільш подразливим питанням була проблема турецького наступу, який одними сприймався як порятунок, іншими - як загроза окупації) Федерація швидко розпалася, і вже в травні республіки Вірменія, Азербайджан і Грузія проголосили кожна власну незалежність. Оскільки національно-державні кордони не збігалися з межами колишніх губерній, нові держави пред'явили одна одній взаємовиключні територіальні вимоги. Ситуація ускладнювалася наступом Туреччини (лютий - листопад 1918 р.) [18], яка, не задовольнившись Брест-Литовським договором, висунула далекосяжні вимоги щодо розподілу закавказьких територій у своїх інтересах, а також, до певної межі, в інтересах спорідненого Азербайджану. Незалежний Азербайджан, який до того, як підкреслює вірменський історик С. Золян, ніколи не мав державності, претендував тепер на всі губернії із мусульманським населенням, навіть на Єреван і, зокрема, на всю Єлизаветпольську губернію, де мусульмани в цілому становили незначну більшість, у тому числі райони, майже виключно населені вірменами (Нагірний Карабах і Зангезур) [6, с. 2].

Турецька навала, у свою чергу, спровокувала повноцінну вірмено-азербайджанську війну 1918-1920 рр., складовою якої стали етнічні чистки, в тому числі на території Нагірного Карабаху [8]. Ця війна значною мірою змінила етнокультурний ландшафт Закавказзя і припинилася у зв'язку з приходом Червоної армії та радянізацією регіону.

При аналізі як азербайджанської, так і вірменської літератури, присвяченої історії Нагірного Карабаху (і не тільки), варто звернути увагу на взаємну агресивність сторін стосовно одна одної. Тенденційність у доборі фактів, емоційність в їх оцінюванні, упередженість аналізу будь-якого сюжету чи окремої проблеми вірмено-азербайджанських відносин, безперечно, ставлять під сумнів наукову об'єктивність значного числа праць і вірменських, і азербайджанських дослідників. Часто такі праці стають інструментом маніпуляцій свідомістю пересічних громадян, засобом політичної пропаганди. Фактично йдеться про продовження війни за історичну пам'ять, а не тільки конкретні території, засобами історичної науки, що негативно відображається на якості історичних праць і відповідному напряму історіографії в цілому.

У цьому академічному протистоянні вірменські та азербайджанські історики одне з основних своїх завдань вбачають, очевидно, у взаємному розвінчанні фальсифікацій і тощо [1]. Наприклад, азербайджанський дослідник

І.Алієв звинувачує вірменського автора А. Мна- цаканяна в тому, що останній четверту частину (50 сторінок) своєї книги «О литературе Кавказской Албании» (1969) примудрився присвятити питанню про територіальне розмежування краю [2, с. 14; 15]. Вірменські історики в цілому обвинувачуються у створенні так званих ревізіоністських концепцій власної історії [3; 5; 17]. У фальсифікації багатьох аспектів історії регіону - від стародавнього часу до сьогодення - обвинувачуються, насамперед вірменськими колегами, й азербайджанські дослідники, не виключаючи й маститих [14; 19].

Слід зауважити, що навіть у радянський час, незважаючи на урядову політику «солідарності трудящих», вірменські та азербайджанські дослідники подекуди демонстрували небажання сприймати аргументацію та оцінки протилежного боку. Наприклад, той же І. Алієв, аналізуючи праці вірменських істориків, підкреслював, що вони не проявляють належного класового підходу при оцінці окремих історичних подій і фактів, які нерідко спотворюються ними на догоду ідеї величі Вірменії, дають характеристики, які аж ніяк не сприяють зміцненню дружби народів. Терміном «Вірменія», мовляв, вірменські історики підміняють зовсім інше, більш значуще в історичній ретроспективі поняття - «Велика Вірменія», яка нібито впродовж багатьох століть простягалася «від моря (Каспійського) до моря (Чорного)». Історія в цих працях використовується з метою обґрунтування домагань на території Нахічеванської АРСР, Нагірно-Карабахської автономної області та інші землі Азербайджанської РСР тощо [2, с. 13, 14].

Не меншими, звісно, були розбіжності вірменських та азербайджанських істориків в оцінках нагірно-карабахського протистояння. Так, відповідаючи на питання, хто ж почав цей тривалий та кривавий конфлікт, С. Лиси- цян переконує, що Вірменія в ньому є, швидше, дипломатом, у той час як Азербайджан виступає як агресор: «Карабах не отторгается от Армении, его юридическое закрепление за Арменией лишь переносится на Константинопольскую конференцию, а до этого следует воздерживаться от активных действий. Правительство Азербайджана незамедлительно приступает к попыткам оккупации Карабаха, толкуя имевшие в ходе Батумской конференции разговоры таким образом, что еще до “окончательного решения” Константинопольской конференции Карабах следует завоевать» [2, с. 63]. Натомість І. Маммадов та Т. Мусаєв агресором вважають саме вірменську сторону, стверджуючи, що вірмени є прийшлим населенням у Нагірному Карабаху. На їхнє переконання, протягом 1829-1916 рр. чисельність вірмен в Єреванській губернії збільшилась у вісім разів, що в подальшому дозволило вірменам висувати свої претензії й на землі Нагірного Карабаху [13, с. 22]. Як бачимо, навіть натяку на якесь примирення в історико-академічній війні немає.

Проте деяке зближення позицій, можливо, не стільки заради наукової об'єктивності, скільки під впливом політичних реалій, азербайджанські та вірменські експерти й автори почали демонструвати у питанні вирішення нагірно-карабахського конфлікту. Принаймні обидві сторони якоюсь мірою наблизилися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи й карабахських вірмен, із небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і зараз бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін вже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років тому. Крім того, практично всі політичні сили в обох країнах бачать майбутнє Кавказу у співпраці і вважають, що як тільки конфлікт буде вирішено (зрозуміло, із задоволенням саме їхніх побажань), ця заявлена мета мирного регіонального співробітництва почне втілюватися в життя. Цю обставину не слід недооцінювати. Також є підстави сподіватися, що таку політичну позицію керівництва як Азербайджану, так і Вірменії й самопроголошеної Республіки Нагірний Карабах, враховуватиме й академічна спільнота зазначених країн.

Безперечно, тема вірмено-азербайджан- ського протистояння (не тільки в контексті нагірно-карабахського конфлікту), як і оцінки вірменських та азербайджанських дослідників історії відносин двох народів між собою, є надзвичайно складною проблемою науково-історичних та історіографічних досліджень. Після ознайомлення з багатьма працями закавказьких істориків складається враження, що без допомоги іноземних дослідників, максимально абстрагованих від національних пристрастей, а тому здатних до більш об'єктивного та зваженого аналізу подій минулого та сьогодення, дослідити зазначену проблему буде край важко або й неможливо. Причому дослідники ризикують бути обвинуваченими однією із сторін у політичній ангажованості, симпатіях до іншої сторони, неполіткоректності тощо. Проте, на наше переконання, такі ризики не можуть бути підставою не розпочинати дослідження взагалі. Українська історична наука слабо дотична до проблематики вірмено- азербайджанських відносин, незважаючи навіть на деякі паралелі у подіях українського та закавказького пострадянського сьогодення, отож, для неї цей напрям досліджень є очевидно перспективним.

Бібліографічні посилання

нагірний карабахський конфлікт

1. Айвазян Г. Г. Основные тенденции искажения ключевых вопросов истории Армении и «Азербайджана» в азербайджанской историографии. Автореф. на соискание учен. степени к. и. н. - Ереван, 2014. - 26 с.

2. Алиев И. Нагорный Карабах. История. Факты. События. - Баку: Изд-во «Элм», 1989. - 104 с.

3. Амиров Э. Кавказская Албания и историческая память азербайджанского народа // Право и политология. - 2014. - № 28. - С. 58-63 [Электронный ресурс].- Режим доступа^Нр: // www .elibrary.az / docs /jumal / jrn2014_758.pdf (дата звернення 12.09.18).

4. Ахундов Д А. Культовая символика и картина мира, запечатленная на храмах и стелах Кавказской Албании IV Междунар. симпозиум по грузинскому искусству: Доклады. - Тбилиси: Изд-во АН Грузинской ССР, 1983. - С. 11-14.

5. Ахундов Д. А. О «спорных» моментах в истории и культуре Кавказской Албании // Известия АН Азербайджанской ССР. Литература, язык и искусство. - 1986. - № 2. - С. 104-115 [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.bakililar.az/ca/history/spor.html (дата звернення 12.09.18)

6. Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфлікт. - Ереван: Изд-во «Лингва», 2001. - 306 с.

7. Историческая география Азербайджана: сборник статей / АН АЗССР, Ин-т истории / гл. ред. и авт. пре- дисл. З. М. Буниятов. - Баку: Элм, 1987. - 146 с.

8. Каземзаде Ф. Борьба за Закавказье (1917-1921). - Стокгольм: CA&CC PRESS, 2010. - 328 с.

Карагезян О. О. Проблема этногенеза и самоназвания армянского народа по клинописным источни-кам // Вестник общественных наук Академии наук Армянской ССР. - 1988. - № 7. - С. 57-76.

9. Лисицян С. Д. Армяне Нагорного Карабаха: Этнографический очерк. - Ереван: Изд-во АН Армении, 1992. - 239 с.

10. Маевский В. Армяно-татарская смута на Кавказе, как один из фазисов армянского вопроса [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https: // web.archive.org / web/20070929124440 /http: // www. karabakhdoc. azerall. info /ru /istoch/is010.htm (дата звернення 18.09.18).

11. Мамедова Ф. Д. кызы. Кавказская Албания и ал- баны. - Баку: Центр Исследований Кавказской Албании, 2005. - 798 с.

12. Маммадов И. М. оглы. Армяно-азербайджанский конфликт: история, право, посредничество. - Тула: Гриф и К, 2007. - 196 с.

13. Мелик-Шахназарян Л. Академия мошенников [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://times. am/?l=ru&p=14832 (дата звернення16.09.18).

14. Мнацаканян А. Ш. О литературе Кавказской Албании. - Ереван, 1969. - 220 с.

15. О беспорядках в Баку в 1905 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://web.archive. org/web/20070127130858/http://www.karabakh- doc.azeran.info/ru/istoch/is018.htm (дата звернення.

16. Ревизионистские концепции в армянской историографии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https: // ru.wikipedia. org / wiki / Ревизионистские концепции в армянской историографии (дата звернення .

17. Саркисян Е. Из истории турецкой интервенции в Закавказье в 1918 г. // Известия АН Армянской ССР. - 958. - № 7. - С. 27-41.

18. Фальсификация истории в Азербайджане [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https: // ru. wikipedia. Org / wiki / Фальсификация _истории_ в_ Азербайджане (дата звернення 12.08.18).

Шехтман П. Пламя давних пожаров [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http: // www. armenianhouse.org/shekhtman/docs-ru/contents.html (дата звернення 12.08.18).

References

1. Ayvazyan G. G. (2014) Osnovnyye tendentsii iskazheni- ya klyuchevykh voprosov istorii Armenii i «Azerbaydzhana» v azerbaydzhanskoy istoriografii [Main trends of distortion of key issues of the history of Armenia and “Azerbaijan” in Azerbaijani historiography]. Erevan. (in Russian).

2. Aliyev I. (1989) Nagornyy Karabakh. Istoriya. Fak- ty. Sobytiya [Nagorno-Karabakh. History. Fact. Events]. Baku. (in Russian).

3. Amirov E. (2014) Kavkazskaya Albaniya i istoricheskaya pamyat azerbaydzhanskogo naroda [Caucasian Albania and the historical memory of the Azerbaijani people]. Pravo i politologiya, no. 28, pp. 58-63. Available at: http: // www .elibrary.az / docs /jurnal / jrn2014_758.pdf (accessed 12.09.18).

4. Akhundov D. A. (1983) Kultovaya simvolika i karti- na mira, zapechatlennaya na khramakh i stelakh Kavkazs- koy Albanii [Religious symbols and a picture of the world, captured on temples and steles of Caucasian Albania]. Tbilisi (in Russian).

5. Akhundov D. A. (1986) O «spornykh» momentakh v istorii i kulture Kavkazskoy Albanii [On the «controversial» moments in the history and culture of Caucasian Albania] News of the Academy of Sciences of Azerbaijan SSR. Literature, language and art, no. 2, pp. 104-115. Available at: http:// www.bakililar.az/ca/history/spor.html (accessed 12.09.18).

6. Zolyan S. (2001) Nagornyy Karabakh: problema i konflikt [Nagorno-Karabakh: the problem and the conflict]. Erevan: Lingua. (in Russian).

7. Istoricheskaya geografiya Azerbaydzhana (1987) [Historical geography of Azerbaijan] Baku (in Russian).

8. Kazemzade F. (2010) Borba za Zakavkazye (19171921) [Struggle for Transcaucasia]. Stokgolm: CA&CC PRESS. (in Russian).

9. Karagezyan O. O. (1988) Problema etnogeneza i samonazvaniya armyanskogo naroda po klinopisnym is- tochnikam [The problem of ethnogenesis and self-name of the Armenian people from cuneiform sources]. Bulletin of social sciences of the Academy of Sciences of the Armenian SSR, no. 7, pp. 57-76.

10. Lisitsyan S. D. (1992) Armyane Nagornogo Kara- bakha: Etnograficheskiy ocherk [Armenians of Nagorno- Karabakh: Ethnographic Essay]. Erevan. (in Russian).

11. Mayevskiy V. Armyano-tatarskaya smuta na Kavka- ze. kak odin iz fazisov armyanskogo voprosa [Armenian- Tatar distemper in the Caucasus as one of the phases of the Armenian issue]. Availableat:https://web.archive.org/web/ 20070929124440/http://www.karabakhdoc.azerafl.info/ru/ istoch/is010.htm (accessed 18.09.18).

12. Mamedova F. D. kyzy. (2005) Kavkazskaya Albaniya i Albany [Caucasian Albania and Albania]. Baku. (in Russian).

13. Mammadov I. M. ogly. (2007) Armyano-azerbaydzhan- skiy konflikt: istoriya, pravo, posrednichestvo [The Armenian- Azerbaijani conflict: history, law, mediation]. Tula. (in Russian).

14. Melik-Shakhnazaryan L. Akademiya moshen- nikov [Academy fraudster] Available at: http://times. am/?l=ru&p=14832 (accessed 16.09.18).

15. Mnatsakanyan A. Sh. (1989) O literature Kavkazskoy Albanii [On the literature of Caucasian Albania]. Erevan. (in Russian).

16. O besporyadkakh v Baku v 1905 g [About the riots in Baku in 1905]. Available at:https://web.archive.org/ web/20070127130858/http://www.karabakhdoc.azerall. info/ru/istoch/is018.htm (accessed 23.08.18).

17. Revizionistskiye kontseptsii v armyanskoy istoriografii [Revisionist Concepts in Armenian Historiography]. Available at: https: // ru.wikipedia. org / wiki / Ревизионистские_ концепции в армянской историографии (accessed 30.08.18).

18. Sarkisyan E. (1958) Iz istorii turetskoy intervent- sii v Zakavkazye v 1918 g. [From the history of the Turkish intervention in the Transcaucasus in 1918]. News of the Academy of Sciences of the Armenian SSR, no. 7, pp. 27-41.

Размещено на Allbest.ru