Місце Півдня України в обґрунтуванні претензій ІІІ рейху на східноєвропейські території

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький національний університет

Місце півдня України в обґрунтуванні претензій ІІІ рейху на східноєвропейські території

Тішин О.В.

Нацистські лідери завжди приділяли значну увагу ідеологічному обґрунтуванню своєї експансії на Схід, пам'ятаючи про те, що: «Той, хто визначає минуле, володіє сучасним, а хто володіє сучасним, визначає майбутнє». Багата історія Півдня України не могла не бути використана німецькими загарбниками для обґрунтування своїх територіальних претензій у Східній Європі. У зв'язку з цим особливу увагу німецькі окупанти приділили вивченню давньої та ранньосередньовічної історії Півдня та Сходу України як колишнього ареалу розселення племен аріїв та готів. У даній статті буде здійснена спроба з'ясувати місце Півдня України в обгрунтуванні нацистськими окультними та науковими структурами претензій Третього рейху на східноєвропейські території. Дослідження даної проблеми може пролити нове світло не лише на місце південноукраїнських земель в подальших планах Німеччини, а пояснити особливості становища даного регіону під час окупації в 1941-- 1944 рр.

Проблемі місця України в обгрунтуванні територіальних претензій Третього рейху присвячені наукові розвідки В. М. Бекетової та Д. Я. Бєлкіна («Днепропетровский исторический музей и германская администрация в годы Второй мировой войны» [2]), Д. Л. Тесленка («Михайло Олександрович Міллер - людина і учений в епоху гуманітарних катастроф» [23]), М. Ейкхофа (««Романтика 1001 ночи» за восточным фронтом? Микроисторическое исследование раскопок СС- Аненербе в Соленом (Украина, 1943 гг.)» [10]).

Південь України як об'єкт завоювань арійців

Арійці складали центральне місце в ідеологічній доктрині Третього рейху. Такі німецькі археологи, як М. Еберт, Е. Шпрокгоф, К. Шухардт розглядали Саксонію та Тюрінгію як батьківщину племен культури шнурової кераміки, які вважалися ними в якості найраніших індогерманців. Особливу увагу нацистські ідеологи приділи сформованій в довоєнний період концепції німецького археолога Густафа Коссіни, за яким прабатьківшиною появи індогеманської раси слід вважати північ Німеччини, захід Швеції та датські острови. За визначення Г. Коссіни в період від неоліту до епохи заліза індогерманці здійснювали завойовницькі походи через Центральну Європу до Чорного моря аж до Волги, під час яких ними були підкорені й перетворені на рабів місцеві неідогерманські народи.

Головним завданням для археологів інституту аненербе, завідуючим відділу з розкопок якого став Герберт Янкун, було дослідження індогерманського коріння європейських народів [10, с. 111]. Археологи аненербе здійснювали пошуки залишків діяльності протоарійських цивілізацій. В кінці травня 1943 р. двома експедиціями аненербе були розпочаті наукові розвідки уздовж р. Дніпро в пошуках пам'яток шнурової кераміки як індикатора індоєвропейської давнини [10, с.111]. Дослідження аненербе мали довести цивілізаційну місію давних арійців. Ставлення німецьких окупаційних структур до пошуку давньогерманських старожитностей на окупованих територіях отримало своє вираження в промові, зробленій керівником робочої групи «Харків» гауптайнзацфюрером Оскаром Венднагелем під час відкриття виставки в Харкові 1 листопада 1942 р.: «Ми схвильовано стоїмо перед знайденою та розкопаною спадщиною тих, від кого маємо плоть і кров, і сприймаємо це як доказ незмінності потоку, того, що в ньому було закладене все, що протягом тисячоліть розвивалося в нащадках завдяки взаємодії рас і територій, боротьбі за існування та появі роду і народу. І приємно відчувати, що ці джерела жоден спотворювач, заздрісник, поборник, жоден писар не може змінити, адже вони походять від землі, говорять до нас від предків нашого народу, від прародителів Європи... Виставка має показати й довести, що цей регіон за всією своєю історією належав до Європи як невід'ємна її частина, що його прадавні основи - ті ж самі, як і в усієї Європи, й тому він має поділяти загальноєвропейську долю. Виставка має засвідчити, як усе знову й знову протягом тисячоліть європейці з півночі, заходу та півдня прямували сюди, на цю територію, та тримали тут кордони з Азією задля захисту й миру Європи, так само, як і німецькі та союзницькі солдати в нинішній війні» [11, с. 231].

Одне із завдань аненербе полягало в пошуках зв'язків між нордійцями та арійцями. Особливу увагу співробітників аненербе привертала територія Нижнього Придніпров'я, зокрема Кам'яна Могила, яка розглядалася нацистськими окультними структурами в якості однієї з сакральних пам'яток аріїв. Є припущення, що 1942-1943 рр. Герман Вірт та Арно Пебель за свій кошт проводили розкопки Кам'яної Могили. Крім того, в декількох кілометрах від Кам'яної Могили проводилися буріння ґрунту. Саме Г. Вірт був одним із засновників «Ананербе» та популяризатором містифікованих фризьких хронік Ура - Лінда, на основі яких ним була сформована теорія про полярне походження людства. Після завершення Другої світової війни Г. Вірт, який був інтернований до США, написав книгу «Palestina Виск», в якій стверджував, що біблійний сюжет начебто був написаний на навколишніх від Кам'яної Могили територіях, звідки арії поширили його на інші землі. Однак чорновики «Ра^Дпа Виск» були викрадені за незрозумілих обставин.

Отже, наявність на території південно-східних областей України археологічних памяток, які можна було трактувати як арійські, мало своїм наслідком те, що нацисти розглядали територію Півдня України як сферу німецького впливу. В такий спосіб південноукраїнські землі стали невід'ємною частиною арійського міфу Третього рейху.

Південь України як ареал розселення остготів

Нацистські очільники використовували писемну традицію про готів «.для обґрунтування права на територію Східної Європи та переваги над слов'янами та іншими народами» [4]. За визначенням археолога В. П. Петрова, якому в роки окупації довелося співпрацювати з німецькою владою, саме остготське царство стало «бар'єром проти диких кочових народів» [1, с. 113]. Як зазначає археолог, до теперішнього часу в українській культурі відчуваються впливи «культури, яка розквітла на території України за часів панування готської держави» [16, с. 32]. Відповідно до позиції гітлерівських ідеологів у ІІІ-У ст. н.е. сильна Готська держава зі столицею в м. Данабарстадір на р. Дніпро «.захищала народи Європи від диких східних орд, а зараз цю місію виконує «великий ІІІ Рейх» із його доблесним вермахтом обороняючи європейську цивілізацію від більшовизму» [1, с. 114].

Ще в міжвоєнний період німецькі дослідники приділяли значну увагу готському питанню. Такі німецькі вчені як Ф. Альтхайм, Р Штампфус, К. Глогер, Г. Янкун, долучилися до висвітлення «цивілізаційної» місії готів в історії Східної Європи [9, с. 12], а з кінця 1930-х рр. стосовно держави Германаріха широкого поширення набувають такі терміни, як «велика держава» та «перша германська імперія» [9, с. 13]. Особливої політизації готське питання набуло напередодні Другої світової війни.

В ідеологічній доктрині нацизму готи розглядалися в якості попередників сучасних німців, яким вдалося підкорити майже всю Європу. Тому «данний асоціативний зв'язок був важливий для мілітарно налаштованих нацистстських ідеологів, в чиї замисли також входило завоювання всього континенту» [12, с. 236]. Недарма А. Гітлер асоціював себе з остготським королем Теодоріхом Великим (451-526 рр.), а А. Розенберг погордливо називав свій особистий потяг «землею готів» (Gotenland) [12, с. 236]. Присутність готів на Півдні України активно використовувалася при створенні топоніміки для нових адміністративно- територіальних одиниць у складі Третього рейху. Так, генеральний округ «Таврія» планувалося реорганізувати в Готенланд, тобто в «землю / область готів», назва якого мала підкреслити спадкоємність з давніми германцями, а частка «-ланд» вживалася в значенні «земля, область» аналогічно до існуючих адміністративно- територіальних одиниць у складі Німеччини [12, с. 240]. Проте якщо на початку окупації нацистські ідеологи використовували топонім Готенланд, то з часом на зміну йому прийшла назва Готенгау або «округ готів». Після встановлення «нового порядку » на Півдні та Сході України німцями почала реалізовуватися широкомасштабна програма готознавчих розвідок. Центром археологічних розкопок давньогерманських старожитностей став Дніпропетровськ. Особливу зацікавленість щодо археологічних розкопок готських старожитностей висловлював генеральний комісар генерального округу «Дніпропетровськ» оберфюрер СС Клаус Зельцнер, який у березні й жовтні 1942 р. порушував питання про проведення розкопок на Надпоріжжі [23]. Влітку - восени 1942 р. на Дніпропетровщині свою діяльність розгорнули Рудольф Штампфус та Вальтер Модріян, під керівництвом яких велися археологічні розкопки в районі Дніпровської дуги (від Кременчука до Нікополя). У червні 1943 р. доктор Хюлле та доктор Модріян розпочали розкопки могильника готів поблизу с. Новоолександрівка на Дніпропетровщині [22]. В червні 1943 р. Карл Керстен взяв участь у проведенні попередніх розкопок на могильнику в районі села Нікольське на Дніпрі, які, однак, не принесли успіху [12, с. 254]. Влітку 1943 р. аненербе організувало експедицію на чолі з нідерландським археологом

Ф. С. Буршем на південь від Дніпропетровська в с. Солоне, де він з червня по серпень здійснював розкопки трьох курганів [10, с. Ш7-108].

Отже, нацистська пропагандистська машина активно використовувала історичний міф про готів як творців однієї з перших німецьких держав-імперій. Саме тому традиція «готицизму» стала одним з ідеологічних наріжних каменей нацистської загарбницької політики на Сході, а присутність остготів на території Півдня України стала підґрунтям для історичної легітимізації окупації з подальшою колонізацією нацистами даного регіону.

Південь України як територія компактного проживання «фольксдойче»

З другої половини XVIII ст. починається третя хвиля міграції німецького етносу на українські землі. Ро сійський уряд видав «Манифе ст 22-го июля 1763 г. о дозволении всем иностранцам, в Россию вьезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о дарованным им правах», в якому для колоністів закріплювалися широкі права та пільги [14, с. 7]. Як зазначає В. Васильчук, «на середину XIX ст. колонізація Півдня України вже відбулася, і німці стали помітним етнічним компонентом цього регіону», тому «якщо в 70-х рр. XVIII ст. їх тут ще майже не було, то в 1857 р. вони становили 4,3% населення Херсонської та 2,3% Катеринославської губерній» [5].

Південноукраїнська німецька етнічна меншина була тим фактором, який значно впливав на прийняття рішень відносно Півдня України на рівні керівництва Другого рейху. Етнічнні німці значно активізувалися після початку австро-німецької окупації в 1918 р. Так, серед членів «Союзу німецьких колоністів Причорномор'я» почалася боротьба навколо питання про майбутнє німецького населення Півдня України. Рух етнічних німців на Півдні України очолив пастор I. Вінклер, котрий у кінці лютого 1918 р. розробив план по створенню колонії «Крим-Таврія», яка мала охоплювати захоплені німецькими військами населені пункти Криму, Ьмаїльського, Аккерманського та Бендерського повітів, де перебували румунські війська, Одеського, Тираспільського та південної частини Анан'ївського повітів Херсонської губернії, де розмістилися австро-угорські частини [24, с. 171]. Весна 1918 р. ознаменувала собою серію з'їздів німців-колоністів у Пришибі та Одесі, в результаті роботи котрих була ухвалена спільна резолюція, в якій наполягалось на отриманні німецького підданства та побудові на землях «Таврійської губернії та Криму державного утворення, яке б підлягало Німецькій імперії й було б форпостом й чатовим Німеччини» [24, с. 171]. З метою вирішення проблеми створення колонії «Крим-Таврія» наприкінці травня 1918 р. Вінклер на чолі делегації прибув до Берліну. Однак 2 липня 1918 р. на коронній раді німецького головного командування та уряду було ухвалено рішення відмовитися від ідеї створення колонії «Крим- Таврія» чи надання колоністам громадянства Німеччини.

В міжвоєнний період причорноморські німці нараховували близько 30 тисяч осіб, хоча дана етнічна меншина зазнала значних репресій, коли «.. .тільки на території Миколаївщини репресували 1212 чоловік німецької національності, з них 585 отримали вищу міру покарання» [6, с. 34].

Таким чином, спроба використати нацистами фактору німецької етнічної меншини, яка досить компактно проживала на території Півдня України, стала продовженням звичної для великих європейських держав практики іредентизму. Наявність доволі чітко сформованого на Півдні України іредента - фольксдойче - зрештою призвело до вироблення керівництвом Третього рейху специфічної програми подальшого використання південноукраїнськогих земель у створення опорних колонізаційних пунктів.

Південь України як ареал поширення «німецького» християнства

Невід'ємною частиною нацистського обґрунтування територіальних претензій був конфесійний чинник, який в умовах Півдня України зводився до таких «германізованих» форм релігійних вірувань як то менонітство та євангельське християнство, носіями яких були етнічні німці. Як відомо, нацисти характеризували Мартіна Лютера як «істинного німця, який ненавидів ненордичні раси». А. Гітлер так характеризував діяльність М. Лютера: «... Лютер осмілився повстати проти Папи та всієї церковної системи! Це була перша революція!» [17, с. 23]. На думку фюрера, саме завдяки перекладу М. Лютером Біблії був створений канон німецької мови, який став «.символом втілення характеру та духу єдиної нації» [17, с. 23]. Надаючи оцінку різним течіям християнства А. Гітлер зазначав, що «.євангельська церква - блискучий північний льодовик...» [17, с. 49-50].

Серед німецьких колоністів 60% становили лютерани, 20% - меноніти, 14% - католики. Інші релігійні течії німців-колоністів були представлені братами євангелістами, братами вальденсами, що наслідували аугсбурзький напрям, ультраконсервативними елементами із Вюртемберга, які «.були відомі під назвою сепаратистів і, в свою чергу, сподівалися врятуватись від переслідувань католицької та лютеранської церкви у Німеччині й Австрії» [14, с. 7]. Всі релігійні течії німецьких колоністів об'єднувало прагнення російських можновладців використати іноземців для господарського освоєння південних рубежів імперії. Головним завданням колонізації німцями Тавриди, за визначенням нацистів, стало підняття в регіоні сільськогосподарської культури [25, арк. 1]. Для менонітів одним із поштовхів для виїзду за межі Німеччини стало обмеження на придбання землі, видане 1774 р. Фрідріхом ІІ, для лютеран - небажання чатини віруючих (старолютерани) об'єднуватися з реформаторами в євангелістичну церкву.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. у Катеринославському, Олександрівському, Ново- московському повітах Катеринославської губернії, а також Мелітопольському та Бердянському повітах

Таврійської губернії були створені менонітські колонії. Однією з перших менонітських колоній стала колонія Аль-Данциг, поселенцями якої стали 900 чоловік та жінок, що розмістилися на правому березі в Хортицькому урочищі навесні 1788 р. [14, с. 8]. Згодом на запорозьких землях було засновано 8 менонітських колоній: Хортиця, острів Хортиця, Ейнлаґе, Кроневейде, Нейбурґ, Нейендорф, Розенталь і Щенґорст. Колоністи- лютерани засновали колонію Йозефсталь в Новомосковському повіті Катеринославської губернії [14, с. 8].

З пояснювального тексту до карти німецьких поселень в Таврійській губернії (1943 р.) знаходимо наступне висвітлення ходу колонізації південноукраїнськихземельвихідцямизНімеччини, що були носіями різних деномінацій: «Перша поява німців в Таврійській губернії відноситься до 1803-1806 років. Сюди переселилися меноніти з Прусії, лютерани і католики з Вюртемберга, Бадена, Прирейнскої Баварії, Нассау і т.д. Всі вони були поселені по обох берегах річки Молочної, де їм було відведено до 180 тисяч десятин землі. По ліву сторону річки були поселені меноніти, а по праву лютерани і католики. У 1804 р. на лівому березі утворилося 10 колоній, на правому - 3, в наступні 2 роки на лівому березі ще 7 колоній, а на правому - 2. У 1809-1810 р. переселенці з Німеччини утворили в Мелітопольському повіті ще 9 колоній, 1811 р. - одну колонію в Бердянському повіті. В 1821 - 22 році з німецьких колоній була утворена Нейгофнунгска волость в Бердянському повіті, причому всі 5 колоній цієї волості заселені безземельними менонітамі, вихідцями з колонії Радичів (Гуттерталь)» [25, арк. 1].

В 1807 р. наглядач молочанських колоній барон Ікскуль надав Таврійському цивільному губернатору свідчення про кількість населення в молочанських німецьких колоніях. Віддповідно до них, меноніти першої хвилі переселення утворили такі поселення: Гальбштадт (112 осіб), Монтау (110), Шенау (111), Фішау (111), Лінденау (104), Ліхтенау (117), Блюмштейн (126), Монстерберг (120), Альтонау (70). Меноніти другої хвилі заснували Ладекоп (75), Шензеє (100), Петерсгаген (86), Тігенгаген (123), Орлов (88), Тіге (83), Блюменорт (98), Розенорт (17). Представники третьої та четвертої хвиль утворили Фірстенау (76) [35, арк. 1об]. Колоністи-лютерани створили такі колонія, як Монталь (118 осіб), Нейдорф (88), Розенталь (57), Молочна (Пришиб) (31), Гофенталь (86), Нассау (264), Вейнау (140), Вассерау (183) [25, арк. 2]. нацистський загарбницький християнство іредентизм

У липні й серпні 1942 р. Г. Гімлер повідомив про наміри «переселити» і зосередити етнічних німців «...біля Запоріжжя й Дніпропетровська в ґебітах Гальбштадт і Хортиця (ось так долучивши до тамтешніх менонітів населення криворізького регіону)» [3, с. 55].

Отже, конфесійний чинник у форі поширення на території Півдня України «германізованого» християнства став додатковим фактором, який привертав увагу нацистів задля виправдання своїх територіальних загарбань на Сході. Завдяки іноземної колонізації тут був сформований стійкий німецький етноконфесійний комплекс, в якому важливу роль відігравали такі «германізовані» форми християнства, як менонітство та лютеранство, які в умовах південноукраїнських земель фактично набули рис національних релігійних вірувань.

Південь України в пропагандистсько- ідеологічних заходах Третього рейху Непересічне місце південно-східних областей України в ідеологічній доктрині нацизму отримало своє вираження в тому, що дані області стали своєрідним центром для «паломництва» нацистських лідерів, а їх територія мала бути використана для розбудови системи виховання управлінської еліти Третього рейху.

Присутність на території Південної України однієї з найбільших німецьких етнічних меншин в України, наявність в регіоні значної кількості давньогерманських пам'яток, які начебто свідчили про «одвічну германську присутність» не могли не приваблювати керівників Третього рейху різного рангу. Візити нацистських лідерів в Південну Україну мали чітко визначену ідеологічну спрямованість та пропагандистський характер, який підкреслював зв'язок південноукраїнського регіону з Німеччиною. Хоча при цьому слід визнати, що візити нацистських лідерів були викликані у більшості випадків військово-стратегічною обстановкою на Східному фронті, потребою налагодження роботи підприємств оборонпрому, контролю за реалізацією колонізаторських планів. Встановлення «нового порядку» на Півдні України було позначено частими візитами А. Гітлера. Так, лише у Запоріжжі фюрер був чотири рази: 3 грудня року, 17-19 лютого 1943 року, 10 березня року й 8 вересня 1943 року [15, с. 148]. Іншим містом, в якому був присутній А. Гітлер став Миколаїв, до якого він прилітав в 20 числах серпня 1941 р., а через день разом з Беніто Муссоліні приймав парад німецьких військ у Первомайську [13]. Крім того, 27 червня 1942 р. Миколаїв відвідував румунський кондукетор Іон Антонеску [21, с. 37].

Одними з типових пропагандистських візитів на Південь України стали поїздки рейхсфюрера СС Г. Гіммлера та рейхсміністра східних окупованих територій А. Розенберга. Як Г. Гіммлера, так і А. Розенберга перш за все вабили території заселені етнічними німцями, до яких слід віднести о. Хортицю та Молочанськ (Гальбштадт) як колишні центри німецького колонізаційного руху ХУЛІ - ХІХ ст. на Півдні України. 5 жовтня 1941 р. Г. Гімлер проводив нараду з керівниками оперативних команд в Миколаєві стосовно виконання наказу про фізичне знищення євреїв [21, с. 30]. Наприкінці жовтня 1942 р. рейхсфюрер СС відвідував Молочанськ, на базі якого нацисти планували створити опорну колонію й лише з травня по серпень 1942 р. до нього з різних окупованих територій переселили понад 5 тисяч етнічних німців [8, с. 150].

1942 р. на Хортиці побував А. Розенберг [8, с. 150]. Наступним чином подається опис даних відвідин рейхсміністра в одній із пропагандистських брошур: «З якою радістю германці, що мешкають в Хортиці, почули, що під час поїздки по Україні рейхсміністр Розенберг відвідає і їх місто! З якою любов'ю прикрасили вони місце урочистої зустрічі прапором, підняття якого тепер уже ніякі більшовики не можуть їм заборонити - прапором зі свастикою. На обличчях цих людей ще знаходиться відбиток довгих років тяжких страждань, терору, постійного страху за своє життя і за життя близьких, що залишилися тепер позаду. Тепер, в бесіді зі своїм міністром, щирою радістю світяться їхні обличчя. Минуле здається страшним сном, а попереду стільки нових надій, сподівань, які вже перетворилися в реальність. У багатьох на очах блищать сльози, і сотні піднятих рук, як мовчазна обітниця вірності, вітають рейхсміністра Альфреда Розенберга. Германці, що проживають в Хортиці, підносять Альфреду Розенбергу хліб-сіль і мед» [18]. В липні 1942 р. та в червні 1943 р. Миколаїв відвідували рейхсміністр А. Розенберг та рейхскомісар Е. Кох [21, с. 33-34]. В газеті «Світанок» від 19 червня 1943 р. №26 (76) зазначається, що рейхсміністр А. Розенберг «.. .був також у місті Мелітополі, де його вітав генеральний комісар Фрауенфельд» [20].

В жовтні 1943 р. головнокомандувач військово- морськими силами рейху гросс-адмірал Еріх Редер особисто оглядав суднобудівні зводи Миколаєва та здійснив інспекторську поїздку по містам чорноморського побережжя [21, с. 33].

Керівництво Третього рейху відводило Півдню України важливе значення у «вихованні» нової нацистської'управлінської'еліти. 1942р.Оперативним штабом А. Розенберга за фінансування «Імперського фінансового управління НСДАП» планувалося проведення ідеологічно-виховних «поїздок- вишколів» для ґауляйтерів та їхніх заступників, зокрема під час однієї з таких поїздок 9 та 10 жовтня 1942 р. передбачалося відвідати Запоріжжя (Дніпрогес та о. Хортиця) і Дніпропетровська (завод ім. Петровського, робітничі та індустріальні квартали). Однак, запланована поїздка «.так і не відбулася, у вересні 1942 її перенесли на березень 1943, а потім і взагалі забули» [7].

Територія Півдня України була важливою частиною ситеми виховання молоді етнічних німців через «Дойче Югенд України», однією з форм роботи якого стала організація літніх таборів. Так, у генеральному окрузі «Миколаїв» розташовувалося 10 таборів «Гітлерюгенду», місцеву організацію якого очолював оберштамфюрер З. Шеллер. В таборах Миколаївщини під наглядом унтер-офіцерів вермахту виховувалося 1200 вихованців.

В період окупації на території України були організовані диверсійні школи абверу. Так, у околиці Запоріжжя абверкомандою 202 в серпні 1943 р. була організована диверсійна школа під умовною назвою «Віртшафтсшуле Зюд» («Економічна школа півдня»). Начальником школи був лейтенант Дрешер, він же Раупах («Стефан»), згодом - Шмідекампф-Кузнєцов. Мета школи полягала у підготовці агентів-диверсантів, терористів, пропагандистів і організаторів повстанських банд для підривної діяльності, які мали проводити антирадянську пропаганду серед місцевого населення, формувати націоналістичні організації з решток РОА і дезертирів Червоної армії, здійснювати диверсії і терористичні акти над партійними та радянськими працівниками в глибокому тилу СРСР. Школа перебувала у Запоріжжі до листопада 1943 р. Військовополонені, завербовані до школи, мали приносити присягу на вірність. Навчання у школі тривало 1-2 місяці, чисельність слухачів складала 20-50 агентів [19].

До офіційного складу диверсійної школи у Запоріжжі входили: Дрешер, він же Раупах Ганс, кличка «Стефан» - лейтенант, начальник органу з кінця 1943 року до грудня 1944 року; Шмідекампф- Кузнєцов Олександр Вікентійович, клички «Шмідеберг» і «Шенборн» - заступник начальника, а з грудня 1944 року начальник органу; Геш Вальтер Куртовіч, кличка «Маіц Анатолій Миколайович» - викладач; Габріель Густав - обер-єфрейтор, начальник господарської частини; Данилов Олександр, він же Олексій Іполитович або Олексійович, кличка «Некрасов» - викладач і вербувальник, одночасно був вербувальником абверкоманди 202, активний учасник Національно-трудового союзу нового покоління (НТСНП), до 1941 р. був співробітником редакції газети НТСНП «За Росію»; Александров Андрій Олександрович - викладач і вербувальник, білоемігрант; Смирнов Ігор Олександрович - викладач і вербувальник; Хомяков (можливо, кличка) Геннадій Андрійович - помічник начальника органу і викладач топографії і методів роботи органів НКВС, одночасно завідував бібліотекою; Вімерс Герберт - унтер-офіцер, викладач; Зігель Ральф - єфрейтор, заступник начальника органу; Ленг - унтер-офіцер, заступник начальника органу; Шпори Вольдемар - унтер-офіцер, перекладач; Штокль Юзеф - обер- єфрейтор, шофер; Орднер Лесполь - обер-єфрейтор, співробітник.

З травня по вересень 1943 р. в Запорізькій області дислокувалася полтавська диверсійна школа. Вона послідовно розташовувалася в с. Волно-Андріївка Запорізького району, Нікополі, в селі Ново-Павлівка Нікопольського району на вулиці Долголевского, д. 246 й умовно називалася «інженерно-технічна частина №5» («Техніше Баукомпані 5») з номером польової пошти 57662. До серпня 1943 р. начальником школи був Франц Лун, а з серпня 1943 р. - Йоган Баум.

Отже, в роки окупації Південь України став частиною інформаційно-ідеолгічного простору Третього рейху. Це отримало своє вираження у частих візитах нацистських лідерів, які підкреслювали зв'язок південноукраїнського регіону з Німеччиною, використання території регіону як бази для виховання нацистської еліти через поїздки-вишколи, систему виховання місцевого «Дойче Югенд України», диверсійні школи абверу.

Таким чином, Південь України посідав особливе місце в обґрунтуванні нацистами територіальних претензій у Східній Європі. Відповідно до нацистської ідеологічної доктрини південно-східним областям України належала роль регіону, де начебто сформувався континіум німецької присутності, яка виконувала чітко підкреслену культуртрегерську роль й набула наступної схеми «індогерманці - остготи - німецькі колоністи XVIII - ХІХ ст.». Місце Півдня України в нациській загарбницькій доктрині визначалося рядом «історичних» факторів, зокрема тим, що, по- перше, саме південно-східні області України стали об'єктом загарбницьких походів індогерманців; по-друге, саме на півдні локалізовувалося остготське королівство Германаріха, яке в нацистській пропаганді отримало звання однієї з перших німецький імперій; по-третє, в межах Південної України доволі чітко прослідковувався «германський слід» не лише у формі значного відсотку громад етнічних німців, господарського освоєння регіону німцями-колоністами з другої половини XVIII ст., але й у вигляді поширення тут таких «німецькомовних» форм релігійних вірувань як то менонітство та євангельське християнство. В такий спосіб, подібні «історичні» доводи Третього рейху можливо розглядати в якості типового прикладу обґрунтування уніоністичного німецького іредентизму, метою якого було об'єднання всіх територій, зокрема й Південної України, з бодай-якою присутністю німецького етносу у межах Німеччини.

Список використаних джерел

1. Андреев, ВМ., 2014. `Віктор Петров: археолог в окупованій Україні (1942-1943)', Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць, К.: «Видавництво «Гілея», Вип.90 (11), с.111-117.

2. Бекетова, ВМ., Белкин, ДЯ., 1998. `Днепропетровский исторический музей и германская администрация в годы Второй мировой войны', Вопросы германской истории, В 2-х томах. Т1. История, Д.: ДНУ, с.142-148.

3. Беркгоф, К., 2011. `Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою', К.: «Критика», 455 с.

4. Герус-Бахтіна, НА., 2013. `Німецька громада Півдня України в 1941 - другої половини 1944 років', Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць, К.: ВІР УАН, Вип.70 (№3), с.33-37.

5. `Запорізький рахунок Великій війні. 1939-1945', 2013, Запоріжжя: Просвіта, 416 с.

6. Зиньковская, ИВ., 2011. `Королевство Эрманариха в истории Восточной Европы IV века': автореф. дис. ... докт. ист. наук: 07.00.03, Саратов, 35 с.

7. Ейкхоф, М., 2010. `«Романтика 1001 ночи» за восточным фронтом? Микроисторическое исследование раскопок СС- Аненербе в Соленом (Украина, 1943 гг.)', Археологія, №2, с.107-116.

8. Кашеварова, Н., 2005. `Обгрунтування історичних прав на українські території в ідеологічній доктрині нацизму: промова гауптайнзацфюрера Оскара Венднагеля на відкритті історико-археологічної виставки у Харкові 1 листопада 1942 р.' Архіви України, №1-3, с.221-232.

9. Кизилов, МБ., 2015. `Крымская Готия: История и судьба', Симферополь: БФ «.Наследие тысячелетий», 352 с.

10. Кудряченко, А., Кулинич, І., Хохлачов, В., 1995. `Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле і сьогодення', К.: Наук. думка, 72 с.

11. Перепадя, ВВ., 2013. `Гітлер у Запоріжжі: спроба реконструкції', Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, Вип/XXXV, с.145-149.

12. Петров, В., 1942. `Готи на Україні та культура полів поховань', Український засів (Харків), Ч.1, с. 64-65. Цит. за: Андрєєв, ВМ., 2012. Проект видання зводу пам'яток Зарубінецької та Черняхівської культур В. Петрова: спроба реалізації в окупованій Україні (1942-1943 рр.), Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини, Запоріжжя, Вип.29, с.29-34.

13. Пикер, Г., 1993. `Застольные разговоры Гитлера', Смоленск: Фирма ««Русич», 496 с.

14. `Поездка Альфреда Розенберга по Украине. Иллюстрированное сообщение о первой официальной поездке рейхсминистра освобожденных восточных областей на Украину', Б.м., б.д. 24 с. Цит. за: Гогун, А., 2004. Черный PR Адольфа Гитлера: Документы и материалы, М.: Эксмо, Яуза.

15. `Сборник справочных материалов об органах германской разведки, действовавших против СССР в период Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.', 1952, М., 644 с.

16. Ташлай, ЛБ., Даниленко, ТИ., 2011. `За колючой поволкой: «Шталаг - 364» - лагерь смерти', Николаев: Издательство Ирины Гудым, 144 с.

17. Турченко, ГФ., 2004. `Політичне життя німецькомовної етнічної групи Південної України в 1917-1918 рр.: проект «Крим - Таврида»', Південний архів (Історичні науки), Херсон: Видавництво ХДУ, Вип.15, с.101--111.

18. `Центральний державний архів державних органів влади та управління України', Ф.3676, О.1, Спр.83.

Анотація

Здійснюється аналіз місця Півдня України в обгрунтуванні претензій Третього рейху на східноєвропейські території. Звертається увага на тому, що відповідно до нацистської ідеологічної доктрини південно-східним областям України належала роль регіону де начебто сформувався континіум німецької присутності. Підкреслюється, що місце Півдня України в нацистській загарбницькій доктрині визначалося рядом «історичних» факторів, зокрема тим, що, по-перше, саме південно-східні області України стали об'єктом загарбницьких походів індогерманців; по-друге, саме на півдні локалізовувалося остготське королівство Германаріха яке в нацистській пропаганді отримало звання однієї з перших німецьких імперій; по-третє, в межах Південної України доволі чітко прослідковувався «германський слід» не лише у формі значного відсотку громад етнічних німців, господарського освоєння регіону німцями-колоністами з другої половини ХУЛІ ст., але й у вигляді поширення тут таких «германізованих» форм релігійних вірувань як то менонітство та євангельське християнство. Наголошується на тому, що подібні «історичні» доводи Третього рейху можливо розглядати в якості типового прикладу обгрунтування уніоністичного німецького іредентизму.

Ключові слова: Південь України, колоністи, іредентизм.

In the article it is realized the analysis of a place of the South of Ukraine in grounding of claims of the third Reich on the East European territories. It is paid the attention that according to the nazi ideological doctrine to southeastern areas of Ukraine have belonged the role of the region where as though it was formed kontinium of a German presence. It is underlined that the place of the South of Ukraine in the nazi aggressive doctrine was defined by a number of «historical» factors, especially, firstly, in particular the southeastern regions of Ukraine have become the object of aggressive campaigns Indo-Germanic; secondly, in the south it was localised the ostgothic kingdom Germanarih which in the nazi propaganda has received a name of the first German empires; thirdly, within of Southern Ukraine was traced enough clear «the German trace» not only in the form of considerable percent communities of the ethnic Germans, the economic familiarization of the region by the Germans-colonists from the second half of the eighteenh century, but also in the from of a distribution here such «Germanized» forms of religious beliefs as mennonites and evangelical Christianity. It is accented on that similar «historical» arguments of the third Reich probably to consider as a typical example of grounding of the unionistic German irredentism.

Keywords: the South of Ukraine, colonists, irredentism.

Размещено на Allbest.ru