Адміністративно-фінансова діяльність керівництва української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. крізь призму нового історичного джерела

Размещено на http://www.allbest.ru/

АДМІНІСТРАТИВНО-ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ НА ПАРИЗЬКІЙ МИРНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919-1920 РР. КРІЗЬ ПРИЗМУ НОВОГО ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛА

конференція паризький мирний

Олена Спицька

науковий співробітник відділу

«Музей Української революції 1917-1921 років»

Національного музею історії України

Публікація висвітлює деякі організаційні заходи щодо кадрового і фінансового забезпечення діяльності делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. з метою добитися визнання незалежності УНР провідними та іншими державами світу, врахування інтересів українського народу у ході повоєнних геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, налагодження політичної, військової та торговельно-економічної співпраці з іншими країнами. Характеризує головні напрями кадрової складової цієї діяльності - динаміку у кадрових змінах, намагання залучити до роботи кваліфікованих фахівців і технічних працівників, ведення контролю за відрядженням членів делегації; фінансові заходи, спрямовані на виконання завдань, що стояли перед делегацією. Ключові слова: УНР, Париж, делегація, наказ.

Важливим і неоднозначним епізодом в історії визвольних змагань Українського народу наприкінці другого десятиріччя ХХ століття була участь об'єднаної делегації Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки у Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. (офіційна назва делегації - «Делегація об'єднаної УНР на мирову конференцію в Парижі»). Попри велике значення цієї сторінки в історії української дипломатії, для об'єктивної оцінки діяльності делегації досі не вистачає надійних документальних джерел. З метою частково компенсувати наявні прогалини у відомій дослідникам джерельній базі авторкою у 2017 р. було підготовлено науково-документальну публікацію «Документи про участь об'єднаної делегації УНР та ЗУНР у Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр.»1, в якій було представлено дев'ять протоколів засідань делегації (докладніше про це див. далі).

Матеріал, що пропонується увазі читачів, є тематичним продовженням тієї публікації, тому при підготовці його електронної версії частково використано вступну (історичну) частину до попередньої з додаванням сюжету про нове історичне джерело - Книгу наказів по Делегації. Ця Книга оприлюднюється вперше і у поєднанні з опублікованими протоколами засідань делегації є цінним історичним джерелом для вивчення умов її діяльності.

Паризька мирна конференція, що тривала від 18 січня 1919 р. до 21 січня 1920 р., була міжнародним форумом держав-перемож- ниць у Першій світовій війні 1914-1918 рр. Під час конференції було розроблено п'ять мирних договорів із країнами Четвертного союзу (Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною), що зазнали поразки у війні. Ці договори, підписання яких розтягнулося у часі, заклали фундамент Версальської системи міжнародних відносин. 28 червня 1919 р. був підписаний Версальський мирний договір між країнами Антанти та Німеччиною. В інших договорах були зафіксовані державні кордони, що виникли внаслідок розвалу колишніх багатонаціональних імперій (Австро-Угорської, Османської та Російської) і утворення нових національних держав у Центрально-Східній Європі. За Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. припинила існування Австро-Угорська монархія. 27 листопада 1919 р. був підписаний Нейїський мирний договір із Болгарією, 4 червня 1920 р. - Тріанонський мирний договір з Угорщиною, а 10 серпня 1920 р. - Севрський договір з Туреччиною, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Важливим підсумком конференції стало утворення незалежної Польщі, однак її кордони охоплювали частину німецьких, чеських і українських земель, що спричинило в майбутньому гострі міжнародні суперечності.

Головну роль у процесі прийняття рішень відігравала Рада трьох (прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд-Джордж, прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо і президент США Т В. Віль- сон). До керівних органів Паризької мирної конференції належали Рада чотирьох (у складі названих діячів та прем'єр-міністра Італії В. Е. Орландо), Рада п'яти (членами якої були міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, США, Італії, а також колишній прем'єр-міністр Японії С. Кіммоті) і Рада десяти (до її складу входили по два представники від кожної з названих вище держав). Інші союзники Антанти у деяких випадках викладали в меморандумах на адресу керівних органів власну позицію або на пленарних засіданнях погоджувалися із сепаратно виробленими рішеннями великих держав.

Під час тривалих дебатів та обговорення мирних договорів із переможеними країнами (на конференції було утворено 52 комісії з підготовки умов договорів з окремих проблем) виникли серйозні протиріччя між основними учасниками переговорів, проте в більшості випадків було досягнуто компромісів. Підготовка договорів формально відбувалася на основі «14 пунктів президента Вільсона», тобто при визначенні кордонів повоєнної Європи потрібно було виходити з принципу національності й самовизначення, а головною умовою повоєнного устрою мало стати створення більш справедливого і демократичного порядку, який би виключав повторення світової війни і забезпечив мир через роззброєння та заснування Ліги Націй як інструменту миру. 28 квітня 1919 р. був затверджений Статут Ліги Націй, який увійшов як складова частина до всіх мирних договорів.

На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни, а також три новостворені держави (Польща, Чехо-Словаччина, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців). Радянську Росію та національні державні утворення, що виникли на теренах колишньої Російської імперії, у тому числі УНР, до участі в роботі конференції не було запрошено.

Щоб отримати офіційне запрошення на конференцію, аби відстояти національні інтереси і державність українців, уряди УНР та ЗУНР доклали значних зусиль, проте їх звернення залишилися поза увагою організаторів. За цих умов, 29 грудня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР на чолі з В. Чехівським прийняла рішення про відправку на конференцію делегації УНР, яке офіційно було затверджене 10 січня 1919 р. спеціальним законом. До складу делегації, загальна чисельність якої становила понад 75 осіб, входили: Г Сидоренко (голова), А. Петрушевич (перший секретар), П. Дідушок (секретар), Б. Матюшенко, О. Севрюк, О. Шульгін, А. Марголін, М. Кушнір, Д. Ісаєвич та інші. Заступником голови делегації був державний секретар закордонних справ ЗУНР (з 22 січня 1919 р. - Західної області УНР) В. Панейко. До складу делегації ЗУНР увійшли також С. Томашівський, М. Лозинський, М. Рудницький, О. Кульчицький та державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський. До об'єднаної делегації приєдналася також делегація українців із Північної Америки - О. Мегас та І. Петрушевич.

20 січня 1919 р., тобто вже після початку роботи конференції, до Парижу змогли дістатися тільки голова делегації Г. Сидоренко та її перший секретар А. Петрушевич, а решта посланців прибули значно пізніше. Пояснюється це тим, що французький уряд досить довго не давав дозволу на в'їзд, і тому представники УНР змушені були зупинитися у Швейцарії, де провели кілька попередніх нарад. З огляду на це, а також те, що українська делегація так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зустрічі з іншими делегаціями, обговорення на конференції наслідків розпаду Російської імперії та Австро-Угорщини відбувалося без урахування українських інтересів. Посилання українських дипломатів на тези президента США В. Вільсона про право націй на самовизначення не знаходили розуміння.

Політика щодо України формувалася на основі підтримки країнами Антанти польської сторони під час польсько-українського конфлікту 1918-1919 рр., а також надання допомоги російським білогвардійським арміям А. Денікіна та П. Врангеля. Представники діаспори О. Мегас та І. Петрушевич мали контакти з прем'єр-міністром Канади Р. Боденом, а через нього - й з британським прем'єром. Завдяки цьому В. Вільсон і Д. Ллойд-Джорж не завжди підтримували позицію Ж. Клемансо стосовно зазіхань Польщі на землі Східної Галичини. Однак, 25 червня 1919 р. лідери великих країн ухвалили рішення про дозвіл польським військам окупувати Східну Галичину до річки Збруч, що означало повну ліквідацію державного існування ЗУНР (ЗО УНР) та введення цивільної адміністрації на цій території. Внаслідок утвердження у Європі повоєнної Версальської системи міжнародних відносин, українські землі були розділені між чотирма державами: Наддніпрянська Україна була окупована більшовиками та включена до складу утвореного в 1922 р. Радянського Союзу; Галичина та Західна Волинь опинилися у складі Польщі; Північна Буковина та Південна Бессарабія стали частинами Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

Українська делегація представників УНР та ЗУНР, яка працювала на цій конференції, стала найважливішим українським представництвом закордоном у 1919-1920 рр. Делегація отримала інструкції домагатися визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ, надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовиків Росії та Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Крім цього, навесні 1919 року до Парижа прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗО УНР мала домагатися припинення агресії Польщі проти ЗО УНР. Проте, позицію українців ускладнювали не тільки несприятливі об'єктивні фактори, але й суб'єктивні: зворотнім боком великої кількості членів делегації була розбіжність поглядів її учасників, зокрема, тому, що деякі з них вважали себе передусім представниками певного регіону чи групи.

Важливим історичним джерелом для вивчення цієї «внутрішньої кухні» діяльності делегації є протоколи її засідань під час Паризької мирної конференції, а також Книга наказів, яка велася весь час перебування Делегації в Парижі, а саме упродовж 20 січня 1919 року - 16 серпня 1920 року. У Державному архіві Російської Федерації зберігається низка фондів державних інституцій УНР, зокрема, «Дипломатична місія УНР в Парижі» (Р-6275) та «Делегація УНР на Мирній конференції в Парижі» (Р-7027). Проте, в опублікованих документальних збірках, у тому числі й тій, де міститься наведена інформація, жоден протокол засідання української делегації не представлений. Відсутні також будь-які згадки про існування Книги наказів Делегації.

Водночас у Києві, у бібліотеці ім. О. Ольжича, окрім дев'яти протоколів за період 4-24 червня 1919 р., зберігається ще й рукопис Книги наказів Української делегації на Паризькій мирній конференції. Фізичний стан цього історичного документу є у цілому критичним. Значну частину тексту у первинному вигляді, що написаний синім чорнилом, майже втрачено. Судячи з усього, на документ потрапила вода, і тому поверх розмитого тексту слова и літери відтворено шляхом наведення олівцем або чорнилом чорного кольору. Проте, стан документу дозволяє навіть візуально визначити автентичність первинного й відтвореного текстів.

Загальний обсяг Книги наказів становить 48 рукописних сторінок розміром 29,5 х 19,5 см. Текст двосторонній. Сторінки не пронумеровані. Книга містить 95 наказів щодо роботи делегації. Вели Книгу різні люди. Наказ № 1 був написаний самим Г Сидоренком, який прибув до Парижа і приступив до виконання службових обов'язків Президента делегації УНР в Парижі. Наказом № 2, який також датується 20 січня 1919 року, був призначений секретар делегації А. Петрушевич.

За час роботи конференції і ведення Книги наказів (з 20 січня 1919 р. до 16 серпня 1920 р.) змінилося троє секретарів делегації, а саме: А. Петрушевич, П. Дідушок, М. Рудницький. Останній наказ по делегації за № 95 від 16 серпня 1920 р. був підписаний по уповноваженню Колєгії, що була створена Наказом Високої Директорії з 20 липня 1920 р. Колєгія передала тимчасове керування справами Делегації М. Лучинському, який і підписав цей наказ.

Накази мають певні відмінності у формі їхнього написання. Відрізняються також правопис та стилістика, що пов'язане з індивідуальними особливостями осіб, які вели Книгу наказів.

Інформаційний потенціал Книги наказів як історичного джерела є досить важливим. Він, наприклад, дозволяє скласти уявлення про організаційно-штатну побудову Української делегації аж до технічних працівників. І хоча назви посад виглядають цілком звичайними, функції, що виконували особи, які їх обіймали, були вкрай важливими для ефективної роботи делегації. Як видно з Книги наказів, у штаті делегації були передбачені посади трьох перекладачів, чотирьох машиністок, двох писарок, двох швейцарів та одного посильного. Про більшість з цих людей не вдалося знайти жодної інформації.

Книга наказів є також цінним джерелом інформації щодо фінансового забезпечення діяльності Української делегації. З опублікованих документів відомо, що 10 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів УНР ухвалила Закон Директорії УНР про надіслання Надзвичайної дипломатичної місії УНР до Франції, штати місії та асигнування коштів на її утримання у розмірі 3 228 340 карбованців упродовж трьох місяців. У перерахунку за тодішнім курсом валют - 1 французький франк дорівнював 1 рублю (так у документі) 55 копійкам - це становило 2 082 800 франків2. А 24 січня 1919 р. був прийнятий ще один Закон про асигнування на утримання Надзвичайної Дипломатичної місії до Франції упродовж одного місяця 958 830 карбованців3.

Книга наказів дозволяє конкретизувати питання про розподіл цих коштів у частині використання фонду заробітної плати працівників делегації. Згідно із Книгою наказів найвищу платню отримували радники делегації - 5000 франків, найнижчу - маши- ністки та писарки, але з часом їхня платня збільшилася від 200 до 400 франків на місяць. Аташе отримували 4 000 франків, секретарі делегації - від 3000 до 4000 франків, перекладачі отримували від 800 франків на початку роботи делегації до 2000 франків наприкінці її роботи.

Підвищення зарплатні відбулося після того, як делегацію очолив 22 серпня 1919 р. граф М. Тишкевич. За час головування М. Тишкевича в складі делегації відбулося дві ротації кадрів. Після того як 6 вересня Г Сидоренко виїхав в Україну, а зі складу делегації вийшли О. Шульгин та А. Марголін, в штаті було введено нові посади, як то посада особистого прибічника (помічника), помічного прибічника, експерта з фінансових питань на посаді урядовця делегації. З'являються і нові обличчя у складі делегації - В. Моцарський, Б. Цитович, Ф. Мазад, барон Гроот, Л. Га- ляфре, І. Борщак.

16 грудня 1919 р. зі складу делегації вийшли представники ЗУНР В. Панейко, С. Томашівський, А. Петрушевич, О. Кульчиць- кий, М. Лозинський. А вже 30 грудня, згідно з одержаною телеграмою від Уряду УНР від 18 грудня, було оголошено про ліквідацію делегації у старому складі та формування нового складу делегації.

На думку сучасних дослідників історії української дипломатії, час та обставини ліквідації Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР у Франції в історичній літературі є маловивченими. Відомо, що Надзвичайна Дипломатична місія УНР у Франції діяла найдовше - до початку 1930-х рр., але називалася вже просто - Місія УНР у Парижі. При цьому треба зазначити, що місія у першій половині 1920-х рр. переживала сильну фінансову скруту, можливо, навіть деякий час не працювала. У другій половині серпня 1921 р. голова місії О. Шульгин через брак коштів планував звільнити її співробітників, а у вересні 1921 р. закрити місію. У листі до Симона Петлюри від 11 серпня 1921 р. з приводу цього він болісно наголошував на наслідках ліквідації місії: «Закриття ж місії в Парижі - це смерть УНР на міжнародному полі!!». І прохав терміново вислати кошти4. Нажаль, поки що достеменно не відомо, як було вирішене це питання.

Книга наказів надає доволі унікальну інформацію про поточний перебіг роботи української делегації. Її введення до широкого обігу та уважне вивчення змісту наказів фахівцями безумовно сприятиме формуванню більш цілісної та об'єктивної характеристики діяльності української делегації під час Паризької мирної конференції, а також оцінки результатів цієї діяльності у широкому історичному контексті.

Документ подано з максимальним збереженням мови оригіналу та мінімальними правками наявних граматичних помилок. На жаль, не всі сторінки читабельні, а в окремих випадках передати їх неможливо. У примітках наведено пояснення щодо окремих іншомовних слів.

У Книзі згадується багато відомих представників Українського визвольного руху, які продовжували відігравати важливу роль у ньому і в подальшому. Проте чимало осіб були лише випадковими учасниками у роботі делегації. Книга наказів у сукупності з протоколами засідань делегації та іншими джерелами інформації допомагає зрозуміти реальний внесок кожної особи - від керівників делегації до технічних працівників - у результати діяльності Української делегації на Паризькій мирній конференції. Це є необхідною умовою для наукового аналізу взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливали на діяльність делегації і врешті визначили її місце в історії визвольних змагань Українського народу

Размещено на Allbest.ru