Врядування та політичні режими в УРСР і сучасній Українській державі: порівняльний нарис

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна

Врядування та політичні режими в УРСР і сучасній Українській державі: порівняльний нарис

Геннадій Кривчик

Постановка проблеми.

Уперше думка про діалектичний характер зв'язку між формою державного врядування й політичним режимом виникла у мене ще в студентські роки, коли з «Діалогів» Платона дізнався, що його вчитель Сократ за вироком Афінського суду прийняв смертельну отруту - цикуту Як же так, спитав я у себе, - демократична держава, а виносить смертний вирок видатній людині лише за її погляди. Тобто, по суті, виступає як держава тоталітарна. Однак виявляється, що подібні наведеному прикладу з античної історії явища не є винятком у світовій історії. Подібних суперечностей чимало й у новітній вітчизняній дійсності. Якщо так, то яка ж різниця між демократією і тоталітаризмом?

За пройдешні майже три десятки років ми далеко відійшли від тоталітарного минулого, докорінно змінили політичний ландшафт країни, побудували іншу модель державного правління, сформували новий державний устрій і політичний режим. Та наскільки ми стали більш вільними, і чи більше демократії й справедливості в нашому сучасному суспільстві, ніж раніше? А якщо не більше, то що потрібно зробити, щоб досягти жаданої мети?

Певна річ, загальна картина процесів і явищ у той чи інший історичний період завжди здаватиметься хаотичною й не детермінованою доти, доки, по-перше, не будуть визначені домінуючі тенденції й закономірності розвитку, а, по-друге, не будуть виявлені суперечності цих процесів і явищ, по-третє, не буде здійснено порівняння різних історичних періодів. Без цього не буде ніякого прогресу. Як писала знана українська поетеса Тетяна Майданович: «Щоб не забув народ і вчився не брать сліпих поводирів, що всю ганьбу і всі злочинства в нових віках не повторить» [32, с. 149].

Аналіз публікацій.

На жаль, ані раніше, ані зараз у наявній літературі переконливої відповіді на зазначене питання мною не знайдено, хоча й можу констатувати, що на даний час опубліковано чимало серйозних наукових праць, присвячених розвитку України і в радянські часи, і як незалежної держави. Насамперед це колективні фундаментальні праці: шеститомна «Політична історія ХХ століття» [19 ], «Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності» [21], «Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств» [22], «Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст.» [31], «Україна: проблеми самоорганізації» [13], «Україна на зламі історичних епох. Державотворчий процес» [2] та ін., в яких здійснено глибокий аналіз багатьох політичних подій новітньої історії України, міститься великий фактичний матеріал з новітньої історії України й чимало важливих теоретичних міркувань, цікавих оціночних суджень і висновків. Водночас, очевидно, у більшості праць не ставилося завдання дослідження саме суспільних протиріч, без яких, як свідчить діалектика, неможливий будь-який суспільний рух і без виявлення й пізнання яких неможливо виявити тенденції й спрогнозувати перспективи його подальшого розвитку.

Завданнями даної статті є: здійснення порівняльного аналізу нинішньої української політичної системи з радянською; виявлення основних протиріч державного розвитку на різних етапах новітньої вітчизняної історії; уточнення важливих політологічних понять, передусім «тоталітаризм» і «демократія».

Виклад основного матеріалу.

Очевидно, що демократична держава може поводити себе як тоталітарна, тобто одночасно бути й демократичною, й тоталітарною. У цьому немає нічого дивного, якщо виходити з того, що поняття «демократія» належить до системи «форма державного правління» («врядування»), у той час як визначення «тоталітарний» використовується при характеристиці політичного режиму. Епітет «демократичний» характеризує порядок формування державної влади, а визначення «тоталітарний» - одну з форм політичного режиму, тобто відносин між державою і суспільством. Тож державна влада може формуватися демократичним шляхом, тобто шляхом цілком демократичної процедури виборів, у яких беруть участь широкі верстви населення, але це зовсім не означає, що обрана влада не буде застосовувати невдовзі інструменти примусу й репресій, усеосяжного контролю над всіма сферами життєдіяльності суспільства, які притаманні саме тоталітарному режимові. Більше того, як свідчить історичний досвід, саме демократичній державі часто притаманні тоталітарні ознаки, адже демократія передбачає панування більшості над меншістю, примус щодо меншості. Мав рацію Генрік Ібсен, який вустами улюбленого персонажу своєї драми «Ворог народу» доктора Стокмана, заявляв, що більшість ніколи не буває правою, на боці більшості сила, але не право [10, с. 622].

Форма державного правління (врядування) - це поняття, яке відображає, по-перше, порядок формування верховної державної влади (спадкова чи виборна), по-друге, ієрархію гілок влади (основні важелі управління державою належать або главі держави, або представницькому органу та уряду, який формується ним), по-третє, реального носія державного влади (народ-демос або певну привілейовану соціальну групу). Характеризуючи форми державного правління, слід мати на увазі, що є формально-конституційні ознаки державного правління і є ознаки сутнісні. Формальні - це атрибути монархії (абсолютної, конституційної, парламентарної) або республіки (президентської, парламентарної, змішаної парламентсько-президентської та змішаної президентсько-парламентської). Формальним є також розподіл повноважень між гілками влади. За конституцією основні повноваження можуть бути надані главі держави, а в реальності вони знаходяться в парламенті та у голови уряду чи навпаки, як це, наприклад, відбувалося й відбувається в нашій державі, де, як відомо, завжди «керує парадом» президент, а не прем'єр-міністр. Формальні ознаки є похідними від ознак сутнісних, які вказують на клас, стан, соціальну групу, що займають панівне становище в суспільстві, утворюють політичну еліту. Залежно від цього республіка може бути аристократичною, буржуазно-демократичною, номенклатурною, олігархічною, теократичною тощо.

В УРСР, як і в СРСР, поза сумнівом, була республіканська форма правління, адже вищі державні інституції формувалися виборним шляхом. Шляхом загальних виборів формувалися союзна, республіканські й регіональні ради, керівні радянські органи всіх рівнів. Принцип виборності також був покладений в основу формування партійних органів тощо. Однак також можна стверджувати, що в радянську добу Україна, точніше УРСР, як і всі республіки СРСР, хоча й іменувалася радянською республікою, але за своєю сутністю була республікою номенклатурною, адже реальна влада належала так званій номенклатурі - панівному класові Радянського Союзу, за визначенням М. Восленського [5, с. 3].

По суті, «Країна Рад», як іменувався СРСР, ніколи не була радянською державою. Ради (робітничих та селянських депутатів - до 1936 р., депутатів трудящих - до 1977 р., народних депутатів - з 1977 р.) виконували декоративну роль, маскували номенклатурний характер влади. Придумана К. Марксом і Ф. Енгельсом диктатура пролетаріату також насправді була фікцією, служила маскуванню справжнього правлячого класу. Таким у нас була навіть не партія, а номенклатура, яка складалася приблизно з 200 тис. партійних функціонерів та інших керівних носіїв партійних квитків: відповідальних радянських комсомольських, профспілкових працівників, керівників великих підприємств і установ [27, с. 67]. За словами відомого російського філософа А.Н. Полякова, реальне радянське суспільство будувалося на жорсткій ієрархії. «Нагорі - вождь (зазвичай він обіймав посаду генерального секретаря чи першого секретаря). Він хазяїн. Потім найближче оточення - політбюро, ЦК партії - обкоми, райкоми тощо. Державна бюрократія майже вся складалася з членів компартії й знаходилася під невпинним контролем і навіть прямим управлінням. Внизу - робітники, колгоспники, службовці» [24, с. 9].

Від початку утворення Радянської держави компартія була фактично, а з 1977 р. й юридично, відповідно до 6-ї статті Конституції «розвинутого соціалізму», стала «керівною й направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Партією здійснювалося повне панування над усіма сферами життя радянського суспільства, зокрема над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Причому домінуюча роль у ній належала партійній бюрократії, тобто партапарату, від якого залежало висування на будь-яку номенклатурну посаду.

Галузеві (промислові, сільськогосподарські, адміністративні тощо) відділи республіканських, обласних, міських, районних комітетів партії проводили безпосередню роботу з вирішення поточних господарських, соціально-економічних, культурних, воєнних та інших проблем. Партійні комітети взяли на себе чимало поточних оперативно-розпорядчих функцій. Чиновники воліли давати вказівки господарникам, але ні за що не відповідати. Адміністративно-розпорядча робота поступово витісняла політичні методи керівництва. Представники номенклатури, передусім перші секретарі партійних комітетів, користувалися низкою неписаних привілеїв, залишалися недоторканими. У крайньому разі вони пересувалися по «горизонталі» на іншу керівну посаду. Необхідно було лише додержуватися неписаних правил особливої номенклатурної моралі, головними з яких були «не висовуватися», «я начальник - ти дурень, ти начальник - я дурень». Офіційно такий порядок називався принципом збереженням спадкоємності у кадровій політиці, якого теж слід було дотримуватися. Здійснені на початку 1960-х рр. спроби М. Хрущова ліквідувати довічність перебування на виборній партійній посаді призвело до його зміщення. Під гаслом виправлення волюнтаристських новацій уже на ХХІІІ з'їзді КПРС (1966 р.) у партійному статуті були скасовані норми оновлення керівних кадрів, що стало однією з причин, що породили зловживання владою, моральне переродження багатьох керівників, зумовили застій у владних структурах, а як наслідок і загалом у суспільстві. Щодо Рад, то попри конституційно визначені широкі повноваження Рад усіх рівнів, реальна влада на підвідомчій їм території не реалізовувалася. Ради фактично знаходилися в тіні паралельних партійних структур і, за слушними словами М. Джиласа, виконували функцію легітимізації рішень партійних органів [8, с. 250]. Вони також виконували декоративну роль, маскували номенклатурний характер влади. Отже, за формою державного правління (врядування) СРСР, очевидно, можна визначити як партійну номеклатурно-бюрократичну республіку.

Разом з тим, говорячи про керівну роль партії в усіх структурах влади, слід врахувати декілька важливих обставин, що визначили своєрідність радянської моделі влади. По-перше, формування номенклатури відбувалося за участі найбільш політично свідомої частини радянського суспільства. Партійна, радянська й загалом номенклатурна кар'єра будь-якої особи зазвичай починалася з обрання даної особи на виборну партійну роботу, тобто з процедури певного громадського відбору. По-друге, оскільки більшість керівних посад передбачала не тільки членство в КПРС, але й обрання до виборних партійних органів (парткомів, партбюро), то всі керівники під час виборів до цих органів мусили періодично проходити процедуру таємного голосування за них у своїй партійній організації. Коли при обранні до партійного комітету керівник установи отримував певну кількість голосів «проти», то це ставало предметом детального аналізу у партійному комітеті, що стоїть вище. Непопулярні у своєму колективі керівники зазвичай усувалися з посад, що, безумовно, позитивно впливало на природний кадровий відбір і примушувало керівників дотримуватися певних норм партійної й суспільної етики, не допускати суттєвих зловживань своїм службовим становищем, як це скрізь відбувається сьогодні в українському суспільстві. За слушними словами С. Кара-Мурзи, СРСР являв собою особливу цивілізацію, а радянський лад був унікальним явищем, «чудовим чином досягнутою точкою в усьому просторі соціально-економічних варіантів життєвого устрою» [11, с. 757].

Після проголошення державної незалежності Україна стає демократичною республікою зі змішаною формою державного правління. За президентства Л. Кучми у нас де-факто була парламентсько-президентська республіка. Завдяки зусиллям нового президента Л. Кучми Конституція України 1996 р. посилила президентську вертикаль влади й утворила тим самим президентсько-парламентську республіку. У результаті «Помаранчевої революції» 2004 р. до основного закону держави були внесені зміни, які означали повернення до парламентсько-президентської форми республіки. Те, що президент В. Ющенко відверто ігнорував цей факт, то це вже інша справа. Президент В. Янукович, ініціювавши ухвалення у 2010 р. чергових змін до Конституції, відкинув зазначені формальності й знов посилив президентську вертикаль. У ході «Революції гідності» була відновлена парламентсько-президентська форма державного врядування, яка зберігається донині. Щоправда, номінально [15].

Водночас не можна не відзначити, що наведені конституційні перипетії виглядають простою політичною метушнею на тлі більш глибоких змін у системі державного врядування, як дуже точно визначив один з провідних українських істориків Г. В. Касьянов, який констатував, що історія України з 1991 р. - це історія масштабного і глибокого відчуження суспільства й громадян від держави [12, с. 194].

Після проголошення державної незалежності й до початку 2000-х рр. панівна роль в управлінні державою належала представникам колишньої компартійної номенклатури, які, щоправда, швидко відхрестилися від комуністичних утопій й оголосили себе демократами і націоналістами. Хоча при цьому не позбавилися звичних адміністративних звичок і методів управління. Одним з проявів цього стало використання під час виборчих кампаній так званого адмінресурсу: примусу державних службовців, співробітників установ, організацій чи підприємств усіх форм власності до участі у передвиборчій діяльності кандидатів чи партій, участі державних службовців чи працівників бюджетних установ до роботи у передвиборчих заходах кандидатів чи партій, прямому чи прихованому тиску на кандидатів, активістів політичних партій, членів виборчих комісій за місцем їх основної діяльності, закликів голосувати «за» чи проти» кандидатів та партій тощо [1]. Уперше адмінресурс став очевидним під час парламентських та місцевих виборів у 1998 р. Згодом він став ще більш потужним під час президентських виборів 1999 р., парламентських та місцевих виборів 2002 р. і особливо під час президентських виборів 2004 р. У загальному документі міжнародної місії спостерігачів від 22 листопада 2004 р. зазначалося: «У другому турі ще бракувало чіткого розмежування між партійними ресурсами і державними... Велика кількість державних чиновників та держслужбовців, таких як ректори університетів та керівники державних установ, давали своїм підлеглим вказівки голосувати з пана Януковича» [24, с. 310].

Натомість у наступні роки відбувається поступовий перехід від номенклатурної республіки до олігархічної, за якої при формальному народовладді й наявності демократичної системи виборів основні важелі управління знаходилися в олігархів. Можна погодитися з відомим українським політологом С. Телешуном, який, аналізуючи українське суспільство у зазначений період, висловив думку, що українське суспільство опинилося на перехідному етапі. Україна пережила романтично-номеклатурний, державно-капіталістичний, олігархічно-капіталістичний етапи. Щоправда, наступні висновки знаного політолога про фазу «корпоративної» демократії та «легалізаційний» період для мене залишилися не сповна зрозумілими [30, с. 3].

За підрахунками директора НДІ економічних і гуманітарних наук Київського міжнародного університету, М. А. Швайки, десять олігархічних кланів у 2012 р. володіли 80 % вітчизняної економіки [35, с. 35]. Олігархам належали основні українські телеканали, зокрема: І. Коло- мойському та І. Суркісу - 1+1, 2+2, ТЕТ, Бігуді, 1+1 International; В. Пінчуку - СТБ, ICTV, Новий, М1, М 2, Оце; О. Фірташу і С. Льовочкіну - Інтер, Мега, НТН, К 1, К 2, Піксель, Zoom; Р. Ахметову - Україна; П. Порошенку - 5 канал і Прямий [4]. «Владельцы заводов, газет, пароходов» (С. Маршак) визначали внутрішню і зовнішню політику Української держави. Вони створювали і утримували політичні партії, впливали на формування уряду, самі ставали міністрами і народними депутатами або забезпечували обрання до представницької влади своїх протеже. За словами В. Стретовича, голови комітету Верховної Ради України з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю, в українському парламенті сьомого скликання було 300 мільйонерів: «Сьогодні «пахани» принесли свої правила в парламент, де все вимірюють крізь призму грошей» [29]. Ці «пахани», за висловом В. Стре- товича, розбещували депутатів, перекупаючи їх заради своєї вигоди. Так, за 1998-2006 рр. 60 % парламентарів хоча б раз змінювали фракцію, а були випадки, коли народний обранець за одне скликання був перебіжчиком в десяти фракціях [36]. Одночасно вони розбещували й виборців, «стимулюючи» потрібне їм волевиявлення. Якщо раніше, як йшлося вище, потрібний результат досягався за допомогою адмінресурсу, то в умовах формування олігархічної влади провідну роль у цьому починає відігравати підкуп виборців. Під час парламентських виборів 2019 р. у травні-липні 2019 р. спостерігачі громадської організації «Опора» зафіксували 1945 порушень виборчого законодавства, серед яких: 202 - підкуп виборців, 44 - використання адмінресурсу [16]. Тож навіть один з представників влади, голова Луганської військово-цивільної обласної державної адміністрації, Георгій Тука із сумом змушений був констатувати в інтерв'ю українським ЗМІ в грудні 2015 р., що система, яку так і не спромоглися перемогти на Майдані, останні п'ятнадцять років, крок за кроком запроваджувала такі механізми, що брати участь у виборах мали змогу тільки дуже добре фінансово забезпечені люди і політичні сили. «Уся наша державна система прописана під грошові мішки» [26].

Щодо політичних режимів, то їх трансформації відбуваються хоча і одночасно зі зміною форм державного врядування, однак, очевидно, у різних з ними площинах. Адже, за загальновизнаним визначенням, політичний режим характеризує відносини між державою і громадянами, є сукупністю форм і методів здійснення державної влади [7, с. 82]; будь-яка державна влада й політичні сили, на які вона спирається, володарюють і обирають засоби управління суспільством у силу своєї спроможності й в міру своїх можливостей. З огляду на це ми можемо побачити на прикладі нашої держави різні його форми. Так, у 1920-ті рр. в Україні відбувалося формування тоталітарного режиму. У 1930-ті - першій половині 1950-х рр., тобто в епоху сталінщини, панував тоталітарний режим. Цьому є чимало підтверджень, з-поміж яких: одержавлення всієї економіки, встановлення однопартійної системи, використання єдиної ідеології, боротьба з інакодумством, утворення єдиних творчих спілок (письменників, художників, композиторів тощо), ретельний облік учасників різних релігійних обрядів, втручання партійних і профспілкових комітетів в сімейне життя громадян. Режим у СРСР можна також охарактеризувати й як репресивний, мобілізаційний, патерналістський, соціальний. Це з якого боку подивитись.

Крім того, усі явища потрібно розглядати не тільки з точки зору протиріч, але й діалектичного розвитку. З другої половини 1950-х рр. і до кінця 1980-х рр., тобто від «хрущовської відлиги» до розвалу СРСР, відбувалася еволюція від тоталітарного режиму до адміністративного, тобто такого, де життєдіяльність суспільства хоча й визначається, як і раніше, всевладною бюрократією, але не стільки методами репресій і примусу, скільки чіткою регламентацією, нормативами, вказівками, адмініструванням.

«Хрущовська відлига» означала його еволюцію в бік режиму, який прийнято іменувати авторитарним. Однак, гадаємо, мав рацію знаний американський соціолог та ідеолог неоконсерватизму Пітер Г. Бергер, який стверджував, що концепції тоталітаризму і авторитаризму не можна навіть ставити в один емпіричний ряд, адже термін «авторитарний» означає стиль керівництва. Вони відносяться до зовсім різних сукупностей характерних рис режиму [3, с. 183].

Характерною особливістю політичного управління громадянами стало використання перевіреного методу поєднання «батога і пряника». Держава брала на себе й як-небудь виконувала низку соціальних зобов'язань перед суспільством, гарантувала певні соціальні блага (безкоштовну медицину, освіту, житло тощо), здійснювала опіку над людьми з вадами здоров'я, інвалідами, багатодітними сім'ями, людьми похилого віку. Тобто жорсткість стосунків держави зі своїми громадянами дещо пом'якшувалася піклуванням держави про задоволення соціальних потреб громадян, опікою. Оскільки державний патерналізм і соціальність є проявами комунізму, то політичний режим у СРСР іменувався комуністичним. Хоча й мав приблизно таке саме відношення до комунізму за Марксом, як і воєнний комунізм часів громадянської війни. Відтак, гадаю, політичний режим даного періоду можна характеризувати як адміністративно-соціальний.

Режим, який існував у 1991-2013 рр., у роки становлення Української держави, можна назвати ліберальним. Якщо тоталітарний і адміністративний режими характеризуються всеосяжним контролем держави над усією життєдіяльністю суспільства й окремої людини, то ліберальний натомість означає орієнтацію на самоорганізацію суспільства; державі відведена роль арбітра, охоронця, «нічного сторожа» [33].

Проголосивши державну незалежність, Україна задекларувала побудову вільного, демократичного суспільства. Держава зобов'язалася забезпечувати права і свободи людини й громадянина, що було закріплено в 1996 р. у Конституції України. Держава гарантувала право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів, свободу політичної діяльності. За громадянами закріплено право на об'єднання у політичні партії та громадські організації. Ще в останні роки існування СРСР, в період т. зв. перебудови, у політичній системі України відбуваються серйозні зміни. Зокрема, виникають різні політичні партії, яких стає все більше після проголошення незалежності, що, безумовно, свідчить про розвиток демократії в країні. Наприкінці 1990 р. в Україні нараховувалося 30, у 1998 р. - 53 [28]. Згодом їх число постійно збільшувалося. У вересні 2015 р. в Україні було офіційно зареєстровано 288 партій [20]. Причому існував увесь спектр політичних партій - від ліберальних, право-радикальних до соціал-демократичних, центристських, лівих, до соціалістичної й комуністичної партій. Лібералізм передбачає політичний та ідеологічний плюралізм.

Щоправда, слід відзначити, що переважна більшість партій є маловпливовими, частина з них взагалі існувала й існує лише на папері, часто зав'язана на одну харизматичну особу, є іменними, приватизованими. Крім того, дуже сильною є залежність партій від олігархів-спонсорів. Усі партійні програми схожі одна на одне, містять не конкретні шляхи розвитку країни, а привабливі для виборців популістські гасла. Соціологічні дослідження постійно констатують низький рівень довіри людей до партій загалом: 63 % опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об'єднаннями людей, які прагнуть до влади, 34 % опитаних вважають організаціями, далекими від проблем народу, й тільки 17 % - такими, що обстоюють його інтереси [20 ].

У Конституції проголошений широкий спектр прав людини, серед яких: право на життя, право на вільний розвиток своєї особистості, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканість, право на таємницю листування й телефонних розмов, на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки, слова, віросповідання тощо [13]. До економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція відносить право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на працю, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень тощо. Однак ніякої відповідальності за порушення зазначених конституційних норм ніхто не несе. Немає й дієвих механізмів їх реалізації. Отже, Українська держава формально зберігала свої зобов'язання перед громадянами щодо забезпечення їх соціальних, економічних і політичних прав, гарантувала гідне життя, соціальний захист, словом, залишалася певною мірою й деякий час соціальною.

Від революції гідності й до 2019 р. політичний режим змінюється. Яскравим проявом цього стало ухвалення закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки [25]. Відбувається боротьба з пам'ятниками, на зміну ідеологічному плюралізму приходить панування ідеології націоналізму. Держава в особі президента відверто втручається в церковні справи й намагається створити єдину Православну церкву України (ПЦУ), чинить тиск на засоби масової інформації, що, безумовно, є ознаками тоталітарного режиму.

Щодо політичної картини України після обрання нового президента і парламенту, то картина здається ще розмитою, контури її нечіткі. Поки що в контексті даної теми ми маємо: по-перше, тріумфальну перемогу на президентських виборах 2019 р. колишнього шоумена В. Зеленського, який набрав 73,22 % голосів від кількості тих, хто брали участь у голосуванні [34]; по-друге, приголомшливий успіх на позачергових виборах цього року партії «Слуга народу», яка запозичила свою назву з кінострічки, де В. Зеленський грав роль президента. Отримавши 254 мандати [18], одна пропрезидентська партія вперше в історії країни сформувала свій уряд, що призвело до створення фактично суперпрезидентської республіки при формальному збереженні парламентсько-президентської моделі. По-третє, ми маємо дещо суперечливі заяви представників так званої зе-ко- манди шодо встановлення політичного режиму в державі: заяву представника президента в парламенті Р. Стефанчука про обрання своєю ідеологію лібертаріанства, тобто ідеї максимальної автономії особистості й мінімізації місця держави в житі суспільства [17], а також заяву голови партії «Слуга народу» О. Корнієнка про те, що пропрезидентська партія, а отже, і нова команда, поєднають ліберальну ідеологію з соціалістичними поглядами [9], які, як відомо, навпаки передбачають збільшення функцій держави в житті суспільства й політику патерналізму.

На останок слід зауважити, що говорячи про певні риси суспільства, ми мусимо усвідомлювати, що визначення - «тоталітарний», «демократичний», «ліберальний» та ін. - характеризують не стільки реальність, скільки домінуючі тенденції розвитку. У суспільному розвитку немає постійних величин, усе постійно плине. Мав рацію Мефістофель, повчаючи Фауста, що будь-яка теорія суха, а дерево життя цвіте й зеленіє [6 с. 72]. В Україні, як бачимо, життя також зеленіє. Особливо останнім часом.

У кожному суспільстві, і українське не є винятком, одночасно можуть існувати протилежні ознаки і тенденції. Так, УРСР, формально радянська, а по суті недемократична, номенклатурна республіка, мала властивості тоталітарного, адміністративно-соціального режимів. Демократична за своєю формою сучасна українська республіка має водночас певні ознаки республіки олігархічної з властивостями ліберального й частково тоталітарного режимів. Однак, як достеменно відомо, саме протилежності є джерелом суспільного розвитку. Саме під таким кутом зору слід розглядати процеси й явища вітчизняної новітньої історії, щоб їхнє зображення відповідало сутнісним історичним принципам - історизму, об'єктивності й системності.

Бібіліографічні посилання

політичний історизм демократія

1. Адмінресурс: що це таке і як його виявити. URL: opora.ua.org/news/vybory/1565-adminresurs-shcho-ce-take- i-jak-jogo-vyjavyty.

2. Алексеєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох. Державотворчий процес 1985 - 1991 рр. Київ: ЕксОб, 2000. 296 с.

3. Бергер П.Г. Капіталістична революція: П'ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи. Київ: Вища школа, 1995. 247 с.

4. Віннічук Ю. Як олігархи розділили телеефір Украіни. Бизнес цензор. 2019. 25 черв.

5. Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. Москва: Сов. Россия, 1991. 624 с.

6. Гете И.В. Фауст. Трагедия / пер. с нем. Н.А. Холодковского. Санкт-Петербург: Азбука, 2000. 457 с.

7. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / за ред. В.В. Копейчикова. Київ: Юринком, 1997. 320 с.

8. Джилас М. Лицо тоталитаризма. Москва: Новости, 1992. 544 с.

9. Дмитенко Я. Зигзаги либертарианства. 2000 [еженедельник]. 2019. № 46. 13-21 нояб.

10. Ибсен Г. Враг народа. Собр .соч.: В 4-х т. Т 4. Москва: Искусство, 1957. С. 529-633.

11. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. От Великой Победы до краха. Харьков: Книжный клуб семейного досуга, 2007. 768 с.

12. Касьянов Г. Україна 1991-2007: Нариси новітньої історії. Київ: Наш час, 2007. 432 с.

13. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 1996. 48 с.

14. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: Проблеми самоорганізації: В 2-х т. Т. 1. Критика історичного досвіду. Київ: Промінь, 2003. 384 с.

15. Кривчик Г.Г., Євсєєва Г.П. Питання про владу в конституційному процесі в Україні (1990-2014). Проблеми політичної історії України: зб. наук. праць. Дніпропетровськ: ДНУ, 2015. Вип. 10. С. 153-161.

16. Опора зафіксувала майже 2000 порушень: підкуп адмінресурс, двійники та фейки. URL: www.ukrsnform. ua/mbric-elections/2743704-opora-zafiksuvala-majze-2000-pomsen-pidkup-adminresurs-dvijniki-ta-fejki.html.

17. Партия Зеленского встала под знамена либертарианства. URL: www.bbc.com/vassin/features-48377710.

18. Парламентские выборы на Украине. URL: m.wikipedia.org/wikШарламентские_выборы_на_Украине_ (2019).

19. Політична історія України ХХ століття: у шести т. / редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. Київ: Ґенеза, 2002 -2003.

20. Політичні партії в Україні. URL: www.br.com.ua/referats/politologiya/24261htm.

21. Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / гол. ред. В.М. Литвин; авт. кол.: О.Г. Аркуша, С.О. Біла, В.Ф. Верстюк та ін.; НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціо- нальних досліджень ім. І.Ф. Кураса. Київ : Ніка-Центр, 2008. 988 с.

22. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник авт. колективу); заг. ред-ція: Є. Бистрицький, В. Полохало, С. Макєєв, О. Дергачов. Київ : Політ. думка, 1995. 368 с.

23. Поляков А.Н. К проблеме общественных формаций. Вопросы философии. 2003. № 6. С. 3-16, 18.

24. Помаранчева революція. 25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави / Г.В. Боряк (кер. авт. кол.), В.В. Головко (координатор проекту). В.М. Даниленко, С.В. Кульчицький, О.М. Майборода,

25. В.А. Смолій (відп. ред.), Л.Д. Якубова, С.О. Янішевський; НАН України, Ін-т історії України. Київ: Ніка-Центр, 2016. 796 с.

26. Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки: Закон України №317-УІІІ від 9 квітня 2015 року. URL: document.ua/ pro-zasudzhennja-komunistishnogo-ta-nacional-socialistichnog-doc228657.html.

27. С каждым днем я становлюсь все более ярым сторонником диктатуры, - Тука. URL: antcor.com.ua/ articles/77338-s_kahdym_dnem_ ja_stanovljus_bolee_jarym.8.

28. Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы парторганизаций Украины. Киев: Выща шк., 1988.247 с.

29. Становлення і розвиток багатопартійності. URL: www.history.vn.ua/book/ukrzno/164.html.

30. Стретович: у парламенті понад 300 мільйонерів. Українська правда. 2003. 10 жовт.

31. Телешун С. Нові українські політичні реалії і процес формування засад українського суспільства. Політичний менеджмент. 2008. № 1. С. 3-4.

32. Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст. / редрада: В.М. Литвин (голова) та ін.; редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови) та ін. Київ : Парламентське вид-во, 2007. 1028 с.

33. Україно, нене моя!: Зб. / упоряд. та приміт. О.Є. Шевченка. Київ: Веселка, 1993. 327 с.

34. Що таке лібералізм. FRIDRICH HAUMANN STIFTUNG. URL: Ukrajina.fnst.org/content/shcho-take-liberalizm.

35. ЦИК официально объявила результаты выборов Президента Украины. URL: 24tv.ua/ru/vybory_2919_ukraina_rezultaty_golosovanja_oficialye_n1132963.

36. Швайка М.А. Олігархічне розкрадання багатств України і пограбування народу - загроза її незалежності. Сучасні питання економіки і права. 2013. № 1. С. 24-36.

37. Юрик І. Чи є звички українських політиків настільки унікальними? День. 2007. 31 серпня.

Размещено на Allbest.ru