Пенсійне забезпечення чиновників у Російській Імперії: нормативно-правове регулювання (кінець XVIII - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Пенсійне забезпечення чиновників у Російській Імперії: нормативно-правове регулювання (кінець XVIII - початок ХХ ст.)

Владислав Мазур

Проаналізовано особливості реформування пенсійної системи Російської імперії, з'ясовано основні проблеми її реалізації. Вказано на відмінності пенсійного забезпечення чиновників та державних службовців українських губерній. На початку ХІХ ст. у Російській імперії в кожному відомстві існувала своя різнорівнева система. Новий етап в історії розвитку пенсійного забезпечення розпочався із 1827 року. Тоді було затверджено перший в історії Російської імперії пенсійний статут - «Загальний статут про пенсії та одноразові виплати». У статті проаналізовано прогресивне розширення кількості підданих, які охоплювалися цією системою соціального захисту, від військово-морських офіцерів та їхніх сімей до працівників державних установ зі спробами охопити людей цивільних професій (учених, викладачів, працівників деяких приватних підприємств тощо). Наведено приклади щодо соціального захисту окремих категорій службовців Правобережної України, педагогів різних начальних закладів, персоналу лікарень та ін. Доведено, що система розвивалася одночасно в напрямку уніфікації та ускладнення. Більшість простого населення, наприклад, педагогічний персонал чи персонал лікарень, залишався переважно неза- хищеним на законодавчому рівні. Український контекст питання вирізнявся регіональною (Правобережжя) та відомчою (освітня сфера, воєнне відомство тощо) специфікою. На початку ХХ ст. система пенсійного забезпечення вдосконалювалася під впливом подій 1905-1907рр. та Першої світової війни (покращення соціального захисту солдат).

Ключові слова: пенсія, стаж, державні службовці, соціальний захист.

Мазур Владислав. Пенсионное обеспечение чиновников в Российской империи: нормативно-правовое регулирование (конец XVIII - начало XIX вв.). Проанализированы особенности реформирования пенсионной системы Российской империи, выяснены основные проблемы ее реализации. Указано на различия пенсионного обеспечения чиновников и государственных служащих украинских губерний. В начале XIX века в Российской империи в каждом ведомстве существовала своя разноуровневая система. Новый этап в истории развития пенсионного обеспечения начался с 1827 года. Тогда был утвержден первый в истории Российской империи пенсионный устав - «Общий устав о пенсиях и единовременные выплаты». Анализируется постепенное расширение состава подданных, охваченных этой системой социальной защиты, от военно-морских офицеров и членов их семей до служащих государственных ведомств с попытками охвата лиц гражданских профессий (ученых, учителей, служащих некоторых частных предприятий и др.). Приведены примеры по социальной защите отдельных категорий служащих Правобережной Украины, педагогов различных учебных заведений, персонала больниц и др. Доказано, что система развивалась одновременно в направлении унификации и осложнения. Большинство простого населения, например, педагогический персонал или персонал больниц, оставался преимущественно незащищенным на законодательном уровне. Украинский контекст вопроса отличался региональной (Правобережье) и ведомственной (образовательная сфера, военное ведомство и т.д.) спецификой. В начале ХХ века система пенсионного обеспечения совершенствовалась под влиянием событий 1905-1907 гг. и Первой мировой войны (улучшение социальной защиты солдат).

Ключевые слова: пенсия, стаж, государственные служащие, социальная защита. пенсійне забезпечення чиновник

Реформування пенсійної системи задля забезпечення більш високого рівня соціальної захищеності та справедливого розподілу суспільних фондів споживання є одним із важливих завдань влади України. До категорій наших громадян, які потребують першочергової уваги варто зараховувати працівників медичної, освітньої, військової, наукової та інших сфер. Вдосконалення існуючої системи пенсійного забезпечення має враховувати зарубіжний досвід і ґрунтуватися на попередньому історичному досвіді. Це сприятиме уникненню помилок минулого та більш ефективному експертному аналізу ситуації.

Враховуючи зазначене, актуальність пропонованого дослідження, що присвячене вивченню особливостей пенсійного забезпечення чиновництва на різних етапах формування системи матеріальної підтримки - наприкінці XVIII - на початку ХХ ст., має не лише наукове (зумовлене необхідністю фахового вивчення цього питання), а й суспільне значення. Географічні рамки розвідки охоплюють територію Російської імперії із акцентування уваги на українських губерніях.

Перш за все, необхідно зазначити, що у той час не існувало уніфікованого та загального пенсійного забезпечення, більше того спостерігалася висока залежність від поточної політичної кон'юнктури. Наприклад, у 1742 р. імператриця Єлизавета скасувала всі існуючі на той час виплати, призначені у часи регентського правління Е. Бірона та Анни Леопольдівни. Натомість Катерина ІІ у 1763 р. заборонила виплачувати пенсії будь-кому без її відома.

На початку ХІХ ст. у Російській імперії склалася така ситуація, що всередині кожного відомства існувала своя заплутана та різнорівнева система. Наприклад, імператорськими указами надавався дозвіл на продовження виплат вдовам загиблих на війні у випадку їх повторного шлюбу; регламентація пенсійного забезпечення членів адміралтейського департаменту та адміралтейських генералів визначалася різними законами. Зрівняння цивільних чиновників у відповідних правах із військовими відбулося лише у 1819 р. Митне, гірниче, освітнє, медичне та інші відомства мали низку власних, незалежних одне від одного, законів. Стосовно освітнього відомства декілька імператорських указів останньої третини XVIII ст. - першої чверті ХІХ ст. окремо один від одного регламентували виплату пенсій для службовців і чиновників Академії мистецтв і Академії наук, Дерптського, Віленського та Московського університетів, гімназій і повітових училищ тощо.

Окремої уваги, як приклад, потребує імперське законодавство, що стосувалося підвідомчих Міністерству народної освіти управлінських одиниць та установ, розташованих в українських губерніях. У одному із найперших документів цього типу - Установчій грамоті Олександра І 1804 р. про заснування Харківського університету - вказувалося, що кожен професор та ад'юнкт мали право на пенсію після 25-річної вислуги. Вона мала виплачуватися до смерті у розмірі, який відповідав річному окладу. У випадку «невиліковного захворювання» університетська рада мала право достроково призначити виплату 50% окладу1. На пенсію без таких обмежень по розміру можна було претендувати «за відмінні чесноти та гідні заслуги» і лише після схвалення імператора. Окремо регламентувалася одноразова виплата річного жалування вдовам та дітям померлого професора, ад'юнкта чи викладача університету, що пропрацювали понад 5 років. До цього додавалася ще й 1/5 річного окладу в якості пенсії. Стаж понад 15 років надавав право сім'ї померлого, крім річного окладу, отримати ще й 1/4 від його розміру. Якщо ж термін служби складав менше 5 років, виплати були можливі лише у випадку особливих заслуг і після схвалення міністра народної освіти2. Уявлення про розміри пенсій професорсько-викладацького складу єдиного на той час в Україні Харківського університету можна сформувати на основі відповідних заробітних плат. Так, річний оклад професора складав 2000 руб., ад'юнкта - 800, лекторів і вчителів мов - 600 руб.

Необхідно констатувати, що у подальшому оклади професорсько-викладацького складу періодично підвищувалися, а відтак і пенсії. Статут 1863 р. фіксував річну зарплату ординарного професора на рівні 3000 руб., екстраординарного - 2000, доцента - 1200. Але варто погодитися із твердженням про те, що реально їхнє фінансове становище погіршилося у півтора рази, оскільки ціни на основні товари й продукти збільшилися майже втричі3.

В окремих випадках, зокрема, при відкритті Рішельєвського ліцею в Одесі у 1817 р. , створювалися окремі пенсійні фонди. Кошти з них спрямовувалися на надзвичайні витрати чи виплату «заслуженим» педагогам. Рівень зарплат у цьому закладі освіти фактично прирівнювався до університетських: директор отримував 3000 руб., а професори - від 1500 до 2000 руб. залежно від предмету викладання4.

У 1805 р. було встановлено диференційовані правила виплат пенсій педагогічному персоналу новостворених гімназій і повітових училищ. Законодавство передбачало, що ці типи навчальних закладів мали існувати у кожній губернії та повіті відповідно5. Всі чиновники гімназій та повітових училищ (директори, наглядачі та вчителі) у випадку «сумлінного та безперервного служіння» впродовж 20-річного терміну могли претендувати на пожиттєву пенсію у розмірі 1/3 від річного окладу, після 25-річної служби - на 2/3 окладу, після 30-річної служби - на пенсію, яка дорівнювала повному розміру окладу. Подібною була система виплат вдовам у випадку смерті чоловіка: 1/6 жалування після 20 річної служби, 1/3 - 25 річної, 1/2 - 30-річної6. За попередніми підрахунками для запровадження відповідних виплат по усій Російській імперії потрібно було майже 64,5 тис. руб. Тогочасні штати фіксували такі розміри річних окладів для різних типів навчальних закладів:

- губернські гімназії: директор - 800 руб., вчитель - 550 руб., вчитель мов - 400 руб., вчитель малювання - 300 руб.;

Волинська гімназія: директор - 1000 руб., старший вчитель - 500600 руб. (залежно від предмету), молодший вчитель - 400 руб. (крім вчителя латинської та польської, який отримував 500 руб.), вчитель малювання - 300 руб., письма - 150 руб.;

Київська гімназія: директор - 1500 руб., старший вчитель - 700 руб. (залежно від предмету), молодший вчитель - 500 руб.;

Одеська комерційна гімназія: директор - 800 руб., вчитель - 500 руб. (крім вчителів: грецької та італійської - 500 руб., французької - 400 руб.);

повітові училища: наглядач - 300 руб., вчитель - 250 руб.;

Одеське повітове училище: вчитель - 325 руб.;

Київське головне народне училище: директор - 500 руб., вчитель вищих класів - 400 руб., вчитель нижчих класів - 200-275 руб., малювання - 150 руб.7.

Упродовж наступних років було видано декілька законів, які надали вдовам і дітям померлих чиновників гімназій та повітових училищ право на отримання частини річного окладу (залежно від вислуги років) подібно до правил, що діяли по відношенню до університетів.

Отже, як було зауважено, від розміру річного окладу та трудового стажу залежав розмір пенсії, на яку претендували вчителі гімназій і повітових училищ. Наведені цифри засвідчують, що, за винятком навчальних закладів у Києві й Одесі, а також Волинської гімназії, навчальні заклади українських губерній належали до так званого «3-го розряду», найменш фінансованого. Відтак розмір пенсій тутешніх чиновників був нижчий порівняно із тими регіонами, що формували 1-й та 2-й розряди (це, головним чином, російські губернії європейської частини імперії).

Новий етап в історії розвитку пенсійного забезпечення розпочався із 1827 р., коли було затверджено перший в історії Російської імперії пенсійний статут - «Загальний статут про пенсії та одноразові виплати». Документ фіксував, що претендувати на виплату пенсій можна було лише у випадку довготривалої та сумлінної служби. Це означало втрату відповідного права, наприклад, за політичну неблагонадійність. Відтепер всі цивільні чиновники мали отримувати пенсію по такій системі:

за наявності вислуги від 20 до 30 років - у розмірі 1/3 річного окладу визначеного для кожного розряду чиновників;

вислуга від 30 до 35 років дозволяла отримувати 2/3 річного окладу;

понад 35 років - повний річний оклад.

Для виходу на пенсію за станом здоров'я потрібно було пропрацювати не менше 10 років. У такому випадку виплачувалося 1/3 окладу, за наявності стажу понад 20 років - 2/3, понад 30 років - повний розмір окладу. Ще більше зменшення нижньої межі вислуги застосовувалося у випадку тяжкої хвороби - параліч, психічні розлади, втрата зору. Окремо регламентувалася виплата пенсій і субсидій для вдів і дітей померлих чиновників8.

Цей пенсійний статут стосувався лише чиновницького апарату. У приблизному розписі окладів, який застосовувався для визначення розміру пенсій, фіксувалося, що сенатори (в тому числі й міністри) отримували 4000 руб.; цивільні губернатори, керуючі державними банками, директори департаментів, обер-прокурори - 3000; обер-секретарі в Сенаті та Синоді, начальники відділень у міністерствах, губернські прокурори - 1500; губернські поштмейстери, екзекутори в Сенаті та Синоді, поліцмейстери в містах - 1200; секретарі Сенату та Синоду, асесори губернських правлінь і казенних палат - 1000; міністерські столоначальники, бухгалтери, контролери та секретарі - 750, протоколісти, реєстратори, перекладачі, старші помічники столоначальників - 600; повитчики в Сенаті і Синоді, секретарі губернського правління і палат - 450; молодші помічники столоначальників та інші канцелярські службовці - 300 руб.

Такий рівень матеріального забезпечення не лише уніфікував виплати заробітної плати та, відповідно, пенсій, а й суттєво підвищив авторитет державної служби, особливо на нижчому та середньому рівнях. У подальшому зафіксована у законі 1827 р. система майже не змінилася. При цьому варто враховувати, що абсолютна більшість населення Російської імперії не мала подібного соціального захисту.

Про ускладнення системи пенсійних виплат у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. свідчить те, що майже кожного року «в ручному режимі», шляхом прийняття окремих законів, до певного розряду пенсійних окладів додавалися ті чи інші категорії чиновників. Зокрема, у 1850-х - 1860-х рр. в українському контексті так було із службовцями Харківської контори державного комерційного банку, міського магістрату та сирітського суду Кременчука, канцелярії магістрату і думи Бердичева, межових палат і комісій Чернігівської і Полтавської губерній, Одеським міським архітектором, Київським міським землеміром, секретарем міської думи Недригайлова, квартальними наглядачами поліції Сімферополя, секретарем Карасубазарського римо-католицького суду, головним садівником Уманського саду та ін.

Загалом, власну специфіку виплати пенсій або окреме регулювання мали чиновники різних відомств, у регіональному контексті, перш за все, виділялася Правобережна Україна. Етнічні та політичні чинники визначали створення в регіоні специфічних посад держслужбовців для зміцнення державного ладу й боротьби із національними рухами та, відповідно, регулювання питання віднесення їх до певного пенсійного розряду. У 1859 р. так було із чиновником з особливих доручень у справах, які стосуються євреїв при Київському, Подільському та Волинському генерал-губернаторові9. Подібні політичні мотиви мало і рішення 1878 р. про надання міністрам і головним управителям повноважень призначати пенсії та одноразові виплати, відповідно до існуючих пенсійних розрядів, посадовим особам та їх родинам за службу в дворянських установах Правобережної України. Доцільність такого нововведення зумовлена тогочасною діючою забороною на проведення дворянських виборів, яка поширювалася також на так званий «Північно-Західний край» (білоруські та литовські губернії) і діяла з початку 1860-х рр. до 1905 р.10. Із 1888 р. вказаним особам було надано право на виплату пенсій і жалування одночасно.

Характерною рисою розвитку системи пенсійного забезпечення у Російській імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. була тенденція до її уніфікації відповідно до встановлених розрядів. Але, поряд із поступовим розширенням переліку категорій чиновників, які могли претендувати на соціальні виплати, спостерігалося ускладнення законодавчої бази по відношенню до окремих регіонів, зважаючи на політичні чинники. Крім окремих випадків на Правобережжі відмінності мали місце також у Царстві Польському та в Кавказькому намісництві.

Паралельно із реформуванням різних сфер, пенсійні норми також переглядалися (наприклад, із затвердженням нових статутів навчальних закладів). Відтак, з одного боку система вдосконалювалася та ставала стандартизованою, а з-іншого, відбувалося її ускладнення.

У 1871 р. , в рамках політики відновлення флоту на Чорному морі, у Миколаєві відкрилися Морські юнкерські класи. Вже у 1876 р. закон встановив призначення пенсій начальнику класів у розмірі 1 тис. руб., а викладачам - залежно від кількості годин щотижневих занять. На загальноімперському рівні, для всіх навчальних закладів морського відомства, це питання було вирішене у наступному 1877 р. Тоді ж, іншим указом, було встановлено й уніфіковані розміри пенсійних виплат для керівництва всіх військових навчальних закладів: директорам гімназій - 1500 руб., вчительських семінарій - 1400 руб., прогімназій - 1200 руб. на рік11.

Наприкінці ХІХ ст. пенсійне забезпечення продовжувало еволюціонувати залежно не лише від загальних тенденцій, а й знову ж таки від політичних чинників. Укотре в якості прикладу можна назвати Правобережну Україну, де продовжувалася боротьба з польським національним рухом. Для посилення місцевого чиновницького апарату російського походження влада застосовувала різноманітні механізми виплат прогонних, підйомних, добових і збереження пенсій на час перебування на посаді. Зокрема, службовці Міністерства внутрішніх справ із 1864 р. 50% надбавки до жалування12.

В якості одного із інших механізмів досягнення політичних цілей була освіта. Відтак, імператор, за поданням профільного міністра, визнав доцільним підвищити з 1887 р. заробітну плату та пенсії законовчителю і вчителю російської мови та словесності в жіночому училищі графа Д. Блудова у м. Острог. Із цього часу, з усього заробітного фонду педагогічного персоналу в 3150 руб., на вказаних осіб витрачалося 1600 руб. Підвищувалися й пенсійні оклади: для законовчителя - до 500 руб., для вчителя російської мови та словесності - до 900 руб.13.

У 1889 р. право на пенсії отримали наглядачки 32 двокласних міських училищ, які існували з 1869 р. у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Обов'язковою умовою для цього була наявність звання домашніх наставниць, учительок і щомісячне відрахування 2% від окладу в спеціальний міністерський фонд. За умови внесення цих виплат до загального стажу міг додаватися термін вислуги за попередні роки, до 1889 р. Подібно до цього, у 1892 р. керівництво та професорів Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька було зрівняно у пенсійних правах із своїми колегами в імператорських університетах. Зокрема, директор цього закладу після 25 років вислуги отримував 2400 руб., після 30 років - 3000 руб. Однак пенсія не призначалася, якщо особа продовжувала залишатися на своїй посаді.

Розширення соціальних прав стосувалося не лише сфери освіти, де відбувалося поступова уніфікація пенсійних розрядів для педагогів навчальних закладів різного типу. В медицині актуалізувалася проблема соціального захисту для обслуговуючого персоналу, що на відміну від адміністрації та лікарів, не мав права на пенсійне забезпечення. У цьому випадку уряд не встановлював єдині підходи, а розглядав ситуацію залежно від конкретного закладу. Так, у 1899 р. було надано дозвіл на виплату пенсій для прислуги Вінницької окружної лікарні душевнохворих. Відповідний капітал формувався за рахунок 2% відрахувань із спецфонду установи, тоді як лікарі отримували пенсії з держказначейства14.

У подальшому, на початку ХХ ст. система пенсійного забезпечення продовжувала вдосконалюватися, особливо під впливом революційного руху 1905-- 1907 рр. та необхідності покращення соціального захисту солдат у період Першої світової війни. У цей час проблема належної матеріальної компенсації, в тому числі й виплати пенсії у випадку отримання поранення чи загибелі військовослужбовця, стала актуальною проблемою, яка висвітлювалася у публіцистиці15.

Таким чином, упродовж ХІХ - початку ХХ ст. система пенсійного забезпечення у Російській імперії розвивалася, головним чином, у напрямку покращення матеріального становища державних чиновників. Більшість же простого населення, наприклад, педагогічний персонал чи нелікарський персонал лікарень, залишався переважно не захищеним на законодавчому рівні. Український контекст цього питання вирізнявся в першу чергу з огляду на регіональну (Правобережжя) та відомчу (освітня сфера, воєнне відомство тощо) специфіку.

Примітки

Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Харьков, 1898. Т. 1 (1802-1815 г.). С. 203-211.

Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). 1-е собр. Санкт- Петербург, 1830. Т. 28. № 21503. С. 652.

Коляда І. Повсякденне життя української освітянської інтелігенції: матеріально- побутовий аспект (друга половина ХІХ ст.) // Краєзнавство. 2010. № 3. С. 133.

ПСЗРИ. 1-е собр. Санкт-Петербург, 1830. Т. 34. № 26827. С. 254; ПСЗРИ. 1-е собр. Санкт-Петербург, 1830. Т. 44: Книга штатов. Ч. 2. № 26827. С. 153.

Милько В. Система управління гімназійною освітою в Російській імперії: на прикладі українських міст (ХІХ початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.: зб. наук. пр. Київ, 2015. Вип. 24. С. 178-179.

Размещено на Allbest.ru