Тяглість і розриви німецької економічної еліти від 1900 до 1938 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тяглість і розриви німецької економічної еліти від 1900 до 1938 років

Дітер Ціґлер

Анотація

У статті вивчено соціяльний склад німецької економічної еліти на початку ХХ століття. Запропоновано визначення "економічної еліти", що зосереджена на економічній функції певних осіб у діловій спільноті й виводить її з соціяльної та культурної столиці походження родини. Основний результат вивчення дещо неочікуваний: соціяльний і навіть особистий склад німецької економічної еліти виявився надзвичайно стабільним, попри політичні потрясіння таких періодів, як революція 1918 року або прихід до влади нацистів 1933 року. Єдиним винятком є те, що єврейські члени еліти, які були надмірно презентовані щодо їхньої загальної частки, були повністю зміщені зі своєї позиції. Загалом їх замінили не так званими старими бійцями нацистської партії, а людьми з відносно такого ж соціяльного середовища, як і їхні попередники. німецький економічний еліта

Ключові слова: економічні еліти, наглядові ради акціонерних товариств, big linkers, націонал-соціялізм та економічні еліти

На запитання, яке дати визначення національній "економічній еліті", зовсім по-різному відповідатимуть інженери-економісти, соціологи, соціяльні історики й економічні історики; відповідно дуже відмінним (залежно від фокусу досліджень) буде й окреслене коло персоналій. Згідно з панівним у Німеччині (і переважно імпліцитним) розумінням критеріїв національної економічної еліти, до таких осіб "у якийсь спосіб" зараховують, наприклад, Максиміліяна фон Ґольдшмідта-Ротшильда (von Goldschmidt-Rothschild), Карла Гельфферіха (Helfferich) і Карла Езвайна (Eswein) з перших двох десятиліть ХХ століття. Але критерії, які були б ознаками їхньої належности до економічної еліти, є дуже різними. Певною мірою всі троє - взірці трьох різних полярностей, які можна пояснювати на їхньому прикладі.

Максиміліян фон Ґольдшмідт-Ротшильд перед Першою світовою війною був найбагатшою особою в найзаможнішій родині Німеччини. Його маєток, оцінюваний у 163 мільйони марок, був більшим, аніж у німецького кайзераПро майнове становище родини Ґольдшмідт-Ротшильдів на початку ХХ століття див. Rudolf Martin, Jahrbuch des Vermцgens und Einkommens der Millionдre in Hessen-Nassau (Berlin: Martin, 1913), 65-70.. Він походив зі старої франкфуртської родини банкірів Ґольдшмідтів і одружився з однією з двох дочок останнього банкіра родини Ротшильдів, Віллі фон Ротшильда (von Rothschild). І навіть якщо він, як зять, за неписаними правилами дому Ротшильдів, не міг перейняти родинний банк, завдяки одруженню він додав до свого й без того чималого спадку ще більше майна. У такий спосіб він зміг продовжити родинну традицію як приватний банкір. Але економічно Максиміліян фон Ґольдшмідт-Ротшильд і банківська контора "Bankhaus v. Goldschmidt-Rothschild & Co", що він її придбав, не були надто важливими.

Прикладом нового типу підприємця ХХ століття, підприємця-менедже- ра, є Карл Гельфферіх. Хоча Гельфферіх походив із доволі заможної (особливо для такого невеликого містечка, звідки він був родом) родини підприємця текстильної промисловости, з одним мільйоном марок (саме так оцінювали його маєток перед Першою світовою війною) він не входив до числа "надзаможних" осіб Німецької імперіїПро фінансові умови Гельфферіха перед Першою світовою війною там само див. Martin, Jahrbuch des Vermцgens und Einkommens, 216.. Натомість він отримав блискучий академічний вишкіл і був одним із провідних валютних спеціялістів свого часуПро біографію Карла Гельфферіха див. John Williamson, Karl Helfferich, 1872-1924. Economist, Financier, Politician (New York: Princeton University Press, 1971); Hans Hesselmann, Das Wirtschaftsbьrgertum in Bayern 1890-1914: ein Beitrag zur Analyse der Wechselbeziehungen zwischen Wirtschaft und Politik am Beispiel des Wirtschaftsbьrgertums im Bayern der Prinzregentenzeit. (Wiesbaden: Steiner Verlag, 1985), 356 f.. Його близькість до держави (спершу він працював у Колоніяльному підрозділі Міністерства закордонних справ, потім був директором Deutsche Bank, а під час Першої світової війни повернувся на державну службу, навіть на певний час обійняв посаду віце-канцлера і нарешті став представником Ваймарського Райхстаґу), без сумніву, зробила його одним із найвпливовіших підприємців і політиків свого часу.

На відміну від Ґольдшмідта-Ротшильда та Гельфферіха, ім'я Карла Езвайна навряд чи достатньо відоме навіть добрим знавцям економічної та соці- яльної історії Німецької імперії. Хоч Езвайн, безперечно, був дуже важливим підприємцем. 1906 року в Німеччині не було жодної особи, яка володіла би більшою кількістю мандатів у наглядових радах. Але здається, навіть його поінформовані сучасники про це не знали. Адже в переліку осіб, які мали мандати в наглядових радах, ім'я Езвайна не фігурує. Це могло би вказувати на те, що, попри важливі підприємницькі функції, за тогочасними мірками, його не сприймали як представника національної економічної еліти. Адже, по-перше, Езвайн був "лише" директором провінційного Пфальцського банку. По-друге, він мешкав у Людвіґсгафені - тобто далеко від фінансових центрів імперії. По-третє, підприємства, до чиїх наглядових рад він належав, не були тими, де систематично зустрічалися інші значущі власники мандатів. Цілком імовірно, що Езвайн не належав і до суспільних кіл, де контактували найвпливовіші німецькі підприємці. На відміну від Ґольдшмідта-Ротшильда та Гельфферіха, походження Езвайна було радше "простим". Його батько був маленьким чиновником, а сам він лише закінчив банківську справу в зовсім маленькому провінційному банку. Та за кілька років він дістався там вершини, розбудувавши саму установу в одну з найважливіших кредитних інституцій у південно-західній НімеччиніПро біографію Карла Езвайна див. Wer ist's? Unsere Zeitgenossen, no. 4 (1909): 339; Hesselmann, Das Wirtschaftsbьrgertum, 66-168; Dirk Schumann, Bayerns Unternehmer in Gesellschaft und Staat 1834 bis 1914. (Gцttingen: Vandenhoeck & Ruprecht,1992), 178.. Коли Езвайн 1911 року вийшов із керівництва банку, то, хоч три мільйони марок, які він накопичив, уважалися чималим майном, із цією сумою він усе ж не долучився до найбагатших осіб Німецької імперіїПро фінансове становище Езвайна перед Першою світовою війною див. Martin, Jahrbuch Bayern, 49. У такій ситуації, як в Езвайна, велика кількість мандатів у наглядових радах мала бути значним джерелом цього багатства. Адже його річний дохід у близько 200 тисяч марок був надзвичайно високим навіть після виходу з правління. Про роль тантьєми в наглядових радах як джерела доходів загалом див. Franz Eulenburg, "Die Herkunft der deutschen Wirtschaftsfьhrer", Schmollers Jahrbuch no. 74 (1954): 77-89..

На основі цих трьох прикладів можна виокремити різні критерії, які загалом свідчать про причетність особи або певного кола осіб до економічної еліти окремої країни. На першому місці буде особисте багатство або багатство родини, котрі, як і володіння акціями та високе суспільне становище, легко можна трансформувати в економічні владу та вплив. Другий критерій - особлива кваліфікація: комерсанта, технічного спеціяліста, інженера або юриста. Третій - чудова кар'єра на державній службі або як міністерського чиновника, або (особливо після Першої світової війни) на державному підприємстві. Нарешті четвертий критерій - це роль самої підприємницької функції, що не обмежується лише підприємством, а стосується також координації між різними, хоч і комерційно пов'язаними підприємствами.

Насправді жодна особа не може поєднувати в собі так багато соціяльних, суспільних, політичних та економічних (у вужчому значенні) ознак. Неоднорідність у структурі економічної еліти, пояснена на прикладах Ґольдшмідта-Ротшильда, Гельфферіха та Езвайна, є неминучим наслідком. Саме тому нижче ми пропонуємо однозначне визначення. Воно буде суто функційним - себто соціяльні та суспільні критерії не можна вважати основоположними ознаками економічної еліти. Але за його допомогою можна простежити, якою мірою видатне чи привілейоване соціяльне або суспільне становище було передумовою для входження в економічну функційну еліту; або, навпаки, чи належність до економічної функційної еліти була містком для входження в інші еліти, які визначалися соціяльними або суспільними критеріями. У такий спосіб можна відповісти на запитання, чи є членами економічної функційної еліти представники тих родин, які в процесі індустріялізації стали заможними і тепер використовують багатство, акумульоване двома або трьома поколіннями, як ресурс для здобуття влади та впливу поза межами своєї підприємницької діяльності.

Визначення, яке лежить в основі цієї статті, апелює до розуміння інформації як владного ресурсу. Передумовою для збирання інформації є комунікативний обмін між особами, які, зі свого боку, володіють важливою інформацією. У Великій Британії були ексклюзивні клуби, у яких розвивали та зміцнювали мережі "Old Boy" із випускників Оксфорду й Кембриджу - університетів, куди британська суспільна верхівка до другої половини ХХ століття віддавала на навчання своїх нащадківAnthony Giddens, "Elites in the British Class Structure." Sociological Review, no. 20, 3 (1972) 345-372; Michael Hartmann, Eliten und Macht in Europa (Frankfurt am M.: Campus, 2005), 34-36; Karoline Krenn, Alle Macht den Banken? Zur Struktur personeller Netzwerke deutscher Unternehmen am Beginn des 20. Jahrhunderts (Wiesbaden: Springer VS, 2012), 59.. У Німеччині таких елітарних навчальних закладів не було, тому відповідно й об'єднання, де зустрічалися підприємці, дипломати й політики, навіть хоч якоюсь мірою не відігравали тієї ролі, що в БританіїПро, мабуть, найважливіше місце зустрічі політиків, промисловців, банкірів, дипломатів і митців у Берліні див. Frederik Tunnat, Die Deutsche Gesellschaft 1914 und ihr Grьnder (Berlin: CreateSpace Independent Publishing Platform, 2014); загалом також Christof Biggeleben, Das "Bollwerk des Bьrgertums". Die Berliner Kaufmannschaft 1870-1920 (Mьnchen: C.H. Beck, 2006).. Але німецьке акціонерне право, на відміну від англосакського, надавало й надає інструменти для формування підприємницьких мереж через такі установи, як наглядові ради. За допомогою одного місця в наглядовій раді акціонерної компанії діловий партнер може здійснювати контроль, не маючи безпосередніх виконавчих функцій на цьому підприємстві. А позаяк отримання мандата в наглядовій раді не вимагало надто багато часу, такі мандати можна було накопичувати. Промисловець або банкір зазвичай має не лише одного партнера (сторону в договорі). Підприємець починає - так би мовити, за сумісництвом, - торгувати інформацією, стає "big linker" в мережі особистих зв'язків підприємствDieter Ziegler, "Die Aufsichtsrдte der deutschen Aktiengesellschaften in den Zwanzigerjahren. Eine empirische Untersuchung zum Problem der "Bankenmacht", in: Zeitschrift fьr Unternehmensgeschichte 43, 1998, 194-215; Martin Mьnzel, Die jьdischen Mitglieder der deutschen Wirtschaftselite 1927-1955. Verdrдngung - Emigration - Rьckkehr (Paderborn: Schцningh, 2006), 62-65.. Інформація, здобута завдяки накопиченню мандатів у наглядових радах, стає перевагою не лише для "big linker" та "його" підприємства. Привілейований доступ до інформації приваблює також ділових партнерів, і здобуття такого "торговця інформацією" для власної наглядової ради (а відповідно й долучення до власних підприємницьких рішень) може бути перевагою і для нього. Через накопичені мандати в наглядових радах стратегічно вибраних підприємств відносно осяжна група осіб витворює інформаційну перевагу супроти конкурентів і впливає на рішення не лише у власному, але й в інших підприємствах. Цей вплив є інституційно захищеним і зазвичай діє впродовж кількох років (а у виняткових ситуаціях - навіть десятиліть). Цієї групи осіб стосуються всі ознаки функційно осмислюваної елітиПор. із використовуваним тут функційним визначенням еліти: Ursula Hoffmann-Lange, Eliten, Macht und Konflikt in der Bundesrepublik Deutschland (Opladen: VS Verlag, 1992). Walther Rathenau, Zur Kritik der Zeit (Berlin: S. Fischer, 1912), 207.. Інші її ознаки, особливо об'єднання в соціяльну й суспільну мережу (через одруження, привілейовану освіту в ексклюзивних навчальних закладах, членство в певних об'єднаннях і союзах або державних чи близьких до держави установах) не є визначальною рисою цієї еліти. І все ж належить спитати, чи таке суспільне або соціяльне об'єднання посилює функційний зв'язок. Це запитання особливо важливе у зв'язку з закритістю економічної еліти та її мобільністю.

Це визначення позиційної економічної еліти, як і решта, не є ідеальним. Адже практичну проблему, яка полягає в тому, що просопографічне дослідження можна провести лише на основі обмеженої кількости осіб, воно не вирішує. Ми беремо 15 мандатів за умовну межу, що перетворює "мульти- наглядову раду" на "big linker". Вибираючи цю цифру, ми керувалися прагматичними міркуваннями. Відповідно залежно від року ми вираховували від 75 до 150 осіб. Але цей прагматизм має переконливе обґрунтування. Скажімо, Вальтер Ратенау (Rathenau), котрий працював банкіром і був головою другого за розміром німецького електротехнічного підприємства, а після Першої світової війни став міністром закордонних справ (і залишався на цій посаді аж до смерти від рук праворадикалів), заявляв, що "триста осіб керують економічними долями <европейського> континенту"11. Тож розміри німецької економічної еліти, окреслені в діяпазоні від 75 до 150 осіб, аж ніяк не здаються надто малими.

На відміну від інших новіших досліджень з управління підприємствами, це емпіричне дослідження спирається не на кілька десятків великих підприємств, а охоплює правління та наглядові ради всіх німецьких акціонерних товариств із основним капіталом розміром 500 тисяч німецьких марок або більше, а також усі акціонерні товариства з кредитного сектору (без обмежень капіталу) з усіх років вибірки: 1906, 1927, 1933 та 1938. Із цього приблизного діяпазону від 25 до 47 тисяч осіб, які посідали керівні посади або мали місця в наглядових радах в один із років вибірки, ми вирізняємо "мультинаглядові ради" за поясненими вище критеріями.

Як показано в Таблиці 1, наприкінці періоду Німецької імперії банкіри й директори банків виразно домінували серед "big linkers", становлячи загалом 80 %. При цьому приватних банкірів і представників великих банків було приблизно порівну. Директори провінційних банків ішли наступними. Натомість промисловці, становлячи лише 14 % від "big linkers", були зовсім мало представлені. Але навіть серед цих нечисленних промисловців неможливо знайти менеджерів-підприємців. За винятком генерального директора найбільшого Рурського вугільного підприємства Еміля Кірдорфа (Kirdorf), усі підприємці з-поміж "big linkers" були підприємцями-власниками, а то й представниками промислових династій, як-то Гуґо Штіннес (Stinnes), Петер Клекнер (Klцckner) або Вальтер Ратенау. Щоб отримати в той час мандат у наглядовій раді, члени правління промислових акціонерних товариств майже завжди мали здобути на це дозвіл від власної наглядової ради. Вона ж надавала його не завжди, адже ролі мандатів у інших підприємствах іще насправді не усвідомлювали, тож витрати, пов'язані з дотриманням мандата, оцінювали як надто високі щодо вигоди власного підприємстваПро початок переплетень наприкінці ХІХ ст. див. Krenn, Macht, 138-154.. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що, скажімо, такий важливий підприємець, як генеральний директор найбільшого німецького пароплавного підприємства Альберт Баллін (Ballin), володів лише кількома мандатами в наглядових радахПро роль Балліна див. Gerhard A. Ritter "Der Kaiser und sein Reeder Albert Ballin, die HAPAG und das Verhдltnis von Wirtschaft und Politik im Kaiserreich und in den ersten Jahren der Weimarer Republik," Zeitschrift fьr Unternehmensgeschichte 42 (1997): 137-162..

Таблиця 1: "Big Linkers". Розподіл за секторами

Примітка: Власний підрахунок за даними з довідника німецьких акціонерних товариств у відповідні роки випуску.

В акціонерних банках ситуація була іншою, адже вже в останній чверті ХІХ століття керівництво змістило владний баланс у підприємствах на власну користьПро Darmstдdter Bank див. Paul Model, Die groЯen Berliner Effektenbanken (Jena: Kessinger Publishing, 1896), 47-49, 62-63; про Deutsche Bank див. Manfred Pohl "Vom Bankier zum Manager. Entwicklungslinien der fьhrenden Schichten in den GroЯbanken." In Bankherren und Bankiers ed. by Hofmann, Hanns Hubert (Limburg/Lahn: Starke, 1978), 149-151; про Dresdner Bank див. Dieter Ziegler"Der Bauherr: Eugen Gutmann", in In bester Lage. Geschichte eines Quartiers an der BehrenstraЯe ed. by Michael Jurk, and Katrin Lege (Dresden: Publikationen der Eugen-Gutmann-Gesellschaft 2011), 97.. Отже, менеджери-підприємці, на відміну від представників акціонерів, могли, володіючи зовнішніми мандатами в наглядових радах, швидше отримати визнання там, аніж у промисловості. Крім того, чимало банкірів як акціонери командитного товариства, які персонально несуть відповідальність, хоч і не були власниками-підприємцями, але не були й "лише" оплачуваними директорамиЧерез обмежувальну практику концесії акціонерних товариств у більшості німецьких земель (особливо в Прусії) чимало банків реалізувалися не як акціонерні банки, а ко- мандитні товариства. Акціонери, які несли персональну відповідальність, мали проміжне становище між власником товариства, як-от приватного банку, та "простим" директором акціонерного банку. James M. Brophy, "The Political Calculus of Capital: Banking and the Business Class in Prussia, 1848-1856," Central European History, 25 (1992): 149-176.. До 1927 року рівновага між власниками-підприємцями й менеджерами-підприємцями серед "big linkers" відчутно змістилася на користь менеджерів. Відповідальними за це були великою мірою саме підприємці, частка яких в економічній функційній еліті піднялася на 23 %. На відміну від промисловців з-поміж "big linkers" 1906 року, - коли в переліку були майже лише представники капіталомісткої важкої та електропромисловости, - в середині 1920-х років чимало мандатів у наглядових радах належали також і підприємцям текстильної та харчової промисловості. Представниками нечисленних капіталомістких галузей були переважно промисловці-підприєм- ці, але були також і представники комунального господарства, які хотіли, щоб їх уважали менеджерами-підприємцями. Відповідно 1927 року менеджери в німецькій економічній еліті більше не були винятком, а радше представниками міцної меншості всіх підприємців серед "big linkers" - близько 30 %.

І хоча група банкірів втратила певний вплив через експансію промисловців, в абсолютних показниках їхня кількість не скоротилася і вони й далі становили більшість (приблизно дві треті). Також і державний вплив в економіці, який посилився під час війни, протягом двадцятих років зменшився в структурі економічної еліти. У Німецькій імперії для банків ще було звичним тримати в правлінні колишнього високого державного чиновника, щоб користатися його контактами й підкреслювати солідність банку назовні. Але з двадцятих років державні підприємства почали самі делеґувати членів правління в наглядові ради інших компаній. Представники влади й колишні міністри як перед цим, так і згодом, відігравали лише часткову роль.

На диво, частка представників влади й політиків серед "big linkers" не зросла після того, як до влади прийшли націонал-соціялісти. Лише члени правління державних підприємств змогли збільшити свою частку в економічній еліті. Але навіть таке не дає підстав для висновку, що це був канал "злету" для націонал-соціялістичних активістів. Уже наприкінці Ваймарської республіки майже всі особистості були лідерами тодішніх підприємств. Лише в деяких ситуаціях можна припустити, що через політичні й расистські чистки серед керівництва піднесення окремих осіб відбулося швидше, аніж би це сталося за незмінних політичних обставинПро входження "юної гвардії" в керівництво "Dresdner Bank" упродовж 1933-1934 років див. Dieter Ziegler "Die Verdrдngung der Juden aus der Dresdner Bank 1933-1938," in: Vierteljahrshefte fьr Zeitgeschichte 47 (1999), 178-216.. У деяких випадках це знання впливало на лояльність таких осіб режиму. Про послаблення бюрократичних критеріїв ефективності на користь "безпосередньої, вибіркової та постійно контрольованої відданості партії" в контексті поповнення новими представниками економічної еліти, як припускав соціолог Вольфґанґ Цапф у 1960-ті рокиWolfgang Zapf, Wandlungen der deutschen Elite. Ein Zirkulationsmodell deutscher Fьhrungsgruppen (Mьnchen: Piper, 1966²), 184., говорити аж ніяк не доводиться, коли йдеться про період до 1938 року.

Хоча були й винятки. Показово, що ці нечисленні випадки траплялися тільки на державних підприємствах. Найвидатнішим політичним "newcomer"-ом в економічній еліті 1938 року був Вільгельм Тенґельман (Tengelmann), котрий від 1934 року належав до правління кам'яновугільної компанії "Гібернія", що перебувала у власності держави. Оскільки Тенґельман став директором шахти ще в часи Ваймарської республіки, його можна вважати кваліфікованим кандидатом. Але все ж у кола економічної еліти Тенґельман зміг потрапити лише завдяки зв'язкам із новими представниками політичної еліти. З 1930 року він був членом НСРПН (нім. - NSDAP), у березні 1933 року став спершу ландратом у районі міста Унна, що входить до Рурського регіону, а в жовтні 1933 року - Уповноваженим із економічних питань прусського міністра-президента Германа Ґерінґа (Gцring), який надалі надавав йому протекцію. Другим політичним "newcomer'-ом в економічній еліті часів націонал-соціялізму був Еміль Меєр (Meyer), котрий на момент "захоплення влади" обіймав пост директора в кооперативному відділенні Дрезденського банку (Dresdner Bank). Через рік Меєр піднявся на посаду заступника члена правління Дрезденського банку, а ще через рік став повноцінним членом правління. Як зять Вільгельма Кепплера (Keppler), особистого радника Гітлера з економічних питань, і на словах радикальний прихильник націонал-соціялістів, Меєр був кандидатом від націонал-соціялістичного партійного осередку й Німецького робітничого фронту (Deutschen Arbeitsfront), які вважали, що консервативні й призначені переважно урядом Брюнінґа члени правління не відповідають запитам "нового часу"Dieter Ziegler, "Entjudung" und Nazifizierung 1933-1937", in Die Dresdner Bank in der Wirtschaft des Dritten Reichs ed. Jochannes Bдhr (Mьnchen: Oldenbourg, 2006), 92-93..

Більшість представників економічної еліти 1930-х років легко вписалася в нові політичні обставини й радо сприйняла економічні можливості, які створила націонал-соціялістична політика озброєння та автаркії. В ці роки на відкритий конфлікт із націонал-соціялістами зважився лише один представник економічної еліти - генеральний директор Gutehoffnungshьtte (GGH, або "Кузні доброї надії") Пауль Ройш (Reusch), котрий на останньому етапі Ваймарської республіки отримав славу ненависника профспілок і відповідно повністю підтримував знищення профспілкового руху з боку націонал-соціялістів. Але Ройш ненавидів націонал-соціялістів так само, як і соціялістичних членів профспілок, оскільки вважав їх плебеями, а під час війни його навіть змусили піти з посади генерального директора GGH, яка перебувала виключно в приватній власностіPeter Langer P., Macht und Verantwortung. Der Ruhrbaron Paul Reusch (Essen: Klartext, 2012); Christof Marx, Paul Reusch und die Gutehoffnungshьtte. Leitung eines deutschen GroЯunternehmens (Gцttingen: Wallstein 2013).. Проте до 1933 року лише окремі представники економічної еліти 1932 року відкрито заявляли про свою прихильність націонал-соціялістам. Скажімо, кельнський приватний банкір Курт фон Шредер (von Schrцder) і Фріц Тиссен (ThyssenЗа підтримку Тиссена після приходу націонал-соціялістів нагородили почесним, хоч політично й незначним, постом у прусській Державній раді, а також місцем у фракції НСРПН у Райхстаґу. Але, коли почалася війна, він порвав із націонал-соціялістами, поїхав у вигнання і 1940 року був вражений вторгненням Вермахту. Його арештували, і разом із дружиною Фрак Амелі він залишався в ув'язненні до кінця війни, більшість часу - в закритій психіятричній установі, а потім також у концтаборах Дахау, Заксенгаузен і Бухенвальд. Gьnter Brakelmann, Zwischen Mitschuld und Widerstand. Fritz Thyssen und der Nationalsozialismus (Essen: Klartext, 2010); Felix de Taillez, Zwei Bьrgerleben in der Цffentlichkeit. Die Brьder Fritz Thyssen und Heinrich Thyssen-Bornemisza (Paderborn: Schц- ningh, 2017).) - голова наглядової ради компанії "Vereinigte Stahlwerke", найбільшого концерну Німеччини з важкої промисловости, - активно сприяли тому, щоб увести керівництво НСРПН у кола великих промисловців і фінансистів. Тож більшість представників економічної еліти тридцятих років можна називати антидемократичними й опортуністичними особами, але не націонал-соціялістичними в ідеологічному розумінніWerner Plumpe "Unternehmer im Nationalsozialismus. Eine Zwischenbilanz." In Wirtschaftsordnung, Staat und Unternehmen. Neue Forschungen zur Wirtschaftsgeschichte des Nationalsozialismus ed. by Werner Abelshauser, Jan Ottmar Hesse, and Werner Plumpe (Essen: Klartext, 2004), 243-266; Christof Buchheim Unternehmen in Deutschland und NS-Regime. Versuch einer Synthese, Historische Zeitschrift, 282 (2006): 351-389; Johannes Bдhr "Paul Reusch und Friedrich Flick. Zum persцnlichen Faktor im unternehmerischen Handeln," in Wirtschaft im Zeitalter der Extreme ed. by Hartmut Berghoff, Jьrgen Kocka, and Dieter Ziegler, (Mьnchen: C.H. Beck, 2010), 275-297..

Одночасно з появою менеджера-підприємця відбувалася також зміна шаблону входження в економічну еліту (Таблиця 2). 1906 року ще двоє з трьох "big linkers" були представниками "династії". Такий результат, по-перше, підтверджує тезу про відносну закритість економічної еліти в Німецькій імперіїHartmut Kaelble "Wie feudal waren die deutschen Unternehmer im Kaiserreich? Ein Zwischenbericht," in Beitrдge zur quantitativen vergleichenden Unternehmensgeschichte ed. by Richard Tilly (Stuttgart: Klett-Cotta, 1985), 148-171., а по-друге, засвідчує, що особисте багатство в цей час іще було важливою передумовою для входження в економічну еліту. І хоч не можна побачити особливої відповідності між розглядуваною тут "позиційною елітою" та майновою елітою Німецької імперії (ані Максиміліян фон Ґольдшмідт-Ротшильд, ані члени родини Крупп (Krupp), ані заможна німецька знать не були представниками позиційної елітиПро формування німецької майнової еліти перед Першою світовою війною див. Augustine, Dolores L. Patricians and Parvenus. Wealth and High Society in Wilhelmine Germany (Oxford: Berg Publishers, 1994). Hartmut Berghoff "Vermцgenseliten in Deutschland und England vor 1914. Ьberlegungen zu einer vergleichenden Sozialgeschichte des Reichtums" in Pionier und Nachzьgler? Vergleichende Studien zur Geschichte GroЯbritanniens und Deutschlands im Zeitalter der Industrialisierung ed. by Hartmut Berghoff, and Dieter Ziegler (Bochum: Universitдtsverlag, 1995), 281-308.), але висока частка "династій" указує на те, що в цей час в одного покоління рідко виходило накопичити достатню кількість матеріяльного капіталу.

Таблиця 2: "Big Linkers". Соціяльне походження

До середини 1920-х років частка "династій" у німецькій економічній еліті відчутно знизилася. 1927-го, як і 1933-го року, лише кожен другий, а 1938го - кожен третій представник був членом династії підприємців. Від такого зменшення вигравали насамперед родини з освіченого класу, а також родини державних (переважно вищих) службовців, із яких у 1930-ті прийшло близько третини від усіх представників економічної еліти. Зміна освітніх профілів була також тісно пов'язана з цією зміною критеріїв поповнення еліт (Таблиця 3). Ще 1906 року ледь не кожен другий мав спеціялізовану профосвіту, а 1938-го - уже тільки кожен четвертий. Водночас вища освіта, особливо юридична, ставала дедалі престижнішою. І хоч вона й не була єдиною, але все ж найкращою можливістю потрапити в економічну еліту. З вісьмох осіб, що зробили кар'єру, 1906 року 24 лише три мали юридичну освіту, а п'ять натомість здобули тільки спеціялізовану профосвіту. 1927 року з 29 таких осіб, про чию освіту нам відомо, 15 здобули юридичну освіту, а 3 - технічний вишкіл. Лише 10 починали як учні на виробництві (майже всі з атестатом зрілости), а один був офіцером. 1938 року пропорції були однозначними: з 15 нових представників еліти 10 мали юридичну освіту, 2 - технічний вишкіл і лише 3 - спеціялізовану профосвіту.

Таблиця 3: "Big Linkers": Напрями освіти

24 В основі поняття "успішна людина" (Aufsteiger) в тому значенні, у якому ми вживаємо його в цій статті, не лежить модель верств, яку зазвичай застосовують у сучасних дослідженнях мобільности. Тим паче, економічну функційну еліту вже в період Німецької імперії належить уважати частиною вищої верстви (а не вищої середньої верстви). Якщо дотримуватися класифікації верств Морріса Яновіца щодо початків федеративної республіки (Morris Janowitz "Soziale Schichtung und Mobilitдt in Westdeutschland," Kцlner Zeitschrift fьr Soziologie und Sozialpsychologie 10 (1958):1-38; більше про історичну мобільність у: von Kaelble, Mobilitдt, 238), котрий зараховує членів наглядових рад і правління до вищої середньої верстви, то економічна еліта залишалася б незмінно замкнутою, тоді як шанси на злет і так зараховуваної до середньої верстви освіченої буржуазії та сімей вищих чиновників значно покращилися б (див. про це далі). Тож як "успішних людей" тут маємо на увазі всіх тих, чиї батьки не були великими самостійними фабрикантами, комерсантами або банкірами, зокрема вищим керівництвом у великих підприємствах.

Загалом ці зміни можна описати як очікуваний еволюційний процес, який неминуче був пов'язаний із утвердженням менеджерського капіталізму, який соціологи Бендікс і Гоутон описали ще в 1950-ті роки на американському прикладі:Див. Reinhard Bendix, and Frank W. Howton "Social Mobility and the American Business Elite," in Social Mobility in Industrial Society ed. by Seymour Martin Lipset and Reinhard Bendix (Berkeley: University of California Press, 1959), 114-43. підприємства зростають - управлінські завдання складнішають. Для управління підприємствами, яке ставало дедалі спеціялізованішим, потрібні були спеціялісти. Засновники, зокрема акціонери, які володіли контрольним пакетом акцій, відходили в наглядові ради. Представники династій ХІХ століття чимраз рідше були активними керівниками підприємств, і для освічених менеджерів без династичного підґрунтя з'явилися нові можливості зростанняКаельбле наголошує, що шанси на доступ до юридичної освіти від кінця Німецької імперії до перших років Федеративної республіки не надто покращились для синів і доньок службовців, які не були на керівних посадах, а також для робітників. Див. Harmut Kaelble "Chancenungleichheit und akademische Ausbildung in Deutschland 1910 bis 1960," Geschichte und Gesellschaft 1 (1975): 121-149.. В жодному з випадків не вийшло простежити вихідців із робітничих родин. Стрімке сходження вихідців із родин дрібних землевласників, дрібних торговців чи ремісників також ставалося дуже рідко. Якщо ж у когось виходило, то ці родини також рідко призначали новачків без академічного підґрунтя.

Уважніше придивившись до змін у межах одного десятиліття, між 1927 і 1938 роками, стає зрозуміло, що їх не можна пояснити лише утвердженням менеджерського капіталізму. Драматичне зменшення кількости приватних банкірів із високою династичною часткою між 1927-38 роками лише на позір вписується в картинку еволюційного процесу соціяльної адаптації. У втраті значення приватних банків свою роль відіграли не лише економічні структурні зміни, а й "деєвреїзація" ("Entjudung") та "аріїзація" ("Arisierung") німецької економіки як головні революційні чинникиAlbert Fischer "Jьdische Privatbanken im Dritten Reich," Scripta Mercaturae 28 (1994): 1-54; Harald Wixforth, and Dieter Ziegler. "Deutsche Privatbanken und Privatbankiers im 20. Jahrhundert," Geschichte und Gesellschaft 23 (1997): 195-2; Dieter Ziegler "Geschдftliche Spezialisierungen deutscher Privatbankiers in der Zwischenkriegszeit. Ein vergeblicher Ьberlebenskampf?" In Der Privatbankier. Nischenstrategien in Geschichte und Gegenwart ed. by Institut fьr bankhistorische Forschung (Stuttgart: Franz Steiner Verlag, 2003), 27-47.. Оскільки ж частка осіб єврейського походження серед приватних банкірів була тоді особливо велика, на цей сегмент "аріїзація" поширилася особливо. У цьому розумінні вона прискорила утвердження менеджерського капіталізму.

Таблиця 4: "Big Linkers". Конфесійний / етнічний поділ

Також і акціонерні банки, і промисловість що 1906-го, що 1927-го року показували високу частку директорів єврейського походження. Як показує Таблиця 4, в обидва згадані роки більше двох із п'ятьох представників економічної еліти були євреями (або мали єврейське походженняВелика меншина осіб, яких націонал-соціялісти називали "не арійцями", прийняла християнство раніше, але для націонал-соціялістів це було неістотним. Хто мав бодай одного родича-єврея у другому поколінні (діда або бабу), відразу був дискримінований як "не арієць", так само, як і конфесійні євреї. Лише Нюрнберзькі расові закони 1935 року встановили розрізнення "євреїв" і "напівкровків" (правове становище других було не таким поганим, як у євреїв). Див. також Beate Meyer, "Jьdische Mischlinge". Rassenpolitik und Verfolgungserfahrung 1933-1945 (Mьnchen: Dцlling und Galitz), 1999; Cornelia Essner, Die `Nьrnberger Gesetze' oder Die Verwaltung des Rassenwahns 1933-1945 (Paderborn Paderborn: Schцningh), 2002.): серед приватних банкірів ця частка постійно становила приблизно 60 %, серед директорів банків - приблизно 40 %, а серед промисловців - не менше 20 %. Про "економічну кризу німецьких євреїв", яку констатували чи якої сподівалися тогочасні спостерігачіДив. також про "єврейський середній клас" працю соціолога Альфреда Маркуса (Alfred Marcus, Die wirtschaftliche Krise der deutschen Juden (Berlin: Stilke, 1931)., принаймні в цьому, хай і дуже вузькому, сегменті єврейської економічної діяльности, приблизно до кінця Ваймарської республіки не могло йтися.

Перше зменшення можна помітити після банківської кризи 1931 року, що підтверджує припущення Петера Гаєса (Hayes) про те, що так звана "деєвреїзація" управління підприємствами починається зовсім не з приходом до влади націонал-соціялістівPeter Hayes "Big Business and,Aryanization` in Germany, 1933-1939," in: Jahrbuch fьr Antisemitismusforschung 3 (1994), 255f.. Але якою мірою ця тенденція свідчить про антисемітизм, відповісти не так і просто. Адже, з одного боку, зсуви як у секторальній, так і в етнічній структурі економічної еліти в межах лише шести років (між 1927 і 1933-м) можна великою мірою пояснити введенням у вересні 1931 року нових правил в акціонерному праві, згідно з якими максимальну кількість членів наглядової ради обмежували 30 особамиVerordnung des Reichsprдsidenten ьber Aktienrecht, Bankenaufsicht und ьber eine Steueramnestie, vom 19. September 1931 (Reichsgesetzblatt I, 1931, S.493).. Конкретним наслідком саме цієї настанови було те, що непропорційно багато приватних банкірів мусили вийти зі складу наглядових рад великих підприємств. З огляду на значну частку євреїв серед приватних банкірів, відповідно до цієї постанови, скоротилася також середня кількість євреїв у наглядових радах. Та, з другого боку, здається, можна говорити і про тенденцію, коли ділові партнери заміняли євреїв - членів правління у наглядових радах неєвреями, щоб уникнути "проблем". Під час банківської кризи саме директорів великих банків єврейського походження публічно засуджували. Серед них були: Курт Зобернгайм (Sobernheim) із "Commerzbank", Герберт Ґутман (Gutmann) із Dresdner Bank,Про роль райхсканцлера Брюнінґа в заміні керівництва великих банків див. Karl Erich Born Die deutsche Bankenkrise 1931: Finanzen und Politik. (Mьnchen: R. Piper & Co. Verlag, 1967), 125-126, 171; окремо про ситуацію комерційного банку Frauke Schlьtz, Ein gediegener & solider Mann", Die Vorstandssprecher der Commerzbank 1870-2008 (Dresden: Eugen-Gut- mann-Gesellschaft, 2016), 124, і про Дрезденський банк: Dieter Ziegler, and Martin Mьnzel. "Globetrotter der deutschen Hochfinanz. Gutmann als Direktor der Dresdner Bank." In Herbert M. Gutmann 1879-1942. Bankier in Berlin. Bauherr in Potsdam. Kunstsammler, ed. by Vivian J. Rheinheimer (Leipzig: Koehler & Amelang, 2007), 53. Оскар Вассерман (Wassermann) із Deutsche Bank та компанії "Disconto-Gesellschaft (DD-Bank)"Про роль Вассермана в кризі див. Gerald D. Feldman, Die Deutsche Bank 1914-1933, in Gerald D. Feldman a.o. Die Deutsche Bank 1870-1995, Mьnchen 1995, 301-305; про нападки на Вассермана див. Harold James, Die Deutsche Bank 1933-1945, 334f. і насамперед - Якоб Ґольдшмідт із "Danat Bank"Про роль Ґольдшмідта перед і під час банківської кризи див. Gerald D. Feldman, Jakob Goldschmidt "The History of the Banking Crisis of 1931, and the Problem of Freedom of Manoeuvre in the Weimar Economy," in Zerrissene Zwischenkriegszeit ed. by Christoph Buchheim und Harold James (Baden-Baden: Nomos, 1994), 307-325.. Для окремих антисемітів у правлінні чи наглядових радах це здавалося достатнім приводом, щоб вимагати виключити своїх колег-євреїв (а чимало голів наглядових рад, як здається, пішли шляхом найменшого опору).

Але 1933 року виникла, окрім того, нова ситуація. Голів наглядових рад переслідували не лише окремі колеги, - тепер їх грубо залякували. Штурмові загони СА займали офіси та приходили на зібрання акціонерів. Багато хто з керівництва підприємств піддався цьому тискуHayes, Business, 257; Ziegler, "Aryanization" and the Role of the German Great Banks, in: G. Feldman u. W Seibel (Hg.), Networks of Nazi Persecution (New York, 2005), 50-51.. Крім того, окремі особи вбачали у витісненні євреїв гарну нагоду зміцнити власні економічні інтереси. Витіснення євреїв знову відкривало недоступні від початку економічної кризи можливості для росту кар'єри. При цьому офіційна расова політика режиму давала змогу зручно сховатися від громадськости й постраждалих, хоча насправді обставини десь аж до 1938 року не були такими, щоб не можна було знайти шпарин для можливості збереження членів наглядових рад єврейського походження. Скажімо, одним із прикладів цього було збільшення кількості різних приватних банківських контор у наглядових радах, що вважалися "єврейськими". Наприклад, банківська установа "M.M. Warburg & Co" втратила 1933 року "лише" 18 зі 108 своїх місць, решту ж - майже виключно між 1936 -38 рокамиEduard Rosenbaum, and Ari J. Sherman, M.M. Warburg & C^o. 1798-1938. Merchant Bankers of Hamburg (New York: Holmes & Meier Publishers, 1979), 160, 165.. "Не суто арійський" банк "Sal. Oppenheim jr.

& Cie" зумів уникнути втрати мандатів наглядової ради завдяки тому, що замінив представників родини Оппенгайм (Oppenheim) (яку вважали "єврейською") у деяких наглядових радах, де переважали націонал-соціялісти, на "суто арійського" співвласника Роберта Пфердменґеса (Pferdmenges)Michael Stьrmer, Gabriele Teichmann, and Wilhelm Treue, Wдgen und Wagen. Sal. Oppenheim jr. & Cie. Geschichte einer Bank und einer Familie (Zьrich: Pieper, 1989), 369. Коли ж ми згадуємо про одного представника економічної еліти єврейського походження, який залишився в 1938 році, то маємо на увазі приватного банкіра Вальдемара фон Оппенгайма. Всупереч вульгарно-радикальному антисемітизму націонал-соціялістів, влада, особливо ж президент головного банку Німецької імперії Ялмар Шахт (Schacht), чудово усвідомлювали важливість великих єврейських банків для економіки. Щодо протесту окремих націонал-соціялістичних організацій, то "Bankhaus Oppenheim" 1933 року підтвердив, що "перебуває у власності переважно християнських родин Оппенгайм і Пфердменґес", а тому проти них як банку не можна вживати заходів. На відміну від єврейських співвласників, які не належали до родини, брати Оппенгайми отримали статус т. зв. "напівкровків ІІ ступеня", тож залишилися акціонерами банку, що несли персональну відповідальність, і після 1938 року. Проте назву довелося змінити на "Pferdmenges & Co"; також заборонили згадувати рік заснування банкуПро історію банку Оппенгайма та членів його родини в часи націонал-соціялізму див. вичерпно Stьrmer, Wдgen, 320-411; див. також документальний додаток у: Wilhelm Treue, Das Schicksal des Bankhauses Sal. Oppenheim & Cie. im Dritten Reich (Wiesbaden: Franz Steiner, 1983), 51-117.. Всі інші великі приватні єврейські банки або перейшли до власників-неєвреїв, або ж влилися в більші "неєврейські банки". На відміну від великих банків, нових власників цих приватних банків 1938 року вже неможливо знайти серед економічної еліти. Було, напевно, простіше замінити менеджера, аніж власника-підприємця.

Якщо нинішні дослідження виходять передусім із того, що формування німецької економічної еліти виявляло прикметну тяглість, то це дослідження, яке аналізує часовий проміжок від 1900 до 1938 років, цю тезу однозначно підтверджує. До початку Другої світової війни циркуляція еліти не відбувалася (в розумінні заміни однієї соціяльної групи іншою). Навіть типові для (політичної) націонал-соціялістичної еліти "alienated intellectuals" із верхньої середньої верстви та успішні особи у владній верстві функціонерів із НСРПН, СА та ССДив., крім того: David Lerner, The Nazi Elite (Stanford: Stanford University Press, 1951), 9-52. не належать 1938 року до економічної еліти. Навпаки, кар'єрні шляхи більшости осіб із цього кола дають підстави припускати, що й без приходу націонал-соціялістів до влади 1938 року вони перебували би на подібних вищих посадах.

Але цей висновок можна пов'язувати лише зі структурним формуванням економічної еліти, а не з особистісною циркуляцією, і вже точно не з яскраво вираженою династичною тяглістю в структурі економічної еліти. Адже, по-перше, утвердження менеджерського капіталізму було неминуче пов'язано зі зміною ролі рекрутаційних ознак володіння й виконання зобов'язань, пов'язаних зі зміною важливості володіння і продуктивних характеристик персоналу, тож творення династій тут (як і в інших країнах) істотно ускладнилось; а, по-друге, частка осіб єврейського походження на початок 1930-х була такою високою, що їхнє "відчуження" від економічної еліти дорівнялося до раніше не знаної в Німеччині часткової заміни акторів. Навіть якщо всі представники економічної еліти 1927 року, що мали єврейське походження, померли (за трьома винятками) природною смертю - чи то тому, що смерть спіткала їх до початку депортацій, чи то через те, що в них вийшло вчасно виїхати з Німеччини та окупованих територій, - не варто через фактично відсутню змінність або заміну еліт недооцінювати роль злочину "деєвреїзації" серед керівництва німецьких підприємств.

Bibliography