Українсько-польський конфлікт і питання повоєнної належності Львова у світлі звітів підпілля ОУН(б) (вересень 1943 - квітень 1945 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-польський конфлікт і питання повоєнної належності львова у світлі звітів підпілля ОУН(б) (вересень 1943 - квітень 1945 рр.)

Іван Патриляк

доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії світового українства, Київський національний університет ім. Т.Шевченка (Київ, Україна)

Анотація. Мета дослідження. Висвітлити особливості українсько-польського конфлікту у Львові та проблему повоєнного українсько-польського кордону крізь призму документації підпілля ОУН(б). Методологія базується на принципах історизму, системності, багатофакторності, конкретності, науковості та всебічності. Використано такі загальноісторичні методи: історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний, текстологічного й мікроісторичного аналізу. Наукова новизна. Увівши до наукового обігу низку нових архівних матеріалів, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, удалося доволі повно продемонструвати, як учасники українського націоналістичного підпілля бачили українсько-польське протистояння у Львові в 1943-1944 рр., як змінювалося їхнє ставлення до подій, як вони відображали реакцію української громади міста на між-етнічний конфлікт. Висновки. Проаналізовані звіти оунівського підпілля дають надзвичайно багатий і цікавий матеріал для вивчення історії українсько-польського міжетнічного конфлікту в роки Другої світової війни. Львів був подібний до «лабораторії», в якій ставився «історичний експеримент» - моделювався українсько-польський конфлікт у зменшених масштабах та з нижчим ступенем кровопролиття. Цілком очевидно, що таке велике місто достатньо надійно контролювалося як німецькою, так і радянською сторонами, що не дозволяло протистоянню між українцями й поляками розростися до тих масштабів, яке воно мало «на провінції». Проте випадок Львова, описаний у звітах українського націоналістичного підпілля, дозволяє збагнути багато механізмів, котрі однаково працювали в різних зонах конфлікту: балансування й нерівномірна підтримка німцями однієї або іншої сторони протистояння; плітки; провокації; застосування збірної відповідальності; переконаність у «відплатності» власних дій тощо. Також звіти бандерівського підпілля зі Львова дають цінну інформацію про настрої населення, його реакцію на пересування фронту, на дії та розпорядження властей, на міжнародні візити й угоди. Розкривають ту велику роль, яку відіграють інформаційні «фейки», котрі здатні занурювати великі спільноти людей у стан масового психозу, позбавляти волі до опору чи навіть порятунку втечею. Безумовно, слід пам'ятати специфіку опрацьованих нами джерел, які створювалися людьми з чітко визначеним світоглядом, де зверталася увага на певні конкретні проблеми за іґнорування чи замовчування інших. Однак, з іншого боку, аналізовані матеріали, котрі однозначно не готувалися для використання з пропаґандистською метою, виглядають доволі відвертими, що підсилює їх наукову цінність.

Ключові слова: Львів, Друга світова війна, місячні звіти підпілля ОУН(б), польське підпілля, українська поліція, українська інтеліґенція, Український центральний комітет, українсько-польський конфлікт.

Питання українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни й перших повоєнних років належить до найбільш дражливих і найбільш політизованих проблем в історіографії обох країн. Польські та українські історики, публіцисти, політики рік за роком змагаються між собою в нагромадженні взаємних звинувачень, намаганнях болячіше «вколоти» один одного новими «відкриттями», не зважаючи на те, чи такі «відкриття» ведуть до пошуків істини, а чи у протилежному напрямку . Нерідко дослідники займаються відвертим підбором тих документів і свідчень, які вписуються у створені ними концепції, цілковито іґноруючи ті матеріали, котрі «підважують» заздалегідь запрограмовані висновки. Натомість архівні джерела дозволяють щоразу відкривати все нові й нові грані українсько-польського протистояння, дивитися на події 70-80-річної давнини очима різних суспільних і політичних груп.

У Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігається одинадцять місячних звітів підпілля ОУН(б) зі Львова: три за 1943 р. (вересень, жовтень, листопад), сім за 1944 р. (березень, квітень, травень, червень, липень, жовтень, грудень), один за 1945 р. (квітень). У кожному з цих документів міститься проблематика, присвячена українсько-польському конфлікту, діяльності польського підпілля в місті, польському питанню на світовій арені, проблемі повоєнного вреґулювання українсько-польського кордону. український польський конфлікт повоєнний

Загальновідомо, що на весні -- восени 1943 р. українсько-польське протистояння ввійшло в гостру фазу кривавого конфлікту. Його відгомони, безумовно, долинали до Львова й активно обговорювалися українською громадою міста. Українці були етнічною меншістю у столиці Східної Галичини , а тому мали чого остерігатися, перебуваючи, по суті, серед «польського моря». Зі звіту підпільника за вересень 1943 р. випливає, що для української інтеліґенції найбільшою була «польська проблема» («[...] польська проблема, про яку нижче, виростає у львівських кругах до першорядної проблеми. З розв'язкою польської проблеми решта, це значить комуністична, московська і другі, якось ніби розв'яжуться самі») . Зважаючи на ці обставини, діячі єдиної леґальної української установи в дистрикті Галичина -- Українського центрального комітету, на рубежі літа -- осені 1943 р. вирішили скористатися початком великого напливу до міста українських біженців зі Слобожанщини, Донбасу та Лівобережжя (тобто з територій, які в той час залишала німецька армія) й розселити їх на місці винищених нацистами мешканців єврейського ґетто. На їхню думку, такий хід міг суттєво збільшити українську присутність у Львові та збалансувати етнічну пропорцію міста на «українську користь» . Слід підкреслити, що невідомий звітодавець-оунівець, який занотував інформацію про вказані плани УЦК, ніяк їх не прокоментував, подаючи цей епізод у контексті дещо скептичному, як бажання галицької інтеліґенції масово залучити «східних братів» до боротьби за українську державність задля того, щоб самим у цю боротьбу менше включатися. Проте для нас важливо інше - у середовищі УЦК та української інтеліґенції міста дійсно серйозно боялися відновлення тут польського суверенітету і прораховували можливість «українізувати» Львів за рахунок українців зі східних земель, що якоюсь мірою вподібнювалося до сподівань на міфічну збройну допомогу з Наддніпрянщини в період війни за Львів у 1918-1919 рр.

Страх перед поляками підсилювався через загадкові вбивства представників української інтеліґенції, які час від часу «потрясали» «українським Львовом». Зокрема звітодавець-бандерівець занотував цікаву реакцію української громадськості на вбивство польським підпіллям 11 вересня 1943 р. знаного фізика А.Ластовецького. Загибель професора Львівського університету, який був відомий у широких колах міського українства, викликала велике «напруження», а одночасно звинувачення в бік бандерівської ОУН в інертності. Націоналістам не тільки не закидали розпалювання ненависті до поляків чи провокування «братовбивчої війни», як це могло б бути за логікою «теорії геноциду», а навпаки - винуватили в тому, що вони, мовляв, «нічого не роблять», питали: «Де ті молодці?», натякали на те, що за «своїми» (малися на увазі вбивства М.Сціборського та О.Сеника) бандерівці «до Житомира поїхали», а поляків не чіпають. І тут же робився висновок -- в усьому винні «польські гроші», які нібито націоналісти взяли від польського підпілля за своє «невтручання» . Українську громаду міста охопила паніка й жага помсти. Що цікаво, оунівці у цій ситуації зайняли пасивну позицію, вони першими не виступили з ініціативою захисту громади й покарання польських підпільників, а рухалися «в кільватері» української спільноти:

«Громадська опінія рухнулася. Навіть люди, що стояли осторонь від усяких політичних подій, домагалися репресій на поляках. Чільніших громадян огорнула паніка. Ніхто поза восьму годину не виходив майже на вулицю. В помешканні проф. Панчишина і ще у кількох ночувала сторожа. У такій атмосфері група бувших комбатантів, зложена з 5 осіб, запропонувала нашому зв'язковому зорганізувати самооборону, а в своїх деклараціях дійшла до того, що самі будуть виконувати присуди. їм в засаді не заборонено зорганізовуватись, але сказано, що організація має досить людей до технічної роботи, ці громадяни сповняють як слід обов'язок супроти самооборони, коли добре зорганізуються між собою як симпатики, коли дадуть відповідні хати, де мусіли б заїхати люди, які займаються самообороною, коли оподаткують себе місячно і т. п. Це були реальні домагання, тому коли втихли стріли (постріли -- І.П.), а польська пропаґанда, яка сильно працювала, ширила поміж українцями вістки, що Ломагу чи когось іншого вбили самі українці, що всі ці вбивства, це порахунки українців між собою, польська пропаґанда вбивала декілька разів денно проф. Гуцу чи других. Під впливом цієї пропаґанди німці заявили представнику комітету, які домагалися охорони української професури, що можливо, це вороже до німців наставлені українці вистрілюють українців, які симпатизують німцям» .

Очевидно, що німецькі окупаційні власті перебували під доволі сильним інформаційним впливом поляків, адже коли представники УЦК на нарадах у ґубернатора О.Вехтера просили захисту від польського підпілля, то німецький функціонер повідомляв їм, що немає чого скаржитися, оскільки, за його інформацією, у дистрикті Галичина загинули лише 28 українців і близько 500 поляків . Хоча навіть та паніка, яка була серед українців Львова, свідчить про не дуже коректні пропорції втрат, оголошені нацистським високопосадовцем.

Звіт ОУН(б) за вересень 1943 р. окреслював доволі оптимістичні настрої польського підпілля та громадськості, викликані німецькими поразками на фронтах, капітуляцією уряду П.Бадольйо в Італії та сподіваннями на відновлення повоєнної Польщі з Галичиною в її складі. Польська громадськість Львова, як можна зрозуміти з оунівського документа, поширювала чутки про повоєнне облаштування східноєвропейського простору в напрямі створення «союзу вільних держав»: Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, серед яких саме Польща гратиме «першу скрипку» . Загалом вони «майже не помилилися», от тільки цей «союз» не зовсім вільних держав створили за вказівкою з Москви, і Польща в ньому була не найголовнішою країною.

Слід також відзначити, що поряд із радістю від німецьких поразок на фронті польська громадськість відчувала наростаючу тривогу з приводу можливого повернення радянців. Іґноруючи реальність, польське підпілля поширювало серед співвітчизників думку про те, що американці нібито не допустять просування Червоної армії на захід від Дніпра, зупинивши її по-стачання . Цікаво, що польське підпілля у Львові традиційно не заперечувало і проти створення української держави, але поза межами Галичини та Західної Волині .

Не позбавлене інтересу також зафіксоване автором оунівського звіту ставлення польського підпілля до польського ж партизанського руху. У документі (можливо, помилково) наголошувалося на тому, що

«польські військові чинники поважно враховують тільки реґулярні військові відділи, ведені офіцерами, які діють сейчас коло Ченстохови. Польська організація не дуже хоче брати відповідальність за партизанку, яку викликали (тут: ініціювали, створили -- І.П.) німці (Ряшів, Любельщина). Тим людям треба дати старшинський склад, одіння, харчі, тоді можна на них числити (розраховувати -- І.П.). Сейчас розвивається там бандитизм. З тих самих оглядів польські військові чинники, які беруть уважно в рахубу (беруть до уваги -- І.П.) дивізію “Галичина”, як підготовку до старшинських і підстаршинських кадрів. Своє старшинське і підстаршинське запотребування обчислюють на 200.000 людей. В Катині загинуло багато офіцерів резерви, 80% процентів польського старшинського складу залишилося» .

Це надзвичайно цікавий фраґмент, який, у випадку його коректності, указує на те, що польські партизанські групи, що оперували на польсько-українському етнічному пограниччі та найчастіше були винними в убивствах цивільних українців, неохоче зараховувалися польським підпільним командуванням до лав Армії крайової і звинувачувалися у слабкій дисципліні й «бандитизмі». На наш погляд, цим не слід легковажити, адже саме фактор стихійних партизанських загонів, які виникали внаслідок нацистського терору, нікому не підпорядковувалися, усотували у себе місцевий кримінальний елемент, радянських оточенців, різноманітних дезертирів, авантюристів, нерідко були «нестійкими» й розпадалися після серйозних бойових зіткнень, є мало вивченим як складова початку українсько-польського кри-вавого протистояння на Холмщині та Волині. Не в останню чергу про них так мало відомо, оскільки ці стихійні групи не залишили після себе документації, а описувати у спогадах «бойові подвиги» в повоєнний час не було багато бажаючих із тієї простої причини, що подібні описи більше скидалися б на добровільне «щиросердне зізнання» та «явку з повинною», а не на розповіді про боротьбу з гітлерівцями.

Також оунівський звітодавець відзначав великі надії, що їх польське підпілля у вересні 1943 р. покладало на «польський леґіон» у Червоній армії та на 100-тисячну польську армію в Іраку, котрі стануть тими чинниками, що сприятимуть відновленню польської державності .

Жовтневі 1943 р. звіти оунівського підпілля зі Львова містять чи не найбільш ранні інформації про нальоти «польських банд» на галицькі українські села. Відповідні повідомлення вміщено під окремою рубрикою:

«І. В ніч з 20 на 21 жовтня виконали польські банди три напади на українські села Самбірщини, а це: на село Сіде, Блажів і Гуменець .

На село Сіде напала група около 15 людей, уоружена в пістолі і кріси (Гвинтівки -- І.П.). В першу чергу пішли до мешкання лікаря др-а Фідика (українця). Застукали до дверей і почали його взивати до хворої дитини. Коли дружина лікаря зорієнтувалася, що це напад, счинила крик, а др. Фідик кинувся до оборони. В цій хвилині посипалися стріли (пролунали постріли -- І.П.) і він впав трупом на місці. Бандити вдерлись до хати і стероризували жінку і слугу, забрали дослівно все і відійшли в сторону польського присілку Олексята. Місцеве населення є того переконання, що нападу доконала польська банда, яка рекрутується з місцевого польського населення. На те вказувало б в першу чергу те, що під час нападу через цілий час по-слуговувалися польською мовою, а коли вживали української, то дуже слабо і з польським акцентом. Вживали також мови німецької і російської, але тими мовами володіли дуже слабо, натомість польською мовою говорили гладко і видко було, що члени банди -- це інтелігентні (тут: освічені -- І.П.) люди.

Прихід і відхід в сторону польського присілку Олексята рівно ж вказує на це, що нападу доконали поляки.

2. В ночі з 20 на 21 жовтня банди з гір перевели (здійснили -- І.П.) організований напад на село Блажів. Банда складалася з около 40 осіб, всі з замазаними лицями чорною фарбою, деякі з них в одностроях німецьких вояків. Всі були дуже узброєні в Гранати, кріси, машинові кріси (кулемети -- І.П.) і пістолі. На-пад почалося в годині 23-й знищенням телефоничної сполуки.

Відтак напасники напали на канцелярію волосного уряду, забрали телефон, гроші з каси і понищили всі авта. Потім зловили голову УОТ п. Лагдана і примусили його провадити їх до волосного делегата, п. Шедного Івана і війта Гурана Івана.

Обох згаданих стероризували і цілковито обрабували (пограбували -- І.П.). Цікаве, що не забрали нічого з харчів. Відтак випровадили їх обох за село, сильно побили і нагнали до хати.

Інша група в тому самому часі розбила районову молочарню і забрала около 100 кг масла, яке зложила на забрану від війта фіру і від'їхала в сторону Манастирця, коло Підбужа.

Напасники були частинно в німецьких одностроях, говорили мовами українською (слабо), польською з наголосом жидівським і російською.

3. В ночі з 29 на 21 жовтня банда, зложена з приблизно 10 людей, в цивільних убраннях, узброєна в пістолі і кріси напала на дім священика о. Степанишина в селі Гуменець. Банда прийшла з околиці села Надиб (70% польське). Бандити вивалили вікно і вдерлися до мешкання священика, жадаючи грошей і годинника. Не чекаючи відповіді, стягнули його з ліжка і зачали копати, називаючи його бунтівником, що він нас намовляє до мордування поляків, що він націоналіст. При цьому знищили тризуб, а портрет Шевченка не могли стягнути. Відтак поставили о. Стефанишина під сторожу (взяли під варту -- І.П.) і побивши сильно служницю, мешкання цілковито обрабували і здемолювали (понищили, зруйнували -- І.П.). З награбованим добром від'їхали [у] сторону села Чепель, на відході загрозили о. Стефанишинові, що наколи він до двох тижнів не вибереться, то вони прийдуть вдруге, а тоді він побачить, що вони з ним зроблять.

Отець Стефанишин і населення є переконані, що банда була польська і то з дооколичного населення. Це постверджують такими даними: напасники прийшли з околиці польського села Надиб, старалися говорити російською мовою, але не вміли, вмішуючи густо польські слова, а відтак говорили тільки по-польськи» .

Як бачимо з документа, напади за своїм «почерком» подібні до аналогічних інцидентів на Холмщині, коли польські боївки вбивали або тероризували дрібних українських адміністраторів, священиків, освітян, лікарів. Важко сказати, хто стояв за цими акціями -- організоване польське підпілля чи якісь самостійні групи місцевого населення, яке вирішило в такий спосіб демонструвати свій «польський патріотизм»? Зрозуміло, зрештою, тільки те, що такого типу дії загострювали конфлікт, розпалюючи «жагу помсти» з українського боку, і вже невдовзі ніхто не міг ані приборкати, ані контролювати кровопролиття.

Так само «анатомію» кривавого протистояння між українцями та поляками розкриває ще один епізод зі звітів за жовтень 1943 р. Ідеться про типову побутову складову антагонізму між селянами. Звітодавець описує, як 21-го числа німецька жандармерія та кримінальна поліція здійснили у с. Підгірці перевірку стану реєстрації свиней і великої рогатої худоби на підставі заздалегідь укладеного списку дворів. Унаслідок акції

«арештовано одного українця Жарковського і забрано чотирнадцять непокульчикованих (не помічених спеціальними бляшками з номерами -- І.П.) свиней і одного бугая. При тому перепроваджено ревізію в пароха, о. Пришляка (голова Олеської делеґатури), в якого забрано більшу кількість книжок і літератури та дві некульчиковані свині та в управителя школи Івана Вавріва, в якого рівно ж забрали некульчиковані свині.

У арештованого Жарковського знайдено два зіпсуті радіоапарати і частини дубельтівки (двоствольної рушниці -- І.П.)».

Відразу ж після рейду поліції місцеві українці зробили висновок, що акція відбулася «на замовлення» поляків: «На увагу заслуговує факт, що жандармерія ходила лише до українців, хоча село на 30% польське, а поляки доперва слідуючого дня закликали комісію і покульчикували свині. Селяни твердять, що це все на польський донос і навіть знають поляка, який зладив список і підписався під ним. Це причинилося до загострення відносин між українцями а поляками» .

Цілком очевидно, що в умовах загальної бідності для селянина втрата свині чи корови було чимось близьким до катастрофи. Якщо ж закрадалися сумніви щодо того, чи не сусіди причетні до конфіскації твого майна, стримати неґативні емоції було ще складніше. Додати до цього попередні образи, історичні стереотипи, релігійні відмінності, інтенсивні чутки про «звірства поляків/українців», девальвацію людського життя в період війни, розпалювання обопільного «радикального патріотизму», наявність на руках у цивільних великої кількості зброї -- і готова вибухова суміш для безкомпромісної кривавої бійні, де всі будуть «захищатися» та проводити «акції у відповідь», убиваючи й виганяючи з домівок сусідів, з якими в мирному житті могли цілком стерпно співіснувати.

Листопад 1943 р. проходив у Львові під знаком чуток про швидкий радянський наступ, можливу евакуацію та знищення стратегічних об'єктів . Втрата вермахтом Києва і стрімке просування Червоної армії до Житомира породжували нервування й паніку в місті (особливо серед української інтеліґенції) . Ця гнітюча атмосфера додатково отруювалася посиленням українсько-польського конфлікту. Оунівський звітодавець писав про те, що «польський відтинок» «набрав обличчя» . Його суть полягала в наростанні побутового антагонізму між поляками та українцями (у трамваях, на базарах, у магазинах, на вулицях), «інтриґування» частини польської інтеліґенції щодо українців перед німецькими окупаційними властями та використанні німцями української поліції для боротьби з польським підпіллям . Українські націоналісти змушено констатували, що польське підпілля було домінуючим у місті, могло собі дозволити масові акції збору коштів, масштабний саботаж, гучні пропаґандистські операції . Із контексту документа легко побачити, що німецькій владі вдалося міцно «прив'язати» так звану українську поліцію до себе, зробити її зручним інструментом у боротьбі з польським підпіллям, тим самим формуючи у свідомості польського суспільства стереотип про німецько-український «антипольський союз».

Весна 1944 р. принесла Львову нові життєві реалії. Червона армія поступово «заливала» правобережжя Дніпра, займала Волинь і східні райони Галичини, а українсько-польський конфлікт упевнено поширював свою зловісну тінь на галицькі та холмські терени. У березневому звіті 1944 р.

оунівський підпільник зі Львова констатував: «Березень проходив під знаком швидкого наступу більшовиків та повної неспроможності німців тому наступу протистояти. Політичні кредити німців спали до зера (до нуля -- І.П.), а в парі з тим зросло признання для ОУН як для осередка, який одиноко правильно оцінив положення» . Дійсно, для української громади Галичини бандерівська ОУН, яка чітко відмежувалася від німецької окупаційної адміністрації з її акціями мобілізацій на роботу, до дивізії ваффен-СС «Галичина» чи поліції, залишалася єдиною альтернативою тісній співпраці з Райхом, що гинув, або втечі в еміґрацію.

Паніка, яка в геометричній проґресії наростала серед українського населення Галичини з наближенням Червоної армії, посилювалася польським фактором. Серед нечисленної української інтеліґенції Львова, яка до того моменту ще не встигла виїхати на Захід, ширилися зловісні чутки про те, що разом із радянцями наступає польська дивізія ім. Т.Костюшка, бійці якої «в жахливий спосіб витереблюють українські села», а в міста

«приходять з готовими списками українців, яких мають винищити і роблять це на місці, одним словом, поляків більшовики без виїмку трактують як своїх союзників, а це використовують для порахунку з українцями, що, приміром, в Тернополі вирізали всіх українців за винятком одної жінки, яка в чудесний прямо спосіб і ледве тепла добилася (добралася -- І.П.) до Львова, щоб це розказати. В цій ситуації мало потішаючими стали навіть “пророцтва” Насті Волошин , за якими червоні таки Львова не побачать, но, а вже зовсім не входять в рахубу (не беруться до уваги -- І.П.) слова таких Франків, Вехтерів чи самого Гітлера» .

Страх перед польськими репресіями був настільки сильним, що представники української інтеліґенції Львова почали навіть боятися їхати в еміґрацію, переповідаючи чутки про те, що всіх утікачів, які перебралися до західних дистриктів Ґенеральної Ґубернії, німці реєструють і відправляють у концтабори, а всіх незареєстрованих -- розстрілюють поляки .

Збільшення масштабів і загострення українсько-польського конфлікту на Галичині в перші місяці 1944 р. було дуже чітко артикульоване бандерівським звітодавцем у рубриці «Польський фронт». Розуміючи несподіване слововживання, невідомий автор документа підкреслював: «Так, це не пересада (перебільшення -- І.П.) і у звітовому періоді ми мали тут щось в роді малого фронту» . Далі він пояснював своє бачення ситуації:

«На тлі тих відносин, що я їх начеркнув вище (йдеться про настрої, які супроводжували наступ Червоної армії -- І.П.) поляки почули себе “моцними” до тої міри, що формально війну проголосили українцям. Про це голосно говорили, а навіть пробували свої погрози реалізувати. Одним словом, в березні місяці польські організації почали інтензивну акцію проти українців, зокрема української поліції, так, що можна сказати, що українсько-польські відносини ніколи дотепер не були на тому терені так загострені, як у тому місяці» .

Після цього загального вступу про взаємини з поляками у Львові оунівський звітодавець подав короткий огляд подій, які своїм описом протистояння між службовцями «української поліції» та польським підпіллям справді нагадували «фронтові зведення»:

«Дня 1.ІІІ.44 р. в год. 17.30 трьох поляків увійшли до приватного помешкання українця при вул. Стрілецькій 3, перший поверх і перевели там ревізію. В хаті був тільки 13-ти літній хлопець, якого не рухали, а свою акцію обмежили до забрання споминів, власність одної учениці-семінаристки. 6.ІІІ тяжко поранено поліциста 7-го комісаріату української поліції канд.

Туркаса. У вівторок 7.ІІІ вбито канд. Сульсовського з 6-го комісаріату української поліції. В середу 8.ІІІ вбито десятника Ковальчука, рівно ж з 6-го комісаріату української поліції.

В п'ятницю 10.ІІІ зранено канц. вартової сотні в ногу. В суботу 11.ІІІ заатаковано вістуна Горбаля з 1-го комісаріату української поліції та завдяки холоднокровності останнього до поважних наслідків не дійшло.

В четвер 9.ІІІ спараліжовано пляновану акцію на вістуна Романюка, що напевно мала би місце, коли б не своєчасне зліквідування цілої банди поліцистами 1-го комісаріату української поліції. Дня 16.ІІІ по зраненні вістуна Литвинця зроблено об-лаву за вбивниками і у висліді зліквідовано банду, зложену з 6-ох осіб. їхнє озброєння і 7-ми годинна оборона вказують на бойову готовність польської організації.

Рівно ж і на цивільних українців повела польська організація нагінку (тут: переслідування, вороже ставлення -- І.П.). В березні занотовано кільканадцять вбивств чи поранень українців, між ними адвоката Богуна та маґістра Капустія. Були випадки, що вечорами по вулицях міста ходили боївки польської організації і легітимували цивільних людей , вишукували українців, щоб тих стріляти.

Дня 9.ІІІ зловлено кількох членів польської боївки, коли ті хотіли застрелити вістуна Романця. На допитах вони видали решту членів своєї групи. Всіх вдалося арештувати, а при ревізії в мешканнях знайдено зброю і літературу.

Вище названі виступи польської боївки керманичі польського підземелля (підпілля -- І.П.) підготовили теж з пропаґандивного боку. Дня 10.ІІІ випущено і кольпортовано (розповсюджено -- І.П.) листівку, в якій закликають ціле польське громадянство до боротьби проти українців, а зокрема проти української поліції.

Листівку кольпортовано строго довірочно (з довірою за умови збереження таємниці -- І.П.). В листівці вказують, що всі вбивства поляків на терені Львова, які мали місце до цього часу, провадила лише українська поліція, і що по пивницях комісаріатів української поліції знаходяться справжні катівні поляків.

Для ліквідації української поліції приїхав із заходу т. зв. “батальйон сьмерці” в числі біля 150 людей. Треба теж в ім'я правди ствердити, що поляків в тому місяці переслідував виразний пех (невдачі -- І.П.). І так вже 9.ІІІ при вулиці На Байка (так у тексті - І.П.) у варстатах Ґ. К. П. Українська поліція арештувала 9-х польських боївкарів, при яких впали компромітуючі матеріали, зокрема списки українських поліцистів з їхніми приватними адресами. Арештовані “по надумі” зізнали, що від 1--8.ІІІ вони мали т. зв. боєвий тиждень, в якому мали стріляти по вулицях українську поліцію. Від 9.ІІІ акція мала перенестися на комісаріати і по приватних мешканнях.

Вночі з 14--15.ІІІ стежа (патруль, розвідка -- І.П.) української поліції, зложена з 5-х людей, яка йшла через т. зв. Вулецьке корзо , наткнулася коло години 20-ї на відділ польської боївки, зложений з 8-х людей. Вив'язалась боротьба, яка закінчилась побідою української поліції. Вбито 2-ох польських боївкарів, 2-х ранено і 4-х арештовано. З боку поліції було тільки двох ранених. Арештовані зложили зізнання на ґестапо, що вони мали получитися (з'єднатися -- І.П.) з двома відділами польської боївки на вул. Мохнацького і звідтам мали зробити напад на поліційну школу. При арештованих і вбитих знайдено 3 машинові пістолі і 12 звичайних пістоль.

Дня 13.ІІІ в год. 19.30 на Замарстинові 4-ох поляків напали на українця Крочка, який був підпитий. Зажадали виказки (посвідчення особи -- І.П.), а коли цей сказав, що не має, хотіли його застрілити. Крочко говорив тільки по-польськи і якось викрутився.

Поляки точно збирають інформацію, скільки СС-ів українців поїхало з даної місцевості. І так дня 9.ІІІ.44 р. якийсь поляк з ліґеншафту говорив до другого поляка і зажадав від нього стану, скільки СС-ів українців та котрі поїхали. Коли з Давидова поляк хотів подати ті речі, хтось перервав розмову.

Дня 10.ІІІ.44 р. розмову поляки пробували провадити вдруге, одначе її знову перервано.

Дня 13.ІІІ польська боївка в складі 8-ох людей напала на українську родину, замешкалу на Новім Знесінню . Стріляли до вікон, одначе жителів не пошкодили.

Дня 13.ІІІ.44 р. український поліцист стежив за двома польськими боївкарями. Коли хотів їх задержати, один з них втік, а другий кинувся з пістолею в руках на поліциста та вдарив його в лице. На це надійшов другий поліцист та пострілом вбив поляка-боївкаря. Показалось, що це студент львівської політехніки, син професора політехніки Сухарди , який сам працював рівночасно в ґестапо. Ґестапо поліциста арештувало» .

Цитований уривок звіту надзвичайно показовий для розуміння подій українсько-польського конфлікту загалом та його особливостей у Львові зокрема. Нацистська окупаційна адміністрація дуже тонко балансувала на українсько-польських антагонізмах, приймаючи на поліцейську службу або створюючи різноманітні «самооборони» з тієї етнічної групи, яка опинялася у ворожому етнічному середовищі. З одного боку, це «штовхало» цю меншинну групу в нацистські «обійми», а з іншого -- перетворювало її на «колаборантів» в очах «більшості». Така ситуація була на Волині: коли українська більшість повстала проти нацистів останні почали активно використовувати польську меншість (в особі службовців поліції чи адміністраторів польської національності) для нейтралізації українського повстання. У відповідь почалося засто-сування збірної відповідальності проти польських поселень, яким німці для «самозахисту» надавали зброю. Таким чином, українці Волині звинувачували поляків у «колаборації», а польська меншина дивилася як на своїх рятівників і захисників -- на членів озброєної німцями поліції чи самооборони, на польських або радянських партизанів. Щось подібне, тільки «з іншим знаком», спостерігалося на Холмщині та у Львові, де українці були слабшою стороною й де німці, користуючись цим, «довіряли» поліцейські функції українцям, а українська спільнота автоматично розглядала німецький режим і допоміжну поліцію як ґаранта свого захисту.

Це надзвичайно цікавий феномен, за якого національна належність озброєної людини була важливішою для її групи, ніж ставлення цієї людини до нацистської окупації. Член оунівського підпілля у Львові, переслідуваного нацистами, із відвертою симпатією пише про українських поліцейських, які були на службі в нацистів, тоді як до польських підпільників, що з нацистами боролися -- ставиться неприховано вороже . Подібно, як для польського підпілля на Волині стратегічною метою було утримання польського населення на місці (навіть із допомогою чи «під захистом» німців або радянців), так для українського підпілля у Львові такою стратегічною метою був захист українського населення (від поляків і радянців), навіть за сприяння нацистів або створених ними українських військових формувань.

Такими були реалії тогочасного життя в реґіоні. Вони ускладнювалися ще й існуванням подвійних аґентів, провокаторів, кримінальних банд тощо. І у цьому сенсі цитований вище уривок звіту, в якому йдеться про вбитого поліцейським-українцем підпільника-поляка, котрий виявився аґентом ґестапо (за що службовець поліції був заарештований), про напади польських боївок (або кримінальних банд) на помешкання українських родин, які, судячи з усього, не були пов'язані з оунівським підпіллям -- надзвичайно показовий.

Становить інтерес ще один фраґмент березневого звіту, в якому констатується, що «протипольські акції маси оцінюють і сприймають позитивно, інтеліґенція не хоче класти під ними свойого підпису, але це випливає не з гуманності, а зо страху перед відповідальністю» . У цьому реченні зафіксовано два надзвичайно цінних свідчення -- схвалення широким громадянством тактики збірної відповідальності щодо польського населення й одночасне усвідомлення того, що подібна тактика була, м'яко кажучи, нецивілізованою. Проте до аналогічних аномальних заходів удавалося й польське підпілля, яке, наприклад, під загрозою смерті займалося вимаганням грошей від «українських купців» або складало списки приречених на смерть і вбивало українських мешканців міста , одночасно намагаючись через свою аґентуру в німецькій адміністрації «виставити» українців «бандитами, партизанами й большевиками» .

Наступного разу інформацію про українсько-польські відносини у Львові оунівський звітодавець, схований за псевдонімом «Дмитренко», залишив у документі від 4 серпня 1944 р. «Надзвичайний суспільно-політичний звіт» присвячено опису подій із 17 липня, тобто за період Львівсько-Сандомирської операції, коли радянська армія прорвала фронт і відтіснила частини вермахту зі столиці Східної Галичини. У момент німецького відступу підпілля Армії крайової спробувало розгорнути операцію «Буря» та відновити польський суверенітет над містом. Тоді жертвами бійців АК нерідко ставали мешканці української національності, що, звісно, було скла-довою українсько-польського конфлікту. Автор звіту не міг обійти увагою цих подій, детально описавши їх бачення з перспективи оунівського підпілля. Насамперед українські націоналісти відзначали, що в умовах, коли українська інтеліґенція та службовці поліції в паніці намагалися втекти з міста на захід або південь, із заходу до Львова прибувають боївки підпільників АК та майбутні адміністратори, які нібито мають «будувати тут Польщу і різати українців» . Прибулі вже не ховаються, а відкрито пересуваються містом: «На вулицях можна було зауважити їх тріумфальні, повні самовпевненості, вдоволені міни та приспішений ритм їхнього підпільного життя» .

Польське підпілля поширювало наказ до співвітчизників із закликом залишатися в місті й очікувати на звільнення «польською армією», яка наближається зі сходу. Одночасно розповсюджувалися чутки про «домовленості» з радянським керівництвом про надання всім полякам на території СРСР польського громадянства й можливості долучитися до польської армії . 27 липня 1944 р., коли останні підрозділи вермахту покинули Львів, «родилася несмілива, але зухвала польонія» . Звітодавець з ОУН констатував:

«В пару годин після відступу німецької армії появилися малого формату у рідких розміщеннях, несміло зредаговані “Одезви” (відозви -- І.П.) до поляків, в яких говорилося, що наступив час визволення з німецької неволі, для чого побіч ЧА найбільше заслуг положила Польська Красна Армія (так у документі -- І.П.), яка цілий час на цьому терені збройно нищила німців [...] Поляки повинні йти разом з ЧА, яка відбудує самостійну і соборну Польщу. Підписав “Комендант сіл збройних, полудньово-всходні”. Рівночасно з відозвою появилися на вулицях молоді, переважно цілком зелені поляки з червоно-білими лентами на рукавах, в цивільних одягах, в шоломах, озброєні хто крісом, хто револьвером чи ручними ґранатами. Вони спочатку несміло, але провокаційно почали кружляти по місті. Команда цієї польської самозваної міліції зайняла будинок Шпрехера на Академічній. Пізніше теж приміщення кріпо (кримінальної поліції -- І.П.) на Галицькій площі. Будинок Шпрехера, ратуш та деякі приватні доми на кількох вулицях навіть дуже густо замаєно біло-червоними прапорами. Міліція ця поставила собі за завдання спровоку-вати більшовиків до створення в Галичині польської держави, при чому, розуміється, зайнятися справою українською. Постава (позиція -- І.П.) польського громадянства принайменше в 50% була неприхильна до міліції. В першій мірі персональний склад її був дуже ненадзвичайний (посередній, пересічний - І.П.). Переважно були це люди, які перед одягненням біло-червоної опаски (стрічки -- І.П.) неофційно, а потім офі-ційно грабили львівські бази. Ограблено всі. Слід згадати про великі магазини УЦК , в яких ляшки виносили мішками цукор, муку, товщ (жир - І.П.), конденсоване молоко і т. п. Тут і там в проводі міліції можна було зауважити старшу, переважно приїжджу інтеліґенцію. Діяльність польської міліції звернулася одразу проти українців. З місця заряджено (відразу ж розпочато - І.П.) протиукраїнські ревізії та часті арештовування, передовсім у личаківській та городецькій дільниці, також у всіх священиків в Юрі , в монастирях. Ревізії ці й арештування прибрали характер цілком припадковий, залежно від персональної заїлості (злості, затятості -- І.П.) міліціонерів, розміщення польсько-українських скупчень та осмілення поляків, які часто самі почувалися дуже непевно у своїй новій ролі. При цій нагоді були випадки вбивств, загальна цифра около 50--100 жертв, які нещасливо попали розухваленим міліціонерам у руки» .

Якщо вірити поданим вище цифрам українських жертв (що їх звітодавець, очевидно, черпав із чуток, котрі ширилися містом), то це була найбільша їх кількість упродовж міжетнічного українсько-польського протистояння у Львові за найкоротший проміжок часу. Проте питання про реальну чисельність залишається відкритим.

Радянська влада швидко поклала край спробам польського підпілля оволодіти Львовом. Автор оунівського «надзвичайного звіту» не без задоволення констатував, що «ідилія більшовицько-польська закінчилась дуже скоро», а «більшовики зрозуміли, що ціла та підлесна громада це прямо зоологічні польські націоналісти» . Співробітники НКВС заарештували й відправили у в'язницю на вул. Лонцького понад 300 польських «міліціонерів», «кільканадцять» нібито навіть розстріляли за вбивства українців. Решту «міліції», за чутками, що циркулювали в місті, мали намір відправити до Холма -- охороняти доставлений туди з Москви «польський уряд» .

Зловтіха відверто проглядалася у словах автора документа, котрий, усвідомлюючи складності, що чекали на оунівське підпілля з приходом Червоної армії, не міг не бути вдоволеним із того факту, що Польща «програла битву за Львів» і всі західноукраїнські землі. Уже на мітинґу, скликаному новою владою в неділю 30 липня 1944 р., було оголошено, що «Галичина є нерозривною частиною радянської України, а Польща твориться тільки за Сяном» .

Від цього моменту українсько-польське протистояння у Львові узалежнювалося від радянської політики щодо двох етнічних груп та від міжнародних відносин. Такі зміни надзвичайно рельєфно відбилися в подальших звітах оунівського підпілля. Зокрема у жовтневому донесенні констатувалося різке загострення конфлікту між польським підпіллям і радянською владою. Варшавське повстання, масові арешти й загалом підозріле ставлення до поляків із боку нових «визволителів» згуртували польську спільноту Львова навколо підпілля Армії крайової . Попри опір польської громади, радянці проводили різку, радикальну деполонізацію міста. Усе шкільництво, публічну сферу, друковану продукцію впродовж декількох тижнів було переведено на українську мову. Протести польських професорів проти ви-кладання українською до уваги не бралися. Жодних переговорів, жодних компромісів -- нова влада діяла мовою доконаних фактів. Кремль якнайшвидше мав продемонструвати західним союзникам, що Львів -- «цілком українське місто», на яке СРСР «має природнє право». Очевидно, що такий поспіх зумовлювався візитом В.Черчилля до Москви, де 9--19 жовтня 1944 р. відбувалася Московська конференція. Польський уряд у Лондоні бачив у цьому шанс для «закріплення» східних кордонів міжвоєнної Польщі, тоді як Й.Сталін розглядав переговори як добру нагоду добитися визнання «люблінського уряду» й нових кордонів повоєнної польської держави.

Характеризуючи настрої львівської польської громади оунівський звітодавець зазначав: «У загальному поляки великі надії в'язали з поїздкою Черчилля до Москви та голосно говорили, що у зв'язку з нею від І.ХІ поляки переберуть владу у Львові, а якщо не вони самі, то американська місія» . Проте сподіваних змін не сталося. Відразу ж після візиту прем'єр-міністра Великобританії до Москви у Львові помпезно відзначили приєднання Галичини до СРСР. А єдиним полегшенням, яке приніс львівським полякам вояж британського політика, стало тимчасове припинення переселення їх на землі майбутньої польської держави . Послаблення радянського тиску породило в межах польської громади Львова нові примарні очікування на «міжнародне втручання» у справу належності міста . Однак усі вони дуже швидко розвіялися.

До наших днів не зберігся звіт підпілля ОУН про події у Львові в останній місяць осені 1944 р., проте з інших джерел відомо, що польське підпілля 1 листопада провело велику (6 тис. учасників) маніфестацію проти радянської влади й під гаслом «повернення старих кордонів». Центром подій стало зібрання на Личаківському цвинтарі, де були поховані польські вояки та повстанці, котрі загинули в боях з українцями в 1918 р. Очікуючи нового масштабного польського виступу 11 листопада (на річницю відновлення польської державності 1918 р.) радянська влада додатково перекинула в місто один армійський, а також полк внутрішніх військ НКВС, танкову й моторизовану бриґади, що зробило неможливим будь-який польський протест або повстання .

У черговому звіті оунівського підпілля за грудень 1944 р. відзначалося, що на початку того місяця польська громада Львова пережила погрозу поголовної депортації на Донбас і південь УРСР, «у висліді чого вони почали масово голоситися у Польщу та до польського війська» . Виїзд декількох ешелонів переселенців і добровольців Війська польського дещо зменшив тиск на польську спільноту галицької столиці й до кінця 1944 р. переселення зупинилося. Польські мешканці, услухаючись у чергову промову В.Черчилля, виловлювали в ній слова про «непорушність» південно-східних кордонів

Польщі. Це знову і знову породжувало сподівання, що, утім, розбивалися об радянську дійсність: «[...] останній досвід з більшовиками, коли показалось, що кожного першого ліпшого гарного дня більшовики можуть їх вислати на примусову прогулянку на схід і захід -- все це виразно пригноблює польське громадянство» . Однак навіть за таких умов автор звіту помічав «інтриґи» з боку поляків щодо українців, які, на його думку, зводилися до опору «українізації» вищої школи, доносів, скарг до Москви тощо .

У січні 1945 р. радянські органи держбезпеки завдали безпрецедентно великих втрат польському підпіллю. Зважаючи на це й на ті геополітичні обставини, в яких опинилася Польща, командувач Армії крайової ґенерал Л.Окульницький 19 січня віддав наказ про її розпуск . Натиск із боку радянської влади був настільки потужним, що навіть найбільші оптимісти у середовищі польської громади на західноукраїнських землях збагнули, що справу боротьби за утримання колишнього східного кордону Польщі програно. Це усвідомлення моментально вплинуло на динаміку переселення місцевих поляків до меж нової польської держави. Так, якщо від жовтня 1944 до січня 1945 рр. на виїзд зареєструвалися 139 724 особи, то до 1 лютого кількість зросла до 219 424, до 1 березня - до 356 651, а до 1 квітня 450 918 осіб . Польська присутність у реґіоні загалом і у Львові зокрема почала різко зменшуватися. В останньому з досліджуваних нами звіті оунівського підпілля за квітень 1945 р. констатувалося, що «від'їзд досить значної частини поляків у Польщу підносить процент українськости Львова, хоч не завжди за рахунок свідомого українства. На вищих учбових закладах вирівнялося відношення між поляками й українцями як 1 до 1, а то й як 1 до 2».

Щоправда ця «перемога» в боротьбі за Львів почала дуже швидко здаватися оунівцям «пірровою», оскільки подальшому зростанню кількості українців заважав «наплив нового російського елементу, що з силою лявіни заливає всі підприємства, уряди, посади включно з прибиральницями, продавцями трамвайних білетів та фризієрами (перукарями - І.П.)» .

Характеризуючи у квітні 1945 р. польську громаду Львова невідомий автор-оунівець у звіті писав:

«Польське середовище розбите з двох причин: 1) різне ставлення до виїзду в Польщу; 2) партійна гризня. Виїжджає досить велика кількість поляків -- як інтеліґенції, так робітників і міщанства. Це викликає негодування серед тих, що лишаються, і дальше воюють крейдою на паркані, виписуючи “семпер фідес”, “Польска вальчи” навіть біля головної пошти. Це викликає арешти серед поляків. Поляки провели терористичні виступи проти тих поляків, які кричать голосніше проти польських націоналістів. Вбито професора медінституту Бєлінського і декана хемічного факультету політехніки [Ленґ]ауера . Вбивства посилили арешти, але не притишили крику проти “ворогів польського народу”. (Терор не оправдує себе в теперішній ситуації). До українства ставляться здержано, з резервою, але за усмішками і навіть намаганнями говорити по-українськи криється надалі шовінізм і нетерпимість. У зв'язку з конференцією в Сан-Франциско в костелах відбулися прохальні Богослужіння за добрий для поляків вислід цієї конференції і «пшивручення Львова до мацєжи” » .

Утім ані опір переселенню, ані богослужіння не допомогли польській громаді Львова зберегтися в місті. До вересня 1945 р. понад 98 тис. місцевих поляків (більше 90% від тих, які мешкали тут станом на жовтень 1944 р.) були виселені зі столиці Галичини . Українсько-польський конфлікт став неактуальним для Львова, його епіцентр остаточно перенісся на землі Закерзоння, де ця кривава драма точилася ще два роки.

Підбиваючи підсумки, слід відзначити, що проаналізовані звіти оунівського підпілля -- це оригінальне історичне джерело, багате на різнопланову інформацію, яка суттєво доповнює та коригує наші уявлення про українсько- польський конфлікт періоду Другої світової війни (особливо в умовах великого міста). Звітодавці розкрили цілу палітру складних взаємин між двома громадами Львова, що сформувалася впродовж століть існування в умовах чіткої дихотомії, де уявлення про «свого -- чужого» під час ухвалення рішень нерідко були важливішими за «морально -- аморально». Автори звітів указували на наявність «ранніх» нападів польських збройних груп на українські галицькі села, розкривали роль побутових суперечок у міжнаціональному конфлікті, механізм застосування обома підпіллями збірної відповідальності, вплив міжнародної інформації на морально-психологічний стан населення тощо.

Попри те, що документи створювалися людьми з виразно окресленою ідеологічною позицією, вони були призначені винятково для «внутрішнього користування», а це зробило їх максимально об'єктивними у відображенні життєвих реалій. Крізь рядки звітної документації бандерівців чітко простежується «анатомія» конфлікту, технології, застосовувані як українцями, так і поляками в період взаємного поборювання, роль німецьких і радянських окупаційних властей у «реґулюванні» інтенсивності протистояння, вплив дезінформації й чуток на спалахи насильства між двома громадами.

References

1. Hud, B. (2018). Z istorii etnosotsialnykh konfliktiw. Ukrainci i poliaky na Volyni i u skhidnii Halychyni v XIX-pershiipolovyni XXst. Kharkiv: Akta. [in Ukrainian].

2. Hryciuk, G. (2005). Przemiany narodowosciowe i ludnosciowe w Galicji Wschodniej i na Wolyniu w latach 1931-1948. Torun: Adam MarszaJek. [in Polish].

3. Hryciuk, G. (2017). Radziecki aparat bezpieczenstwa (NKWD i NKGB) wobec „na- cjonalistycznego podziemia polskiego” na ziemiach wschodnich II RP -- casus Galicji Wschodniej i WoJynia 1944--1946. Sowieci a polskie podziemie 1943-1946: Wybrane aspekty stalinowskiejpolityki represji. Warszawa, 163--176. [in Polish].

4. Iliuszyn, I. (2017). ZSRR wobiec Urainsko-polskiego konfliktu narodowosciowego na Ukrainie Zachodniej w latach 1939-1947. Warszawa: Wydawnictwo IPN. [in Polish].

5. Kalishchuk, O. (2013). Ukrainsko-polske protystoiannia na Volyni ta v Halychyni u roky Druhoi svitovoi viiny: naukovyi i suspilnyi dyskursy. Lviv. [in Ukrainian].

6. Krajewski, K. (2015). Na straconych posterunkach: Armija Krajowa na kresach wschodnich IIRzeczypospolitej. Krakow: Wydawnictwo Literackie. [in Polish].

7. Motyka, G. (2011). Od Rzezi Wolynskiej do Akcji „Wisla": Konfkikt polsko-ukrainski 1943- 1947. Krakow: Wydawnictwo Literackie. [in Polish].

8. Motyka, G. (2013). Cien Klyma Sawura: Polsko-ukrainski konflikt pamigci. Gdansk: Oskar. [in Polish].

9. Motyka, G. (2016). Wolyn'43. Ludobojcza czystka - fakty, analogie, polityka historycz- na. Krakow: Wydawnictwo Literackie. [in Polish].

10. Syrnyk, J. (2018). Trojkqt bieszczadzki. Rzeszow: Liba. [in Polish].

11. Viatrovych, V. (2012). Druhapolsko-ukrinska viina 1942-1947. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Viatrovych, V. (2016). Za lashtunkamy „Volyni'43": Newidomapolsko-ukrinska viina. Kharkiv. [in Ukrainian].

13. Zaj^czkowski, M. (2015). Ukrainskie podziemie na Lubelszczyznie w okresie okupacji niemieckiej 1939-1944. Lublin; Warszawa: Wydawnictwo IPN. [in Polish].

14. Zajczkowski, M. (2016). Pod znakiem krola Daniela: OUN-B i UPA na Lubelszczyznie, 1944- 1950. Lublin; Warszawa: Wydawnictwo IPN. [in Polish].

Ivan Patryliak. Ukrainian-polish conflict and the issues of lviv's post-war affiliation in the light of the OUN(b) underground reports (September 1943 - April 1945)

Abstract. The purpose of the research. The article is devoted to highlighting the specifics of the Ukrainian-Polish conflict in Lviv and the problem of the post-war Ukrainian-Polish border through the prism of OUN(b) underground documentation. The research methodology is based on the principles of historicism, systemicity, multifactority, concreteness, scientific and comprehensiveness. The following general- historical methods have been used: historical-comparative, retrospective, problem, textual and microhistorical analysis. The scientific novelty. Having introduced into the scientific circulation a number of new archival materials stored in the Sectoral State