Форпости межиріччя південного Бугу та Дніпра (1743-1775) у вітчизняній та російській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форпости межиріччя Південного Бугу та Дніпра (1743-1775) у вітчизняній та російській історіографії

У статті розглядається історіографія форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра (1743-1775). Аналізуються роботи українських та російських дослідників, які писали про форпости як безпосередньо так і дотично. Історія Південної України XVIII ст. актуальна не лише як історичний чи культурний феномен прикордоння, але як і політична дискусія пов'язана із загостренням українсько-російських відносин і численними маніпуляціями що до історії так званої ««Новоросії». На фоні цього активізувалися дослідження історії різних адміністративних структур на цій території, які існували у XVIII столітті. Разом з тим, дослідження систем прикордонних укріплень у цьому регіоні не залишилися поза увагою дослідників. Вивчення історії форпостів є частиною цих досліджень.

Метою статті є аналіз наукових досліджень, що стосуються форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра та зміни основних тенденцій в історіографії різних періодів. Загалом, автор виділяє три періоди в історіографії досліджуваної теми, дає характеристику кожному з них.

В ході дослідження подається коротка характеристика кожної праці. Підсумовуючи варто зазначити, що попри значну історіографію, більшість досліджень стосуються історії Нової Сербії, Запорозької Січі, гайдамаків, державної політики Російської Імперії в середині XVIII ст., тощо. Кількість досліджень, присвячених безпосередньо форпостам є недостатньою.

В останні десятиліття українська історіографія приділяє значну увагу дослідженню прикордоння. Воно стало не тільки історичним, а й літературознавчим, культурологічним, філософським об'єктом дослідження, що дозволяє різносторонньо дослідити феномен прикордоння1. На цій хвилі, зокрема, активізувалися дослідження Південної України. Основну увагу дослідники приділяють історії заселення цього регіону, появі на цій території адміністративних структур, їх функціонуванню, різноманітним аспектам життя населення краю. Безумовно ключовою темою наукових пошуків останніх років (як для української так і для російської історіографії) є історія Новоросії (Новоросійської губернії), що пов'язано із загостренням українсько-російських відносин та численними маніпуляціями як навколо назви, так і з приводу історії цього утворення2.

Разом з тим дослідники не оминають тем, пов'язаних з історією систем прикордонних укріплень регіону. Свідченням цього є публікація низки тематичних праць та статтей, присвячених Українській та Дніпровській лініям. Серед них виділяємо дослідження В. Ленченка «Українська лінія» (2006)3, О. Гукової «Украинская линия и украинский ландмилицкий корпус в трудах военных историков»4, перевидання книги Г. Заїки «Українська лінія» (2015)5, А. Каленської «Прикордонники на Дніпровському Лівобережжі»6, Р Молдавського «Історія Петрівської фортеці Нової Дніпровської лінії (1770-1791)» (2005)7 та «Джерела з історії Нової Дніпровської лінії укріплень (1770-1791)» (2007)8, А. Макідонова «Днепровская линия (1770-1797)» (2014)9 та «Днепровская пограничная линия в документах середины 1770-х - начала 1780-х гг.» (2016)10. Проте, попри зацікавленість темою прикордонних укріплень, історія форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра досі залишається поза увагою дослідників. На сьогодні, крім дослідження М. Тищенка «Форпости, митниці та карантини на західному пограниччі у зв'язку із зовнішньою торгівлею України в XVШ ст.» (1931)11, немає жодної узагальнюючої тематичної праці з досліджуваної нами теми. При її вивченні доводиться послуговуватися загальними працями з історії Задніпровських місць, Нової Сербії, Новослобідського козацького полку, Новоросійської губернії, інженерної справи в Російській імперії XVIII ст. а також краєзнавчими дослідженнями, що стосуються території межиріччя Південного Бугу та Дніпра чи суміжних з нею земель.

Вітчизняна та російська історіографія, присвячена цій проблемі на сьогодні є значною. Вважаємо доцільним поділити її на три етапи за хронологічним принципом. В основі запропонованої періодизації лежить використання дослідниками однакового понятійного апарату, методологічних та ідеологічних засад, характерних для часу їхньої діяльності.

Історіографія першого етапу, від 1840-х до 1912 р., характеризувалася посиленою увагою до історії Запорозької Січі, питань виникнення та заселення Новоросійської губернії, гайдамацькому рухові на досліджуваній нами території, становленням зацікавлення до історії прикордонних оборонних ліній. В контексті означених пошуків дослідники звертають увагу на процес утворення форпостів, їх ролі у заселенні краю, сутички між командами форпостів та гайдамаками. Характерною ознакою праць цього періоду виступає компілятивний характер досліджень з домінуванням елементів опису сутності досліджуваних предметів та явищ.

Одним з перших, хто звернувся до історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра був А. Скальковский. У праці «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» він розглянув систему відносин між Новою Сербією, Новослобідським козацьким полком, Запоріжжям та гайдамаками. Автор використав матеріал архіву Коша Нової Січі, звідки почерпнув відомості про гайдамацькі набіги на територію Нової Сербії, зокрема вказав, що Чорний ліс та ліс Чута слугували прихистком для гайдамацьких загонів, наводить приклади сутичок гайдамаків з командами форпостів, що несли службу поблизу Чорного лісу у 1749 та 1755 рр.12.

Наступними дослідженнями, в яких частково відображена досліджувана нами тема були загальні праці з історії Російської імперії. Однією з таких став історичний нарис Г Міллера «Историческое сочинение о Малороссии и малороссиянах». У ньому автор зосереджується на висвітленні важливих сторінок історії України та опису життя місцевого населення. Дослідження містить важливі відомості про політичні процеси, що відбувалися в Російській імперії у другій половині XVШ ст., зокрема, зазначається, що з початком утворення Дніпровської лінії форпости у межиріччі Південного Бугу та Дніпра втрачають своє стратегічне значення і частина з них була ліквідована, а решта - реформована13.

Ще одним дослідником, що звернув увагу на історію прикордонних систем у контексті військової історії був інженер, генерал-лейтенант Ф. Ласковський. У своїй праці «Материалы для истории инженерного исскуства в России. Ч. 3. После императора Петра І до императрицы Екатерины ІІ.» та виданому до неї доповненні «Карты, планы и чертежи к ІІІ части Материалов для истории инженерного исскуства в России» автор на основі попередніх досліджень, мемуарів, актів, креслень Інженерного архіву та архіву Військово-топографічного депо визначив політичні чинники, що сприяли утворенню форпостів у Задніпровських місцях, вказує роль Нової Сербії та Новослобідського козацького полку в розширенні форпостної системи, зазначив, що структура форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра була дуже подібною до організації форпостної служби на Українській лінії14, надав креслення шанців, польових укріплень, що застосовувалися на прикордонних лініях15.

Новаторські підходи до вивчення історії гайдамацького руху були втілені в дослідженні В. Антоновича «Исследование о гайдамачестве»16. Автор за допомогою документів з «Архива Юго-Западной России» розглянув соціальну базу гайдамацького руху, дослідив його початки та перебіг. В контексті вивчення форпостів В. Антонович інформував про створення системи «крепостей» на російсько-польському кордоні протягом 1743-1755 рр., які мали б як протидіяти гайдамакам так і забезпечити осілість населення на цій території17.

Традиції В. Антоновича у дослідженні гайдамацького руху продовжив його учень Я. Шульгин, що написав найповнішу на той час історію гайдамацького руху під назвою «Очерк Колиив- щины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов». Автор вказав, що значну частину гайдамаків становили вихідці з Лівобережжя і що форпости, які були утворенні на кордоні Новоросійської губернії та Речі Посполитої виявилися фактично безсилими, коли під час Коліївщини значна частина гайдамаків ринулася на Правобережжя18. Шульги опирався на джерела з «Архива Юго-Западной России», тому й не дивно, що в цій праці основні відомості щодо гайдамацькому руху відносяться до Південної Київщини.

Серед дослідників, що зробили вагомий внесок у вивчення історії форпостів межиріччя Південного Бугу та Дніпра, варто згадати дописувачів журналу «Киевская старина». Зокрема, виділемо статтю Полницького «Нападение гайдамаков на карантин в Ягодной Долине в 1750 году». Окрім інформації про сам напад гайдамаків на карантин, автор подав відомості про роботу форпостів при перевірці осіб, що проходять крізь них, а також про заходи, які встановлювалися на прикордонні під час епідемій. На даному прикладі описано роботу прикордонних карантинів, що знаходилися поруч з форпостами та ті складнощі, які доводилося переживати купцям перебуваючи в них (вони боялися, що зіпсується товар, чи що вони не зможуть його доставити раніше за інших, тощо)19.

Подібно «Киевской старине» до вивчення прикордоння долучилося Одеське товариство історії та старожитностей. Член-кореспондент цього товариства В. Ястребов у 1889 році опублікував невелику частину документів архіву фортеці Св. Єлизавети з коментарями, в яких, зокрема, зафіксовано факти гайдамацьких набігів на територію Новослобідського козацького полку та дав оцінку ролі форпостних команд у боротьбі з ними20.

Опубліковані Ястребовим документи стали основою для праці Є. Загоровського «Очерки по истории славянской колонизации в Новоросии в XVШ веке». Вона розкриває адміністративний устрій Нової Сербії, обставини утворення Новослобідського козацького полку та зв'язок між цими утвореннями. Крім того, автор звернув увагу на значення фортеці Св. Єлизавети для регіону21.

Новаторським підходом до дослідження теми вирізнялася праця Д. Яворницького «Вольности запорожских казаков». Вона займає чільне місце у розумінні розвитку форпостних систем у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Автор на основі актових та картографічних матеріалів окреслив межі запорозьких вольностей в історико-топографічному плані. Крім цього, увагу було приділено форпостам на прикордонні між Новоросійською губернією та козаками, завданням, які вони мали виконувати22.

Узагальнюючи праці пов'язані з історією форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, які з'явилися впродовж 1846-1912 рр. виділяємо такі закономірності: в роботах цього часу вперше зверталася увага на історію прикордонних оборонних ліній, визнавалася провідна роль держави у колонізаційних процесах, чітко вказувалися хронологічні та географічні межі існування різних адміністративних утворень, вводився цілий ряд положень, які заклали основу для подальших досліджень історії систем форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Серед них: «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» А. Скальковського, «Материалы для истории инженерного исскуства в России. Ч. 3. После императора Петра І до императрицы Екатерины ІІ» Ф. Ласковського, «Исследование о гайдамачестве» В. Антоновича, «Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» Я. Шульгина, «Вольности запорожских казаков» Д. Яворницького.

Від 1929 до 1991 рр. в історіографії виділяємо другий етап дослідження історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Він характеризується введенням до наукового обігу нового кола джерел, що уможливило значне розширення кола досліджуваних проблем. Тепер дослідники більш прискіпливо підійшли до питання колонізації краю, а також звернули увагу на економічне життя на прикордонні, зокрема на те, яким чином здійснювався пропуск товарів через кордон. В дослідженнях аналіз переважає над описом (здебільшого аналізуються статистичні дані та актові документи), до опису автори вдаються тоді, коли необхідно деталізувати певний процес чи явище. Винятком слугують краєзнавчі дослідження, які були описовими. Прикметною особливістю досліджень цього часу є їх регіональний характер, вміщення значного фактологічного матеріалу, що робить ці дослідження придатними до використання, якщо критично відноситися до вміщених в них оцінок.

Першим дослідженням історії краю з позицій регіоналістики стала праця С. Шамрая «До історії залюднення Степової України: Кн.1. Кирилівщина - Лизаветщина». Шамрай був учнем М. Грушевського і продовжив традиції регіонального підходу до вивчення історії. Розглядаючи проблему колонізації, автор вказує на те, що до утворення Нової Сербії на її території існувала низка поселень23. Новослобідський полк заселявся вихідцями з Лівобережжя та Правобережжя (Задніпровських місць) і переважно українською людністю, а керівний склад полку переважно складався з колишньої старшини Миргородського та Полтавського полків24. Дослідник першим подав списки форпостів на території Нової Сербії та Новослобідського козацького полку за 1753 та 1765 рр., на основі раніше не опублікованих джерел навів приклади не лише відкритої ворожості між командами форпостів та шанців, а й співпраці шляхом пропуску гайдамацьких загонів через форпост і отримання частини награбованого в якості винагороди25.

Серед досліджень, що були опубліковані в цей період найбільш знаковим вважаємо нарис М. Тищенка «Форпости, митниці та карантини на західному пограниччі у зв'язку із зовнішньою торгівлею України в XVШ ст.» Він є першим і поки що єдиним загальним тематичним дослідженням, що присвячене торгівельній діяльності форпостів, митниць та карантинів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Основну увагу було приділено функціонуванню форпостів стосовно

купецтва та осіб, що перетинають кордон в різних напрямках на матеріалах XVIII ст., також автором було проаналізовано зміни у функціонуванні форпостів, описані дії форпостних команд при огляді товарів, осіб, що пропускалися, заходи щодо боротьби з епідеміями, незаконним перетином кордону, контрабандою. Висвітлено проекти стосовно організації митниць у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. На основі раніше неопублікованих джерел подається багатий фактологічний матеріал з кожного з аспектів діяльності форпостів26.

Не менш важливою для розуміння колонізаційних процесів краю видається нам праця Н. По- лонської-Василенко «Заселення південної України в половині XVIII ст. (1734-1775)». У фундаментальному дослідженні автор використала значну джерельну базу, частина з якої на сьогодні втрачена. В праці висвітлено процес заселення Задніпровських місць, порівняно статус Нової Сербії та Новослобідського козацького полку (наскільки російська влада підтримувала та сприяла розвитку території), розглянуто механізм заснування слобід на території Новослобідського полку їх вплив на організацію форпостної служби, діяльність форпостів та гайдамацький рух на новосербському напрямку27.

Серед краєнавчих досліджень цього часу варто виокремити розвідку М. Каракати «Давнє минуле Андрусівки (історія села)». Автор згадує про існування шанця та двох форпостів на території села, а також про розташований неподалік Горобцівський форпост (подає як назву «Горобцівський» так і «Воробьевский»). В розвідці також подано топографічну прив'язку форо- стів до місцевості та прізвища командирів форпостів, що були на території Андрусівки28.

До праць написаних в проміжку від 1929 до 1991, що не втратили свого значення на сьогодні належать: «До історії залюднення Степової України: Кн.1. Кирилівщина - Лизаветщина» С. Шамрая, «Форпости, митниці та карантини на західному пограниччі у зв'язку із зовнішньою торгівлею України в XVIII ст.» М. Тищенка, «Заселення південної України в половині XVIII ст. (1734-1775) Н. Полонської-Василенко.

Дослідження, написані після здобуття Україною незалежності належать до третього етапу історіографії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Вони характеризується зверненням до окремих, більш вузьких аспектів, зокрема функціонуванні шанців Нової Сербії, історії поселень Задніпровських місць, адміністративному апарату Нової Сербії та Новослобідського козацького полку та новою постановкою досліджуваних проблем. Особливістю цього етапу є відсутність єдиного ідеологічного та методологічного базису досліджень. Для розкриття досліджуваної теми автори використовують різні напрямки та підходи, залучають широку джерельну базу, критично оцінюють як документи, так і праці попередників. Серед історіографії цього часу представлені як загальні так і спеціальні праці, краєзнавчі розвідки та регіональні дослідження. В працях подаються раніше не опубліковані документи з історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що дає змогу уточнити та доповнити вже відому інформацію, розширити аспекти досліджуваної нами теми.

Першою загальною працею, що стосується адміністративних утворень, які існували у межиріччі Південного Бугу та Дніпра стала «Історія Нової Сербії та Слов'яносербії» О. Посунько. Автор висвітлює функціонування шанців Нової Сербії, участь сербських поселенців у службі на форпостах, визначає роль Нової Сербії та Новослобідського козацького полку в розвитку систем форпостів, аналізує діяльність комісії у гайдамацьких справах29.

Продовженням наукових пошуків в цьому напрямку стало дослідження А. Пивовара «Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття». Воно важливе в контексті надання свідчень про існування населених пунктів до утворення Нової Сербії на її території. Автор опублікував значну кількість джерел, даючи коментарі до них. Зокрема, подано списки форпостів станом на 1752 рік30. В праці також висвітлено процес виселення та переселення місцевого населення після утворення Нової Сербії. На основі картографічних джерел локалізовано поселення Нової Сербії та Новослобідського козацького полку, частину форпостів, чого не робили попередні дослідники31.

Хронологічно продовжує згадане дослідження нещодавно опублікована ним стаття «До історії вирішення земельних питань у повітах Новоросійської губернії між Бугом та Дніпром: описи і документи 1776 року». Автор подає документи про межування земель Новоросійської губернії межовою експедицією у 1775-1776 рр. У статті згадано про рапорт в межеву експедицію капітана Жавіна, який повідомляє, що рішенням полковника і прикордонного комісара Срезлія вірений йому Мартоношський форпост перенесено за р. Вись32.

Наступним дослідженням, в якому розкрито окремі аспекти функціонування форпостів проливає світло стала стаття О. Посунько «В очікуванні удару (про підготовку до можливого татарського наступу на ново сербське прикордоння у 1762 р.)». У ній розглянуто процес підготовки форпостів до сповіщення про пересування татар та про відбиття імовірного наступу. Крім цього, описано та проаналізовано заходи, що здійснювала влада для покращення обороноздатності на прикордонні33.

Цікаву інформацію про зв'язки козаків з прикордонною службою містять статті Г Шпита- льова «Запорізьке військо періоду Нової Січі»34 та «Оборона володінь Війська Запорозького низового від татарських набігів у ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр.»35. В них автор дослідив особливості військової служби запорожців від 1734 до 1775 року, виокремлює їх роль у захисті кордону під час Російсько-турецької війни 1768-1774 років, вказує на зміцнення зв'язків між козацькими та форпостними командами у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, наводить приклади спільних дій цих структур.

Особливої уваги заслуговує монографія цього ж дослідника «Військова служба Запорозького козацтва в Російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років». В ній автор вмістив опис форпостів запорозької сторожової прикордонної лінії та ведення служби на ній, що є чудовим матеріалом для порівняння з форпостами у межиріччі Південного Бугу та Дніпра36.

Черговими розвідками, які присвячені гайдамацькому руху в регіоні стали статті В. Мільчева «У пошуках «Антисічі»: запорозькі осередки за межами Вольностей (1740-1760-і рр.)» та «Военно-политическое обозрение турецкой границы» П. Румянцева як джерело з історії Південної України». В першій статті розкрита історія Бугогардівської паланки як основного центру гайдамацтва у 1740-1750 рр., вказано відомості про сутички гайдамаків з командами прикордонних форпостів, що розділяли Гард і територію Речі Посполитої37. Друга стаття - джерелознавче дослідження листування Рум'янцева, автор проаналізував основні аспекти кореспонденції, пов'язані з гайдамацьким рухом38. Серед інших статей дослідника виділяємо «Проект реформування устрою Запоріжжя генерал-майора Карла Штофельна (1765 р.)», написану разом з Ю. Князьковим. При розгляді проекту Карла Штольфена, автори звернули увагу на пропозиції що до реформування системи охорони кордону, зокрема активне залучення запорожців до цього процесу. До слова, частково ці ідеї були реалізовані в ході Російсько-турецької війни 1768-1774 рр39.

Важливими працями, що розкривають аспекти організації та діяльності форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра є «Долі балканців та їх нащадків після ліквідації Нової Сербії» та «Центральноукраїнський архів» С. Шевченка. Перше дослідження - стаття, в якій прослід- ковано долі сербських переселенців та адміністративного апарату Нової Сербії та Новослобід- ського козацького полку після реорганізації цих утворень. Частина з них продовжувала займати високі пости у Новоросійській губернії, зокрема, прем'єр-майор Чорба, один із соратників Хорвата, після 1764 року очолив Жовтий гусарський полк та був серед тих, хто придушував Коліївщину40. Книга «Центральноукраїнський архів» є джерелознавчим аналізом матеріалів, що стосуються найбільш вагомих сторінок історії Кіровоградщини. Чільна увага у праці приділена аналізу документів архіву фортеці Св. Єлизавети41.

Дослідники не оминули увагою й інші види джерел, зокрема картографічні, що можуть бути використані як для вивчення Нової Сербії, так і для дослідження форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра від 1752 до 1764 рр. представлені у статті «Картографические документы по истории Новой Сербии в фондах Российского государственного военно-исторического архива» Л. Цвижби42.

Доповнює інформацію, що стосується вихідців з Балкан, які були на службі в Новій Сербії та Новоросійській губернії дослідження О. Аболмасової «Переселення сербів в Російське царство в другій половині XVIII ст.»43. В ньому проаналізована історіографія, присвячена цьому питанню та акцентовано на краєзнавчому аспекті цієї проблеми. Стосовно шанців та форпостів, то основну увагу приділено тим, що затоплені сьогодні водами Кременчуцького водосховища44.

Значно доповнює існуючі відомості про функціонування форпостів та діяльність форпостних команд дисертація С. Дідика «Новослобідський козацький полк (1753-1764 рр.)»45, що на сьогодні є найповнішим дослідженням з історії Новослобідського козацького полку. Автор на основі історіографічної спадщини та архівних матеріалів комплексно розкриває історію цього утворення. Також подано інформацію, що стосується служби козаків полку на форпостах46. Не менш важливою в джерелознавчому плані є його ж стаття «Архів фортеці Св. Єлизавети: маловідомий фонд», в якій вміщено джерелознавчий аналіз даного архівного зібрання47 .

Висвітлює діяльність форпостів у боротьбі з гайдамацьким рухом стаття згаданого автора «Запорожці і ново слобожани - співучасники по гайдамацьких справах», в якій досліджено питання взаємодії запорожців з поселенцями Новослобідського козацького полку у проведенні набігів на територію Нової Сербії та Правобережжя. Останні допомагали гайдамакам переховуватися від форпостних команд, провіантом, кіньми, тим, що видавали гайдамаків за місцевих жителів, а інколи й самі безпосередньо приймали участь у гайдамацьких рейдах та набігах48.

Поруч із загальними та спеціальними працями не меншу роль відіграють краєзнавчі дослідження. У розвідці О. Чорного «Красносільська прикордонна митниця у XVШ столітті» розкрито історію функціонування Красносільського форпосту та Красносілької митниці. Автор звернув увагу на військову та економічну діяльність Красносільського форпосту та митниці49.

Ще одним дослідженням, що розкриває функціонування форпостів є монографія Плець- кого «Організація охорони кордонів Нової Січі». Хоча основну увагу автор зосередив саме на охороні кордонів запорожцями, проте побіжно згадує про форпости та форпостні команди межиріччі Південного Бугу та Дніпра50. Важливим є те, що організація прикордонної служби на Запорожжі була дуже близька до організації служби на форпостах. Це дозволяє робити порівняння та з певними застереженнями використовувати наявну в дослідженні інформацію для опису функціонування форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Серед праць з регіональної історії, що частково стосується систем форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, найбільш повною є «Українне місто: Кременчук від заснування до 1764-го року» Д. Вирського. Автор розглянув розвиток Кременчука та навколишньої округи протягом середини XVI - середини XVIII ст. Важливими для нас є відомості, що пов'язані з функціонуванням Кременчуцького форпосту та про призначення частини лівобережної старшини командирами команд та керівниками форпостів у Задніпровських місцях51.

Втіленням новітніх підходів в історіографії стала монографія А. Макідонова «Персональный состав административного аппарата Новоросии XVIII века». Це одне з останніх наукових досліджень, присвячених історії адміністративного апарату Нової Сербії, Новослобідського козацького полку та Новоросійської губернії. В основі дослідження лежить «Адрес-календарь российский...» («Месяцеслов»), що засвідчує залучення дослідником принципово нового кола джерел. Автор дослідив склад адміністративних утворень XVIII ст. які існували на території Новоросійської губернії. Для нас важливою є інформація про адміністративний апарат Нової Сербії та Новослобідського козацького полку, керівників форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. На їх основі можна прослідкувати участь представників апаратів управління цих утворень, які пізніше були в різних адміністративних апаратах Новоросійської губернії та приймали участь у придушенні гайдамацького руху у 1768-1769 рр.52.

Черговими джерелознавчими дослідженнями стали статті «Розгортання запорізького гайдамацтва на новосербському напрямку (1752-1764 рр.): Джерелознавчий аналіз» «Політика Нової Січі щодо запорозького гайдамацтва: джерелознавчий аналіз» О. Барановського. У першій статті описано основний пласт джерел, що може бути застосований як для вивчення гайдамацького руху на новосербському напрямку, так і діяльності прикордонних форпостів у боротьбі з гайдамаками53. Наступна стаття піднімає питання ставлення козацтва Нової Січі до самої ідеї гайдамацтва та фактів як підтримки так і засудження гайдамацького руху, що станом на 1750-1760 рр. розрісся до значних масштабів і включав у собі як козаків запорожців так і люмпенізовані елементи54.

Також заслуговує уваги робота М. Єременка та І. Лимана «Військове духовенство на півдні України (1734-1853 рр.)». Досліджуючи історію військового духовенства, автори подають відомості про 1260 запорожців, що перебували на форпостах у 1769 році55. На жаль, навіть у тематичній праці відсутні відомості про релігійне життя військових, що несли службу на форпостах. Це питання, безумовно, потребує вивчення і достатньої джерельної та історіографічної бази.

Революційним дослідженням, що пов'язане з вивченням історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра вважаємо монографію О. Середи «Османсько-українське степове по- рубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст.». Послуговуючись турецькими джерелами автор дає новий погляд на історію відносин Російської імперії, Гетьманщини, Запорожжя з Кримським ханством та Османською імперією. Особливо цінним є введення автором до наукового обігу корпусу джерел. Серед представлених документів відомості про форпости містяться у «Дефтері оподаткування і видатків в мукатаа хассу Томбасар», де вказано про спільний вилов риби поблизу форпосту Гард (що знаходиться на Османській території, але побудований спільно з росіянами) на Південному Бузі. Прибуток від такого вилову становив 1500 гуруш56.

Відомості про особу командира Новосерського корпусу Івана Хорвата та його впливу на стан справ у регіоні подано у статті А. Ганула «Адміністративні повноваження Івана Хорвата у Новій Сербії (1752-1762)»57 та «Майновий стан Івана Хорвата в Новій Сербії»58. Автор вказує на те, що Іван Хорват був схильних концентрувати владу на місцях у своїх руках, що призводило до конфліктів з комендантом фортеці Св. Єлизавети через постійні втручання Хорвата, зо- крема і у питання діяльності форпостних команд59. Більше того, частина грошей, які отримував Новомиргородський форпост за пропуск товарів йшла особисто Хорвату60.

Серед праць третього етапу до ключових відносимо такі: «Історія Нової Сербії та Слов'яно- сербії» О. Посунько, «Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVШ століття» А. Пивовара, «Новослобідський козацький полк (1753-1764 рр.)» С. Дідика, «Українне місто: Кременчук від заснування до 1764-го року» Д. Вирського, «Персональный состав административного аппарата Новоросии XVNI века» А. Макідонова, Для розкриття досліджуваної теми автори залучають широку історіографічну та джерельну базу. В працях подаються раніше не опубліковані документи з історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що дає змогу уточнити та доповнити вже відому інформацію.

В цілому вітчизняна та російська історіографія достатньою мірою висвітлює історію форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. В працях представлені відомості про адміністративний устрій та організацію влади, відносини з гайдамацьким рухом, торгівлю, митний та карантинний контроль прикордоння, склад форпостних команд, організацію служби на форпостах, що дає змогу дослідникам сформувати загальне уявлення про ведення форпостної служби життя населення на цих землях. Разом з тим, частина тем як української так і російською історіографією залишаються малодослідженими, або зовсім нерозкритими. Серед таких - релігійне життя військових, що служили на форпостах, етнічний склад форпостних команд, участь компанійців у несенні служби на форпостах, та ряд інших.

Особливістю висвітлення історії форпостів у межиріччі Південного Бугу та Дніпра є те, що крім дослідження М. Тищенка «Форпости, митниці та карантини на західному пограниччі у зв'язку із зовнішньою торгівлею України в XVШ ст.» (1931)61, немає жодної узагальнюючої тематичної праці з досліджуваної нами теми. Історіографія розглядає форпости у межиріччі Південного Бугу та Дніпра в контексті дослідження таких тем як: колонізаційні процеси на прикордонні, історія Нової Сербії, Новослобідського козацького полку, гайдамацький руху на цій території, історія запорозького козацтва.

Література

межиріччя форпост історіографія

1.Каппелер А., Леп'явко С., Плохій С., Вульф Л., Кравченко В. «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження. // Україна модерна. - К., 2011. - Число 18. 2011: Пограниччя. Окраїни. Периферії.

- С. 47-78.

2.Макидонов А. В. К светской и церковной истории Новороссии (XVIII-XIX вв.). - Запорожье, 2008. - 140 с.

3.Ленченко В. Українська лінія // Військово-історичний альманах. Число 2 (13). - К., 2006. - С. 97-103.

4.Гукова Е. Украинская линия и украинский ландмилицкий корпус в трудах военных историков. - [Элек-тронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.zpu-journal.rU/e-zpu/2009/6/Gukova/

5.Заїка Г. П. Українська лінія. - К., 2015. - 87 с.

6.Каленська А. Прикордонники на Дніпровському Лівобережжі. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/88823/03-Kalenska.pdf?sequence=1

7.Молдавський Р Л. Історія Петрівської фортеці Нової Дніпровської лінії (1770-1791). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/19/19/moldavsky.pdf

8.Молдавський Р Л. Джерела з історії Нової Дніпровської лінії укріплень (1770-1791) / Р Л. Молдавський.

-[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://library.univer.kharkov.ua/OpacUnicode/index.php?url=/ notices/index/IdNotice:449730/Source:default

9.Макидонов А. В. Днепровская линия (1770-1797). - Запорожье, 2014. - 556 с.

Размещено на Allbest.ru