Створення радянських маріонеткових республік на південному сході України як інструмент більшовицької експансії на початку 1918 року

20 травня 2015 р. «лідери» сповістили про «розпад» проекту. О. Царьов оголосив, що проект призупинено, бо він суперечить Другим Мінським угодам [15, с. 37].

Таким чином, у даному випадку проект В. Путіна «Новоросія» провалився. Його ідеї не підтримала абсолютна більшість населення півдня та сходу України.

16 вересня 2014 р. Верховною Радою України ухвалено Закон України № 1680- VII «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», відомий також як Закон про особливий статус Донбасу. Цей закон, створений у рамках Мінських домовленостей, полягає в запровадженні особливого порядку місцевого самоврядування терміном на 3 роки для окремих районів Донецької та Луганської областей - територій, які не контролювали українські сили станом на день ухвалення закону.

Дію цього закону продовжено до 31 грудня 2019 р. Через невиконання російською стороною умов особливий порядок місцевого самоврядування на листопад 2019 р. так і не був запроваджений.

Нещодавно президент РФ В. Путін висловився про те, що цей закон потрібно замінити якимось іншим. Але, як і цей, він має бути узгоджений з Донбасом. «Ніякі інші закони, неузгоджені з ЛНР і ДНР, працювати не будуть - вони тільки заведуть ситуацію в глухий кут», - заявив він [26].

«Це такий наріжний закон, а головне, його потрібно погодити з «ДНР» і «ЛНР», а до цього часу Київ виключає прямі контакти. Як вони будуть погоджувати, в якому форматі? Саме тоді з'явиться більше питань», - зауважив прес-секретар В. Путіна Д. Пєсков [26].

Сучасна «гібридна» російсько-українська війна не є значною мірою новим типом агресії. Політика В. Путіна дуже схожа на дії більшовиків 100 років тому: створення маріонеткових паралельних «органів влади», відтак надання їм військової допомоги, і, таким чином, зовнішня агресія починає представлятись як нібито «внутрішня громадянська війна», «допомога братньому народу» тощо.

Постання незалежної України робило неможливим створення в майбутньому могутньої «червоної» імперії. Бій за Україну, головним чином, тоді і зараз обумовлює, якими будуть Росія і світ у цілому.

Національно-визвольні змагання 1917-1921 рр. потерпіли поразку, і тоді вдалося створити радянську імперію. Просування по території України на певний час було призупинено, а відтак Росія відправилася в Східну Європу. Сьогодні маємо дуже схожу ситуацію. Якщо ж раптом у якійсь спосіб Росія зможе запанувати в Україні, то вона, на нашу думку, навряд чи тут зупиниться, а, ймовірно, вирушить далі у західні країни.

Незважаючи на хибні дії й успіхи керівництва Центральної Ради, визвольні змагання початку ХХ ст. зазнали поразки перш за все через стан суспільства. Народ, суспільство завжди тяжіли до популізму. Якщо до простих людей звертаються з якимись обнадійливими заявами, програмами, вони реагують позитивно. Тоді у більшовиків були свої популістські гасла («Вся влада - Радам!», «Фабрики - робітникам!», «Землю - селянам!»), які втілити в життя вони так і не змогли. Нині ж викликає тривогу те, що дуже багато людей в Україні і зараз ведуться на цей самий популізм. Вони вірять, коли їм пропонуються «прості» рішення насправді дуже складних питань. Це дуже небезпечно.

Але нинішні українці відрізняються від українців, які жили 100 років тому. Сьогодні їхній рівень самосвідомості, самоорганізації й самореалізації набагато вищий. І саме через це повтор сценарію столітньої давнини навряд чи можливий і є помилковим. Зараз ми бачимо, що ті чинники, які спрацьовували в той час, нині не працюють, багато в чому не діють.

Аналогічною тодішній є сьогоднішня недооцінка українською владою інформаційного аспекту «гібридної» війни. Не можуть в Україні випускатися проросій- ські газети, транслюватися проросійські телевізійні і радіоканали, продаватися у великій кількості російські книжки. Російська пропаганда намагається подавати інформацію в спотвореному вигляді або взагалі говорити неправду. Як приклад, вихід у світ у 2015 р. монографії О. Смірнова «Проект Новороссии. История русской окраины», в якій, на думку російських «фахівців», підтверджується теза про те, що Україна не є «невід'ємною частиною європейської історії і культури», а тому не має прагнути в Європейський Союз. Подібна друкована продукція заповнює книжкові магазини Росії, інформацією у її дусі переповнені газети і журнали, телерадіопростір. Популяризується вона і в зоні окупації, а через мережу Інтернет та інші ЗМІ доходить і до українського читача прифронтових областей, які на картах сепаратистів позначаються як «Новоросія».

На жаль, в Україні теж існує проро- сійський інформаційний простір. Поки це відбуватиметься, доти Росія буде володіти розумом українців. Інформаційно-просвітницька робота є дуже важливою. Вона пояснює українцям, передусім молоді, сутність конфлікту та культурну різницю поміж двома цивілізаціями. Сто років тому Центральна Рада і Генеральний секретаріат допускали більшовицьку пропаганду, і сьогодні робиться аналогічна помилка. Це потрібно визнавати і виправляти, боронити українську сутність інформаційного простору.

Уроки тих подій для нас є достатньо звичайними. Україна перш за все потрібна нам самим. Потрібно розуміти, що немає сталих союзників, друзів, а є ситуативні партнери. І якщо ми самі будемо належним чином боротися за свою державу, все робити для її захисту, то і західні партнери, бачачи це, прийдуть на допомогу.

В наш час перед українцями постають, по суті, ті ж самі труднощі й виклики, що й на початку ХХ ст. Сьогодні немає чіткого плану подолання регіональних розбіжностей та суспільно-політичної роз'єднаності. Ментальна, світоглядна, мовна, культурна, релігійна полярність нашого суспільства нерідко породжує проблеми замість того, щоб стати креативним базисом її безцінного цивілізаційного розмаїття. У цьому сенсі особливі вимоги й особливі спонуки мають постати перед нинішньою українською владою, щоб створити всі передумови, забезпечити всі можливості для реального утвердження одвічних і заповітних внутрішніх устремлінь нації до консолідації та єдності. Це потребує дуже важкої цілеспрямованої роботи, оскільки необхідно закласти єдино пра-вильну модель розвитку держави України на багато століть вперед. І ніхто, крім нас, українців, цього не зробить. У цьому сенсі вивчення історичного досвіду спроб російськими більшовиками «розчленування» України наприкінці 1917 р. - на початку 1918 р. за допомогою місцевих політичних побратимів, вине-сення з нього уроків сприятимуть прав-дивому судженню сутності теперішніх процесів, розумінню їх перспектив та можливих наслідків, завадить ескалації напруги в українському суспільстві за ворожим планом.

Література

радянський війна незалежність

1.Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». Київ: НІДС, 2016. 688 с.

2.Бевз Т. Історичні і соціокультурні засади політичної ідентичності міста Одеси. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. № 3 (65). С. 53-85.

3.Бикова Т. Б. Радянська соціалістична республіка Тавриди. Сторінки історії: збірник наукових праць. Вип. 32. Київ: ІВЦ «Видавництво “Політехніка”», 2011. С. 117-138.

4.Бикова Т. Б. Створення Кримської АСРР (1917-1921 рр.). Київ, 2011. 247 с.

5.В борьбе за Октябрь. Март 1917 - январь 1918. Сборник документов и материалов об участии трудящихся Одессы в борьбе за установление Советской власти / сост. Л. Н. Герасименко, Е. Ф. Зубицкий, О. И. Осадчук, Л. П. Скуднова, П. В. Супрун, И. А. Хиони. Одесса, 1957. 184 с.

6.Верменич Я. В. Одеса. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України, Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2010. Т. 7: Мл - О. С. 524-533.

Размещено на Allbest.ru