Засоби матеріального і морального заохочення працівників індустрії України під час відбудовних робіт (друга половина 40-х - поч. 50-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Засоби матеріального і морального заохочення працівників індустрії України під час відбудовних робіт (друга половина 40-х - поч. 50-х років)

Ігор Вєтров

У статті розглядаються різні форми матеріального і морального стимулювання робітників, інженерно-технічного персоналу, службовців, зайнятих на відбудові та організації виробництва на промислових підприємствах України після вигнання з її території німецьких військ та їх союзників. Наголошується на тому, що гострий дефіцит фінансових і матеріальних ресурсів обмежував використання та дієвість інструментів мотивації до праці, що обумовило інерцію зрівняльної оплати праці, знеособлення трудового внеску окремої особи у колективні зусилля. Незважаючи на позитивну динаміку заробітної плати на відновлюваних індустріальних об'єктах у повоєнні роки, загальний добробут працівників зростав дуже повільно через високі ціни на продукти харчування і товари широкого вжитку. Конфіскаційний характер грошової реформи 1947 р. доповнювався вищими темпами зростання цін порівняно з заробітною платою. Держава намагалася амортизувати ці та інші негативні тенденції завдяки запровадженню системи соціальних пільг та преференцій для передовиків виробництва, тих, хто мав тривалий стаж, тимчасово втратив працездатність, інвалідів, зайнятих на важких та шкідливих роботах, мав особливі заслуги перед державою, учнів середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, працюючих матерів та інших категорій. Зазначається, що одночасно з матеріальними засобами заохочення широко застосовувалися моральні, зокрема, присвоєння почесних звань за професією (залізничникам, шахтарям, металургам, ударникам, стахановцям), відзначення державними нагородами. Зроблено висновок про те, що поєднання матеріальних і моральних стимулів до праці сприяло зростанню продуктивності праці, підвищенню якості виконаних операцій, прискоренню відбудовних робіт.

Ключові слова: Україна, Друга світова війна, індустрія, відбудовні роботи, заробітна плата, премії, пенсії, відпустки, соціальні преференції, моральні форми заохочення.

Система працевикористання, сконструйована більшовицькою правлячою верхівкою, цілком суперечила гаслу «Фабрики -- робітникам!» й базувалася на прихованій експлуатації працівників державою. Ще однією особливістю цієї системи стало ігнорування основних економічних законів та засад ринку. Самі працівники жодним чином не впливали на оцінку трудових витрат та їхню адекватну компенсацію. Тарифна сітка формувалася хіба-що з урахуванням ступеня складності, працевитрат і шкідливості певних робит. Однак більшість працівників, котрі на мали високої кваліфікації, прирікалися на жалюгідну оплату праці, якої ледь вистачало на відтворення робочої сили. Командно-адміністративна система монополізувала цю сферу й диктувала власні «правила гри». Одержавлені профспілкові організації практично не впливали на ситуацію і діяли тільки як «привідні паси» задля реалізації партійних директив. За цих умов пересічний працівник не мав вибору, оскільки на всіх підприємствах діяли однакові правила і нормативи. Асигнуючи величезні кошти насамперед у військово-промисловий комплекс (ВПК), держава забезпечувала соціальну сферу за залишковим принципом. Все це визначало вкрай низький життєвий рівень більшості працівників.

Друга світова війна лише ускладнила проблеми, адже економіку республіки доводилося піднімати майже з нуля.

Основним стимулом до праці, соціального забезпечення зайнятих у важкій індустрії і транспорті, дійовим інструментом регулювання руху робочої сили залишалася заробітна плата.

У роки війни вона була порівняно невисокою, а в повоєнний період на потужних будовах та підприємствах стала помітно зростати й диференціюватися залежно від результатів праці. Так, на Єнакіївському металургійному заводі в 1948 р. середньомісячний заробіток стахановців спочатку зріс з 2104 до 2878 руб., а потім -- до 3064 руб. Наприкінці 1949 р. на будівництві вугільних збагачувальних фабрик місячний заробіток кращих виробничників (стахановців) становив: теслів -- 983 руб., мулярів -- 974 руб., штукатурів -- 849 руб., арматурників -- 1117 руб., столярів -- 1007 руб., різноробочих -- 742 руб. У грудні 1949 р. пере- довики-бурильники одержали в шахтоуправліннях ім. К. Лібкнехта 6845 руб., «Більшовик» -- 5403 руб, ім. Кірова -- 4208 руб, ім. Ілліча -- 4127 руб.Лобода Марина. Трудові ресурси у важкій промисловості України під час на-цистської окупації та у відбудовний період (1941-1950). -- К.: Інститут історії України НАН України 2012. -- С. 148.

Зарплата репатріантів у складі робочих батальйонів, зайнятих на Краматорському цементному заводі, у травні 1946 р. коливалася в межах 300-1000 руб. Перевиконання норм було підставою для збільшення заробітку.

Весною 1946 р. репатріанти, які працювали на підприємствах Сталінської області, одержували платню на рівні кваліфікованих робітників.

Згідно з постановами Ради Міністрів СРСР від 21 червня 1947 р. та 25 травня 1949 р., той, хто перевиконував планові завдання, забезпечував зниження її собівартості та підвищення якості, економив електроенергію, сировину, матеріали, паливо і пальне, заслуговував на премію, що мала становити значну частку заробітку.

Там, де існували можливості, керівники підприємств використовували гнучку преміальну систему: за вчасне і якісне виконання спеціальних замовлень, за перевиконання норм тощо. На об'єктах Нарком- чормету ще в 1942 р. запровадили 50% надбавки до тарифної ставки за виконання норми та 25% -- за перевиконання за умови безаварійної роботи. Підземним робітникам головних гірничих професій за виконання планового завдання належало видавати премії у вигляді 80% тарифної ставки.

Обмежені фінансові ресурси стримували важелі матеріального стимулювання. Навіть у випадку застосування відрядної системи оплати праці існували межі, за які керівники вийти не могли.

Та водночас із позитивними зрушеннями у сфері відшкодування трудових затрат існувало чимало недоліків.

Не вдалося подолати «зрівнялівки» в оплаті праці робітників, ІТП та службовців різних категорій.

Часто підприємства затримували час розрахунку. Із запізненням у 2 місяці отримували свою платню працівники авторемонтного заводу в Горлівці та на інших промислових об'єктахЗадерживают зарплату // Кочегарка. -- Горловка. -- 1949. -- 20 июля..

Динаміку зростання середньомісячної зарплати демонструють такі дані: у 1940 р. -- 331 руб., 1946 р. -- 481 руб., 1950 р. -- 642 руб. (а на Донбасі -- 973 руб.). У вугільній промисловості цей показник зростав з 450 руб. у 1939 р. до 1200 руб. -- у 1950 р. Найвищі зарплати мали робітники високої кваліфікації вугільної, машинобудівної, металургійної галузей.

Однак пересічні робітники та службовці заробляли відносно небагато, коли зіставити їхній родинний бюджет з цінами на харчові і промислові товари, послуги і податками. Так, лише державні позики і податки становили 25-30%, а разом з виплатами за житло та комунальні послуги -- 40-50% від заробіткуЛобода Марина.Вказ. праця. -- С. 151..

Не сприяла зростанню життєвого рівня й грошова політика уряду, який наприкінці 1947 р. затвердив постанову «Про проведення грошової реформи та про скасування карток на промислові та продовольчі товари». Всупереч офіційним деклараціям про різке зростання доходів громадян, реформа мала конфіскаційний характер й супроводжувалася вищими темпами зростання цін порівняно з зарплатою. По суті, держава перекладала на плечі суспільства проблеми постачання, що негативно позначилося на забезпеченні людей з невисокими доходами.

Одним із напрямів соціальної політики уряду стало формування системи пільг для працівників різних галузей важкої індустрії і транспорту.

Прикладом нормативно-правового забезпечення цих заходів може бути постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. № 3211 «Про переваги та пільги для підземних робітників, керівних та інженерно- технічних працівників вугільної промисловості та будівництва вугільних шахт».

З метою заохочення та поліпшення матеріально-побутових умов тих категорій, які мали персональні звання, тривалий стаж, союзний уряд встановив такі розміри допомоги за тимчасовою непрацездатністю та пенсійним забезпеченням: а) допомога за тимчасовою непрацездатністю (крім допомоги для вагітних і породіль) членам профспілки за безперервного стажу роботи на певному підприємстві не менше одного року -- 100% заробітку й до одного року -- 60%. За тимчасової непрацездатності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання допомога виплачувалося членам профспілки в розмірі 100% заробітку незалежно від безперервного стажу роботи. німецьке військо матеріальний виробництво

Тим, хто не був членом профспілки, допомога виплачувалася в розмірі 50%;

б)розміри найбільшого заробітку, з якого нараховувалися пенсії за інвалідністю та у випадку втрати годувальника, підвищувалися до 600 руб.; додатково нараховувалася пенсія з іншої частини заробітку в межах до 1500 руб.; інвалідам І групи -- в розмірі 20% з іншої частини заробітку, ІІ групи -- 15%, ІІІ -- 10%.

У випадку втрати годувальника його сім'я одержувала пенсію в таких розмірах: за трьох та більше непрацездатних членів родини по І групі інвалідності; за двох непрацездатних -- по ІІ групі; за одного -- по ІІІ групі;

в)сплачувати пенсію за старістю з досягненням 50-річного віку та наявності трудового стажу у вугільній промисловості та шахтному будівництві 20 років та більше пожиттєво в розмірі 50% окладу (тарифної ставки), отримуваного на час встановлення пенсії.

До трудового стажу атестованих інженерно-технічних та керівних працівників, гірничих майстрів та підземних робітників для отримання допомоги за тимчасовою непрацездатністю чи пенсії зараховувався час роботи у вугільній промисловості і на штатному будівництві до появи цієї постанови.

Пенсіонерам, які продовжували працювати у вугільній промисловості і на шахтному будівництві, пенсія за старістю та інвалідністю зберігалася незалежно від отримуваної заробітної плати;

г)розміри допомоги і пенсій, встановлені цією статтею, застосовувалися в усіх випадках їх призначення, починаючи з 1947 р.

Працівникам вугільної промисловості й шахтного будівництва мали щорічно сплачувати одноразову допомогу за вислугу років у таких розмірах:

а)підземним робітникам та гірничим майстрам, які відпрацювали в шахтах і на їх спорудженні понад один рік, -- 10% річного окладу (тарифної ставки), від 3 до 5 років -- 20%, від 10 до 15 р. -- 25%, понад 25 р. -- 30%; інженерам і технікам, безпосередньо зайнятим на шахтах та їх будівництві, які відпрацювали на них від 1 до 3 років, -- 10% річного окладу, від 3 до 5 р. -- 15%, від 5 до 20 р. -- 25% та понад 15 р. -- 30%;

б)атестованим керівним та інженерно-технічним працівникам трестів, комбінатів та центрального апарату Міністерства вугільної промисловості західних районів, вугільної промисловості східних районів та будівництва паливних підприємств за умов роботи у вугільній галузі й на шахтному будівництві від 5 до 10 років належало доплачувати 10% річного окладу, від 10 до 15 років -- 15%, понад 15 років -- 20%. Разова допомога виплачувалася з урахуванням стажу роботи у вугільній промисловості й на шахтному будівництві до появи цієї постанови наприкінці кожного року.

Робітникам, бригадирам та гірничим майстрам, які відпрацювали у вугільній промисловості й на шахтному будівництві та мали особливі заслуги, присвоювалося звання «Почесний шахтар». Підземним робітникам, бригадирам та гірничим майстрам, яким присвоїли звання «Почесний шахтар», видавали спеціальний нагрудний знак та почесний шахтарський мундир (безоплатно).

Підземним робітникам та атестованим інженерно-технічним і керівним працівникам, які відпрацювали на шахтному будівництві 25 років та більше з урахуванням стажу роботи до виходу цієї постанови і залишили роботу за хворобою чи старістю, надавалося право:

а)на забезпечення їх та членів родин медичною допомогою і санітарно-курортним обслуговуванням на загальних підставах з працівниками вугільної промисловості і на шахтному будівництві;

б)на пільгові умови навчання дітей у середніх та вищих гірничотехнічних навчальних закладах на загальних підставах з працівниками у вугільній промисловості й на шахтному будівництві;

в)на купівлю у підприємства за місцем роботи у власність будинку зі службовими спорудами та відведення присадибної ділянки;

г)на присвоєння під час звільнення чергового персонального звання за наявності позитивної атестації;

д)на носіння установленого форменого одягу та знаків розрізнення за присвоєнням;

е)на придбання за готівковий розрахунок обмундирування за нормами і терміном носіння нарівні з працівниками вугільної промисловості й шахтного будівництва.

Інженерно-технічним працівникам, гірничим майстрам, які відпрацювали на шахтах не менше 25 років основними робітниками лав і забоїв, -- наваловідвійникам, забійникам, машиністам врубових машин і проходчикам 1-ї руки, які відпрацювали в цих професіях не менше 15 років і залишили роботу у зв'язку з виходом на пенсію за інвалідністю чи старістю, дозволялося надавати квартиру (з оплатою за встановленими тарифами) у пожиттєве користування .

Водночас Міністерства вугільної промисловості західних районів та вугільної промисловості східних районів, Міністерство будівництва паливних підприємств зобов'язувалися забезпечити упродовж 19471950 рр. усіх начальників, головних інженерів, головних механіків і маркшейдерів шахт, начальників та механіків підземних ділянок та гірничих майстрів посадовими вмебльованими кімнатами зі стягуванням встановленої квартирної плати.

На 50% зменшувалася плата за навчання в гірничо-технічних середніх та вищих навчальних закладах для дітей підземних робітників, гірничих майстрів та атестованих інженерно-технічних і керівних працівників вугільної промисловості й шахтного будівництва.

У додатку до постанови містилося «Положення про звання «Почесний шахтар». У ньому зазначалося, що звання «Почесний шахтар» присвоювалося робітникам, бригадирам та гірничим майстрам, які відпрацювали не менше як 10 років на підземних роботах у вугільній промисловості й на шахтному будівництві, за досягнення високих виробничих показників безперервно упродовж року та більше року з перевиконанням норм виробітку, планів видобутку вугілля, проходження гірничих виробітків, нового шахтного будівництва та відновлювальних робіт на шахтах за умови продовження роботи в шахті до часу нагородження, а також за зразкову організацію праці, поліпшення технології виробництва і досягнення високих технічних та економічних показників.

Позбавлення звання «Почесний шахтар» здійснювалося міністрами вугільної промисловості західних та вугільної промисловості східних районів СРСР та міністром будівництва паливних підприємств СРСР на підставі судових вироків, а також за вчинки, які дискредитували його носія, і зневажливе ставлення до своїх обов'язків⁴.

Власну систему морального й матеріального стимулювання мали залізничники. Знаками «Почесний залізничник» та «Ударник Сталінського призову» нагороджувалися насамперед кращі машиністи, складачі вагонів, диспетчери, робітники депо та всіх інших служб залізничної інфраструктури.

Водночас не залишилися поза увагою й ті, хто був зайнятий у соціальній сфері залізничного транспорту, -- працівники освітніх, медичних закладів, підсобних господарств та інші. Свідченням цього може слугувати наказ наркома шляхів сполучення СРСР № 1014 від 17 жовтня 1944 р. «Про нагородження працівників дитячих установ залізничного транспорту», у якому названі прізвища тих, хто відроджував дошкільні дитячі й освітні установи Донбасу в цей складний час. Знаком «Почесний залізничник» було нагороджено І. Дегтяренка -- начальника відділу шкіл Південно-Донецької залізниці, Л. Кравцову -- директора середньої школи № 6 ст. Київ Південно-Західної залізниці, О. Крючкову -- директора 7-річної школи № 66 ст. Дебальцеве Північно-Донецької залізниці, Ф. Ляшенка -- директора 7-річної школи № 49 Північно-Донецької залізниці, О. Махновську -- учительку української мови школи № 44 ст. Слов'янськ Північно-Донецької залізниці, Г. Мороза -- завуча початкової школи № 84 ст. Картушине Південно-Донецької залізниці, М. Самбур -- директора 7-річної школи № 17 ст. Артемівськ Північно-Донецької залізниці, М. Холоденка -- директора середньої школи № 30 ст. Маріуполь Південно-Донецької залізниці, К. Худякову -- завідувача дитячого садка № 33 ст. Красний Лиман Південно-Донецької залізниці, С. Штернова -- учителя середньої школи № 37 Південно-Донецької залізниці, П. Без'язич- ного -- завгосподарством середньої школи № 72 Південно-Донецької залізниці, З. Ільєвську -- учительку російської мови та літератури середньої школи № 22 Південно-Донецької залізниці, Каборовську Валентину Миронівну -- завідувача дитячого садка № 4 ст. Куп'янськ Північно-Донецької залізниці, Я. Омельченко -- заступника начальника відділу шкіл Північно-Донецької залізниці, О. Суховерхову -- виховательку дитячого садка № 15 ст. Авдіївка Південно-Донецької залізниці, В. Пили- пову -- завідувачку навчальної частини середньої школи № 20 ст. Сталіне Південно-Донецької залізниці, О. Чапліну -- учительку початкових класів середньої школи № 2 ст. Ясинувата Південно-Донецької залізниці.

Одним із засобів морального стимулювання залізничних кадрів стало відзначення їх урядовими нагородами і почесними званнями. У другій половині 1945 р. за узгодженням з Дніпропетровським і Сталінським обкомами КП(б)У до звання Героя Соціалістичної Праці були представлені начальник дистанції шляху ст. Долгинцеве Сталінської залізниці О. Качалкін, начальник Південно-Донецької залізниці Г. Ларіонов, машиніст паровозного депо ст. Красноармійськ М. Васін Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України), ф. 1, оп. 77, спр. 186, арк. 57-63..

У характеристиці генерал-директора руху ІІІ рангу (росіянина, освіта -- вища) Г. Ларіонова зазначалося, що, повернувшись з евакуації, він зумів на початковому етапі відновлення Південно-Донецької залізниці забезпечити необхідну пропускну здатність на основних фронтових напрямах, а також ритмічність відбудовних робіт. Узимку 1943-1944 рр. залізниці двічі присуджувався перехідний Червоний прапор НКШС. Так само організовано було проведено підготовку й до зими 1944-1945 рр. «Правильно оцінивши необхідність створення додаткових ємностей шляхових пристроїв на залізниці», -- наголошувалося у документі, -- Ларіонов своєчасно відновив додаткову кількість колій на вирішальних вузлах і вивантажувальних пунктах, здійснюючи відновлювальні роботи силами залізниці. Це забезпечило своєчасне виконання планових перевезень із січня 1945 р. Упродовж 4 місяців, Південно-Донецька залізниця утримувала перехідний Червоний прапор ДКО Там само. -- Арк. 57..

40-річний машиніст паровозного депо Красноармійськ М. Васін за зразкове виконання обов'язків був удостоєний знаків «Почесному залізничнику» й «Ударнику Сталінського призову». Він висунув ініціативу проведення важковагових поїздів кільцем, демонстрував вражаючі показники: замість середньодобового пробігу 309,2 км фактично досягав 409,1 км, технічну швидкість довів до 40,6 км/год (замість 37,6 км/год за нормою), зекономив 21 т палива на місяць, відмінно доглядав за локомотивом, що дало підстави для присвоєння його екіпажу звання «Кращого паровоза на мережі залізниць СРСР» .

30 червня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про відпустки робітникам і службовцям», у якому зазначалося, що у зв'язку з завершенням війни належить: «1. Відновити з 1 липня 1945 р. чергові та додаткові відпустки робітникам і службовцям, скасовані на період воєнного часу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників та службовців у воєнний час».

Надати Раді Народних Комісарів СРСР право відтермінувати надання відпусток робітникам і службовцям в окремих галузях промисловості до кінця 1945 р. з тим, щоб за невиконану з огляду на це відпустку в поточному році виплатити робітникам і службовцям відповідну грошову компенсацію.

2. Відповідно до статті 1 цього Указу припинити, починаючи з 1 липня 1945 р., перерахування державними, кооперативними і громадськими організаціями підприємствами та установами в ощадні каси грошової компенсації за невикористану відпустку спеціальних внесків робітників та службовців.

3. Доручити Раді Народних Комісарів СРСР встановити порядок і терміни видання робітникам та службовцям суми грошової компенсації за невикористану відпустку, переведених як спеціальні внески до ощадних кас»ЦДАГО України, ф. 1, оп. 77, спр. 186, арк. 58-59. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr 4547.htm.

Обмежені фінансові ресурси перешкоджали широкому застосуванню засобів матеріального заохочення працівників важкої індустрії транспорту. Ця обставина ще більше актуалізувала використання моральних методів заохочення. Зважаючи на це, Президія Верховної Ради СРСР 10 вересня 1947 р. видала Указ «Про затвердження медалі «За відбудову вугільних шахт Донбасу». У положенні про цю нагороду вказувалося, що нею відзначалися робітники, службовці, інженерно-технічний та господарський персонал за видатну роботу, високі виробничі показники і заслуги у відродженні вугільної промисловості Донбасу за поданням керівників підприємств, партійних та профспілкових організацій.

Списки поданих до нагородження медаллю розглядалися і затверджувалися від імені Президії Верховної Ради СРСР міністрами вугільної промисловості західних районів та будівництва паливних підприємств. Вручати медалі від імені Президії Верховної Ради Союзу РСР мали право виконкоми обласних рад депутатів трудящих за місцем проживання нагороджених. Нагороди мали носити на лівій частині грудей (а за наявності інших медалей -- після медалі «За відновлення підприємств чорної металургії Півдня») [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr 4661.htm.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1948 р. було запроваджено медаль «За відбудову підприємств чорної металургії Півдня», якою нагороджувалися кращі працівники цієї галузі. За наявності інших нагород ця медаль розміщувалася за медаллю «За зміцнення бойової співдружності»[Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr 4691.htm.

10 грудня 1947 р. вийшов Указ, а 5 лютого 1948 р. Постанова Президії Верховної Ради СРСР про затвердження інструкції про порядок подання до нагородження орденами й медалями СРСР робітників провідних професій, майстрів, керівних та інженерно-технічних працівників чорної металургії за вислугу років та сумлінну роботу, що містила перелік категорій працівників галузі, які заслуговували на різні державні відзнаки.

Так, підземні робітники провідних професій та гірничі майстри, які були безпосередньо зайняті біля основних агрегатів доменних, сталеплавильних, феросплавних, прокатних, трубопрокатних, коксохімічних, агломераційних, збагачувальних та вогнетривких цехів, та пропрацювали до 7 листопада 1948 р. від 5 до 9 років, могли бути представленими до нагородження медаллю «За трудову відзнаку»; 10-14 років -- медаллю «За трудову доблесть»; 15-19 років -- орденом Трудового Червоного Прапора; 25 та більше років -- орденом Леніна.

Якщо робітник провідної професії чи майстер раніше працював на інших роботах у металургійних, коксохімічних, агломераційних, збагачувальних та вогнетривких цехах, то стаж цієї роботи додавався до стажу до 1 року, понад 10 років -- 1 рік до 1 року. У випадку, коли робітник провідної професії чи майстер унаслідок трудового каліцтва був переведений на інші роботи і впродовж 2 років знову повернувся на роботу в провідній професії, то відпрацьований на інших роботах час прирівнювався до роботи за провідною професією.

Інші підземні робітники і майстри на гірничих роботах і рудничному будівництві, робітники і майстри металургійних, коксохімічних, агломераційних, збагачувальних та вогнетривких цехів, а також керівні й інженерно-технічні працівники, які пропрацювали в чорній металургії до 7 листопада 1948 р. 10-14 років, могли бути представлені до нагородження медаллю «За Трудову відзнаку», 15-19 років -- медаллю «За трудову область», 20-24 роки -- орденом Трудового Червоного прапора, понад 25 років -- орденом Леніна.

Робітники, яким були присвоєні звання «Почесний гірник», звільнені через повну втрату працездатності внаслідок трудового каліцтва й виходу на пенсію, мали право бути представленими до одного чергового нагородження в терміни вислуги років, встановлені для робітників провідних професій.

Машиністи й машиністи-інструктори локомотивних бригад, які обслуговували металургійні, коксохімічні, агломераційні, збагачувальні, вогнетривкі цехи й пропрацювали на цих посадах до 8 листопада 1948 р., могли бути рекомендовані до нагородження медаллю «За трудову відзнаку», 15-19 років -- медаллю «За трудову доблесть», 20-24 роки -- орденом «Знак пошани», понад 25 років -- орденом Трудового Червоного Прапора.

До стажу роботи, що давав право на подання для нагородження орденами й медалями за вислугу років та бездоганну роботу, належали:

- для підземних робітників та майстрів на гірничих роботах і рудничному будівництві, а також робітників та майстрів металургійних, коксохімічних, агломераційних, збагачувальних та вогнетривких цехів -- весь стаж роботи за відповідними спеціальностями в чорній металургії;

- для керівних та інженерно-технічних працівників -- весь стаж роботи в чорній металургії.

До стажу роботи, що давала право на подання до нагородження орденами і медалями за вислугу років та бездоганну роботу, включалися також:

- робота в головних управліннях, відділах, секторах та інспекціях ВРНГ й Наркомважпрому по чорній металургії;

- час навчання на курсах підготовки й підвищення кваліфікації працівників чорної металургії з відривом від виробництва;

- час навчання в школах ФЗН та ремісничих училищах за професіями, що мали право на нагородження орденами й медалями СРСР за вислугу років та бездоганну роботу в галузі;

- час роботи на виборних посадах у партійних, профспілкових та комсомольських організаціях підприємств чорної металургії;

- час перебування в спеціальних відрядженнях, безпосередньо пов'язаних з чорною металургією.

Натомість стаж роботи до 7 листопада 1917 р. для цих випадків не враховувався.

У постанові наводився порядок подання документів для відзначення урядовими нагородами, а також наголошувалося, що, коли той чи інший працівник мав негативну характеристику, керівник вищої інстанції міг затримати подання.

Нагородження орденами й медалями за вислугу років та бездоганну роботу здійснювалося указами Президії Верховної Ради СРСР¹¹.

20 березня 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про нагородження орденами й медалями робітників провідних професій, майстрів, керівних та інженерно-технічних працівників кольорової металургії за вислугу років та бездоганну роботу».

За 5 років стажу підземні робітники провідних професій та гірничі майстри, робітники провідних професій та майстри, які безпосередньо працювали біля основних агрегатів металургійних, хіміко-металургійних та збагачувальних підприємств, могли подаватися до нагородження медаллю «За трудову відзнаку»; за 10 років -- медаллю «За трудову доблесть»; 15 років -- орденом Трудового Червоного прапора, 20 років -- орденом Леніна.

Решта підземних робітників та майстрів на гірничих виробітках і рудничному будівництві, робітників та майстрів основних цехів металургійних, хіміко-металургійних та збагачувальних підприємств, робітників провідних професій і майстрів, які безпосередньо працювали біля основних агрегатів в основних цехах заводів з оброблення кольорових металів, виробництва електродної продукції і твердих сплавів за переліком професій, згаданих у додатку, а також керівних та інженерно- технічних працівників, які відпрацювали в кольоровій металургії 10 років, могли подавати до нагородження медаллю «За трудову відзнаку»; 15 років -- медаллю «За трудову доблесть»; 20 років -- орденом Трудового Червоного прапора; 25 років -- орденом Леніна.

Інших робітників та майстрів основних цехів-заводів з оброблення кольорових металів, виробництва електродної продукції і твердих сплавів, машиністів та машиністів-інструкторів локомотивних бригад, які обслуговували гірничі, металургійні, хіміко-металургійні підприємства, заводи з оброблення кольорових металів та виробництва електродної продукції, які відпрацювали в галузі 10 років, могли рекомендувати до нагородження медаллю «За трудову відзнаку»; 15 років -- медаллю «За трудову доблесть»; 20 років -- орденом «Знак Пошани»; 25 років -- орденом Трудового Червоного Прапора.

Трудовий стаж робітників, майстрів та інженерно-технічних працівників розраховувався з урахуванням роботи в гірничій та металургійній промисловості до появи цього Указу.

Негативна характеристика з місця роботи могла стати підставою для затримки нагородження.

Подання до нагородження за вислугу років здійснювалося міністром кольорової металургії та міністром внутрішніх справ один раз на рік -- 7 листопада.

У додатку містився перелік провідних професій на підземних роботах і зайнятих безпосередньо біля основних агрегатів названих об'єктів: 12 -- на підземних роботах (бурильники, прохідники, забійники, кріпильники, скреперисти, машиністи завантажувальних машин, електровозів та рудо- підйомників, відкатників та ін.), 46 -- працівників металургійних та хіміко-металургійних цехів (плавильники, пічові, горнові, завантажуваль- ники печей, конверторники, формувальники, спекальники, шихтовикий агломератники, катодники, шламувальники, чергові з електролізу, ливарники та інші), 5 -- зайнятих на збагачувальних фабриках (дробильники, млинарі-класифікаторники, флораторники, столовники, реагентники), 15 -- працівників електродного виробництва (дробильники, розмелю- вальники, обвалювальники, обжарювальники, дозувальники, шихтовики та ін.), 17 -- фахівців з оброблення та перероблення кольорових металів (шихтовики, ливарники, кокільники, заливники металу, завантажуваль- ники шихти, горнові, вальцювальники, плавильники, волочильники та ін.), разом -- 95 спеціальностей¹².

Як бачимо, моральні форми широко застосовувалися як спонукальний мотив до праці, що мало комплектувати дефіцит матеріальних стимулів.

Підсумовуючи викладене вище, слід констатувати, що повоєнна руїна до межі ускладнила завдання керівних структур. Хронічний дефіцит робочих рук та фінансових ресурсів породжував проблеми, які уряд намагався вирішити завдяки поєднанню засобів матеріального і морального стимулювання працівників промисловості України. Констатуючи зростаючудинаміку заробітної плати, впровадження і широке застосування відрядних та акордно-преміальних форм оплати праці, слід зазначити, що у перші повоєнні роки не вдалося ліквідувати недоліки системи оплати праці в усіх галузях важкої індустрії. Як і раніше, звичайною практикою залишалася «зрівнялівка», мала місце затримка виплат заробленого працівниками. Конфіскаційний характер грошової реформи 1947 р. запустив інфляційний механізм, коли ціни на продукти харчування і промислові товари зростали швидше за заробітну плату. Це вдарило по родинному бюджету більшої частини працівників, які мали невисокі прибутки.

Необхідно визнати, що держава намагалася амортизувати наслідки такого курсу різними соціальними пільгами та преференціями. Однак суттєво покращити ситуацію з матеріальним забезпеченням працівників це не могло.

Аби заохотити громадян до праці, керівництво широко застосовувало інструменти моральної мобілізації. Почесні професійні звання, державні нагороди і таке інше стимулювали багатьох працівників до підвищення своєї кваліфікації, продуктивності і якості праці.

REFERENCES

1. Loboda, Maryna. (2012). Trudoviresursy u vazhkijpromyslovostiUkrainypidchasnatsysts'koiokupatsii ta u vidbudovnyjperiod (1941-1950). Kyiv: InstytutistoriiUkrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

2. Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4547.htm Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4661.htm Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4662.htm Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4676.htm Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4684.htm Retrieved from http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4691.htm

Размещено на Allbest.ru