Ідеї соборності України в творчій спадщині ідеолога ОУН О. Бойдуника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеї соборності України в творчій спадщині ідеолога ОУН О. Бойдуника

У статті на основі праці визначного українського громадсько-політичного діяча, публіциста, ідеолога націоналістичного руху Осипа Бойдуника «Соборність України та її східні кордони», опублікованої 1930 р. в журналі «Розбудова нації» і перевиданої в Україні в 2014 р., висвітлено питання національно-визвольної боротьби кубанських українців у 1917-1920 рр. та їхні зв'язки з українськими державними структурами цього періоду.

Наголошено, що ця праця О. Бойдуника і вся його творча спадщина до цього часу залишається недостатньо відомою не тільки для широкого загалу українського суспільства, а й для наукової спільноти. В українській історіографії вона практично не аналізувалася.

Констатовано на актуальності праць О. Бойдуника для утвердження соборності України, зазначено, що ця ідея має залишатися визначальною для всіх поколінь українців. Особливо це важливо в умовах сучасної «гібридної» війни путінської Росії проти України та намаганні прихильників «Русского мира» розчленувати її.

Значну увагу приділено життєвому шляху О. Бойдуника, значенні його творчої спадщини для збереження історичної пам'яті українського народу, особливо українців наших етнічних земель, які внаслідок історичних обставин опинилися за межами сучасної української держави, зокрема українців Кубані.

Акцентовано увагу на розвитку національно-культурного, просвітницького життя кубанських українців після розпаду Радянського Союзу і відновлення незалежності України в 1991 р. та протидії цим процесам з боку російських шовіністичних кіл.

Важливе значення для дослідження минулого України, розселення нашого народу, формування його етнічної території становить творча спадщина представників української інтелектуальної еліти ХХ століття.

До таких постатей належить Осип Бойдуник, визначний громадсько-політичний діяч, ідеолог націоналістичного руху, публіцист, економіст, дослідник визвольних змагань українського народу.

Його праці, на жаль, і до сьогодні маловідомі не тільки для широкого загалу українського суспільства, а й для наукової спільноти. До таких, зокрема, належить ґрунтовна стаття О. Бойдуника «Соборність України та її східні кордони», опублікована в журналі «Розбудова нації» (1930. № 3-4; № 7-8; № 11-12) та перевидана невеликим тиражем у науковому збірнику «Український націоналізм: історія та ідеї» (Дрогобич, 2014. Вип. 2). Ця праця надзвичайно актуальна, особливо в умовах «гібридної» війни путінської Росії проти України та намаганні прихильників «Русского мира» розчленувати її. У ній О. Бойдуник на основі авторитетних наукових джерел показав причини та шляхи переселення української спільноти в кінці XVIII - на початку XX ст. на Північний Кавказ (Тамань, Кубанщину, Ставропільщину,

Терщину) та формування української етнічної території на цих землях.

Як слушно зазначає в своїй праці «Зродився він великої години» сучасний дослідник життя і діяльності О. Бойдуника та його далекий родич О. Павлів, «... хоча Інж. Осип Бойдуник - постать монументальна, яку слід назвати борцем за українські ідеали, але, на жаль, після 1991-го року, коли Україна здобула незалежність, про Інж. Осипа Бойдуника не було видано ні однієї книги та опублікована мінімальна кількість наукових та публіцистичних публікацій, присвячених цій постаті, хоча в часі життя й діяльності Інж. Осипа Бойдуника про нього і ним самотнім (особисто. - С. Г.) в екзилових книгах та періодичних виданнях було написано навіть не сотні, а тисячі наукових та публіцистичних публікацій» [27, с. 8].

Багато в чому погоджуючись з думками О. Павліва, зазначимо, що українська історіографія все ж має певні здобутки у висвітленні життєвого та творчого шляху одного з визначних діячів організованого українського націоналістичного руху.

Історіографічні роботи, присвячені постаті О. Бойдуника, можна розділити на декілька груп. Біографічні довідки, спогади сучасників розкидані на сторінках різноманітних діаспорних періодичних, довідкових, енциклопедичних видань та книг минулого століття. З періодичних видань варто зазначити статті в журналах «Український історик» [38], «Нові дні» [26], газеті «Свобода» [32; 33], енциклопедичному виданні Ukraine [39], а також ґрунтовні за змістом та характером написання книги В. Кубійовича [20], В. Мартинця [23], П. Мірчука [24].

Біогр афію, тв орчу та політичну діяльність О. Бойдуника висвітлюють статті О. Дроздовської [13; 14] та О. Лисенка [22], які вийшли в енциклопедичних та довідкових виданнях. Про діяльність О. Бойдуника як одного з визначних діячів організованого українського націоналістичного руху 20-30-х років ХХ ст., зокрема його участь у створенні Організації українських націоналістів (ОУН) 1929 р., згадується на сторінках збірника «Конгрес українських націоналістів 1929 р. Документи і матеріали» [19] та у статтях сучасних істориків В. Мурав- ського [25], О. Павліва [29], М. Посівни- ча [31]. Аналіз ключових ідеологічних засад та історичного шляху становлення і розвитку національного солідаризму як соціально-політичної концепції в ідеологічно-публіцистичній спадщині О. Бойдуника висвітлюється в працях визначного українського громадсько-політичного діяча, людини, яка довгий час особисто знала і працювала разом з О. Бойдуником, багатолітнього члена Центрального Проводу ОУН і Голови ОУН (державників) в незалежній Україні П. Дорожинського [12] та дослідника діяльності провідних діячів українського націоналістичного руху С. Тарана [36].

Спробою надати біографічним даним та громадсько-політичній діяльності О. Бойдуника більш цілісного та структурованого вигляду, оприлюднюючи при цьому невідомі і маловідомі раніше джерела, слугують праці О. Павліва [27; 28] та доповнююча їх змістовна стаття-рецензія Й. Климковича [17].

Осип Бойдуник (псевдо: Діброва, П. К. Боярський, О. Грузченко, О. Михайлович) народився 8 грудня 1895 р. в урочищі Одиниця села Оболоння До- линського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (нині Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) [27, с. 7]. У дитинстві та юності отримав належне національне виховання, добре знав про поневолений стан українського народу.

З початком Першої світової війни у 1914 р. був призваний на службу до австро-угорської армії. Після розпаду Австро-Угорської імперії, проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та на початку польсько-української війни брав участь у бойових діях в рядах Української Галицької Армії (УГА) в чині хорунжого. Після переходу УГА за Збруч у складі об'єднаних українських армій (УГА й Армії УНР) продовжував боротися за волю України. Перейшов на службу в наддніпрянську армію. 21 листопада 1920 р. після важких боїв з переважаючими більшовицькими військами разом з частинами Армії УНР перейшов на територію Галичини, окуповану поляками. Завдяки щасливому збігу обставин уникнув польських таборів для інтернованих вояків Армії УНР. Одразу включився в боротьбу з окупантами, ставши членом щойно створеної Української військової організації (УВО). Про історію створення структур УВО в Долинському повіті він писав у своїх спогадах: «До однієї з тих клітин, а саме до Повітової Колегії УВО в Долині я належав від самого її існування, тобто від 25 грудня 1920 року. Пам'ятаю цю дату ще й тому, що це було якраз місяць по моєму повороті з Армії. Саме було латинське Різдво, коли з Окружної Колегії УВО до Долини приїхав чотар Я. Л., щоб створити у нас Повітову Колегію УВО. Цього ж дня колегію створено, і я став її організаційним референтом» [6, с. 359]. Невдовзі був заарештований польською поліцією і після декількох років тюремного ув'язнення нелегально перейшов польсько-чеський кордон на Закарпатті, що тоді входило до складу Чехословацької Республіки, а звідти переїздить до Праги. Вступає до празької Високої торговельної школи, досконало вивчає економіку, що відчутно позначилось на його майбутніх науково- політичних працях. О. Бойдуник стає активним учасником громадсько-політичного життя української еміграції в Празі, очолює Групу української національної молоді (ГУНМ), яка разом з Легією українських націоналістів (ЛУН) у 1927 р. утворила Союз організацій українських націоналістів (СОУН) [36, с. 172]. У грудні 1925 р. О. Бойдуник стає головою редакційної колегії часопису «Національна думка», в якому, зокрема, друкувалися В. Мартинець, О. Бабій, д-р М. Коновалець, В. Бас. Керівник адміністративними й редакційними справами часопису О. Мельникович згадував: «Появу «Національної думки» прихильно прийняв загал українського громадянства в ЧСР. Весь її наклад був розпроданий, а окрім того, рецензійні примірники розсилано українським часописам та нашим культурним установам» [36, с. 173]. У січні 1928 р. на основі часопису «Національна думка» було створено офіційний друкований орган Проводу українських націоналістів - часопис «Розбудова нації».

Як голова ГУНМ О. Бойдуник 8-9 квітня 1928 р. брав участь у Другій конференції українських націоналістів у Празі. Ця конференція прийняла оста-точне рішення про створення на базі різних українських націоналістичних структур єдиної потужної націоналіс-тичної організації.

Також працює над підготовкою і бере участь у роботі Першого конгресу українських націоналістів, що проходив у Відні 28 січня - 3 лютого 1929 р. Після практичної реалізації настанов Конгресу - створення Організації українських націоналістів (ОУН) - О. Бойдуник переїздить до Львова, де його обирають чле-ном Крайового сенату УВО-ОУН, який, незважаючи на певні складнощі, завер-шив процес об'єднання цих організацій. У цей час О. Бойдуник пише дві роботи «Наше становище» і «Наша боротьба», присвячені актуальним питанням політики взагалі і проблемі об'єднання УВО й ОУН зокрема.

9 листопада 1931 р. заарештований польською поліцією, а на «процесі конгресівців» у Львові 5 - 9 вересня 1932 р. за участь у 1-му Конгресі українських націоналістів та членство в ОУН разом з О. Бабієм, Є. Зиблікевичем, С. Ленкавським, З. Пеленським, Ю. Вассияном засуджений до 4-х років ув'язнення. На волю вийшов у січні 1936 р. Після виходу з в'язниці О. Бойдуник стає співредактором «Голосу нації» та «Голосу» - українських тижневиків, які видавалися у Львові. Фактично він виконує в редакції основну роботу - і організаційну, і творчу.

Восени 1938 р. виїздить до Відня для роботи в ПУН, зокрема, бере активну участь у вирішенні питань, пов'язаних із наданням ОУН допомоги Карпатській Україні.

У 1939 р., за пропозицією керівника ПУН і ОУН А. Мельника, О. Бойдуник прилучається до організації ІІ Великого Збору ОУН. Разом з О. Ольжичем та Я. Барановським він розробляє Устрій ОУН, але, очевидно, через передчуття нової війни пропозиції О. Бойдуника про «ународновладнення» Статуту ОУН та «народовладдя» в майбутній Українській Державі» не були прийняті [36, с. 173].

З початком Другої світової війни О. Бойдуник прибуває на Батьківщину. Спочатку в Самборі, а потім і по всіх заселених українцями землях Генерального Губернаторства, так німці називали окуповану ними Польщу, він налагоджує громадсько-політичну діяльність ОУН.

Під час розколу ОУН у лютому 1940 р. О. Бойдуник підтримав А. Мельника і залишився в складі тієї частини організації, яка почала називатися «мельниківцями», або ОУН (м).

З початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. О. Бойдуник у складі Похідних груп ОУН одним із перших прибуває до Києва. Тут зусиллями ОУН 5 жовтня 1941 р. утворилась Українська національна рада (УНР). Її делегати, які репрезентували різні регіони України, виступали за територіальну та політичну соборність українських земель та ствердження державних традицій Української Народної Республіки часів Директорії. О. Бойдуника обрали другим секретарем УНРади, в коло його обов'язків входили координація діяльності секторів та контакти з німецькою владою. Він налагоджує тісну співпрацю різних груп делегатів, ставши, за словами В. Гординського, «душею Української Національної Ради» [36, с. 174]. Німецька окупаційна адміністрація до діяльності

УНРади ставилась негативно, що невдовзі закінчилось її забороною, арештами та розстрілами багатьох визначних діячів українського самостійницького руху.

Під час арештів німецькими окупантами українських самостійників було заарештовано також і О. Бойдуника. Німці помістили його в концентраційний табір, звідки він вийшов незадовго до закінчення Другої світової війни [23; 38, с. 94].

Особисто для О. Бойдуника події в окупованому нацистами Києві зміцнили переконання про нагальну необхідність консолідації усіх українських державницьких політичних організацій.

Після війни О. Бойдуник пише статтю з красномовною назвою «Нова дійсність і наші завдання». Її ідейним рефреном стало обстоювання необхідності заснування «суцільного фронту із спільним для всіх (українських організацій. - С. Г.) керівним і диспозиційним центром» [36, с. 175].

Проте процес консолідації політичних сил не був надто простим. Переговори між різними українськими організаціями, в т. ч. між ОУН (м) і Урядом УНР, тривали з серпня 1945 р. по 1948 р. Здебільшого ПУН представляли Д. Мельник і О. Бойдуник. Після кількох важливих конференцій, широкого обговорення в українських еміграційних засобах масової інформації вдалося погодити питання спільних керівних органів українського визвольного руху та засад подальшої діяльності.

Вирішальну роль в реорганізації Уряду УНР відіграли Контактна комісія та Координаційна українська комісія (створена 13 березня 1946 р. у Франкфурті), де чільне місце посідав член ПУН О. Бойдуник. Він же від імені ОУН підписав «Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру» (28 травня 1948 р.).

Ставши згодом членом УНРади, в 1954-1955 рр. виконував обов'язки голови цього органу, а в 1961-1965 рр. був головою УНРади (фактично керівником передпарламенту в еміграції). О. Бойд ник обстоює позицію незалежності українського державницько-націоналістичного руху від зовнішніх чинників [11]. Розуміючи, що визволення українського народу залежить тільки від самої нації, О. Бойдуник зосереджує зусилля на організації всесвітньої співпраці українства, зокрема, здійснює кілька поїздок по місцях розселення українців у США, Канаді та країнах Південної Америки.

У липні 1965 р. О. Бойдуник був знову переобраний до складу Проводу українських націоналістів. Учасник усіх Великих зборів ОУН, які відбулися за його життя.

Помер інженер О. Бойдуник 7 квітня 1966 р. в шпиталі від серцевого нападу і був похований в Мюнхені (ФРН) на цвинтарі Вальдфрідгоф. 22 січня 2010 р. на День соборності України завдяки зусиллям представників деяких українських національно-патріотичних організацій, зокрема, на жаль, вже покійного Голови ОУН (д) П. Дорожин- ського, та державних структур тлінні останки О. Бойдуника разом з іншими визначними борцями за волю України - генерал-полковником Армії УНР Миколою Капустянським, інженером Дмитром Андрієвським та доктором Яковом Маковецьким - було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові. О. Бойдуник є почесним громадянином м. Долини.

За його життя окремими книгами були видані такі праці: «Господарство» (1940 р., за іншими даними, 1941 р.), «Національний солідаризм» (Мюнхен, 1946 р.), «Українська внутрішня політика» (1947 р.) [7], «Сучасний стан визвольної політики» (1956 р.) [5] та уривки спогадів «На переломі» (1967 р.), які вийшли вже після смерті автора [3]. Рукопис О. Бойдуника «Господарство» також був віднайдений О. Павловим у Національній бібліотеці Чеської Республіки - Слов'янській бібліотеці - та опуб-лікований [27, с. 9].

Працю О. Бойдуника «Національний солідаризм» у 2012 р. було перевидано коштом дипломованого інженера Осипа Борецького, видатного діяча ОУН і ОУН (д), учасника Похідних груп ОУН в 1941 р., голови «Української служби» в Німеччині та голови Комісії допомоги українським студентам (КоДУС) [8]. Ця робота одного з провідних діячів ОУН порівняно з іншими його творами найбільш відома та досліджена.

Національний солідаризм - розроблена О. Бойдуником концепція державного будівництва в майбутній українській державі - в 1947-1972 рр. став невід'ємною офіційною частиною програмних засад ОУН (м) [9, с. 22].

Праця О. Бойдуника «Соборність України та її східні кордони», присвячена 10-літтю української національно-демократичної революції 1917-1921 рр., зокрема боротьбі кубанських українців за своє самовизначення та їхнім зв'язкам з українськими державними структурами цього періоду, розкриває позитивні та негативні процеси національного державотворення на українських етнічних землях. Насамперед автор, наголошуючи на факторах, які призвели до втрати державності, зазначає, що українці на той час «не могли мати потрібної організованої сили, бо взагалі не були підготовлені до такої організації, як держава. Ба, навіть під час визвольних змагань ми все ще міркували, чи маємо творити самостійну державу, а коли так, то на яких землях і в якій формі» [4, с. 389].

У 1917-1918 рр., констатує автор, в різних частинах України виникли державотворчі тенденції відмінних спрямувань. «Коли прийшла нагода це здійснити, то в нас з'явилися три «лани»: один - над Дністром, другий - над Дніпром, а третій - над Кубанню. Замість одного лану - держави з одним центром у Києві й одною оборонною силою, в нас були три «лани» і три центри: один у Львові-Станіславові, другий у Києві, а третій - у Катеринодарі (сучасний Краснодар. - С. Г.); і кожний із тих центрів вів собі окрему політику і мав осібну армію.

Акт 22 січня 1919 р., - наголошує О. Бойдуник, - не дав нам соборности, бо проголосив соборність формально і то лише частини українських земель над Дніпром і Дністром, полишаючи решту земель поза межами соборности. А вороги, користаючи з нашої внутрішньої чвари та неконсолідованості, нищили наші держави одну за одною, а знищивши їх, здобиччю поділилися в Ризі 1920 р.» [4, с. 390]. Багато в чому погоджуючись з О. Бойдуником щодо його оцінок Акта злуки 22 січня 1919 р., все ж не зовсім згодні з його думкою, що третій центр українського державотворення був у Катеринодарі, оскільки український рух на Кубані набагато відставав від аналогічних процесів у Галичині та Наддніпрянщині, був роз'єднаний, кубанці не були консолідованою спільнотою, їх розділяли станові, економічні, національні суперечності, що яскраво підтвердили події на Кубані у 1917-1920 рр. Але це ніскільки не применшує значення роботи О. Бойдуника, а навпаки, свідчить про його велику зацікавленість українською справою на Кубані та намагання аргументовано довести етнічну належність більшості кубанських козаків до української нації.

«Етнографи, й наші, й чужі, довели, що на Кубані та інших північно-кавказьких землях, як от частині Донщини й Астраханщини, на цілій Ставрополь- щині й частині Терщини більшість населення (62-75% залежно від области) є українці. Що цього не виказували урядові статистики - це не аргумент, бо статистику ту проводили російські уряди, які взагалі не признавали українців, вважаючи їх за «русских». Одначе річ не в назві. Тут набільшу вагу має те, що ці «русские» і, зокрема, «...кубанские казаки, произошедшие от запорожцев.., сохранили до настоящего времени малороссийский говор и обычаи», і самі росіяне, як бачимо, це стверджують» [4, с. 391, 402].

Подаючи цю інформацію, дослідник посилався на авторитетне наукове видання того часу - «Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона» (т. ХІІІ, с. 837, стаття «Кавказский край»).

Опрацювавши різноманітні джерела, здебільшого російські, О. Бойдуник у своїй роботі подав статистичну таблицю національностей, які проживають на Північному Кавказі, та навів їхню чи-сельність [4, с. 403].

Також дослідник навів останні на той час статистичні дані, які у своїй книзі «Основи землезнання України» (Ужгород, 1926. Ч. ІІ) подав визначний український учений С. Рудницький [4, с. 404].

Таблиця

бачимо, - зазначає дослідник, - північно-кавказькі землі, де українці становлять абсолютну більшість, виносять 289.417 кв. км (на 38.800 кв. км більше, ніж Югославія, а в два рази більше, ніж ЧехоСловаччина) з 6.790.000 населення, з чого українців є 4.467.800, або пересічно 65,79%. Решту населення, крім росіян, становлять киргизи (26.000), кімлики (23.000), вірмени (44.000), німці (59.000), різні кавказькі племена, турко-татари, греки, жиди та инші (393.000)» [4, с. 405].

Ретельно проаналізувавши статистичні та наукові джерела, О. Бойдуник в своїй праці окреслює етнічні межі України на Північному Кавказі: «Отже, східний етнічний кордон України є такий: починаючи на півночі від Ново- хоперська вздовж річки Хопра аж до її устя - до ріки Дону, звідси в напрямі полудневого заходу, на захід від Дукасо- ва, М. Березівки, на схід від Катеринівки до ріки Донця, Донцем до устя його - до ріки Дону, Доном до ріки Сал, Салом до Крилова, звідси на північний схід до Са- репти, звідси на полудневий схід озерами-болотами Хомата, Цяцю, Тундутову, Кашоти, відтак до українських осель над Каспійським морем, починаючи від Михайлівського, вздовж побережжя Каспія аж до устя ріки Терек. Тут починається полуднева (південна. - С. Г.) границя України, яка йде рікою Тереком аж до устя ріки Малки, Малкою до Кавказького хребта, відтак Кавказьким хребтом аж до Чорного моря» [4, с. 405]. Ці межі, підкреслює автор, є етнічним кордоном України, проте в майбутньому вони «повинні стати вихідною базою й для політичних меж Української Держави» [4, с. 405]. Звичайно, сучасна українська держава не ставить сьогодні під сумнів міжнародно визнані кордони України і Російської Федерації, насамперед ми маємо повернути окуповані й анексовані росіянами території Донбасу й Криму, загарбницьким планам РФ щодо розчленування України протиставити свою дієву контрпропаганду, в даному випадку розробити і почати реалізовувати цілісну програму щодо повернення в українське культурне, політичне, соціальне поле етнічних українців, які проживають на українських етнічних територіях.

«Наведені межі, - констатує далі в своїй праці О. Бойдуник, - відповідають не тільки засадам демополітики.., а й засадам геополітики. Вони дають Україні природні межі - ріки, озера, море, гори, а саме: Хопер - Дон - Донець - Сал - Болота на Астраханщині - Каспій - Терек - Малка - Кавказький хребет - Чорне море. До того є це різні вартістю і багатством простори... Кінець-кінцем, забезпечують їй комунікаційний зв'язок на схід. Остаточне визначення таких меж може наступити щойно тоді, коли на Дону, Кавказі та на Україні будуть національні влади, що зможуть по- добросусідськи підійти до вирішення цієї справи. Хребтовим стовпом у політиці України на північнокавказьких землях безумовно була, є й буде Кубань, із її козаками та іногородніми, що походять із України (цим вихідцям з України, згідно з царським указом 1870 р., було заборонено записуватись у козаки, і цю роз'єднаність українців під час революції 1917-1920 рр. успішно використали більшовики, спровокувавши кровопролитний конфлікт між цими станами. - С. Г.), як база, на яку зіпреться і звідки ширитиметься політика України щодо північнокавказьких земель» [4, с. 406].

«Перед революцією на тих землях організованого політичного життя, - далі зазначає автор, - окрім спорадичних виступів свідомійших одиниць, не було ніякого, а вже про українське годі й казати. Цей факт й зумовив такий, а не інакший перебіг революції на Кубані 1917-1920 років.» [4, с. 406]. І з цією думкою О. Бойдуника не можна не погодитись.

«Чому проголошували не самостійність козачих республік (Кубані, Дону, Тереку в 1917 р. - С. Г.), а федерацію з Росією?! Та тоді ж федерацію вважали за найвищий здобуток революції... Та, нарешті, чи можна дивуватися. козакам, - резонно запитує автор, - коли 30-мільйонна Україна нічого иншого тоді й не домагалася. А що Кубань у своїх революційних починах орієнтується на Україну, це можна припускати хоч би з того, що коли Україна оголосила IV Універсал про Українську Самостійну Республіку, Кубань те саме зробила 16 лютого 1918 р. Дальші події, що мали місце після евакуації Катеринодару 18 лютого 1918 р. (у зв'язку з наступом більшовиків. - С. Г.) - співробітництво з Добровольчою армією, наступні катастрофи, кінчаючи втечею на еміграцію, - це все послідовні наслідки «підготованости» народів бувшої Росії до революції» [4, с. 407].

Характеризуючи еміграційні організації кубанців, О. Бойдуник зазначає: «Ми до сьогодні (кінець 20-х - початок 30-х років ХХ ст. - С. Г.) не бачимо політичного осередку серед тої частини української кубанської еміграції, яка б ідею самостійности й соборности Української Держави пропагувала й послідовно та систематично в межах, сьогодні можливих, в життя переводила» [4, с. 407-408]. У цьому контексті О. Бойдуник розглядає три найбільші кубанські емігрантські організації за межами СРСР: «Общеказачий сельскохозяйственный союз» (ОКС-ХС), «Громаду кубанців у Чехо-Словацькій Республіці» (ЧСР), «Вольное казачество - Вільне козацтво».

Представники першої структури хоча й говорять про свою аполітичність, виступають переважно з позицій «единой и неделимой России» і майбутнє Кубані та й всього Північного Кавказу бачать лише у складі майбутньої небіль- шовицької Росії.

Опонуючи таким поглядам, О. Бойдуник наголошує, що в заяві Українського національного союзу (УНС) «Про внутрішнє й міжнародне становище України» в жовтні 1918 р. ще під час правління гетьмана П. Скоропадського сказано, що «Український національний союз вважає цілком природнім і необхідним злученням в один держав - ний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу Української Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорномор'я й Кубані. Подібне проголосила й Директорія у грудні 1918 р.» [4, с. 409-410].

Розглядаючи програму й напрямки діяльності «Громади кубанців в ЧСР», О. Бойдуник зазначає, що хоча організація теж наголошує на своїй аполітичності, «.з-поза гуртування у Громаді емігрантів із Кубані всіх національностей, усе ж виглядає її політичне обличчя. Вже саме завдання - «підготовка культурних сил для Кубані» - примушує здогадуватися, що організація стоїть на становищі самостійности Кубані.

Можна з різних боків розглядати оте «самостійницьке становище» кубанців. Можна його, як хочете, вважати за засіб чи тактичний крок, але не можна вдержатися від одного закиду на адресу ку- банців-українців, а це за їх непослідовне становище в політиці в відношенні до України. Одного разу це самостійність другого - федерація, третього - соборність України» [4, с. 410].

Говорячи про мету й цілі «Вольного казачества - Вільного козацтва», автор, використовуючи історичні дані, спростовує і засуджує намагання основоположників цієї структури «поставить казачество четвертым равноправным членом среди восточных славянских народов, наравне с народами: великорусским, украинским и белорусским... оно должно сделаться базою и цементом государственно-политического организма - Самостоятельного Независимого Государства - Союза Вольных Казачьих Земель. - Казакии» [4, с. 413].

О. Бойдуник зазначає, що такі «ідеї» є ворожими українському народу, а взаємовідносини Наддніпрянщини з Кубанню були й повинні бути внутрішньою справою України [4, с. 418].

Завершуючи свою змістовну працю, автор наголошує, що «. ми повинні стреміти (прагнути. - С. Г.) до того, щоб ті різниці, які панують всередині української нації (тут маються на увазі українці, які проживають на всіх українських етнографічних територіях. - С. Г.), якнайскоріше вирівняти і створити один тип українця, національний моноліт та монолітну в культурному, господарському й політичному розумінні - Українську Державу» [4, с. 418].

Як вже зазначалося, праця О. Бойду- ника була написана в 1930 р. і присвячена 10-річчю національно-визвольної боротьби кубанських українців за своє самовизначення у 1917-1920 рр. Після перемоги більшовиків становище кубанців, особливо з початку 30-х років ХХ ст., тільки погіршувалось.

Більшовицька політика «розкозачування», «розкуркулювання», Голодомор 1932-1933 рр., внаслідок якого, за оцінками відомого закордонного дослідника голоду в СРСР Р. Конквеста, на Північному Кавказі загинуло 1 млн. осіб (смертність у багатьох станицях коливалася від 40% до 90%, а близько 80% смертей прийшлося на райони, населення яких говорило українською мовою) [18, с. 369], масові депортації (тільки з чотирьох станиць - Полтавської, Медведів- ської, Урупської й Уманської - до Сибіру було вислано понад 50 тис. чоловік) [1, с. 4], масові арешти й розстріли (лише кубанських комуністів в 1932-1933 рр. було арештовано майже 40 тис. чоловік) [1, с. 4], припинення українізації і початок масової русифікації (постанова ЦК ВКП (б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі й у Західній області» від 14 грудня 1932 р.), інструкція працівникам статистичних органів під час Всесоюзного перепису населення 1939 р. записувати всіх корінних жителів Кубані росіянами, а українцями - лише тих, хто нещодавно приїхав з України, призвели до того, що в цей час українців виявилося всього 4,3% [1, с. 4]. Щоправда, і в 1940 - 1960 рр. XX ст. українську мову можна було почути в будь-якій станиці західної частини цього краю.

Згідно з офіційною статистикою, в 1989 р. українців на Кубані було 2 відсотки, а після останнього перепису в Російській Федерації ця цифра ще зменшилася. Тепер українців офіційно навіть менше, ніж вірмен. Більшість українців на Кубані називають себе «козаками», цю самоназву вказують і під час переписів. Але російська офіційна влада не визнає такої національності і записує всіх козаків як «русских». У 2006 р. голова Української культурної автономії півдня РФ І. Жуга заявив, що корінні українці складають сьогодні приблизно 60% населення Кубані. І в більшості козаків Кубані негативна реакція на назву «русские», яку їм намагається нав'язати влада [1, с. 4].

За словами головного отамана Звичаєвої громади Українського козацтва, вихідця з Кубані Є. Петренка, в другій половині 2000-х років на Кубані існували такі українські товариства: Товариство українців Кубані, яке очолював кореспондент Українського радіо на півдні Росії М. Сергієнко, товариство, яке опікується трудовими мігрантами з України, і крайова громадська організація «Співдружність Кубань - Україна» при Краснодарському інституті культури.

Проте на Кубані немає жодної української школи і навіть уроків української мови. Натомість місцева влада ввела курс «чорноморської говірки» як діалекту російської мови. У 1998 р. вийшла друком програма курсу «Українська література Кубані», впорядкована відомим філологом, кандидатом педагогічних наук В. Олефіренком, і його ж хрестоматія з української літератури «Козак Мамай», за якою в деяких школах Кубані проводяться уроки «кубанської говірки». Єдиний україномовний тамтешній часопис «Вісник Товариства української культури Кубані» виходив накладом лише 300 примірників [1, с. 4].

Після розпаду Радянського Союзу і відновлення незалежності України в 1991 р. почали відновлюватися, незважаючи на протидію з боку російських шовіністичних кіл, національно-культурні, просвітницькі і просто дружні відносини між козацькими організаціями України і кубанськими козаками РФ. Проте після перемоги Революції гідності в Україні, анексії Росією Криму в 2014 р. та розв'язаної нею війни на Донбасі ці зв'язки значно звузилися.

Самі козаки кажуть, що сьогодні українського на Кубані стало ще менше, ніж було при радянській владі. Оскільки Кубань - стратегічний плацдарм Росії, все, що так чи інакше пов'язано з Україною, є там особливо сьогодні небезпечним.

Проте деякі українські громадсько-патріотичні організації та активісти робили і роблять спроби допомогти своїм побратимам на Кубані. З'являються публікації на кубанську тематику. Зокрема, вийшли друком книги Д. Білого «Малиновий Клин: нариси з історії українців Кубані» [2], Р. Польового «Кубанська Україна» [30] і Р. Коваля «Нариси з історії Кубані» [18], ґрунтовна стаття І. Кураса і В. Солдатенка у збірнику «Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні» [21], в яких чільне місце присвячено боротьбі кубанських козаків за своє самовизначення в 1917-1920 рр. і видатним кубанським військовим та політичним діячам цього періоду, які обстоювали ідеї єднання Кубані з Україною і боролися за їх втілення в життя. Також детальніше з даною проблематикою можна ознайомитись в статті автора цих рядків [10].

Наприкінці 2006 р. в Києві з ініціативи низки громадських діячів і організацій було створено громадський комітет «Кубань з Україною». Його активісти че-рез ЗМІ інформували громадськість про викрадення у 2006 р. з американського Музею кубанського козацтва (м. Ховелл, штат Нью-Джерсі) козацьких регалій, серед яких дарча грамота Катерини II козакам на володіння кубанськими землями. Через деякий час викрадені реліквії «випливли» в Краснодарі, де їм була присвячена виставка. За словами координатора комітету С. Пархоменка, «Кубань з Україною» ставить за мету привернути увагу громадськості до проблеми української діаспори Кубані. Він підкреслив, що Україна може вимагати від Росії створення національно-культурної автономії для українців Краснодарського краю [1, с. 4].

Актуальні й ґрунтовні дослідження з проблематики розвитку національно-культурного життя українців на Кубані і сьогодні здійснюють співробітники Інституту історії НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ім. В. Ф. Кураса, Інституту соціології НАН України, а також громадські організації, зокрема: Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР), Товариство зв'язків з українцями за межами України «Україна - Світ». Вагомий внесок у розвиток співпраці з закордонним українством зробила громадська організація «Співдружність Кубань - Україна», яка за час свого існування провела сім наукових конференцій за участю науковців з України та різних регіонів Росії. За результатами наукової роботи вийшло сім збірок наукових праць «Кубань - Україна» [16, с. 50]. Варто ще зазначити, що в Києві вулицю «сталінського маршала» Г. Жукова було перейменовано на вулицю Кубанської України. 17 жовтня 2019 р. у Верховній Раді України створено міжфракційне депутатське об'єднання «Кубань» [37].

Насамкінець наголосимо, що, незважаючи на сьогоднішню російську агресію та розв'язану російськими ЗМІ антиукраїнську істерію, наша держава повинна підтримувати прагнення українців, що історично опинилися за межами сучасної української держави, зокрема кубанців, до поглиблення різноманітних зв'язків з Україною.

Як бачимо на основі наведеного вище, ідеї, думки О. Бойдуника в наш час актуальні як ніколи.

Ідея державного соборного самоутвердження має залишатися визначальною, стрижневою для всіх поколінь українців. У цьому зв'язку для всіх зацікавлених науковців відкривається широке поле для подальших досліджень.

Література

політичний національний боротьба

1.Багряний С., Маковицька С. Незабутня Кубань. Україна молода. 2008. 20 березня.

2.Білий Д. Д. Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані. Київ: Товариство «Україна», 1994. 117 с.

3.Бойдуник О. На переломі: Уривки спогадів. Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. 153 с.

4.Бойдуник О. Соборність України та її східні кордони. Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник / Центр національного відродження імені С. Бандери, Дрогобицький державний педагогічний університет імені І. Франка. Кафедра нової і новітньої історії України, Науково-ідеологічний центр імені Д. Донцова; О. Баган, В. Ільницький (упоряд.). Дрогобич, 2014. Вип. 2. С. 389-418.

5.Бойдуник О. Сучасний стан визвольної політики: Доповідь виголошена на вічах в часи об'їздки ЗДА і Канади. Париж: Видання Першої української друкарні у Франції, 1956. 56 с.

6.Бойдуник О. Як дійшло до створення ОУН. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен: Видавництво Фундації імені Є. Коновальця, 1974. С. 359-379.

7.Боярський П. К. (Бойдуник О.) Українська внутрішня політика. Організація Українських Націоналістів. Женева: Б. в., 1947. 80 с.

Размещено на Allbest.ru