Конституційна реформа Михайла Горбачова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст

Конституційна реформа михайла горбачова

Декларацію про державний суверенітет України можна вивчати під багатьма кутами зору. Не треба, однак, забувати, що парламентська заява про державний суверенітет Української РСР була лише часткою більш широкого явища, відомого серед прибічників збереження радянської імперії під іронічно-злісною назвою «параду суверенітетів». Коли задуматися над тим, що саме послужило спусковим механізмом для цього «параду», то доведеться звернутися до конституційної реформи, здійсненої в СРСР у 1988 році. Це -- точка неповернення в історії радянської імперії у складі союзних республік і напівзалежних держав так званої «ялтинської Європи».

Оцінити точку неповернення можна лише тоді, коли ми розберемося в суті попередньої системи влади, яку її творець Владімір Ленін назвав радянською. Авторитетний зарубіжний фахівець з історії Росії Ричард Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен -- комуністична партія» [1, с. 183]. Насправді ж, Ленін створив набагато досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою «партія-ради», елементи якої (партійні комітети і виконавчі комітети рад) в кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота.

Що таке диктатура, популярно пояснив той же Ленін: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається» [2, с. 364]. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох елементів владного тандему. У назви цієї влади не знайшлося місця партії, так само, як їй не знайшлося місця в перших радянських конституціях. Ради перетворилися на всепроникну і всеохватну владу, але тільки тому, що були зрощені з організаційною структурою партії. Завдяки зрощенню з радами партія ставала державною, хоч словосполучення «державна партія» в радянські часи ніколи не вживалося.

Аналізуючи радянську владу як тандем «партія-ради», не можна розглядати обидва його елементи як окремо існуючі політичні сили. Це була одна політична сила, функціонально поділена за ознаками здійснення диктатури і поточного управління. Щоб представити її перед суспільством у вигляді двох сил, частину депутатів рад рекрутували з безпартійних. Але радянські громадяни могли обирати в якості своїх представників в органи влади тільки кандидатів в депутати від «блоку комуністів і безпартійних».

Термін «диктатура партії» в радянські часи теж офіційно не використовувався, тому що суперечив облудному терміну «диктатура пролетаріату». Класи, суспільства або нації не могли здійснювати диктатуру, тому що не мали внутрішньої структури, на відміну від держав або партій. Створена Леніним партія більшовиків могла здійснювати диктатуру, але тільки у формі диктатури вождів. Ця партія будувалася на засадах так званого «демократичного централізму», які передбачали безумовну обов'язковість рішень вищих партійних інстанцій для нижчих. Диктатура вождів матеріалізувалася у вигляді органів державної безпеки -- специфічної структури, будованої, як і всі інші підконтрольні партії організації, на засадах «демократичного централізму».

Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її побудови на засадах «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи партії відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з народних низів.

Диктатура системи партія-ради, тобто не обмежена будь-якими законами влада вождів базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх -- такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв'язок з населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих вождями завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів з пролетарських мас міста та села, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів державної партії до всього населення. Без організаційних, ідеологічних та емоційних зв'язків з масами більшовики ніколи не змогли б докорінно перебудувати найглибші основі повсякденного життя, як того вимагала теорія революційного марксизму.

Як всі інші держави тоталітарного типу, більшовицька держава здійснювала абсолютне панування над суспільством. На відміну від інших тоталітарних держав, вона характеризувалася глибоким проникненням своїх інститутів у товщу суспільства. Після встановлення радянської влади зникли народжені раніше осередки громадянського суспільства, тому що стали неможливими непідконтрольні центру горизонтальні зв'язки між організаціями (навіть компартійними). У радянському верти- калізованому суспільстві партійні, радянські, профспілкові, комсомольські і всі громадські організації стали відігравати роль «передавальних пасів» від керівників партії до народних низів. Це означало, що структури «держави-комуни» (вислів Леніна) пронизали собою всю товщу суспільства. Іншими словами, радянська держава віддала суспільству свій власний кістяк. Обручами терору, пропаганди і виховання держава і суспільство скріплювалися в органічну цілісність -- своєрідне державо- суспільство.

Дві окремо існуючі, але взаємопереплетені владні вертикалі створювали непроникну стіну між формою і суттю радянської влади. За конституційною формою це була робітничо-селянська влада, а за внутрішньою суттю -- незалежний від народного волевиявлення диктаторський режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 році підкреслював: «Як правляча партія, ми не могли не зливати з “верхами” партійними “верхи” радянські, -- вони у нас злиті і будуть такими» [3, с. 15].

Сказане вище виявилося необхідним, щоб зрозуміти, від якої спадщини відмовлялися Михаїл Горбачов і його команда реформаторів. Перш за все, новий генеральний секретар ЦК КПРС постарався оновити вище партійне керівництво, з допомогою якого мав намір здійснювати назрілі й перезрілі перетворення. За неповні три роки, до кінця 1987-го, були відправлені на пенсію п'ять членів політбюро ЦК КПРС, які уособлювали брежнєвський «застій», -- а в наступні два роки -- додатково Андрій Громико і Володимир Щербицький. Проте новий склад вищого партійного керівництва знову-таки поділився на реформаторів на чолі з Олександром Яковлєвим і консерваторів, очолених Єгором Лигачовим. Керівники нижчих щаблів партійного керівництва теж виявилися малопридатними для ролі реформаторів. Один з помічників Горбачова Олександр Черняєв у нотатках, що відносилися до 1984 року, писав: «Важелі управління відмовляли. Волаюча картина нездарності, сірості і брехливості, переродження збюрократілих начальників демонструвалася кожного разу при звітах міністрів і секретарів обкомів на засіданнях Секретаріату ЦК КПРС і Політбюро» [4, с. 48]. Яковлєв у спогадах висловлювався не менш різко, але на вищому рівні узагальнення, коли характеризував невдалі спроби Горбачова змінити ситуацію в країні: «Михайло Сергійович робив спроби умовити або змусити номенклатуру йти за ним до кінця. Та чи можна було перетворити яструба в синицю, змусити тиранію полюбити демократію?» [5, с. 476].

Провал економічних перетворень 1985-1986 років змусив Горбачова радикалізувати курс на «перебудову». Восени 1986-го він почав готувати і особисто очолив підготовку пленуму ЦК КПРС, присвяченого кадровій політиці партії. Всупереч засадам «демократичного централізму» пленум ЦК мусив затвердити можливість прямих і альтернативних виборів комуністами «першого» керівника -- від секретаря первинної організації до секретарів обкомів і республіканських організацій. Процес виборів опинявся в зоні громадського контролю, тобто проголошуване гасло «гласності» одержувало яскраве політичне забарвлення [6, с. 496-497].

На пленумі ЦК КПРС, що відбувся у січні 1987 року, було схвалене ключове питання -- про альтернативні вибори партійних керівників при таємному голосуванні. Було також прийняте принципове рішення про скликання першої після війни Всесоюзної партконференції [6, с. 499]. Членам ЦК КРПС здавалося, що принципове питання про альтернативні і таємні вибори в партійних організаціях справді потребує затвердження не на пленумі ЦК, а на з'їзді або конференції. Однак Горбачов міг виконувати й інший, радикальніший задум. У нотатках Черняєва знаходимо такий пасаж: «Присвячений кадровій політиці знаменитий січневий Пленум ЦК, на якому уперше після Леніна було сказано про винуватість самої партії та її ЦК за те, що трапилося в країні, за її кризовий стан, не дав потрібних перебудові результатів. А Горбачов пов'язував з ним дуже великі сподівання. Партія і надалі не виявляла ні бажання, ані здатності виконувати роль авангарда перетворень (набагато пізніше Горбачов визнав, що вона, за самою своєю природою не була придатна для цього). Він придумав вихід: через Всесоюзну партійну конференцію «позбавити КПРС владних державних функцій і відновити повновладдя Рад, ліквідоване Сталіним в 20-х роках» [4, с. 63].

Це свідчення дорогого коштує. Воно показує, до якого рівня прорахували реформатори наслідки конституційної реформи 1988 року, Чер- няєв навіть у 2003 році вважав, що ради користувалися повновладдям в ленінську добу. Такої думки був і його патрон, коли закликав своїх товаришів по партії здійснити повновладдя рад. Це засвідчує запозичення в ході конституційної реформи тих форм організації рад, які народилися в ленінську добу і проіснували до Конституції СРСР 1936 року.

Реформатори 1980-х років не розуміли до кінця утвореного Леніним у 1917 році механізму влади. Після розпаду КПРС, який був закономірним наслідком ліквідації зв'язки між партією і радами, Горбачов спромігся лише на таке банальне твердження: партія, мовляв, виявилася нездатною реалізувати задуману ним перебудову. Нерозуміння механізму здійснюваної керівництвом СРСР влади припинило процес довготривалого гниття компартійно-радянського тандему.

Досить високою є вірогідність того, що Горбачов уже під час січневого (1987 р.) пленуму ЦК КПРС мав намір не обмежуватися запровадженням альтернативних виборів у партійних організаціях. У березні 1987 року, коли в СРСР відбувалися вибори в місцеві ради народних депутатів, деякі виборчі округи було вирішено в порядку експерименту перетворити на багатомандатні. Виборці іноді писали на бюлетенях те, що вважали за потрібне сказати владі. Такі бюлетені виборчі комісії вважали недійними, але листи до влади копіювали і передавали в «компетентні органи». Деякі надписи на бюлетенях тематично співпадали з майбутньою реформою, хоч виборці навіть не здогадувалися, що вона може відбутися:

- наказ один -- на керівні посади призначати безпартійних, а комуністи показали себе, від мала до велика, шахраями (Москва);

- поки буде одна партія, нічого доброго чекати не можна (Москва);

- влада повинна належати Радам, а не партії (Москва);

- у нас однопартійна система, а повинна бути багатопартійна, щоб жодна партія не могла тиснути на Ради народних депутатів (Україна);

- вибори -- чиста формальність, наші депутати -- порожнє місце в Радах. Фактично вся влада знаходиться в партійних органах та виконкомах, які вирішують все і за всіх (Україна) [6, с. 506-507].

Звідси видно, що конституційна реформа відповідала настроям народу. Видно також, що реформатори з оточення Горбачова не йшли назустріч цим настроям повною мірою, а бажали реалізувати їх без усунення партії з політичного життя.

На XIX Всесоюзній партконференций що відбулася у червні 1988 року, було вирішено перетворити радянські органи влади у справжні владні структури, прямо не залежні від парткомів та їхніх апаратів. На практиці це означало ліквідацію тандему «партія-ради».

Компартійна диктатура залишалася невизначеною конституційно, хоча в Конституції СРСР 1936 року партія уже згадувалася як «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних» [7, а 380]. Функції «керівного ядра» в конституціях 1936 і 1937 років не вказувалися. Проте радянські люди звикли думати, що цей публіцистичний вираз достатньою мірою характеризував повноваження вождів.

Невизначеність функцій партійних органів і детальний опис в конституціях повноважень радянських органів сполучалися з одночасним зайняттям партійною номенклатурою радянської посади відповідного рівня. Людина, яка працювала першим секретарем обкому партії, мусила бути за посадою народним депутатом союзної або республіканської Верховної Ради. Секретарю райкому партії положено було ставати депутатом обласної, в крайньому разі -- районної ради. Впродовж довгих десятиліть депутатство в радах було звичним для партійних чиновників, і тому вони сприйняли запропонований генеральним секретарем ЦК КПРС перехід влади від парткомів до виконкомів рад як щось незвичне, але не незвичайне. Функціонери партійної ланки влади готові були погодитись на здійснення своїх керівних функцій з крісла голови ради або голови виконкому ради відповідного рівня. Щоб заручитися підтримкою реформи непублічними функціонерами, її ініціатори винайшли лазівку: депутатом можна було обратися не тільки у виборчому окрузі, але й через висування громадсько-політичними організаціями. Проте переважна більшість делегатів конференції була впевнена у тому, що одержить депутатський мандат у виборчому окрузі без проблем, як завжди. Отже, XIX конференція КПРС схвалила конституційну реформу.

Що трапилося насправді? Зникнення тандему «партія-ради» означало, що суверенна влада в Радянському Союзі перейшла від монопольно існуючої, тобто державної партії до суспільства. Країни, в яких суспільство панує над державою, тобто визначає на виборах персональний склад вищих державних установ, прийнято називати демократичними. Країни, в яких держава панує над суспільством, тобто формує склад державних установ без участі суспільства або за допомогою імітації виборчого процесу, прийнято називати тоталітарними. Схвалена вищим партійним форумом КПРС конституційна реформа в одну мить перетворила Радянський Союз з тоталітарної на демократичну країну. Однак це була надто своєрідна демократична країна: без традицій демократії, з суспільством, яке в усьому звикло покладатися на державу, з комуністичним кістяком в своїй товщі, який паралізував вільні рухи суспільного організму. Виборці повинні були пройти довгий шлях, щоб перетворитися з гвинтиків ленінсько-сталінської держави-комуни на повноцінних громадян. Вони ще не пройшли цей шлях до кінця навіть в наші дні, як свідчать екзотичні Дарти Вейдери або гречка на виборчих дільницях. Проте, як висловлювався Горбачов, «процес пішов».

Від часів, коли партія ховалася від конституції, її рішення положено було проводити через радянські органи влади. Останній в історії КПРС генсек виніс питання про конституційну реформу на затвердження позачергової XII сесії Верховної Ради СРСР, яка відбулася 29 листопада -- 1 грудня 1988 року. Реформа не зустріла заперечень з боку депутатів, у більшості своїй -- тих же представників компартійно-радянської номенклатури. Виникає запитання, чи передбачали її ініціатори політичні наслідки наступних виборів? Адже партійні комітети уже не могли визначати кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних», які за відсутності суперників завжди проходили в парламент. У виборчих округах складалися умови для боротьби за мандат, гострота якої залежала від політичної зрілості електорату. Виборці в масі своїй ще залишалися «біомасою», як висловлювалися цинічні претенденти на депутатський мандат, але в парламентах обов'язково мусила з'явитися опозиція.

Схвалена партконференцією конституційна реформа була поставлена на всенародне обговорення. Його підсумки підбив Горбачов на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР. Обговорювалася аж ніяк не конструкція ленінської системи влади, яка спиралася на диктатуру вождів, тобто усувала ради від прийняття політичних рішень і перетворювала їх на реєстратора рішень, що приймалися партійними органами. Ця конструкція була надійно схована за словами-симулякрами, що приймалися радянськими людьми як реально існуючі поняття: народовладдя, демократичний централізм.

З останнім терміном ще в ленінські часи трапився конфуз: борці з антидемократичними проявами в партійному житті назвали себе прибічниками статутної вимоги демократичного централізму (децистами), явно не здогадуючись, що сполучення цих двох слів є оксимороном -- таким же, як «гарячий сніг» чи «живий труп». Диктатура партійних вождів, на яку перетворилася диктатура партії завдяки її побудові на засадах «демократичного централізму», спочатку приховувалася за терміном «диктатура пролетаріату», а після проголошення побудованим соціалізму як першої фази комунізму компартійні ідеологи взагалі відмовилися від терміну «диктатура» і замінили його поняттям «народовладдя» (демократії).

На всенародне обговорення були винесені такі законопроекти: заснування системи з'їздів народних депутатів, перетворення Верховної Ради СРСР на постійно діючий орган, демократизація виборів, тобто надання їм змагальності шляхом висування кількох кандидатів на кожне місце народного депутата, пряме представництво громадсько-політичних організацій у вищих органах влади. Кількість зауважень і пропозицій зі вдосконалення законопроектів перевищила 300 тисяч. Сумнівів викликала у багатьох, як повідомляв Горбачов, лише ідея про обрання однієї третини народних депутатів З'їзду не у виборчих округах, а висуванням від громадсько-політичних організацій. Прагнучи розвіяти сумніви, генсек натискував на велику чисельність цих організацій. Вони дійсно увібрали в себе основну масу народу: партія -- майже 20 млн. членів, комсомол -- 36 млн., ради ветеранів -- понад 50 млн. людей старшого покоління тощо [8, с. 10-11, 30-31]. Ось тільки не підкреслив він, що всі ці організації будувалися на засадах «демократичного централізму» -- дуже далеких від реального народовладдя. Як уже вказувалося вище, вони являли собою кістяк держави-комуни, силоміць насаджений нею в організм суспільства.

Вплив конституційної реформи на суспільно-політичне життя став зрозумілим для команди Горбачова не відразу. Після березневих виборів 1989 року на З'їзді народних депутатів СРСР оформилася демократична опозиція, до якої примкнув найбільш потужний суперник Горбачова Борис Єльцин. Однак на першому З'їзді народних депутатів, як і в обраній ним Верховній Раді СРСР панувала, за визначенням одного з лідерів опозиції Юрія Афанасьєва, «агресивно-слухняна більшість». Диктат КПРС над суспільством залишався іззовні непорушним, але тільки тому, що партійні функціонери звикли керувати, а радянські чиновники -- бути керованими. Комуністична ідеологія, яка завжди була важливою підпорою диктатури, справляла все менший вплив на суспільство. Межі гласності розширилися, люди почали захлинатися під зливою сенсаційної інформації про злочини сталінської, а згодом і ленінської доби, про реальне становище в своїй країні порівняно з країнами, які вони звикли називати капіталістичними.

Хоч і не відразу і не без боротьби, але Горбачов змушений був відмовитися на позачерговому третьому З' їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 року від зафіксованого у 6-й статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі і в суспільстві. Зрозуміло, що позачерговий з'їзд був скликаний не для того, щоб вирішити долю статті конституції, навколо якої точилися гострі дебати. Горбачов скликав його, щоб відійти на певну дистанцію від ЦК КПРС. Його позиції у найвищому органі партії захиталися. Цекісти зрозуміли, нарешті, що завдяки конституційній реформі вони втратили владу над суспільством, і звинуватили у цьому свого генсека. З іншого боку, пост генерального секретаря ЦК КПРС перестав бути всевладним, і Горбачов поспішив очолити радянську владну вертикаль. Він уже володів найвищою посадою в цій вертикалі -- голови Верховної Ради СРСР. Проте еквівалентною посту генсека дореформеної КПРС мусила бути посада голови держави, а не парламенту. З'їзд народних депутатів 15 березня 1990 року подарував йому незвичний для радянської системи влади пост президента СРСР. Горбачов не наважився виставити свою кандидатуру на загальносоюзні президентські вибори, щоб не конкурувати з Єльциним, який завдяки союзу з демократичними силами набирав все більшу популярність в країні.

Скасування 6-тої статті Конституції СРСР було логічним продовженням конституційної реформи 1988 року. Однак найбільш вагомим її наслідком стала ситуація в країні після перших вільних виборів до законодавчих органи влади союзних республік, що відбулися 4 березня 1990 року. конституційний реформа повновладдя вибори

Передвиборна боротьба показала, що в країні наростає національно- визвольний рух, спрямований проти загальносоюзного центру, який тримав союзні республіки у «чорному тілі». Мова йшла не тільки про республіки Балтії, входження яких в Радянський Союз, як визнав другий З'їзд народних депутатів СРСР в грудні 1989 року, було наслідком таємного протоколу до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 року. В Україні могутнім чинником суспільно-політичного життя ставав утворений у вересні 1989-го Народний рух України за перебудову. Відірвана від загальносоюзного центру російська номенклатура на чолі з Єльциним розгортала боротьбу за суверенізацію РРФСР. Одним з передвиборних зобов' язань Єльцина була обіцянка здійснити зміни в Конституції РРФСР в напрямі запровадження поста президента, а також взяти участь в якості кандидата на всеросійських президентських виборах. На засіданні політбюро ЦК КПРС 9 листопада 1989 року голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков зауважив: «Треба боятися не Прибалтики, а Росії і України. Тхне загальним розвалом» [9, с. 99].

Березневі вибори 1990 року до законодавчих органів союзних республік змінили характер радянської влади. Влада в Українській РСР, як і раніше, зосереджувалася в руках першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, проте його позиції в системі влади забезпечувалися тим, що він став головою Верховної Ради.

Верховна Рада після трансформації компартійно-радянської системи, спричиненої конституційною реформою, стала основним центром влади. Як і раніше, влада залишалася функціонально неподіленою, незважаючи на наявність окремо існуючих виконавських, законодавчих і судових органів, які функціонували в класичній моделі радянської влади 19171989 років. Це означало, що у влади залишався присмак диктатури. Український парламент 1990 року мало нагадував парламенти демократичних країн. Проте він уже не був схожим на Верховну Раду попереднього скликання.

Слід говорити лише про присмак диктатури, а не про диктатуру в повному обсязі. Диктаторські функції у спадок від партії здобув парламент у цілому, і тому вони розчинялися серед 450 депутатів. Крім того, -- що було найважливішим, -- відносини залежності між ланками тієї системи влади, яку уособлював парламент, були прямими, тобто демократичними. За парламентом стояв народ, який мав право позбавити повноважень будь-якого народного депутата на наступних вільних виборах. За керівництвом парламенту стояли народні депутати, які могли змінити його в будь-яку мить.

Очолювана Олександром Морозом компартійно-радянська номенклатура кількісно переважала, але не панувала в парламенті. Делегати від НРУ і члени КПРС, обрані за списками Демократичного блоку, вміло використовували методи парламентської боротьби, щоб пропагувати свої цілі і нав'язувати їх політичному супротивнику, який перебував у стані паніки, бо «революція згори» на очах перетворювалася на «революцію знизу». Перипетії парламентської боротьби оперативно висвітлювалися засобами масової інформації. Парламентські дебати транслювалися у прямому ефірі. Всі громадяни мали змогу оцінювати те, що відбувалося на політичній авансцені.

Номенклатура трималася у Верховній Раді згуртовано, на відміну від парламентської опозиції. Проте вона не мала стратегічної лінії і пливла за потоком подій, бажаючи пристосовуватися до швидкоплинних змін у суспільстві і зберегти владу. Мороз уникав прямої конфронтації з опозицією. За згодою більшості опозиція взяла під свій контроль 7 парламентських комісій з 23 наявних.

У парламенті, який сформувався після перших вільних виборів, відчувався не тільки політичний, але й географічний поділ між депутатами. Торкаючись його, Михайло Батіг змушений був визнати: «Нам, народним депутатам, членам Народного руху України, гірко і боляче, що більшу частину парламенту України складає старий консервативний партапарат, який руйнує будь-яку розумну думку. Але ще гірше буває на душі, коли розмовляєш з народними депутатами зі східних областей України, які не розуміють української мови, не знають нашої історії, не вірять у нашу символіку» [10, с. 151].

7 березня 1990 року політбюро ЦК КПРС розглянуло підсумки російських виборів. На відміну від минулорічних виборів народних депутатів СРСР, ці вибори були прямими: влада вже не наважувалася, побоюючись народного гніву, виділяти квоти для депутатів від громадсько-політичних організацій. Переважна більшість членів політбюро ЦК оцінила вибори як задовільні, сподіваючись на те, що загальносоюзний центр зможе утримати державотворчу республіку під своїм контролем.

Лише Іван Фролов, який перебував в команді Горбачова в якості його помічника в 1987-1989 роках, після чого став секретарем ЦК (а з липня 1990 р. -- членом політбюро ЦК КПРС), не поділяв оптимізму присутніх. Для цього академіка АН СРСР в галузі філософії раптом відкрилася не тільки небезпека конституційної реформи, але й тієї основи, на якій вона базувалася: запровадженої Леніним фальшивої оболонки радянської централізованої держави. Партія перебувала в глибокій кризі, але ж саме вона, за задумом Леніна, тримала на собі державу, оформлену у вигляді союзу вільних і рівноправних республік з конституційним правом виходу з «федерації». Намір Єльцина домагатися поста президента Росії ламав ленінську конструкцію влади з плачевними наслідками для загальносоюзного центру. Про дальші його кроки, уже в якості президента Росії, можна було здогадуватися.

Тільки така реконструкція подій стає зрозумілою і логічною, коли ми проаналізуємо виступ Фролова на цьому засіданні політбюро ЦК КПРС. Виступ наводиться за використаним Рудольфом Піхоєю робочим записом, який зберігається у недоступному для інших дослідників Президентському архіві Російської Федерації. Ось цей запис [6, с. 582]:

«Треба тут визнати нашу поразку, реально і недвозначно... Мені здається, це дуже сумнівний тепер показник: скільки ми голосів одержали за членів партії, і тому подібне, бо знаємо -- є розкол. І Попов в партії, і Юрій Афанасьєв в партії. Але справа не в цьому. Я думаю, що найбільший наш недогляд полягав в тому, що не провадилася робота у виробничих колективах. Ми кинули робітників і селян -- ось що я вам кажу прямо і відверто! Ми просто кинули їх! І не дивно, що тепер в Ленінграді починають розвиватися самостійні рухи. Афанасьєв та інші не хочуть виходити з партії, щоб підірвати її на з'їзді [наближався XXVIII з'їзд КПРС -- С.К.]. Нам треба більш енергійно прибирати старі кадри. Через них втрачаємо партію. Наше становище мало відрізняється від становища в інших країнах Східної Європи... І нарешті, останнє. Звичайно, свої найпотужніші бомби, я не знаю, яка, термоядерна або ще щось, закладені у вигляді російських структур -- і у вигляді партійних структур, і у вигляді ось цих Рад тощо. Вони взагалі загублять всю нашу Федерацію в цілому. Тому на їхню діяльність невипадково переключилися ось ці попови та інші -- Афанасьєв і Єльцин. Потрібні якісь саме партійні рішення. Треба визначатися. Треба приймати рішення. Треба переходити в контратаку. Інакше з'їзд принесе таке -- ми навіть самі не помітимо, як ми опинимося в іншій, чужій нам країні і в іншій, чужій нам партії».

У травні 1990 року відбувся Перший з'їзд народних депутатів Росії. Незважаючи на відчайдушну протидію загальносоюзного центру головою Верховної Ради РРФСР був обраний Борис Єльцин. Парадоксально, але прагнення до суверенізації найбільш яскраво проявилося не в національних республіках (за винятком Грузії і республік Балтії), а в Російській Федерації. Становище Росії в Радянському Союзі завжди залишалося двозначним. Росія була державоутворюючою республікою, і загальносоюзний центр відстоював передусім її інтереси. У неофіційній «табелі про ранги» росіяни були титульною нацією в масштабі всього Союзу, а не тільки Російської Федерації. Це означало, що вони не ставали національною меншиною в будь-якій союзній або автономній республіці. Радянський Союз на Заході часто називали Росією, і ніхто не виступав зі спростовуваннями. Навпаки, перебуваючи в Україні, Горбачов часом називав СРСР Росією, що прикро бентежило українців, навіть Володимира Щербицького. Проте Росія формально була політично ущемленою, бо Кремль не міг собі дозволити існування двох центрів влади -- і союзної, і російської.

Як тільки Верховні Ради союзних республік нового складу зібралися на першу сесію, Грузія, Литва та Естонія прийняли парламентські акти про державний суверенітет, щоб убезпечити себе від посягань загальносоюзного центру. Прийнята 11 березня 1990 року декларація литовського парламенту мала назву «Про відновлення незалежності Литовської держави». Парламентарі мали рацію: країни Балтії були включені до складу СРСР на підставі злочинного пакту Ріббентропа-Молотова. Завдяки посередництву Франсуа Міттерана і Гельмута Коля парламент Литви оголосив тимчасовий мораторій на Декларацію про незалежність. Франція і Німеччина переживали, мабуть, не менше Горбачова за долю Радянського Союзу. Розпадалася країна з найбільшим у світі ракетно- ядерним потенціалом, і невідомо було, у чиї руки він міг потрапити.

Тим часом в Москві утворилися два центри влади, які вступили у боротьбу між собою. Уже в ранзі голови парламенту Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ґрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна в усьому, і рішення її повинні бути вище союзних» [11]. Отже, Єльцин мав намір скористатися закладеними в Конституції СРСР і в конституціях радянських республік нормами, щоб усунути від влади загальносоюзний компартійно-радянський центр.

12 червня 1990 року з'їзд народних депутатів Росії практично одноголосно прийняв Декларацію про державний суверенітет РРФСР. У цьому документі були втілені найгірші очікування Івана Фролова. З'їзд урочисто заявив про свою рішучість створити демократичну правову державу у складі оновленого Союзу РСР. Встановлювалася повнота влади РРФСР у вирішенні всіх питань державного і громадського життя, за винятком тих, які вона добровільно передасть у ведення Союзу РСР. Дія актів Союзу РСР, які вступали у суперечність з суверенними правами РРФСР, припинялася. Стаття 7 проголошувала: РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР в порядку, встановленому Союзним договором і заснованому на ньому законодавстві. Право союзних республік на вихід з СРСР проголошувалося в усіх радянських конституціях, але тільки тепер виникав механізм виходу. Останнім пунктом автори Декларації стверджували, що вона стане основою для розробки нової Конституції РСФСР, укладення Союзного договору і вдосконалення республіканського законодавства [12, с. 341-343]. Заключною подією Першого з'їзду народних депутатів РРФСР стала заява Єльцина про вихід з КПРС.

Компартійно-радянська номенклатура в національних союзних республіках перестала розраховувати на підтримку Москви, де точилася боротьба між двома центрами влади. Частина її стала розуміти, що вже залежить не стільки від Кремля, хто б у ньому не сидів, скільки від власних виборців. Тому в середовищі номенклатурних працівників України почали множитися так звані суверен-комуністи. Вони розглядали діячів Народного руху та інших опозиційних депутатів Верховної Ради не як противників, а як ситуативних союзників у справі суверенізації республіки. Найбільш далекоглядним в оцінці політичної ситуації виявився Леонід Кравчук. Стартові позиції для особистої політичної кар'єри він здобув у попередній системі влади: у 1988 році став завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, в 1989-му був обраний на посаду секретаря ЦК з ідеологічних питань, а в червні 1990-го -- здобув пости члена політбюро і другого секретаря ЦК КПУ.

Конституційною реформою Горбачов і його команда реформаторів довели, що готові йти на далекосяжні поступки, аби зберегти за собою політичну владу. Проте в галузі міжнаціональних відносин вони не були готові до поступок. Ідеал національно-державного устрою втілювався для

Горбачова в афоризмі «сильний центр -- сильні республіки». Явно не йшлося про перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію, тобто на державу, де регіони мали б чітко окреслені конституційні повноваження, непідвладні центру. Радянські конституції лише проголошували права, але у суб'єктів федерації не існувало реальних прав, здійснюваних суверенно, без звертання за дозволом до центральних відомств. Це визнавав і Горбачов, коли його притискували до стіни. Виступаючи в Литві у січні 1990 року, він сказав: «Треба дати можливість кожному народу реалізувати свій потенціал, у всій повноті наповнити федерацію новим, реальним змістом» [9, с. 119].

Коли Верховні Ради республік Балтії, маючи підтримку Центральних комітетів своїх компартій, приймали свої декларації, Верховна Рада УРСР виступала з їх засудженням, твердячи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє єдності і згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували й парламенти інших союзних республік. Але крок Росії просигналізував всім іншим республікам, що московський центр охоплений кризою і не може більше утримувати інші народи в покорі. Одразу виявилося, що не існують інші, несилові способи функціонування створеної більшовиками на уламках колишньої імперії багатонаціональної радянської держави. Кожна з республік залишалася радянською у третьому поколінні, «верхи» і «низи» в них могли існувати тільки так, як визначала комуністична доктрина, але в кожній раптом з'явилися суверен-комуністи, які прагнули відійти на певну відстань від загальносоюзного центру. Про вихід з «липової» федерації ніхто в цей час не думав у «верхах» національних республік, для цього не вистачало фантазії. Менш за все про це думав Єльцин, який аж ніяк не бажав розпаду Радянського Союзу і використовував закладені в його конструкцію «найпотужніші бомби» (користуючись лексикою філософа І. Фролова) з однією лише прагматичною метою: подолати Горбачова. Отже, крок Росії відкрив «парад суверенітетів».

Джерела та література

1. Пайпс Р. Россия при большевиках / Р. Пайпс. -- М., РОССПЭН, 1997. -- С. 183.

2. Ленін В.І. Повне зібрання творів / В. І. Ленін. -- Т. 41. -- К., 1974. -- С. 364.

3. Ленін В І. Повне зібрання творів / В. І. Ленін. -- Т. 43. -- С. 15.

4. Черняев А. Был ли у России шанс? / А. Черняев. -- М.: Собрание, 2003. -- С. 48.

5. Яковлев Александр. Сумерки / Александр Яковлев. -- М., Материк, 2003. -- С. 476.

6. Пихоя Р.Г. Советский Союз: история власти. 1945-1991 / Р.Г. Пихоя. -- М., Издательство РАГС, 1998. -- С. 496-497.

7. Історія Радянської Конституції. 1917-1936. -- К., Радянське будівництво і право, 1937. -- С. 380.

8. Горбачев М.С. К полновластию Советов и созданию социалистического правового государства. Доклад и заключительное слово на внеочередной двенадцатой сессии Верховного Совета СССР одиннадцатого созыва 29 ноября -- 1 декабря 1988 года / М.С. Горбачев. -- М.: Политиздат, 1988. -- С. 10-11, 30-31.

9. Союз можно было сохранить. Белая книга. Документы и факты о политике М. С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства. -- М.: Издательство АКТ, 2007. -- С. 99.

10. Бойко Олександр. Україна у 1985-1991 рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку / Олександр Бойко. -- К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2002. -- С. 151.

11. Советская Россия (Москва). -- 1990. -- 31 мая.

12. История России XX века / Под редакцией А.О. Чубарьяна. -- М.: Просвещение, 2003. -- С. 341-343.

Анотація

У статті досліджуються обставини розробки і затвердження конституційної реформи 1988 року, яка передбачала позбавлення КПРС владних функцій і, як вважали її ініціатори, відродження повновладдя рад. Насправді, однак, усунення партії від виконання державних функцій і запровадження вільних виборів з альтернативними кандидатами перетворило ради на звичайні органи демократичної влади, а партія була відкинута на узбіччя політичного життя. Оскільки вся російська-радянська імперія трималася на диктатурі партійних вождів, ліквідація її неочікувано для ініціаторів «перебудови» призвела до суверенізації «ялтинської Європи» і союзних республік СРСР.

Ключові слова: «парад суверенітетів», «перебудова», тандем «парткоми- виконкоми рад», «диктатура партії», «демократичний централізм», «передавальні паси», держава-комуна.

Keywords: «parade of sovereignties», «Perestroika», «party committees -- executive councils' committees» tandem, «party dictatorship», «democratic centralism», «passing passes», state-commune.

В статье исследуются обстоятельства разработки и утверждения конституционной реформы 1988 года, которая предусматривала лишение КПСС властных полномочий и, как считали её инициаторы, возрождение полновластия советов. На деле, однако, отстранение партии от выполнения государственных функций и введение свободных выборов с альтернативными кандидатами превратило советы в обычные органы демократической власти, а партия была отброшена на обочину политической жизни. Поскольку вся русско-советская империя держалась на диктатуре партийных вождей, ликвидация её неожиданно для инициаторов «перестройки» привела к суверенизации «ялтинской Европы» и союзных республик СССР.

Ключевые слова: «парад суверенитетов», «перестройка», тандем «парткомы- исполкоми рсоветов», «диктатура партии», «демократический централизм», «приводные ремни», государство-комуна.

Размещено на Allbest.ru