Українське національне відродження в ХІХ-ХХ століттях: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі

Україна має значний потенціал для реалізації численних проектів у рамках єврорегіонів, оскільки 19 з її 25 областей є прикордонними. На сьогодні єврорегіони «Буг», «Верхній Прут», «Карпатський», «Нижній Дунай» охоплюють 1,5% території нашої держави і 22% її населення, 6 областей, 100 районів, 109 міст. Продовжується робота зі створення єврорегіонів «Слобожанщина», «Дніпро», «Дністер», «Сян». Співпраця регіонів України здійснюється шляхом двосторонніх угод з регіональними органами багатьох держав близького і далекого зарубіжжя, а також у рамках Асамблеї європейських регіонів та Асоціації прикордонних регіонів.

Активна позиція регіонів у даній сфері має економічний, культурно-освітній характер. По- літизація цього питання - лише на шкоду справі, хоча без вибору стратегічних орієнтирів не обійтися. Нині це питання перетворилося на предмет гострих дебатів і політичних спекуляцій. Думається, що в даний час його вирішення можливе лише «згори». Незважаючи на те, що Україні надано статус держави з ринковою економікою, потрібно ще багато працювати для того, щоб створити справді соціально орієнтовану економічну модель. І тоді сама по собі з'ясується інтеграція, структура якої виявиться для нас найбільш ефективною. В нинішньому ж стані багатовекторність з орієнтацією на європейські цінності видається найбільш адекватним геос- тратегічним вибором і відповіддю на виклики часу.

Європейська регіональна політика переконує в тому, що залучення регіонів до інтенсивних контактів лише зміцнює державу та її авторитет. З регіоналізмом так чи інакше пов'язані виклики і загрози, що потребують адекватної реакції. Про деякі з них тут уже згадувалося. Тепер слід зупинитися на їх характеристиці детальніше. Головний сегмент суперечностей лежить в економічній сфері.

Історично склалося так, що регіони України мають різний економічний потенціал. Форсована індустріалізація 30-х рр. XX ст. східного й південного регіонів створила диспропорцію в розвитку інших регіонів. При цьому основна промислова база розташована в областях, де титульний етнос домінує за крипто-формальною демографічною ознакою, хоча реально тут переважає мовно-культурне середовище національної меншини. Правобережні й західні області переважно обслуговують аграрний сектор економіки. Такий етнокультурний «поділ праці» у єдності з руйнуванням попередньої форми господарювання на селі спричинив десоціаліза- цію аграріїв, безробіття і масову міграцію. Мешканці Західної України шукають роботу здебільшого в країнах Центральної, Південної й Західної Європи, а тому і орієнтовані на європейські цінності (причому не тільки позитивні). Надлишок трудових ресурсів характерний і для розвинених індустріальних областей.

Те, що серед мешканців Півдня кожен п'ятий безробітний - технік чи інженер (і, водночас, не українець), створює певне підґрунтя для формування групи потенційних лідерів політизації етнічної групи. В умовах економічних негараздів і політичних криз політизація етнічних груп виступає дестабілізуючим фактором. Аналізуючи прояви регіонального партикуляризму, дослідники ведуть мову, в основному, про клани й економічні групи, які, обстоюючи власні корпоративні інтереси, не виявляють зацікавлення в інтеграції українських регіонів, зміцненні держави. Значна частина цих інтересів перебуває за межами України.

Як це не парадоксально, схожим алгоритмом відзначається девіантна поведінка діаметрально протилежної соціальної групи - т. зв. «заробітчан». Новітні «гастарбайтери» (за неофіційною статистикою, їх кількість коливається в межах 5-7 млн українських громадян) також пов'язують свій добробут не з Україною, а з можливістю працевлаштування за кордоном. Як правило, це - енергійні, відповідальні, кваліфіковані працівники. Однак їх громадська позиція і фактична участь у суспільному житті батьківщини маловиразні і незначні. Вихід із цієї складної ситуації вбачається у підготовці комплексних планів розвитку економічної інфраструктури в регіонах, запровадження якісного виробництва. Без масштабних централізованих програм це питання вирішити неможливо. Якщо економічні проблеми є базовими, тобто такими, які рано чи пізно доведеться розв'язувати, то політичні, незважаючи на, так би мовити, похідну природу, виявляють себе гостріше. Найчастіше політичного забарвлення набуває етномовна проблема. За переписом 1989 р., в Україні мешкало 72,7% українців і 22,1% росіян. Однак значно більша частина населення, у тому числі й українців, користувалась у повсякденному житті російською мовою. За президентства всіх трьох глав держави - Л. Кравчука, Л. Кучми та В. Ющенка - послідовно втілювався курс на утвердження статусу державної за українською мовою.

Відомо, що певна частина суспільства сприйняла комплексні заходи як «утиски» російської меншини, «примусову українізацію», а на Одещині, Харківщині, Дніпропетровщині, Миколаївщині, в Донбасі й Запоріжжі місцеві органи влади ухвалили рішення про функціонування російської мови як офіційної мови або робочої, опротестовані прокуратурою як нелегітимні. Головним аргументом для появи таких підзакон- них актів стала констатація того, що на цих теренах мешкає переважно російськомовне населення. Однак при цьому не брався до уваги засадничий принцип, окреслений чинним законодавством. Визначення конкретних місць проживання тієї чи іншої національної меншини має здійснюватися не за мовним, а за етнічним принципом. А у вказаних областях більшість населення становлять громадяни саме української національності. Мовна «карта» постійно розігрується російськими політиками-«яструбами», про що багато писалося. Не порівнюючи ситуацію з культурно-мовними правами багатомільйонної української діаспори у Російській Федерації, наведемо лише один факт: жодна інспекційна поїздка представників міжнародних організацій, з візитом верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Макса ван дер Стула включно, не виявила жодних порушень у цій сфері в Україні. Мовна тканина відіграла роль дієвого фактора соборизації України. Розтинаючи її, певні політичні сили викривають свої справжні наміри під гучними гаслами захисту російської мови. Разом з тим, слід остерігатися «кавалерійських наскоків» у цій делікатній сфері. Адже навіть україномовна інтелігенція вважає російську мову й літературу невід'ємною частиною і джерелом свого культурного світу.

Незаперечним є одне: мовна проблема має бути виведена з обойми політичних торгів та спекуляцій, а державна лінія - не залежати від змін політичних лідерів та сил, які опиняються на владному Олімпі. Поки що існуючі тенденції дають небагато підстав для заспокоєння. Захищаючи російське етнічне й культурне середовище, частина одеської інтелігенції на початку 1990-х років намагалася витворити особливий «новоросійський» псевдоетнос. Дещо пізніше активізувалися спроби реалізації проекту «Великого Півдня» - наднаціональної спільноти, яка мала охоплювати територію деяких північних, східних та південних областей. Давнішу історію має проблема русинства. Свого часу її активно експлуатував російський царизм, а потім - сталінський режим. Хоча Сталіну вистачило здорового глузду не включати Закарпаття до складу Російської Федерації. Але й нині існують політики, які підживлюють сепаратистські «русинські» «псевдонації», що загрожує територіальній цілісності України. Несуть небезпеку й спроби ототожнення румунського та молдавського етносів, здійснювані окремими румунськими громадськими об'єднаннями на Буковині. Як бачимо, етномовні проблеми є фактором, який несе в собі значний конфліктогенний заряд і вимагає постійної уваги з боку центральної та місцевої влади та рішень, заснованих на зважених наукових погрозах і практичних рекомендаціях.

У контексті даної теми особливе місце посідає позиція «великих» церков - православної, греко-католицької, римо-католицької, ісламу, які мають найбільшу кількість віруючих і реальний вплив на суспільне життя в Україні. Проведене в 1995 р. соціологічною службою «Соціс-Ґелап» опитування засвідчило, що 57% громадян України вважали себе віруючими (у 1993 р. таких було 68,4%, щоправда, за даними Інституту філософії НАНУ). У правобережних та західних областях частка таких людей сягала 80-90%, у північних та східних областях - 35% і в Криму - 42% Нова політика. - №1. - С .9..

Кризові явища в економіці, підрив довіри пересічних громадян до органів державної влади і політичних інституцій, нестабільність суспільства дедалі більше привертають людей до релігійних об'єднань, в яких вони шукають духовної наснаги й морального підкріплення. Та постатеїстичний ренесанс затьмарений інтенсивною політизацією конфесій. Замість того, щоб зосереджуватися на соціальній підтримці віруючих, «великі» церкви активно долучаються до виборчих кампаній, апологетики певних політичних партій та рухів, регіональних фінансово-промислових груп. У статті «Влада і церква в Україні: обрії майбутнього» вже йшлося про те, як політичні сили використовували авторитет православної церкви в ході президентських виборів 2004 року Сятиня М., Реєнт О., Лисенко О. Влада і церква в Україні: обрії майбутнього // Україна молода: щоденна інформаційно-політична газета. - 2005. - 12 травня. - С. 5..

Отже, варто зупинитися на тих потенційних загрозах, які пов'язані з діяльністю найбільших церков. Об'єктивно найбільший конфліктоген- ний потенціал має українське православ'я. Вже сама наявність трьох конфесій - УПЦ МП, УПЦ

КП й УАПЦ - є явищем аномальним. Однак з погляду державної безпеки і геополітичних інтересів України найбільшу тривогу викликають спроби Росії перетворити УПЦ МП на інструмент своєї зовнішньої політики. Міфологема про «єдиний православний простір» навіть непосвя- ченим у тонкощі сприймається як варіація імперської ідеї «єдиної неподільної». Паралізувавши за допомогою тиску на Вселенську патріархію та інші помісні православні церкви будь- які спроби для зближення трьох українських церков, російські політтехнологи успішно втілюють сценарії конфесійного розколу, який несе в собі загрозу територіальній цілісності України. Поява єдиної української помісної православної церкви позбавить Кремль одного з найдієвіших способів «легітимного» втручання у внутрішні справи.

Використовуючи фальшиву тезу про те, що РПЦ МП є церквою переважно етнічних росіян, Москва бере на себе повноваження «захисту» прав єдиновірців і «єдинокровних братів». Насправді, значна частина віруючих (як і рядового кліру) РПЦ МП - це дисципліновані з огляду на дотримання канонів люди неросійських національностей. Знаючи всі труднощі, пов'язані з канонічним розв'язанням цього питання, російська влада в найближчій перспективі не збирається «відпускати» українське православ'я. Українським законодавством (як, до речі, і російським) передбачено невтручання держави у внутрішнє життя релігійних організацій. Однак у даному випадку йдеться про велику політику, і держава не може лишатися осторонь.

Нині зрозуміло, що Всеукраїнська рада церков не здатна вирішити кардинальні проблеми міжконфесійного співіснування. Перехід до «ручного управління» такою делікатною і складною сферою безпосередньо Президентом України і ліквідація Комітету у справах релігії, який давав науково обґрунтовані рекомендації й готував аналітичні матеріали, видається передчасним. Існують латентні (і не тільки, на жаль) суперечності між православними і греко-католиками, а також між римо-католицькою і греко-ка- толицькою церквами. Суспільна реабілітація УГКЦ актуалізувала проблеми культового майна і храмів, відібраних у церкви після Львівського собору 1946 р. Греко-католики також виявляють стурбованість діями римо-католицького костелу, що кваліфікується як «експансія латинського католицизму», «прозелітизм» і т. п. З поверненням на історичну батьківщину кримськотатарського населення набуло ваги «ісламське питання». Враховуючи останні події у світі, українська влада має вжити відповідних заходів, аби не допустити протистоянь у Криму на релігійному ґрунті.

Одним із викликів у релігійній сфері слід вважати спроби Румунської православної церкви канонічно підпорядкувати собі приходи Чернівецької та Одеської областей, миряни яких у значній своїй частині є етнічними румунами чи молдаванами, а також старообрядські громади. Попри порівняно невелику кількість єврейського населення України (близько 100 тис. за переписом 2001 р.) тут діє понад 300 громадських і релігійних об'єднань, між якими, як правило, немає згоди. Та обставина, що більшість з них підтримують тісні зв'язки з міжнародними єврейськими організаціями, а також гострота протистояння в середовищі єврейської спільноти України, вимагають уважного ставлення з боку державної влади до її проблем. Як показує досвід, не слід залишати безконтрольних процесів появи неорелігійних громад, оскільки деякі з них несуть реальну загрозу суспільству. Негативні прояви, що мали місце кілька років тому, нелегко вдалося локалізувати і мінімізувати.

Таким чином, релігійне життя є також кон- фліктогенною зоною, що вимагає прогнозованих, політично виважених, науково змодельова- них підходів з боку влади. У перспективі це дозволить уникнути як створення впливових, розгалужених релігійних структур виразно антиукраїнського спрямування, так і атомізацію «малих» конфесій на контрольовану множину.

Нарешті, одним з найбільш дискутованих і гострих викликів часу є питання про федералізм як засіб піднесення й розквіту регіонів. Дебати з приводу федералізму та інших форм і методів децентралізації виявили два підходи: суто теоретичний та практичний. Перший методологічно побудований на аналізі світового досвіду федералізму й віртуальному примірюванні матриць конкретних федеральних проектів на український ґрунт. Другий пов'язаний з прагматичними міркуваннями і сподіванням, що підвищення ролі самоврядування й економічна самостійність регіонів стануть тим локомотивом, який витягне їх з трясовини господарських негараздів. Існує ще одна лінія поділу, а саме - між прихильниками і супротивниками федералізації України.

Адепти ідеї негайної федералізації обстоюють думку про те, що лише реальні права і широкий суверенітет регіонів дадуть важелі для розв'язання складних соціально-економічних проблем. На їх думку, земельний устрій гармонізує стосунки центру і периферії, центрального уряду й місцевих органів влади, підвищить їх відповідальність за долю людей. Прихильники унітарної держави керуються, насамперед, загальнонаціональними інтересами. Одні (Я. Дашкевич) вважають, що федералізм несе безпосередню загрозу соборності України, інші (В. Шаповал) стверджують, що нам потрібна регіональна автономія, а не федералізм. Найбільш обґрунтованою виглядає думка про те, що соціально-економічне й політичне підґрунтя для федералізму в нашій державі - аморфне, не придатне для повноцінного втілення в цілому раціональних проектів децентралізації. Мають рацію й ті, хто звертає увагу на позицію регіональних еліт, що керуються не загальнодержавними, а корпоративними інтересами. Навіть ті політичні партії, які мають загальнонаціональний електорат, залишаються регіонально орієнтованими. Потурання амбіціям їх лідерів, а також промислово- фінансовим групам, які за ними стоять, стимулює сепаратизм навіть у його неприхованих формах. Суто кабінетні побудови теоретиків про необхідність запозичення досвіду федеративних країн критикуються як такі, що не витримують експертизи на надійність наукового передбачення, а вірогідна похибка в цьому питанні ставить під загрозу найбільше завоювання українського народу - соборність суверенної держави. Залишаючи вироблення практичних рекомендацій політологам, соціологам та економістам, на завершення додамо: вітчизняна історія переконливо доводить, що легше запобігти непродуманим крокам, ніж долати їх наслідки. Невиважені, поспішні ходи в цій сфері спроможні каталізувати незворотні процеси, відкинути нас на століття назад. Унаочнити й широко оприлюднити історичну ретроспективу, донести її до політиків та державних чиновників і є завданням тих, хто досліджує проблематику соборності й регіона- лістики в Україні.

Анотація

У статті розглянуто етнополітичні процеси на українських землях в ХІХ-ХХ ст., поняття «соборність» у науковому й політичному лексиконі.

Ключові слова: соборність, українське національне відродження, націотворчий процес.

The genesis and affirmation of the Ukrainian idea of state unity is rooted in the glorious and tragic era of B. Khmelnytsky s times. The 19th is marked by a fundamental shift in ethno-political processes on Ukrainian lands.

At the same time, the formation and consolidation of the Ukrainian nation - the highest form of ethnic development took place. A necessary prerequisite for the full completion of this process is the community of territory, language, economy, culture, national consciousness. The understandable desire to unite all Ukrainian lands into a single state resulted in the unification process, which ended with the proclamation of the Act of Unification on the Sophia Square in Kyiv on January 22, 1919.

The idea of the revival of the Ukrainian Independent State (UIS) has become the cornerstone of the programme and practical activities of the Organization of Ukrainian Nationalists. The gathering of Ukrainian lands within the Ukrainian SSR during the Second World War did not remove the acuteness of the national question. The political content of «Stalin's unification» did not satisfy the patriotic, nationally conscious part of the Ukrainian public in the USSR and abroad.

The breakup of the socialist system, the collapse of the Soviet Union and the proclamation of Ukraine as an independent state seemed to symbolize the implementation of the «national idea» in the most possible form. However, even taking into account the significant importance of this event, the problem of unity still remains relevant. There is an urgent need for the political consolidation of the nation, the spiritual unity of the entire national community, the protection of the political and cultural rights of the fellowmen in all ethnic Ukrainian lands. In this sense, the creation of a sovereign Ukrainian state should be considered as the only beginning and the necessary condition for solving the urgent political, socio-cultural, ethno-confessional, and economic problems inherited from the Soviet regime.

Key words: unity, Ukrainian national revival, nation creating process.

Размещено на Allbest.ru