Заповіт руського воєводи князя Костянтина Вишневецького (31 травня 1641 р.): обставини укладення і внутрішня структура

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Львівський національний університет ім. І.Франка (Львів, Україна)

Заповіт руського воєводи князя Костянтина Вишневецького (31 травня 1641 р.): обставини укладення і внутрішня структура

Олексій Вінниченко - кандидат історичних наук,

доцент кафедри давньої історії України та архівознавства,

Анотація

Метою дослідження є введення в науковий обіг та формальний аналіз останнього заповіту руського воєводи Костянтина Вишневецького (помер 1641 р.), представника відомого й заможного волинського князівського роду. Положення цього тестаменту спричинили скликання спеціальної сенаторської наради при королівському дворі, у результаті якої окремі передсмертні розпорядження князя було визнано протиправними. Це стало унікальним випадком у відносинах між українськими маґнатами та монархом Речі Посполитої. Дотепер зміст останньої волі К.Вишневецького був відомий історикам лише в переказі, навіть існували припущення щодо фальсифікації заповіту, що й обумовлює наукову новизну його публікації. Застосування методики дипломатичного аналізу, що полягає в текстуальній деконструкції та виділенні типових для ранньомодерних тестаментів клаузул, дозволяє підтвердити автентичність заповіту К.Вишневецького. Висновки. Форма і внутрішня будова документа типові для тогочасних маґнатських і шляхетських тестаментів, порядок диспозицій можна вважати взірцевим, натомість мотивація укладення князем акта останньої волі дещо відрізнялася від спонук, характерних для тодішніх заповідачів. Хоча К.Вишневецький призначив кошти на порятунок душі та визначив місце поховання свого тіла, загалом тестатор не проявив себе надміру побожною людиною, також не прагнув досконало впорядкувати свої майнові справи чи запобігти можливим конфліктам навколо його спадку. Вочевидь провідною метою фінальної волі старого князя, дещо дезорієнтованого несподіваною смертю останнього сина, стало прагнення забезпечити майбутнє (добробут, майно, освіту, виховання) для внуків й онучок - своїх нащадків по чоловічих лініях. Утілення цього заповідач убачав у призначенні надійних опікунів для малолітніх Вишневецьких із числа кровних і посвоячених родичів, проте саме ця його тестаментова диспозиція, як показали події найближчих місяців, стала нереальною до виконання та навіть призвела до того, що підваженою виявилася правомірність самого заповіту.

Ключові слова: ранньомодерний заповіт (тестамент), спадкування, передсмертні розпорядження, фунеральні практики, князівський рід Вишневецьких, ранньомодерна ментальність, релігійність, шляхта, шляхетський соціум, родинні зв'язки.

Abstract

Oleksii Vinnychenko

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Docent of the Department of the Ancient History of Ukraine and the Archival Studies,

I.Franko National University of Lviv (Lviv, Ukraine)

THE TESTAMENT OF KOST!ANTYN VYSHNEVETSKYI, RUTHENIAN VOIVODE (MAY 31, 1641): CIRCUMSTANCES OF COMPOSITION AND INTERNAL STRUCTURE

The article aims to introduce into the scientific circulation and to do a formal analysis of the last will of the Ruthenian governor Kostiantyn Vyshnevets- kyi (died in 1641), who was a representative of the well-known and prosperous Volyn princely family. Some statements of this testament prompted the convening of a special senatorial meeting at the royal court, as a result of which specific death orders of the prince were declared illegal: this consequence became a unique case in relations between the Ukrainian princes and the monarch of the Polish-Lithuanian Commonwealth. Up till now, the content ofK.Vyshnevetskyi's last will was known to historians only in translation. There were even some assumptions about its evident falsification. Therefore its publication and analysis is a scientific novelty. The proper application of the diplomatic analysis, which consists of the textual deconstruction and isolation of clauses typical for the early-modern texts, allows us to confirm the authenticity of K.Vyshnevetskyi's testament. Conclusions. The form and internal structure of K.Vyshnevetskyi's testament are typical for the magnate and noblemen testaments of that time; the order of testamentary dispositions can be considered exemplary. K.Vyshnevetskyi assigned funds for the salvation of his soul and determined the burial place of his body. However, the tester did not approve himself neither an overly pious man, nor did he seek to perfect his property affairs or to prevent possible conflicts over his inheritance. The principal purpose of the last will of the old prince, somewhat disoriented by the sudden death of his last son, was the desire to secure the future (i.e. welfare, property, education, and upbringing) for the grandchildren and grandchildren - their offspring of the male line. The embodiment of this testament was the appointment of reliable guardians for the juniors of Vyshnevetskyi among his blood and adopted relatives. However, it was his testamentary disposition, as the events of the coming months proved, that it was unrealistic to fulfill and even led to self-righteousness.

Keywords: early modern acts of last will (testament), inheritance, death orders, funeral practices, the princely family of Vyshnevetski, early modern mentality, religiosity, gentry, gentry social, family ties.

На депутатському сеймику, що відбувся 13 вересня 1610 р., одним із депутатів від Волинського воєводства на чергову річну каденцію Коронного трибуналу було обрано князя Костянтина Вишневецького. Для нього це був уже не перший досвід виконання обов'язків трибунальського судді (вперше обирали депутатом на каденцію 1594/1595 р.)1, тож він мав добре знати, що під час роботи Трибуналу йому доведеться не лише розглядати різноманітні судові суперечки, але й підписувати численні трибунальські декрети (вироки) та екстракти (виписи) з трибунальських книг, що їх видавали на прохання мешканців українських та інших воєводств Речі Посполитої. І справді, поміж іншими, 9 травня 1611 р. К.Вишневецький завірив своїм підписом випис із трибунальських книг Волинського воєводства декрету у справі про тестамент покійного князя Андрія Олександровича Буремського. Натомість навряд чи К.Вишневецький міг уявити, що мине три десятиліття й із трибунальських книг так само буде виданий екстракт, котрий міститиме вирок стосовно заповіту вже самого князя Костянтина... Ще раз князь Костянтин дав обрати себе суддею-депутатом до Коронного трибуналу від Волинського воєводства в 1636 р., коли йому вже перевалило за 70 років. Про те, що старий маґнат таки їздив щонайменше на трибунальську сесію до Любліна і брав там участь у розгляді судових справ свідчить його підпис під декретом від 28 вересня 1637 р. (див.: Biblioteka Jagiellonska. - Zbiory Sekcji R^kopisow. - Sygn 6147 IV. - T.17. - K.87).

А оскільки книги Коронного трибуналу загинули, то саме завдяки цьому випису копія князівського тестаменту збе- ріглася до наших днів.

Свій останній заповіт руський воєвода Костянтин Вишневецький уклав 31 травня 1641 р. у власному маєтку у Залозцях незадовго до смерті. Дотепер в історіографії побутувала й інша дата князівської кончини -- 25 травня, її поява була спричинена повідомленням Альбрехта Станіслава Радзивілла, котрий занотував про смерть князів Вишневецьких у своєму щоденнику. Однак уже І.Чаманська у своїй ґрунтовній монографії, присвяченій цьому роду, переконливо довела хибність такої дати, указавши, що князь мав померти 31 травня. Дата укладення тестаменту остаточно підтверджує, що відхід його в інший світ не міг настати раніше останнього дня травня, і скоріше всього свою передсмертну волю К.Вишневецький оформив у письмовому вигляді безпосередньо перед кончиною.

На момент смерті князь Костянтин був уже дуже старим чоловіком (як на реалії XVII ст., недаремно А.С.Радзивілл назвав його «старцем»), мав вік 77 років, тож його смерть не могла бути неочікуваною. Однак події, що обумовили укладення заповіту та, імовірно, пришвидшили кінець князя, відбулися двома днями раніше. 29 травня у Львові помер середній син князя Костянтина -- кам'янський староста Юрій (Єжи) Вишневецький. Щодо дати кончини Є.Вишневецького так само немає одностайності у джерелах: згідно зі щоденником А.С.Радзивілла -- 21 травня (див.: Radziwill A.S. Pami^tnik o dziejach w Polsce. -- T.2. -- S.247), а згідно з листом Я.Вишневецького (див. прим.6) -- 29 травня (див.: Czamanska І. Wisniowieccy. -- S.244).Такий вік подав Каспер Несецький, указавши, що князь Костянтин народився в 1564 р. (див.: Korona Polska przy ZJotey Wolnosci Starozytnemi Rycerstwa Polskiego y Wielkiego Xi^stwa Litewskiego Kleynotami, Naywyzszymi Honorami, Heroicznym M^stwem y odwag^, wytworn^ Nauk^ a naypierwey Cnot^, Poboznosci^ y Swi^tobliwosci^ Ozdobiona, potomnym zas wiekom na zaszczyt y niesmiertelna slaw§ pami^tnych w tey Oyczyznie Synow podana przez X. Kaspra Niesieckiego Societatis Jesu. -- T.IV. -- Lwow, 1743. -- S.551; Herbarz polski Kaspra Niesieckiego S. J. powi^kszony dodatkami z pozniejszych autorow, r^kopismow, dowodow urz^dowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. -- T.IX. -- Lipsk, 1842. -- S.359), однак без зазначення джерела інформації. Усім пізнішим дослідникам залишалося тільки дублювати цю дату, хоч щодо К.Вишневецького (зокрема стосовно дружин і дітей) інші відомості К.Несецького не відзначаються точністю, а сучасник останнього Юзеф Александр Яблоновський у своїх генеалогічних таблицях навів дещо інший вік князя Костянтина -- 76 років (див.: Tabulae Jablonovianae ex arboribus genealogicis familiarum slavicarum regni Poloniae etc. -- Norimbergae, 1748. -- Tab.11).От його смерть у віці 24 років мала виявитися несподіваною та суттєво ускладнити ситуацію в родині Вишневецьких. Єжи був останнім із трьох синів князя Костянтина, адже інші двоє померли (так само передчасно в порівняно молодому віці) кількома роками раніше: старший Януш -- у 1636 р., маючи 37 років, молодший Олександр -- у 1639 р., маючи 21 рік11.

Між Львовом і замком у Залозцях відстань навпростець становить близько 97 км, а проте князь Костянтин уже фактично через день довідався про смерть свого останнього сина та спадкоємця, тож вирішив невідкладно взятися за написання акта останньої волі. Причини такого поспіху були очевидними, адже будь-які тестаменти, укладені князем раніше (а з огляду на його старість це не видається малоймовірним), зі смертю Єжи втрачали сенс. Відомий заповіт К.Вишневецького, укладений ще 20 червня 1606 р. за його перебування в Москві під час Смути (див.: Czamanska І. Wisniowieccy. -- S.150--151; ЛННБ, відділ рукописів. -- Ф.5. -- Оп.1. -- Спр.1584 II. -- Арк.137 зв.), однак цей тестамент не міг залишатися актуальним з огляду на надзвичайні обставини його укладення (князь тоді перебував у московському ув'язненні), пізніші шлюби тестатора й народження в нього кількох дітей.

Перед тим природними спадкоємцями Костянтина мали стати його сини (а від 1639 р. -- останній живий син), що навіть не потребувало з його боку спеціального обумовлення у вигляді заповіту. Але передчасна кончина всіх трьох його дорослих синів докорінно змінила ситуацію: на спадок після смерті Костянтина могли претендувати його вдова, доньки і їхні чоловіки (зяті князя), внуки та дальші родичі. Очевидно про малолітніх дітей своїх покійних синів найперше й мав намір подбати старий князь, коли терміново укладав заповіт, прагнучи в такий спосіб забезпечити майнові права внуків і віддати їх до моменту повноліття під надійну опіку. Костянтин замолоду (після ранньої смерті батька) мав за опікунів над собою своїх стриїв та кузена, а впродовж свого довгого життя сам неодноразово здійснював опікунські обов'язки щодо своїх рідних (здебільшого з різних гілок роду Вишневецьких), тож повинен був добре знати, наскільки життєва доля та цілісність маєтностей його внуків, його нащадків по чоловічій лінії й фактично майбутнє роду Вишневецьких залежить від того, кого він призначить їхніми опікунами у своєму заповіті.

Тестамент К.Вишневецького має типову для ранньомодерних шляхетських заповітів будову, структурно складаючись з трьох частин, характерних для більшості тогочасних актів (ще від часів середньовіччя). Початковий протокол порівняно короткий, фактично обмежується одним (хоч і складним) реченням, що містить у собі елементи відразу кількох типових формул. Деякі з них прийнято відносити до основної частини актових документів, але для ранньомодерних тестаментів таке переміщення клаузул, як видається, не було чимось надзвичайним. Протокол у заповіті К.Вишневецького фактично складається з розлогої аренґи, в якій обґрунтовано обов'язковість написання останньої волі, убудованої в неї інтитуляції та короткої промульґації («останню волю мою так диспоную»).

Тодішні аренґи подавались у формі філософсько-релігійних розмірковувань і часто конструювалися з фраз, запозичених із різноманітних творів. Тестамент К.Вишневецького у цьому відношенні не став винятком: початкова частина аренґи (до інтитуляційної формули) -- явне текстуальне запозичення, адже аналогічний (майже дослівно) фраґмент зауважуємо у промові, якою представники посольської ізби ще в передунійний період вітали короля на початку сейму 1563 р., хоч очевидно першоджерелом мав бути якийсь інший твір (скоріше за все латиномовний). У кінцевій частині аренґи (вже після інтитуляції) йшлося про конкретні причини укладення князем документа, але й тут уміщено вислів «хто народиться, померти мусить» («kto siз rodzi, umrzec musi»), що є парафразом зі Святого Письма.

Проте важливішими у цій частині аренґи стали спонуки, що названі тестатором як причини укладення акта останньої волі: старість, неминучість смерті, прагнення залишити в доброму порядку свій «дім». В останньому випадку, поза сумнівами, малася на увазі не тільки власне домівка, а й родина, що, як уже згадувалося, явно свідчило про прагнення заповідача забезпечити становище та майбутнє роду Вишневецьких. Натомість згадка лише про старість (але не про хворобу) корелюється зі вміщеною тут же волюн- тарною клаузулою, якою князь Костянтин ствердив, що взявся за укладення тестаменту «здоровий будучи тілом і розумом». Вставку цієї клаузули не слід уважати суто формальністю, обов'язковою для актів останньої волі, адже К.Вишневецький не вважав за потрібне, наприклад, додати, що уклав заповіт із доброї волі й без будь-якого намовляння та примусу, хоч і такі уточнення були властивими для тодішніх тестаментів. Тож можна констатувати, що смерть князя Костянтина не стала результатом тривалої хвороби, а була наглою (наприклад у результаті інсульту чи інфаркту), дійсно спричиненою звісткою про кончину сина, як про це і стверджували сучасники.

У лаконічній інтитуляції, яку тестатор вжив для означення самого себе та яка ідентична його підпису під заповітом, привертають увагу два нюанси. По-перше, заповідач назвав себе «Костянтин князь Вишневецький» (а не «князь Костянтин Вишневецький»), що виразно вказує на архаїчне трактування свого князівського титулу (як справжнього господаря-«князя» своїх родових володінь, «князя на Вишнівцю»), властиве для представників волинських князівських родів. Водночас князь не став у тестаменті називатися «Корибутом» (чи «Корибутовичем»), хоча йому не була геть невластивою традиція цього родового іменування (одночасно й назва родового герба), що вказувало на походження роду від князя Дмитра-Корибута (сина великого князя литовського Ольґерда) та «руських князів». Як видається, до іменування «Корибут» К.Вишневецький удавався, коли його автограф мав репрезентативне значення (див., напр., власноручні підписи князя та його рідних у книзі церковного братства: Czamanska I. Wisшowieccy... -- S.152), натомість у приватних листах підписувався так само лаконічно («Костянтин князь Вишневецький»), як і у своєму тестаменті (див.: Яковенко Н. Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI -- початку XVIII ст. -- К., 2012. -- С.336).

По-друге, указуючи уряд, який він займав, К.Вишневецький назвав себе «воєводою руських земель». Таке формулювання не свідчило, як може видатися, про якісь претензії князя на зверхність над річпосполитською «Руссю», ішлося лише про посідання ним уряду руського воєводи, очільника Руського воєводства та, відповідно, земель у його складі. Це була друга сенаторська посада, що її займав

К.Вишневецький: спершу в 1636--1638 рр. він був белзьким воєводою, а у січні 1638 р. отримав номінацію на уряд руського воєводи. Його попередники на цій посаді, виставляючи документи, так само вживали інтитуляційну формулу «воєвода руських земель».

Основну частину (контекст) тестамента (та, водночас, понад 80% його тексту загалом) майже повністю зайняла розлога диспозиція, в якій переказано останню волю заповідача. Розпорядження на випадок своєї смерті К.Вишневецький виклав чітко й послідовно, що в тестаментовій диспозиції проявилось у вигляді логічної схеми (зрештою властивої для багатьох ран- ньомодерних заповітів) прагматичних указівок, позбавлених абстрактних розважань чи наративів:

• передача душі в руки Бога;

• поховання тіла;

• леґація на костел;

• забезпечення «доживоття» й посагу останньої дружини;

• підтвердження земельних держань та грошові винагороди слугам;

• виконання доньками контрактів, укладених з їхніми чоловіками;

• призначення внукам і внучкам опікунів (водночас виконавців заповіту);

• надання грошової суми для невістки;

• відказування всього рухомого майна внукам;

• реєстрація та зберігання рухомого майна до повноліття внуків;

• виплата всіх грошових записів і боргів;

• обов'язок слуг до подальшої служби;

• прохання до екзекуторів виконати останню волю.

Привертає увагу відсутність у тестаменті санкційної клаузули, яка передбачала б покарання для тих, хто наважиться порушити останню волю заповідача, і яка була характерною для багатьох ранньомодерних заповітів. К.Вишневецький не став, як це часто робили тогочасні шляхтичі-тестатори, погрожувати Страшним Судом своїм рідним та екзекуторам, лише просив останніх в усьому виконати його передсмертну волю. Це прикінцеве в диспозиції прохання було вміщено відразу після повторної вказівки про «уконтентування» й «сатисфакцію» для комірників та слуг і стало єдиним випадком, коли тестатор порушив послідовність викладення своїх розпоряджень, повернувшись до сказаного раніше (зрештою на цьому завершивши своє волевиявлення). Немає також якої-небудь формули умови, що передбачала б можливість скасування заповіту чи окремих його положень за якихось обставин: очевидно тестатор усвідомлював неминучість смерті та остаточний характер документа. Водночас згадана чіткість і структурованість диспозиційної частини заповіту може свідчити як про завчасну його підготовку, так і про те, що К.Вишневецький до самої смерті справді зберігав притаманну йому за життя ясність розуму.

Завершувала основну частину (контекст) князівського заповіту формула короборації, в якій тестатор окреслював спосіб завірення документа: К.Вишневецький власноручно підписався за присутності п'ятьох свідків -- двох духовних і трьох світських осіб. Хоч, власне, свідками їх і не було названо, однак саме такою мала бути їхня функція: їх спеціально закликали для завірення тестаменту (недарма один зі свідків підписався як «особисто запрошений»). По суті підписанти мали засвідчити сам факт написання акту останньої волі та підписання його заповідачем, а у зміст документа їх могли й не посвячувати. Недаремно князь не став запрошувати, як це робили деякі ранньомодерні тестатори, впливових і «гідних» свідків, здатних своїм авторитетом ґарантувати незаперечність волевиявлення заповідача, натомість «ужив» осіб, котрі вочевидь належали до його близького оточення -- свого сповідника, місцевого пробоща (а священик костелу у Залозцях, що фактично відігравав роль придворного храму та усипальниці Вишневецьких, так само мав бути тісно пов'язаний із князем Костянтином) і трьох шляхтичів. Із-поміж останніх Адама Клунського та Яна Бжуховського князь у самому заповіті назвав «моїми приятелями» та просив долучитися до посмертної реєстрації свого нерухомого майна, тож вони радше належали до числа близьких до нього осіб, аніж закликаних ззовні принагідних панів. Водночас такий добір свідків можна пояснити не лише впевненістю князя, що його остання воля не буде піддана сумніву, але й прагненням якомога швидше укласти заповіт, не чекаючи на прибуття «вельможних» свідків. Напевно через ту саму впевненість заповідача в непорушності його тестаментових розпоряджень у короборацію не було внесено вимогу щодо роборації чи облятування заповіту в актах якого-небудь ґродського уряду. В адміністративному відношенні місто Залозці належало до Львівського повіту Руського воєводства (хоч і розміщувалося під самим його кордоном із Кременецьким повітом сусіднього Волинського воєводства), тож юрисдикційно підпорядковувалося Львівському ґродському суду/ уряду. Недаремно саме тут 5 липня 1632 р. «чесні» Левко Сало і Лаврис Стадник, піддані з міста Залозці (як записали канцеляристи, дідичної власності черкаського старости Костянтина Корибута Вишневецького), склали «тілесну» присягу щодо пожеж на передмісті, де попереднього року вночі з понеділка на вівторок перед святом Вознесіння Богородиці (11/12 серпня 1631 р.) згоріли 65 будинків, за три тижні - ще 2 доми, а у суботу перед Зеленими Святами вже поточного року (29 травня 1632 р.) вигоріло 43 будинки (див.: ЦДІАЛ України. - Ф.9. - Оп.1. - Спр.383. - С.2909-2910). Зрештою й у самому тестаменті князь Костянтин згадав, що акт доживоття для своєї останньої дружини свого часу затвердив саме «перед львівськими ґродськими актами». Проте волинське походження заповідача, чий родовий маєток - місто Вишнівець (центр чималої частини його володінь) - знаходився у Кременецькому повіті (до 30 км на північний схід від Залозців), не менш імовірним робило подачу його заповіту до одного з «рідних» волинських ґродів. Тим більше, що відстань від Залозців до Львова була вдвічі більшою, ніж до Кременця, де діяв замковий суд для місцевого повіту й де тоді урядував Петро Данилович (одружений із його троюрідною племінницею), а перед тим дев'ять років старостував його син Януш Вишневецький (див.: Czamanska I. Wisniowieccy... -- S.144--145, 234; Urz^dnicy wolynscy XIV--XVIII w.: Spisy / Oprac. M.Wolski. -- Komik, 2007. -- S.63, 160, 184). Однак напевно жодної облятації так і не відбулося, адже навряд чи під час трибунальського засідання у жовтні 1643 р. «уроджений» Лукаш Висоцький, пленіпотент Яреми Вишневецького (як позваної сторони), став пред'являти оригінальний документ (див.: ТТДТАЛ України. -- Ф.9. -- Оп.1. -- Спр.394. -- С.1716, 1727), якби мав на руках його завірену копію у формі витягу з ґродських актів. Показово, що перший заповіт князя Костянтина (1606 р.) в родинному архіві Вишневецьких відклався саме у вигляді екстракту з Кременецького ґроду від 11 листопада 1607 р. (див.: ЛННБ, відділ рукописів. - Ф.91. - Оп.1. - Спр.59. - Арк.235 зв. [с.464]).

Есхатокол (заключна частина) князівського заповіту обмежувався типовою датацією та експонентсько-тестаційною субскрипцією. Перша з цих клаузул максимально проста, просторову локалізацію тут наведено лаконічно: поза традиційним «Діялося...» («Dziaпo sie...»), що є калькою з латинського «Actum», указано лише назву населеного пункту («в Залозцях»), без уточнення, де саме відбувалося написання тестамента -- на замку або в палаці (чи навіть в їх конкретному приміщенні?). Час укладення заповіту в його да- тації подано за григоріанським календарем, тобто зі вказівкою року, місяця та дня, причому зі словесним (не цифровим) їх окресленням. У канцеляріях XVII ст., як і в тогочасних церковних інституціях, для позначення дат зазвичай використовували літургійний календар (із прив'язкою до церковних свят і днів тижня), тож таке датування заповіту К.Вишневецького, хоч і з зазначенням «року Божого», непрямо свідчить, що до його написання не були безпосередньо залучені ані професійні канцеляристи, ані духовні особи. літургійним римо-католицьким календарем 31 травня 1641 р. було б окреслене як «п'ятниця назавтра після свята Найсвятішого Тіла Христового» («feria sexta in crastino festi Sacratissimi Corporis Christi»). Принаймні саме так позначали цей день в актах канцеляристи Львівського ґроду (див.: ТТДТАЛ України. - Ф.9. - Оп.1. - Спр.392. - С.585).

Субскрипція містила автограф тестатора, далі відповідно до його заповіді в коробораційній формулі йшли підписи п'яти присутніх при укладенні заповіту свідків. Порядок, в якому вони підписувалися, відрізнявся від їх переліку в короборації (далі в дужках подано номер за порядком їх поіменування у цій клаузулі), оскільки першими підписалися світські особи й уже після них духовні: шляхтичі А.Клунський (3), Ян Турський (5), Я.Бжуховський (4), сповідник Францішек Ґлошковський (1), ксьондз Ян Черанович (2). Такий порядок підписів може бути й випадковим, а може відображати неформальну ієрархію наближеності свідків до князя Костянтина та/або ступінь їх активності під час укладення заповіту.

Подібно як і сам тестатор, четверо з п'яти свідків додали до свого автографа відповідну фразу (в латинському варіанті «manu propriae» або польськомов- ний відповідник -- «rзk^_ sw^»), що свідчила про власноручність підпису. Лише у випадку Я.Черановича бракує такого уточнення, однак немає підстав уважати, що він не особисто підписався під князівським тестаментом (ще більш неймовірна можливість неписемності пробоща). Якщо князь Костянтин у своєму автографі вказав уряд, який він посідав, то троє шляхтичів-свідків нічого не зазначили про свої посади, отже їх не займали. Це знову ж таки підтверджує, що йшлося не про публічних осіб, а про сусідів чи навіть придворних, чиєю життєвою кар'єрою стала служба при князях Вишневецьких. Натомість обоє духовних, які засвідчили князівський тестамент, до своїх підписів уважали за потрібне додати не тільки означення власних функцій (відповідно, сповідник та залозецький пробощ), але й церковний статус -- «брат» («frater») і «ксьондз» («xi^dz»). У випадку Ф.Ґлошковського це вказувало на належність до одного з римо-католицьких чернечих орденів, утім невідомо, до якого саме. Оскільки авторами похоронних промов на смерть старшого сина К.Вишневецького були монахи- бернардинці (див.: ЯковенкоН. Дзеркала ідентичності.. -- С.328; CzarlinskiB., Gizycki S. Ksi^zз Janusz Wisniowiecki (1598--1636) w lubelskich kazaniach pogrzebowych / Wprowadz. i oprac. M.Kuran. -- Lublin, 2007. -- S.8--9), то можна припускати, що і його сповідник належав до братів Бернардинського ордену.

Як уже зазначалося, А.Клунський, чий підпис стояв першим після автографа тестатора, іменував себе як «особисто запрошений печатник». Тобто свою участь у завіренні заповіту він убачав найперше у прикладенні особистої печатки, хоча короборація не передбачала, що свідки мали, поряд із підписанням, ще й скріпити документ своїми печатками -- попри те, що така практика щодо ранньомодерних тестаментів була загальноприйнятою. Справді, при копіюванні заповіту до трибунальського декрету між датацією та субскрипцією було вміщено інформацію про наявність в оригінальному документі чотирьох печаток («Locus sigillorum quatuor»), без уточнення кому вони належали. Оскільки ж ориґінал невідомий, то можна лише припускати, що окрім А.Клунського свої печатки до тестаменту приклали сам заповідач і двоє інших світських свідків-шляхтичів.

Загалом у внутрішній структурі заповіту К.Вишневецького привертає увагу мінімальна присутність релігійних компонентів: початкова інвокація та прикінцева апрекація відсутні взагалі; як уже зазначалось, аренґа має радше прагматичний характер і тестатор не апелював до Страшного Суду; зрештою розпорядження князя щодо душі, хоч уміщені на початку контексту, проте є порівняно короткими (разом із фунеральними вказівками становлять приблизно п'яту частину диспозиції). Що найголовніше, у заповіті бракує специфічної формули «визнання віри» («confiteor»), властивої саме ранньомодерним тестаментам: нею тестатори декларували свою релігійну належність, що з огляду на тодішню конфесіалізацію й дисциплінування вірних різних християнських конфесій мало суттєве значення для їх власної світоглядної самоідентифікації. Особливо важливим це було для осіб, котрі вдалися до релігійної конверсії та змінили своє віровизнання, а саме до таких належав і К.Вишневецький, котрий перейшов із православ'я на католицтво ще близько 1595 р. (після цього всі його наступні дружини й діти належали до католицького обряду). Натомість у його заповіті релігійна складова хоч і наявна, проте виглядає другорядною, помітно поступаючись сімейно-маєтковим справам, що робить останню волю князя не стільки духовним, скільки правовим і майновим актом. Це може свідчити або про прагматичне ставлення до віри, властиве К.Вишневецькому впродовж усього життя, або про певну душевну зневіру, спричинену поважним віком князя та смертю всіх його синів.

Навіть побіжний огляд заповіту К.Вишневецького унаочнює його функціональну відмінність від ранньомодерних актів останньої волі. Тобто його форма і внутрішня будова були типовими для тогочасних маґнатських і шляхетських тестаментів, порядок тестаментових диспозицій можна вважати взірцевим, натомість після його прочитання мимоволі виникає питання: яку мету переслідував князь Костянтин, укладаючи такий заповіт? Тодішні тестаменти за своєю суттю були духовними або матеріально-правовими актами, а здебільшого поєднували ті й ті риси. Відповідно річпосполитські шляхтичі-заповідачі в писемному вигляді оформлювали свою останню волю задля порятунку душі чи/або заради впорядкування матеріальних справ, найперше в межах сім'ї. У випадку К.Вишневецького, наскільки можна судити зі змісту його заповіту, жодна з цих цілей не стала превалюючою метою написання документа.

Тестатори прагнули актом останньої волі забезпечити порятунок своєї душі (також душ своїх рідних), для цього призначали численні духовні легації, записуючи чималу частину власного майна для церкви, конкретних храмів, монастирів або священиків на задушні молитви. Так учинив і К.Вишневецький, однак його фундація склала у грошовому відношенні незначну (якщо не сказати мізерну) частку від усього спадку, зрештою кошти було призначено лише одному костелу, фактично «домашньому», котрий водночас виконував роль родової усипальниці. Не став старий князь і детально розписувати свій похорон чи визначати конкретну квоту на фунеральні витрати, обмежившись загальною вказівкою провести погребіння без зайвої помпи. Показовим нюансом, який репрезентував ставлення його до порятунку власної душі, був брак у заповіті прохання до рідних і близьких пробачити йому провини, чим характеризувалися передсмертні розпорядження багатьох тодішніх заповідачів. Натомість він зобов'язав виплатити свої та свого сина борги й подбав про винагороду/компенсацію для слуг, що, однак, можна трактувати радше як прояв його схильності до виконання зобов'язань, аніж у контексті релігійності (такі вибачення та погашення боргів були покликані зняти з душі помираючого будь-які обтяження перед Страшним Судом). Загалом у заповіті старий князь не проявив себе надміру побожною людиною.

Не прагнув К.Вишневецький упорядкувати і свої майнові справи: у заповіті не перелічено всіх маєтностей, тоді як рухоме майно й заборгованості тестатора окреслено загально, а про борги йому взагалі не згадано (можливо їх дійсно не було). Водночас своїми майновими розпорядженнями князь Костянтин не намагався (хоча саме заради цього деякі шляхтичі й укладали заповіти) запобігти можливим суперечкам і конфліктам серед рідних після його смерті: у тестаменті не було запропоновано, в який спосіб мали поділити спадок його спадкоємці (найперше внуки). Фактично матеріальні диспозиції почасти звелися до підтвердження правових чинностей, котрі й без того мали документальне оформлення (пожиттєві права для вдови й невістки, контракти із зятями), а самим заповітом конкретно було впроваджено такі нові надання (100 тис. злотих для тієї ж невістки, посесії і гроші для слуг та нерухоме майно для внуків), що жодне з них осібно не можна вважати за визначальну спонуку до укладення тестамента.

Таким чином, слід гадати, що провідною метою останньої волі старого князя, дещо дезорієнтованого несподіваною смертю останнього сина, стало прагнення забезпечити майбутнє (добробут, майно, освіту, виховання) для внуків та онучок -- своїх нащадків по чоловічих лініях. Утілення цього заповідач убачав у призначенні надійних опікунів для малолітніх Вишневецьких із числа своїх кровних і посвоячених родичів, проте саме ця його тестамен- това диспозиція, як покажуть уже події найближчих місяців, стала нереальною до виконання й навіть призвела до того, що підваженою виявилася правомірність самого заповіту.

При публікації документа збережено ориґінальне написання слів, лише модернізовано пунктуацію, уніфіковано вживання великої та малої літер, текст розбито на абзаци. У квадратних дужках подано скорочені, пошкоджені й реконструйовані фраґменти.

1641 р., травня 31. Залозці.

Заповіт руського воєводи князя Костянтина Вишневецького

Wiedzqc wolq_ Bozq_ bяdz takow^, iz tego po kazdяm czlowieku potrzebuie, abя w boiazni iego zяiqc w porzqdku wiek swoя skonczяl, przeto ia, Constanti xiqze Wiszniowieckie, woiewoda ziem ruskich, poczuwaiqc sie w starosci a rachuiqc sie z powinnosci^ moi^, ze kto sie rodzi, vmrzec musi, chcqc tedя dom moя w porzqdku dobrяm po smierci sweя zostawic, ten testament zdrowя bзdqc na ciele я vmяsle, я z dobrяm vzяwaniem on piszqc, ostatniq_ wolq_ moie tak disponuie.

Naprzod dusze moie w rзce Panu Bogu moiemu oddawam, proszqc Maiestatu iego Swiзtego, abя mie nie karal wedlug zaslug я postзpkow // (1721) moich, ale milosierdzie swe Swiзte raczяl miec nade mnq_.

Cialo moie grzeszne w kosciele zalozieckim w sklepie, gdzie malzonka moia Orszula z Wielkich Kunczяc Mniszkowna lezя, zadnяch pomp tego mizernego swiata я ceremonieя, zwlaszcza katafalkow, nie zazяwai^c, krom zwяklяch starodawnяch obrzзdow koscielnяch, w trumnie czarnяm falendiszem obiwszя, pochowane bяdz ma.

A iz bя sie chwala Boza pomnazala, za dusze moie я za dusze malzonek moich, takze я dziatek zmarlяch, Curs Naswiзtszeя Pannя abя na kazdя dzien bяl odprawowanя w kosciele zalozieckim, tedя do pierwszego funduszu nieboszczяka pana Kamienieckiego vczяnionego daie я tяm testamentem leguie szзsc tяsiзcя zlotяch polskich gotowяch, ktore w skarbcu s^. Ta summa tedя ma bяdz dana na wяderkaf, z ktoreя prouisia na xiзzq_ trzech isc ma, я na muzяkow, to iest organiste я dwoch skrzяpkow. Ten Curs iednak ma bяdz odprawowanя sprawiedliwie, czego successorowie moi doglqdac mai^. Do tego mszy dwie zalobne na kazdy tydzien spiewane za dusze tak moie, iako y malzonek y dziatek mo// (1722)ich odprawowane bydz main a do tego xiqdz proboszcz wedlug dawnego zwyczaiu nabozenstwo odprawowac ma. Kosciol zacz^ty a niedomurowany successorowie domurowac main, do ktorego tysinc zlotych leguie.

Rosporzndzainc dom moy malzonce moiey miley Krystynie z Komorowa xi^znie Wiszniowieckiey, woiewodziney ruskiey, prawo dozywotnie y oprawe przed aktami grodzkiemi lwowskiemi zeznane in toto approbuie.

Slugom moim, ktorychem doznal cnoty, wiary y szczerosci, to leguie y rozporzndzam. Panu Wierzbickiemu dozywocie na wsi Podberescach zapisuie. Panu Pawlowskiemu Florianowi na wsi Fedorkach. Dnmbrowskiemu Prokopowi na tey mai^tnosci, co teraz trzyma. Panu Andrzeiowi Dobrzanskiemu na Bokiowne. Panu Janowi Zaborowskiemu na Hnidawie. Marcinowi Chlapowskiemu, Grzegorzowi Badowskiemu, Krzysztophowi Piaseckiemu, Woyciechowi Trawinskiemu na wsiach Bialychglowach, Nieterpincach y Trzcincu dozywocie zapisuie y wedlug zaslug ich, aby proportionaliter executor testamentu te mai^tnosci y grunty tak w gaiach, stawach mi^dzy niemi pomiarkowal. // (1723) Panu Piotrowi Bockowi, panu Piotrowi Lekarskiemu, panu Mikolaiowi Stolskiemu po zlotych polskich piqciuset leguie. Grygrowi Woytowi y Marcinowi Rozanskiemu, iako daniny ode mnie trzymain tym testamentem dozywocie onym zapisuie. Komornikom wszystkim moim za zaslugi ich sluszna nagroda y vkontentowanie oddana bydz ma, prosze. Panin Skubiedzinn przy dozywociu na wsi Krzywczycach zachowuie. Pokoiowych y inszey wszystkiey rozney czeladzi, bialychglow, robotnic wedlug zaslug ich ma bydz poplacona.

Corki moie, Helene Warszyckn woiewodzinn mazowieckn Theophile Szyszkowskn kaszte- llanownwoynickn te mainwyrok vczynic wedlug contractow od malzonkow ich ze mnn spisanych.

Wnucz^ta moie, Dmitra y Constantego, Anne y Barbare, Constantin wprzod Panu Bogu w sieroctwie ich poruczam, a milosciwie vpraszam ich m[os]ciow, ktorychem milosci za zywota doznal, y teraz po smierci mam nadzieie po lasce ich m[os]ciow, jasnie wielmoznego jego m[os]ci pana Jakuba Sobieskiego, woiewode belskiego, xinz^cia jego m[os]ci Hieremia Wiszniowieckiego, jasnie wielmoznego jego m[os]ci pana Piotra Szyszkowskiego, kasztellana woynickiego, syna mego milego, executorow // (1724) tego testamentu y ostatniey woli moiey naznaczam, aby ich mosc radn zdrown y pomocn we wszystkim tym sirotom pozostalym byli, y ku dobremu tych sierot, y wychowaniu, czwiczeniu staranie swe czynili. Прізвище «Sobieskiego» в тексті писар пропустив, тому поставив значок # і дописав із ним прізвище внизу сторінки під останнім рядком.

Acz xi^zna jey mosc Euphrosina s Tarnowa xi^zna Wiszniowiecka, synowa moia mila, zostainc po malzunku z wnucz^ciem moim a coreczkn zmarlego syna mego, tedy mainc osobliwy wzglnd na one, summe sto tysi^cy zlotych polskich na dobrach moich dziedzicznych Czarnym Ostrowie y wsiach, do niego nalezncych, oney zapisuie, tudzisz y dozywocie na tych dobrach, ktore za zywota nieboszczyk mnz iey a syn moy Jerzy, starosta kamionacki, trzymal, zachowawszy wcale possessorow, ktorzy trzymain wsi okolo Czarnego Ostrowa ode mnie, aby wedlug praw swoich kazdy w pokoiu zostawal, ktorych synowa moia krzywdzic nie ma.

Rzeczy moie wszystkie ruchowe, iako zloto, srebro, tak stolowe, iako y insze, kleynoty, szaty, obicia iedwabne y kobierce, konie, stada, bydla tak rogate, iako y nierogate, armate я wszяstek sprzзt tak domowя, iako я woiennя generaliter wnuczзtom II (1725) moim po zmarlяch sяnach moich, to iest xiqzзciu Januszu, koniuszяm koronnяm, Dmitrowi я Constantemu pozostalяm totaliter leguie я tяm testamentem moim daie я daruie.

Corkя a wnuczзta moie nie maiq_ nic do tяch rzeczя ruchomяch, ktore to rzeczя przez slug moich, to iest pana Jana Kazimierza Wierzbickiego, pana Floriana Pawlowskiego, pana Piotra Lekarskiego, pana Piotra Boczka, pana Woяciecha Trawinskiego, я przяiaciol moich jego m[os]ci pana Adama Klunskiego, jego m[os]ci pana Jana Brzuchowskiego, ktorяch vpraszam, abя spisane na regestrze я rзkami ich podpisane, tяmze opiekunom pokazac maiq_ я abя wcale zostawali do rozrostu lat wnuczqt moich Constantego я Dmitra ich m[os]ciow panow opiekunow vpraszam. A co bя mial mol ziesc z tяch rzeczя, tedя one sprzedac, lubo slugom wedlug zaslug ich rozdac, co na vwazenie ich m[os]ciow daie, a kto ma od tяch rzeczя moich klucze я regestra, abя wcale я wiernie oddali.

Summя wszяstkie przeze mnie w listach, takze dlugi, tak na zapisя, iako я recognitie я listя tak moie, iako я sяna mego xiqzзcia Jerzego II (1726) zmarlego wziзte, ile sie realnie pokaz^, bez zadnяch zawodow ich mosc panowie executorowie, ktorяch vpraszam, abя placili.

Acz ciзzarя prawne tak moie, iako я wnuczqt moich, abя ich mosc panowie executorowie, ktorяch vpraszam, abя vprzqtali, я dlugi z prouentow, z maiзtnosci moich wziзtяch, znosili я vprzqtali я ku naяlepszemu dobremu tяch sierot przяwodzili.

A ci sludzя, ktorяmem dozяwocie vczяnil, powinni bзdq_ kazdя z nich wedlug vocatieя sweя sluzяc, takze komornikom, ktorzя dawnieя sluz^, vkontentowanie bяdz ma, я tяm wszяstkim satisfacti^ vczяnic, iz ich mosc panowie executorowie mai^, vpraszaiqc я powtore tяchze ich mosciow panow executorow, abя te ostatniq_ wole moie wяkonali я we wszяstkim dosяc vczяnili.

Ktorя to testament rзkq_ moiq_ wlasnq_ podpisawszя przя bяtnosci moieя jego m[os]ci xiзdza Franciszka Gloszkowskiego я xiзdza Jana Czeranowicza, proboszcza zalozieckiego, tak spowiednika, я przя bяtnosci ich mosciow, jego m[os]ci pana Adama Klunskiego я pana Jana Brzuchowskiego я pana II (1727) Jana Turskiego, ktorяchem vzяl, abя sie na tяm testamencie ostatnieя woli meя podpisali.

Dzialo sie w Zaloscach roku Panskiego tяsiqc szescset czterdziestego pierwszego miesiqca maia trzяdziestego pierwszego dnia.

Locus sigillorum quatuor.

Constanti xiqze Wiszniowieckie, woiewoda ziem ruskich, rзkq_ sw^.

Oczewisto proszonя pieczзtarz Adam Klunskя, m[anu] pr[opri]ae.

Jan Turskя, rзkq_ sw^.

Jan Brzuchowskя z Brzuchowa, m[anu] pr[opri]ae.

Frater Franciscus Gloszkowskя, confessarius, m[anu] pr[opri]ae.

Xiqdz Jan Czeranowicz, proboszcz zalozieckя.

Центральний державний історичний архів України, м. Львів. - Ф.9. - Оп.1. - Спр.394. - С.1720-1727.

Копія, уписана у трибунальський декрет від 22 жовтня 1643р.

Переклад

Відаючи Божу волю бути такою, що того по кожній людині потребує, аби в боязні його живучи, у порядку свій вік скінчив, тому я, Костянтин князь Вишневецький, воєвода руських земель, почуваючись у старості та рахуючись із моїм обов'язком, що хто народиться, померти мусить, бажаючи тоді мій дім у доброму порядку після своєї смерті залишити, цей тестамент, здоровий будучи тілом і розумом, і з добрим ужитком його пишучи, мою останню волю так диспоную.

Насамперед мою душу в руки Пану Богу моєму віддаю, прохаючи його Святий Маєстат, щоб мене не карав відповідно до моїх заслуг і поступків, але своє Святе милосердя зволив мати наді мною.

Моє грішне тіло у залозецькому костелі у склепі, де моя дружина Оршула з Великих Кунчиць Мнишківна лежить, жодних помп цього мізерного світу та церемоній, особливо катафалків, не застосовуючи, крім звичайних стародавніх церковних обрядів, у труні, оббивши [її] чорним фалендишем, поховане бути має.

А щоби Божа хвала примножувалась, за душу мою і за душі моїх дружин, також і померлих діток, Курс Найсвятішої Панни аби кожного дня був відправляний у зало- зецькому костелі, тоді до першої фундації покійника пана Каменецького вчиненої даю й цим тестаментом леґую шість тисяч польських злотих готівкових, котрі у скарбниці є. Та сума тоді має бути передана на видеркаф, з якої відсотки на трьох священиків мають іти, і на музик, тобто органіста і двох скрипалів. Той Курс однак має бути відправляний справедливо, чого мої спадкоємці доглядати повинні. До того дві жалобні меси кожного тижня співані за душі як мою, так і моїх дружин і дітей відправляні бути мають, а для того ксьондз-пробощ згідно з давнім звичаєм богослужіння відправляти має. Костел розпочатий і недобудований спадкоємці домурувати мають, на який тисячу злотих леґую.

Розпоряджаючи мій дім моїй милій дружині Кристині з Коморова княгині Вишневецькій, руській воєводиній, пожиттєве право й оправу, визнані перед львівськими ґродськими актами, в усьому апробую.

Моїм слугам, яких пізнав чесноти, віру і щирість, то леґую та розпоряджаюсь. Панові Вежбіцькому доживоття на селі Підберезцях записую. Панові Павловському Флоріанові на селі Федірках. Домбровському Прокопові на тій маєтності, що тепер тримає. Пану Анджеєві Добжанському на Бокіївні. Пану Янові Заборовському на Гнідаві. Марцинові Хлаповському, Ґжеґожеві Бадовському, Кшиштофові Пясецькому, Войцехові Травінському на селах Білоголовах, Нетерпинцях і Тростянцеві доживо- ття записую і згідно їхніх заслуг, щоб пропорційно екзекутор тестаменту ті маєтності та ґрунти так у гаях, ставах між ними виміряв. Пану Пьотрові Боцкові, пану Пьотрові Лекарському, пану Миколаєві Стольському по п'ятсот польських злотих ле- ґую. Ґриґрові Війтові та Марцинові Розанському, які данини від мене тримають, цим тестаментом доживоття оним записую. Усім моїм комірникам за їхні заслуги слушна нагорода й уконтентування віддана бути має, прошу. Пані Скубедину при доживот- тю на селі Кривчицях залишаю. Покойових та іншої всієї різної челяді, жінок, робітниць [винагорода] відповідно до їхніх заслуг має бути виплачена.

Мої доньки, Гелена Варшицька, мазовецька воєводина, Теофіла Шишковська, войницька каштелянова, ті мають зречення вчинити згідно з контрактами, укладеними їхніми чоловіками зі мною.

Моїх внучат, Дмитра та Костянтина, Анну й Барбару, Констанцію насамперед Пану Богу в їх сирітстві доручаю, та ласкаво прошу їх милостей, котрих милості за життя пізнав і тепер після смерті маю надію по ласці їх милостей, ясновельможного його милість пана Якуба Собеського, белзького воєводу, князя його милість Єремію Вишневецького, ясновельможного його милість пана Пьотра Шишковського, вой- ницького каштеляна, мого милого сина, екзекуторів цього тестаменту та моєї останньої волі призначаю, аби їх милість здоровою радою й поміччю в усьому тим позосталим сиротам були та до добра й виховання, навчання тих сиріт своє старання чинили.

Княгиня ж її милість Евфрозина з Тарнова княгиня Вишневецька, мила моя синова, залишаючись після чоловіка з моїм внучатком і донечкою померлого мого сина, тоді маючи особливий погляд на неї, суму сто тисяч польських злотих на моїх дідичних маєтках Чорному Острові та селах, приналежних до нього, їй записую, також і доживоття на тих маєтках, які за життя покійник її чоловік і мій син Єжи, кам'янський староста, тримав, залишивши цілковито посесорів, котрі тримають села навколо Чорного Острова від мене, аби згідно зі своїми правами кожний у спокої зоставався, котрих моя синова кривдити не має.

Мої речі всі рухомі, як золото, срібло, так столове, як і інше, клейноди, шати, єдвабне оббиття й коверці, коні, стада, бидло так рогате, як і нерогате, зброю та все спорядження так домашнє, як і військове ґенерально моїм внучатам по померлих моїх синах, тобто князеві Янушу, коронному конюшому, позосталим Дмитрові й Костянтинові цілковито леґую й тим моїм тестаментом даю та дарую.

Мої доньки і внучата не мають нічого до тих рухомих речей, які то речі моїми слугами, тобто паном Яном Казимежом Вежбіцьким, паном Флоріаном Павловським, паном Пьотром Лекарським, паном Пьотром Бочком, паном Войцехом Травінським, та моїми приятелями його милість паном Адамом Клунським, його милість паном Яном Бжуховським, котрих прошу, аби переписані в реєстр та підписані їхніми руками, тим же опікунам показати мають і аби у цілості залишалися до зростання років моїх онучат Костянтина і Дмитра їх милостей панів опікунів прошу. А що би мала міль з'їсти з тих речей, тоді їх продати, або слугам відповідно до їхніх заслуг роздати, що на розсуд їхніх милостей даю, а хто має від тих моїх речей ключі та реєстри, аби у цілості й вірно віддали.

Усі суми мною в листах, також борги, так на записи, як і рекоґніції й листи так мої, як і мого сина князя Єжи померлого взяті, якщо реальні покажуться, без жодних викрутів їх милість пани екзекутори, котрих прошу, аби платили.

Правові ж обтяження так мої, як і моїх онучат, щоб їх милість пани екзекутори, котрих прошу, аби прибирали, і борги з прибутків, узятих із моїх маєтностей, усували і прибирали та до найкращого добра тих сиріт приводили.

А ті слуги, котрим я доживоття вчинив, повинні будуть кожен із них згідно зі своїм покликання служити, також комірникам, котрі давніше служать, уконтентування бути має, і тим усім сатисфакцію вчинити, що їх милість пани екзекутори мають, благаючи й повторно [прошу] тих же їх милостей панів екзекуторів, аби ту мою останню волю виконали та в усьому досить вчинили.

Який то тестамент моєю власною рукою підписавши в моїй присутності його милості ксьондза Францішка Ґлошковського і ксьондза Яна Черановича, залозецького пробоща, так сповідника, та у присутності їхніх милостей, його милості пана Адама Клунського й пана Яна Бжуховського та пана Яна Турського, котрих я вжив, аби на цьому тестаменті моєї останньої волі підписалися. Слово «моїй» тут зайве, очевидно дописано випадково.

Діялося у Залозцях року Божого тисяча шістсот сорок першого місяця травня тридцять першого дня.

Місце печаток чотирьох.

Костянтин князь Вишневецький, воєвода земель руських, своєю рукою.

Особисто запрошений печатник Адам Клунський, рукою власною.

Ян Турський, своєю рукою.

Ян Бжуховський зі Бжухова, рукою власною.

Брат Франциск Ґлошковський, сповідник, рукою власною.

Ксьондз Ян Черанович, залозецький пробощ.

заповіт воєвода вишневецький історія

References

1. Czamanska, I. (2007). Wisniowieccy: Monografia rodu. Poznan. [in Polish].

2. Demchenko, L., Teslenko, I. Testamenty kniaziv Ostrozkykh pershoi chverti XVII st. Ostrozka davnyna, 4, 149--176. [in Ukrainian].

3. Demchenko, L., Teslenko, I. Testamenty kniaziv Ostrozkykh XVI st. Ostrozka davnyna, 3, 243--281. [in Ukrainian].

4. Dzialynski, A.T. (Comp.). (1861). Zrodlopisma do Dziejow Unii Korony Polskiej i W. Ksigstwa Litewskiego, II. Poznan. [in Polish].

5. Gmiterek, H. (Comp.). (2017). Deputaci Trybunalu Koronnego 1578-1794: Spis, 1: 1578-1620. Warszawa. [in Polish].

6. Gmiterek, H., Szczygiel, R. (Comps.). (1992). Urzqdnicy wojewodztwa belskiego i zie- mi chelmskiej XIV-XVIII w.: Spisy. Kornik. [in Polish].

7. Kuran, M. (Comp.). (2007). Bonawentura Czarlinski, Stefan Gizycki: Ksiqzg Janusz Wisniowiecki (1598-1636) w lubelskich kazaniachpogrzebowych. Lublin. [in Polish].

8. Prochaska, A. (Comp.). (1909). Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie, XX. Lwow. [in Polish].

9. Przybos, A., Zelewski, R. (1980). Radziwill Albrecht Stanislaw: Pamiqtnik o dziejach w Polsce, 2: 1637-1646. Warszawa. [in Polish].

10. Przybos, K. (Comp.). (1987). Urzqdnicy wojewodztwa ruskiego XIV-XVIII wieku (ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka): Spisy. Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz. [in Polish].

11. Szajnocha, K. (1900). Dwa lata dziejow naszych: 1646. 1648. Warszawa. [in Polish].

12. Tomkiewicz, W. (1933). Jeremi Wisniowiecki (1612-1651). Warszawa. [in Polish].

13. Vinnychenko, O. (2008). Formuliar shliakhetskoho zapovitu pershoi polovyny XVIII st. (sproba dyplomatychnoho analizu). Drohobytskyi kraieznavchyi zbirnyk, XI/XII, 527-555. [in Ukrainian].

14. Vinnychenko, O. (2008). Zasvidchennia i svidky shliakhetskykh testamentiv pershoi polovyny XVIII st. (za materialamy Lvivskoho grodskoho sudu). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 5, 68-87. [in Ukrainian].

15. Vinnychenko, O. (2013). «Svoia smert'»: richpospolytskyi shliakhtych pered oblychchiam vichnosti (za rannomodernymy testamentamy). Povsiakdennia rannomodernoi Ukrainy, 2: Svit rechei ipovsiakdennykh uiavlen, 272-296. Kyiv. [in Ukrainian].