"Українське питання" у військовій пресі радянської Росії 1917-1918 рр.

Для політичної історії Україні, зокрема періоду ХХ ст. питання про боротьбу різних політичних ідеологій є вже традиційним як для періоду націєтворення. Для українського суспільства головною залишається проблема національного позиціонування пересічного населення з поступовим перетворенням його у справжнє громадянське суспільство, а також формування дієвої національної еліти, що мала відчувати себе нерозривно приналежною до такого суспільства-народу. Важливу роль у цьому процесі грає вибір політичної стратегії, побудованої на певних ідеологічних засадах. Зараз в Україні, як і раніше, спостерігається протистояння політичних доктрин, які, власне, не відповідають національним інтересам самої України. З іншого боку, ідеологічні концепти, запропоновані окремими внутрішніми політичними силами, у сучасних умовах часто стають фікцією, піаром, засобом збагачення різних бізнесових груп, коли форма вираження ідеї вважається важливішою за її зміст і подається як медіа продукт. Тим не менш, а можливо, саме тому, ідеологія, свідомо чи несвідомо, продовжує бути безумовним регулятором усіх суспільних процесів та політичної боротьби.

У таких умовах одним з невід'ємних елементів політичного протистояння є, звісно ж, боротьба інформаційна. Вона здійснюється на різних рівнях міждержавних та міжнаціональних конфліктних взаємовідносин. Вочевидь, що при постійно зростаючому рівні розвитку систем комунікацій масштабність та успішність такого роду боротьби іноді нівелює необхідність навіть фізичного винищення супротивника. Відповідно до одного з визначень інформаційна війна є сукупністю політико-правових, соціально-економічних та психологічних дій, метою яких є захоплення інформаційного простору [26, с. 327].

Інформаційна війна за будь-яких умов являє собою процес, що структурно і функціонально досить складний. Він не лише визначається фактом протистояння різних, або ж, навпаки, дуже схожих політичних систем, але сам визначає сутність такого протистояння, результатів перемоги. Методи, що застосовуються у такому протистоянні сторонами, водночас відкривають моральний їх образ, коли етичні межі застосування інформації визначаються не правомірністю, а доцільністю. Досить логічним кроком при підготовці та проведенні інформаційних війн є створення та культивування у суспільстві самої ідеї ворога, як такого, та процес оформлення наднегативного образу супротивника.

Формування такого міфічного образу є поетапним процесом, який зумовлює появу картини викривленої реальності зі спотвореними чи то трактованими відповідним чином історичними фактами і подіями. Очевидним є також те, що найбільш ефективним засобом є навіювання образу ворога у суспільстві, відірваному від конкретних подій чи інформації, а також нагнітання із застосуванням різноманітних способів, перш за все, засобів масової інформації відчуття реальної чи уявної загрози. Таке суспільство не може адекватно реагувати на інформаційний масив, об'єктивно оцінювати факти, що призводить до нівелювання реального сприйняття оточуючого світу. Згідно з узагальненням У.Федорів, моделювання образу ворога містить систему виокремлення «своїх» та «чужих», демонізація ворога, відсутність персоналізації, а також актуалізація міфу про фатальну загрозу з боку «чужих» [25, с. 257].

Інформаційні війни у ході політичних та військових конфліктів, де Україна виступала однією зі сторін, були спрямовані на підрив авторитету національної влади у її населення. Сильна українська влада на різних історичних етапах її розвитку була і залишається невигідною державам, які б воліли її бачити або своєю частиною, або своєрідною буферною зоною. Тож зрозуміло, що масштабні ідеологічні кампанії, які проводилися з метою обґрунтування агресії проти України, були спрямовані, насамперед, проти тієї сили, яка завжди може реалізувати державний потенціал., проти національної політичної еліти. Дуже часто це здійснювалося шляхом створення негативного образу цієї еліти, інтереси якої йдуть урозріз з інтересами простого народу. Одним з характерних прикладів може образ І. Мазепи, який на багато століть як для росіян, так і для українців став символом зрадника не лише присязі російському цареві, але й уособленням зрадника православ'я. Адже гетьман, продовжуючи традиційну для козацтва політичну лінію вільного обрання союзника-протектора, намагався укласти союз зі шведським королем-протестантом.

Однак найбільш масштабно елементи інформаційної війни проти української влади вперше проявилися у добу національно-визвольних змагань

1917 - 1921 рр., зокрема на початкових її етапах 1917 - першої половини

1918 року. Вони були присутні передусім у засобах масової інформації, у тогочасній радянській пресі.

В умовах війни і збільшеної кількості комбатантів досить авторитетним і поширеним джерелом інформації була військова газетна преса. Вона стала одним з головних чинників формування політичної і партійної ідеології серед вояків російської Червоної армії. Саме військові газети були джерелом поширення добре продуманих популістських гасел та зброєю в інформаційній війні в ході збройної агресії Радянської Росії проти Української народної республіки періоду 1917-1918 рр.

Дослідження цього питання залишаються актуальними й у наш час, оскільки дають можливість оцінити роль засобів масової інформації Радянської Росії у проведенні пропагандистської роботи, спрямованої на підрив авторитету влади Центральної Ради і УНР загалом.

Серед напрацювань по історії радянської преси Росії періоду розгортання громадянської війни, а також вивчення особливостей здійснення більшовиками інформаційної війни слід звернути увагу на дослідження російських дослідників Л. Молчанова, К. Левшина, У цих роботах, хоча й досить слабо висвітлюється питання про роль радянської преси під час агресії Червоної армії в Україні, проте добре розкриваються різноманітні аспекти структури, ідеологічного наповнення, цензурної складової статей та заміток радянських газет.

Серед українських дослідників слід виділити І. Крупського, У. Федорів, які також намагалися охарактеризувати радянську пресу 1917-1921 років, однак матеріали саме російської радянської військової преси у добу відродження української державності висвітлюються доволі слабо.

Тож мета даної статті полягає у висвітлення проявів інформаційної війни Радянської Росії проти української політичної і державної системи останньої чверті 1917 - першої половини 1918 рр. на шпальтах радянської військової газетної преси, зокрема у першій центральній військовій газеті «Армия и флот рабочей и крестьянской России», яка виходила в означений період.

Усі засоби масової інформації Росії, зокрема газети, у тих умовах мали міфотворчий характер, оскільки для різних партій потрібні були рейтинги у політичній та збройній боротьбі. Найбільше це вдалося більшовикам. Це було спричинено бажанням останніх обґрунтувати причину насильницького захоплення влади і встановлення своєї влади, завоювати довіру населення обіцянками про мир і соціальну справедливість, а головне, для встановлення і збереження радянської влади [20, с. 184].

Завдяки таким обіцянкам, що радо сприймалися значною частиною втомленого війною населення України, більшовики спромоглися не лише поширити негативний образ державної системи створеної за доби Центральної

Ради, але й вплинути на позицію західних країн щодо так званого «українського питання» у той час. Певною мірою, подібну позицію виразив Е. Карр, про що свідчать його надто критичні зауваження щодо стратегії реалізації української ідеї державності в 1917-1918 рр., хоча в багатьох моментах судження британського дослідника справді доволі об'єктивні [16, с. 237-241]. На жаль, сама тогочасна українська політична еліта, представлена у Центральній Раді і створена, у переважній більшості, на ідеях соціал-демократії, до останнього не могла визначитись з політичною стратегією і змушена була шукати підтримки західних країн. З іншого ж боку, тут знов можна прослідкувати ту саму багатовікову козацьку традицію протекторатності. За таких обставин радянська пропаганда доволі вдало акцентувала увагу на відірваність українського політикуму від реалій життя населення, суперечливості її впливу на процес політизації мас. За словами ж В. Винниченка, українська влада не могла чинити гідний спротив радянській агітації через те, що, була нерішучою та непослідовною у соціальній політиці, у той час як більшовики якраз і були досить послідовними у своїх діях стосовно руйнування старого режиму [14, с. 89]. Це особливо негативно впливало на свідомість і консервативного селянства, і пролетаріату, частини українських вояків, які схилявся на пропозиції більшовиків через досить послідовну політику щодо винищення того ворога, образ якого дуже професійно змоделювали самі ж більшовики. Українська інформаційна служба для військ у добу Центральної Ради була налагоджена досить слабо. Лише восени 1918 року стали широко видаватися військові часописи [19, с.114].

Радянське керівництво чітко усвідомлювало, що головною силою, здатною насаджувати ідеї комуністичного устрою та «братерської» допомоги знедоленому селянству та пролетаріату здатна армія. Тому солдатські маси Радянської Росії в умовах здійснення ними соціалістичної революції та ведення громадянської війни потребували жорсткого ідеологічного контролю, спрямованого, у першу чергу, на стимулювання боротьби з контрреволюцією. Тож в кінці 1917 - 1918 рр. масовими тиражами видавалися газети, які мали у доступній формі формувати правильне розуміння радянської доктрини, показати непримиренність боротьби за інтереси робітничого класу та, як постійно акцентувалося більшовиками, за справу миру.

Загалом на території Росії у період з 1917 по 1920 рр. виходило 422 військові газети, які видавалися військовими штабами разом з політичними органами Червоної Армії що згодом призвело до поступового злиття армійських та партійних видавництв[20, с. 32]. Ті центральні військові газети, що виходили по всім фронтам, не були оригінальними друкованими органами, які висвітлювали переважно події у тому чи іншому військовому з'єднанні. Вони містили загальну інформацію, що могла друкуватися у будь-якій іншій газеті [18, с. 85].

Одним з перших таких друкованих військових газет стала в 1917 році стала «Армия и флот рабочей и крестьянской России», (з кінця січня до травня 1918 р. - «Рабочая и крестьянская Красная армия и флот», а з 1 травня - вже «Красная армия»), яка виходила майже щоденно і за кошт державного бюджету. Інформація передавалася дуже оперативно і для максимального заповнення ідеологічної лакуни серед солдатських мас. Видання містило офіційні друковані накази по армії та флоту, заяви Раднаркому Російської Радянської Республіки, статті, передруковані з центральних друкованих органів тощо. Це, певним чином, легалізувало та підвищувало статус офіційної газети серед неоднорідних солдатських мас, а також серед інших, не більшовицьких друкованих видань. Тим більше, що більшовики чітко визначили позицію щодо іншопартійних газет і анонсували фактичну ліквідацію будь-якої конкуренції у пресі на підконтрольній радянській владі території [17, с. 33]. Зокрема, Декрет про друк від 27 жовтня (за старим стилем) 1917 року, пунктом першим загального положення про друк заявлялося, що закриттю підлягали органи преси, що закликали до відкритого спротиву чи непокорі Робітничому і Селянському уряду [15, с. 25]. Для порівняння, саме більшовики у своїх друкованих виданнях безапеляційно і найактивніше закликали до збройної боротьби та повалення влади Центральної Ради [2, с. 2].

Внутрішня та зовнішня радянська політика у регіонах, яка характеризувалася в «Армии и флоте...», з точки зору сприйняття населенням тогочасної революційної ситуації, можливо й виглядала логічною, проте все ж мала викликати запитання. Політика терору та фактичний рекет, що здійснювалися червоногвардійцями, доволі відкрито висвітлювалася в газеті, з поясненням таких дій виключно революційною доцільністю. Вельми цікаве, з правової точки зору, наприклад, було повідомлення з Гельсінгфорса в грудні 1917 року, де червоноармійці разом із солдатами взяли у заручники місцевих гласних і вимагали з них під кошти міського бюджету на проведення загального страйку [5, с. 4]. Ще одна замітка описувала схожі події вже в Україні. У січні

1917 року у Полтаві за розпорядженням штабу воєнно-революційного комітету були заарештовані десять місцевих підприємців. З них, під загрозою конфіскації майна та можливої страти, вимагали викуп у п'ятсот тисяч карбованців [23, с. 4]. Намір таких публікацій можна, на наш погляд, охарактеризувати виключно як введення у дію принципу революційної справедливості. Однак, ми бачимо скоріш нав'язування позиції доцільності застосування насилля щодо ворогів пролетаріату і правомірності такого застосування. Крім того, це можна було розцінити як своєрідне попередження для потенційних противників радянської влади.

Надзвичайно гостро і найчастіше у газеті піднімалася проблема «українського питання». У висвітленні думки петроградської Ради Народних комісарів щодо цього питання загалом та Української Народної республіки зокрема, на шпальтах «Армии и флота рабочей и крестьянской России» можна побачити досить цікавий процес трансформації ставлення більшовиків до тогочасної української влади, починаючи від листопада 1917 року і до кінця квітня 1918 року. Розвиток взаємовідносин між Українською Центральною Радою та Раднаркомом, спроби першої будувати власну модель соціалістичної держави спричинили негативну динаміку оціночних висловлювань у радянській пресі, зумовлену неприкритим прагненням російських більшовиків поширити свій вплив на тогочасний український політикум та українське суспільство загалом. Навіть ІІІ Універсал вже розглядався як зрада російської революції [9, с. 2].

На початку листопада 1917 (за старим стилем) року, більшовики, реалізуючи своє гасло про припинення війни, дають змогу українським солдатам, що служили у Кексгольмському, Московському та Семенівському полках повернутися на батьківщину. Загалом, як вказувалося в газеті, на батьківщину було відправлено 3 тис. чоловік [6, с. 4]. У рамках цієї програми додому відправляли і матросів. Однак, невдовзі з'явиться повідомлення, що частина матросів-українців оголосили протест з приводу арешту матросів- українців, членів революційного українського штабу, які мали поїхати додому. За повідомленням автора статті, ці матроси повинні були «мирно поїхати в Україну» (тут цікаво - не на Україну, а саме - в Україну), але за наказом «В-рев Штаба украинцев в Питере» матроси разом з текінцями, яких перед цим роззброїли червоногвардійці, оточили і почали обстрілювати м. Брянськ. Цікаво, що Й.Сталін, який вів справу про українців, наказав звільнити заарештованих. Автор замітки обурливо зауважує, що у Києві радянські війська силоміць роззброюються, але « - наши товарищи почему-то не протестуют» [1, с. 4].

Характер публікацій газети стосовно діяльності безпосередньо Центральної Ради за 1917 рік свідчить про те, що більшовиками активно пропагувалася ідея незаконності і не легітимності існуючої в Україні цієї влади, її шкідливості інтересам трудового народу. Доволі часто замітки та статті не підписувалися конкретним автором, якщо це не була офіційна заява. Однак подібна анонімність повинна була, мабуть вказати, що це голос усього трудового народу, як українського, так і російського, а не позиція окремої людини.

Уже у кінці листопада 1917 року Українська Центральна Рада починає згадуватись як антинародний орган. В.Ленін у своїй доповіді, надрукованій в «Армии и флоте-» за 24 листопада (7 грудня) 1917 року зауважив, що більшовики безумовно стоять за повну і необмежену свободу українського народу, що Росія вже не є країною капіталістів-пригноблювачів і що українці можуть влаштовувати собі життя, яке вони забажають, однак більшовики готові простягнути братерську руку українцям і боротися як проти російської, так і проти української буржуазії [8, с. 2]. У той самий час, дискредитуючи владу Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату, заявлялося, що Центральна Рада складається з дрібнобуржуазної демократії і тому не бажає втілювати в життя в Україні ті соціальні перетворення, які робить у Росії Раднарком. «Что Раде вообще вся русская война и русская революция?» - досить обурливо заявляється у статті [9, с. 2].

Подібна стратегія розколу українського суспільства, постійне прагнення показати нелегітимність влади Центральної Ради і Генерального секретаріату, послаблення авторитету їх органів влади була досить характерна для радянської політики. Типовим прикладом є випадок, також відображений у газеті. У кінці листопада 1917 року Раднарком постановив передати Україні втрачені реліквії, зокрема військові знамена, булаву і гармати, вивезені в Петербург ще у ХУШ ст. Проте, як повідомлялося читачам, представники так званої Всеукраїнської Ради не мали повноважень на отримання цих цінностей, а також не зробили офіційного звернення до Раднаркому як до законної верховної влади в Росії. Подальші перемовини велися у різкій формі з боку представників Ради, що призвело до резолюції Раднаркому про передачу означених реліквій вже офіційним представникам української фракції більшовиків [4, с. 4].

Після відхилення Центральною Радою сумнозвісного ультиматуму Раднаркому від 4 грудня 1917 року, інформаційні атаки в радянській пресі посилюються. Це добре відображається в «Армии и флоте...». Українська буржуазія зображується у вигляді такого абстрактного собі монстра, який в разі перемоги не буде жаліти навіть жінок та дітей [10, с. 1]. Тому проводилася широка пропагандистська робота серед тих українських військових частин, які воювали на Північному фронті проти «контр-революционно-шовинистических устремлений буржуазных рад». Трудовий український народ повинен був знати, хто його справжній ворог, хто намагається розв'язати братовбивчу війну, а хто прагне братерства народів і, водночас, повного самовизначення націй [11, с. 4]

У риториці авторів, незважаючи на революційні гасла про самовизначення, все ж присутні нотки великодержавницької свідомості, що проявляються у зверхньому тоні заяв. У замітці «Ростов и Киев» зауважується наступне: «Несмотря на измены Центральной Рады...Советская власть, разумеется, не станет наказывать украинский народ за измену господ Петлюры и Винниченки. Советы по-прежнему непоколебимо и до конца отстаивать право всех национальностей на самоопределение вплоть до отделения» [1, с. 1-2]. Часте і свідоме використання у газеті терміну «зрада» мало створити персоніфікований образ головних ворогів, перш за все, українського народу. Відповідно, українцям продовжувала нав'язуватися ідея зрадливості їх політичної еліти як попередньої, так і сучасної.

Поруч із зовнішньою агітацією проти влади Центральної Ради, згодом став використовуватись, досить поширений згодом у радянській пресі, прийом «голосу народу». Так, наприклад, українські робітники Путіловського заводу колективно заявили про недовіру Центральній Раді, оскільки вона складається виключно з «каледино-корниловцев». Робітники категорично виступили за розпуск Центральної Ради. Солдати-українці 4-ї батареї 3-ї Фінляндської дивізії зауважили у своїй колективній заяві, що при переобранні Центральної Ради, до її складу має увійти «действительно подлинная демократия трудового русского народа, способная идти рука об руку с Советом Народных комиссаров» [3, с. 4].

У заявах авторів статей часто використовувалися також епітети принизливого характеру стосовно державних органів та лідерів УНР. Так, наприклад, В.Винниченко часто зневажливо і абстрактно згадується як «Винниченки». С.Петлюра називається не інакше, як «один из агентов Киевской Рады г. Петлюра» [7, с. 1]. Це ще один важливий елемент інформаційної війни, який мав на меті руйнування авторитету вже персоніфікованого ворога в особах лідерів Г енерального Секретаріату.

Аналізуючи статті і повідомлення, а також накази по Червоній армії і флоту, не можна оминути один, невеликий за обсягом, проте досить цікавий наказ, який стосувався солдат, що демобілізувалися. На наш погляд, він вельми важливий не лише з огляду на тогочасні драматичні події, але й для розуміння деяких аспектів сучасного україно-російського конфлікту.

Цей наказ, надрукований в номері від 19 січня 1918 року, містить положення, які вважаємо за доречне процитувати дослівно: «Требовать от подлежащих властей:

1) Все увольняющиеся солдаты на родину должны быть удовлетворены кормовым окладом и жалованием на два месяца, обмундированием по одному комплекту, как летним, так и зимним.

2) Все увольняющиеся должны быть вооружены казенным огнестрельным оружием и патронами к ним в количестве не менее 50-ти штук...» [22, с. 3].

Тож виникає декілька зауважень. Перш за все, коли в самій Росії здійснювалися масштабні демобілізаційні заходи в умовах розгортання громадянської війни на теренах Російської імперії і масового дезертирства солдатських мас, у зверненні, в.о. верховного головнокомандувача О. Мяснікова, що було опубліковане, трохи раніше (23 грудня за ст.стилем), зазначалося, що в Україні С.Петлюра видав наказ, за яким усі солдати «великороссы» звільняються від військової служби на три місяці. Тому О. Мясніков через засоби масової інформації, зокрема й через «Армію та Флот.» звертався до цих солдатів не піддаватися на подібні «брудні провокації» та «низький підкуп» і відмовлятися від звільнень, залишатися в армії, оскільки головною метою Ради є боротьба проти робітничого класу [7, с. 1].

По-друге, куди мали направлятися і що робити солдати-демобілізанти, озброєні казенними гвинтівками, з оплаченим жалуванням та ще й з правом отримання безкоштовної медичної допомоги на місцях. Подібні накази, на наш погляд, свідчать про підготовку до широкомасштабної гібридної війни в західних та південно-західних регіонах колишньої Російської імперії - в Україні, Балтії та Фінляндії, де розгорталася боротьба з контрреволюцією та проголошувалася необхідність надання допомоги «братньому трудовому класу».

Початок відкритої війни між Радянською Росією та УНР в грудні 1917 року більшовики використали для посилення інформаційної війни. Збройне вторгнення в межі України було обґрунтовано не з позиції права, а, як вже зауважувалося, доцільністю революційного моменту та прагненням звільнити український народ від пригноблення буржуазії. Мабуть тому на зборах 1-го Мінського революційного загону на чолі з Р. Бєрзіним, де, були присутні й окремі представники українських військових частин, вирішувалося питання нещадної боротьби проти влади «буржуазної» Центральної Ради і Г енерального Секретаріату [13, с. 3]. Подальші дії цього загону на території України у перші місяці 1918 року, цілком слушно можна розглядати вже як акт зовнішньої збройної агресії проти УНР, а не епізод війни громадянської.

У січні 1918 року головний друкований орган Червоної армії і флоту збільшує кількість публікацій, присвячених політиці Центральної Ради. Тема зрадництва і підступності керівних органів УНР, як і всієї української національної еліти, розкривається у доволі яскравих виразах. Головним злочинцем і ворогом трудового народу в очах радянської влади незмінно виступає В.Винниченко. Цікаво, але жодного разу в публікаціях не з'являлося ім'я М.Грушевського, який власне й очолював «буржуазную» Центральну Раду.

У кращих традиціях радянської звинувачувальної риторики, яка буде згодом тільки вдосконалюватись на судових процесах проти «ворогів народу», авторами статей застосовуються часом досить емоційні вислови, на кшталт: «...Напав внезапно из-за угла на революционные полки, они разоружили или пытались разоружить их в Киеве, Харькове и других местах.», або ж «.Красной нитью в деятельности Киевской Рады приходит желание ея руководителей спасти Украину от красной руки социалистической революции, поднявшей свое знамя в Великороссии. » [12, с. 2].

Традиційно для радянської революційної преси характеризуються й дії армії, УНР добровольців проти військ Червоної армії у бою під Крутами. Щоправда у «Армії та флоті.». заміток про цю подію доволі мало. Міститься лише повідомлення М.Муравйова, в якому «ворожі» війська зображуються лише як військо мародерів, ґвалтівників сестер милосердя і бандитів у вигляді офіцерів, юнкерів та студентів. Окремо ж Муравйов наголошує, що саме селяни із захватом зустрічають революційні війська [22, с. 4]. Стосовно захоплення Києва замітки не чисельні. Друкувалися лише кроткі переможні реляції, які слабо характеризували ситуацію в захопленому Києві та на іншій території України [23, с. 4]. Можливо, це слід пояснювати політикою самого Муравйова у захопленому Києві, яку не слід було афішувати заради збереження авторитету армії і більшовицької партії.

У ході витіснення більшовиків з території УНР союзними німецькими, айстро-угорськими військами і загонами, вірними Центральній Раді радянська військова преса була наповнена звинуваченнями, що буржуазна українська влада остаточно зрадила власний народ, а в Україні діють «німецько-гайдамацькі банди» [24, с. 4]. Тим самим радянська пропаганда зводила супротивника до статусу бандформувань, які мали вважатися і з фактичної, і з юридичної точки зору незаконними угрупуваннями, а всі хто допомагав таким військам також міг бути віднесений до категорії злочинців.

Таким чином, аналіз військової газетної преси радянської Росії на прикладі «Армии и флота. » стосовно висвітлення питання про відносини з Українською народною республікою дає можливість окреслити наступні моменти.

Керівництво Радянської Росії намагалося у будь-який спосіб дискредитувати українську владу, перш за все, за допомогою засобів масової інформації. Це цілком логічна лінія поведінки політичної сили, яка намагається здійснювати інформаційну війну проти ідеологічного ворога.

Поява військової газетної преси більшовиків свідчила про розуміння ними необхідності створення глибоко мотивованої революційної армії не лише для захисту підконтрольних територій, але й для успішного військового вторгнення на іншу територію, де, як вказувалося, потрібна допомога братньому пролетаріату. Особливо це стосується України, оскільки ні Фінляндію, ні балтійські країни не вважалися близькими в національному плані, тому вести там відкриту війну після визнання цих країн незалежними, більшовик не наважилися.

Характер, стиль публікацій свідчать про те, що більшовики намагалися сформувати чітку і доступну ідеологічну базу, у першу чергу, для самих солдат Червоної армії стосовно причини і підстав їх перебування на території України. Крім того, поступово формувалося обґрунтування необхідності революційного терору на захоплених територіях та подальшої побудови успішної російської радянської політичної системи.

Розгляд одного з найпроблемніших питань - національного, вимагав значної пропагандистської роботи. Тому військова газетна преса, зокрема «Армия и флот рабочей и крестьянской России», а згодом «Рабочая и крестьянская Красная армия и флот» зорієнтована на переважаючу на той історичний момент частину населення - військових, повинна була показати, що завданням більшовиків і Червоної армії не є війна проти українського народу, а є боротьба проти буржуазної Центральної Ради і Г енерального Секретаріату як пригноблювачів робітників і селян - справжнього українського народу. Тому військова газета, як інші засоби масової інформації, стала одним з дієвим чинників формування негативного іміджу української державності у солдатському середовищі і Росії, і України.

Список використаних джерел та літератури

інформаційний війна військовий газета

1. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 12 дек. (25 дек.) -№ 18.-Режимдоступу:Ьі1р://п1г.т/ге8/іпу/ика2аі55/гесог<і_1и11.рЬр?гесогд_ГО=126927

2. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 13 дек. (26 дек.) -№ 19.-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

3. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 15 дек. (28 дек.) - №2 21Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

4. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 1дек. (14 дек.) - № 9.Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

5. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 2 дек. (15 дек.) - № 10.Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

6. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 21 нояб. (4 дек.) - № 1.Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

7. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 23 дек. (5 янв.) - № 28.

- Режим доступу:Ьі1р://п1г.т/ге8/іпу/ика2аі55/гесог<і_1и11.рЬр?гесогд_ГО=126927Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 26 нояб. (9 дек.) - № 6.

- Режим доступу: http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

8. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 3 дек. (16 дек.) - № 11.Режим доступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

9. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 7 дек. (20 дек.) -№ 14.-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

10. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1917. - 8 дек. (21 дек) -№ 15.-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

11. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1918. - 13 янв. (26 янв.) -№9 (42).-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

12. Армия и флот рабочей и крестьянской России. - 1918. - 6 янв. (19 янв.) -№ 4 (37).-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

13. Винниченко В. К. Відродження нації. У 3 ч. Ч. 2. Історія української революції [марець 1917 р. - грудень 1919 р.] / В. К. Винниченко. - Репринт. відтвор. вид. 1920 р. - К. : Політвидав України, 1990. - 328 с.

14. Декрет о печати. 27 октября (9 ноября) 1917 г. / Декреты Советской власти. Т. I. 25 октября 1917 г. - 16 марта 1918 г. - М. : Политиздат, 1957. - 640 с.

15. Карр Э. История Советской России: Большевитская революция 1917-1923 / Э. Карр. - М. : Прогресс, 1990. - Кн. 1. - Т. 1-2.

16. Крупський І. Партійне керівництво пресою як форма контролю ЗМІ: російський досвід і українські реалії (1917-1925 рр.) / Іван Крупський // Теле- та радіожурналістика. - 2012. - Вип. 11. - С. 32-38.

17. Левшин К. В. Организация военной печати в Советской России в годы гражданской войны (на материалах газеты «Боевая правда», 1919-1920 гг.) / К. В. Левшин // Научно-технические ведомости СПб ГПУ. Гуманитарные и общественные науки. - 2015 - №1 (215). - С. 83-91.

18. Михайлова С. В. Урядова військова преса доби Центральної Ради та УНР С. В. Михайлова // Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. - 2011. - Вип. 4. - С. 106-115.

19. Молчанов Л. А. Газетная пресса России в годы революции и Гражданской войны : (окт. 1917-1920 гг.) / Л. А. Молчанов - М. : Издатпрофпресс, 2002. - 271 с.

20. Рабочая и крестьянская Красная армия и флот. - 1918. - 19 янв. (1 февр.) -№ 2 (47).-Режимдоступу:http://n1r.ru/res/inv/ukazat55/record_fu11.php?record_ID=126927

21. Рабочая и крестьянская Красная армия и флот. - 1918. - 19 янв. (1 февр.) -№ 2(47).-Режимдоступу:http://nlr.ru/res/inv/ukazat55/record_full.php?record_ID=126927

22. Рабочая и крестьянская Красная армия и флот. - 1918. - 23 янв. (5 февр.) -(№ 5 (50).-Режимдоступу:http://nlr.ru/res/inv/ukazat55/record_full.php?record_ID=126927

23. Рабочая и крестьянская Красная армия и флот. - 1918. - 27 марта - № 46(91).-Режимдоступу:http://nlr.ru/res/inv/ukazat55/record_full.php?record_ID=126927

24. Федорів У. Образ ворога як моделюючої фігури соцреалістичного тексту / У. Федорів // Науковий вісник Ужгородского університету. - 2016. - Вип. 2 (36). - С. 257-261.

25. Шпига П. С. Основні технології та закономірності інформаційної війни / П. С. Шпига, Р. М. Рудник // Проблеми міжнародних відносин. - 2014. - Вип. 8. - С. 326-339.

Размещено на Allbest.ru