Російський вектор зовнішньої політики Євгена Петрушевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівського національного університет імені Івана Франка

Російський вектор зовнішньої політики Євгена Петрушевича

Перехід Галицької Армії у Наддніпрянщину в середині липня 1919 р. та її включення в боротьбу проти більшовиків не подолали розбіжностей поміж Є. Петрушевичем і С. Петлюрою, які розпочалися в період правління ЗУНР у Східній Галичині й поглибилися внаслідок проголошення Диктатури1. За Збручем Павлишин О. Міністерство Галицьких справ УНР у Кам'янці на Поділлі (липень-жовтень 1919) // Проблеми вивченні історії української

революції 1917-1921 років. К., 2016. Вип. 12. С. 206-222; Його ж. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2002. Вип. 37/1. С. 344-349.

Олег Павлишин конфлікт розгорівся в площині зовнішньополітичних орієнтацій. Якщо С. Петлюра схилявся до порозуміння з Польщею, галицький лідер звертав погляди в бік антибільшовицьких сил Росії.

Уперше ознаки нового конфлікту виявилися під час здобуття Києва об'єднаними силами Дієвої та Галицької армій. 30 серпня 1919 р. передові частини українського війська дісталися передмість Києва, а наступного дня встановили контроль над Арсеналом, Печерською Лаврою, Міською Думою, складами продовольства на Цитаделі й поставили охорону на причілку мосту через Дніпро. У той час, коли мешканці Києва та члени міської управи вітали українських вояків, як визволителів з-під більшовицького ярма, до столиці з району Печерська вступали підрозділи Добровольчої Армії. Чисельніші підрозділи росіян зуміли обеззброїти галицькі частини і обійняли владу в українській столиці. Розброєних галичан денікінці перевели до концтабору в Дарниці Ілащук Василь. На рідній землі в неволі! ( В чотиролітні роковини здобуття Київа) // Український Скиталець. Відень, 1923. Вересень. Ч. 1718 (39-40). С. 43..

Українське командування вислало делегацію на перемовини з генералом Бредовим, який очолював російські частини, що вступили до Києва. На пропозицією припинити конфлікт й встановити демаркаційну лінію, Бредов відповів, що С. Петлюри не визнає, а російських офіцерів, які служать в українській армії вважає зрадниками. Натомість погодився перемовляти з командуванням Галицької Армії. В результаті Бредов й А. Кравс внаслідок перемовин уклали угоду про припинення збройного конфлікту й відступ Галицької Армії з Києва Див.: Лев Шанковський. Наступ на Київ в 1919 році (стратегічний і політичний нарис) // Його ж. Українська армія в боротьбі за державність, Мюнхен: Дніпрова Хвиля 1958, с. 169-170.. За твердженням Івана Кедрина, генералові А. Кравсові за психікою був ближчим російський генерал Бредов, а не наддніпрянські старшини. Галицький командувач не знав й не розумів законів революційного ведення війни, коли треба було одноосібно й оперативно приймати рішення, які відповідали національно-державним інтересам України Кедрин Іван. Декляративна і дійсна соборність // Вісті комбатанта. Торонто; Нью-Йорк, 1969. Ч. 1. С. 19..

Головне українське командування розпочало нові перемовини, але вони не дали позитивних результатів Лев Шанковський. Наступ на Київ в 1919 році (стратегічний і політичний нарис), с. 170.. Щоб уникнути кровопролиття українські війська відступили на лінію Жито- мир-Бердичів-Козятин.

Тоді Олександ Жуковський у записній книжці занотував: «3.ІХ.1919 р. Части з Київа виходять з тим з чим прийшли. Все майно залишається в Київі. Не пишуть, але розуміється Дені[кін] забирає все майно. Доглядати за виконанням умов призначається спільна Комісія Штабів. Підписали 31. Всі ці преговори санкціонують Галицька Начальна Команда. Є точно застереження, що Галицька Начальна Команда нічого спільного не має з Петлюрою. Все це представлене на усмотрення Дік- татору. Діктатор об'яснив, що Денікін не говорив би з Петлюрою, що Галицька Армія є цілком окрема політична одиниця і, що вона б' ється з більшовиками без жадних політичних гасел, а має з Петлюрою виключно оперативний зв'язок» [Олександр Жуковський]. Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український Історик, Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен 1986, ч. 3-4, с. 109..

Фатальна ситуація в столиці негативно вплинула на моральний стан українських військ. Наддніпрянські кола звинува-

Олег Павлишин чували у втраті Києва галичан, стверджуючи, що Є. Петрушевич має намір помиритися з денікінцями й поширювали чутки про прихильне ставлення диктатора до офіцерів-росіян. Зокрема, підполковник Я. Макогон доповідав військовому аташе Збройних Сил Південної Росії у Польщі, що Є. Петрушевич укриває у своїй армії та не дає арештовувати офіцерів-гетьманців та білогвардійців Ковальчук Михайло. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння: Наукова монографія. Київ: Темпора, 2006. С. 452..

Диктатор розпитував про батька, висловив свою повагу і оповідав про якусь послугу, що він батькові десь недавно зробив. Де батько тепер він не знає, не знав цього й я... Переходжу до справи. Ставлю питання руба: коротко і ясно. Чи з його відома склалися події в Києві так, як вони склалися?

- Так! З добровольчою армією битися не будемо.

- Чому? - питаю.

- Не маємо сили, за ними ціла Росія.

Зі стриманим обурення доводжу, що то помилка. Подаю факти із свого досвіду. Запевнення мобілізованого солдата на Печерському під час відвідин Стенселя, переляк селян на

Київщині перед приходом «яниківців», «золотопогонників», подаю низку вже знаних фактів про прояви деморалізованости Добровольчої Армії... Ніщо, очевидно, до свідомости диктатора не доходить. Нарешті чую інший «доказ» того, що проти Добрармії неможливо галичанам воювати:

«За Денікіном стоїть ціла Антанта, а на конфлікт з нею ми не підемо». Знову пробую ознайомити диктатора з нашим наддніпрянським досвідом. Згадую останні дні Скоропадського, згадую Одесу, Григорієва, що гнав у «Антанту», як сам хотів. Нічого. Тільки меншає лагідність в обличчі диктатора та більше сухість, утома чи нудьга.» Лев Чикаленко. Уривки зі спогадів з років 1919-1920, Нью-Йорк: «Наша Батьківщина» 1963 (= «Мемуарна бібліотека»), с. 33-34..

Здавалося, що прикрий провал наступальної операції стане винятком. Безчинства денікінців на зайнятих ними територіях спричинилися до зростання антиросійських настроїв в Україні. Відтак 24 вересня 1919 р. Є. Петрушевич поставив свій підпис у зверненні Директорії та уряду УНР до українського народу, зі закликом до боротьби проти армії А. Денікіна. Відозва закликала: «Всі, хто має силу і любов до свободи, в кому не згасло стремління до землі і волі, всі, кому дорога демократична Єдина Соборна Українська Республика, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом» Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Київ; Львів, 1923. Т. ІІ. Кн. 4: 1917-1922. С. ; Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. ІІІ / Упорядник В. Сер- гійчук. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 1999; Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. ІІІ / Упорядник В. Сергійчук. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. С. 117-119.. З цього дня Галицька Армія разом з Дієвою боролася вже на двох фронтах - проти більшовиків та денікінців.

Проте чергова декларація єдності національних сил не послабила взаємної недовіри поміж С. Петлюрою і Є. Петруше- вичем. Головний Отаман підозрював Диктатора в таємних

Олег Павлишин перемовинах з А. Денікіним. Той, навзаєм, вважав, і небезпідставно, що С. Петлюра тишком домовляється з поляками. Настрій галичан пригнічувала вістка про те, що наддніпрянський уряд заключив перемир'я з поляками, встановивши демаркаційну лінію по річці Збруч Левицький Кость. Куди дороги? // Український Прапор. Відень, 1919. 23 серпня. Ч. 4. С. 1.. Окрім того, стало відомо, що С. Петлюра встановив контакти з більшовиками за посередництвом швейцарського комуніста Пляттена.

Непевна ситуація в Україні спонукала галицькі еміграційні кола у Відні та окремих представників ЗУНР на Мировій конференції у Парижі до пошуку альтернативних варіантів зовнішньополітичних орієнтацій. У другій половині серпня 1919 р. Кость Левицький на сторінках віденського часопису «Український Прапор» опублікував концептуальний текст «Куди дороги?». У статті після аналізу військово-політичної ситуації в Наддніпрянщині, К. Левицький підсумував: «Тому мілітарне перемиря української армії з російськими протибольшевиць- кими арміями виринає із сучасної ситуації, аби скоротити боєвий фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами знищити большевицьку язву. Поклавши отсе за основу мають дипльоматичні чинники обох сторін України і Росії підготовити другу і головну умову, якою має бути конфедерація (союз) обох держав: України і Росії, що стануть дійсним і природним заборолом сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи когонебудь другого. Проти такого союза не годні устоятися ні Поляки ні Румуни з їх імперіялістичними посяганнями на чужі землі, та проти цього не стануть й держави антанти, бо лиш така розвязка питання двох найбільших народів на сході сотворить лад і спокій на великім просторі сходу Европи»11.

На статтю К. Левицького відгукнувся у Кам'янці співробітник диктатора Осип Назарук, який відзначив, що «Цей довголітний український працьовник став в ній виразно на ґрунт політичної орієнтації в сторону Москви» Назарук Осип. На роздоріжжі (Україна - а Румунія, Польща й Росія) // Стрілець. Камянець, 1919. 25 вересня. Ч. 74. С. 1.. Втім далі він зауважив: «При вирішуванні сего питання все мусимо пам'ятати про наш прінціп, якого ніколи не зречемося - це Самостійна Українська Держава. І тільки з тим можемо увійти в союз, хто нам дасть і може дати більше змоги, дійсно побудувати Самостійну Українську Державу».

Питання порозуміння з російськими антибільшовицькими силами розглядали в об'єднаній українській дипломатичній місії у Парижі. З цього приводу думки делегатів розділилися. Григорій Сидоренко та Михайло Лозинський (а перед загибеллю - й Дмитро Вітовський) ставилися до такої перспективи досить обережно. Натомиість галичанин Василь Панейко, буковинець Артем Галіп та наддніпрянці Арнольд Марголін Шульгин вважали, що з російською делегацією варто перемовляти Онацький Євген. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, [б. д.]. Ч. ІІ. С. 8.. Зокрема, вони контактували з колишнім послом Росії в Парижі Мак- лаковим та іншими групами ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ, відділ рукописів, ф. 57 (Калинович Іван Титович), спр. 7 (Записна книжка І. Калиновича. Уривки. Відень, 1919), арк. 1-1 зв.. Втім росіяни питання щодо визнання самостійності України відкладали й не бажали йти на зустріч українським домаганням. Зокрема у розмові з М. Ло- зинським Маклаков зауважив, що оскільки Росія існує юридично як держава, то не можна говорити про самостійність України. З приводу галицького питання останній відзначив, що визнає Польщу в етнографічних кордонах, але не має претензій до того, щоб Галичина належала до Росії. Про це М. Лозин-

Олег Павлишин ський 9 вересня 1919 р. у Відні повідомив Закордонну Групу УНРади на її засіданні Там само, арк. 1-2 зв..

Уся інформація, яка виходила від диктатора та ЗГ УНРади до галицьких членів делегації в Парижі зосереджувалася виключно в руках В. Панейка ЦДІАУЛ, ф. 361 (Крушельницький Антін, 1878-1941), оп. 1, спр. 102 (Листи Михайла Лозинського до Антіна Крушельницького), арк. 15-15 зв., 16 зв.. Він у листах до Є. Петрушевича та Володимира Сінгалевича однозначно наполягав на порозумінню з А. Денікіном і західними альянсами, які його підтримували Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Київ; Львів, 1923. Т. ІІ. Кн. 4: 1917-1922. С. ; “Falsus utinam vates sim!” // Василь Панейко. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі і Росії. Відень: Накладом автора, 1922. C. 58-81.. Іван Кедрин про зовнішньополітичні орієнтації дипломата ЗУНР писав так: «Василь Панейко був, без сумніву, соборником і одним із передовиків, що формулували соборницько-держав- ницьку плятформу галицьких українців напередодні першої світової війни. І був теж одним із тих, які залишилися в душі обласними галичанами, відштовхнені від Наддніпрянщини тамошніми революційними явищами, яких не розуміли. [...] Василь Панейко не був партикуляристом провінціялом. Він був соборником, але в тому розумінні, що реальне здійснення со- борництва вважав за можливе тільки в рамцях російської федерації. З усією рішучістю треба підкреслити, що русофільство Василя Панейка не мало нічогісінько спільного з старогалиць- ким москвофільством, чи наддніпрянським малоросійством. Він був українським патріотом-державником, але здійснення українського державницького ідеалу він уважав за можливе в рамцях федерації з Росією, при чому тільки в такій комбінації уважав за можливу українську національну експансію на схід від українських етнічних земель з чорноморського басейну» Кедрин Іван. Два корифеї преси д-р Іван Німчук - д-р Василь Панейко // Календар «Свободи» на звичайний рік 1957. Нью-Йорк, [б. д.], C. 108..

Тим часом листи В. Панейка про наслідки його переговорів з росіянами в Парижі, Є. Петрушевич привселюдно зачитував на зібранні галицького активу в Кам'янці на Поділлі. Про зміст цих листів дізнався й Головний отаман Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Київ; Львів, 1923. Т. ІІ. Кн. 4: 1917-1922. С. .. диктатор еміграційний більшовик петрушевич

Наприкінці жовтня 1919 р. Є. Петрушевич скликав між партійну нараду галицьких українців, за винятком УСДП. На нараду запросили запрошено члена Директорії Андрія Мака- ренка і Сільського. Він зокрема повідомив присутніх, що члени ЗГ УНРади у Відні схиляються до федерації з «денікінською» Росією. Свою позицію щодо перспектив української самостійності Є. Петрушевич оприлюднив буквально так: «Я не вірю в будову самостійної держави, військо є розбите і тому ми є змушені наразі покінчати з самостійницькою думкою. Лінія Директорії досягнути самостійності власними силами це є ризи- кова дорога. Ми мусимо годитися з Польщею, або з Денікіном. З Польщею не можливо, бо Польща є віроломна. Лучче нам пождати на федерацію з Росією Денікіна.

Україні бракує інтелігенції до будови та удержання державного апарату, так що сегодня думати про самостійність України є прямо фантазія.

Ми не доросли до самостійності, тому на разі мусимо погодитися на мою думку тільки на автономію. Самостійну Українську Державу ми зможемо добудувати аж за кілька десят літ, виховавши до сего свідоме молоде покоління» .

Натомість в оточенні Головного Отамана сподівалися реальнішої допомоги від двох безпосередніх сусідів України Польщі, а може й Румунії Кедрин Іван. Декляративна і дійсна соборність. С. 19.. У листі до голови надзвичайної дипломатичної місії УНР у Польщі Андрія Лівицького 30 жовтня 1919 р. С. Петлюра підкреслив «Ніколи не забувайте, що Велика Росія, та ще така чорна на масть, як денікінська, для нас не прийнятна, і ми повинні шукати спільників нашої позиції щодо Денікіна. В зв'язку з цим комбінація союзу проти Росії: Польща- Латвія-Литва-Естонія - цілком прийнятна для нас. Коли за допомогою Польщі ми дістанемо зброю - і щастя військове тоді перейде на наш бік, а се наблизить можливість вступу до такого союзу Кубані, Грузії і Азербайджану і реалізації таким чином системи коаліції Балтійсько-Чорноморських держав. Для здійснення заключення мирного договору між Україною та Польщею в разі потреби можна йти на поступки, зважаючи на наше тяжке становище» Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали / Упорядкування та передмова Василя Михальчука. Київ: Рада, 1996. С. 24-25.. У цьому ж листі до А. Лівицького: В листі до Голови надзвичайної Дипломатичної місії УНР в Польщі Андрія Лівицького від С. Петлюра писав «З Д-ром Є. Петрушевичем у мене цілком добрі відносини. Сьогодню булисьмо разом з Прем'єром Мазепою у нього в ріжних державних справах. Поголоски про денікінський настрій Галицької армії не відповідають дійсности. 27-29/Х разом з Петрушевичем були в Галицькій Начальній Команді для скріплення духа армії і штабу в напрямку проти Деникінському» Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. ІІІ / Упорядник В. Сергійчук. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. С. 133; У зміненій транскрипції цей фрагмент поданий у іншому збірнику документів («З д-ром Є. Петрушевичем у мене цілком добрі стосунки. Сьогодні булисьмо разом з прем'єром Мазепою у нього в різних державних справах. Поголоски про денікінський настрій Галицької армії не одпо- відають дійсності. 27-29.Х. разом з Петрушевичем були в галицькій

Начальній Команді для скріплення духу армії і штабу в напрямку про- тиденікінському» (Симон Петлюра та його родина. С. 25)..

Та незабаром позиція диктатора і його оточення змінилася. О. Жуковський про це записав так: «5. ХІ. Розмова з Левицьким. Галичани пред'явили ультиматум. Голубович з уповноваженням від Петрушевича, заявив, що Галичани тільки тоді приймуть участь у боротьбі з Деникиним, коли миж іншими пунктами, яких було 9 є зміна кабінету. С[оціалісти]-р[еволюціонери] повинні вийти цілком, Мартос із с[оціал]-д[емократами] теж. Коли запитали чи це ультиматум сказав, що це умови. Дали можна сподіватись в противному разі просто перехід в Галичину, або сполука з Деникіним».

Вкрай важка воєнна ситуація, трагічні гуманітарні обставини спричинили до того, що Галицька Армія на чолі з генералом Мироном Тарнавським 6 листопада 1919 р. уклала військову конвенцію з Добровольчою армією генерала Антона Денікіна Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. Рим, 1989. С. 329-330.. Оточення Петлюри встановило, що рішення щодо укладення угоди з денікінцями Є. Петрушевич санкціонував шифрованою телеграмою Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1956. С. 256..

Втім назовні 7 листопада 1919 р., Диктатор обурився, дізнавшись що письмову умову заключили без погодження з ним. Іван Макух, з цього приводу, записав: «Диктатор викручується сіном, що перехід заініціювала начальна команда Української Галицької Армії, а він про це не знав» Іван Макух. На народній службі. Спогади. С. 265..

Дмитро Паліїв пізніше згадував: «Договір Української Галицької Армії з Денікіном був у своїй концепції настільки дивоглядний, що на пальцях одної руки порахував би людей, які

Олег Павлишин цей договір вважали політичним актом. Загал дивився на нього тільки як на передишку. Якщо були ріжниці в поглядах, то тільки в площині: Чи була конечною оця передишка, чи можна було без неї обійтися?» Дмитро Паліїв. На чисту воду. З моїх споминів // Літопис Червоної Калини. Львів 1930. Ч. 6. С. 15.. Але далі Д. Паліїв відзначає, що диктатор, як політично відповідальний за Галицьку Аромію у перших стадіях перемовин з Денікіним поступив правильно, не давши на них своєї згоди. Але за другу стадію, коли призначені ним новий командуючий Осип Микитка і начальник штабу полковник Ціріц, за згодою диктатора таки заключили остаточний договір - він безумовно відповідальний .г,

Там само..

Увечері 15 листопада 1919 р. сотник Бемко привіз з Бару до Начальної Команди ГА депешу диктатора такого змісту: «З Камянця, 14.ХІ. год. 7.30 веч. - Дозволяю нашій делегації вести дальше переговори від імени в інтересах Галицької Армії. скілько це однак буде можливим повинна брати в оборону також всі ті наддніпрянські частини, які залишаються на фронті

0 піддадуться, а головно старшин. Належить застережи галицькій армії повну автономію під оглядом організаційним й адмі- ністраційним під проводом і контролею.

Дальші постанови політичного порозуміння застережи пізнішим переговорам. - Я неначе увязнений, не маю наразі полу- читися з Армією. Проти всіх Галичан ведеться тепер беззглядна боротьба. Тутешнє Правительство приготовляється до виїзду. Здоровлю Всіх - Петрушевич» Цит. за: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. Нью-Йорк: Червона Калина, 1974. С. 114-115.. З тексту телеграми випливає, розуміння конечності переговорів з денікінцями, інформаційна блокада диктатора з боку у ряду Директорії.

Внаслідок ускладнення ситуації перед загрозою захоплення польськими військами Кам'янця на Поділлі, Є. Петрушевич і його найближче оточення виїхали проти ночі 16 листопада 1919 р. виїхав до Жванця над Дністром і переправився до Хотина, через Чернівці до Відня⁴ Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-2013). Ілюстрований біографічний нарис. С. 234-235.. Тоді ж до австрійської столиці прибув з Парижа заступник голови делегації УНР на Мировій Конференції Василь Панейко.

У австрійській столиці Є. Петрушевич дізнався про варшавську декларацію делегації УНР під керівництвом А. Лівицького від 2 грудня 1919 р., у якій йшлося про відмову від претензій на Східну Галичину. Диктатор скликав УНРаду, й впродовж 9-17 грудня 1919 р. під його головуванням відбулось кілька засідань, на яких обговорювали питання зовнішньої політики Павлишин О. Закордонна Група Української Національної Ради у Відні (1919-1923 рр.) // Галичина. Івано-Франківськ, 2014. Ч. 23. С. 57-66..

Еміграційна українська преса замовчувала суперечки ЗГ УНРади з приводу можливого союзу з росіянами. Таку інформацію навесні 1920 р. оприлюднив виконувач обов'язків посла УНР у Відні Г. Сидоренко у листі до Андрія Лівиць- когого: «Політика тутешніх галицьких українців відзначається великою розбіжністю. По своїм повороті з України Петрушевич старався перевести в Національній Раді резолюцію на користь Денікіна, але не спромігся сього зробити. За Петрушевичем і за федерацією стоїть лише частина Галичан. Друга частина стоїть за самостійність України. До комунізму ставляться прихильно хіба деякі галичани, а поза тим большевики можуть впливати на галичан лише остільки, оскільки вони будуть виступати проти Польщі. Серйозної політичної акції в смислі федерації з Росією галичане у Відні розвинути не можуть» Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919-1921) / Упор. Валентин Кавунник. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. С. 695..

Після пропольських аспірацій уряду С. Петлюри галичани і деякі наддніпрянці покинули об'єднану делегацію у Парижі.

Натомість активізували перемовини з російськими колами. Разом з пердставниками українських партій, які стоять за об'єднання з Росією, вони 19 грудня 1919 р. заснували Український Національний Комітет, який включив у свою програму є з'єднання з Росією на основах федералізму «В Парижі заснувався Український національний Комітет» // Воля. Відень, 1920. 7 лютого. Т. 1. Ч. 6. С. 281-282.. Відомо, що до Комітету увійшли: В. Панейко (Президент), Олександер Кульчицький, Степан Томашівський та син диктатора - Антон Петрушевич Катон. Чи конечно треба було? // Нова Рада. Львів, 1920. 26 лютого. Ч. 41. С. 1-2.. Як стверджував М. Лозинський, створений В. Панейком разом з Моркотуном «Український Національний Комітет» був «під покровом російських протибольшевицьких кругів» Лозинський Михайло, Д-р. Моє співробітництво з Презідентом Петрушевичом. Львів, 1925. С. 7.. У Декларації, яку УНК надіслав делегаціям держав у Парижі йшлося: «Своїм віросповіданням Український національний Комітет уважає повне воскресення України в етнографічних границях, з'єдиненою з сильною Росією в федерації».

12 січня 1920 р. Є. Петрушевич своїм рішенням відкликав М. Лозинського, противника порозуміння з Росією, з делегації ЗУНР у Парижі ЦДІАУЛ, ф. 361 (Крушельницький Антін, 1878-1941), оп. 1, спр. 102 (Листи Михайла Лозинського до Антіна Крушельницького), арк. 15 зв.. 31 січня 1920 р. М. Лозинський виступив із відкритим листом до УНРади та УНК США рішучою критикою політичної орієнтації галицьких представників в делегації УНР в Парижі Лозинський М. Куди ідете? Відкритий лист до членів Української Національної Ради і Ради Державний Секретарів Західної Области Української Народньої Республіки і до Українського Національного Комітету в Злучених Державах Північної Америки // Воля. Відень, 1920. 14 лютого. Т. 1. Ч. 7. С. 306-312..

Є. Петрушевич не афішував свого ставлення до новоство- реної представницької організації, натомість попрямував до Парижа й Лондона з метою дізнатися про ставлення до галицького питання урядів Франції та Британії.

Інший посланець Є. Петрушевича, Теофіль Окуневський нав'язував контакти з росіянами у Празі через посередництво Карла Крамаржа. Чеський прем'єр навіть підготував проект конституції, який мав запропонувати А. Денікінові. Зокрема, Росія мала ділитися на ряд обласних республік, між ними з українська, зі своїми урядами та окремими соймами Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету; Україна Модерна, 2018. С. 173-174..

Досить несподівано прихильниками проросійської орієнтації виявилися ряд впливових політиків діячів УНРади: На засіданні львівської делегації 8 листопада 1919 р. В. Будзиновський у своєму виступі возвеличував царську Росію, називаючи її правління більш ліберальним, ніж будь-яке інше в Європі. Натомість петлюрівців назвав «бандою конокрадів» Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету; Україна Модерна, 2018. С. 176..

Депутати притримувалися проросійських настроїв навіть після поразки військ Денікіна. У січні 1920 р. М. Кордуба з цього приводу зауважив: «Вони досї нї чути не хотїли про які небудь переговори з Польщею, хоч їхні консервативно-ретроградний світогляд найблизше підходив до лінії, по котрій йде політика теперішнього польського правління. Антагонізм проти Польщі пхав їх тепер в сторону большевиків, від котрих від-ділює їх ціла пропасть політично-суспільного світогляду - справді трагічне положеня не без примішки комізму» Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету; Україна Модерна, 2018. С. ..

Серйозним аргументом у зовнішньополітичних заходах Є. Петрушевича була перспектива використання для боротьби в Україні українських військовополонених, які перебували, які були інтерновані у концтаборах Італії. У другій половині січня 1920 р. часопис «Воля» повідомив, що до Відня прибув виконуючий обов'язки голови української місії в Італії. Його візит пов'язували з телеграмою Петрушевича заступнику голови місії галичанину Іванові Коссаку негайно приготувати до від'їзду в Україну на допомогу А. Денікінові двадцять тисяч полонених- українців. Часопис висловлював здивування: «Як відомо, Дені- кін зараз навіть території немає. Увесь штаб його перебуває на пароплавах коло Севастополя, готовий до відплиття за кордон. Куди думає кинути своїх бідолашних Галичан диктатор - невідомо. Пан отаман Коссак, під впливом тої телеграми подався до демісії. В українських колах рахують, що в зв'язку з наступом українських повстанців на Одесу, варто було би подбати про підготовлення десанти з полонених для підтримки українського Уряду, а ні в якому разі не Денікіна» З українського життя на чужині // Воля. Відень, 1920. 24 січня. Т. 1. Ч. 4. С. 183-184..

Підтвердження такої інформації знаходимо у щоденникових записах секретаря української місії в Італії Євгена Онацкого. 26 січня 1920 р. він записав таке: «Синґалевич прислав телеграму з Відня до от. Коссака, щоб посилали українських полонених до Новоросійського, нібито до англійців, що будуватимуть там антибільшовицький фронт... Отже - таки до Денікіна. Що за скандальна історія» Онацький Євген. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, [б. д.]. Ч. ІІ. С. 34.

Et tutti quanti (італ.) - і всі інші.. Та з такого «подарунка» від Є. Петрушевича А. Денікін не зумів скористатися. Мирон

Кордуба, з цього приводу, занотував у щоденнику 18 січня 1920 р.: «Положення починає бути інтересне, більшовики зліквідували Денікі[ні]яду швидше, чим загально надіялися. Через се Петрушевич, Панейко, Окуневський et tutti quanti осіли зі своєю орієнтацією в калошу, а галицькі полки, даровані ними Дені- кінові, самочинно переходять то до большевиків, то до інших повстанчих груп».

Поїздки Є. Петрушевича до Парижа й Лондона не мали наслідків. Антанта офіційно не оприлюднювала своєї позиції щодо приєднання Східної Галичини до Росії. Хоча французьке керівництво демонстувало свою підтримку Росії Gmurczyk-Wronska Malgorzata. Polska, bolszewicy I “biala” Rosja - z wschodniej polityki Francji (1918-1921) // Studia z dziejow Rosji i Europy Srodkowo-Wschodniej. Warszawa: Semper, Instytut Historii PAN, 2014. T. XLIX. Zeszyt 1. S. 90-91.. Втім, незабаром, через поразку в Україні Денкіна перестали сприймати як серйозну силу.

Відтак навесні 1920 р. зовнішня політика оточення Є. Петрушевича втратила орієнтири. Її проекти об'єднання з Наддніпрянщиною; федерації з Чехо-Словачччиною чи з небільшовиць- кою Росією в умовах тогочасної військово-політичної та міжнародної ситуації Європі виявилися нездійсненними Павлюк Олександр. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). Київ: Видавничий дім «КМ Academia» 1996. С. 97.. У травні 1920 р. Є. Петрушевич усунув В. Панейка з посади голови делегації ЗУНР у Парижі. Наприкінці серпня того ж року Диктатор виступив з заявою в якій заперечив свою проросійську орієнтацію і зречення ідеї самостійності України. Диктатор відзначив, що укладення угоди з Денікіном мало чисто військовий характер. Натомість визнав: «Правдою є тільки те, що представники Галицького Уряду в Парижі пробували утворити підго-товчий комітет для наладнання порозуміння з деякими російськими кругами, що той комітет навіть не уконституовався і що по моїм приїзді в Париж ту розпочату справу понехано вже в першій половині січня 1920 р.

Я все був і тепер є засадничо противний тому, щоби Галицький Уряд мішався в справи Великої України, а з другого боку спочуваю і вірю в ідею соборности всеї України. Однак серед теперішних міжнародних відносин потреба практичної політики наказує мені твердо й виразно стояти за тим, що галицька справа передовсім дозріла до полуднання її і що обов'язком Галицького уряду є використати цю догідну політичну конюнктуру. Старання о як найскорше корисне для нас її вирішення в нічім не противиться інтересам Східної України, противне здобуття нашої самостійности дасть їй щойно сильну і трівку основу до боротьби за свободу Великої України. Доперва по розвязанню питання самостійности Галицької України і при її помочи прийде день свободи й державної незалежності для всеї України» Петрушевич Е. До війська галицької землі! // Український прапор. Відень, 1920. 29 серпня. Ч. 46. С. 3-4..

Необхідно відзначити, що С. Петлюра звинувачуючи Є. Петрушевича в порозумінні з А. Денікіним, сам пробував домовитися, й вів таким чином подвійну гру. Через дипломатичні канали Головний Отаман звернувся до А. Денікіна, погоджуючись на федерацію з Росією. А. Денікін негативно ставився до уряду С. Петлюри, вважаючи, що той став «играшкою в міжнародній політиці» Українські Вісти. Paris, 1926. 16 Грудня. № 16. С. 3.. Ще однією була спроба налагодити зв'язки з А. Денікіним через посередництво Крамаржа і російського дипломата Маклакова,.

У серпні 1920 р. С. Петлюра, перебуваючи в штабної вагоні коло ріки Бистриця в околицях Станиславова, відначив наслідки домовленостей з Врангелем: здобутки незначні, однак треба в безвиході: «Звичайно, большевики за це вхопляться для своєї агітації; але це не важне; важне для мене те, щоб поставити нашу армію в легші умови, щоби не впав ані один зайвий козак». Як бачимо, риторика С. Петлюри кінця літа 1920 р. співпадала з аргументацією генерала М. Тарнавського на початку листопада 1920 р.

У вересні 1920 р. за посередництвом французької військової місії Варшаві середовище С. Петлюри домовилося про направлення делегації до Врангеля. Відтак до Севастополя для зустрічі з російським генералом виїхала військова делегація УНР в складі полковника Ноги, Чикаленка і хорунжого Роменського. 10 вересня 1920 р. петлюрівська делегація була представлена Врангелеві. На зустрічі були присутні Кривошеїн, російський генерал Шатілов, Петро Бернгардович Струве. Голова української делегації виголосив хвалебну промову на честь російської армії та її командування. Відзначивши, що відмова Врангеля від централістської політики, дає можливість тісної співпраці військ УНР і Росії для боротьби зі спільним ворогом - більшовиками Українські вісти. Paris, 1926. 1 Травня. № 1. С. 1.. Однак Врангель, як і Денікін, не надавав серйозного значення угоді з С. Петлюрою, натомість мав ділові стосунки з іншим українцем - Моркотуном. Про ці перемовини згадував й Л. Чикаленко Чикаленко Лев. Уривки зі спогадів з років 1919-1920 / Л. Чикаленко. Нью-Йорк: «Наша Батьківщина», 1963 (= «Мемуарна бібліотека»). С. 144145..

Восени 1921 р. диктатор ЗУНР поновив заходи щодо порозуміння з росіянами. 15 жовтня 1921 р. у Відні відбулися перемовини між Є. Петрушевичем та закордонними представниками Галицко-Русской организации Дмитром Марковим та Емілем Вальницьким Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. С. 312.. Про вироблення спільної політичної позиціїЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. Ф. Архів І. Крип'якевича. Арк..

Сподівання на похід проти більшовицької Росії, знову питання проросійської орієнтації. На засіданні в народному комітеті УНТП 26 листопада 1921 р. Олександ Кульчицький виступив з рефератом про міжнародне становище, «поручаючи гарячо москвофільську орієнтацію, і дійшов до висновку, що федерація з Росією для нас ліпша, чим самостійність». В обговоренні його підтримав В. Будзиновський. Щодо останнього, М. Кордуба, сказав, що «тенор його промови був той, щодля нас спасеніє лишень в злуці з Росією»* Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. С. 311.. Натомість сам М. Кордуба рішуче заперечив цей проект, вказуючи, що «федерацію куди тяжче вдержати, чим самостійність, що навіть Польща не вміла врятувати своєї федерації» Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. С. 312..

Внаслідок домовленостей у Відні у Львові 11 грудня 1921 р. відбулося перше спільне засідання представників УНРади з уповноваженими Виконавчого Комітета Галицько-руськї організації («Исполнительного Комитета Гал. русской организации») Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАНУ, ф. , архів І. Крип'якевича, № 356, арк. .. Перемовигни у Львові з москвофілами, не дійшли згоди перемовини показали, що залишилися на своїх передвоєнних поглядах Кордуба М. Щоденник. 1918-1925. С. 316-317..

Одночасно з переговорами в офіціозі диктатора опубліковано статтю, в якій йдеться про потребу консолідації з галицьким русофілами. Йшлося про те, що в період державного будівництва ЗУНР русофіли підтримали українську державність: «Але се треба підчеркнути, що поза одиничними випадками галицькі русофіли в краю не зрадили свого народу у важкій хвилі і взяли активну участь в боротьбі нашого народу проти польської навали» Наддністрянець. В справі одноцільного фронту // Український Прапор. Відень, 1921. 24 грудня. Ч. 51. С. 1.. Й, нібито, утворений «Исполнительный Комитет» став в одну бойову лінію з українським народом, а на станом на 1921 р. русофіли продемонстрували нахил до «повільної українізації» гг.

Там само..

Та програш російського проекту орієнтація Є. Петрушевича та його оточення на більшовиків Див.: Павлюк О.В. Радянофільство Є. Петрушевича: переконання чи вимушеність // Український історичний журнал. 1997. № 4. С. 95-101; Федорів Олександр. Радянський фактор у політиці уряду Євгена Петрушевича (1921-1922 рр.) // Галичина. Івано-Франківськ, 2004. № 10. С. 261267.. На проросійських позиціях довгий час залишався В. Панейко.

Спроби нав'язати контакти з росіянами були викликані розбіжностями з Петлюрою та намаганням заради підтримки Антанти опертися на росіян. Впливи серед діячів УНРади у Львові та в еміграції, але найбільше - Василя Панейка. У Є. Петру- шевича, який не мав досліду дипломатичної діяльності погано знав обставини - існували певні ілюзія щодо справжніх намірів росіян. Реальна зовнішня політика диктатора вирізнялася від соборницької риторики яка звучала з його уст. Просійський вектор міжнародної діяльності у 1919-1921 рр., який актуалізувався в умовах тогочасної військово-політичної та міжнародної кон' юнктури, не приніс Є. Петрушевичу вагомих здобутків, натомість поглибив розкол з наддніпрянцями й мав негативно позначився на репутації диктатора серед українського активу.

Анотація

У статті розглянуто спроби диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича наладнати зв'язки з російськими еміграційними колами задля союзу у боротьбі з більшевиками.

Ключові слова: Євген Петрушевич, Василь Панейко, Антон Дені- кін, зовнішньополітичні орієнтації, російська еміграція, дипломатія.

Key words: Yevgen Petrushevych, Vasyl Paneiko, Anton Denikin, Foreign policy, Russian emigration, diplomacy.

Размещено на Allbest.ru